Казки для дітей 2–3 роки

У затоці Пригод настав тихий вечір. Сонце сховалося за горами, а зірки почали виблискувати на небі. Щенячий патруль відпочивав після дня пригод, але Маршалл, веселий пожежник, не сидів спокійно. Він крутився на своїй подушці й раптом помітив щось дивне за вікном — маленький вогник мерехтів у лісі!— Ой-ой-ой! — вигукнув Маршалл, підстрибнувши. — Пожежа! Треба рятувати ліс!Він схопив свій шолом, але спіткнувся об власний хвіст і гепнувся носом у двері. “Ох, я такий незграба!” — засміявся він, але швидко побіг до Райдера, їхнього доброго друга й командира.— Райдере! У лісі вогник! Це може бути небезпечно! — закричав Маршалл, махаючи лапами.Райдер глянув у вікно й задумався:— Хм, дивно… Але Щенячий патруль завжди готовий! Гукай команду, Маршалле!Маршалл увімкнув свій значок і гавкнув:— Гонщику, Роккі, Зумо, Скай, Кремезе — усі до бази! У нас таємничий вогник!Незабаром усі зібралися. Гонщик, відважний поліцейський пес, перевірив свій ліхтарик. Роккі, винахідливий механік, приніс ящик із інструментами. Зума, вправний рятувальник на воді, весело гавкнув: “Готовий!” Скай, смілива льотчиця, закружляла в повітрі, а Кремез, майстерний будівельник, стукнув лапою по шолому:— Якщо щось горить, ми це зупинимо!Райдер усміхнувся:— Щенячий патруль, вперед до лісу! Маршалле, показуй дорогу!Команда рушила за Маршаллом. Ліс шелестів, сови гукали, а вогник мерехтів усе ближче. Маршалл тремтів від хвилювання:— А що, як це велика пожежа? Я мушу бути сміливим!Гонщик принюхався:— Не пахне димом… Дивно!Коли вони дісталися галявини, вогник раптом… розмножився! Десятки маленьких вогників закружляли в повітрі. Маршалл закричав:— Ой, їх стало більше! Ми пропали!Та Скай підлетіла вище й засміялася:— Маршалле, це не пожежа! Це світлячки!Усі видихнули з полегшенням. Світлячки гуділи й танцювали, ніби влаштували вечірку. Зума підстрибнув:— Круто! Давайте танцювати з ними!Щенята кинулися веселитися. Маршалл махав хвостом, Гонщик гавкав у ритм, Роккі крутився, як дзиґа, а Кремез будував маленьку сцену з гілок. Скай гуділа крилами в небі, а Зума плескав лапами, ніби плавав. Райдер сміявся:— Виглядає, як найкраща вечірка в лісі! Але раптом — шух! — із неба впала маленька іскра й приземлилася на суху траву. Вона зашипіла, і тоненький димок пішов угору. Маршалл завмер, а потім закричав:— Справжня пожежа! Я її загасю!Він схопив свій шланг, але знову спіткнувся й бризнув водою прямо на себе. Усі засміялися, але Маршалл швидко скочив і одним точним “пшшш!” загасив іскру. Трава зітхнула з полегшенням.— Ура, Маршалле! — гукнув Гонщик. — Ти герой!Світлячки закружляли навколо Маршалла, ніби дякували. Він почервонів під шоломом:— Ой, та це дрібниці… Але я радий, що перевірив той вогник!Райдер поплескав його по спині:— Ти молодець, Маршалле. Завдяки тобі ліс у безпеці, а ми ще й повеселилися!Щенячий патруль повернувся додому, сміючись і наспівуючи. А світлячки ще довго танцювали в лісі, освітлюючи ніч. Відтоді Маршалл завжди перевіряв вогники — але вже без страху, а з усмішкою.

Жила-була зайчиха-мати, і було в неї семеро зайченят. Шестеро були сіренькі, як і вона сама, а у сьомого одне вушко було чорне. Тож і звали його Чорне Вушко.Одного теплого сонячного дня вся зайчача родина вирушила на прогулянку. Гуляючи лісом, зайченята попросили маму дозволити їм побавитися на галявині. Зайчиха погодилася, і всі дружно побігли гратися. Чорне Вушко також весело стрибало, бігало та раділо разом із братами й сестрами. Але, захопившись грою, воно непомітно відбігло далеко від галявини. Озирнулося – нікого поруч! Чорне Вушко заблукало. Тим часом зайчиха покликала своїх діток додому, і, не помітивши відсутності одного, рушила з ними до нори.Самотнє зайченя блукало лісом, гукаючи сім’ю, та у відповідь чувся лише шелест листя. Коли сонце сховалося за горизонтом, Чорне Вушко знайшло порожню нору, залізло всередину й, згорнувшись клубочком, заснуло.Та серед ночі його розбудив дивний хрускіт у кущах. Сподіваючись, що це мама шукає його, зайченя висунуло носик із нори. Але замість рідних побачило два жовті вогники – це був вовк!— Щось тут зайчатиною пахне… — пробурмотів хижак, підходячи до нори.Чорне Вушко затремтіло, затаїло подих. Вовк намагався дістати його лапою, але нора була надто глибока. Покрутився, понюхав ще раз і, не знайшовши здобичі, подався геть.На ранок зайченя вибралося з укриття й знову вирушило на пошуки рідних. Довго воно блукало, аж раптом почуло знайомі голоси! Серце зайченяти застрибало від радості, і воно щосили вигукнуло:— Я повернувся!Мама-зайчиха кинулася до нього, міцно пригорнула й приголубила. Чорне Вушко попросило вибачення за свою неуважність, а братики й сестрички радісно підстрибували навколо. Всі разом вони повернулися додому, веселі та щасливі, а Чорне Вушко відтоді завжди трималося поруч із сім’єю.Мораль Не відходь далеко від рідних, будь уважним, і навіть у складних ситуаціях не здавайся – сім’я завжди тебе підтримає.

В одному лісі жили їжачок і білочка. Вони були нерозлучними друзями, разом проводили багато часу та завжди ділилися ласощами.Одного дня на узліссі достигла велика соковита груша. Друзі її помітили й вирішили поласувати. Білочка спритно підстрибнула на гілку, щоб зірвати плід, але груша несподівано впала. Їжачок, який стояв унизу, швидко покотився до місця, де вона приземлилася.Однак тут і почалася суперечка – кожен хотів отримати грушу собі. Друзі сварилися, не бажаючи поступатися один одному. Нарешті їжачок запропонував:— Звернімось до ведмедя, хай він нас розсудить.Білочка погодилася, і вони вирушили на пошуки ведмедя. Довго шукали, аж нарешті знайшли його у малиннику. Вислухавши їхню історію, ведмідь хитро посміхнувся й сказав:— Грушу забираю собі, бо я найбільший у лісі, а отже, усе, що тут росте, належить мені.Їжачок із білочкою лише здивовано переглянулися, але заперечити не змогли. Так вони залишилися без груші, зрозумівши, що сваритися було марно. Відтоді друзі більше не сперечалися через дрібниці, бо зрозуміли: краще ділитися, ніж залишитися ні з чим.

В одному великому селі жив маленький синій трактор Синьо. Він був дуже веселий і завжди був готовий допомогти своїм друзям. Як тільки сонце почало світити, Синьо з радістю заводив свій двигун і виїжджав на поле.“Брррууууум, бум!” — гудів трактор, коли його великі колеса котилися по землі. Але сьогодні йому не довелося працювати одному, адже всі друзі вже були готові допомогти!Першим зустрів його старий півень, що стояв на паркані і величаво розправив свої крила.“Ку-ка-рі-ку!” — закричав півень. Синьо одразу відповів:— Привіт, півнику! Ти будеш допомагати на полі?— “Ку-ка-рі-ку!“ — ще раз вигукнув півень і розвеселив усіх.Далі трактор поїхав до лугу, де паслася корова Рябка. Вона жувала траву і помахувала хвостом.“Муууу!” — дзвінко промурчала Рябка.— Привіт, Рябко! — сказав Синьо. — Ти готова допомогти?— “Муууу!” — відповіла корова і махнула головою. Далі Синьо поїхав до ставка, де каченята весело плавали. “Кря-кря!” — лунало з води.— Привіт, каченята! — вигукнув трактор. — Які ви веселі сьогодні!— “Кря-кря!” — відповіли каченята, плескаючи лапками.Після цього Синьо побачив на полі маленького зайця, який стрибав по траві. Він був дуже швидкий і веселий.— Привіт, зайчисько! — сказав трактор. — Як твій день?Зайчик швидко підстрибнув і радісно вигукнув: “Пі-пі!”— Дякую за допомогу, зайчисько! — посміхнувся Синьо.І ось, разом з усіма своїми друзями, Синьо почав працювати. Півень співав “Ку-ка-рі-ку!“, корова блаженно промовляла “Муууу!”, каченята весело “Кря-кря!”, а зайчисько стрибало і додавав своє “Пі-пі!”. А Синьо тим часом працював, гудючи “Брррууууум, бум!”.Цілий день вони працювали разом, допомагаючи один одному, і в кінці дня вся ферма була чистою та красивою.— “Муууу!” — сказала Рябка.— “Кря-кря!” — радісно відповіли каченята.— “Пі-пі!” — стрибнув зайчисько.А Синьо, задоволений, гудів у відповідь: “Брррууууум, бум!”І так вони всі разом святкували свою велику справу. І кожен знав, що працювати разом — це найкраще!

Великдень був одним із найулюбленіших свят для Свинки Пеппи. Це був день, коли всі свинки, кролики та лисиці збиралися разом, щоб святкувати, розфарбовувати яйця, гратися та сміятися. Цього року Пеппа з родиною вирушали до бабусі та дідуся, і вона не могла дочекатися, щоб разом з усіма святкувати.— Мама, мама! Я не можу дочекатися Великодня! — радісно вигукнула Пеппа, прокидаючись зранку.— Добре, Пеппо, але пам’ятай, що перед святом треба підготуватися. Збирай свої фарби, яєчка і кошик для яєць, — сказала мама свинка.Пеппа і Джордж із захопленням почали розфарбовувати яйця. Пеппа вибрала найяскравіший рожевий колір для свого яйця, а Джордж — яскраво-синій. Вони малювали зайчиків, квіточки, сердечка, і навіть створили маленький малюнок Великоднього кролика, який сховав свої яйця в саду. Пеппа дуже пишалася своєю роботою, але Джордж був такий захоплений процесом, що ледь не забруднив фарбами весь стіл! — Ой! Джордж, обережно! — сміялася Пеппа, допомагаючи йому очистити фарби.— Це буде найкраще свято на світі! — сказала Пеппа, коли всі яйця були готові.Після розфарбовування яєць вони поїхали до бабусі та дідуся. Як тільки вони приїхали на подвір’я, дідусь свин привітав їх із святом та запропонував розпочати великодні традиції.— Готові до пошуку яєць? — весело запитав дідусь свин.— Так, так! — вигукнула Пеппа.У дворі бабусі і дідуся на їхніх зелених лужках вже було багато захованих яєць. Але було ще одне завдання — на цей рік дідусь свин вирішив зробити справжнє випробування. Він заховав одне дуже особливе яйце, яке було золоте!— Ось це яйце стане подарунком тому, хто знайде його першим, — сказав дідусь свин.Пеппа з Джорджем одразу ж почали шукати. Вони бігали по саду, перевіряли під кущами, під деревами та навіть за гаражами, але золотого яйця все не було видно. Пеппа була вперта, а Джордж — дуже кмітливий. Вони почали шукати разом, і ось, раптом, Джордж побачив щось блискуче в траві!— Я знайшов! — вигукнув Джордж, притискаючи золотий кошик до себе.Пеппа підбігла, і всі стали святкувати. Однак Пеппа не була засмучена, адже вона вже знайшла так багато гарних яєць і мала чудовий час із родиною. Після пошуку яєць вони сіли за великий стіл під деревами, на якому стояли великодні паски, смачні пиріжки, запечені овочі та фрукти. Бабуся свинка принесла великий кошик з червоними яєчками, а дідусь свин запросив всіх на традиційний великодній смачний обід.— Пеппо, ти сьогодні була дуже старанною! — похвалив її дідусь.— А Джордж знайшов золоте яйце! — додала бабуся свинка.Пеппа і Джордж обіймалися, сміючись і розповідаючи про свої пригоди. Вони раділи, що святкують Великдень разом і що це свято стало для них незабутнім. Пеппа зрозуміла, що найкращі моменти — це ті, що ти переживаєш разом з родиною і друзями.Після смачного обіду вони всі вирушили на прогулянку в ліс, граючи в різні ігри. Пеппа дізналася, що на Великдень не обов’язково бути першим у пошуках яєць або знайти золоте яйце. Головне — це радість від того, що ти разом з тими, кого любиш.— Великдень — це час бути з родиною і створювати незабутні моменти, — сказала Пеппа, поглядаючи на свою родину і друзів.І так, у цей святковий день Пеппа зрозуміла, що справжня магія Великодня — це в любові та взаємній турботі.Де знайти інші казки українською про Свинку Пеппу?Радимо перейти за тегом казки про Свинку Пеппу та обрати історію, яка буде найбільш до вподоби. Приємного читання!

Якось заєць гуляв у полі, коли раптом помітив комаху з великими крильцями. Спочатку він не зрозумів, хто це, а потім прошепотів:— Ой, та це ж метелик!Перелякавшись, зайчик хутко сховався за дерево, а метелик – у кущі. Заєць подумав, що метелик хотів його налякати, адже він сам був великим боягузом. Та й метелик не мав друзів – у лісі його часто ображали й уникали.Проте сміливішим виявився саме метелик. Вилетівши з кущів, він плавно підлетів до зайчика і сів йому на вухо. Заєць здивувався, але не злякався, а лише запитав:— Ти мене не боїшся?— Ні, – відповів метелик. Вони заговорили. Обоє поділилися своїми переживаннями та раптом зрозуміли, що мають багато спільного. Вони навіть не помітили, як швидко потоваришували.Відтоді сірий заєць і барвистий метелик стали нерозлучними друзями, які завжди підтримували й допомагали один одному. Мораль цієї казки полягає в тому, що іноді ми боїмося того, чого насправді не варто боятися. Кожен має свої переживання і труднощі, але, поділившись ними, можна знайти справжніх друзів, які підтримають. Казка також вчить, що важливо не судити інших за зовнішністю або першими враженнями, адже справжня дружба може виникнути навіть між найбільш різними істотами.

Жив дід з бабою. Якось дід каже бабі: «Спечи-но, бабо, коржик, а хто його вхопить — той і з’їсть!» Баба спекла коржик. Дід узяв його, покотив по сінях і каже бабі: «Ну, лови, бабо!»Баба ловила, ловила — та не вхопила. Дід вийшов на вулицю, покотив коржик і каже: «Лови, сірий котику!» Кіт ганявся, ганявся — та не спіймав. Далі йде дід, а на тину сидить півень. «Лови, півнику, коржик!» Півень намагався, намагався — та не спіймав.Дід вирушив до току, де молотники працюють. «Ловіть, молотники, коржик!» Молотники ловили, ловили, та ціпи поламали, а коржика не зловили.Дід пішов на лід, де прачки прали. «Ловіть, прачки, коржик!» Прачки ганяли коржик, ганяли — та все сорочки в ополонку пірнули, а коржика не спіймали.Далі дід пішов по дорозі, а минають його сіновози. «Ловіть, сіновози, коржик!» Сіновози ловили, ловили, та сіно розсипали, а коржика не зловили.Іде дід далі, минають його дрововози. «Ловіть, дрововози, коржик!» Дрововози ловили, ловили, та дрова розсипали, а коржика не спіймали.Йде дід далі по дорозі, а назустріч йому старичок Макарчик. «Макарчику, лови коржик, як зловиш — з’їси!» Макарчик ганявся за коржиком, та так і не вловив. Розсердився, підняв палку і вдарив коржик, після чого взяв і з’їв його.

Одного теплого весняного дня, напередодні Великодня, у штабі Щенячого патруля пролунав дзвінок. Райдер підняв слухавку і почув схвильований голос мера Гудвей: — Райдере, у нас біда! Хтось украв Великодній Сюрприз — гігантське яйце з подарунками для всіх дітей Пригодницької Бухти! Без нього свято пропаде!Райдер миттю скликав команду: — Цуценята, у нас термінова справа! Треба знайти Великодній Сюрприз. До роботи!Гонщик гавкнув: — Я вистежу злодія! Мій ніс уже готовий!Маршал весело підскочив: — А я перевірю, чи не залишив хтось гарячих слідів!Скай злетіла на своєму гелікоптері: — Погляну з неба — від мене нічого не сховається!Роккі схопив свій рюкзак з інструментами: — Якщо яйце десь застрягло, я його витягну!Кремез додав: — А я побудую щось, щоб дістатися до схованки!Команда розійшлася по Бухті. Гонщик швидко знайшов слід — кілька блискучих конфетті біля старого маяка. — Це точно з Великоднього Сюрпризу! — сказав він і покликав Райдера.Скай, пролітаючи над маяком, помітила щось дивне: — Райдере, бачу величезне яйце на вершині маяка! Але як воно туди потрапило? Усі зібралися біля маяка. На самій верхівці стояло гігантське яйце, розмальоване в яскраві кольори, але його оточували чайки, які гуділи та не підпускали нікого близько.— Ой-ой, здається, чайки думають, що це їхнє яйце! — засміявся Маршал, ледь не впавши від вітру.Роккі одразу придумав план: — Я зроблю маленьку драбину з мотузок і дощок, щоб піднятися! Кремез допоміг зібрати міцну конструкцію, а Гонщик відволікав чайок, розкидаючи шматочки хліба якомога далі від маяка. Скай обережно підлетіла ближче і зачепила яйце тросом, щоб спустити його вниз.Коли Великодній Сюрприз опинився на землі, він раптом тріснув — і з нього посипалися іграшки, солодощі та маленькі писанки для всіх дітей Бухти! Мер Гудвей прибігла і радісно заплескала в долоні: — Щенячий патруль, ви справжні герої! Свято врятовано!На Великдень у парку зібралися всі жителі. Кремез збудував веселу гірку для дітей, Роккі прикрасив її переробленими стрічками, а Маршал влаштував “пожежний” танець, розмахуючи лапами. Гонщик стежив за порядком, а Скай розкидала з неба кольорові пір’їнки.Так у Пригодницькій Бухті настав найсолодший і найвеселіший Великдень, а чайки з маяка ще довго гуділи, згадуючи свою пригоду з гігантським яйцем.

У великому зеленому лісі, де сонячні промені грали в хованки між гілками, жили два маленькі ведмежата — Бурко і Медко. Вони були найкращими друзями: разом лазили по деревах, ловили метеликів і сміялися так голосно, що пташки здивовано гойдалися на гілках.Одного дня Бурко знайшов у кущах яскраву червону машинку. Вона блищала на сонці, а її колеса гуділи, коли її штовхали. “Ого, яка крута!” — вигукнув Бурко і одразу почав катати машинку по траві. Медко, побачивши нову іграшку, підбіг ближче. “Бурко, дай погратися!” — попросив він.Але Бурко міцно притис машинку до себе. “Ні, я її знайшов, вона моя!” — буркнув він. Медко насупився. “Але ж ми завжди ділимося! Ти ж грався з моїм м’ячиком учора!” Бурко лише відвернувся і побіг геть, тримаючи машинку.Так почалася їхня сварка. Медко сидів під дубом, сумно жуючи малину, а Бурко грався машинкою сам, але чомусь це було не так весело, як раніше. Ліс, здається, теж засмутився: пташки співали тихіше, а сонце сховалося за хмаринкою.Наступного дня Медко вирішив піти до струмка, де вони з Бурком любили будувати греблі. Але там він побачив, що машинка Бурка застрягла між каменів, а сам Бурко безрезультатно намагається її дістати. Його лапки були мокрі, а очі повні сліз. Медко міг би розвернутися і піти, але серце підказало йому інше.“Бурко, давай я допоможу!” — гукнув Медко. Він підбіг, і разом вони витягли машинку. Бурко глянув на друга і тихо сказав: “Вибач, Медко. Я не мав так чинити. Машинка не така важлива, як наша дружба.” Медко посміхнувся: “І мене пробач, що образився. Граймося разом?” Відтоді ведмежата знову стали нерозлучними. Вони катали машинку по черзі, вигадуючи веселі пригоди: то вона була космічним кораблем, то швидкою допомогою для лісових звірят. А коли хтось із них забував ділитися, другий лише лагідно нагадував: “Дружба — це коли ми разом радіємо!” Мораль: Дружба міцніша, коли ми вміємо слухати один одного, ділитися і пробачати.