Казки для дітей 4–5 років

Були собі дід та баба. Якось поїхав дід на ярмарок і купив собі козу. Привіз її додому, а на ранок наказує старшому синові:— Іди, синку, козу пасти, щоб була доглянута і нагодована.Пас хлопець козу цілий день, а ввечері пригнав додому. Тільки підвів козу до воріт, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях і питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза йому:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розсердився на сина:— Як ти за козою доглядав, що вона голодна? Забирайся з двору!На другий день послав дід меншого сина пасти козу. Пас хлопець її до вечора, а потім пригнав додому. Знову дід зустрічає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза так само:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розгнівався ще більше:— І ти не годен козу доглянути! Геть із двору!На третій день дід наказав бабі пасти козу.— Побачимо, як ти впораєшся!Баба цілий день гляділа козу, травичкою годувала, водичкою напувала. Увечері пригнала додому, а дід уже чекає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову своє:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід і бабу прогнав.На четвертий день вирішив сам пасти козу. Цілий день водив її по лугах, давав їсти найсоковитішу траву, поїв із чистого струмочка. Увечері привів козу додому. Сховався біля воріт, одягнув свої червоні чоботи й питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла. От тоді дід розсердився, пішов до коваля, наточив ніж, хотів козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:— А хто, хто в моїй хатці?А коза сидить на печі та й каже:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:Коза-дереза — українська народна казка— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А ведмідь:— От я його вижену!Побіг до хатки:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Ведмідь злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.От знову пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А вовк:— От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.— Отже, вижену!Побіг вовк до хатки та й питається:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Вовк злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Зайчик знову пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А лисичка:— От я його вижену!— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!— Отже, вижену!Побігла лисичка до хати та питає:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От лисичка теж злякалась.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.Коли це лізе рак-неборак та й питається:— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А рак: — От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!— Отже, вижену!От поліз рак у хатку та й питається:А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:А я рак-неборак, Як ущипну — буде знак!Та як ущипне козу клешнями! Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.

Жили собі двоє мишенят – Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята було тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колос. – Круть, Верть,- став гукати півник,- а гляньте-но, що я знайшов! Поприбігали мишенята та й кажуть:– Коли б це його обмолотити…– А хто молотитиме? – питається півник.– Не я! – одказує одне мишеня.– Не я! – каже й друге мишеня.– Я обмолочу,- каже до них півник. І взявся до роботи.А мишенята й далі граються.От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:– Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!Поприбігали мишенята.– Треба,- кажуть,- зерно до млина однести та борошна намолоти.– А хто понесе? – питає півник.– Не я! – гукає Круть.– Не я! – гукає Верть.– Ну, то я однесу,- каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.А мишенята собі одно скачуть – у довгої лози граються. Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:– Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс. Поприбігали мишенята, пораділи:– Ой, півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.– Хто ж міситиме? – питає півник.А мишенята й знов своє:– Не я! – пищить Круть.– Не я! – пищить Верть.Подумав, подумав півник та й каже:– Доведеться мені, мабуть.От замісив півник тісто, приніс дрова та й розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба. – Ох, і голодний я! – каже Круть.– А я який голодний! – каже Верть.Та й посідали до столу.А півник і каже:– Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.– Ти,- кажуть мишенята.– А хто його обмолотив?– Ти,- вже тихіше відказують Круть із Вертем.– А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?– Ти,- вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.– А що ж ви робили?Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже: – Тут я буду жити! Коли це жабка плигає та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка. А ти хто? – Жабка-скрекотушка. Пусти й мене! – Іди! От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто? – А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене! – Іди! От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто? – А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене! – Та йди! Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто? – Та я вовчик-братик. Пустіть і мене! – Та вже йди! Уліз і той,- уже їх п’ятеро. Де не взявся,- біжить кабан: – Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто? – Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене! – Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш? – Та вже влізу,- пустіть! – Та що вже з тобою робити,- йди! Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? – Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пустіть і мене! – Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно? – Та якось будемо. – Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь – семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься. Коли це дід оглядівся,- нема рукавички. Він тоді назад – шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, бігла, бачить – лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!» Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,- так усі й порозбігалися лісом. Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Був собі дід та баба. Було в них голе телятко.Каже баба:– Завези, діду, в ліс.Дід каже:– Та лучче б викормили та зарізали б.– Я не хочу, завези та й годі!Завіз той дід те телятко голеньке. А холодно: осінь! І покинув його. Сам вернувся додому.Пішло те голе телятко. Іде, йде. Доганяє його кабан:– Драстуй, голе телятко!– Драстуй, кабане!– Куди ти йдеш?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.Ідуть, ідуть. Біжить і півень до них, доганяє:– Голе телятко і кабан, підождіть!Підождали.– Драстуй, голе телятко!– Драстуй, півнику!– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.– Ну, ходім.Пішли вони: голе телятко, кабан і півник. Ідуть, ідуть, біжить качур:– Голе телятко і кабан, і півник, підождіть!Підождали.– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ну, ходімо разом.– Ходім.Ідуть вони, йдуть. Скаче й шило:– Голе телятко й кабан, і півник, і качур, підождіть!Підождали.– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.Ідуть вони, йдуть. Зайшли вони в ліс. Холодно: осінь! Голе телятко замерзло й пішло до кабана. А той зарився у листя й лежить.– Кабане, давай будем хатку робить.– Я не хочу. Я зариюся ще лучче у листя та й буду лежать.Пішло воно. Пішло до півника:– Драстуй, півнику!– Драстуй, голе телятко!– Гайда, будем хатку робить.– Я не хочу,- каже півник,- я на одній ніжці буду стоять, а голівку під крильце заховаю та й буду так і зимувать.Пішло голе телятко до качура:– Драстуй, качуре!– Драстуй, голе телятко!– Давай будем хатку робить.– Я не хочу. Я на одній ніжці буду стоять, а другу буду під крильце ховать, і голівку буду під крильце ховать. І так буду й зимувать.Пішло голе телятко. Пішло воно до шила:– Драстуй, шило!– Драстуй, голе телятко!– Давай будем хатку робить.– Не хочу я. Я заженуся в дуб по саму колодочку та так буду й стоять.Пішло голе телятко, давай само робить хатку. Зробило хатку, піч, двері. Почало топить: дров є багато в лісі. Топить воно один раз (а зима вже, холодно), біжить кабан:– Голе телятко, одчини!– А-а-а! А як я казало: «Хатку давай робить», ти не хотів!– Одчини, бо я тобі хатку розрию!Одчинило голе телятко. Живуть удвох. Біжить півник:– Голе телятко, одчини!– А-а! Як я казало: «Хатку робить», то ти не хотів!..– Одчини, бо я тобі хатку розкукурікаю!Одчинило голе телятко. Уже вони втрьох. Біжить качур:– Голе телятко, одчини!– А-а! Як я казало, що хатку робить, то ти не хотів!..– Одчини, бо я тобі хатку розкахкаю! Думає голе телятко: «Наробить качур крику, прибіжать звірі, пропаду. Треба одчинить». Одчинило. Топлять вони. Ще скаче й шило:– Голе телятко, одчини!– А як я казало: «Хатку робить», то ти не хотіло!..– Одчини, бо я тобі хатку розколю!Одчинило. Уже вони усі зібрались…От прийшло два вовки. Поставали вовки під дверима та й слухають: є добра мишоловка. Один каже:– Лізь ти.– Ні, ти йди вперед.Поліз один. Як побачило голе телятко та кабан, та шило! Як пужне те голе телятко рогами, кабан зубами, а шило, як заженеться у вовка по саму колодочку.А півень кричить:– Подай його сюди!А качур кричить:– Так! Так! Так!..Насилу вирвався вовк ізвідти: і поколений, і погризений. Ще й півень кричить:– Подайте його сюди!..

Біжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться – рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.– Здоров був, раче! – каже йому лисичка.- З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?Поздоровкався і рак та й каже:– Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.А лисичка тоді йому:– Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!– Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.– Як так, то й так,- каже лисиця. Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:– Но!От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе:– Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:– Чи то ж видано! – каже.І більш не сміялася з рака.

Жила колись в одному селі маленька дівчинка та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й ніде не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше.Добра бабуся пошила для внучки гарненьку червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати — Червона Шапочка.Якось мати спекла пиріг та й каже дочці:— Піди до бабусі, довідайся, як вона поживає, бо мені передавали, що вона нездужає. Віднеси їй пиріг і цей горщечок масла.Червона Шапочка хутенько зібралась і подалась у сусіднє село до бабусі. Йде вона неквапно густим лісом, коли раптом назустріч їй сірий вовк.Йому страшенно захотілося з’їсти дівчинку, але він не наважився цього зробити, бо бачив, що поблизу працювали лісоруби.От вовк і питає, куди вона йде. Бідолашна дівчинка не знала, як небезпечно зупинятися в лісі і слухати теревені вовка, а тому, не думаючи ні про що погане, відповіла:— Я йду навідати бабусю й несу їй пиріг та горщечок масла, які передала матуся.— А чи далеко живе бабуся? — питає вовк.— Авжеж, дуже далеко, — відповідає Червона Шапочка, — он за тим вітряком, бачите, в хатинці край села.— Гаразд, — каже вовк, — я теж до неї навідаюсь. Я подамся ось цією стежкою, а ти прямуй он тією. Побачимо, хто з нас швидше прийде до бабусі.І вовк щосили побіг найкоротшою стежкою.А дівчинка пішла, по шляху, який був набагато довший, та ще й дорогою збирала горіхи, ганялася за метеликами і рвала для бабусі квіти.Не пройшла вона й півдороги, а вовк уже добіг до бабусиної хатинки й постукав у двері:“Тут-тук”.— Хто там? — спитала бабуся.— Це ваша внучка, Червона Шапочка, — відповів вовк, змінивши свій грубий голос. — Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Добра бабуся саме лежала в ліжку, бо й справді трохи нездужала.По голосу вона прийняла вовка за Червону Шапочку, а тому й гукнула з кімнати:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться.Вовк смикнув за мотузочку, і двері відчинилися.Тут він накинувся на бабусю і одразу зжер її.Потім вовк зачинив двері, ліг замість бабусі в ліжко й почав чекати Червону Шапочку.Незабаром дівчинка прийшла і постукала: “Тут-тук”.— Хто там? — спитав вовк.Червона Шапочка спочатку дуже перелякалась, почувши такий грубий голос, та потім подумала, що то, мабуть, у хворої бабусі нежить, і відповіла:— Це ваша внучка, Червона Шапочка. Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Вовк гукнув трохи ніжнішим голосом:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться!Червона Шапочка смикнула за мотузку, і двері справді відчинилися.Побачивши, що дівчинка ввійшла до хатинки, вовк по самі вуха сховався під ковдру та й каже:— Поклади-но пиріг на скриню і горщечок туди ж постав, а сама йди полеж зі мною, відпочинь з дороги.Червона Шапочка послухалась і лягла в ліжко.Та як же вона здивувалась, коли побачила, що за страхітливий вигляд має її бабуся!От вона й каже:— Бабусю, а які ж у вас руки великі!— Це, щоб міцніше тебе обнімати, внученько!— Бабусю, а які ж у вас ноги великі!— Це, щоб краще бігати, дитинко!— Бабусю, а які ж у вас вуха великі!— Це, щоб краще чути тебе, дівчинко!— Бабусю, а які ж у вас очі великі!— Це, щоб краще бачити тебе, внученько!— Бабусю, а які ж у вас зуби великі!— А це, щоб тебе з’їсти!З цими словами злий вовк накинувся на Червону Шапочку й миттю проковтнув її.А тут саме поверталися з села лісоруби й надумали завітати до бабусі в гості.Увійшли до хатинки — бабусі нема, а замість неї лежить у ліжку під ковдрою сірий вовк.— Так ось де ми тебе впіймали, лихоманцю! — вигукнув один з лісорубів.Змахнув він своєю сокирою і тільки-но хотів убити вовка, аж раптом чує — гукають з вовчого черева старенька бабуся й маленька Червона Шапочка:— Люди добрі, звільніть нас!Узяв другий лісоруб ножиці й розрізав вовкові черево, а звідти вилізли бабуся й Червона Шапочка, живі і здорові.— Як же я перелякалась! — сказала Червона Шапочка. — Як тісно й темно було в череві у вовка! Дякую вам, дядечку лісоруб, за те, що ви врятували нас.А бабуся теж подякувала лісорубам і почастувала їх пирогом та маслом, що принесла їй Червона Шапочка в подарунок.

На одній фермі жила мама-свинка з трьома поросятами.Старше порося було старанним і завжди допомагало мамі, а двоє інших були ледачими й ніколи нічого не робили так, як треба.Коли поросята підросли, вони пішли у світ.Але перед цим мама їм нагадала, що слід остерігатися злого вовка.Поросята бродили по полонинах, лісах і полях, граючись і пустуючи. Минули весна та літо, настала холодна й дощова осінь.Тож поросята вирішили побудувати хатинки.Усі троє знайшли місце на одному пасовищі неподалік одне від одного. Вони приготували пилку, молоток, цвяхи, дошки, відро, сокиру, лопату, рулетку та інші інструменти й почали будувати.Перше поросятко було ледачим й не хотіло носити деревину та каміння, щоб побудувати будиночок, тому швидко збудувало солом’яну хатинку.І друге порося не захотіло носити каміння та цеглу, тому побудувало собі хатинку з дерева.Третє порося було більш охочим до будівництва. Воно наносило цегли й почало завзято будувати. Порося знало, що цегляна хатинка найбільш надійна.Двоє його братів насміхалися над ним: „Якби ти будував, як ми, то хатинка вже давно була б готова!“Не минуло багато часу, як на галявині з’явився голодний і злий вовк. Поросята злякалися й поховалися по своїх хатинках.Вовк прийшов до солом’яної хатинки й покликав порося. Коли воно не вийшло, він набрав повітря й дмухнув на хатинку. Уся солома розлетілась, а хатинки як і не було.На щастя, перше порося встигло сховатися в дерев’яній хатинці свого брата.Вовк прийшов до дерев’яної хатинки. „Не бійтеся, поросята, виходьте, будемо гратися“, – покликав він.Коли поросята не відповіли, він набрав повітря, дмухнув, але нічого не сталося. Дерево було важче за солому. Тоді вовк набрав ще повітря, дмухнув, і хатинка розвалилася.Переляканим поросятам вдалося втекти до цегляного будиночку.Вовк побіг до третьої хатинки й почав дути. Він дув-дув, дув-дув, а хатинка ні з місця.Двоє поросят злякалися, але третє заспокоїло їх: „Не бійтеся, мій дім міцний, вовк сюди не потрапить!“Вовк на мить замислився, потім розігнався та налетів на хатинку з усією силою. Але вона й не похитнулась. Вовк не здавався. Він виліз на дах і спробував спуститися по димарЮ.Порося швиденько розпалило піч. Вовк заліз у димар, обпалив хвоста, а дим почав виїдати йому очі. Вовчисько злякався, впав з даху та втік.Тож третє порося виявилось розумнішим за вовка. Вовчисько з того часу більше не з’являвся на пасовищі. Поросята жили разом у цегляній хатинці. Перші два порося більше не лінувалися й робили все так, як слід.

Якось двоє веселих котиків знайшли грудочку сиру. Зраділи вони здобичі, відійшли подалі та почали міркувати, як би її чесно поділити.— Давай розділимо навпіл, упоперек! — запропонував один. — Ні, краще вздовж, — заперечив другий.Так і сперечалися, не доходячи згоди. Тут повз них пробігала лисичка. Побачила котиків із сиром, зупинилася та запитала: — А що це у вас? Чого сперечаєтеся?Котики їй пояснили: — Знайшли сир, але ніяк не вирішимо, як поділити його порівну. Лисичка хитро посміхнулася: — Та це ж не проблема! Давайте я вас поділю справедливо.Котики погодилися й віддали сир лисичці. Та взяла грудочку, розламала навпіл і сказала: — Ой, цей шматочок більший. Треба підрівняти.І над’їла більший шматочок. Потім подивилася: — А тепер цей більший!І знов над’їла. Так вона “рівняла” то один шматочок, то інший, доки від сиру залишилися зовсім маленькі частинки.— Ну от, тепер усе порівну! — мовила лисичка. — Можете зважити, якщо хочете!Котики невдоволено подивилися на лисичку: — Але ж ти з’їла майже весь наш сир! За що ж ти взяла стільки добра?— Як за що? — відповіла хитрунка. — Я ж поділила вас чесно!Лисичка весело махнула хвостом і побігла далі, залишивши котиків ні з чим.

Жили собі дід і баба. Однієї неділі баба напекла пиріжків із маком, виклала їх у миску й поставила на вікно, щоб прохололи. А лисичка пробігала повз хатинку, вловила пахощі та підкралася ближче. Тихенько схопила один пиріжок і мерщій подалася в поле.Сівши на траві, лисичка виїла мак із пиріжка, а замість нього напхала сміття, стулила його, ніби нічого й не було, та побігла далі.Дорогою зустріла хлопців, що гнали товар. — Здорові були, хлопці! — каже лисичка. — Здорова, лисичко-сестричко! — Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!Хлопці спершу не погоджувалися: — Де це бачено — бичка за пиріжок!А лисичка їм: — Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..Нарешті один хлопець погодився. Лисичка наказала: — Тільки не їжте пиріжка, поки я в ліс не зайду!Коли вона сховалася, хлопці розламали пиріжок і побачили, що всередині сміття. А лисичка тим часом погнала бичка в ліс. Прив’язала його до дуба, а сама взялася майструвати саночки. Рубає деревину й приказує: — Рубайся, деревце, криве й праве!Нарубала дерева, зробила санчата, запрягла бичка й рушила. Дорогою зустріла вовка. — Здоров, вовчику-братику! — привіталася лисичка. — Здоров, лисичко-сестричко! А де ти взяла бичка й саночки? — Бичка заробила, саночки зробила — от і їду!Вовк попросився підсісти. — Куди тебе візьму? Саночки поламаєш! — відказала лисичка. — Ні, я тільки лапку покладу, — запевнив вовк.Лисичка погодилася, але вовк то другу лапу поклав, то третю, а тоді й сам у саночки вліз. Саночки тріснули!Розсердилася лисичка: — А щоб тобі добра не було! Санчата зламав, а тепер іди й рубай нові! Пішов вовк у ліс, але неправильно повторював лисиччині слова: — Рубайся, дерево, криве й криве!Нарубав корячкуватих гілок і повернувся до лисички. Та лише глянула на ті гілки й заходилася його лаяти. — Сиди тут і стережи бичка, а я піду нарубаю сама!Вовк залишився біля бичка. Зголоднів і надумав: «З’їм бичка та втечу!» Виїв бичка зсередини, набив його соломою й підпер паличкою.Коли повернулася лисичка, побачила, що сталося, й вирішила провчити вовка. Побігла шляхом і натрапила на валку чумаків із рибою. Лисичка прикинулася мертвою. Чумаки підняли її й кинули на віз. А вона, поки їхали, скидала рибу додолу. Потім зіскочила з воза, зібрала рибу й стала ласувати.Тут і вовк з’явився. — Дай і мені рибки, лисичко-сестричко! — Отакої! Сам налови! — відповіла вона.Вовк попросив навчити. Лисичка порадила: — Встроми хвіст у ополонку й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!»Вовк зробив так, але мороз сковзнув хвіст кригою. Лисичка тим часом бігала навколо й примовляла: — Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!Коли хвіст примерз, вона побігла до села: — Люди, ідіть вовка бити!Назбігалися люди й побили вовка. А лисичка втекла до хати, вимазала голову тістом і знову в ліс.Зустрів її вовк, насилу йдучи. — Оце ти мене піддурила, лисичко! — каже. — Ой, вовчику, й мене побили — бачиш, мозок витікає! Відвези мене додому!Вовк посадив лисичку на спину й поніс. А вона приказувала: — Битий небиту везе!Привіз до її хатки, а лисичка зістрибнула й, регочучи, сховалася всередині. Вовк тупцював навколо, але влізти не міг. Лисичка тільки визирала у віконце й дражнилася.