Казки для дітей 4–5 років

Жили собі дід та баба. Одного разу дід попросив бабу спекти щось смачненьке, і вона вирішила зробити Колобка. Замісила тісто, спекла його рум’яним та поставила на віконце, щоб охолов.Але Колобок виявився не простий, а дуже спритний і допитливий! Він не захотів сидіти на місці, зіскочив із віконця та покотився стежкою в ліс.По дорозі зустрів він зайця.— Колобок, Колобок! Я тебе з’їм! — сказав заєць.— Не їж мене, я краще тобі загадку загадаю. Відгадаєш — можеш мене з’їсти, не відгадаєш — я покочуся далі.Заєць погодився.— Що росте догори корінням?Довго думав заєць, та не зміг відгадати.— Це бурулька! — засміявся Колобок і покотився далі.Зустрів він вовка.— Колобок, Колобок! Я тебе з’їм!— Давай так: якщо ти розв’яжеш мою загадку, я сам у твій рот скочу. Якщо ні — побіжу далі.Вовк погодився.— Що можна тримати в руці, але не побачити?Думав вовк, думав… Але не відгадав.— Це повітря! — крикнув Колобок і знову покотився.Так само обдурив він і ведмедя, але ось на його шляху з’явилася хитра лисиця.— Колобок, які ж у тебе цікаві загадки! А можна я теж одну загадаю?— Давай! — погодився Колобок.— Що завжди попереду, але його не наздогнати?Довго думав Колобок, крутився туди-сюди, але не зміг відповісти.— Це майбутнє, — всміхнулася лисиця.— Ох! Тепер я маю виконати обіцянку… — зітхнув Колобок.Але замість того, щоб стрибнути лисиці в рот, він раптом як підскочить, як покотиться далі, сміючись:— Я ж не казав, що не можу тікати!І з того часу всі в лісі знають: Колобок не тільки спритний, а й розумний!

Колись давно, коли бажання ще справджувалися, жив собі король, у якого були прекрасні дочки. Наймолодша була такою вродливою, що навіть сонце, яке бачило безліч див, завмирало від подиву, коли світило на її обличчя.Поруч із королівським замком розкинувся великий темний ліс, а в ньому, під старою липою, було глибоке джерело. У спекотні дні принцеса приходила до нього, сідала на край криниці та гралася своєю улюбленою золотою кулькою – підкидала її вгору і ловила.Але одного разу сталося лихо: кулька вислизнула з її рук, упала на землю і покотилася прямо у воду. Принцеса схилилася над криницею, та кулька зникла в темній глибині. Вона засмутилася і почала гірко плакати.— Чому ти так голосно ридаєш, принцесо? — пролунав несподівано тоненький голосок.Принцеса глянула вниз і побачила маленьке жабеня, яке визирнуло з води.— Ой, це ти, мале водяне створіннячко? — здивувалася вона. — Я плачу, бо моя золота кулька впала у воду.— Не сумуй, я можу її дістати, — сказало жабеня. — Але що ти мені за це даси?— Усе, що захочеш, любе жабеня, — відповіла принцеса. — Мої перли, коштовності, навіть золоту корону!— Не потрібні мені ні перли, ні корона, — сказало жабеня. — Але якщо ти любитимеш мене, приймеш у свої ігри, дозволиш сидіти поряд із тобою за столом, їсти з твого золотого посуду та спати на твоїй подушці – тоді я дістану тобі кульку.— О, так, так, я обіцяю! — швидко відповіла принцеса, хоча в думках посміялася: «Ну й дурненьке! Воно ж лиш жабеня, не може бути мені другом!» Жабеня миттєво пірнуло в глибину. За мить воно вигулькнуло з кулькою в роті та викинуло її на траву. Принцеса схопила свою іграшку й щодуху побігла до замку, навіть не глянувши на маленького рятівника.— Почекай! — квакнуло жабеня. — Візьми мене з собою!Але вона навіть не обернулася.Наступного дня, коли принцеса обідала разом із королем, раптом у коридорі почулися тихі кроки: пліп-плоп, пліп-плоп. Потім у двері постукали, і пролунав знайомий голосок: — Принцесо, найменша, Двері відчини мені. Не забула ти, що вчора Обіцяла біля криниці мені? Принцеса побіліла від страху і мовчки залишилася на місці. Король здивовано подивився на неї:— Дитя моє, що сталося? Чого ти боїшся?— Ой, тату, це противне жабеня, — скривилася принцеса. — Вчора воно дістало мені золоту кульку, і я пообіцяла йому дружбу, але ж я не думала, що воно прийде до палацу!Король суворо сказав:— Якщо ти дала слово, то повинна його дотримати. Відчини двері.Принцеса неохоче виконала наказ. Жабеня застрибало до столу і попросило:— Посади мене поруч із собою.Вона здригнулася, але король наполіг. Тоді жабеня сказало:— Підсунь свою золоту тарілочку ближче, давай їсти разом.Принцесі їжа більше не смакувала, але вона зробила, як просило жабеня. Після вечері воно сказало:— Я стомилося. Віднеси мене у свою кімнату, хочу спати.Принцеса розплакалася – їй було огидно навіть доторкнутися до маленької істоти, але король гнівно сказав:— Ти не маєш права зневажати того, хто допоміг тобі!Принцеса взяла жабеня двома пальцями, віднесла до кімнати й поклала в куток. Але воно підстрибнуло й прошепотіло:— Мені холодно… Підніми мене до себе в ліжко!— Ні! — вигукнула вона.— Якщо ти не зробиш цього, я скажу королю, — нагадало жабеня.Тоді принцеса в розпачі схопила його і з усієї сили кинула об підлогу:— Відчепись від мене, бридке створіння!Але щойно жабеня торкнулося землі, як у кімнаті засяяло світло – і перед принцесою постав гарний юнак з добрими очима.— Дякую тобі, принцесо! — усміхнувся він. — Я був зачарований злою чаклункою, і тільки ти могла мене врятувати.Наступного ранку до палацу під’їхала карета, запряжена вісьмома білими кіньми. Візник, вірний слуга принца, зустрів їх із радістю, бо довгі роки чекав на звільнення свого господаря.Коли вони рушили дорогою, з карети тричі почувся тріск.— Карета ламається! — вигукнув принц. — Ні, мій пане, не карета, Це серце моє скуте болем, Бо довго ти був жабеням, Сидів один у темній криниці. Ось так закінчилася ця казкова історія. А принцеса більше ніколи не давала обіцянок, яких не збиралася виконувати.

У Бухті Пригод наближалося свято Валентина. Усі готували сюрпризи для своїх друзів: Скай власноруч робила листівки, Маршал випікав печиво у формі сердець, а Роккі майстрував подарунки з перероблених матеріалів.Та раптом…— Тривога! — голос Райдера пролунав у всіх щенячих нашийниках.Гонщик миттєво підскочив:— У чому справа, Райдер?— У місті зникли всі валентинки! Магазини порожні, поштові скриньки пусті, а головне — навіть ті листівки, які вже були доставлені, зникли без сліду!Щенята перезирнулися. Це було справжньою загадкою!— Хтось викрав усі валентинки? — здивувалася Скай.— Нам потрібно з’ясувати, що сталося, — серйозно сказав Гонщик. — Щенячий Патруль, у нас місія! Сліди, що ведуть у темряву Щенята розділилися. Гонщик разом із Маршалом перевіряли пошту та магазини. Скай і Зума літали над містом у пошуках підозрілих слідів. А Роккі та Еверест оглядали вулиці та парки.Гонщик швидко виявив сліди – крихітні відбитки лапок, що вели до парку. Вони з Маршалом рушили за ними.Раптом у тіні дерев вони помітили когось маленького і пухнастого…— Це… білченя?! — здивувався Маршал.Перед ними сиділо крихітне білченя з величезною купою валентинок! — Чому ти їх забрав? — запитав Гонщик, підійшовши ближче.Білченя сором’язливо опустило вушка.— Я просто… не хотів бути сам у цей день, — сумно відповіло воно. — Усі дарують одне одному валентинки, а в мене нікого немає…Щенята переглянулися. Це була не крадіжка, а сумне серце, яке боялося залишитися на самоті.— Ти не один, — лагідно сказала Скай, яка щойно приземлилася поруч. — У тебе є ми!— Правда? — білченя розплющило очі від подиву.— Звісно! — засміявся Гонщик. — Щенячий Патруль допомагає всім! Свято для всіхРазом вони повернули всі валентинки до адресатів. А щоб білченя не почувалося самотнім, щенята зробили йому власну листівку з написом: “Ти наш друг! З любов’ю – Щенячий Патруль!” Очі білченяти наповнилися сльозами радості.— Дякую вам! Це найкращий день у моєму житті!І так у Бухті Пригод День Святого Валентина став ще теплішим, бо тепер навіть найменші серця знали, що їх люблять.

Жив собі в лісі маленький Вовчик. Він був добрим і веселим, але коли щось йшло не за його планом, він страшенно злився. Якщо в нього не виходило збудувати башту з гілочок, він сердито розкидав їх навколо. Якщо хтось ненавмисно зачіпав його хвостиком, Вовчик гарчав і тупотів лапками.Одного разу під час гри Вовчик і зайченя Круть будували місточок через струмок. Але раптом місточок зламався, і Вовчик вибухнув гнівом. Його лапки тремтіли, вуха піднялися догори, а очі блищали від злості. Він люто грюкнув лапою по землі й гучно завив:– Це нечесно! Чому завжди все ламається?!Зайченя злякано відскочило назад, а ворон Каркарич, що сидів на гілці, сплеснув крилами:– Ой-йой! Твоїй злості місця в лісі не знайдеться! Та раптом з-за дерев вийшла мудра Сова. Вона тихо, але впевнено запитала:– Вовчику, ти хочеш навчитися керувати своїм гнівом?Вовчик сердито пирхнув, але зацікавлено глянув на Сову. Вона привела його до великого дерева, під яким був розсипаний м’який пісок.– Коли ти злишся, – пояснила Сова, – спробуй зробити три речі. Спочатку глибоко вдихни носиком і повільно видихни ротиком. Спробуй три рази.Вовчик недовірливо спробував. Раз… два… три… І раптом його серце забилося трохи спокійніше.– Тепер, коли відчуваєш, що гнів підкрадається, почни рахувати до десяти. Повільно, не поспішаючи.Вовчик почав: «Один… два… три…» – і поки дорахував до десяти, його вушка більше не були притиснуті до голови.– А тепер, – усміхнулася Сова, – намалюй на піску, як виглядає твій гнів.Вовчик задумався і лапкою почав малювати. Він намалював велику бурю, яка трощить усе навколо, а поруч – сонце, яке повертає спокій. Коли він закінчив, йому стало легше. Він стер бурю лапкою і глибоко зітхнув.– Бачиш? Гнів – це лише хмара, що проходить, – сказала Сова. – І ти можеш керувати нею.З того дня, коли Вовчик відчував злість, він згадував урок Сови. Спочатку він дихав, потім рахував, а якщо гнів був дуже сильним – малював його на піску. Незабаром друзі помітили, що Вовчик більше не гарчить без причини, а сам став спокійнішим і щасливішим.А коли зайченя Круть одного разу засмутилося через зламаний місточок, Вовчик лагідно сказав:– Давай разом глибоко вдихнемо… і намалюємо новий місточок на піску! А потім побудуємо ще кращий.І вони засміялися, бо знали, що кожна буря в серці – тимчасова, і її можна приборкати. Мораль: Коли ми вчимось керувати своїми емоціями, світ стає добрішим і гармонійнішим. А прості техніки – дихання, рахування та малювання – можуть допомогти кожному впоратися з гнівом і знайти спокій.

У маленькому затишному селищі, серед зелених лугів та яскравих квітів, жила свинка на ім’я Пеппа. Вона була дуже веселою та завжди мала багато друзів. Кожен день приносив їй радість, але особливо Пеппа чекала на День святого Валентина, адже це був день, коли всі могли показати своїм друзям та рідним, як вони їх люблять.Цього року Пеппа вирішила, що вона зробить щось особливе для своїх найкращих друзів. Вона вирушила до свого улюбленого магазину в селищі, де продавали всілякі валентинки, милі подарунки і приємні сюрпризи.— Що я зроблю для Джорджа? — подумала Пеппа, обираючи картки. — І для Зої? І для Ребекки? О, я знаю! Я зроблю для них щось зовсім чарівне!Пеппа вирушила додому і вирішила створити найбільший і найкрасивіший букет із валентинок і квітів. Вона поєднувала різні кольори і візерунки, роблячи кожен подарунок унікальним і особливим для кожного друга.На ранок Дня святого Валентина Пеппа була дуже схвильована. Вона розклала свої подарунки на столі та вирушила до друзів. Спершу вона пішла до Джорджа, свого молодшого братика. Джордж був такий захоплений, коли побачив букет, обійняв сестру.— Дякую, Пеппо! Ти найкраща!Потім Пеппа вирушила до Зої та Ребекки, які теж були дуже щасливі від її подарунків. Кожен подарунок мав своє маленьке послання: “Ти найкраща подруга”, “Дякую, що ти є”, “Твоя усмішка робить цей світ кращим”. Пеппа дуже гордилася тим, що змогла зробити своїх друзів щасливими.Та найбільше Пеппа чекала на момент, коли вона побачить своїх батьків. Вона влаштувала для них справжнє свято — приготувала смачні печиво у формі сердець і запалила свічки на столі.— Зі святом, мамо і тато! — сказала Пеппа, даруючи їм свої власноруч зроблені валентинки.Її батьки, звісно, були дуже щасливі та пишалися такою турботливою донькою.Увечері, коли день вже закінчувався, всі зібралися разом на святковій вечері. Кожен отримав свої маленькі подарунки, і всі ділилися своїми теплими словами та обіймами. Всі почувалися дуже любленими та цінними. Це був найкращий День святого Валентина для Пеппи.— Я так рада, що є ви, — сказала свинка Пеппа, сидячи серед своїх найближчих людей. — Адже любов — це найкращий подарунок у світі! І так, Пеппа зрозуміла, що справжня магія Дня святого Валентина не в подарунках чи квітах, а в тому, щоб дарувати любов і турботу своїм близьким.І, звісно, всі разом вони з радістю провели цей день, наповнений сміхом, обіймами та теплом сердець.

На небі, серед хмар, жила маленька хмаринка, на ім’я Хмарочка. Вона була дуже сором’язлива і обожнювала своє затишне місце в небі. Щодня вона спостерігала, як інші хмаринки мандрують по світу, і думала: “А як би це було страшно — покинути мою маленьку хатинку серед небес!” Їй не хотілося залишати рідне місце, адже зміни здавались лячним.Одного разу, коли Хмарочка стояла і дивилася на горизонти, до неї підлетів Вітерець — веселий і рухливий вітерець, який ніколи не боявся змін.— Привіт, Хмарочко! — сказав Вітерець, співаючи. — Чому ти така сумна?— Я боюся залишати своє місце в небі, — відповіла Хмарочка. — Тут так затишно, а на іншому кінці світу може бути страшно.Вітерець посміхнувся і запитав:— А ти хочеш побачити, як можна насолоджуватися новими місцями? Це не так страшно, як здається!Хмарочка вагалась, але погодилася. Вітерець обережно підняв її вгору і поніс до місця, яке вона ніколи не бачила — до чудового саду на землі, де квіти розцвітали в яскравих кольорах, а дерева рухали своїми гілками в ритмі вітру. — Ось! — вигукнув Вітерець. — Це тільки початок. Тут, на землі, стільки цікавого, що чекає тебе!Хмарочка обережно спустилась на землю, дивлячись на незвичні квіти і дерева. Вона відчула, як весело і цікаво бути частиною цього нового світу.— Виявляється, змінюватися не так страшно! — сказала вона, радісно піднімаючи свої маленькі обриси в небо.З того дня Хмарочка більше не боялась мандрувати. Куди б вона не летіла, Вітерець завжди був поруч і показував їй нові, цікаві місця. А Хмарочка навчилася, що зміни можуть бути чудовими, якщо поглядати на них як на нові можливості.ВисновокЦя казка вчить дітей, як важливо бути відкритим до нових змін і переживань, як розширювати горизонти і не боятися того, що є незнайомим.

У королівстві Аренделл зима цього року настала раніше, ніж зазвичай. Снігопади стали сильнішими, річки вкрилися товстим шаром льоду, а сонце ховалося за холодними хмарами. Люди боялися виходити з будинків, бо мороз був таким лютим, що навіть вогонь у камінах горів слабше.Королева Ельза сиділа у своєму замку, дивлячись на засніжений світ крізь вікно. Її серце з кожним днем ставало все холоднішим. Вона не знала чому, але відчувала, що щось всередині неї змінюється. Вона більше не відчувала тепла, навіть коли її сестра Анна приносила їй гарячий шоколад і сміялася, розповідаючи веселі історії.— Анно, я… я не знаю, що зі мною, — зітхнула Ельза.— Ти просто втомилася, — обійняла її Анна. — Скоро все мине!Але не минало. Навпаки, кожного дня Ельза відчувала, що її сили ростуть, а разом із ними й холод, який вона несвідомо поширювала навколо.Одного дня у королівстві з’явилася таємнича незнайомка. Вона була одягнена в темно-синю мантію, а очі її світилися, наче кришталь.— Королева Ельза, — мовила вона, — ти володієш великою силою, але не використовуєш її повністю. Я можу допомогти тобі розкрити її справжній потенціал.Ельза, зачарована словами незнайомки, погодилася вислухати її. Вона провела її у свої покої, де незнайомка розповіла їй історію про Льодяних Королев, які колись правили світом і мали могутність, здатну підкорювати королівства.— Але щоб стати по-справжньому великою, — мовила незнайомка, — ти повинна позбутися всього, що тебе стримує.Ельза здригнулася.— Що ти маєш на увазі?— Почуттів. Любові. Спогадів, які роблять тебе слабкою, — жінка подала їй маленький, кришталевий уламок льоду. — Встав його у своє серце — і ти станеш могутньою, як ніколи. Анна, яка крадькома підслуховувала цю розмову, вбігла в кімнату.— Ельзо, ні! Це пастка!Але було пізно. Ельза доторкнулася до уламка, і її серце миттєво скував лід. Її очі стали холодними, а погляд — байдужим.Анна відчула, як по її щоках побігли сльози.— Сестро, прошу…Але Ельза більше не чула її. Вона підняла руки, і навколо здійнявся крижаний шторм.Подорож за серцемАнна не могла змиритися з тим, що її сестра стала холодною та безжальною. Вона вирушила на пошуки єдиного способу врятувати її — легендарного Вогняного Кристала, що міг розтопити навіть найхолодніше серце.Її шлях був нелегким. Вона перетнула засніжені гори, зустріла чарівних істот, що намагалися збити її з дороги, і навіть пройшла крізь магічний ліс, де дерева шепотіли таємниці.Нарешті, у печері Древніх Драконів вона знайшла Вогняний Кристал. Його сяйво було теплим і яскравим, наче сонце. Коли Анна повернулася до Аренделлу, її сестра вже збудувала крижаний трон, а люди королівства тремтіли від страху.— Ти більше не моя сестра, — холодно сказала Ельза.— Але я все ще твоя, — Анна підійшла ближче і, не вагаючись, поклала Вогняний Кристал їй у руки.Лід почав тріщати. Очі Ельзи знову наповнилися теплом. Вона тремтіла, ніби прокидаючись від страшного сну.— Анно… що я наробила?… Сестри обійнялися, а сніговий шторм стих. Сонце вперше за багато тижнів пробилося крізь хмари, розтоплюючи лід на вулицях міста.Королівство врятоване. І серце Ельзи знову стало теплим. Мораль казки: Ніяка сила не може зробити нас могутнішими, ніж любов. Вона єдина здатна розтопити навіть найхолодніше серце.

У маленькому містечку, де ночі були такі темні й спокійні, жив хлопчик – Олексій. Він дуже любив день, коли можна було грати на вулиці, бігати по зелених лугах і досліджувати нові місця. Але ось коли наставав вечір і сонце заходило, Олексій відчував страх.“Мої сни лякають мене”, — часто думав він, ховаючись під ковдрою. Кожної ночі йому сниться якийсь страшний монстр або велика тінь, що переслідує його в темряві. Він прокидався в холодному поті та не міг знову заснути.Одного разу, коли Олексій гуляв з татом лісом вдень, вони натрапили на стару, покриту мохом скриньку. Скринька виглядала дуже загадково, і була зламана лише частково. Коли тато відкрив її, всередині було м’яке світло, і вона виглядала так, наче могла сховати найглибші таємниці.— “Що це за диво?” — здивувався Олексій. Раптом він почув тихий голос. Це була добра Фея Снів.— “Це Скринька Снів, маленький друже. Вона допомагає усім, хто боїться ночі та страшних снів. Все, що тобі потрібно, це скласти в неї свої погані сни, і натомість ти отримаєш гарні.”Олексій здивувався, але вирішив спробувати. Того вечора, коли він знову лягав спати, він згадував свої страшні сни: про монстрів, темні лісові стежки та велику темряву. Він уявив, як кладе ці сни у скриньку, і закриває її.Ніч була незвичайною. Замість страшних образів Олексій побачив сон про яскраві зірки, що танцюють на небі, і про ліс, де всі звірята дружно співають пісні. Йому не було страшно, і він прокинувся з посмішкою на обличчі.З того часу, щоночі перед сном, Олексій уявляв, як він кладе всі свої погані сни в Скриньку Снів. І щоразу, коли він це робив, йому снилося щось чудове: м’які хмарки, які перетворюються в величезні карамельні дерева, або птахи, які розповідають веселі історії.А Фея Снів щоразу посміхалася йому у сні, нагадуючи, що він сам може керувати своїми снами, якщо навчиться не боятися. Олексій зрозумів, що темрява не є чимось страшним, якщо вміти змінювати своє уявлення про неї.І більше він не боявся нічних страхів, адже в нього була своя особлива скринька, в якій можна було сховати все, що приносить занепокоєння. Тепер кожна ніч була для нього часом для чарівних подорожей, а не страху.

Одного разу, в маленькому містечку, хлопчик, на ім’я Марко отримав від старої художниці чарівний олівець. Він був особливий: все, що Марко малював цим олівцем, оживало. Коли він вперше взяв олівець до рук, його серце забилося від хвилювання.— “Що я намалюю?” — подумав Марко, дивлячись на білосніжний аркуш паперу.Спочатку він вирішив намалювати веселу пташку. Олівець тримався в його руці, як магічний ключ до фантастичного світу, але коли Марко почав малювати, пташка вийшла не зовсім такою, як він хотів. Її крила були нерівні, а дзьоб — трохи нахилений вбік.— “Вона не ідеальна…” — засмутився Марко. — “Я зробив щось не так.”Але як тільки малюнок ожив, пташка сіла на його плечі й заспівала веселу пісеньку. І хоч вона була не зовсім такою, як Марко уявляв, вона була справжньою, живою і дуже гарною у своєму власному способі.Марко посміхнувся і зрозумів, що важливіше не те, як виглядає малюнок, а те, як він почувається, коли творить. Наступного разу він вирішив намалювати кота. Але замість того, щоб намалювати ідеально рівні лапки та хвіст, він намалював котика з великими вухами та веселим хвостом, що мав вигин у формі серця. Коли котик ожив, він з радістю побіг навколо Марка, граючи з ним. І хоча його лапки не були ідеальними, а хвіст був трохи кривим, він був унікальним і надзвичайно милим.— “Може, не все повинно бути ідеальним…” — подумав Марко. — “Головне — це радість від творчості!”З кожним малюнком він став все більш впевненим у собі. Він малював динозаврів, космічні кораблі, квіти та навіть цілий ліс із магічними тваринами. І кожен малюнок оживав, даруючи йому нових друзів та веселощі.З часом Марко зрозумів, що справжнє мистецтво не полягає в досягненні ідеалу. Важливо було створювати, фантазувати й радіти процесу. Чарівний олівець не просто давав йому можливість малювати — він дарував йому віру в себе у власні сили.І з того часу Марко більше не боявся помилок, бо знав: навіть коли щось не виходить так, як він очікував, це все одно може бути чудовим і особливим.