Казки для дітей 4–5 років

Одного вечора в будинку Свинки Пеппи стало темно — мама Свинка вимкнула світло, бо настав час лягати спати.— Надобраніч, мої любі! — сказала мама, поцілувала Пеппу і Джорджа та вийшла з кімнати.Але щойно стало зовсім темно, Джордж зіщулився під ковдрою.— Пеппо… мені страшно, — тихенько прошепотів він.— Чого ти боїшся? — запитала Пеппа.— Темряви, — зітхнув Джордж.Пеппа задумалася. Вона сама колись боялася темряви, але тато Свин пояснив їй, що ніч зовсім не страшна.— Знаєш, Джорджику, темрява — це просто відсутність світла! Вона не може тебе образити. А ще вночі з’являються найкрасивіші речі! Ходімо, я тобі покажу.Пеппа взяла Джорджа за лапку та відчинила штору. У вікні сяяв великий місяць, а на небі блищали тисячі зірок.— Дивись, які вони гарні! Це наче чарівні ліхтарики, що освітлюють ніч!Очі Джорджа округлилися від захоплення.— А ще… якщо прислухаєшся, ти почуєш, як уночі співають цвіркуни, а вітерець лагідно колише дерева. Це все частина чарівного нічного світу!Джордж почав слухати та дивитися навколо. Він побачив, як місячне світло м’яко освітлює його улюблені іграшки, а його тінь весело рухається по стіні. — Ой, моя тінь танцює! — засміявся він.— Бачиш? Темрява — не страшна, вона просто інша! — усміхнулася Пеппа.Джордж кивнув. Тепер йому було цікаво, а не страшно.— Я більше не боюся! Ніч — це чарівно!Пеппа закуталася у ковдру, а Джордж затишно влаштувався поруч. Скоро він заснув, посміхаючись. А місяць і зірки пильнували його сон, як добрі друзі.

Колись давно жила королева, і в неї був син, такий незграбний і негарний, що довго ніхто не міг сказати, чи є він справжньою людиною. Королева сильно сумувала, дивлячись на нього.Проте на хрестини запросили чарівницю, яка сказала, що принц стане чудовою людиною, адже буде дуже розумним. Вона також додала, що наділяє його даром зробити такою ж розумною дівчину, яку він полюбить більше за все на світі.Ці слова трохи заспокоїли королеву.І справді, коли хлопчик заговорив, він одразу зачарував усіх, хто його чув — таким дотепним і розумним він був.Забув сказати, що хлопчик мав маленький чубчик, тому його назвали Ріке-Чубчиком. Ріке — це було його ім’я. Минуло сім чи вісім років, і у королеви сусіднього королівства з’явилося дві дочки.Перша була така гарна, як ясний день. Королева була так захоплена нею, що всі придворні боялися, аби ця велика радість не принесла їй шкоди.Але та сама чарівниця, яка була присутня під час народження Ріке-Чубчика, сказала королеві, що в маленької принцеси не буде розуму, і що вона буде такою ж пустою, як і вродлива.Це пророцтво сильно засмутило королеву.Але вона впала в ще більший відчай, коли побачила, що її друга дочка — потворна на вигляд.— Не турбуйтеся, королево, — сказала чарівниця, — ваша дочка буде такою розумною, що ніхто й не зверне уваги на її зовнішність.— Сподіваюсь на краще! — вигукнула королева. — Але чи не можна якось зробити старшу, таку гарну, хоч трохи розумнішою?— Що стосується розуму, то я тут нічого не можу змінити, — зізналася чарівниця. — Але краса — це зовсім інша справа. Тому я обдарую принцесу здатністю зробити красенем того, кого вона полюбить.Тим часом обидві принцеси росли, і разом із ними розвивалися їхні риси. Скрізь обговорювали лише красу старшої та розум меншої.Але й вади їхні теж ставали помітнішими з кожним роком.Менша ставала дедалі менш привабливою, а старша — все більш дурною. Коли її про щось запитували, вона або не відповідала, або говорила таку нісенітницю, що всі затуляли вуха. Крім того, вона була надзвичайно незграбною: не могла поставити чотири порцелянові фігурки на камін, щоб не розбити хоча б одну, або випити склянку води, не проливши половину на сукню.І тому, хоча краса дуже важлива для молодої дівчини, менша принцеса завжди подобалася людям більше, ніж її старша сестра.Коли в палаці збиралися гості, то спочатку всі йшли до красуні, щоб подивитися на неї і помилуватися її вродою, але незабаром повертали до меншої, щоб послухати її приємні розмови.Ніхто не дивувався, що не минуло й чверті години, як біля старшої сестри вже нікого не залишилося, і всі почали збиратися навколо меншої. Хоч як дурною була старша дочка, вона добре розуміла це і без жалю віддала б свою красу, аби хоча б наполовину стати такою ж розумною, як її сестра.А королева, незважаючи на всю свою мудрість і любов до дочки, не могла стриматися і час від часу дорікала їй за дурість, що змушувало бідолашну принцесу мало не вмирати від горя.Одного разу вона пішла в ліс, щоб виплакати своє горе, і там зустріла маленького чоловічка, надзвичайно потворного і непривабливого, але розкішно вбраного.Це був молодий принц Ріке-Чубчик.Він закохався в принцесу, побачивши її портрети, яких по всьому світу було безліч, і покинув королівство свого батька, щоб побачити красуню та поговорити з нею.Зрадівши, що зустрів принцесу наодинці, Ріке-Чубчик низько вклонився і звернувся до неї дуже шанобливо та ввічливо. Промовивши слова звичайних привітань, він ураз помітив, що дівчина дуже засмучена, і сказав:— Не можу зрозуміти, принцесо, чому така красуня має такий сумний і розпачливий вигляд. Я бачив багато красунь за своє життя, але вроди, подібної до вашої, ще не зустрічав.— Ви легко могли б ще щось вигадати, принце, — відповіла принцеса й замовкла, бо більше не могла нічого вигадати.— Врода, — продовжував Ріке-Чубчик, — це величезна перевага, яка важить більше за будь-що інше. І я не розумію, що може засмутити того, хто має таку красу.— Я б краще була потворною, як ви, але мала б розум, ніж бути такою красунею і такою дурною, як я. Мене дуже засмучує моя глупота, — відповіла принцеса.— Принцесо, — сказав Ріке-Чубчик, — я можу допомогти вам з вашим смутком!— Як ви це зробите? — спитала принцеса.— Мені під силу, — відповів Ріке-Чубчик, — зробити розумнішою за всіх на світі ту, кого я покохаю найбільше. А оскільки я кохаю вас, принцесо, більше за всіх, ви станете найрозумнішою людиною на світі, якщо погодитесь вийти за мене.Принцеса була така вражена, що не сказала у відповідь ні слова.— Бачу,— вів далі Ріке-Чубчик,— що моя пропозиція примушує вас замислитися, і не дивуюся з цього. Даю вам цілий рік на роздум. Тільки тоді я прийду по відповідь.Принцеса була така дурненька і водночас їй так хотілося стати розумною, що вона тут же заспокоїла себе думкою, ніби цей рік ніколи не закінчиться, і тому без вагання погодилась на пропозицію принца.І не встигла принцеса пообіцяти Ріке-Чубчику, що вийде за нього заміж через рік у цей самий день, як ураз відчула себе зовсім іншою.Звідкілясь узялася в неї здатність говорити про все з надзвичайною легкістю, витончено й просто.Вона одразу завела з Ріке-Чубчиком веселу й невимушену розмову, так спритно щебетала, що молодий принц з острахом подумав, чи не передав їй більше розуму, ніж залишив собі.Коли принцеса повернулася в палац, придворні не могли повірити в таку несподівану і незвичайну зміну. Бо раніше вона говорила лише грубощі, а тепер розмовляла з усіма мудро і надзвичайно дотепно.Всі були в захваті, і радість була така велика, що не можна було й описати. Лише її менша сестра трохи засмутилася, бо вже не могла хвалитися перед старшою своїм розумом, і тепер, в її присутності, вона здавалася всім особливо непривабливою.Король почав уважно слухати слова старшої дочки і навіть кілька разів збирав раду в її покоях.Чутка про таку неймовірну зміну швидко розлетілася по світу, і всі молоді принци з сусідніх королівств почали домагатися її уваги, а найсміливіші навіть пропонували свою руку.Але жоден з них не здавався принцесі досить розумним, тому вона відмовила кожному з них.Однак з’явився якось один принц, такий могутній, такий багатий, такий розумний і такий стрункий, що принцеса відчула до нього прихильність.Помітивши це, її батько сказав, що вона сама може вибирати собі жениха і що слово тільки за нею.Але ж усім відомо, що чим розумніша людина, тим важче їй наважитися на таку справу.Тому принцеса щиро подякувала батькові й попросила дати їй час подумати.Щоб вирішити, що їй робити, принцеса вирушила на прогулянку і випадково потрапила в той самий ліс, де колись зустріла Ріке-Чубчика.Раптом вона почула під ногами глухий шум, схожий на гомін великого натовпу людей, які бігали, снували й метушилися.Принцеса зупинилася, прислухалась уважніше і почула, як хтось сказав:— Неси сюди казанок!Другий відгукнувся:— Давай великий казан!Третій додав:— Підкинь дрова в вогонь!І раптом земля розкрилася, і принцеса побачила величезну кухню, повну кухарів і кухарчуків, які готували розкішний бенкет.З-під землі вискочив цілий натовп — десятків зо два, зо три смажильників. Вони розташувалися на лісовій галявині навколо великого кухонного столу — кожен з шинкувальною голкою в руці й лисячим хвостом за вухом — і весело співаючи, енергійно взялися до роботи.Дуже здивована таким видовищем, принцеса запитала, для кого вони готують усе це.— Для принца Ріке-Чубчика, — відповів їй найповажніший та найтовстіший з усіх кухарів. — Адже всі знають, що завтра він святкує своє весілля.І тут принцеса з жахом згадала, що завтра мине рік з того дня, як вона обіцяла Ріке-Чубчику вийти за нього заміж.Їй справді здалося, ніби вона падає з неба на землю.Вона забула про це, бо, коли давала обіцянку, була ще дурненькою, а після того, як принц наділив її розумом, усі її колишні дурощі зникли.Трохи заспокоївшись, принцеса пішла далі, але не встигла зробити й тридцяти кроків, як побачила перед собою Ріке-Чубчика, веселого, бравого, чудово одягненого — ніби вже на весілля.— Як бачите, принцесо, — сказав він, — я дотримав свого слова. Тому не маю жодних сумнівів, що ви прийшли сюди, аби виконати свою обіцянку і зробити мене найщасливішим із людей.— Признаюсь вам щиро, — відповіла принцеса, — я ще не вирішила остаточно.— Ви мене дивуєте, принцесо, — мовив Ріке-Чубчик.— Певно, що так. І якби я мала справу з людиною грубою та дурною, мені було б дуже важко. “Принцеса не повинна ламати своє слово,” — сказав би мені інший, — “а ви ж дали обіцянку вийти за мене заміж”. Але ви, принце, дуже мудрий і чемний, тож я сподіваюся, що ви мене уважно вислухаєте й зрозумієте. Ви чудово знаєте, що навіть коли я була дурненькою, то й тоді не могла наважитися вийти за вас заміж. І ви хочете, щоб тепер, ставши, завдяки вашій ласці, розумною, я погодилась на це? Якщо ви справді хочете одружитися зі мною, то зробили велику помилку, так необачно наділивши мене розумом.— Ви сказали, принцесо,— відповів Ріке-Чубчик,— що людина нерозумна могла б вам дорікати і примусила б вас погодитися на шлюб. Але чому ж ви хочете, щоб і я зробив не так само? Адже йдеться про щастя всього мого життя! Ніде правди діти — я негарний. Але все інше… Хіба ви не задоволені з мого роду, мого розуму, моєї вдачі, зрештою, з моїх манер? Та й хіба правильно, щоб розумні люди були в гіршому становищі, ніж дурні? Хіба ви можете це дозволити?— Так! — вигукнула принцеса.— Ваш рід, розум, вдача, манери мені й справді подобаються,— Отож,— підхопив Ріке-Чубчик,— коли вас лякає тільки моя потворність, то я неодмінно буду щасливий, бо ви можете зробити мене найприємнішою людиною.— Як це може статися? — здивовано спитала принцеса.— Так і станеться,— відповів Ріке-Чубчик,— коли тільки ви настільки палко покохаєте мене, щоб щиро побажати цього. А щоб ви не мали жодного сумніву, принцесо, то знайте: та чарівниця, яка в день мого народження обдарувала мене здатністю зробити розумною дівчину, котра мені сподобається більше за всіх, наділила й вас здатністю зробити красенем того, кого ви покохаєте і кому побажаєте цього від щирого серця.— Я від щирого серця бажаю,— сказала принцеса,— щоб ви стали найгарнішим молодим принцом у світі, і даю вам у дар таку саму красу, яка є в мене.Тільки-но принцеса вимовила ці слова, як Ріке-Чубчик з’явився перед нею зовсім іншим: він був такий гарний, такий стрункий і такий приємний юнак, що відтоді, як світ світить, ніхто не бачив кращого. Злі люди, правда, стверджують, що чари тут ні до чого і що причина такого казкового перетворення Ріке-Чубчика полягає лише в коханні.Вони кажуть, що коли принцеса подумала про вірність свого нареченого, про його скромність і всі інші високі якості душі та розуму, вона вже не помічала, що він був кривий і потворний.Але, як би там не було, принцеса пообіцяла вийти за нього заміж, аби тільки він отримав згоду від її батька.Король, знаючи, що його дочка дуже серйозно ставиться до Ріке-Чубчика, якого всі вважали дуже розумним принцом, з радістю погодився назвати його своїм зятем.Наступного дня відбулося весілля, саме так, як і бажав Ріке-Чубчик, а всі гості захоплювались смачними стравами, приготованими на кухні, що знаходилася під лісовою галявиною.

У густому, квітучому лісі жив маленький Зайчик. Він був швидкий, розумний і дуже добрий, але мав одну особливість — говорив так тихо, що його майже ніхто не чув.Коли Зайчик щось питав, друзі завжди перепитували:— Що ти сказав, Зайчику? — нахилялася до нього Лисичка. — Кажи голосніше, я не чую! — кричав згори Ворон. — Ой, мені здається, що він зовсім не розмовляє, — шепотіли між собою Білочки. Зайчик тільки ховався за довгими вушками і думав: «Якби я говорив голосно, всі б мене сміяли…» Чому Зайчик говорив тихо?Раніше, коли він пробував бути гучнішим, його мама казала:— Зайчику, не кричи, це нечемно!І він навчився шепотіти.А коли під час гри він казав, що хоче інші правила, друзі сміялися:— Що? Ти щось сказав? Ми не чули!І він перестав говорити.Так він навчився: мовчати — безпечніше. Один важливий деньОдного разу друзі гралися біля річки. Було весело, аж раптом сильний вітер звалив велике дерево! Воно впало так, що перегородило стежку, і друзі опинилися у пастці.— Що робити?! — злякалася Лисичка. — Треба кликати на допомогу! — вигукнув Їжачок.Але хто покличе? Лисичка боялася людей, Білочки не вміли говорити голосно, а Їжачок заплутався у кущах.Залишився тільки Зайчик.Він глянув на друзів, потім — на лісову стежку, що вела до людей.Якщо він не закричить, ніхто їх не врятує.Якщо він не скаже голосно, вони залишаться тут назавжди.У нього було два варіанти: залишатися тихим і чекати… або спробувати щось змінити.Зайчик набрав повітря, відчув, як тремтять лапки, але міцно їх притиснув до землі.— ДОПОМОЖІТЬ! — вигукнув він так голосно, що навіть листя на деревах затремтіло.Ехо понесло його голос далеко-далеко.За кілька хвилин прибіг Лісник. Він швидко побачив ситуацію, розчистив стежку, і друзі змогли вибратися.— Оце так голос! — усміхнувся Лісник. — Я не знала, що ти можеш так! — здивувалася Лисичка.Зайчик теж здивувався. Він зрозумів, що його голос не слабкий. Його голос може рятувати.І з того дня, коли йому треба було щось сказати, він більше не шепотів.Він знав: коли говориш упевнено, тебе чують. І це добре.

У Тролівстві завжди панували веселощі. Кожен день був наповнений музикою, танцями й співами. Мачок, Величка, Купер та інші жителі тролячого королівства жили безтурботно, аж поки одного ранку сталося неймовірне — музика… зникла!Таємничий ранокМачок прокинувся від дивної тиші. Він підскочив на ноги, озирнувся — нічого не звучало! Не грали чарівні барабани Купера, не лунали співи тролів, навіть вітерець не шелестів у листі.— Що сталося?! — вигукнув він, підбігаючи до Велички.— Я не знаю! — схвильовано відповіла вона. — Це жахливо! Ніхто не може заспівати жодної ноти, наші інструменти мовчать, а ноги не танцюють!Зниклий ритмТролі зібралися на головній галявині. Купер пробував видобути бодай звук зі своїх барабанів, але вони залишалися німими. Смарагдовий, що завжди був життєрадісним, засмучено зітхнув.— Мені здається, що хтось викрав наш ритм! — заявив він.— Викрав ритм? — перепитала Величка. — Але як таке можливо?— Ми це дізнаємося! — рішуче сказав Мачок. — Тролі, вирушаємо на пошуки нашої музики!Подорож до Долини ЕхоВони вирушили у далеку дорогу. Йшли через ліс Соло, де завжди лунав пташиний спів, але сьогодні там панувала тиша. Пройшли річку Ритму, яка зазвичай шуміла в такт мелодіям тролів, але зараз вона текла мовчки.— Це все дуже дивно… — прошепотіла Величка.Нарешті вони дісталися Долини Ехо, місця, де живе чарівна істота — Мелодія. Кажуть, що вона охороняє баланс музики у всьому світі.— Мелодіє, допоможи нам! — вигукнув Купер.Із туману з’явилася прекрасна сяюча фігура.— Тролі, я чекала на вас, — лагідно промовила вона. — Ваш ритм викрав Хаос — дух тиші, що ненавидить музику. Він сховав її на Горі Забуття.Битва за музикуМачок і його друзі сміливо вирушили до Гори Забуття. Коли вони дісталися вершини, перед ними постав Хаос — темна фігура, що поглинала всі звуки.— Музика приносить лише метушню! — прошипів він. — Без неї світ спокійніший!— Але без музики немає радості! — заперечила Величка.— Ми доведемо тобі, що музика — це магія! — вигукнув Мачок.Тролі заплющили очі й почали згадувати свої улюблені мелодії. Купер уявив, як грає на барабанах, Величка — свої улюблені пісні, а Мачок — потужний ритм у своїх грудях.І раптом… тиша зламалася! Бум-бум-бум! Загуркотіли барабани Купера. Ля-ля-ля! Заспівала Величка. Ноги Мачка почали танцювати, а потім і всі тролі підхопили ритм!Хаос не витримав цієї потужної енергії й розчинився у повітрі. Музика повернулася до Тролівства!Щасливий фіналТролі знову танцювали й співали. Вони зрозуміли, що музика не просто розвага — це частина їхньої душі. Величка обійняла Мачка.— Ми впоралися!— І тепер ніколи не дамо музиці зникнути! — усміхнувся він.Святкування тривало всю ніч. А високо в небі мерехтіла зірка — знак того, що ритм тролів буде жити вічно!Кінець.

Одного теплого дня дівчинка, на ім’я Аліса сиділа на галявині та слухала, як її сестра читає книгу. Але Алісі було нудно: в книжці не було жодних малюнків, жодних пригод! Раптом вона побачила Білого Кролика у жилеті, який біг повз і хвилювався:— Ой-ой-ой, я спізнююсь!Заінтригована, Аліса побігла за Кроликом і побачила, як він стрибає у велику нору. Не роздумуючи, вона також стрибнула за ним — і несподівано почала падати у глибоку прірву…Подорож через чарівні дверіПісля довгого польоту Аліса опинилася у дивній кімнаті з маленькими дверима. Поруч стояв стіл із пляшечкою, на якій було написано “Випий мене“. Аліса зробила ковток – і стала крихітною! Але двері все одно були зачинені, а ключ лежав високо на столі. Тоді вона знайшла тістечко з написом “З’їж мене“. З’ївши шматочок, Аліса виросла так сильно, що її голова ледь не пробила стелю! Але після нової порції чарівного зілля їй вдалося зменшитися та пройти у Країну Чудес.Зустрічі з дивними мешканцямиАліса йшла звивистою стежкою, коли раптом побачила на величезному грибі Гусінь. Вона була синього кольору і задумливо курила кальян, пускаючи кільця диму в повітря.— Хто ти така? — повільно запитала Гусінь, зиркнувши на Алісу маленькими очима.— Я… я Аліса. Але щось усе змінилося, і я вже не впевнена, хто я така, — зніяковіла дівчинка.— Тоді тобі слід розібратися в собі! — сказала Гусінь і поділилася секретом: якщо відкусити один край гриба, можна стати більшою, а якщо інший — меншою. Аліса подякувала і взяла шматочок, адже в цьому світі її зріст змінювався занадто часто.

Жив-був яскравий і веселий самокат, якого звали Турбо. Його колеса блищали на сонці, а кермо вигравало всіма кольорами веселки. Турбо любив швидкість і мріяв мчати без зупинок, адже його колеса мали таку силу, що він міг буквально летіти по тротуарах. Але у Турбо була одна велика проблема: він не завжди уважно слідкував за тим, що відбувається навколо.Одного разу, коли Турбо мчав дуже швидко, він помітив на своєму шляху маленького хлопчика, який повільно йшов по тротуару. Турбо хотів оминати його, але не звернув увагу на іншого пішохода — стареньку бабусю, яка зупинилася біля лавочки.— Ой! — крикнув Турбо, різко різавши повітря. Він ледве встиг відвернути кермо й уникнути зіткнення з бабусею. Але цей маневр був дуже небезпечним: Турбо втратив рівновагу і почав хитатися.— Турбо! — вигукнула бабуся, схопивши його за ручку. — Ти дуже швидко рухаєшся. Що, як би я не встигла відступити?— Я не хотів тебе налякати, бабусю! — перепросив вибачення самокат, стоячи, трохи спантеличений. — Я просто хотів швидше доїхати на дитячий майданчик. Але тепер я розумію, що був неуважний.— Може, ти б міг рухатися повільніше? — спитала бабуся. — Не тільки для себе, а й для інших людей. Тротуар не тільки для тебе, а й для пішоходів. Якщо ти хочеш безпечно рухатися, потрібно дотримуватися певної швидкості та обережності. Самокат задумався. Тоді він згадав про свою подругу, скейтбордку Грету. Грета завжди була дуже обережною та уважною, коли рухалася містом.— Я хочу бути, як ти, — сказав Турбо.Грета посміхнулася і, гойдаючись на своїх колесах, відповіла:— Ти можеш! Ось кілька порад, які допоможуть тобі бути безпечним і уважним. Перше — завжди дивись вперед. Не тільки на дорогу, а й на пішоходів. Бачити їх можна вчасно, і ти уникнеш зіткнень.— Друге — рухайся повільно там, де багато людей. Тротуар не місце для перегонів. Не поспішай! Ти можеш їхати швидше, коли побачиш, що навколо мало людей.— І не забувай про сигнали! — додала Грета. — Якщо хочеш обігнати когось, скажи “Привіт!” або використай дзвіночок, щоб інші знали, що ти поруч.Турбо уважно слухав, а потім пообіцяв, що стане більш обережним. Того ж дня він покатався по тротуарах, поважаючи правила: рухався повільно біля пішоходів, використав дзвіночок, коли наближався до інших самокатів, і завжди залишав достатньо простору для людей.Через деякий час Турбо став справжнім прикладом для інших транспортних засобів. Його новий друг, самокат Скаут, одного разу запитав:— Турбо, чому ти завжди такий обережний на тротуарі?— Це дуже важливо, Скаут, — відповів Турбо. — Кожен із нас поважає право інших на безпеку, тому ми рухаємося спокійно й уважно. Тротуар — це спільне місце, і ми всі маємо дбати про безпеку один одного.І так, Турбо став не лише найшвидшим самокатом, але й найобережнішим, адже розумів, що важлива не тільки швидкість, а й безпека. І кожен раз, коли він мчав по тротуару, він пам’ятав про свою обіцянку — рухатися обережно та з повагою до всіх, хто поруч. Мораль: Безпека на тротуарі важлива для кожного. Потрібно бути уважними, рухатися з відповідною швидкістю і завжди дбати про інших.

Жила-була маленька дівчинка, чиє волосся було таким яскравим і золотистим, що виблискувало на сонці, немов прядене золото. Через це її звали Золотоволоскою.Одного дня Золотоволоска вирушила на луки збирати квіти. Вона йшла все далі й далі й зрештою опинилася в лісі, де ніколи раніше не була. Ліс був прохолодним і затіненим, і вона пішла вперед, милуючись його красою.Невдовзі дівчинка побачила маленький будиночок, що стояв самотньо серед дерев. Вона дуже втомилася й захотіла пити, тому постукала у двері. Вона сподівалася, що добрі люди, які тут живуть, дадуть їй води й дозволять трохи відпочити. Та Золотоволоска не знала, що цей будиночок належав трьом ведмедям. Тут мешкали ВЕЛИКИЙ ВЕДМІДЬ-ТАТО, середнього розміру ВЕДМЕДИЦЯ-МАМА і маленьке ведмежа, яке було завбільшки з саму Золотоволоску. Але всі троє пішли на прогулянку до лісу, поки їхня вечеря вистигала.Дівчинка постукала у двері, але ніхто не відповів. Вона трохи почекала, потім знову постукала – і знову тиша. Тоді вона обережно натиснула на двері – і вони відчинилися.Зайшовши всередину, вона побачила три стільці, що стояли в ряд. Один був ВЕЛИКИМ СТІЛЬЦЕМ – він належав ведмедю-татові. Другий – середнього розміру, і це був стілець ведмедиці-мами. А третій – маленький, милий стільчик ведмежати.На столі стояли три миски з гарячою кашею. “Отже, ” – подумала Золотоволоска, – “господарі скоро повернуться, щоб її з’їсти.”Вона вирішила сісти й відпочити, поки господарі не повернуться. Спершу вона сіла у ВЕЛИКЕ КРІСЛО, але подушка була надто м’яка, ніби хотіла її проковтнути. Тоді вона спробувала середнє крісло, але подушка виявилася надто твердою й незручною. Нарешті, вона сіла в маленьке, миле крісло, яке було саме таким, як треба, ніби створене для неї.Вона сиділа, погойдуючись, довго-довго, аж поки крісло не тріснуло, і вона провалилася прямо через нього!Але господарі так і не поверталися, а на столі все ще стояли миски з кашею. «Напевно, вони не дуже голодні», – подумала Золотоволоска, – «інакше вже давно повернулися б на вечерю». Тож вона підійшла ближче, щоб подивитися, чи миски ще повні.Перша миска була ВЕЛИКОЮ, з ВЕЛИКОЮ ДЕРЕВ’ЯНОЮ ЛОЖКОЮ – це була миска ведмедя-тата. Друга миска була середнього розміру, з середньою дерев’яною ложкою – вона належала ведмедиці-мамі. А третя – маленька, з маленькою срібною ложечкою – це була миска ведмежати.Каша пахла так смачно, що Золотоволоска вирішила її скуштувати.Вона взяла ВЕЛИКУ ЛОЖКУ і спробувала кашу з ВЕЛИКОЇ МИСКИ, але вона була надто гаряча. Тоді вона взяла середню ложку й скуштувала кашу з середньої миски – вона була надто холодна. Нарешті, вона взяла маленьку срібну ложечку і спробувала кашу з маленької миски – вона була якраз такою, як треба, і така смачна, що Золотоволоска їла, їла, їла, поки не з’їла всю кашу.Після цього їй стало дуже сонно. Вона піднялася сходами нагору і оглянула кімнату. Там стояли три ліжка в ряд. Перше було ВЕЛИКИМ ЛІЖКОМ ведмедя-тата. Друге – середнього розміру, належало ведмедиці-мамі. А третє – маленьке, милий куточок для ведмежати.Золотоволоска лягла на ВЕЛИКЕ ЛІЖКО, щоб спробувати його, але подушка була занадто висока, і їй було зовсім незручно.Тоді вона лягла на середнє ліжко, але подушка виявилася надто низькою, і це теж було незручно.Нарешті, вона прилягла на маленьке ліжечко ведмежати, і воно виявилося ідеальним – таким зручним, що вона лежала, лежала… і міцно заснула.

Жив із мамою маленький-маленький хлопчик. Він недавно навчився говорити. У хлопчика була сніжно-біла сорочка. Мама випрала її й повісила на паркані сушитись. Надходила ніч.Хлопчик і каже матері:—   Мамо, я піду зніму з паркана сорочку.—   Навіщо? — дивується мама.—   Ніч доторкнеться до білої сорочки…  Сорочка стане чорна… Що я одягну?

У далекому королівстві, де гори здіймалися аж до самих хмар, жив дракон Зорекрил. Його луска сяяла сріблом у променях місяця, а очі світилися, мов дві зірки. Він не був схожий на інших драконів — не нищив села, не викрадав принцес, а лише мріяв про вільне небо та пригоди. Та в тому ж королівстві жив жорстокий король Вельмір, який ненавидів драконів. Він вважав їх загрозою і наказав лицарям ловити та знищувати всіх, хто насмілювався літати над його землями. Дракони тікали, ховалися, а ті, хто намагався чинити опір, зникали без сліду.Одного разу Зорекрил почув плач із темної ущелини. Він спустився вниз і побачив дівчину, яка тремтіла від холоду. Це була принцеса Лея — дочка короля Вельміра. Вона загубилася в лісі під час прогулянки і не змогла знайти дорогу назад.— Ти дракон? — злякано спитала вона. — Так, але я не заподію тобі зла, — відповів Зорекрил. Він розкрив крила й піднявся в небо, несучи Лею до замку. Коли вони приземлилися біля воріт, солдати вже хотіли вбити дракона, та принцеса їх зупинила:— Він врятував мене! Він не ворог, а мій друг!Король Вельмір не міг повірити, що дракон допоміг його доньці. Його серце, закам’яніле від ненависті, почало танути. Він зрозумів, що не всі дракони є загрозою, і скасував свій наказ. Відтоді люди та дракони стали жити в мирі, а Зорекрил став першим драконом, якого королівство визнало своїм захисником.А коли наступала ніч, він злітав у височінь, де його срібні крила світилися серед зірок, нагадуючи всім про те, що справжня хоробрість — це не сила, а добре серце.