Казки для дітей 4–5 років

Одного чудового ранку місто Бухта Пригод прокидалося у звичному ритмі: перехожі поспішали у справах, машини гуділи на перехрестях, а дітлахи радісно бігли до школи.Але раптом… “Біп-біп!” — почувся різкий гудок. Маленький хлопчик Макс майже вибіг на дорогу, не дивлячись по сторонах! Його вчасно зупинив Гонщик — відважний поліцейський пес.— Стоп, Максе! — голосно вигукнув він. — Червоне світло — стояти!— Ой… Вибач, Гонщику, я поспішав! — знітився хлопчик.— Поспіх на дорозі — небезпечна річ, друже! Сьогодні Щенячий патруль покаже всім, як бути обережними на вулицях! Урок безпеки від Щенячого патруляРайдер зібрав команду на центральній площі, а жителі міста з цікавістю спостерігали.— Отже, друзі, — почав Гонщик, — ми навчимо вас головних правил безпеки на дорозі! Перше правило: “Червоне — стій, жовте — чекай, зелене — йди!”Маршал, завзятий пожежник, показав веселу гру: світлофор міняв кольори, а всі містяни повинні були правильно реагувати. Якщо хтось рухався на червоне, Маршал випускав веселий фонтанчик води зі шланга — сміх лунав на всю площу! Друге правило: “Дивись ліворуч, праворуч і знову ліворуч перед тим, як перейти дорогу!”Скай з висоти стежила за натовпом. Коли дехто забував подивитися по сторонах, вона кликала з неба:— Обережно! Дивіться навколо! Третє правило: “У темряві будь помітним!”Роккі роздав світловідбивні наліпки у формі лапок, які можна було приклеїти на рюкзаки та куртки.— Тепер вас видно навіть уночі! — сказав він. Несподівана небезпекаРаптом… “БАХ!” — почувся гуркіт. На головній дорозі перестав працювати світлофор! Автівки зупинилися, не знаючи, що робити, а перехожі розгублено топталися на узбіччях.— Це небезпечно! — вигукнув Райдер. — Гонщику, ти керуватимеш рухом!Поліцейський пес стрибнув у центр перехрестя й почав сигналами лап керувати машинами.— Зума, постав конуси! — Райдер швидко віддав наказ.— Уже біжу! — водний рятувальник розставив яскраві знаки.А Роккі тим часом швидко полагодив світлофор. “Клац!” — і загорілося знайоме зелене світло.Місто полегшено зітхнуло.— Ви врятували ситуацію! — радісно вигукнув мер. Щасливий фіналМакс підійшов до Гонщика й серйозно сказав:— Я тепер завжди буду чекати зелене світло. І носитиму цю лапку-наліпку, щоб мене було видно!Гонщик підморгнув:— Молодець, друже! Тепер ти — справжній експерт із безпеки на дорозі!Щенячий патруль знову показав: немає проблем, які вони не змогли б вирішити, і немає щеняти, яке не могло б допомогти!

В одному небесному царстві жило маленьке Сонечко. Воно було яскраве, тепле й веселе. Кожного ранку Сонечко прокидалося, посміхалося світові та лагідно зігрівало землю. Воно любило дивитися, як радіють люди, як квіти розпускаються назустріч його промінцям, як діти сміються, бавлячись на зелених луках.Але було дещо, чого Сонечко боялося понад усе — це дощ. Щоразу, коли на небі збиралися хмари, Сонечко ховалося за обрієм і благало вітерець розігнати їх. “Дощ приносить смуток,” думало Сонечко. “Коли йде дощ, усе стає сірим і сумним. Я не хочу, щоб світ засмучувався!”Одного дня великі дощові хмари все ж прийшли, і Сонечко, як завжди, сховалося. Дощ почав крапати на землю, а Сонечко уявляло, як усе навколо стає мокрим і сумним. Але коли дощ закінчився, сталося щось дивовижне – на небі з’явилася величезна, барвиста веселка!Сонечко обережно визирнуло з-за хмар і не могло повірити своїм очам. Веселка була прекрасною! Вона переливалася всіма кольорами, які тільки можна уявити. Земля освіжилася, квіти підняли свої голівки, а діти, сміючись, стрибали по калюжах. Здавалося, що дощ не приніс смутку, а навпаки – зробив світ ще прекраснішим. Сонечко задумалося. “Може, я помилялося? Може, дощ – це не лише смуток?” І тоді воно зрозуміло: без дощу не було б веселки, без похмурих днів світло не здавалося б таким яскравим, а без суму щастя не було б таким цінним.З того часу Сонечко більше не боялося дощу. Воно знало, що після кожної зливи обов’язково з’явиться веселка, а після смутку завжди приходить радість. І світ став ще прекраснішим, бо тепер Сонечко світило не тільки в ясні дні, а й у серцях тих, хто вмів бачити красу навіть після дощу.

Одного дня брат і сестричка гралися біля колодязя, який належав водяному духу. Дівчинка тримала брата за руку і нахилилася, щоб подивитися в колодязь.— Мені здається, що там унизу я бачу зелені луки і стада овець, що пасуться, — сказала вона.— Це тільки відображення хмар, — відповів хлопчик. — Але будь обережна. Боюсь, ти можеш впасти.Саме в той момент дівчинка послизнулася і впала в колодязь, а оскільки тримала брата за руку, то потягла його за собою.Діти спускалися — спускалися — спустилися через воду, і коли вони дісталися до дна, то опинилися в країні зелених лугів, дерев і струмків. Перед ними стояв блискучий замок з куполами та вежами.Цей замок належав водяному духу, яка володіла колодязем.Маленький брат і сестричка підійшли до замку та постукали в двері, і відразу ж водяний дух відкрила їх.— Заходьте, заходьте, — сказала вона. — Я бачила вас, як ви гралися біля колодязя, і це я спричинила, щоб ви впали. Я тут одна, тому залишайтеся зі мною і будьте моїми слугами, і все, що я скажу, ви повинні зробити.Водяний дух була б дуже гарною, якби не була така зелена. Її обличчя було зелене, волосся було зелене, а очі були зелені. Тільки зуби були білі. Дух повела дітей до кухні та дала дівчинці відро без дна.— Йди, — сказала вона, — і принеси мені води, щоб зварити вареники на вечерю. А ти, — сказала вона хлопчикові, — повинен нарубати мені дров. І дала йому сокиру без леза. Вона була така тупа, як молоток.Дівчинка пішла до джерела, яке показала їй водяний дух, і спробувала набрати води, але як тільки вона набирала воду, вона витікала назад, бо відро було без дна.Хлопчик почав рубати дерево поряд. Він рубав і рубав, але ледве зробив вм’ятину, сокира була така тупа.Коли діти повернулися до замку без води і дров, дух розлютився.— Я бачу, що ви обидва дуже дурні, — сказала вона. — Але сідайте; сідайте за стіл. Навіть якщо ви дурні, мабуть, вам потрібно їсти.Діти сіли за стіл, і водяний дух поставила перед ними тарілку з варениками, але оскільки вареники не були зварені, а лише тісто, діти не могли їх їсти. Вони сховали їх у кишенях, а потім, коли дух не дивився, віддали вареники водяній кішці, що терлася об їхні стільці.Після цього діти пішли до ліжка і заснули.Наступного дня сталося те ж саме. Водяний дух поставила їм завдання, які вони не могли виконати, і дала їм лише тісто для їжі, тож діти вирішили втекти. Вони почекали, поки вранці дух піде на верхівку колодязя, щоб поглянути навколо.Коли вони були готові вирушити, водяна кішка сказала їм:— Ви правильно вирішили втекти. Тут ви не будете щасливі. Але не думайте, що моя господиня дозволить вам втекти, якщо вона зможе це завадити. Коли вона повернеться додому і побачить, що вас немає, вона негайно вирушить у погоню. Вона може бігти набагато швидше за вас, і вона, безумовно, вас наздожене, якщо ви не візьмете з собою її гребінець, її щітку та дзеркало. Це магічні речі. Кожного разу, коли ви побачите, що вона вас наздоганяє, киньте одну з цих речей через плече. Тільки таким чином ви зможете сподіватися на втечу.Діти подякували маленькій кицьці та вчинили за її порадою. Вони взяли гребінець, щітку та дзеркало водяного духа і побігли якомога швидше по дорозі, що вела до верхнього світу.Незабаром після того, як вони пішли, водяний дух повернулась додому. Знайшовши, що їх немає, вона лише зупинилася на хвилину, щоб вилаяти кішку, а потім наділа свої черевики швидкості та вирушила в погоню.Незабаром діти оглянулися і побачили, як вона наближається. Вона рухалася так швидко в своїх черевиках, що здавалося, вони не можуть її уникнути.Проте діти згадали те, що сказала водяна киця. Вони кинули гребінець за спину, і він миттєво розгорнувся та виріс у стіну з гострих шипів, надзвичайно твердих і високих. Водяному духу довелося довго лізти через цю стіну, і діти вже далеко пішли, перш ніж почули її знову позаду.Тоді маленька дівчинка кинула щітку через плече. Миттєво щітка перетворилася на величезний густий ліс, через який водяний дух ледве могла знайти свій шлях. Але вона все ж прорвалася через ліс, і знову швидко наблизилася до них.— Тепер у нас залишилася лише одна річ, — сказав брат, і він кинув дзеркало за спину.Миттєво дзеркало стало скляною горою такою крутою і гладкою, що ніхто не зміг би по ній піднятися. Водяний дух спробувала піднятися, але, як тільки вона зробила кілька кроків, то знову послизнулася і впала назад. Нарешті, з криком розпачу, вона розвернулася і втекла назад до свого замку, і це було в останнє, коли її бачили.А діти продовжили свій шлях, і дорога привела їх прямо до верхнього світу і дверей їхнього дому. Після того вони завжди обережно обходили край водяного колодязя.

У маленькому містечку, де будиночки стояли пліч-о-пліч, а діти гралися на зелених галявинах, жив собі Пожежний Автомобіль – Сирена. Він був яскраво-червоний, з блискучими фарами, гучним сигналом і великим серцем, яке завжди хотіло допомагати. Сирена не просто гасив пожежі – він був справжнім другом для всіх дітей у місті. Щовечора, коли сонце ховалося за обрій, він розповідав малечі історії про свої пригоди. Але одна з них стала особливо важливою.Одного дня в містечку сталася пригода. Маленький хлопчик Тарасик ганяв м’яча біля старого сараю. Він так захопився грою, що не помітив, як одна зі свічок, яку він залишив на підвіконні сараю після вечірнього читання, перекинулася. Іскри стрибнули на суху деревину, і за мить сарай почав диміти. Спочатку Тарасик лише здивовано кліпав очима, думаючи: «Ой, це ж просто димок, нічого страшного». Але дим ставав густішим, а згодом з’явилися язики полум’я.Тим часом Сирена стояв на своїй станції, коли почув тривожний дзвін. «Пожежа!» – гукнув диспетчер. Сирена ввімкнув сирену, блимнув фарами та помчав вулицями так швидко, що навіть вітер не встигав за ним. Дорогою він кричав: «Дітки, правило швидкого реагування: якщо бачите небезпеку – не стійте, тікайте і кличте на допомогу!» Коли Сирена дістався до сараю, полум’я вже гуділо, наче голодний звір. Тарасик досі стояв поруч, зачарований і наляканий водночас. «Тарасику, відбігай!» – гримнув Сирена, випустивши струмінь води зі шланга. Хлопчик зірвався з місця, але ноги його тремтіли, і він спіткнувся. Сирена, не гаючи часу, під’їхав ближче, розкидавши іскри колесами, і закрив Тарасика своїм міцним бортом від жару. «Тримайся, друже, я тебе врятую!» – сказав він, гасивши вогонь.За кілька хвилин полум’я згасло. Сарай був пошарпаний, але ніхто не постраждав. Тарасик сидів на траві, важко дихаючи, а Сирена повернувся до нього, лагідно блимнувши фарами. «Чому ти не втік одразу, коли побачив дим?» – запитав він.«Я… я не знав, що робити. Думав, що то дрібниця», – тихо відповів хлопчик, опустивши очі.Сирена всміхнувся і сказав: «Запам’ятай, Тарасику, правило: коли бачиш небезпеку – не чекай, не думай, що вона мине сама. Біжи геть і клич дорослих або мене. Час – це наш найкращий друг у біді, але тільки якщо ми діємо швидко».Того вечора діти зібралися навколо Сирени, слухаючи його розповідь. Тарасик додав: «Я більше ніколи не буду чекати. Як тільки побачу щось дивне – одразу тікатиму!» Усі засміялися, а Сирена гуднув сигналом на знак згоди.Відтоді в містечку з’явилося нове правило: якщо чуєш запах диму чи бачиш іскру – біжи, як вітер, і клич Сирену. А Пожежний Автомобіль щоразу гордо котився вулицями, знаючи, що його маленькі друзі тепер у безпеці завдяки простому, але важливому уроку.

Жила-була бідна вдова, і була в неї одна-єдина донечка — добра й лагідна дитина, яку всі любили.Одного дня дівчинка пішла до лісу збирати хмиз. Вона була дуже засмучена, бо вдома не залишилося жодної крихти їжі, і вони з матір’ю часто голодували.Назбиравши в’язку дров, вона вже збиралася йти додому, як раптом побачила стареньку жінку, яка теж шукала хмиз. Бабуся була така згорблена й квола, що на неї важко було дивитися без жалю. Дівчинка пошкодувала її й захотіла допомогти.— Добра бабусю, — сказала вона, — дозвольте мені назбирати для вас дрова, адже вам важко нахилятися.Вона відклала свій власний хмиз і назбирала старенькій стільки, скільки та могла підняти.— Я б віднесла вам додому, — сказала дівчинка, — але мене чекає мама, і я вже дуже запізнилася.— Дитинко, — відповіла стара жінка, — у тебе добре серце, і ти заслуговуєш на винагороду.Вона витягла з-під свого плаща маленький залізний горщик.— Візьми його, — сказала вона. — Це чарівний горщик. Щоразу, коли ви з матір’ю будете голодні, достатньо сказати: “Варися, горщику, Каші нам гаряченької!” …і він почне варити та наповнюватися солодкою кашею. Коли ви насититеся, скажіть: “Зупинись, горщику, Каша вже гаряченька!” — і він припинить варити.Стара жінка змусила дівчинку повторити ці слова кілька разів, а потім віддала їй горщик і покульгала геть у глиб лісу.Дитина була в захваті від думки, що тепер вони з матір’ю ніколи не залишаться голодними. Вона щодуху побігла додому, міцно тримаючи чарівний горщик у руках.Коли вона вбігла до хати, мати здивовано запитала, де дрова.— Я принесла щось краще за хмиз! — радісно вигукнула дівчинка. — Дрова лише зігрівають нас, а це нас ще й нагодує!Вона поставила горщик на стіл і промовила: “Варися, горщику, Каші нам гаряченької!” І тут же горщик почав булькати й кипіти, наповнюючись солодкою кашею. Вдова схопила ложку і почала набирати кашу в миску, але що більше вона накладала, то більше каші з’являлося в горщику. Коли всі миски в хаті були вже повні, дівчинка сказала: “Зупинись, горщику, Каша вже гаряченька!” І горщик миттєво припинив кипіти.. Вдова була в захваті від такого скарбу, що принесла їй дочка.— Сідаймо швидше та їжмо! — радісно вигукнула вона.— Так, люба матусю, — відповіла дівчинка, — але спершу я віднесу трохи каші нашим сусідам, які допомагали нам, коли у нас нічого не було.Вона наповнила великий казан кашею й вирушила до сусідів.Але щойно дівчинка вийшла з дому, як вдова почала хвилюватися: а чи вистачить їм самим? Їй здавалося, що вони залишили собі надто мало. Тож вона вирішила знову наказати горщику варити кашу. — Варися, горщику, Каші нам гаряченької! Горщик одразу ж почав кипіти й наповнюватися кашею. Незабаром він був повний, а каша переливалася через край. Вдова хотіла зупинити його, але забула чарівні слова.— Досить! — закричала вона. — Зупинися! Перестань!Але горщик не слухав. Каша продовжувала литися.Вдова схопила ложку й почала швидко вигрібати кашу, наповнюючи всі миски та горщики, які тільки знайшла. Проте горщик варив і варив. У розпачі вона схопила його та викинула за двері, але каша потекла далі, виливаючись просто на вулицю й розтікаючись дорогою.Дівчинка поверталася додому, коли зустріла струмок каші, що розтікався дорогою. Вона одразу здогадалася, що сталося.Щосили вона побігла вперед і, коли дісталася до місця, де лежав горщик, вигукнула: — Зупинись, горщику, Каша вже гаряча! Тієї ж миті горщик перестав кипіти. Але каші вже було стільки, що нею можна було нагодувати всю округу.Після цього вдова більше ніколи не наважувалася наказати горщику варити кашу. Відтепер тільки дівчинка промовляла чарівні слова.Але вони з матір’ю більше ніколи не знали нестачі, адже каша була такою смачною, що люди приходили навіть з далеких сіл, щоб купити її.

Жила-була в густому лісі маленька Лисичка на ім’я Ліна. Вона була руденька, спритна і дуже пишалася тим, що все на світі може зробити сама. “Мені ніхто не потрібен!” – казала вона, гордо махаючи пухнастим хвостом. Ліна сама знаходила собі їжу, сама копала нори, сама розв’язувала всі свої лисячі справи. Але одного дня з нею сталася пригода, яка відкрила їй очі на дещо важливе.Якось восени, коли ліс укрився золотим листям, Ліна вирішила назбирати ягід на зиму. Вона помітила густі кущі малини біля старого пня і подумала: “Я ж Лисичка, я все вмію! Зараз пролізу туди і наберу собі запасів!” Не сказавши нікому ні слова, вона пірнула в кущі. Спочатку все йшло добре: Ліна обережно просувалася між гілками, тягнулася до стиглих ягід, але раптом її хвіст заплутався у старій сітці, що хтось давно залишив у лісі. Ліна смикнулася, але сітка затягнулася ще міцніше, обплутавши її лапи.“Ой-ой-ой!” – застогнала Ліна, намагаючись вибратися. Але що більше вона борсалася, то тугіше сітка стискала її. Лисичка злякалася, але все ще не хотіла кликати на допомогу. “Я сама впораюся!” – бурмотіла вона, хоч уже відчувала, як лапки німіють від напруги.Тим часом повз кущі проходив Їжачок Колючий. Він почув тихе скиглення і зупинився. “Ліно, це ти там?” – гукнув він, зазираючи в малинник. “Ні-ні, це не я! Я все можу сама!” – відмахнулася Лисичка, хоч Їжачок уже побачив її в сітці. “Та бачу ж, що тобі важко. Давай допоможу!” – сказав Їжачок і почав обережно розплутувати сітку своїми маленькими лапками.Ліна хотіла заперечити, але від утоми тільки тихенько пискнула. Їжачок покликав ще й Зайчика Вуханя, який саме стрибав неподалік. Зайчик приніс гострий камінчик, щоб перерізати міцні нитки, а разом вони з Їжачком звільнили Ліну з пастки. Лисичка вибралася на траву, зніяковіла, але вдячна. “Дякую…” – пробурмотіла вона, опустивши очі.“Чому ти не покликала нас одразу?” – здивувався Зайчик. “Ми ж друзі, ми завжди раді допомогти!” Їжачок кивнув: “Так, Ліно, просити допомоги – це не соромно. Навіть я, хоч і колючий, інколи прошу Зайчика дістати мені воду зі струмка, коли сам не можу дійти.” Ліна задумалася. Вона зрозуміла, що її гордість заважала їй бачити, які хороші в неї друзі. “Ви праві, – сказала вона нарешті. – Я думала, що бути сильною означає все робити самій. Але тепер бачу, що сильніше – це коли ти не боїшся попросити підтримки.”Відтоді Ліна змінилася. Вона все ще була спритною і кмітливою, але вже не соромилася звертатися до друзів, коли щось не вдавалося. А одного разу, коли Зайчик застряг у вузькій норі, а Їжачок не міг дістати яблуко з-під важкого каменя, це Ліна прибігла на допомогу – і всі разом вони весело сміялися, радіючи, що мають одне одного. Мораль: Казка вчить, що просити допомоги – це не слабкість, а сила. Друзі завжди поруч, щоб підтримати, і разом легше подолати будь-які труднощі.-

Жила-була в маленькому селі дівчинка Марійка. Вона дуже любила весну — її теплі промені, спів пташок і перші квіти, які так гарно пахли. А ще Марійка обожнювала 8 березня, бо це був день, коли вона могла подарувати мамі букетик і сказати, як сильно її любить. Але цього року, у лютому, щось пішло не так.Настав кінець зими, а за вікном усе ще лежав сніг. Дерева стояли голі, пташки мовчали, і жоден пролісок не пробився крізь холодну землю. Марійка занепокоїлася: “Як же я привітаю маму без весни? Де квіти, де тепло?” Вона вирішила, що це не просто так, і вирушила на пошуки Весни.

Одного ранку Свинка Пеппа прокинулася дуже рано. Вона радісно застрибала на ліжку та вигукнула:— Ура! Сьогодні 8 Березня!— А що це за свято? — сонно запитав Джордж, потираючи оченята.— Це свято всіх мам, бабусь і дівчаток! Ми маємо зробити щось особливе для нашої мами!Підготовка до святаПеппа підскочила до тата Свина, який уже сидів за сніданком і читав газету.— Татку, у нас є подарунок для мами?— Ой, справді, сьогодні 8 Березня! — здивувався тато. — Ми повинні підготувати щось дуже гарне!— Ми можемо приготувати для мами святковий сніданок! — запропонував Джордж.— А ще зробити для неї красиву листівку! — додала Пеппа.— Прекрасна ідея! — тато усміхнувся. — Але нам потрібна допомога.Разом вони вирушили до бабусі й дідуся Свинів. Бабуся допомогла спекти смачний торт, а дідусь показав, як зробити гарний букет із квітів, що росли в його саду.Поки торт пікся, Пеппа та Джордж старанно вирізали з кольорового паперу сердечка та малювали на листівці усміхнені обличчя всієї родини.Найкраще святоКоли мама Свинка вийшла з кімнати, її зустріли радісними вигуками:— Зі святом, мамо! — О, яка краса! — зворушено сказала мама, отримавши букет, листівку, смачний торт і гарно запакований подарунок.— А найкращий подарунок — це ваша любов! — ніжно обійняла вона своїх малюків.— А що в коробці? — зацікавлено запитав Джордж.Мама відкрила пакунок і…— Ой! Це чудовий новий фартушок! — зраділа вона.— Щоб ти завжди залишалася такою гарною, навіть коли готуєш! — пояснив тато.І в той день у будинку Свинки Пеппи лунав сміх, було багато радості та тепла, а мама Свинка почувалася найщасливішою у світі!

У великому місті, серед шуму та метушні, жив був Камаз — велика вантажівка, яка щодня перевозила важкі вантажі по широких дорогах. Він був дуже гордий своїми великими колесами, які ковзали по асфальту, немов величезні монети, що залишають слід у землі. Камаз знав, як важливо мати міцні колеса, і завжди був уважний, щоб не заплутатися в міських перехрестях.Але, на жаль, не всі малі машини та діти розуміли, яку силу має його машина. Камаз завжди розповідав своїм друзям-автомобілям, як важливо залишати достатньо місця на дорозі для великих машин і завжди бути обережними. Але ось одного разу стався неприємний випадок.Якось маленький хлопчик Петро, який часто грав на вулиці, побачив, як Камаз проїжджає повз його двір. “Я хочу побачити, як він їде з близька!” — подумав хлопець і побіг на пішохідний перехід. Він не звернув уваги на сигнали світлофора і вирішив перебігти дорогу прямо перед Камазом.Камаз помітив Петра, але, як би він не намагався, йому було дуже складно зупинитися відразу. Його великі колеса оберталися повільно, і весь великий вантаж був настільки важким, що навіть маленька перешкода могла призвести до аварії. Камаз миттєво натиснув на гальма, але дорога була слизька, і його важка вантажівка зупинялася дуже повільно. Петро встиг відскочити назад, але серце його сильно забилося. Він побачив, як величезний Камаз проїхав всього в кількох метрах від нього, і зрозумів, як небезпечно було так близько підходити до великої машини.“О, Петре!” — вигукнув Камаз, зупиняючись і важко зітхаючи. “Ти не уявляєш, скільки важливих речей я перевезу сьогодні! Мої колеса не можуть швидко зупинитися, і я маю величезну вагу. Якщо ти вибіжиш під мої колеса, це може закінчитися дуже погано. Ти ж не хочеш цього, правда?”Петро опустив голову, соромлячись свого вчинку. “Я не думав, що це так небезпечно,” — прошепотів він. “Мені було цікаво, як ти рухаєшся, і я захотів побачити тебе з близька, але тепер я розумію.”“Саме тому, дорогий Петре, — продовжив Камаз, — я і хочу нагадати тобі та твоїм друзям: великі машини, як я, потребують більше часу для зупинки, і ми не можемо бачити все навколо, особливо коли їдемо по дорогах. Якщо ти будеш уважним і збережеш безпечну відстань, ти будеш у безпеці.“Петро кивнув, і з того дня він завжди уважно дивився на великі машини, перед тим як переходити дорогу. Він навіть поділився цією історією з іншими дітьми, наголошуючи, як важливо пам’ятати про безпеку і не наближатися до великих транспортних засобів.А Камаз, хоча і був важким і повільним, завжди залишався добрим і дбайливим, допомагаючи дітям зрозуміти важливі уроки безпеки.З того часу на вулицях стало менше випадків, коли діти намагалися бігти під великі вантажівки, і навіть маленькі автомобілі, чуючи сигнал гудка Камаза, почали обережніше рухатися на дорозі. Мораль: Важливо пам’ятати про безпеку і зберігати правильну відстань від великих транспортних засобів, адже їх колеса обертаються повільно, і зупинити їх дуже складно.