Казки для дітей 4–5 років

Жила-була дівчинка Марійка. Вона любила гуляти парком, слухати спів пташок і спостерігати, як вітер гойдає листя на деревах. Але Марійка часто почувалася самотньою. Їй здавалося, що ніхто не хоче з нею дружити, і від цього в її серці оселився тихий страх: а що, як вона назавжди залишиться одна?Одного дощового дня Марійка йшла додому, коли раптом побачила під старою липою яскраву парасольку — синю, з малюнками маленьких зірочок. Вона лежала просто на траві, ніби чекала на когось. Дівчинка підняла її, розкрила — і раптом почула тоненький голосок:— Привіт, Марійко! Я — Чарівна Парасолька. Бачу, тобі сумно. Може, я допоможу?Марійка здивувалася, але відповіла:— Привіт… Але як ти можеш мені допомогти? Я боюся, що ніхто не захоче зі мною дружити.Парасолька легенько засміялася:— Не бійся! Я вмію знаходити друзів. Просто тримай мене міцно і зроби маленький крок — підійди до когось. Я буду з тобою, і ти відчуєш себе сміливішою.Наступного дня Марійка взяла парасольку і пішла до парку. Там на лавці сиділа дівчинка з книжкою. Марійка зазвичай просто пройшла б повз, але цього разу парасолька тихенько шепнула:— Спитай, що вона читає. Це легко!Марійка набрала повітря в груди й сказала:— Привіт… А що ти читаєш?Дівчинка підняла очі й усміхнулася:— О, це казка про драконів! Хочеш, розкажу? Так почалася їхня розмова. Виявилося, що дівчинку звали Оленка, і вона теж любила казки. Вони гуляли разом, сміялися і навіть домовилися зустрітися ще раз. Марійка була щаслива, а парасолька тихенько сказала:— Бачиш? Треба було лише зробити крок.Через кілька днів Марійка з парасолькою пішла на майданчик, де діти грали в м’яча. Вона завжди боялася приєднатися, але парасолька підбадьорила:— Запропонуй пограти разом. Ти впораєшся!Марійка несміливо підійшла і сказала:— Можна з вами?Хлопчик із м’ячем кивнув:— Звісно! Давай грати!Того дня Марійка бігала, сміялася і вперше відчула, що вона не сама. Діти запросили її приходити ще, і страх самотності, який так довго жив у її серці, почав танути, як ранковий туман.З часом Марійка зрозуміла, що парасолька більше не розмовляє. Одного вечора вона запитала:— Чому ти мовчиш? Ти більше не чарівна?Парасолька відповіла востаннє:— Я допомогла тобі знайти друзів і повірити в себе. Тепер моя магія в тобі, Марійко. Ти знаєш, що справжні друзі завжди поруч — варто лише зробити крок назустріч.Відтоді Марійка більше не боялася самотності. Вона навчилася усміхатися людям, питати, ділитися — і щоразу знаходила тих, хто ставав її другом. А синю парасольку з зірочками вона зберігала вдома, як нагадування про те, що сміливість і доброта завжди відкривають двері до нових сердець.

Жили собі дід та баба біля самого моря. Дітей у них не було, та й жили вони не вбогі: наловить дід риби, баба нажарить – і ситі, і ще залишається. Одного разу баба зітхнула:— От якби у нас були діточки, не пропадали б залишки – з’їли б усе до крихти.Пішли вони до знахарки, і та допомогла їм: незабаром у діда з бабою народилося двоє дітей. Але відтоді наче щось змінилося – риба перестала ловитися. Що дід спіймає, баба нажарить, дітей нагодують, самі поїдять – і більше нічого немає. Знову взялися скаржитися:— Як не було дітей – було вдосталь їжі, а тепер ледве виживаємо.І Бог забрав у них дітей. Та відтоді й риби в морі зовсім не стало.— Ой, господи, — жаліються, — як діти були, хоч біля них годувалися, а тепер і того нема.Одного дня пішов дід до моря, закинув сіті та витяг звідти… лише одного рака. Приніс його додому та каже:— Розпалюй вогонь, бабо, хоч рака спечемо. А рак раптом озвався:— Не пеки мене, діду, а йди до моря й занур руку по лікоть у тому місці, де мене впіймав…Пішов дід до моря, занурив руку у воду й витяг цілий мішок грошей. Зрадів, накупив усього, що було потрібно, та недовго гроші водилися — швидко їх і прожив. От як залишився знову ні з чим, згадав про рака.— Бабо, розкладай вогонь, будемо рака пекти, — каже.А рак, що весь цей час був захований у коморі, знову озвався:— Не пеки мене, діду, а йди до моря, стань у воду по коліна на тому самому місці.Послухався дід, знову пішов, зайшов у воду – й витягнув ще більший мішок грошей. Так він розбагатів, що не лише все необхідне купив, а ще й крамницями обзавівся.Одного разу рак і каже:— Діду, іди до царя та сватай за мене царівну.— Як же я буду сватати за тебе, коли ти рак? — здивувався дід.— Іди, сватай! — наполіг рак.Пішов дід до царя та й каже:— Віддайте вашу доньку за мого рака!Цар здивувався:— Як це — за рака?— А так-таки за простого рака, — відповів дід.Цар засміявся та й каже:— Ну, добре! Але нехай твій рак покаже, що він не простий. Хай з’являться в нього слуги, такі ж, як у мене, та палац розкішний, як у царя. А ще — нехай від його палацу до мого буде міст: одна дошка срібна, інша золота, один стовп золотий, інший срібний, один цвях срібний, інший золотий. А як їхатиме по тому мосту — щоб сади цвіли, а коли повертатиметься — щоб плоди вже достигли!— Ну, добре, — відповів дід і пішов назад до рака…Повернувся дід від царя та й розповів раку про всі умови.— Що ж, — каже рак, — це можна влаштувати.Наступного ранку дід прокинувся — і ледь не зомлів від здивування: стоїть перед ним не проста хата, а розкішний палац, ще кращий за царський! Вибіг на двір — карета чекає. Узяв він рака, сів у карету й поїхав до царя. А міст, як і велів цар, простягнувся від одного палацу до іншого: дошки — срібні та золоті, стовпи — теж, а по обидва боки цвітуть розкішні сади. Царю нічого не залишалося, як виконати обіцянку. Віддали царівну за рака, справили гучне весілля. Але після вінчання сталося дивне: удень рак ховався за піччю, а вночі обертався гарним молодцем.Царівна не витримала цієї таємниці, вирішила підглянути за чоловіком. Одного разу, коли він заснув, вона побачила, куди він ховає свою шкаралупу. Не довго думаючи, взяла її й спалила.Прокинувся вранці рак-молодець, шукає свою шкаралупу — а її немає!— Ох, біда! — мовив він. — Якщо ти не змогла дочекатися, поки мине мій строк, то тепер не скоро мене побачиш… Візьми оці залізні черевички: коли вони зітруться до дірок, можливо, я повернуся.Сказав — і зник.Жила царівна, жила… Минали роки. Вже й думати про нього перестала. Аж раптом помітила — її залізні черевички зовсім зносилися. І в ту ж мить перед нею з’явився її чоловік.З того часу вони жили довго й щасливо.

Одного похмурого дня на місто, де жила Свинка Пеппа, налетів дощ. Краплі стукали по даху, а калюжі в саду ставали дедалі більшими. Пеппа з Джорджем сиділи вдома, коли Джордж раптом скрикнув:— Мій м’яч! Де мій улюблений м’яч?Він кинувся шукати — під столом, за кріслом, у кошику з іграшками — але м’яча ніде не було. Джордж засмутився і навіть трохи зарюмсав:— Він пропав назавжди!Пеппа глянула на братика й рішуче сказала:— Не хвилюйся, Джорджику! Я стану детективом і знайду твій м’яч. Це буде справжня пригода!Вона побігла до шафи, дістала свій червоний плащ і капелюх, схожий на той, що носять детективи в книжках. Потім зателефонувала друзям — Сюзі Овечці, Денні Собачці та Ребецці Кролиці.— У нас таємниця! — оголосила Пеппа. — Зник м’яч Джорджа, і ми мусимо його знайти. Зустрічаємося біля мого будинку!Незабаром усі зібралися під великою парасолькою, яку тримала мама Свинка. Дощ лив як із відра, але детективів це не зупинило.— Отже, — почала Пеппа, тримаючи в руках блокнот, — де ти бачив м’яч востаннє, Джорджику?— У саду, коли я грав, — відповів Джордж, шморгаючи носом.— Тоді перша підказка — сад! — сказала Сюзі. — Може, він застряг у кущах?Друзі побігли до саду. Вони заглядали під кожен кущ, шукали в калюжах і навіть перевірили курник містера Півня. Але м’яча не було.— Гав-гав! Може, його хтось украв? — припустив Денні. — Наприклад, лисиця!— Лисиці не люблять дощ, — заперечила Ребекка, гризучи морквину. — Але я бачила, як Джордж учора заходив у будинок із м’ячем. Може, він десь усередині?Пеппа задумалася.— Хороша думка, Ребекко! Повертаємося до будинку. Шукаємо підказки!Усі зайшли всередину, струшуючи краплі з парасольок. Пеппа очолила пошуки: Сюзі зазирнула під килим, Денні обнишпорив кухню, а Ребекка перевірила кошик із білизною. Джордж бігав за ними й повторював:— Мій м’яч! Де мій м’яч?Раптом Пеппа помітила щось дивне. Кіт сидів на дивані й дивився на них із хитрою посмішкою.— Стоп! — вигукнула Пеппа. — А що під диваном?Вона опустилася на коліна й зазирнула в темряву. І справді — там лежав зелений м’яч Джорджа, припорошений пилом.— Знайшла! — радісно закричала Пеппа. — Таємницю розкрито! Джордж підбіг, схопив м’яч і міцно його обійняв.— Ура! Мій м’яч!— Але як він туди потрапив? — здивувалася Сюзі.— Мабуть, я випадково штовхнув його ногою, коли грав, — засміявся Джордж.Денні гавкнув:— Гав-гав! Отже, це не лисиця, а Джордж — головний підозрюваний!Усі розсміялися. Мама Свинка принесла гаряче какао, і друзі сіли пити його, слухаючи, як дощ барабанить по вікнах.— Я чудовий детектив, правда? — гордо сказала Пеппа.— Так! — погодилися друзі. — І ми — найкраща команда!Так закінчився дощовий день. М’яч Джорджа повернувся, а Пеппа зрозуміла, що з друзями жодна таємниця не страшна — головне, шукати разом.

У спекотній африканській савані, де сонце золотило траву, панував величний лев Муфаса. Він був королем земель Прайду, мудрим і справедливим. Одного дня в нього та королеви Сарабі народилося левеня — Сімба. На Скелі Прайду зібралися всі звірі: слони гуділи, жирафи витягали шиї, а антилопи радісно тупотіли. Мудрий мандрил Рафікі підняв крихітного Сімбу до неба, і сонячний промінь осяяв його золотисту шерсть.Муфаса дивився на сина з гордістю. Одного ранку він повів Сімбу на вершину пагорба.— Дивись, Сімбо, — сказав він низьким, теплим голосом, — усе, що осяває сонце, — наші землі. Одного дня ти станеш королем.— Правда? Я буду королем? — Сімба аж підстрибнув від захвату, його очі блищали.— Так, — усміхнувся Муфаса. — Але пам’ятай: король піклується про Коло Життя. Усе пов’язане — від мурашки до лева.Та не всі раділи Сімбі. Шрам, брат Муфаси, хмурився в тіні. Його очі горіли заздрістю.— Чому не я на троні? — бурмотів він собі під ніс. — Я цього заслуговую!Шрам замислив лихе. Він підкликав Сімбу й прошепотів:— Сімбо, чув про Слонове Кладовище? Там стільки цікавого! Але нікому не кажи, це секрет.— Ого! — Сімба аж затремтів від цікавості. — Я мушу туди піти!Він узяв подружку Налу, і вони побігли до забороненого місця. Та там на них напали гієни — злі посіпаки Шрама. Сімба закричав:— Нало, тікай!Але гієни загнали їх у кут. Раптом гримнув могутній рик — це Муфаса кинувся на порятунок. Він розкидав гієн і виніс левенят на безпечне місце.— Сімбо, чому ти пішов туди? — гримнув він, але в очах його була тривога.— Пробач, тату… — Сімба опустив голову, йому було соромно.Та Шрам не зупинився. Наступного дня він заманив Сімбу в каньйон.— Чекай тут, Сімбо, буде сюрприз від тата, — підступно усміхнувся він.А сам наказав гієнам спровокувати стадо антилоп. Земля задрижала, Сімба закричав:— Тату, допоможи!Муфаса кинувся вниз, витягнув сина на скелю, але сам ледве тримався на краю. Він благально глянув на Шрама:— Брате, допоможи мені!Шрам нахилився й прошипів:— Прощавай, королю.Він скинув Муфасу в прірву. Сімба, захлинаючись сльозами, закричав:— Тату!!!Шрам підійшов до нього й холодно сказав:— Це твоя провина, Сімбо. Тікай і ніколи не повертайся!Сімба впав у пустелі, знесилений. Але тут з’явилися Тімон і Пумба.Зламаний горем, Сімба побіг геть. Шрам став королем, а савана поринула в темряву — трава пожовкла, ріки висохли. — Гей, малюк, що з тобою? — весело гукнув Тімон.— Вставай, друже, у нас “Акуна Матата”! — додав Пумба, похрюкуючи.Вони забрали Сімбу до джунглів, де він ріс безтурботно, забувши про минуле.Та одного дня в джунглях з’явилася Нала — уже доросла й красива.— Сімбо, це ти?! — вигукнула вона. — Ти живий! Повертайся, Шрам знищив усе!— Я не можу… — відвернувся Сімба, його голос тремтів. — Я винен у смерті тата.Та вночі небо спалахнуло зірками, і голос Муфаси загримів:— Сімбо, пам’ятай, хто ти є! Ти мій син і справжній король!Сімба здригнувся, сльози котилися по його мордочці.— Я повернуся, тату… — прошепотів він.Він прибіг до Скелі Прайду. Шрам глузливо кинув:— О, хто це? Невдаха повернувся?— Ти вбив мого батька! — заревів Сімба.Битва спалахнула. Шрам зізнався:— Так, це я скинув Муфасу! І що ти зробиш?Сімба стрибнув і змусив Шрама відступити. Той упав зі скелі, де гієни, розлючені його зрадою, покінчили з ним.Сімба піднявся на Скелю Прайду й заревів — могутньо, як колись Муфаса. Дощі оживили савану, трава зазеленіла. Згодом Нала й Сімба стали батьками, і Рафікі підняв їхнє левеня до неба.— Коло Життя триває! — радісно вигукнув він.

Жив собі колись старий ослик. Він багато років працював на млині, носив мішки з зерном, але одного дня хазяїн сказав:— Ти вже старий, ослику, не можеш працювати. Піду куплю нового.Ослик засмутився. “Куди ж мені подітися?” — подумав він. Але потім згадав:— Чув я, у місті Бремені люблять музику! Піду туди й стану музикантом!І він весело затупав дорогою.Йшов ослик, аж бачить — лежить песик біля паркана й тяжко зітхає.— Чого сумуєш, песику? — запитав ослик.— Ох, — відповів песик, — я стеріг двір, гавкав на чужих, а тепер старий став. Хазяїн сказав, що я йому не потрібен. Що мені робити?— Ходи зі мною до Бремена! — гукнув ослик. — Будемо музикантами разом. Я співатиму, а ти гавкатимеш у ритмі!Песик зрадів, загавкав весело й побіг за осликом.Йшли вони вдвох, коли раптом почули нявкання. Дивляться — котик сидить на камені й лапкою сльози витирає.— Що сталося, котику? — спитав ослик.— Мяу… Я ловив мишей, грівся біля печі, а хазяйка сказала, що я вже не спритний, і вигнала мене, — схлипнув котик.— Не плач, котику! — сказав песик. — Ходи з нами до Бремена. Будеш м’яукати пісні, як справжній співак!Котик повеселішав, замурчав і приєднався до друзів.Троє йшли далі, аж бачать — півень на паркані кукурікає, але якось сумно.— Чому не радісно співаєш, півнику? — запитав ослик.— Ку-ку-рі-ку… Хазяйка хоче мене в суп пустити, бо я старий став, — зітхнув півень. — Оце востаннє співаю…— Не сумуй! — гукнув котик. — Іди з нами до Бремена. Твоє кукурікання — найкраща музика для нашого гурту! Півень розправив крила, закукурікав бадьоро й стрибнув до компанії.От ідуть вони вчотирьох: ослик гикає “і-а, і-а”, песик гавкає “гав-гав”, котик мурчить “мяу-мяу”, а півень співає “ку-ку-рі-ку”. Дійшли до лісу, вже вечір настав, і побачили хатинку. А в тій хатинці — розбійники! Сидять за столом, їдять пиріжки, п’ють компот і сміються:— Ха-ха! Ми награбували цілу торбу скарбів!Ослик шепнув друзям:— Давайте їх проженемо й самі в хатинці заночуємо!— Як же ми їх налякаємо? — здивувався песик.— А отак! — ослик став біля вікна, песик заліз йому на спину, котик — на песика, а півень — на котика. І разом як закричали:— І-а-а-а! Гав-гав! Мяу-мяу! Ку-ку-рі-ку!Розбійники злякалися — подумали, що це чудовисько страшне! Повискакували з хати й утекли в ліс, аж п’яти засвітили.Друзі зайшли в хатинку, повечеряли пирогами й лягли спати: ослик біля дверей, песик на килимку, котик на печі, а півень — на шафі.Опівночі один розбійник повернувся подивитися, що сталося. Зайшов тихенько, а ослик як копне його ногою — бах! Песик як укусить за ногу — гав! Котик як стрибне на голову — мяу! А півень як закричить — ку-ку-рі-ку! Розбійник закричав:— Рятуйте! Тут ціла банда чудовиськ!І втік назавжди.А наші друзі зраділи: хатинка тепер їхня! Вони так і залишилися там жити. Щодня співали свої пісні: “і-а”, “гав-гав”, “мяу-мяу”, “ку-ку-рі-ку”. І хоч до Бремена не дійшли, стали справжніми музикантами — найкращими в лісі!

У теплій зеленій долині, де росли високі папороті й гуділи джмелі, жив маленький трицератопс Тріксі. У нього були три міцні роги, якими він дуже пишався. Тріксі любив грітися на сонечку, жувати соковиті листочки й ганятися за метеликами. Але була одна річ, яку він страшенно боявся — дощ!— А що, як дощ змиє мої роги? — хвилювався Тріксі, дивлячись на небо. — Без них я буду не справжнім трицератопсом!Інші динозаврики сміялися:— Тріксі, дощ — це просто водичка! Вона не змиває роги!Та Тріксі їм не вірив. Щойно на небі з’являлася хмаринка, він ховав голову під кущ і тремтів.Одного дня небо затягнуло сірими хмарами, і вітер зашумів у папоротях. Раптом — крап! — упала перша крапля. За нею друга, третя, і почалася справжня злива! Тріксі запищав:— Ой-ой-ой! Мої роги в небезпеці!Він побіг щодуху й заховався в маленькій печері під скелею. Там було сухо, але темно. Тріксі сидів і слухав, як дощ гупає по землі. Його хвостик тремтів, а серце стукало: “Бум-бум-бум!”Раптом із глибини печери пролунав веселий голос:— Гей, хто тут ховається?Тріксі повернув голову й побачив птеродактиля — маленького, з крилами й блискучими очима. Це був Піко, який любив літати між хмарами.— Я Тріксі, — тихо сказав трицератопс. — Ховаюся від дощу. Він змиє мої роги!Піко засміявся, захитавши крилами:— Змиє роги? Та це ж нісенітниця! Дощ — мій найкращий друг! Ходи зі мною, покажу, як це весело!— Ні-ні-ні! — замотав головою Тріксі. — Я боюся!Але Піко був наполегливий. Він легенько штовхнув Тріксі крилом:— Давай хоч подивимося! Якщо не сподобається, повернешся в печеру.Тріксі зітхнув, але погодився. Він обережно висунув носа з печери. Краплі падали йому на мордочку — прохолодні й лоскотливі. Піко стрибнув у калюжу й закричав:— Дивись, як я вмію! Плюх! Вода розлетілася на всі боки, і Піко засміявся. Тріксі кліпнув очима.— А це… не страшно? — спитав він.— Зовсім ні! — відповів Піко. — Спробуй сам!Тріксі обережно ступив у калюжу. Плюх! Вода бризнула йому на роги, але вони залишилися на місці! Він стрибнув ще раз — плюх-плюх! — і раптом засміявся:— Ой, це ж весело!Піко закружляв над ним:— А я казав! Дощ — це гра, а не ворог!Дощ усе лив, але Тріксі вже не ховався. Він стрибав по калюжах, ганявся за краплями й навіть спробував гудіти рогами, як Піко крилами. Коли дощ закінчився й виглянуло сонце, Тріксі глянув на себе — роги блищали, мокрі й чисті.— Мої роги цілі! — радісно гукнув він. — І дощ — це так круто!Відтоді Тріксі більше не боявся дощу. Щойно небо затягували хмари, він біг до Піко й казав:— Ходи стрибати по калюжах, друже!І вони разом веселилися, а долина наповнювалася їхнім сміхом.

У маленькому селі, де вітер гудів у солом’яних дахах, жив бідний хлопчик Малян. У нього не було ні теплого кожушка, ні смачної вечері, але серце його палало любов’ю до малювання. Щовечора він брав гілочку й зі сльозами радості креслив на землі птахів, що летять, і рибок, що танцюють у хвилях. Селяни шепотіли:— Ох, Маляне, твої малюнки — як живі! Якби ж у тебе був пензель…Малян лише зітхав, дивлячись на зорі: “Хоч би раз спробувати справжній пензель!”Однієї ночі, коли місяць сяяв, як срібна монета, Малян заснув із мріями в очах. Раптом перед ним з’явився старець із сивою бородою, а голос його був теплим, як літній вітер:— Маляне, твоє серце сповнене добра. Візьми цей чарівний пензлик, але обіцяй: малюй лише для щастя людей!Малян розплющив очі — і ось він, пензлик із золотою ручкою, лежить поруч! Серце закалатало від захвату, пальці затремтіли. Він занурив пензлик у калюжу — єдина “фарба”, що в нього була — і намалював на стіні маленьку рибку. Раптом — плюх! — рибка ожила, засяяла сріблом і стрибнула до нього на долоню! Малян аж підскочив:— Ой, невже це правда?! Мій пензлик — чарівний!Він побіг до старенької тітки Лі, яка ледве ходила від голоду, і закричав:— Тітко, тримайтесь! Я вам допоможу! Одним рухом він намалював великого коропа — і той загойдався на підлозі, живий і товстенький! Тітка Лі ахнула, сльози покотилися по її зморшках:— Маляне, ти мій рятівник! Як же я тобі дякую!Малян сміявся від щастя, бігаючи селом. Він малював мости над бурхливими річками, щоб діти могли ходити до друзів, і соковиті персики, які падали прямо в долоні голодним. Село ожило від його добра, люди обіймали його й шепотіли:— Ти наш маленький чарівник!Але одного дня до села приїхав жадібний пан у шовковому халаті. Його очі блищали, як у вовка, коли він гримнув:— Маляне, чув про твій пензлик! Намалюй мені гору золота, або я заберу його назавжди!Малян відчув, як холод пробіг по спині, але гордо відповів:— Мій пензлик — для людей, а не для твоєї жадоби!Пан розлютився так, що аж затупав ногами:— Схопіть його, негайно!Слуги замкнули Маляна в темній коморі, де пахло пилом і страхом. Хлопчик притис пензлик до грудей, серце гупало: “Що ж робити?” Але раптом він усміхнувся — і намалював на стіні двері. Скрииип — вони відчинилися, справжні! Малян вислизнув у ніч, а місяць світив йому дорогу.Пан послав слуг наздогнати його. Малян біг до річки, ноги тремтіли, але він не здавався. “Треба їх зупинити!” — подумав він і намалював величезний корабель. Стрибнув на нього — і корабель поплив, розсікаючи хвилі! Слуги кричали з берега:— Лови його! Лови!Та Малян махнув пензликом — і з’явилася буря! Вітер завив, хвилі здійнялися, як гори, і слуги розбіглися, мокрі й налякані.Коли небо прояснилося, Малян повернувся до села. Він намалював високий мур навколо своєї хатки — міцний, як його воля. А потім узявся за улюблене: криницю з холодною водою, що дзюрчала, мов пісня, поле пшениці, що гойдалося на вітрі, і маленького птаха, який співав так ніжно, що люди зупинялися й усміхалися.Малян стояв посеред села, дивлячись на щасливі обличчя, і шепотів:— Мій пензлик — це моє серце.Відтоді він жив із радістю, малюючи добро, а люди обіймали його, як рідного. Чарівний пензлик сяяв у його руках, нагадуючи: справжнє щастя — це дарувати світові тепло.

У затоці Пригод настав тихий вечір. Сонце сховалося за горами, а зірки почали виблискувати на небі. Щенячий патруль відпочивав після дня пригод, але Маршалл, веселий пожежник, не сидів спокійно. Він крутився на своїй подушці й раптом помітив щось дивне за вікном — маленький вогник мерехтів у лісі!— Ой-ой-ой! — вигукнув Маршалл, підстрибнувши. — Пожежа! Треба рятувати ліс!Він схопив свій шолом, але спіткнувся об власний хвіст і гепнувся носом у двері. “Ох, я такий незграба!” — засміявся він, але швидко побіг до Райдера, їхнього доброго друга й командира.— Райдере! У лісі вогник! Це може бути небезпечно! — закричав Маршалл, махаючи лапами.Райдер глянув у вікно й задумався:— Хм, дивно… Але Щенячий патруль завжди готовий! Гукай команду, Маршалле!Маршалл увімкнув свій значок і гавкнув:— Гонщику, Роккі, Зумо, Скай, Кремезе — усі до бази! У нас таємничий вогник!Незабаром усі зібралися. Гонщик, відважний поліцейський пес, перевірив свій ліхтарик. Роккі, винахідливий механік, приніс ящик із інструментами. Зума, вправний рятувальник на воді, весело гавкнув: “Готовий!” Скай, смілива льотчиця, закружляла в повітрі, а Кремез, майстерний будівельник, стукнув лапою по шолому:— Якщо щось горить, ми це зупинимо!Райдер усміхнувся:— Щенячий патруль, вперед до лісу! Маршалле, показуй дорогу!Команда рушила за Маршаллом. Ліс шелестів, сови гукали, а вогник мерехтів усе ближче. Маршалл тремтів від хвилювання:— А що, як це велика пожежа? Я мушу бути сміливим!Гонщик принюхався:— Не пахне димом… Дивно!Коли вони дісталися галявини, вогник раптом… розмножився! Десятки маленьких вогників закружляли в повітрі. Маршалл закричав:— Ой, їх стало більше! Ми пропали!Та Скай підлетіла вище й засміялася:— Маршалле, це не пожежа! Це світлячки!Усі видихнули з полегшенням. Світлячки гуділи й танцювали, ніби влаштували вечірку. Зума підстрибнув:— Круто! Давайте танцювати з ними!Щенята кинулися веселитися. Маршалл махав хвостом, Гонщик гавкав у ритм, Роккі крутився, як дзиґа, а Кремез будував маленьку сцену з гілок. Скай гуділа крилами в небі, а Зума плескав лапами, ніби плавав. Райдер сміявся:— Виглядає, як найкраща вечірка в лісі! Але раптом — шух! — із неба впала маленька іскра й приземлилася на суху траву. Вона зашипіла, і тоненький димок пішов угору. Маршалл завмер, а потім закричав:— Справжня пожежа! Я її загасю!Він схопив свій шланг, але знову спіткнувся й бризнув водою прямо на себе. Усі засміялися, але Маршалл швидко скочив і одним точним “пшшш!” загасив іскру. Трава зітхнула з полегшенням.— Ура, Маршалле! — гукнув Гонщик. — Ти герой!Світлячки закружляли навколо Маршалла, ніби дякували. Він почервонів під шоломом:— Ой, та це дрібниці… Але я радий, що перевірив той вогник!Райдер поплескав його по спині:— Ти молодець, Маршалле. Завдяки тобі ліс у безпеці, а ми ще й повеселилися!Щенячий патруль повернувся додому, сміючись і наспівуючи. А світлячки ще довго танцювали в лісі, освітлюючи ніч. Відтоді Маршалл завжди перевіряв вогники — але вже без страху, а з усмішкою.

У веселому містечку біля лісу жили Максимко і його молодша сестричка Аня. Вони обожнювали ганяти на велосипедах, але часто забували про правила на дорозі. Одного сонячного дня вони гралися біля гаража дідуся й помітили його стару вантажівку. Вона стояла там роками, але цього разу її колеса блищали, як чарівні, а кузов сяяв усіма кольорами веселки.— Ого, це ж дідусева вантажівка! — вигукнув Максимко. — Чому вона така яскрава?— Може, дідусь її пофарбував? — здивувалася Аня.Раптом вантажівка загуділа — “бібі!” — і заговорила низьким, добрим голосом:— Привіт, діти! Я — Магічний Вантажівка Тото, колись возив вантажі для вашого дідуся. Бачу, ви любите швидкість, але чи знаєте, як бути безпечними на дорозі?Аня засміялася:— Та ми просто катаємося! Навіщо нам правила?Тото хитнув колесами:— Ой-ой, без правил буває біда! Ваш дідусь завжди слухав знаки, тому я й досі цілий. Хочете, покажу, чому вони — мої найкращі друзі?Максимко з Анею переглянулися й кивнули. Тото загудів, і його двері відчинилися:— Сідайте! Поїдемо в пригоду!Діти застрибнули всередину, і дідусева вантажівка помчала дорогою. Першою зупинкою був знак із цифрою “30” у червоному колі. — Це що? — спитав Максимко.— Знак обмеження швидкості! — пояснив Тото. — Якби я тут гнав, як колись ваш дідусь на жнива, то не встиг би зупинитися перед отаким…З кущів вискочив зайчик! Тото плавно загальмував, і зайчик весело помахав лапкою.— Бачиш, Максимку, — сказав Тото, — цей знак мене попередив. Їхати повільно — це рятувати друзів!Далі вони доїхали до знаку “Стоп” — червоний восьмикутник. — А це що за наказ? — здивувалася Аня.— Це означає зупинитися й подивитися! — гуднув Тото. Він загальмував, і діти побачили маму-качку з каченятами, що переходили дорогу. Аня ахнула:— Якби ти не зупинився, ми б їх налякали!— Отож! — усміхнувся Тото. — Дідусь завжди казав: “Стоп” — це як пауза для безпеки.Нарешті вони доїхали до пішохідного переходу — білі смужки з трикутником і фігуркою людини. — А тут що робити? — спитав Максимко.— Тут головні — пішоходи! — пояснив Тото. — Дивіться!Назустріч ішов їхній дідусь із паличкою. Тото терпляче чекав, а дідусь підморгнув:— Молодець, Тото! І ви, онуки, вчіться у нього!Аня задумалася:— То знаки — це як дідусеві підказки?— Саме так! — радісно загудів Тото. — Він мене навчив їх слухати. А тепер перевіримо вас!Вантажівка зупинилася біля лісу, і Тото спитав:— Уявіть, що ви на велосипедах. Що зробите перед знаком “Стоп”?Максимко гордо відповів:— Зупинюся й подивлюся, чи немає когось!— А перед пішохідним переходом? — додала Аня.— Пропущу пішоходів, як дідусь! — хором гукнули діти.Тото засміявся, і його колеса засяяли ще яскравіше:— Молодці! Знаки — це не просто картинки, а справжні захисники, як я для вашого дідуся!Він довіз Максимка й Аню додому, де дідусь чекав із усмішкою. Тото загудів на прощання й став у гаражі, але діти знали: він завжди готовий до нової пригоди. Відтоді вони гальмували перед знаками, пропускали пішоходів і їздили повільно, де треба. А дідусь казав:— Бачу, Тото вас добре навчив!