Казки для дітей 4–5 років

Давним-давно, коли земля ще була вкрита густими джунглями, а в небі гуділи величезні птеродактилі, жив собі маленький динозавр Тімо. Тімо був тиранозавром, але зовсім не страшним – він був ще малюком, з короткими лапками та великими допитливими очима. Найбільше на світі Тімо любив гратися і знаходити нових друзів, але була одна проблема: інші динозаври його боялися. “Ти ж тиранозавр! Ти виростеш і будеш нас їсти!” – казали вони та тікали, щойно бачили його.Одного дня Тімо гуляв біля річки, сумно махаючи хвостом. “Чому ніхто не хоче зі мною дружити?” – думав він. Раптом він почув дивний звук – “бум-бум-бум!” – і побачив, як із джунглів викотився величезний круглий камінь, блискучий, наче веселка. Камінь зупинився прямо перед Тімо, і з нього почувся тихий голос: “Я – Камінь Дружби. Якщо ти виконаєш три добрі справи, я допоможу тобі знайти справжніх друзів!”Тімо зрадів: “Три добрі справи? Це ж так просто!” І він одразу побіг шукати, кому б допомогти.Перша добра справаНеподалік Тімо побачив маленького трицератопса Тріша, який застряг у густому чагарнику. Його роги заплуталися в ліанах, і він жалісно пищав: “Допоможи, будь ласка!” Тріша спочатку злякалася, побачивши Тімо, але той лагідно сказав: “Не бійся, я тільки допоможу!” Тімо обережно розсунув ліани своїми лапками і звільнив Трішу. Вона здивовано кліпнула: “Дякую, Тімо! Ти зовсім не страшний!” Тімо посміхнувся, а Камінь Дружби, який котився за ним, засвітився яскравіше. Друга добра справаДалі Тімо почув гучний плач біля скелі. Це був птеродактиль Піко, який випадково впустив своє улюблене пір’я в глибоку тріщину між каменями. “Я не можу дістати, а без нього я не зможу літати так швидко!” – скаржився Піко. Тімо задумався: його лапки були короткими, але він мав сильний хвіст! Він обережно просунув хвіст у тріщину і витягнув пір’я. Піко закричав від радості: “Тімо, ти мій герой!” І Камінь Дружби знову засвітився, ще яскравіше.Третя добра справаНарешті Тімо дійшов до великого болота, де почув гучне “буль-буль”. Це був диплодок Додо, який застряг у багнюці. Додо був величезним, але дуже добрим, і він благав: “Тімо, допоможи, я не можу вибратися!” Тімо зрозумів, що самотужки не впорається, і побіг кликати Трішу і Піко. Разом вони придумали план: Піко скинув міцну ліану з дерева, Тріша зачепила її рогами, а Тімо тягнув з усієї сили. Додо нарешті вибрався з болота і вдячно прогудів: “Ви всі мої рятівники!”Чарівний фіналКоли Тімо виконав третю добру справу, Камінь Дружби засвітився так яскраво, що всі динозаври в джунглях збіглися подивитися. Камінь заговорив: “Тімо, ти довів, що справжній друг – це той, хто допомагає іншим. Відтепер усі знатимуть, що ти добрий!” І справді, Тріша, Піко і Додо стали найкращими друзями Тімо. Вони разом гралися, бігали по джунглях і навіть влаштували велике свято біля річки, де Камінь Дружби сяяв, як маленьке сонечко.З того дня Тімо зрозумів: не важливо, який ти на вигляд, важливо, яке в тебе серце. А Камінь Дружби залишився в джунглях, чекаючи на нового героя, який захоче знайти справжніх друзів.

Жила-була в густому лісі білочка Шустриня. Вона була швидка, як вітер, і могла за мить видертися на найвищу сосну чи перестрибнути з гілки на гілку, не зачепивши жодної шишки. Усі в лісі любили Шустриню за її веселий норов і добрі вчинки. Але одного дня Шустриня помітила дещо, що змусило її засумувати.Поруч із її дуплом оселилася нова сусідка – білочка Пухнастка. У Пухнастки був хвіст, якого Шустриня ще ніколи не бачила: пишний, блискучий, мов веселка після дощу, і такий гарний, що всі звірі в лісі не могли відвести від нього очей. Лис хвалив його пухнастість, сова називала його справжнім витвором мистецтва, а зайці щоразу зупинялися, щоб помилуватися, коли Пухнастка гасала по гілках.Шустриня подивилася на свій хвіст – звичайний, рудий, трохи скуйовджений від швидкого бігання – і зітхнула. «Чому мій хвіст не такий гарний? – думала вона. – Якби в мене був такий, як у Пухнастки, усі б мною захоплювалися!» Ревнощі, наче маленький колючий їжачок, оселилися в її серці. Щоразу, коли Шустриня бачила Пухнастку, вона відчувала, що її власний хвіст стає ще менш привабливим.Одного ранку Шустриня вирішила: «Досить сумувати! Я зроблю свій хвіст таким же пишним!» Вона зібрала пір’я, що залишили пташки, вплела в хвіст м’який мох і навіть прикрасила його квіточками. Але коли вона спробувала стрибнути на сусідню гілку, її «новий» хвіст зачепився за сучок, пір’я розлетілися, а квіточки впали на землю. Шустриня засмутилася ще більше.Того ж дня в лісі сталася біда. Маленьке зайченя Зефірчик, граючись, заблукало далеко від дому і впало в глибоку яму, звідки не могло вибратися. Усі звірі зібралися навколо, але ніхто не знав, як допомогти. Пухнастка спробувала спуститися, але її пишний хвіст заважав: він чіплявся за коріння, і вона застрягла. Лис запропонував покликати сову, але сова спала вдень і не чула криків.Шустриня, яка саме проходила повз, почула метушню. Вона підбігла до ями і, не роздумуючи, стрибнула вниз. Її маленький хвіст не заважав, а швидкість і спритність дозволили їй за мить дістатися до Зефірчика. Шустриня міцно обхопила зайченя лапками, видерлася по стінках ями і витягла його нагору. Усі звірі радісно заплескали!Зефірчик обійняв Шустриню і сказав: «Дякую, що врятувала мене! Ти найшвидша і найхоробріша білочка в лісі!» Пухнастка, яка щойно виплуталася з коріння, підійшла до Шустрині й додала: «Знаєш, я завжди заздрила твоїй швидкості. Мій хвіст гарний, але він часто заважає, коли треба поспішити. А ти – справжня героїня!» Шустриня здивувалася. «Ти заздрила мені?» – перепитала вона. Пухнастка кивнула, і обидві білочки розсміялися. Тієї миті Шустриня зрозуміла: її швидкість і спритність – це її власний скарб, не менш цінний, ніж пишний хвіст Пухнастки. Їжачок ревнощів, що сидів у її серці, кудись зник, а натомість з’явилося тепло і радість.Відтоді Шустриня і Пухнастка стали найкращими подругами. Вони допомагали одна одній: Шустриня вчила Пухнастку швидко бігати, а Пухнастка показувала Шустрині, як доглядати за хвостом, щоб він сяяв. А звірі в лісі любили їх обох, бо кожна була особливою по-своєму.

Жили собі чоловік із жінкою, мали вони сина й дочку. Одного разу поїхали вони до міста, а доньці кажуть:— Ти пильнуй Івасика, бо ти старша. А ми вам гостинців привеземо.Поїхали батьки до міста, а дочка десь загралася з подружками. Івасик сидів поруч на камені. Раптом налетіли гуси, схопили Івасика й понесли до Баби Яги. Дівчинка кинулась — а братика немає. Побігла вона його шукати. Бігла за гусьми, аж бачить — тече молочна річка. І каже їй:— Дівчинко, прибери з мене камінь!Дівчинка постаралася, витягла камінь із річки, і вода заклекотіла.Йде далі, а там стоїть яблунька й просить:— Дівчинко, струси з мене яблука, бо гілки мої гнуться.Дівчинка видерлася на дерево, струснула яблука й пішла далі. Біжить, а попереду пічка стоїть і каже:— Дівчинко, помаж мене, бо дощі підуть, і я розвалюся.Дівчинка обмазала пічку й побігла далі. Добігла до хатки Баби Яги, що стояла на трьох ніжках. А навколо хати ходить чорний кіт і нікого не пускає. Усередині ж сидить Івасик. Дівчинка думає, як брата визволити. Дала котові пташину ногу, той наївся й заснув, бо Баба Яга його не годувала.Зайшла дівчинка в хату, а Баби Яги немає. Схопила вона Івасика, і побігли вони назад. Біжать, біжать, а пічка стоїть. За ними вже гуси женуться. Попросили вони пічку сховати їх. Пічка й каже:— Залізайте в мене, я вас сховаю.Заховалися вони, а гуси пролетіли мимо. Біжать далі, аж яблунька стоїть. Гуси помітили дітей і повернулися. Попросили вони яблуньку сховати їх. Дерево вкрило їх гілками, і гуси полетіли далі.Добігли вони до річки, а гуси вже наздоганяють. Річка сховала їх у своїй піні. Повернулися діти додому, а тут і батьки з базару приїхали. Привезли гостинців і навіть не здогадувалися, що сталося з їхніми дітьми.

Одного разу зустріла лисиця на узліссі сіру куріпку та й питає:— Скажи, любонько, як це ти вдень спокійно спиш? — Та нічого складного! — відповіла куріпка. — Ховаю голову під крильце — і солодко дрімаю. Хочеш, покажу?Куріпка вмостилася на місці, сховала голову під крильце — і прикинулась сплячою. А лисиця тільки того й чекала: очі загорілися, підкралася ближче — та цап її за крило! І мерщій — навтьоки, в зубах тримає здобич.Пробігає повз річку, а там пралі білизну полощуть. Побачили лисицю — та як закричать:— Ой, дивіться! Он лисиця куріпку в зубах несе!Почула куріпка крики, нашорошилась — і шепоче лисиці:— Ех, і цікавий тут народ! Хіба ж не соромно — лізти в чужі справи?Лисиця на мить замислилась: «А й справді, яке їм діло?» — і розтулила пащу, хотіла вже праль добряче вилаяти…Але тільки-но відкрила рот — куріпка враз вислизнула, злетіла й сіла високо на гілці дуба.Лисиця скреготнула зубами та пробурмотіла:— Ех! Ніколи не треба балакати даремно!А куріпка, всміхаючись зверху, відповіла:— А ще спати вдень — не завжди добра ідея!

У затишному селі, де кожна хата потопала в зелені садів, жила родина — мама Оксана, тато Михайло та троє їхніх діток: Софійка, Юрко і найменша Катруся. Великдень у цій родині завжди був особливим, адже всі разом готувалися до нього з такою любов’ю, що навіть повітря в хаті пахло радістю.За тиждень до свята мама Оксана зібрала дітей у кухні й сказала: — Цього року ми зробимо Великдень незабутнім! Кожен із вас матиме своє важливе завдання, і разом ми створимо справжнє диво.Софійка, яка любила малювати, одразу закричала: — Я хочу розписати писанки! Такі гарні, щоб усі ахнули! Мама усміхнулася: — Добре, ти будеш нашою майстринею писанок. А я навчу тебе секретного візерунка, який мені передала бабуся. Юрко, який обожнював готувати, потер руки: — А я хочу спекти паску! Щоб вона була висока, як гора, і солодка, як мед! Тато Михайло підморгнув: — Тоді ти мені допоможеш замішувати тісто, але спершу ми підемо по дрова, щоб піч горіла жарко.Катруся, тримаючи в руках свою улюблену ложку, тихенько сказала: — А я хочу прикрасити кошичок. Щоб він був як у казці! Мама обняла її: — Чудово, ти зробиш наш кошичок найгарнішим у селі.Наступного дня родина взялася до роботи. Софійка сиділа за столом із мисочками фарб — червоною, синьою, зеленою. Мама показала їй, як воском виводити зірочки й квіточки на яйцях. Софійка так старалася, що язик у неї висунувся від зосередженості, а коли перша писанка була готова — золотиста з червоними пелюстками, — вона аж підстрибнула від радості.Юрко з татом тим часом гуділи на кухні. Тато вчив його, як замішувати тісто: — Додай трішки любові в кожен рух, і паска виросте висока-висока! Юрко старанно місив, а потім вони разом поставили тісто в тепле місце під рушничок. Коли паска піднялася, Юрко аж заверещав: — Тату, дивись, вона жива, вона дихає!А Катруся сиділа на підлозі з кошичком. Мама дала їй стрічки, квіточки з тканини й маленькі дерев’яні зайчики, яких тато вирізав із дерева. Катруся вплітала стрічки в кошик, прикріплювала квіти й шепотіла: — Ти будеш найкрасивіший, і всі тебе любитимуть. Увечері, коли всі зібралися разом, хата гуділа від сміху й тепла. Мама спекла з дітьми ще кілька маленьких пасочок, щоб кожен міг прикрасити свою — Юрко посипав горішками, Софійка додала цукрових квіточок, а Катруся поклала зверху крихітну писанку, яку їй допомогла зробити сестра.Настав Великдень. Родина пішла до церкви з кошиком, який сяяв, наче маленький скарб. Писанки Софійки вражали всіх своєю красою, паска Юрка була такою смачною, що навіть сусіди просили шматочок, а кошичок Катрусі викликав усмішки в кожного, хто його бачив. Після освячення всі сіли за стіл, і діти зрозуміли: це був найкращий Великдень, бо вони зробили його разом. Софійка шепнула Юркові й Катрусі: — Давайте наступного року ще більше вигадаємо! Може, спечемо паску у формі зайчика? Юрко засміявся: — І писанки з малюнками сонця! А Катруся додала: — І кошичок із зірочками!Так у цій родині народилася традиція — щороку готуватися до Великодня разом, додаючи до свята щось нове й веселе. І кожна дитина в селі, почувши цю історію, мріяла зробити те саме: розмалювати писанки, спекти паску й прикрасити кошичок, щоб подарувати своїй сім’ї радість і тепло.

Жив дід з бабою. Якось дід каже бабі: «Спечи-но, бабо, коржик, а хто його вхопить — той і з’їсть!» Баба спекла коржик. Дід узяв його, покотив по сінях і каже бабі: «Ну, лови, бабо!»Баба ловила, ловила — та не вхопила. Дід вийшов на вулицю, покотив коржик і каже: «Лови, сірий котику!» Кіт ганявся, ганявся — та не спіймав. Далі йде дід, а на тину сидить півень. «Лови, півнику, коржик!» Півень намагався, намагався — та не спіймав.Дід вирушив до току, де молотники працюють. «Ловіть, молотники, коржик!» Молотники ловили, ловили, та ціпи поламали, а коржика не зловили.Дід пішов на лід, де прачки прали. «Ловіть, прачки, коржик!» Прачки ганяли коржик, ганяли — та все сорочки в ополонку пірнули, а коржика не спіймали.Далі дід пішов по дорозі, а минають його сіновози. «Ловіть, сіновози, коржик!» Сіновози ловили, ловили, та сіно розсипали, а коржика не зловили.Іде дід далі, минають його дрововози. «Ловіть, дрововози, коржик!» Дрововози ловили, ловили, та дрова розсипали, а коржика не спіймали.Йде дід далі по дорозі, а назустріч йому старичок Макарчик. «Макарчику, лови коржик, як зловиш — з’їси!» Макарчик ганявся за коржиком, та так і не вловив. Розсердився, підняв палку і вдарив коржик, після чого взяв і з’їв його.

Одного теплого весняного дня, напередодні Великодня, у штабі Щенячого патруля пролунав дзвінок. Райдер підняв слухавку і почув схвильований голос мера Гудвей: — Райдере, у нас біда! Хтось украв Великодній Сюрприз — гігантське яйце з подарунками для всіх дітей Пригодницької Бухти! Без нього свято пропаде!Райдер миттю скликав команду: — Цуценята, у нас термінова справа! Треба знайти Великодній Сюрприз. До роботи!Гонщик гавкнув: — Я вистежу злодія! Мій ніс уже готовий!Маршал весело підскочив: — А я перевірю, чи не залишив хтось гарячих слідів!Скай злетіла на своєму гелікоптері: — Погляну з неба — від мене нічого не сховається!Роккі схопив свій рюкзак з інструментами: — Якщо яйце десь застрягло, я його витягну!Кремез додав: — А я побудую щось, щоб дістатися до схованки!Команда розійшлася по Бухті. Гонщик швидко знайшов слід — кілька блискучих конфетті біля старого маяка. — Це точно з Великоднього Сюрпризу! — сказав він і покликав Райдера.Скай, пролітаючи над маяком, помітила щось дивне: — Райдере, бачу величезне яйце на вершині маяка! Але як воно туди потрапило? Усі зібралися біля маяка. На самій верхівці стояло гігантське яйце, розмальоване в яскраві кольори, але його оточували чайки, які гуділи та не підпускали нікого близько.— Ой-ой, здається, чайки думають, що це їхнє яйце! — засміявся Маршал, ледь не впавши від вітру.Роккі одразу придумав план: — Я зроблю маленьку драбину з мотузок і дощок, щоб піднятися! Кремез допоміг зібрати міцну конструкцію, а Гонщик відволікав чайок, розкидаючи шматочки хліба якомога далі від маяка. Скай обережно підлетіла ближче і зачепила яйце тросом, щоб спустити його вниз.Коли Великодній Сюрприз опинився на землі, він раптом тріснув — і з нього посипалися іграшки, солодощі та маленькі писанки для всіх дітей Бухти! Мер Гудвей прибігла і радісно заплескала в долоні: — Щенячий патруль, ви справжні герої! Свято врятовано!На Великдень у парку зібралися всі жителі. Кремез збудував веселу гірку для дітей, Роккі прикрасив її переробленими стрічками, а Маршал влаштував “пожежний” танець, розмахуючи лапами. Гонщик стежив за порядком, а Скай розкидала з неба кольорові пір’їнки.Так у Пригодницькій Бухті настав найсолодший і найвеселіший Великдень, а чайки з маяка ще довго гуділи, згадуючи свою пригоду з гігантським яйцем.

Давним-давно зайці мали зовсім інші хвости, ніж зараз. У першого зайця та його зайчихи хвости були довгі, гарні й пухнасті. Вони пишалися цим і вважали себе кращими за інших тварин, часто сміялися з них і придумували різні витівки. Але одного разу через одну з таких витівок вони втратили свої чудові хвости й залишилися з короткими, непривабливими обрубками. Ось як це сталося.Якось зайці гралися на березі річки й помітили на протилежному боці зелену галявину з ніжною травою. Вони захотіли потрапити туди й поласувати травою, але, як і в ті часи, зайці не вміли плавати. Що робити? Думали вони, поки не почули, як вода булькотить. Це була стара черепаха, яка вилазила на сонечко. Зайці радісно підбігли до неї і почали запитувати:— Тіточко черепахо, тіточко черепахо! Кажуть, у вас велика родина, правда це? — Правда, правда, — відповіла черепаха, киваючи головою. — Та наша заяча родина набагато більша, — з гордістю сказав заєць. — У нас братів більше! — Не вірю! Чому я завжди бачу тільки вас двох? — запитала черепаха. Вона мала рацію, адже в найдавніші часи існували тільки ці два зайці. — Наші брати вдома, — вигукнули зайці. — Ти їх не бачиш! Не віриш? Давай порахуємо родини! Почнемо з ваших дітей, а завтра підрахуємо наших братів. — Як будемо рахувати? — поцікавилася черепаха. — Скличте своїх дітей, хай вишикуються в річці, а ми будемо стрибати по них і рахувати: пара, два і так далі. — Добре, — погодилася черепаха.Вона покликала своїх дітей, вони вишикувалися в річці, лягли, витягнувши шиї, і стали поплавцями. Зайці почали стрибати по їхніх спинах і рахувати: — Пара, дві, три…Так вони стрибали до протилежного берега. Зраділі зайці підстрибнули й вигукнули: — Дурні, дурні, ми вас обдурили!Але вони рано раділи. Хоч вони й переправилися через річку, їхні хвости все ще тяглися ззаду. Черепахи, які були ближче до берега, чули їхні крики й схопили зайців за хвости. Вони почали запитувати, як саме їх обдурили. Зайці швидко втекли, але їхні хвости залишилися в зубах черепах. Так зайці втратили свої гарні хвости й стали мати лише короткі обрубки. Тому й досі кажуть: “Заячий хвіст ніколи не відросте”. Казка вчить тому, що не варто хвалитися своїми перевагами та витворяти жарти на рахунок інших. Іноді самовпевненість і жартування можуть привести до неприємних наслідків. Вона також наголошує на важливості чесності та поваги до інших, оскільки обдурювання і пихатість можуть призвести до втрат.

У великому зеленому лісі, де сонячні промені грали в хованки між гілками, жили два маленькі ведмежата — Бурко і Медко. Вони були найкращими друзями: разом лазили по деревах, ловили метеликів і сміялися так голосно, що пташки здивовано гойдалися на гілках.Одного дня Бурко знайшов у кущах яскраву червону машинку. Вона блищала на сонці, а її колеса гуділи, коли її штовхали. “Ого, яка крута!” — вигукнув Бурко і одразу почав катати машинку по траві. Медко, побачивши нову іграшку, підбіг ближче. “Бурко, дай погратися!” — попросив він.Але Бурко міцно притис машинку до себе. “Ні, я її знайшов, вона моя!” — буркнув він. Медко насупився. “Але ж ми завжди ділимося! Ти ж грався з моїм м’ячиком учора!” Бурко лише відвернувся і побіг геть, тримаючи машинку.Так почалася їхня сварка. Медко сидів під дубом, сумно жуючи малину, а Бурко грався машинкою сам, але чомусь це було не так весело, як раніше. Ліс, здається, теж засмутився: пташки співали тихіше, а сонце сховалося за хмаринкою.Наступного дня Медко вирішив піти до струмка, де вони з Бурком любили будувати греблі. Але там він побачив, що машинка Бурка застрягла між каменів, а сам Бурко безрезультатно намагається її дістати. Його лапки були мокрі, а очі повні сліз. Медко міг би розвернутися і піти, але серце підказало йому інше.“Бурко, давай я допоможу!” — гукнув Медко. Він підбіг, і разом вони витягли машинку. Бурко глянув на друга і тихо сказав: “Вибач, Медко. Я не мав так чинити. Машинка не така важлива, як наша дружба.” Медко посміхнувся: “І мене пробач, що образився. Граймося разом?” Відтоді ведмежата знову стали нерозлучними. Вони катали машинку по черзі, вигадуючи веселі пригоди: то вона була космічним кораблем, то швидкою допомогою для лісових звірят. А коли хтось із них забував ділитися, другий лише лагідно нагадував: “Дружба — це коли ми разом радіємо!” Мораль: Дружба міцніша, коли ми вміємо слухати один одного, ділитися і пробачати.