Казки для дітей 4–5 років

У мальовничому містечку Автограді жила маленька червона машинка Марта. Вона була швидкою, блискучою і дуже любила ганяти вузенькими вуличками. Але найбільше Марта пишалася своєю свободою – вона могла припаркуватися будь-де! “Я ж маленька, мені всюди місце!” – казала вона, залишаючи себе то на тротуарі, то посеред дороги.Одного сонячного дня Марта вирішила заїхати на центральну площу, де відбувався ярмарок. Вона весело гуділа, розглядаючи кольорові ятки, і, не довго думаючи, припаркувалася прямо перед входом до площі. “Тут зручно, і я все бачу!” – подумала вона, задоволено блимаючи фарами.Але незабаром почалися проблеми. Великий автобус Борис, який віз дітей на ярмарок, не зміг проїхати через Марту. “Марто, ти заблокувала дорогу! Як мені тепер довезти дітей?” – гукнув він. Марта зніяковіла, але відповіла: “Та ти об’їдеш, ти ж великий!” Борис похитав кузовом і спробував, але вузька дорога не дозволяла. Тим часом бабуся Велосипедка Віра, яка поспішала на ярмарок за свіжими яблуками, не могла пройти тротуаром, бо Марта зайняла і його частину. “Ой, Марто, як же мені пройти? Ти стоїш на пішохідній доріжці!” – сказала Віра. Марта почервоніла ще більше (хоча куди вже червоніше?) і пробурмотіла: “Вибач, я не подумала…”Невдовзі до площі під’їхав трактор Тарас, який привіз овочі для ярмарку. Але через Марту він застряг посеред дороги. “Марто, правила паркування існують не просто так! – гримнув Тарас. – Якщо кожен паркуватиметься, де заманеться, у місті буде хаос!”Марта засмутилася. Вона не хотіла нікому заважати, але її безтурботність спричинила справжній затор. Тоді до неї під’їхав мудрий старий тролейбус Теодор. Він лагідно сказав: “Марто, паркування – це як гра за правилами. Якщо ти ставиш себе правильно, усі можуть рухатися вільно. Є спеціальні місця для машинок, позначені лініями, де ти можеш стояти, не заважаючи іншим.”Марта слухала уважно. Теодор повіз її на парковку неподалік площі. Там були чіткі білі лінії, і кожна машинка стояла акуратно у своїй “кишеньці”. “Бачиш, як зручно? – сказав Теодор. – Тут ти нікому не заважаєш, а пішоходи й інші машини можуть вільно рухатися.”Відтоді Марта стала найчемнішою машинкою в Автограді. Вона завжди шукала позначені місця для паркування, а якщо таких не було, питала поради в інших машин. Усі в місті помітили, як стало легше їздити й ходити, і дякували Марті за її уважність.А Марта? Вона гуділа від радості й казала: “Правильне паркування – це як танець: коли всі знають кроки, виходить гарно й без метушні!” Мораль казки: паркуйся правильно, поважай інших, і в місті завжди буде порядок і гармонія.

Жив собі колись бідний селянин, який увечері сидів біля печі та порпався у жаринах, а його жінка пряла кужіль. І часто він казав: — Як нудно й сумно без дітей! Як тихо в нас у хаті, а в інших — гамірно й весело! — Так, — відповідала жінка зітхаючи. — Якби хоч одна дитина, та й та хоч яка мала, навіть як мізинець, я була б щаслива! Це була б справжня втіха для нас.І сталося так, що за якийсь час жінка народила дитину, яка була цілком досконалим тілом, але не більша за палець. Тоді батьки сказали: — Це якраз те, чого ми бажали! Ми любитимемо його всім серцем. І назвали його, відповідно до його зросту, Хлопчик-Мізинчик.Хоча й годували його досхочу, він не ріс, а залишався завжди таким зросту, як і при народженні. Але мав добрий розум, був кмітливим і розважливим, тож усе, за що брався, йому вдавалося.Одного дня батько зібрався до лісу рубати дрова і мовив: — От би хтось привів мені воза, коли я нарубаю. — Татку, — вигукнув Хлопчик-Мізинчик, — я приведу воза, тільки дозволь мені! І вчасно все буде! Батько розсміявся: — Як же ти це зробиш? Ти ж надто малий, щоб тримати повід. — То нічого, татку! Поки мама прястиме, я сяду коневі у вухо й казатиму, куди йти. — Гаразд, — сказав батько, — спробуємо.Коли настав час вирушати, мати посадила Хлопчика-Мізинчика коневі у вухо й далі пряла. А хлопчик гукнув: — Но, но, рушай! — І кінь рушив, наче ним справді керував візник, та й повіз воза прямісінько до лісу.Якраз коли вони звернули з дороги, двоє незнайомців проходили повз і здивовано зупинилися: — Диви, — мовив один, — віз їде, кінь підпорядковується голосу, але візника не видно! — Дивина та й годі! — сказав інший. — Підемо слідом — подивимося, що це за штука.А тим часом Хлопчик-Мізинчик під’їхав до місця, де працював його батько, і закликав: — Татку, ось я з возом! Зніми мене, будь ласка. Батько тримав коня однією рукою, а другою зняв сина з вуха й посадив його на пеньок. Хлопчик був дуже задоволений.Чужинці ж заніміли від подиву. Нарешті один із них прошепотів іншому: — Цей хлопчик зробив би нам цілий статок, якби ми показували його за гроші в місті. Купімо його! Вони підійшли до селянина: — Продайте нам хлопчика, ми подбаємо, щоб із ним нічого не трапилося. — Ні, — відповів батько. — Він мені дорожчий за все золото на світі!Але Хлопчик-Мізинчик, почувши все, видерся батькові на плече й прошепотів йому у вухо: — Татку, дозволь мені піти. Я скоро повернуся. Батько погодився й за великі гроші віддав сина.— Куди тебе посадити? — запитали незнайомці. — Посадіть мене на край капелюха, звідти я бачитиму навколо й не впаду. Так і зробили. Хлопчик попрощався з батьком, і вони рушили в дорогу.До вечора вони добряче втомилися, й Хлопчик-Мізинчик попросив, щоб його поставили на землю. Ледве його поставили, як він шмигнув у борозну й хутко — в мишачу нору, саме те, чого він шукав. — На добраніч, панове! Можете вертатися без мене! — гукнув він, сміючись. Ті почали шукати його палицями, та даремно. А він заліз ще глибше й дочекався, поки ті розчаровані пішли геть.Коли стало тихо, Хлопчик-Мізинчик виліз: — Небезпечно повзати в темноті! Ще шию зламати можна. На щастя, він натрапив на порожню равликову мушлю. — Оце добре! Тут і заночую. Не встиг він заснути, як почув, що повз проходять двоє людей: — Як би то дістати золото і срібло багатого пастора? — Я знаю як! — вигукнув Хлопчик-Мізинчик. — Хто це? — злякались злодії. — Я покажу вам, як дістатися до скарбу!Вони знайшли його, й він пообіцяв пролізти крізь ґрати у кімнату й подавати їм усе, що знайде. Та щойно він опинився всередині, почав кричати: — Вам усе дати? Все, що тут є?Злодії благали його говорити тихше, та він вдавав, ніби не чує, і вигукував ще голосніше. Кухарка прокинулась і підійшла з ліхтарем, а злодії втекли. Тим часом Хлопчик-Мізинчик шмигнув у стайню і сховався у сіні.Вранці служниця пішла годувати корів, узяла жмут сіна — саме той, де спав Хлопчик-Мізинчик — і разом із сіном проковтнула його корова. — Ой, де це я? Невже в млині? — вигукнув він. Але скоро зрозумів, де опинився. Зовсім не весело було йому в коров’ячому шлунку, ще й постійно прибувало сіна. Нарешті він закричав: — Досить! Не треба мені більше сіна! Служниця почула голос і злякалася: — Паночку! Корова заговорила! Пастор теж почув голос: — Ні сіна більше! Ні сіна більше! Він вирішив, що корову треба вбити. Коли її зарізали, шлунок викинули на гноярку. І саме тоді прибіг голодний вовк та проковтнув його разом із хлопчиком.Та Хлопчик-Мізинчик не злякався: — Друже вовче, я знаю, де знайти багато їжі. Зазирни ось у той дім, залізь у льох через дренаж, і там — скільки завгодно ковбас, сала й пирогів. Вовк так і зробив — і саме до хати батьків хлопчика!Коли вовк наївся, він захотів вибратися, та застряг. А Хлопчик-Мізинчик почав наробляти страшного галасу всередині: — Гей! Прокидайтесь! У вас у хаті вовк! Тоді батьки прокинулись, побачили вовка, схопили сокиру й косу. — Чекай, — сказав чоловік дружині. — Якщо я не вб’ю його з першого удару, тоді бий косою.Почувши голос батька, Хлопчик-Мізинчик закричав: — Татку! Я тут, всередині вовка! — Слава Богу, що ти живий! — вигукнув батько.Він ударив вовка по голові, розпоров йому черево ножем, і витяг сина. — Що з тобою було, синку? — Та так… Побував у мишачій норі, мушлі, в корові й у вовкові. Тепер уже нікуди не піду! — І ми тебе нікому не віддамо! — раділи батьки.Вони нагодували його, дали новий одяг — старий зовсім зносився в мандрах. І жили вони щасливо, разом, у любові та злагоді.

У густому зеленому лісі, де сонячні промені гралися в листя, жило маленьке білченя Тік. Воно було жваве, як іскорка, і любило гасати від дерева до дерева, стрибаючи з гілки на гілку. Його мама, пухнаста білка з великими мудрими очима, завжди казала: — Тіку, не бігай далеко від нашого дупла! Ліс великий, а ти ще маленький. Можеш заблукати.Але Тік лише сміявся, махаючи пухнастим хвостиком: — Ой, мамо, я швидкий! Мене ніхто не наздожене, і я завжди знайду дорогу!Одного сонячного ранку, коли роса ще блищала на траві, Тік знову вистрибнув із дупла. Ліс пахнув свіжістю, пташки співали, а десь далеко гудів бджолиний рій. Білченя вирішило: «Сьогодні я побігаю далі, ніж завжди! Хочу знайти найбільший горіх у лісі!»Тік гасав, перестрибуючи через пеньки, ганяючись за метеликами й сміливо забираючись у гущавину. Він не помітив, як знайомі дерева зникли, а стежки стали чужими. Сонце піднялося високо, а Тік усе бігав, аж поки не зупинився, здивовано озираючись. Навколо були незнайомі кущі, високі папороті й жодного знайомого запаху.— Ой-ой, де я? — пробурмотів Тік, і його хвостик затремтів від страху.Він спробував повернутися назад, але всі дерева здавалися однаковими. Білченя бігало туди-сюди, кликало маму, але ліс лише гудів у відповідь. Тік сів під величезним дубом і тихо заплакав.Раптом із кущів почувся шурхіт. Тік насторожився, але звідти визирнув маленький їжачок із добрими оченятами. — Чому плачеш, білченя? — запитав він, поколюючи носиком повітря. — Я… я заблукав, — зізнався Тік. — Не слухав маму, побіг далеко й тепер не знаю, як повернутися додому. Їжачок задумливо покрутив носиком. — Не журися, я знаю цей ліс, як свої колючки. Ходімо, я проведу тебе до великої сосни — там живуть білки.Тік зрадів і пішов за їжачком. Дорогою той розповідав історії про лісових мешканців: як сова вчить своїх дітей літати, як зайці ховаються від лисиці, і як важливо слухати старших. Тік слухав, а в голові крутилася думка: «Мама ж казала не бігати далеко…»Нарешті вони дісталися до знайомої галявини. Велика сосна гойдала гілками, а з дупла визирнула стурбована мама-білка. Побачивши Тіка, вона кинулася обіймати його. — Тіку, я так хвилювалася! Де ти був? — Мамо, вибач, — тихо сказав Тік, притулившись до її теплого хутра. — Я більше не бігатиму далеко. Обіцяю слухатися.Мама всміхнулася й погладила його по голівці. А їжачок, задоволено бурмочучи, покотився назад у кущі. Відтоді Тік завжди пам’ятав мамині слова. Він зрозумів, що правила — це не просто заборони, а турбота, яка береже від біди. А ліс, хоч і був сповнений пригод, став для нього ще ріднішим і безпечнішим, коли він слухався мами.

Одного спокійного ранку увірвалася до домівки бобра-кравця дуже сердита лисичка та й почала висловлювати свої невдоволення.— Набридло мені за зайцями ганятися! Набридло вигадувати усілякі хитрощі, щоб їх упіймати. Цілісінькими днями те і роблю, що бігаю та бігаю, а наздогнати не можу! — І яка ж моя роль у твоїх бідах? — поцікавився бобер.— Чула я краєм вуха, що ти найкращий кравець у нашому лісі. Тож поший мені черевички. Зручні, легкі та гарні. І щоб ніяка колючка чи камінець не заважали мені бігати. Впораєшся?— Впораюсь! — відповів бобер. — Завтра вранці все буде готово.Зраділа лисичка та й побігла у своїх справах, а бобер-кравець зайнявся ділом.Наступного ранку лисичка приміряла нові черевички. Гарні були, зручні та легкі. І підошва міцна.— Ну, заєць, начувайся! — лукаво прошепотіла лисичка та пробігла декілька кругів по галявині — Ці лапи вже не відчувають ані камінчика, ані колючки! І задоволена своїми новими черевичками чкурнула геть до лісу. Цілий день вона бігала за зайцями, та жодного так і не упіймала. Тому ввечері знов повернулася до бобра-кравця.— Погані ти мені черевички пошив! — обурено пискнула лисичка — Цілий день ганялася, а жодного зайця так і не упіймала!— Я свою справу виконав на совість, — спокійно мовив бобер — а от зайців ловити — то вже не моє діло.— Не твоє діло? Виконав на совість? Щось я сумніваюся у твоїй майстерності.Обурили слова лисички бобра. Адже своє діло він знав. І добре виконував. Не один рік вже займається цією справою.— Чи легкі були черевички? — поцікавився бобер.— Легкі! — лисичка кивнула, але брови її зійшлися від досади.— Зручні? — бобер примружив одне око, ніби передчуваючи відповідь.— Зручні… — буркнула руда, стискаючи лапи.— І гарні?— Дуже гарні! — нарешті визнала вона.— А каміння чи колючки відчувала?“Хоч би хоч щось було не так!” — з досадою подумала лисичка.— Не відчувала! — То що ж тоді не так? — Так зайців не наздогнала. — ледь тихо прошипіла руда.— Я свою справу зробив добре. Ти виробом задоволена. А от щодо зайців — то тут ніяке взуття тобі не допоможе. Тут дещо інше потрібно! — посміхнувся бобер та й повернувся до своєї домівки.“Щось інше…” — подумала лисичка повільно плентаючись стежкою — “А може справа не в черевичках, а в мені? Хоча, до чого тут я? Скоріш за все, зайців варто ловити уночі, коли вони сплять!”Та бобер мав на увазі зовсім інше. Адже зовсім не в черевичках біда лисички.

Одного затишного вечора матуся-зайчиха повернулася додому. А вдома на неї чекав маленький синочок. Він зрадів, коли побачив матусю, та міцно обійняв її. — Мамо, мамо, — заплигало зайченя — до мене в гості приходив Апчхи! — Будь здоровий, синку! — мовила зайчиха — То хто, ти кажеш, приходив до тебе в гості? — Апчхи! — повторило зайченя. — Ти що, захворів? Чи алергія? — занепокоїлась матуся, піднявши свої вуха. — Та ні, — відмахнувся вухань — я не пчихаю. Принаймні зараз. — Щось я заплуталася. То хто до тебе в гості приходив? — Апчхи! Матуся почухала себе за вухом, а потім: — А-а-а, тепер зрозуміла. Ну, ти хоча б чаєм гостю пригостив? — Ні. Він сказав лише «Апчхи!» і більше не приходив. — посміхнувся зайчик.

З червоного вогнища блідо-оранжеві іскорки охоплювали жовто-зелене листя різноманітних дерев. Вдалині, під блакитним небом виднілася синя річка, над якою кружляли пташки із фіолетовим забарвленням. Тато ведмідь і малюк поверталися вузенькою стежкою додому. Раптом над ними майнув білокрилий лелека. Поважний птах летів неквапливо, немов прорізав небо крилом. Малюк разом з татом застигли на місці вдивляючись йому вслід. — Який гарний птах. — мовив малюк — От би мені такі крила! Ще якусь мить вони милувалися польотом птаха, а потім рушили своїм шляхом. Вдалині вправні бобри-робітники будували гарненький будиночок — із каміння та дерева. Високі стіни, дах, вікна. Не будинок, а справжня казкова оселя. — Коли я виросту, теж збудую собі такий гарний дім. — сказав малюк, вказуючи пальцем на споруду. Тато лише посміхнувся у відповідь. Вони зупинилися перепочити під високим, могутнім дубом. Не дерево, а справжня скеля — така ж висока і незворушна. — Одного дня я стану таким же сильним, як це дерево. І ніщо мене не зрушить! — мрійливо промовив малий. Тато ведмідь неквапливо погладив сина та й мовив: — Пам’ятай синку, ніхто тебе не любитиме так, як мати та батько твої. Ніхто не поважатиме так, як мати та батько твої. І ніхто не хвилюватиметься так, як мати та батько твої. Тому не забувай, а ні родини своєї, а ні дому. Він глибоко вдихнув і продовжив: — Пам’ятай, як лелека повертається до свого гнізда, так і ти повертайся до хати. Як коріння дерева тримає міцний стовбур, так і ти, синку, не забувай свого роду. І якщо схибнеш, спіткнешся та впадеш на коліна, не смій схиляти голову та опускати руки. Для того, щоб збудувати стіну, потрібен фундамент, тобто яма вниз. Малюк уважно слухав тата. Він ще не зовсім розумів його слів, але щиро запам’ятовував. І колись, коли защемить у грудях — він пригадає. Пригадає — і, можливо, зрозуміє.

Одного разу Лисиця побачила гарне гроно стиглого винограду, що звисало з виноградної лози, яка тяглася по гілках дерева. Виноград здавався соковитим і стиглим — аж слинка текла в Лисиці, поки вона жадібно дивилася на нього.Та гроно висіло дуже високо, і Лисиці довелося стрибати, щоб дістати його. Першого разу вона стрибнула — але промахнулася далеко. Тоді вона відійшла трохи назад і розігналася, стрибнула знову — та знову не дістала. Вона пробувала ще і ще, та все марно. Зрештою Лисиця сіла і подивилася на виноград з огидою.— Яка ж я дурна, — сказала вона. — Дарма витрачаю сили заради кислого винограду, що й не вартий того, щоб його хотіти.І з цими словами вона гордовито пішла геть. Мораль: Багато хто вдає, ніби зневажає те, чого не може досягти.

У великому затишному депо, що стояло біля залізничної колії, жили два справжніх друзі — мудрий, серйозний Паровозик на ім’я Пих-Пих і веселий, допитливий Вагончик Чух-Чух. Вони давно товаришували і завжди були разом, бо виконували важливу справу — допомагали людям перевозити вантажі.Працювали вони на знайомому маршруті й добре знали дорогу. Та хоч і було їм цікаво допомагати, в душі вони мріяли про далекі мандри.І ось одного дня Пих-Пиха з Чух-Чухом направили у велику подорож. Друзі зраділи! Паровозик, як завжди, був зосереджений: не зупинявся, не відволікався, лише дбав про те, щоб швидко і точно виконати доручення. А от Вагончик був інший — усе роздивлявся, тішився краєвидами, заглядав у ліси та луки. Йому хотілося побігати з зайчатами, поганяти за метеликами… Але Пих-Пих впевнено вів його далі — тягнув без зупинок і відпочинку.На шляху траплялися підйоми, які давалися нелегко. Паровозик важко сопів, але вперто рухався вперед. І саме на одному з таких підйомів Вагончик вирішив трохи відстати. Хотів ще трохи помилуватися молодими берізками, що блищали у вечірньому світлі, як у казці…Пих-Пих, зосереджений на дорозі, навіть не помітив, що Чух-Чуха вже нема позаду. А коли нарешті видерся на гору, то з полегшенням поїхав далі.А тим часом Вагончик проводжав поглядом сонце, слухав спів соловейка, задивився на зорі… Та раптом — сова! Вона вилетіла з темного гаю і сполохала Чух-Чуха. Вагончик озирнувся — він був зовсім сам. Один-однісінький серед ночі, на довгій-довгій колії…Йому стало так сумно й страшно. Адже він не вмів їхати без Паровозика, особливо вгору! Чи не залишиться він тут назавжди? Чи хтось згадає про нього?..Вагончик заплакав. Сльози капали на холодні рейки. І раптом він відчув знайоме легке тремтіння… З надією підвів оченята — невже це Пих-Пих?І дійсно — вдалині заблимали теплі, знайомі вогники. Це були очі Пих-Пиха, сповнені турботи. І радісне гудіння розірвало тишу:— Ту-ту! Я тут!Чух-Чух аж світився від радості! Він щиро обійняв друга і пообіцяв більше ніколи не відставати. Паровозик теж злякався, бо дуже цінував свого товариша.І відтоді вони завжди трималися разом, допомагали один одному і більше не відволікалися по дрібницях. А Вагончик Чух-Чух став уважним, слухняним і вже точно знав: дружба — найголовніше в дорозі.

У маленькому місті Снів жив собі хлопчик Лука. Щоночі, коли засинав, йому снилися дивовижні речі: летючі кити, шоколадні гори, книжки, що розмовляють й навіть веселий робот із м’якеньким животиком.Одного вечора, перед сном, Лука запитав у мами:– Мам, а як очі можуть бачити сни, якщо вони вночі закриті?Мама усміхнулася:– Хочеш – завтра я розповім тобі казку про це.Але казка прийшла до нього раніше… просто у сні.Уві сні Лука опинився в чарівному місці – в Кімнаті Сновидінь. Тут працювали маленькі істоти – сновидники, кожен з яких мав свою справу. Вони сідали біля прозорого екрана, що був під’єднаний до Лукавої Уяви – великого кольорового кристала. Саме він і створював сни.– Привіт, Лука! – озвався один з сновидників. – Ми покажемо тобі, як усе працює. Хочеш дізнатися?– Дуже! – радо відповів хлопчик.Сновидник підвів його до кімнати, де спала Пара Очей – вони мирно дрімали на м’якій подушці. – Очі вночі відпочивають, – пояснив сновидник. – Але бачити сни – це не їхня робота. Це справа Уяви й Мозку.– А хто тоді показує сни? – здивувався Лука.– Уява створює історії, а Мозок вмикає свій внутрішній кінотеатр. Саме там виникає зображення. Очі тут не потрібні, бо це не зовнішнє світло, а внутрішнє світло мрій!Раптом в повітрі замиготів яскравий екран – там Лука бачив себе, як він летить на крилатому велосипеді серед зірок.– Бачиш? – усміхнувся сновидник. – Це твоя Уява працює. Очі можуть бути закриті, але Мозок дивиться ці сни зсередини. Як ніби він сам собі малює кіно.– Це найкраще кіно! – вигукнув Лука.– І найчарівніше, – додав сновидник. – Бо тільки ти – головний герой своїх снів.Вранці Лука прокинувся з усмішкою. Він подивився на маму і сказав:– Тепер я знаю, як бачать сни. Очі – сплять, а Уява – працює!Мама здивувалась:– І хто ж тобі це розповів?– Самі Сновидники, звісно ж!І знову на одну мить у вікні пробіг м’якенький робот із животиком… Але то вже інша історія.