Казки для дітей 4–5 років

Пізньої осені близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами.  Тільки де-не-де на деревах лишились пожовклі листки. Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко. Оля й Ніна скрикнули від радості. — Як воно й досі збереглося? — здивувалася Оля. — Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна. І зірвали дівчатка яблуко. Кожній кортіло потримати його в руках. Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася признатись і сказала сестрі: — Хай тобі буде яблуко, Ніно… А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала: — Ні, хай тобі буде яблуко, Олю… Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їм обом набігла думка: — Віддамо яблуко мамі. Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Віддали їй яблуко. У маминих очах засяяла радість. Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.

Жило-було в осінньому лісі маленьке Хмареня Пушок. Воно було наймолодшим серед усіх хмар на небі, таким легким і пухнастим, що старші хмари завжди жартували: “Пушок, ти такий малий, що навіть дощик із тебе не вийде!” Але Пушок мріяв бути особливим і подарувати світу щось незвичайне. Одного прохолодного осіннього ранку, коли сонце ще тільки прокидалося, Пушок вирішив спуститися нижче, до землі. Він хотів подивитися, як живуть звірята в лісі, як листя змінює колір на золоте й червоне, і як пахне мокра трава. Але старші хмари застерегли: “Не спускайся надто низько, Пушок! Земля холодна, і ти можеш застудитися!”Пушок не послухався. Йому так кортіло погратися з їжачком Шипком і білченям Бусею, що він полетів униз, ближче до лісу. Там він побачив, як річка парує, ніби розповідає історії про свої мандри, а повітря тремтить від прохолоди. Пушок був такий цікавий, що почав кружляти над річкою, над полями, над старими дубами. Але що нижче він спускався, то холодніше ставало. “Ой, як прохолодно!” — зойкнув Пушок. Його пухнасті краєчки почали гуснути, а легенькі крапельки, з яких він складався, стали маленькими-маленькими, такими крихітними, що вже не могли літати високо. Пушок не зміг повернутися до неба! Натомість він розтікся над лісом, над селом, над луками, огортаючи все м’якою, сірою ковдрою.— Що ж я наробив? — засмутився Пушок. — Я не хмара і не дощ, я якийсь… дивний!Тут до нього підбіг їжачок Шипко. “Не журися!” — сказав він. “Ти не просто хмара, ти — туман! Ти такий чарівний, що ховаєш ліс від холодного вітру, робиш усе таємничим і красивим. Дивись, як я можу гратися в твоїх обіймах!” І Шипко почав бігати між деревами, хихикаючи, коли його колючки зникали в сірій пелені. Білченя Буся додало: “А я можу ховати свої горішки, і ніхто їх не знайде, бо ти, Пушок, приховуєш мої скарби!” Навіть стара Сова, що сиділа на гілці, прокричала: “Туман — це чудово! Ти робиш ліс казковим, а мої історії звучать ще загадковіше!”Пушок зрадів. Він зрозумів, що бути туманом — це його особлива магія. Він навчився приходити щоосені, коли повітря холоднішає, а річки й озера діляться теплом. Він гуляв лісами, обіймав села, і всі раділи його м’яким, сірим обіймам. Навіть старші хмари на небі перестали сміятися й казали: “Молодець, Пушок! Ти створив щось нове!”Так і народився туман — маленький Пушок, який щоосені спускається до землі, щоб подарувати світу таємничість, захистити звірят від холоду й додати чарівності осіннім дням. А коли сонце піднімається вище, Пушок тихенько шепоче: “Я ще повернуся!” — і піднімається в небо, щоб знову стати хмаркою.

Жила собі стара жінка. Раз вона підмітала свою хатину і знайшла маленьку шестипенсову монету. — Що ж мені робити з цією монеткою? — подумала вона. — Піду на базар та куплю маленьке поросятко.Так і зробила. Повертаючись додому, дійшла вона до паркану. Але поросятко вперто не хотіло перелазити через нього. Пішла жінка трохи далі й зустріла собаку. — Собачко, собачко! Вкуси поросятко! Бо поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але собака відмовився.Пішла вона ще далі й зустріла палицю. — Палице, палице! Вдар собаку! Бо собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але палиця не захотіла.Далі зустріла вогонь. — Вогнику, вогнику! Спали палицю! Бо палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Та вогонь не схотів.Пішла далі й зустріла воду. — Водичко, водичко! Загаси вогонь! Бо вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але вода не захотіла.Далі зустріла вола. — Воле, воле! Пий воду! Бо вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Та віл не захотів.Зустріла вона м’ясника. — М’яснику, м’яснику! Забий вола! Бо віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але м’ясник відмовився.Зустріла мотузку. — Мотузко, мотузко! Повісь м’ясника! Бо м’ясник не хоче вбити вола; віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але мотузка не захотіла.Далі зустріла щура. — Щуре, щуре! Перегризи мотузку! Бо мотузка не хоче повісити м’ясника; м’ясник не хоче вбити вола; віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але щур не захотів.Нарешті вона зустріла кішку. — Кицю, кицю! Убий щура! Бо щур не гризе мотузку; мотузка не вішає м’ясника; м’ясник не хоче вбити вола; віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері.А кішка каже: — Якщо підеш до тієї корови та принесеш мені мисочку молока, тоді я вб’ю щура.Пішла жінка до корови. А корова каже: — Якщо принесеш мені оберемок сіна з того стогу, тоді дам молока.Пішла жінка до стогу, принесла корові сіно. Коли та його з’їла, дала старій жінці молока. Жінка принесла молоко киці. Кішка випила його та кинулася на щура. Щур почав гризти мотузку. Мотузка почала душити м’ясника. М’ясник став убивати вола. Віл почав пити воду. Вода почала гасити вогонь. Вогонь став палити палицю. Палиця почала бити собаку. Собака почав кусати поросятко.А поросятко з переляку скочило через перелаз — і так стара жінка нарешті дісталася додому тієї ночі.

Жив собі у високих горах маленький дракончик на ім’я Іскринка. Він був не схожий на інших драконів: замість грізного полум’я з його пащі вилітали лише іскри, а крила були ще надто слабкими, щоб злетіти високо. Проте серце Іскринки палало бажанням пригод, і одного дня він вирішив вирушити у подорож, щоб знайти своє справжнє полум’я. Щиро дякуємо Івану Подхалюзіну за надзвичайно професійну та емоційну озвучку казки! Його майстерність, глибокий приємний тембр голосу та уважність до деталей зробили історію по-справжньому живою й захопливою. Перша зустріч: маніпулятивний чаклунІскринка спустився з гір і потрапив до темного лісу, де зустрів старого чаклуна на ім’я Тінемор. Чаклун мав солодкий голос і сяючу посмішку, але очі його блищали хитрістю.— О, маленький дракончику, — сказав Тінемор, — я знаю, як зробити твої іскри справжнім полум’ям! Але для цього ти мусиш принести мені Золоте Перо Фенікса з Палаючої Гори. Тільки воно відкриє твою силу! Іскринка, засліплений мрією про величне полум’я, погодився. Але щось у словах чаклуна змусило його серце тремтіти. “А що, якщо це пастка?” — подумав він. Замість того, щоб одразу бігти до Палаючої Гори, Іскринка вирішив зупинитися і подумати.Слухаючи серцеСівши під старим дубом, Іскринка заплющив очі й прислухався до свого серця. Воно шепотіло: “Не поспішай. Слова чаклуна гарні, але чи правдиві вони?” Дракончик згадав, як мама-дракониха завжди казала: “Якщо сумніваєшся, перевір і подумай двічі”. Іскринка вирішив не поспішати й розібратися, що за Золоте Перо і чому чаклуну воно потрібне.Він знайшов у лісі мудру сову, яка знала всі таємниці. Сова розповіла, що Золоте Перо — це магічний артефакт, який дає чаклуну владу над вогнем будь-якого дракона. “Тінемор хоче використати твою силу для своїх темних справ!” — попередила сова.Аналізуючи словаІскринка зрозумів, що чаклун маніпулював ним, обіцяючи силу, але приховуючи свої справжні наміри. Він пригадав, як Тінемор уникав прямих відповідей на запитання і постійно повторював, що Іскринка “мусить поспішити”. Це здалося дракончику підозрілим. Він вирішив перевірити слова чаклуна, розпитавши інших лісових мешканців. Вовк і заєць підтвердили, що Тінемор уже обманював багатьох, обіцяючи дива, але забираючи їхню силу.Порада батьківІскринка відчув, що самотужки не впорається. Він згадав ще одну пораду мами: “Якщо не знаєш, що робити, повертайся до тих, хто тебе любить”. Дракончик розправив свої маленькі крила й полетів додому, хоч це було нелегко.Мама-дракониха вислухала його історію й похвалила за те, що він не поспішав і слухав своє серце. “Тінемор боїться тих, хто думає самостійно, — сказала вона. — Твоє полум’я вже в тобі, але воно розгориться, коли ти навчишся довіряти собі й просити підтримки в потрібний момент”. Разом вони склали план: Іскринка повернеться до чаклуна, але не сам, а з хитрістю.Перемога над труднощамиНаступного дня Іскринка знову зустрів Тінемора. “Я приніс Золоте Перо!” — гордо сказав дракончик, тримаючи в лапах блискуче перо, яке насправді було звичайним, пофарбованим золотою фарбою. Чаклун, засліплений жадібністю, схопив перо й спробував використати свою магію. Але нічого не сталося! Іскринка, скориставшись моментом, випустив хмару іскор прямо в обличчя Тінемора. Той, злякавшись, утік, залишивши свій чарівний плащ. Коли Іскринка повернувся додому, його іскри раптом спалахнули яскравим полум’ям. “Ти переміг, бо довірився собі й не побоявся просити поради”, — сказала мама, обіймаючи його.Мораль казкиІскринка зрозумів, що справжня сила — не в чарівних артефактах, а в умінні слухати своє серце, аналізувати слова інших і не боятися просити допомоги. З того дня він вирушав у нові пригоди, але завжди пам’ятав: мудрість і підтримка близьких — це його найсильніше полум’я.

Жила-була Сільська Мишка. Одного дня до неї в гості завітала її родичка — Міська Мишка. На обід господиня приготувала пшеничні зернятка, корінці й жолуді, а запивали вони усе холодною водичкою. Міській гості така їжа зовсім не сподобалася. Вона їла зовсім трішки й тільки з ввічливості усміхалася.Після обіду мишки довго розмовляли. Міська Мишка розповідала про життя в місті, про смачні страви та розкіш, а Сільська слухала й дивувалася. Уночі їй навіть наснилося, що вона теж живе в місті, де все так гарно й багате.Тож наступного ранку, коли Міська Мишка запросила подружку до себе, та з радістю погодилася.Приїхали вони в розкішний дім. На столі ще стояли залишки святкового бенкету: тістечка, сири, солодощі — справжня казка для мишок! Але щойно Сільська Мишка зібралася відкусити шматочок ніжного пиріжка, як почула гучне нявчання кота та дряпання у двері. Перелякані мишки кинулися в схованку й довго лежали нерухомо, майже не дихаючи. Коли ж нарешті наважилися повернутися до частування, двері раптом відчинилися, і до кімнати зайшли слуги прибирати зі столу, а за ними — й хатній пес.Сільська Мишка затрималася у домівці подруги рівно настільки, щоб забрати свою валізку та парасольку.— У тебе, звісно, є розкоші й ласощі, яких у мене немає, — сказала вона, швидко збираючись, — але я більше ціную свою просту їжу та спокійне життя на селі, разом із миром та безпекою, які вони дають. Краще бідність із безпекою, ніж достаток серед страху й небезпеки.

Мати з Петриком сіли у вагон і їдуть у далеке південне місто, на берег теплого моря — відпочивати. Вечоріло. Мати послала на одній лавці собі, на другій — Петрикові. Хлопчик з’їв смачну булку з курячою лапкою і яблуко. Ліг на м’яку подушку й питає матір: — Мамо, ви казали, що поїзд веде машиніст. А вночі хто? — І вночі — машиніст, — каже мати. — Як? — дивується Петрик. — Невже він уночі не спить? — Не спить, синку. — Ми спимо, а він ні? — ще більше дивується Петрик. — Ні… — Як же це так? — не може зрозуміти Петрик. — Йому ж хочеться спати. — Хочеться, але він повинен вести поїзд. Кожна людина повинна. — І я повинен? — питає Петрик. — І ти повинен. — Що ж я повинен? — Бути людиною. — каже мати. — Це найголовніше.

Жила-була в далекому королівстві Ароматії принцеса, на ім’я Спайс. Не те щоб вона була схожа на тих класичних принцес з довгими сукнями та віялами — ой ні! Спайс мала волосся, що стирчало, як пар з киплячого казана, і руки, завжди в борошні чи соусі. Замість того щоб сидіти на троні й вишивати хрестиком, вона ховалася в королівській кухні, де варила супи, пекла пироги й експериментувала з перцем чилі, який змушував слуг танцювати від гостроти. “Я не хочу бути королевою, — шепотіла Спайс своєму найкращому другові, старому кухонному ножу, на ім’я Ріжик. — Я хочу бути шеф-кухарем! Готувати страви, від яких люди сміються, плачуть від щастя чи навіть закохуються за одним шматочком!”Але батьки її, король і королева, тільки зітхали: “Спайс, принцеси не чхають від мускатного горіха! Ти муситимеш одружитися з принцом і правити державою!” І ось одного сонячного ранку, коли Спайс, як завжди, уникала уроку етикету, вона натрапила на стару, запилену шафу в кутку кухні. Дверцята скрипнули, і звідти вивалилася товста книга з золотими літерами на обкладинці: “Чаклунські рецепти від бабусі Зірини”.“Ого, — здивувалася Спайс, обтираючи пил рукавом. — Це ж не звичайна кулінарна книга!” Вона розкрила її, і сторінки зашелестіли, ніби шепотіли секрети. Перший рецепт: “Літаючі яблучні пироги з корицею”. Спайс, не довго думаючи, зібрала інгредієнти — борошно, яблука, корицю — і почала мішати. Раптом тісто ожило! Воно закрутилося в кульки, запашні й золотисті, і… полетіло! Пироги гуділи над кухнею, як бджоли, і співали веселу пісеньку: “Ми — солодкі мрії, летимо до сердець!” Спайс розсміялася так голосно, що слуги прибігли подивитися. “Ваша Високість, це ж магія!” — вигукнула кухарка Марта. А Спайс уже гортала далі: суп, що співає арії про кохання, салат, що танцює вальс, і навіть печиво, яке розповідає жарти. Книга оживила кухню — овочі шепотіли секрети, спеції сипалися самі, а солодощі виростали в монстрів, але добрих, з кремовими посмішками.Та радість тривала недовго. У королівстві з’явився злий кухар-альхімік на ім’я Гіркус. Він був високий, як димар, з бородою, скрученою в спіраль, і очима, що блищали, як отруйні краплі. Гіркус мріяв стати головним кухарем королівства, але його страви були жахливими: супи, від яких люди кашляли димом, пироги, що вибухали як феєрверки, і соуси, що робили язики синіми на тиждень. “Я отрую королівське меню! — шипів він у своїй таємній лабораторії. — І тоді всі скажуть, що тільки я вмію готувати!” На великій королівській бенкеті, де мали обрати нареченого для Спайс, Гіркус підмішав до страв свою чаклунську отруту — “Сумний порошок”, від якого гості раптом почали плакати, сміятися крізь сльози й забувати, як смакує щастя. Король упав у відчай: “Хто отруїв нашу їжу? Бенкет зіпсований!” А принцеса Спайс, яка ховалася за столом з книгою, відчула знайомий запах — гіркий, як палена цибуля.“Це Гіркус! — прошепотіла вона. — Але я не дозволю йому зіпсувати все!” Тієї ж ночі Спайс зібрала свою армію союзників. З книги вилізли овочі-духи: морква-воїн з мечем з селери, капуста-щитоносець, що хрустіла як панцир, і цибуля-миротворець, яка змушувала ворогів плакати від сміху. А з печі виповзли солодощі-монстри: шоколадний дракон, що плювався розплавленим какао, маршмеллові привиди, що лоскотали ворогів, і печиво-тролями, які реготали: “Хрум-хрум, ми тебе з’їмо… від сміху!”“Друзі, — сказала Спайс, тримаючи книгу як щит. — Ми влаштуємо ‘Війну смаків’! Турнір страв, де переможе не той, хто найгостріший чи найсолодший, а той, хто нагодує серця. Гіркус думає, що магія — це отрута, але ми покажемо, що справжня магія — у радості!” Наступного дня королівський двір заповнився наметами з ароматом базиліку та ванілі. Гіркус, упевнений у перемозі, подав свою страву: “Гіркий торт помсти” — чорний, як ніч, і такий кислий, що дерева поруч в’яли. Гості скривилися: “Фу, це ж смак нудьги!”Потім настала черга Спайс. Вона розкрила книгу, і почалося диво! Спочатку вилетіли літаючі пироги — вони кружляли над головами, розсипаючи корицю, і співали: “Лети, серце, до мрії!” Гості сміялися й хапали їх у повітрі. Потім суп-арія заспівав про перше кохання, і сльози на очах гостей стали сяючими від щастя. Овочі-духи танцювали салат, що світився кольорами веселки, а солодощі-монстри влаштували феєрверк з карамелі — вибухи радості, від яких серця билися в ритмі.Гіркус лютував: “Мої отрути сильніші!” Він послав на арену своїх помічників — отруйні гриби-демонів і кислі лимони-тролів. Але морква-воїн рубала їх мечем, капуста ховала союзників у своїх листках, а шоколадний дракон розтопив ворогів у гарячому какао. “Ви — лише гіркота! — кричала Спайс. — А ми — смак життя!”Кульмінація настала, коли Гіркус кинув свій останній трюк: хмару “Сумного порошку”. Але Спайс, з допомогою книги, зварила “Еліксир радості” — суп з усіх спецій світу, де кожна ложка розповідала історію сміху. Хмара розтанула, перетворившись на дощ з цукрової пудри, і Гіркус, скуштувавши еліксир, раптом розплакався… від щастя. “Я… я просто хотів, щоб мене цінували, — пробурмотів він. — Мої страви ніхто не любив.” Спайс простягнула йому ложку: “Тоді готуй з серцем, а не з помстою. Магія — не в чарах, а в тому, щоб годувати душі.”Королівство Ароматія оговталося від отрути. Гості танцювали від смаку щастя, а король, скуштувавши пироги, оголосив: “Спайс, ти — наша королева кухні! Готуй для народу, а принца… ну, хай почекає.” А Гіркус став помічником Спайс, навчаючись смакувати радість.З того дня в Ароматії свята стали бенкетами, де кожна страва оживає, а урок простий: найкраща магія — у творенні радості для інших. Бо що може бути солодше за посмішку на обличчі друга?І жили вони смачно й щасливо. Кінець.

У далекому лісі жила собі маленька жабка-скрякотушка. Жила вона безтурботно і весело. Цілими днями полювала на комашок, а як сонечко сідало за обрій, влаштовувалася спати під великим листком папороті. Так і минали дні один за одним, рік за роком. Жабка підростала, мудрішала й дорослішала. Якось прокинулася вона вранці з незвичайною думкою: «А що, як подорожувати світом? Побачити, як живуть мої родичі в інших ставках та річках?» Ця думка не давала їй спокою. Поснідавши смачними комашками, жабка вилізла на теплий камінчик, щоб позасмагати під сонечком, та й задрімала.І наснився їй дивовижний сон. Пливе вона на білому човні широким синім морем. Вітер надуває вітрила, хвилі м’яко колихають човник. Але раптом море зникає, немов його й не було, а човник розтанув, як ранкова імла.Прокинулася жабка, очі протерла: «Що за дивина? Мабуть, я таки занадто розмріялася». Не встигла вона як слід отямитися, аж тут перед нею з’являється справжнісінький лицар на білому коні. Сидить гордовито, усміхається:— Чому сумуєш, красуне? Розвесели серденько! Загадай собі бажання — і я його виконаю. Жабка не довго думала. Адже її бажання вже визріло в серці:— Я хочу мандрувати світом і побачити далекі краї, тільки не знаю, як це зробити.— А тобі й не треба знати як, — відповів лицар. — Твоє бажання виконається, але спочатку виконай моє прохання: нагодуй мого вірного коня.Жабка з радістю погодилася. Вона назбирала найкращої трави, надоїла прохолодної води з джерела. Кінь поїв, попив і задоволено іржав.Тільки-но жабка закінчила своє завдання, лицар зник, а на його місці з’явилося сяйво. Воно огорнуло жабку, і сталося чудо — перетворилася маленька жабка на прекрасну принцесу з добрим серцем і ясним розумом.За мить повернувся лицар. Він побачив принцесу, закохався в неї з першого погляду і попросив її руки. Принцеса, пам’ятаючи його доброту, погодилася.Одружилися вони, й почали жити в любові та злагоді. І не просто жити, а мандрувати разом світами, пізнавати нові землі, зустрічати добрих людей. Нема в них ні горя, ні журби — тільки щастя та радість від кожного нового дня.Так збулася мрія маленької жабки, яка не боялася мріяти про неможливе.

Давним-давно, у кожній дитині жило ціле королівство маленьких лицарів. Звалися вони Захисниками Здоров’я, і їхнім завданням було охороняти королівство Тіла від непроханих гостей.Перша зустріч з Дракончиками-МікробамиОдного разу маленька Софійка гралася в пісочниці. Вона не знала, що там жили крихітні Дракончики-Мікроби. Вони були такі малесенькі, що їх не можна було побачити очима! Коли Софійка потерла очі немитими рученятами, деякі дракончики потрапили до її королівства. — Тривога! — закричав головний Лицар Імунітет. — Чужинці в королівстві!І почалася велика битва. Лицарі Здоров’я мужньо боролися з Дракончиками-Мікробами. Під час битви в королівстві ставало дуже гаряче — це піднімалася температура. Софійка відчувала, що їй жарко і вона втомлена.Чому це відбувається?Мудра Фея Природа пояснила:— Діти хворіють не тому, що вони погані чи щось зробили не так. Це відбувається тому, що їхні Лицарі Здоров’я ще тренуються! Кожна битва з Дракончиками робить лицарів сильнішими та досвідченішими. Коли дитина вперше зустрічає нового мікроба, її лицарі ще не знають, як з ним боротися. Тому битва буває важкою і тривалою. Але після перемоги лицарі запам’ятовують ворога і наступного разу перемагають його набагато швидше!Де живуть Дракончики-Мікроби?Дракончики-мікроби живуть усюди: У повітрі, яким ми дихаємо На іграшках у дитячому садочку На дверних ручках У краплинках, які вилітають, коли хтось чхає Деякі дракончики добрі і навіть допомагають нашому тілу, але інші люблять шкодити.Помічники ЛицарівНа щастя, у Лицарів Здоров’я є чудові помічники:Чарівне мило — воно змиває дракончиків з рук.Цілюще зілля (ліки) — допомагає лицарям боротися швидше.Сон-відпочинок — під час сну лицарі набираються сил.Їжа-сила — особливо фрукти та овочі дають лицарям енергію.Тепле укриття — коли дитині холодно, лицарі витрачають енергію на обігрів замість битви.Щаслива кінцівкаЧерез кілька днів Лицарі Софійки перемогли всіх Дракончиків-Мікробів. Дівчинка знову відчула себе здоровою і сильною.— Тепер я знаю цього ворога! — сказав головний Лицар Імунітет. — Якщо він повернеться, ми переможемо його за одну мить!І справді, з кожною перемогою королівство ставало сильнішим. Тому мама завжди казала Софійці:— Не журися, що захворіла, моя люба. Твої лицарі тренуються і стають сильнішими. Скоро ти знову будеш бігати і сміятися!