Казки для дітей 4–5 років

Жив-був у великому зеленому лісі маленький зайчик, якого звали Пушистик. Він був дуже допитливим і любив бігати від дерева до дерева, граючись з листочками та квіточками. Одного сонячного осіннього дня, коли листя вже починало жовтіти, старі дерева зашелестіли: “Зима йде! Зима йде!” Пушистик здивувався і запитав у своєї подруги, лисички Рудоньки: “А що це за зима? Чи буде вона веселою, як літо?”Рудонька, яка була розумнішою за всіх у лісі, усміхнулася і сказала: “Зима — це час снігу, морозу і довгих ночей. Треба готуватися, бо інакше буде холодно і голодно. Ходімо, я покажу, як наші друзі готуються!” Спочатку вони побігли до білочки Сонечка. Сонечко метушливо бігала по гілках, збираючи жолуді, горіхи й яблучка. “Я ховаю все в дуплах дерев і під листям! — вигукувала вона. — Взимку сніг засипле землю, і їжі ніде буде взяти. Треба працювати зараз, щоб потім не мерзнути!” Пушистик допоміг їй покотити великий жолудь і подумав: “Ого, скільки праці!” Потім друзі зустріли ведмедя Буркала. Він ричав тихо, копаючи глибоку яму під корінням старого дуба. “Я роблю собі затишну берлогу, — пояснив Буркал. — Наповню її мохом і сухим листям, а потім ляжу спати до весни. Взимку я буду мріяти про мед, а прокинуся сильним і ситим!” Пушистик заздрив: “А я б теж хотів спати всю зиму…” А от пташка Соловейко сиділа на гілці з маленьким рюкзачком за спиною. “Я лечу на південь, де тепло і сонечко! — заспівала вона. — Збираю сили, вчу дорогу по зірках. Хто не полетить, той замерзне в заметах!” Пушистик махнув лапкою на прощання і побажав удачі.Рудонька не зупинялася: “Ходімо далі! Дивись, ось єнот-полоскун Хитрун. Він умиває мордочку в калюжі і копає нору під корінням. ‘Я запасу їжу — ягоди, рибу й комах — і засипатиму вхід землею! — хвалився Хитрун. — Взимку буду спати, як Буркал, але прокидатимуся, щоб перекусити. Головне — не замерзнути!’ Пушистик кивнув: ‘Ти розумний, як справжній будівельник!'”Далі вони натрапили на їжака Колючку. Він згорнувся в клубочок, але не від страху, а щоб потренуватися. “Я ховаюся в опалому листі й моху, — прошепотів Колючка. — Взимку сніг буде моїм ковдрою, а голки — захистом. Не бігаю, як ви, а сплю тихо-тихо, щоб сили зберегти!” Пушистик обережно торкнувся його голочки і засміявся: “Ти як живий клубок ниток!”А за калюжею, біля ставка, сиділа жабка Квакша. Вона копирсалася в багнюці. “Я зариваюся в мул на дні ставка! — кумекала Квакша. — Там холодно, але безпечно. Кисень братиму з води, а серцебиття сповільню — і спатиму до тепла. Не панікуй, Пушистику, природа все передбачила!” Пушистик дивився, як вона ховається, і думав: “Навіть у воді є свій дім!” А Рудонька сама показала свій секрет: “Я, лисиця, не сплю всю зиму. Заряджаю шерсть — вона стає густішою! — і вчу сліди в снігу шукати. Взимку полюватиму на мишей під снігом, бо вуха мої чують усе. Але запаси теж роблю — ховаю зайчатину в норах!” Пушистик здивувався: “Ти — справжня королева зими!”Але в лісі жив ще один зайчик — його брат, Ліньковатик. Він лінувався цілий день: спав під кущиком, їв свіжу травку і сміявся: “Навіщо готуватися? Зима сама минеться! Я люблю сніг — покатаюся на ньому!” Рудонька попереджала: “Не лінуйся, брате Пушистика! Зима не жаліє ледачих.”Нарешті прийшла зима. Сніг пішов великий-білий, як пухова ковдра. Вітер завивав, а мороз щипав за ніс. Сонечко сиділа в своєму дуплі, хрумкаючи запасами, і співала пісеньку. Буркал мирно сопів у барлозі, гріючись мріями. Соловейко гуляв під теплим сонцем десь далеко. Хитрун сопів у норі, Колючка дрімав у листі, Квакша ховалася в мулі, а Рудонька мчала по снігу, шукаючи вечерю. А Пушистик вирив собі нірку під землею, вистелив її сухою травою і мохом, і навіть запас соковитої кори наробив. “Дякую, Рудонько, за науку!” — сказав він, затишно згорнувшись.А бідний Ліньковатик? Він мерз у снігу, шукав їжу, але скрізь — тільки біла пустка. Холод кусає лапки, живіт бурчить від голоду. “Ой, як я помилився! — заплакав він. — Треба було слухати друзів і готуватися!” На щастя, Пушистик почув його і поділився своєю ніркою та корінцем. Ліньковатик обіцяв: “Відтепер я буду старанним, як Сонечко!”З того часу всі тварини в лісі знали: зима — це не гра, а урок. Хто готується заздалегідь — той теплий і ситий. А ледачі вчаться на помилках. І ліс узявся до праці ще раніше, бо дружба і старанність — найкращі друзі проти морозу! Мораль казки: Готуйся до труднощів заздалегідь, і вони не здадуться страшними. Старайся, як тварини, — і зима стане чарівною!

У маленькому містечку Сонячному жив собі хлопчик Левко. Він був допитливий, як кіт у коморі: усе хотів знати, усе хотів спробувати. Одного ранку, коли мама попросила його винести сміття, Левко побачив щось блискуче біля дитячого майданчика.— Ого! — вигукнув він. — Яка гарна коробочка! Може, там цукерки? А може — скарб?Коробочка була срібляста, трохи мерехтіла на сонці й мала червону кнопку. Левко простягнув руку, але в ту мить почув тихенький шурхіт за спиною.— Не чіпай! — пролунав тоненький голос.Левко озирнувся й побачив пухнастого їжачка в жилеті. Той мав бейджик із написом “Патруль безпеки лісу”.— А ти хто такий? — здивувався хлопчик. — Я — Їжак Сторожак, чергую тут. Ця коробочка підозріла. Не варто торкатися речей, які не твої і не знаєш, звідки вони.Левко зморщив чоло: — Але ж цікаво! Їжак узяв палицю і легенько торкнувся коробки. Та засвітилася ще яскравіше й почала пищати!— От бачиш, — сказав Сторожак. — Добре, що не торкнувся руками. Може, це просто іграшка, а може, хтось її загубив або… вона небезпечна.— То що ж робити? — запитав Левко.— Перше правило: не торкайся невідомих речей. — Друге: не розкривай їх і не натискай нічого. — Третє: поклич дорослого або поліцейського.Левко слухав уважно й навіть повторював уголос, щоб запам’ятати. Потім вони разом із їжаком покликали сторожа з парку. Той прийшов, одягнув рукавички й обережно підняв коробочку. Виявилося, що це зламаний пульт від дрона, який загубив якийсь підліток.— Добре, що ти не торкнувся, — похвалив сторож. — А то могла статися біда: дроти, батарейки — усе це небезпечно.Їжак Сторожак усміхнувся: — Молодець, Левчику. Тепер ти — помічник Патруля безпеки!З того дня хлопчик зробив собі маленький значок і розповідав усім друзям у дворі: “Якщо знайшов щось незнайоме — не торкайся, не розглядай, а швидше клич дорослого!” А блискуча коробочка більше ніколи не з’являлася. Зате в Сонячному з’явилося більше дітей, які вміють бути обережними. Мораль казки: Цікавість — це добре, але розумна обережність — ще краще. Не все, що блищить, безпечне!

У великому будинку на тихій вулиці Стокгольма жив звичайний хлопчик, на ім’я Малюк. Йому було сім років, і він часто почувався самотнім серед гамору старших брата й сестри, добродушної мами, зайнятого тата, вірної собаки Бімбо та суворої господині фрекен Бок, яка весь час бурчала: “Діти — це біда на чотирьох лапах!” Малюк мріяв про пригоди, про друга, з яким можна було б сміятися й пустувати, але день за днем минав у нудьзі.Одного сонячного дня, після обіду Малюк сидів сам у кімнаті, дивлячись у вікно на хмари. Раптом пролунав дивний гул — ніби маленький моторчик. Вжжж! Бум! На підвіконня вліз товстенький чоловічок, з пишним чубчиком, що стирчав на голові, і пропелером на спині. Він поправив сіру куртку, потер живіт і весело гукнув: — Привіт! Я — Карлсон, який живе на даху! Я в міру товстий, дуже красивий і найкращий у світі!Малюк аж підскочив, витріщивши очі.— Ти… ти справжній? А не з казки?Карлсон зареготав, натиснув кнопку на животі — і пропелер закрутився з гудінням.— Звичайно, справжній! А ти хто такий? Виглядаєш, ніби щойно з нудьги виліз. Ходімо, покажу тобі свій дім!Вони вилізли на дах через вікно, і Карлсон гордо провів Малюка до маленького дерев’яного будиночка за великою трубою. Всередині — крихітний камінчик, телевізор, м’яке кріселко й банка з варенням на столі.— Бачиш? — хвалився Карлсон, ковтаючи ложку варення. — Я тут живу сам, бо незалежний. Ніяких мам, татусів чи фрекен Бок, які бурчать: “Не чіпай!” А в тебе що, тільки іграшки та нудьга? Малюк засміявся вперше за довгий час.— У мене є собака Бімбо, але вона більше спить, ніж грає. А ти справді літаєш?— Ще й як! — Карлсон натиснув кнопку, і вони злетіли над дахами, вітер свистів у вухах. — Дивись, Стокгольм як на долоні! А тепер — на прогулянку. Тільки не кажи мамі, бо вона скаже: “Карлсон — це вигадки!”З того дня пригоди посипалися, як конфеті з неба. Карлсон часто прилітав у гості, коли Малюк бував сам, і вони пустували: розкидали іграшки, жували іриски, малювали на стінах крейдою. Але Карлсон був хитрий — щойно чув кроки, ж-жж! — і зникав, залишаючи Малюка пояснюватись перед фрекен Бок.— Хто тут усе розкидав? — гримала вона, хитаючи головою. — Малюк, ти знову вигадуєш привидів?— Ні, фрекен Бок, це… це Карлсон! Він з пропелером!Вона фиркала: “Карлсон? Такий собі бешкетник? Краще прибирай, бо я тебе зараз до підвалу запру!”Але найбільша біда прийшла з сусідом — великим хлопцем, на прізвище Хільдінг, якого всі звали Рінтінтін. Він був товстий, злий і любив чіплятися до Малюка на вулиці.— Ей, лузере! — кричав Рінтінтін, штовхаючи його. — Ти навіть м’яча нормально не кинеш!Малюк тікав додому слізьми, а Карлсон, почувши про це, запалав.— Ніхто не ображає мого друга! — прогримів він. — Я полечу й покажу йому, хто тут король!Вони сіли в засідку біля будинку Рінтінтіна. Карлсон увімкнув пропелер і злетів тихо, як тінь. Раптом — бац! — м’ячик полетів прямо в ніс хулігана.— Ааа! Хто це?! — заревів Рінтінтін, хапаючись за ніс.Карлсон завис у повітрі, регочучи:— Я — Карлсон, найкращий у світі! А ти — просто жирна качка, яка боїться м’ячика! Ще раз зачепиш Малюка — і я тебе на пончики перетворю!Рінтінтін кинувся тікати, спотикаючись об власні ноги, а друзі ховалися за кущем, давлячись від сміху.— Бачиш? — шепотів Карлсон. — З пропелером ти непереможний. А без — теж, бо ми команда!Осінь принесла нові страховища. Малюк чув від сусідських дітей про привида в підвалі — білого, як простирадло, з ланцюгами, що брязкають.— Я боюся, Карлсоне, — зізнався Малюк одного вечора. — А якщо він справжній?Карлсон витріщився, ніби то була найдурніша ідея.— Привид? Ха! Спустімося й перевіримо. Я його так перелякаю, що він сам пропелер купить!З ліхтариком у руках вони прокралися в темний підвал. Повітря було сирим, пахло пилом. Раптом — шарудіння! Тінь майнула в кутку.— Бу-у-у! — заревів Карлсон, махаючи руками. — Я — Карлсон з пропелером, страшніший за всіх привидів! А ти хто — стара ганчірка на мотузці?Вони підбігли ближче — і розреготалися. “Привид” виявився просто білим простирадлом, що висіло на гачку, а шарудіння — від щура, який гриз сир.— Бачиш? — Карлсон ляснув Малюка по плечу. — Страхи — як варення без ложки: солодкі, але без смаку. Ходімо, поп’ємо какао в тебе вдома. Гарячого, як мої жарти!Найяскравіша пригода сталася взимку, на день народження Карлсона. Він прилетів рано-рано, з тортом у руках — кривим, але з кремом.— Сьогодні мені сім років! — проголосив він. — Але з пропелером я виглядаю молодше. Готуйся до свята на даху!Вони спекли млинці — точніше, спробували. Дим валував з печі, млинці пригоріли з країв.— Ой-ой, — засміявся Малюк. — Це ж не млинці, а вугілля!Карлсон відкусив шматок і жував з виглядом гурмана.— Ні-ні, це блискучі млинці! З хрусткою скоринкою — як у справжніх королів. А тепер — танці! Увімкни пропелер, і полетимо!Вони кружляли над дахом, співали пісні, кидали сніжки в хмари. Малюк подарував Карлсону намальовану картину — себе й друга в польоті.— Дякую, друже, — тихо сказав Карлсон, вперше без хвастощів. — Без тебе мій дах був би порожній.Але не все було гладко. Фрекен Бок підозрювала бешкет і одного дня спіймала Карлсона на гарячому — він якраз жував останню іриску.— Ага! — вигукнула вона. — То ти той невидимий привид? Зараз покличу маму!Карлсон не розгубився — ж-жж! — і злетів, але цього разу не встиг. Вся родина вибігла в кімнату, і мама Малюка, побачивши маленького літуна, аж рот роззявила.— Хто ти такий? — запитала вона м’яко.— Я — Карлсон! — відповів він гордо. — Найкращий друг вашого сина. І я не привид, я з пропелером!Спочатку всі здивувалися, але Карлсон так смішно хвалився — “Я в міру товстий і вмію літати!” — що скоро всі сміялися. Навіть фрекен Бок пом’якшала: “Ну, якщо ти такий незалежний, то, мабуть, не такий уже й поганий. Тільки не чіпай мої іриски!”З того дня Карлсон став частиною сім’ї. Пригоди тривали: вони ловили злодіїв у парку, дули велетенські мильні бульбашки, що несли їх у небо, і сміялися над усіма страхами. Малюк зрозумів: справжній друг — як пропелер, що робить життя легким і веселим. А Карлсон шепотів йому на вухо:— Пам’ятай, друже: ми найкращі у світі. І ніяка нудьга нас не зламає!І так, над дахами Стокгольма, де хмари танцювали з вітром, двоє друзів літали — уві сні й наяву, у казці й у житті.

Одного теплого літнього ранку Вінні-Пух прокинувся у своєму затишному будиночку під назвою «Пухова Куща». Він потягнувся, позіхнув і раптом згадав про щось дуже важливе.— Час снідати! — радісно сказав Пух і подивився на свою шафку з медом. Важливо! Це не оригінальна історія Алана Мілна. Це нова авторська казка, натхненна персонажами з книги “Вінні-Пух”. Але шафка була порожня! Жодної баночки! Навіть маленької!— Оце так! — здивувався ведмедик. — А я був певен, що вчора ввечері тут стояло аж три баночки меду. Пух почухав свою круглу голову і вирішив піти до свого найкращого друга П’ятачка.П’ятачок теж у бідіМаленький рожевий П’ятачок сидів біля свого будиночка під вивіскою «Дім Поросятка» і виглядав дуже засмученим.— Що сталося, П’ятачку? — запитав Пух.— О, Пух! — зітхнув П’ятачок. — Уяви собі, зникли всі мої жолуді! Я збирав їх цілий тиждень, а сьогодні вранці — жодного не залишилося!— Мій мед теж зник! — вигукнув Пух. — Це дуже підозріло. Хтось, напевно, взяв наші запаси!Друзі вирішили провести розслідування. Вони уважно роздивилися землю біля будинку П’ятачка і побачили дивні сліди — великі, з довгими кігтями.Слідами злодіяПух і П’ятачок обережно пішли за слідами через Стоакровий ліс. Сліди вели до річки, потім повертали до старого дуба, а далі — до печери біля пагорба.— Мені трохи страшно, — прошепотів П’ятачок.— Не хвилюйся, — сказав Пух, хоча його лапки теж трохи тремтіли. — Ми разом, а разом ми сильніші.Біля печери вони почули дивні звуки: хрум-хрум-хрум і тихе гарчання.— Хто там? — голосно запитав Пух, намагаючись говорити сміливо.З печери висунулася велика голова з чорним носом і маленькими вухами. Це був… ведмідь! Справжній лісовий ведмідь!Несподівана зустріч— Ой! — злякано пискнув П’ятачок і заховався за Пуха.Але великий ведмідь не виглядав страшним. Навпаки, він здавався сумним.— Вибачте, — сказав ведмідь низьким голосом. — Я знаю, що взяв ваш мед і жолуді. Але я не хотів красти! Просто я заблукав у цьому лісі, і мені так хотілося їсти…— Ти заблукав? — здивувався Пух.— Так, — зітхнув ведмідь. — Я йшов з високих гір на північ, але збився зі шляху. А ваш мед такий смачний! Я давно не куштував такого чудового меду.Пух і П’ятачок переглянулися. Ведмідь виглядав справді нещасним і голодним.Мудре рішення— Слухай, — сказав Пух. — Красти — це погано. Але якщо ти голодний і заблукав, треба було просто попросити про допомогу!— Справді? — здивувався великий ведмідь. — Але я боявся, що ви злякаєтесь мене. Я ж такий великий…— А ти бачив Слонопотама? — запитав П’ятачок, трохи відважнішаючи. — Ми тут бачили і страшніших істот!Пух задумався і сказав:— Ходімо до Кристофера Робіна. Він найрозумніший у нашому лісі і обов’язково знає, як тобі допомогти дістатися додому.Щасливий фіналКристофер Робін справді знав, що робити. Він подивився на карту і показав ведмедю правильну дорогу до північних лісів.— Дякую вам! — радісно сказав великий ведмідь. — Ви такі добрі! А я поведуся по-справжньому погано.— Головне, що ти зрозумів свою помилку, — сказав Кристофер Робін.Перед від’їздом ведмідь показав їм чудову бджолину дупло, повну дикого меду, і лісову галявину, де росли найкращі жолуді.— Це вам на вибачення, — сказав він.Пух і П’ятачок прийшли додому з повними лапами смаколиків. А найголовніше — вони допомогли заблуканому мандрівнику і знайшли нового друга.Мораль казкиВвечері, лежачи у своєму ліжку, Пух думав:— Як добре, що ми не розсердилися на ведмедя, а спочатку вислухали його. Навіть найбільші помилки можна виправити добротою.І з цією теплою думкою Вінні-Пух заснув, а за вікном світили зірки над Стоакровим лісом, де завжди є місце для дружби й прощення.

Жив собі веселий дідусь Піг у затишному будиночку на краю великого зеленого лугу. Дідусь Піг мав сиву бороду, яка колихалася на вітрі, як хмаринка, і велике серце, повне мрій про квіти. Одного сонячного ранку він вирішив: “Еге ж! Посаджу я садочок, де цвістимуть найяскравіші квіти – червоні маки, блакитні волошки та золоті соняшники. Нехай усі сусіди приходять милуватися!”Дідусь узяв маленьку лопатку, пакетик з чарівними насінинками та вирушив на луг. Пеппа, маленька рожева свинка з великими вухами, і її братик Джордж, який завжди тягав за собою свого динозаврика Діно, побігли за ним. “Дідусю, а ми теж допоможемо? – запитала Пеппа, стрибаючи від захвату. – Я буду поливати, а Джордж – рити ямки!” Джордж кивнув: “Діно любить копати!”Вони разом викопали маленькі ямочки, посадили насінинки та присипали їх м’якою землею. “Тепер чекаємо дощу, і квіти виростуть!” – сказав дідусь Піг, витираючи піт з чола. Але щойно вони пішли на обід, на луг прилетіла зграйка пустотливих птахів. Спочатку прилетів горобець Піп, маленький і допитливий. “Ой, дивись, смаколики!” – зацвірінькав він і клюнув першу насінинку. За ним приєдналися синичка, ворона і навіть журавель, який зазвичай літає високо, але цього разу спустився на землю.“Клю-лю-лю! – сміялися птахи. – Це найкращі зернятка на світі! Хрум-хрум!” За годину всі насінинки зникли, ніби їх з’їв чарівний дракон. Дідусь Піг повернувся та ахнув: “Ой-ой! Мій садочок! Хто це накоїв?” Пеппа й Джордж засмутилися. “Не плач, дідусю, – сказала Пеппа. – Ми придумаємо, як відлякати цих пустотників!”І ось що вони вигадали – зробити опудало! Дідусь Піг узяв стару солом’яну ляльку, одягнув її в свій старий плащ і солом’яний капелюх. “Ти будеш Містер Опудало! – проголосив Джордж. – А Діно буде твоїм охоронцем!” Пеппа намалювала на опудалі страшну гримасу з червоними помідорами як очі. Вони поставили Містера Опудало посеред лугу, і воно стояло нерухомо, як справжній вартовий.Наступного дня птахи повернулися. “Хрум-хрум!” – почав Піп, але раптом побачив опудало. “Ааа! Чудовисько з помідорними очима!” – зацвірінькала синичка і полетіла геть. Ворона закричала: “Каррр! Воно оживає!” А Журавлик махнув крилами: “Я лечу в Африку, бо тут страшно!” Зграйка розлетілася в усі боки, і луг опустів. “Ура! – закричала Пеппа. – Наші насінинки в безпеці!” Дідусь Піг посміхнувся: “Дякую, мої маленькі винахідники. Тепер садочок виросте, і ми всі будемо танцювати серед квітів.”Але це ще не кінець пригод! Наступного тижня прийшла осінь – та чарівна пора, коли листя на деревах забарвлюється в золоті, червоні та помаранчеві кольори, ніби небо розсипало конфеті. Вітер подув грайливо, кружляючи листочки в танці. “Ходімо до парку! – запропонував дідусь Піг. – Там осінь влаштувала справжнє свято!” Пеппа, Джордж і вся родина Пігів – мама Піг з кошиком яблук і тато Піг з м’ячем – побігли до парку.Парк був як казковий світ! Високі дуби шелестіли: “Ш-ш-ш, вітер грає в хованки!” Листя падало дощем, і Пеппа стрибала до купи опалого листя: “Буль-буль! Я – королева осіннього снігу!” Джордж будував фортецю з гілок: “Діно, обороняйся від вітру-монстра!” А дідусь Піг розкидав жолуді: “Дивись, як вони котяться, ніби маленькі каштанові м’ячики!”Раптом вітер подув сильніше – вуууу! – і зірвав капелюх з голови тата Піга. Капелюх полетів над парком, як чарівний килим. “Лови-лови!” – закричали всі. Пеппа побігла за ним, Джордж стрибав, а мама Піг сміялася. Капелюх приземлився прямо на Містера Опудало, яке дідусь приніс, щоб показати друзям. “Ой, дивись! – вигукнула Пеппа. – Опудало тепер з капелюхом, як справжній джентльмен! І вітер його не лякає!” Вони всі сіли на траву, їли яблука і розповідали історії. “Осінь – це час пригод, – сказав дідусь Піг. – Навіть якщо птахи клюють насінинки чи вітер краде капелюхи, головне – разом сміятися і не здаватися.” Пеппа кивнула: “Так! І наступного року наш садочок буде повний квітів, а парк – повний друзів!”І з того дня Містер Опудало стояв на лугу, охороняючи квіти, а осінній парк став улюбленим місцем для всіх маленьких свинок. Бо в казках, як і в житті, найсолодше – це дружба, сміх і чарівний подих вітру.

У золотавому краї, де осінь малювала ліс пурпуром і золотом, жив маленький Промінчик. Він був не просто сонячним променем, а справжнім чарівником світла, що вмів танцювати на листі й зігрівати своїм дотиком усе живе. Промінчик любив осінь за її барви, за шурхіт листя під лапками лісових звірят і за тонкі павутинки, що гойдалися в повітрі, наче срібні струни.Та одного ранку, коли вітер загудів холодніше, Промінчик помітив, що лісові мешканці притихли. Білочка сумно гребла горішки в нору, бджілки гуділи без радісного дзижчання, а Їжачок згорнувся в клубочок, бурмочучи про зиму.— Чому ви такі сумні, друзі? — запитав Промінчик, стрибаючи з гілки на гілку.— Осінь іде, Промінчику, — зітхнула Білочка, притискаючи до себе дубовий жолудь. — Скоро холод скує землю, і наше літо зникне назавжди.— Я хочу ще тепла, ще сонця! — пропищала Мишка, визираючи з-під опалого листя. — Хоч на кілька днів!Промінчик задумався. Він знав, що осінь не зупинити, адже вона — мудра ткаля, що готує землю до зимового сну. Та в його серці зажевріла іскорка. «А що, як я подарую їм трішки літа?» — подумав він і полетів до своєї бабусі, старенької Сонячної Кулі, що гріла небо з давніх-давен.Бабуся сиділа на краю хмари, плетучи з золотих ниток теплі спогади про літо. Її промені гойдалися, наче шовкові стрічки, а голос був м’яким, мов вечірній вітерець.— Бабусю, — сказав Промінчик, — лісові мешканці тужать за теплом. Чи можеш ти сплести для них кілька сонячних днів, щоб вони знову усміхнулися?Сонячна Куля всміхнулася так, що навіть хмари розступилися.— Мій маленький чарівнику, — мовила вона, — я подарую тобі жменю золотих ниток. З них ти сплетеш теплі дні, які люди назвуть «бабине літо». Але пам’ятай: ці дні будуть легкими, як павутина, і короткими, як подих осені.На світанку ліс прокинувся в обіймах тепла. Промінчик гасав між деревами, розсипаючи золоте сяйво. Павутинки заіскрилися, наче кришталеві нитки, листя заграло рубіновими й бурштиновими барвами, а повітря стало таким м’яким, що здавалося, ніби літо повернулося на мить. Білочка затанцювала на гілці, бджілки загуділи веселі пісні, а Їжачок розгорнувся й підставив носика теплому вітерцю. — Оце так бабине літо! — радісно вигукнула Білочка.— Дякуємо, Промінчику, і твоїй бабусі! — гукали звірята, сміючись.Промінчик сяяв, наче маленька зірка, а Сонячна Куля дивилася з неба, тихо всміхаючись. Бабине літо тривало недовго, але кожен у лісі відчув його магію. Коли ж останні золоті нитки розтанули, звірята вже не сумували. Вони знали: навіть у холодну пору природа ховає для них маленькі дива, варто лише дочекатися. Бабине літо нагадує нам, що краса й тепло ховаються в найкоротших митях. Цінуйте їх, бо навіть маленьке диво може зігріти серце надовго. Що таке “бабине літо” з погляду науки?З наукового погляду, бабине літо — це період короткочасного потепління восени після перших похолодань. Воно виникає внаслідок стійкого антициклону, який приносить ясну, суху та теплу погоду. У цей час в атмосфері мало вологи, небо чисте, а сонячні промені, хоч і менш інтенсивні, добре прогрівають повітря. Чому багато павутиння: Тепла, безвітряна і суха погода створює ідеальні умови для переселення павуків. Вони випускають тонкі нитки павутини, щоб за допомогою потоків повітря “подорожувати” на великі відстані — це явище називається аеропланктон павуків. Саме тому восени, під час бабиного літа, у повітрі й на гілках помітно багато блискучих павутинок. Тривалість: зазвичай кілька днів або тиждень у вересні–жовтні.

Жило було маленьке мишеня, якого звали Крумчик. Він був добрий, лагідний і дуже вразливий. Якщо хтось казав щось неприємне — навіть жартома — він одразу вірив і засмучувався.Одного ранку Крумчик знайшов шматочок сиру біля старого дуба. — О, який смачний! — зрадів він і підстрибнув.Та саме тоді з гілки скочила Білка: — Фу, сир смердить! Як ти можеш це їсти?Крумчик опустив вушка: — Мабуть, і справді він поганий…Поруч сиділа стара сова на гілці. Вона бачила все. — Чому ти засмутився, маленький? — спитала вона. — Бо Білка сказала, що мій сир смердить, — відповів Крумчик.Сова усміхнулася: — Те, що сказала Білка, — думка, а не факт.— А яка між ними різниця? — запитало мишеня.Сова розкрила крила й пояснила: — Факт — це те, що правда для всіх і що можна перевірити. Наприклад: Сир жовтий — це факт. Він холодний на дотик — це факт. У ньому є дірочки — теж факт. А от коли хтось каже:“Сир смердить” або “Сир — гидкий” — це вже думка. Комусь запах не подобається, а хтось обожнює його смак. Крумчик замислився. — Тобто Білка просто не любить сир, а це не означає, що він поганий? — Саме так! — кивнула Сова. — У всіх різні смаки. Іноді, коли хтось сердитий або голодний, його думки можуть звучати грубо. Але це не твоя провина.Наступного дня Крумчик ніс додому свій улюблений горішок, коли повз пробіг Їжак. — Ха! Такий дрібний горішок — і ти ним пишаєшся? — пирхнув він.Крумчик хотів образитися, але згадав слова Сови. — Це твоя думка, Їжаче, — сказав він спокійно. — А для мене цей горішок — скарб.Їжак здивувався: — Вибач… Я, мабуть, просто роздратований. Зранку дощ промочив мені голки.— То ти не злий, ти просто мокрий і сердитий? — уточнило мишеня. — Саме так, — усміхнувся Їжак. І вони разом побігли шукати сухе листячко.Ще одного яскравого дня на лісовій галявині Крумчик показував малюнок, який зробив із пелюсток. — Який гарний! — сказав Метелик. А Лисеня пирхнуло: — Мені не подобається. Кольори дивні.Крумчик уже хотів зім’яти свою картинку, але раптом згадав: — Коли хтось каже “мені не подобається”, — це не значить, що вона погана. Це просто його смак.І він спокійно продовжив приклеювати пелюстки. Метелик аплодував. Урок від СовиТого вечора Сова знову прилетіла. — Ну що, Крумчику, тепер ти розумієш різницю?— Так! — радісно пискнуло мишеня. — Факти — це коли щось можна побачити або перевірити. А думки — це просто чиєсь “мені подобається” або “мені ні”.Сова схвально кивнула: — Пам’ятай, малюче: Якщо хтось каже, що ти некрасивий — це лише його думка. А факт у тому, що ти — мишеня, яке має лагідне серце, блискучі очі й вміє робити добро. Ніхто не може знати про тебе все, тому не дозволяй чужим словам робити тебе сумним. Крумчик подякував Сові й пішов додому з теплим серцем і новою мудрістю.

Жила-була в туманному лісі, де дерева шепотіли таємниці вітру, чарівна Школа Юних Відьом. Вона ховалася за густими завісами плюща, а її вежі, вкриті мохом, сяяли вночі, мов зірки, що впали з неба. Тут вчилися дівчатка з гострими носиками, блискучими очима та химерними котами на плечах. А головною вчителькою була пані Кракен, сувора відьма з бородавкою розміром з гарбуз і голосом, що міг заморозити дощ. Серед учениць була маленька відьмочка з яскравим іменем Зірочка. Їй щойно виповнилося дев’ять зоряних циклів, і вона мріяла стати найвеличнішою чаклункою. Зірочка мала руде волосся, що стирчало, мов полум’я, і жабу, яку звали Булькот, яка завжди бурмотіла поради (хоч і не завжди розумні). “Ти впораєшся!” — квакала Булькот, сидячи в кишені Зірочки.Одного осіннього вечора, коли місяць ховався за хмарами, пані Кракен зібрала всіх на урок “Темних Викликань”. “Сьогодні, мої маленькі жахи, ми навчимося призивати страшних павуків! — прогримала вона, стукаючи паличкою по дошці. — Вони плетуть мережі страху, і вороги тремтять від одного погляду! Заклинання просте: ‘Павуко-тьмяно, з тіні злітай, страхом оплети, ніч заплети!'” Учні вишикувалися в колі, тримаючи чаклунські палички зі срібних гілок. Одна за одною дівчатка вигукували слова, і з повітря народжувалися павуки — чорні, як смола, з очима, що блищали, мов рубіни. Вони повзали по стінах, плели павутину з ілюзій, і клас наповнювався пошепки жахом. “Браво, Мавка! Чудово, Тінько!” — хвалила пані Кракен, хоч її губи ледь помітно кривилися в усмішці.Нарешті черга дійшла до Зірочки. Серце її калатало, як барабан у чаклунському оркестрі. “Я зроблю це ідеально!” — подумала вона, але в голові закрутилися слова. Замість “павуко-тьмяно” вона прошепотіла: “Світлячко-сяйво, з ночі злітай, радістю оплети, мрію заплети!” Булькот у кишені квакнула: “Ой, Зірочко, ти ж переплутала з уроку ‘Весняних Чарів’!” І раптом… бах! З кінчика палички Зірочки вирвався вихор іскор, мов феєрверк на святі відьом. Повітря задзижчало, і замість павуків з тіні вискочили… веселі світлячкі! Тисячі крихітних зоряних комах, з крильцями, що мерехтіли зеленим, синім і рожевим. Вони танцювали в повітрі, малюючи химерні візерунки: серця, зірки, навіть усміхнені личка. Клас заповнився м’яким сяйвом, ніби сонце помилково зійшло опівночі. Павутина зникла, натомість стіни вкрилися мереживом світла, а підлога засяяла, як ковзанка з зоряного пилу.Учні завмерли з відкритими ротами. “Ой, як гарно!” — вигукнула Мавка, хапаючи світлячка на долоню. Тінько захіхікала: “Вони кусаються? Ні? То пограймося!” Навіть коти на плечах муркотіли від захвату. Але пані Кракен… О, її обличчя потемніло, як грозова хмара. “Зірочко! — загриміла вона, і скло в вікнах задзеленчало. — Ти мала викликати жах, а не… цю… циркову ілюмінацію! Чому вся школа сяє, ніби ярмарок для фей? Поясни негайно, бо я перетворю тебе на жабу… ой, ти ж уже маєш одну!”Зірочка тремтіла, як листок на вітрі. Булькот визирнула з кишені: “Кажи правду, Зірочко! Правда — найкраще заклинання.” Дівчинка ступила вперед, тримаючи паличку, з якої ще сипалися іскри. “Пробачте, пані Кракен, — прошепотіла вона, — я переплутала слова. Хотіла страшних павуків, а викликала світлячків з мого серця. Вони… вони не страшні, але дивіться!” Вона махнула рукою, і світлячки злетіли хмарами, малюючи на стелі картину: школу, де відьми не лякають, а творять дива. Один великий світлячок сів на бородавку вчительки, і та раптом засяяла, як корона.Пані Кракен здивовано моргнула. Суворість у її очах розтанула, ніби сніг під сонцем. “Хм… — пробурмотіла вона, торкаючись світлячка. — Ти справді переплутала, Зірочко. Але… дивись, як вони танцюють! Мої старі заклинання завжди були про тінь, а твоє — про світло. Може, школа потребувала саме цього?” Учні зааплодували, і світлячки закружляли в хороводі, запалюючи серця всіх.З того дня Школа Юних Відьом змінилася. Пані Кракен додала до уроків “Чарів Помилок”, де вчилися, що не всі чари мають бути страшними. А Зірочка стала зіркою класу — не через ідеальні заклинання, а через те, що її помилка принесла радість. Булькот пишалася: “Бачиш? Помилка — це просто нова зірка на небі!”

У густому лісі стояв старий Дуб, а на ньому ріс упертий Листок. Усі листочки навколо восени почали мінятися: одні ставали золотими, інші багряними, а потім, танцюючи на вітрі, падали на землю. Але Листок тримався міцно. «Я не хочу падати! – гундів він. – Я сильний, зелений і можу залишитися на гілці назавжди!» Дуб лише хитав гілками. «Листочку, – казав він, – восени ми всі змінюємося. Сонце гріє слабше, земля холоне, і коріння не можуть дати тобі досить води. Якщо ти не впадеш, я виснажуся, а гілки зламаються під снігом». Листок не слухав. «Я не такий, як інші! – вигукнув він. – Хай падають слабкі, а я залишуся!» Минали дні. Осінь принесла холодні дощі, а згодом іній покрив траву. Усі листочки давно лежали на землі, створюючи теплу ковдру для коріння Дуба. А Листок, хоч і пожовк, тримався. Але одного дня прийшла зима, і важкий сніг накрив ліс. Гілка, на якій висів Листок, тріснула під вагою. Листок упав, але не в м’яку ковдру з листя, а в холодний сніг. Там його знайшла Білочка. «Чому ти не впав вчасно? – запитала вона. – Листопад – це не слабкість, а мудрість. Листя падає, щоб захистити дерево від холоду й дати землі поживу. Твої брати вже готують ґрунт для весни, а ти лише нашкодив Дубові». Листок зрозумів свою помилку. «Я думав, що бути сильним – це триматися, – прошепотів він. – Але сила в тому, щоб допомагати іншим». Білочка прикрила Листок снігом і мовила: «Нічого, навесні Дуб виростить нові листочки, а ти навчишся: іноді відпускати – це найкращий спосіб бути корисним».