Казки для дітей 4–5 років

Пеппа відкрила очі й відразу відчула, що щось незвичайне. У кімнаті було якось особливо світло! Вона підбігла до вікна і…— Ой-ой-ой! СНІГ! — закричала Пеппа так голосно, що прокинувся навіть Джордж у сусідній кімнаті. — Хрю-хрю! — радісно заверещав Джордж і теж прибіг до вікна.За вікном усе-усе було біле-пребіле! Сніг лежав на деревах, на даху, на машині Тата Свина, навіть на батуті у дворі!— Мамо! Тату! Падав сніг! — Пеппа з Джорджем гупотіли сходами вниз, аж будинок трусився.— Хо-хо-хо! — засміявся Тато Свин. — Так, це перший сніг цієї зими! Хто хоче гратися у дворі? — Я! Я! Я! — застрибала Пеппа. — Динозавр теж! — додав Джордж, міцно тримаючи свого іграшкового динозавра.Мама Свинка одягла на Пеппу теплу червону курточку, шапку і рукавички. Джорджа закутала в синю куртку з капюшоном.— Готові? — запитала Мама. — Так! — хором відповіли поросята.Коли Пеппа ступила на сніг, він заскрипів під її ніжками: хрум-хрум-хрум!— Хі-хі-хі! Сніг співає! — засміялася Пеппа.Джордж спробував зробити крок і… бульк! — упав прямо в сніг. — Ха-ха-ха! Джордже, ти став сніговим поросям! — реготала Пеппа.Але Джорджу було зовсім не боляче — сніг був м’якенький і пухкий, як велика подушка!— Зліпімо сніговика! — запропонувала Мама Свинка. — Ура! — закричала Пеппа і почала катати величезну кулю зі снігу.Вона котила, котила, котила… Куля ставала все більшою й більшою!— Хрю-хрю! Допоможи! — попросив Джордж, бо його куля була ще зовсім маленька.Разом вони скотили три снігові кулі — велику, середню і маленьку. — Тату, допоможи підняти! — попросила Пеппа. Тато Свин поставив середню кулю на велику, а маленьку — зовсім нагору. — Тепер потрібні очі, ніс і ротик! — сказала Мама Свинка.Пеппа знайшла два камінчики для очей, морквину для носа, а Джордж приніс гілочки для рук сніговика.— Він чудовий! — захопилася Пеппа. — Але… йому холодно!Вона побігла в дім і принесла свій старий шалик. — Тепер тобі тепло, сніговику! — сказала Пеппа, обмотуючи шалик навколо снігової шиї.— А тепер — санчата! — голосно сказав Тато Свин і виніс червоні санчата з гаража. — Так! — зрадів Джордж.Усі разом піднялися на невеликий пагорб біля будинку. Пагорб здавався Пеппі величезною горою!— Я перша! — крикнула Пеппа, сідаючи на санчата. — Тримайся міцно! — попередила Мама.— Поїхали-і-і! — Тато Свин легенько штовхнув санчата.Віууууу! Пеппа мчала вниз! Вітер свистів у вухах, сніг летів під санчатами! — А-а-а-а! Це так весело-о-о! — кричала Пеппа.Бум! Санчата зупинилися внизу, і Пеппа перевернулася прямо в сніг. — Хі-хі-хі! Ще раз! Ще раз!Джордж теж хотів кататися, але трохи боявся. — Не бійся, Джорджу, я поїду з тобою! — сказала Мама Свинка.Вони сіли на санчата разом і… віуууу! Помчали вниз! — Хрю-хрю-хрю! — радісно верещав Джордж увесь шлях.Навіть Тато Свин прокотився на санчатах! Він їхав так швидко, що його окуляри мало не злетіли!Після санчат Тато Свин зліпив снігову кулю. — Хто готовий до змагання? — запитав він із хитрою посмішкою.— Я! — крикнула Пеппа. — Динозавр! — сказав Джордж. — Тоді оголошую… СНІГОВУ БИТВУ! — весело вигукнув Тато.Пеппа швидко зліпила снігову кулю і кинула в Тата. Шльоп! Куля влучила йому прямо в животик! — Ой-ой! Влучила! — засміявся Тато Свин.Джордж кинув свою кульку в Пеппу, але вона пролетіла повз. — Не влучив! — засміялася Пеппа.Мама Свинка теж приєдналася до гри. Вона була дуже вправна! Її снігові кулі летіли точно в ціль!Шльоп! Бах! Бум! Усі кидалися снігом і реготали так голосно, що їх, напевно, чули сусіди!Нарешті всі втомилися й стали червоні, як помідори. — Хо-хо-хо! Час повертатися в теплий будинок! — сказав Тато Свин, обтрушуючи сніг зі своїх окулярів.Удома було затишно й тепло. У каміні весело потріскували дрова. — А тепер найкраща частина зимового дня! — сказала Мама Свинка і поставила на стіл чотири чашки з гарячим какао.— Ммм! З маршмелоу! — зраділа Пеппа, побачивши білі зефірки, що плавали в какао. — І зі збитими вершками! — додав Джордж. Уся родина сиділа біля каміна, пили смачне гаряче какао і дивилися на вогонь.— Тату, а завтра знову буде сніг? — запитала Пеппа. — Можливо, — відповів Тато Свин, обіймаючи доньку. — Але навіть якщо ні, ми чудово провели сьогоднішній день, правда?— Так! Це був найкращий день! — зітхнула Пеппа. — Я люблю зиму! — Хрю-хрю! — погодився Джордж, засинаючи на Маминих колінах.А за вікном тихо падав сніг, вкриваючи світ м’якою білою ковдрою. І сніговик в червоному шалику посміхався, охороняючи солодкі сни маленьких поросят.

Високо в небі, серед хмар і сонячних променів, жив собі Маленький вітерець Вітя. Він був веселим і грайливим — любив гойдати гілки дерев, підхоплювати листя в танок і допомагати птахам летіти швидше. Але у Віті була одна особливість: коли щось йому не подобалося або хтось його засмучував, він починав дути все сильніше й сильніше. Спочатку трошки, потім дужче, а потім — ще дужче! І він не помічав, як перетворювався на справжню бурю.Одного разу великий дуб не захотів гойдатися так, як хотів Вітя. — Ну й не треба! — надувся Маленький вітерець і дмухнув сильніше. Дуб заскрипів, але теж не схилився. Вітя розсердився ще більше і задув так, що з дерева посипалися жолуді, а птахи злякано розлетілися. — Що ти робиш? — пискнуло маленьке пташеня, яке ледь встигло вхопитися за гілку.Вітя раптом зупинився й озирнувся. Навколо валялися поламані гілки, розкидані жолуді, а звірята ховалися по норах. Він зовсім не хотів нікого лякати! Йому просто стало прикро, і він… не помітив, як розгулявся. Вітя сумно полетів до своєї бабусі — Мудрої Вітряної Пані, що жила на вершині найвищої гори.— Бабусю, — сказав він тихо, — я знову перетворився на бурю. Я не хотів нікого лякати, але не зміг зупинитися.Мудра Вітряна Пані ласкаво погладила онука своїм теплим подихом:— Вітечку, кожен вітерець має в собі силу бурі. Це не погано і не добре — це просто твоя сила. Але щоб не робити шкоди, треба вчитися помічати, коли ця сила починає рости.— Але як я помічу? — здивувався Вітя.— Дивись, — сказала бабуся, — коли ти починаєш сердитися або засмучуватися, твоє серце б’ється швидше, дихання стає глибшим, і ти починаєш крутитися все швидше. Це перші знаки. Якщо ти їх помітиш, зможеш зупинитися.— А як зупинитися? — запитав Маленький вітерець. Бабуся посміхнулася: — Є три чарівні способи. Перший — зроби три глибокі подихи: повільно вдихни і повільно видихни. Другий — політай високо в небо і подивися на все зверху, тоді зрозумієш, що не все таке важливе. Третій — розкажи комусь, що ти відчуваєш, словами, а не вітром.Вітя уважно запам’ятав усе, що сказала бабуся.Наступного дня він знову гойдав дерева в лісі. Маленький зайчик випадково стрибнув на його улюблену хмаринку і розігнав її.Вітя відчув, як щось теплішає в його серці, як він починає крутитися швидше. — Стоп! — подумав він. — Це ж ті самі знаки, про які казала бабуся!Він зупинився і зробив три глибокі подихи: вдихнув… видихнув… вдихнув… видихнув… вдихнув… видихнув. Серце забилося спокійніше.— Зайчику, — сказав Вітя, — мені прикро, що ти розігнав мою хмаринку. Я дуже старався зробити її пухнастою.— Ой, вибач! — сказав зайчик. — Я не спеціально! Давай я допоможу тобі зібрати нову?І вони разом зібрали ще красивішу хмаринку.Відтоді Маленький вітерець навчився помічати, коли його емоції починають рости. Іноді він робив глибокі подихи, іноді злітав високо в небо, а іноді просто розповідав друзям про свої почуття. І знаєте що? Він став ще веселішим вітерцем, бо тепер міг гратися й дмухати так, щоб усім було весело, а не страшно.А коли йому справді треба було стати сильним вітром — наприклад, щоб допомогти вітрильному човну дістатися до берега, — він міг це зробити, бо тепер сам керував своєю силою.Бабуся завжди казала йому: — Твої почуття — це не твої вороги. Це твої друзі, які підказують тобі, що важливо. Треба просто навчитися їх слухати і розуміти.І Маленький вітерець Вітя погоджувався з кожним словом.

Жила собі дівчинка Соломійка. Одного вечора у неї захитався молочний зуб, а потім — хрусь! — і випав. Соломійка дуже зраділа, бо знала: коли зуб випадає, треба покласти його під подушку, і вночі прийде Зубна Фея.Мама допомогла гарно почистити зубик, щоб він був блискучий і чистий, і Соломійка поклала його під подушку. Побажавши надобраніч, вона заснула і почала бачити солодкі сни.А коли всі вдома спали і на вулиці стояла глибока ніч, у віконце тихо-тихо залетіла маленька Зубна Фея. Вона була вся в сріблястій сукні, що мерехтіла, ніби місячне світло, а на спині мала крильця, тонкі, як павутинка. У руці тримала чарівну торбинку, що ніколи не важчала, хоч скільки би зубчиків туди не поклала. Фея підлетіла до подушки Соломійки, обережно підняла її краєчок і побачила зубик. Він був такий білий і чистий, що Фея аж посміхнулась.— Ось гарний зубчик! — прошепотіла вона. — З нього вийде чудова цеглинка.Вона обережно взяла зуб, поклала замість нього блискучу монетку (таку, що сама по собі трохи світилася), а потім тихенько вилетіла у вікно й полетіла в небо.Далеко-далеко, за хмарами, де звичайні люди ніколи не бувають, є чарівна країна Зубних Фей. Там стоїть великий-превеликий палац, весь білий і міцний, ніби з перлин. Але секрет у тому, що цей палац побудовано саме з молочних зубчиків дітей! Коли Зубна Фея прилітає додому, усі феї разом розбирають зібрані зубчики. Вони сортують їх за розміром і чистотою: найбільші й найбіліші йдуть на міцні стіни й високі вежі палацу, середні — на віконечка, дверцята й сходинки, а найменші — на гарні прикраси, як блискучі перила чи маленькі ліхтарики.Якщо зубчик дуже чистий і здоровий, він стає твердою цеглинкою, що тримається віками. А якщо жовтий чи з дірочками від солодощів — він кришиться, і феї не можуть його використати для будівництва. Такі зубчики вони акуратно переробляють на чарівний пилок.З цього пилку феї варять особливий сяючий еліксир у великому казані. Потім вони розсипають цей еліксир над землею, ніби зоряний дощ. Краплинки еліксиру потрапляють до дітей і допомагають виростати новим постійним зубам — міцними, білими і такими, що ніколи не болять і не псуються.А ще зубчики дають силу всій країні фей: чим більше гарних зубів, тим яскравіше світиться палац, тим сильніше чарівні крильця фей, і тим краще вони можуть літати до всіх дітей у світі.Тому Зубна Фея завжди лишає монетку — це її подяка за гарний зубчик, що допоможе зробити палац ще кращим, а посмішки всіх дітей — ще здоровішими й красивішими.На ранок Соломійка знайшла під подушкою монетку і дуже зраділа. Вона зрозуміла: якщо добре чистити зуби щовечора і щоранку, то Зубна Фея завжди буде рада прийти, а нові зубки виростуть міцними й красивими.І з того часу Соломійка чистила зуби ще старанніше, бо знала — десь там, за хмарами, її зубчик допомагає будувати чарівний палац і робити магію для всіх дітей.