Казки для дітей 4–5 років

Був собі котик та півник, і дуже вони любили одне одного. От і почали жити вкупі, в одній хатці. Жили собі хорошенько – котик у скрипочку грає, а півник пісеньки співає. Котик іде якої їжі здобувати, а півник дома сидить та хати глядить.Отже, котик було як іде з дому, то й наказує:– Гляди ж, півнику, сиди в хаті та нікого не пускай, і сам не виходь, хоч би хто й кликав.– Добре, добре! – каже півник та засуне хату й сидить, аж поки котик вернеться.Тільки завиділа півника лисичка та й задумала його виманити, бо вона ласенька до курятинки! От і хитрує, як би тут півника виманити з хати. Підійде під віконце, як котика нема дома, та й підмовляє:– Іди, півнику, до мене! Що у мене золота пшениця, медяна водиця!А півник їй одмовляє:– То-ток, то-ток, не велів коток!Бачить лисичка, що не виманить так півника, та прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за хаткою та й дожидає. Отже, котик собі пішов, а півник глянув у віконце, коли під хаткою пшениця розсипана, така хороша, і нікого нема. Понадився півник на ту пшеницю! Дума собі: піду лиш я трошки поклюю! Адже нікого нема, не страшно. Я поклюю та й знов у хатку сховаюся. Котик і не знатиме! Бо нікого нема, то ніхто йому й не скаже… Вийшов півник. Клює собі пшеничку, клює… А лисичка підкралася та й схопила півника за хвіст. Потаскала до своєї хати!А півничок тоді гукає:– Котику-братику,Несе мене лискаПо каменю-мосту,На своєму хвосту.Порятуй мене!Котик і почув. Зараз побіг рятувати півника. Та тільки ж поки прибіг, лисичка вже далеко замчала півника. Котик біг, біг, не догнав! Вернувся додому. Так йому сумно самому – нема півника!.. Заплакав котик, а далі сів, думав, думав та й надумався: взяв свою скрипочку й писану торбу та й пішов до лисиччиної хатки.А в лисички було чотири дочки й один син. Принесла їм лисиця півника, наказала окріп у печі гріти, щоб півника обпатрати, бо він вже зовсім придушений був.– Та глядіть же,- каже лисичка,- нікого не пускайте! – А сама побігла ще кудись на лови.От, як лисичка побігла, котик підійшов під віконце та й заграв у скрипочку, ще й приспівує:– А у лиски, в лиски новий двір,Та чотири дочки на вибір,П’ятий синкоЩе й Пилинко;Вийди, лисе,Подивися,Чи хороше граю!От найстарша лисиччйна дочка не втерпіла та й каже до менших:– Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає!Тільки що вийшла, а котик її – цок у лобок та в писану торбу!А сам знову грає й приспівує:– Ой у лиски, лиски новий двір,Чотири дочки на вибір…Не втерпіла й друга лисичівна, вийшла… Котик і ту – цок у лобок та в писану торбу! Так усіх лисичок і виманив. А лисиченко, Пилипко, ждав-ждав сестричок – нема, не вертаються! От він і думає:«Піду я їх позаганяю, а то мати прийде, то буде сваритися, що в хаті не сидять».Вийшов і Пилипко. А котик і його – цок у лобок та в писану торбу! Так усіх і похватав. Тоді зав’язав їх мотузком і ввійшов у лисиччину хату. Знайшов півника – він лежав уже зовсім неживий, зомлілий. А котик його схопив за хвостик та й каже:– Півнику, півнику, стрепенись!Півник стрепенувся й ожив. Та такий радий!– Спасибі тобі,- каже,- котику-братику, що ти мене одрятував. Тепер же я тебе слухатимусь довіку!От взяли вони вдвох, де що було в лисички, поїли, горшки-миски побили, а самі втекли додому. Та й знов жили собі вкупці. Півник уже слухався котика. І все було добре.

Жили собі дід і баба. У них була внучка Маша. Зібралися раз дівчатка в ліс по гриби та по ягоди. Кличуть із собою й Машу.– Дідусю, бабусю,– каже Маша,– пустіть мене в ліс з подружками!Дід і баба кажуть:– Іди, тільки від подруг не відставай, а то заблудишся.Прийшли дівчатка в ліс, почали збирати гриби та ягоди. От Маша – деревце за деревце, кущик за кущик – і відійшла геть-геть од подруг.Почала вона гукати, почала їх кликати, а дівчатка не чують, не обзиваються.Ходила, ходила Маша лісом – зовсім заблудилася. Зайшла вона в далеку глушину, в самі хащі. Дивиться – стоїть хатинка. Постукала Маша в двері – не відповідають. Торгонула вона дверима, а вони й відчинилися.Увійшла Маша в хатину, сіла коло вікна на лаві. Сидить і думає: «Хто ж тут живе? Чому нікого не видно?..»А в тій хатині жив величезний ведмідь. Тільки його тоді дома не було.Повернувся ведмідь увечері, побачив Машу, зрадів.– Ага,– каже,– тепер не пущу тебе! Будеш у мене жити. В печі топитимеш, кашу варитимеш, мене годуватимеш. Посумувала Маша, погорювала, та нічого не вдіє. Стала вона жити у ведмедя в хатині.Ведмідь на цілий день піде в ліс, а Маші наказ дає – нікуди без нього з хати не виходити.– А якщо підеш, однаково піймаю і тоді вже з’їм!Почала Маша думати, як їй від ведмедя втекти. Кругом ліс, в який бік піти – не знає, спитати немає в кого…Думала вона, думала і придумала.Приходить одного разу ведмідь з лісу, а Маша й каже:– Ведмедю, ведмедю, пусти мене на один день у село: я бабі та дідові гостинця понесу.– Ні,– каже ведмідь,– ти в лісі заблукаєш. Давай гостинці, я їх сам однесу.А Маші того тільки й треба! Напекла вона пиріжків, дістала великий-превеликий короб і каже ведмедеві:Ось дивись: я в цей короб покладу пиріжки, а ти однеси їх дідові та бабі. Та гляди: короб по дорозі не відкривай, пиріжків не виймай. Я на дубок вилізу та за тобою слідкуватиму.– Гаразд,– відповідає ведмідь,– давай короб!Маша каже:– Вийди на ґаночок, подивися, чи не йде дощик!Тільки ведмідь вийшов на ґаночок, Маша зараз же залізла в короб, а на голову собі таріль з пиріжками поставила.Повернувся ведмідь, бачить – короб готовий. Підняв собі на спину і пішов у село.Йде ведмідь поміж ялинами, суне ведмідь поміж берізками, в ярочки спускається, на пагорбки підіймається.Ішов-ішов, втомився й каже:– Сяду на пеньок, З’їм пиріжок!А Маша з короба:– Бачу, бачу! Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!– Диви, яка окаста,– каже ведмідь,– все бачить!Узяв він короб і пішов далі. Ішов-ішов, ішов-ішов, спинився, сів і каже:– Сяду на пеньок, З’їм пиріжок!А Маша з короба знову:– Бачу, бачу!. Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!Здивувався ведмідь:– От яка хитра! Високо сидить, далеко бачить!Підвівся і пішов скоріше.Прийшов у село, знайшов будиночок, в якому дід і баба жили, і давай з усієї сили стукати у ворота:– Стук-стук-стук! Відмикайте, відчиняйте! Я вам від Машеньки гостинців приніс.А собаки почули ведмедя й кинулись на нього. З усіх дворів біжать, гавкають.Злякався ведмідь, поставив короб біля воріт, дременув у ліс.Вийшли дід і баба до воріт. Дивляться – короб стоїть.– Що тут в коробі? – питає бабуня.А дідусь підняв кришку, дивиться – і очам своїм не вірить: в коробі Маша сидить, живісінька, здоровісінька.Зраділи дідусь та бабуня.Кинулись Машу обіймати, цілувати, розумницею називати.

Колись давно жив могутній Лев, у якого була чарівна донька. Багато звірів мріяли стати її чоловіком, але Лев висунув непросту умову: руку його доньки отримає лише той, хто зуміє затримати вітер на його полі. Численні женихи намагалися виконати це завдання, але нікому не вдалося. Вітер шалено кружляв полем, і жоден не міг його спинити.Одного разу до Лева прийшов Кролик і попросив дозволу посвататися до його доньки. Лев усміхнувся і сказав:— Якщо зможеш зупинити вітер на моєму полі, тоді зможеш одружитися з нею.Кролик прийняв виклик, а донька не була проти.Наступного ранку Кролик пішов на полювання, вполював куріпку, обскуб її й почав смажити. Тоді він сказав своїй нареченій:— Я ненадовго піду додому, а ти приготуй куріпку й запроси батька, щоб ви з’їли все м’ясо. Мені ж залиш тільки підливу.Дочка Лева виконала його прохання. Коли Кролик повернувся, він побачив лише підливу.Тоді Кролик сказав:— Дай цю палицю своєму батькові. Нехай він спробує підсмажити підливу на ній.Донька передала палицю Леву. Лев намагався смажити підливу на палиці, але в нього нічого не виходило. Зрештою, Лев здивовано промовив:— Це неможливо! Підлива не підсмажиться на палиці.На це Кролик відповів:— Так само неможливо й затримати вітер на полі. Обидва завдання не мають рішення.Лев зрозумів свою помилку та оголосив:— Кролик заслужив право одружитися з моєю донькою!Так хитрий Кролик отримав руку доньки Лева і став її чоловіком. І всі звірі в лісі дивувалися, як Кролик переміг мудрістю там, де інші не змогли силою.

Жив собі один принц, який дуже хотів одружитися з принцесою, але тільки зі справжньою. Він об’їздив увесь світ у пошуках такої нареченої, але так і не знайшов. Принцес було багато, але чи були вони справжніми, він не міг упевнитись. Йому завжди щось здавалося не так. Тож повернувся принц додому засмучений, бо мріяв знайти справжню принцесу і одружитися з нею.Одного вечора почалася страшна негода: гримів грім, блискала блискавка, а дощ лив як з відра. Було справді моторошно!Раптом у міську браму постукали. Старий король пішов відчинити двері.За брамою стояла дівчина, яка назвалася принцесою. Ох і вигляд же в неї був після такої зливи! Вода стікала по її волоссю й сукні, текла по носках черевиків і витікала з-під каблуків. Але дівчина наполягала, що вона справжня принцеса.«Ну, це ми перевіримо!» — подумала стара королева, але нічого не сказала вголос. Вона пішла до спальні, зняла всю постіль із ліжка, поклала на дошки маленьку горошину. Потім поклала поверх неї двадцять матраців і ще двадцять пухових перин із найніжнішого гагачого пуху.На цьому ліжку мала спати принцеса цілу ніч.Вранці її запитали, як вона відпочила. — Ой, дуже погано! — поскаржилася принцеса. — Я всю ніч не могла заснути. Не знаю, що було в ліжку, але я лежала на чомусь твердому. Все тіло болить і вкрите синцями! Це було просто жахливо!Тоді всі зрозуміли, що перед ними справжня принцеса. Адже тільки справжня принцеса могла відчути горошину через двадцять матраців і двадцять пухових перин. Тільки у справжньої принцеси могла бути така ніжна й чутлива шкіра! Принц одружився з нею, бо знав тепер напевне, що знайшов справжню принцесу, а горошина потрапила до музею, де лежить і досі, якщо її ніхто не взяв.От яка історія була насправді!

Жили собі чоловік і жінка. У них було двоє дітей: донечка і маленький синочок.— Доню, доню, — казала мати, — ми підемо на роботу, принесемо тобі булочку, пошиємо сукенку, купимо хустинку. А ти будь розумницею, бережи братика і не виходь з двору.Батьки пішли, але донечка забула, що їй наказували. Посадила братика на травичці під віконцем, а сама побігла на вулицю. Там загулялася, затрималася. Тим часом налетіли гуси-лебеді, підхопили хлопчика і понесли його на своїх крилах.Коли дівчинка повернулася, вона глянула — братика немає! Вона схопилася, кинулася туди-сюди, але його ніде не було. Заливаючись слізьми, вона кликала братика, голосила, знаючи, що батько й мати її сваритимуть, але хлопчик не відгукнувся. Дівчинка вибігла в чисте поле. Вдалині майнули гуси-лебеді й зникли за темним лісом. Вона здогадалася, що ті забрали її братика, і побігла їх наздоганяти. Бігла, бігла, аж тут стоїть піч.— Пічко, пічко, скажи, куди гуси-лебеді полетіли? — звернулася дівчинка.– З’їж мій житній пиріжок – скажу.– У мого батечка і пшеничні не їдяться!Пічка нічого не сказала.Побігла дівчинка далі, бачить – росте яблуня.– Яблуне, яблуне, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.– З’їж моє лісове яблуко – скажу.– У мого батечка і садові не їдяться!Яблуня нічого не сказала.Побігла дівчинка далі, тече молочна річка, киселеві береги.– Молочна річко, киселеві береги, куди гуси-лебеді полетіли?– Поїж мого киселику з молоком – скажу.– У мого батечка й вершки не їдяться!І довго було б їй бігати полями та блукати лісом, та, на щастя, трапився їй їжак; хотіла вона була його копнути, та поколотися побоялась і питає:– Їжачку, їжачку, чи не бачив, куди гуси-лебеді полетіли?– Он туди! – показав.Біжить дівчинка далі — і бачить хатинку на курячих ніжках, яка стоїть та повертається. У хатинці сидить баба-Яга — з жилистим обличчям і глиняною ногою. А на лаві сидить її братик і грається золотими яблучками. Побачила його дівчинка, підкралася, схопила його й побігла геть. Але гуси-лебеді помітили її і полетіли слідом.Що робити? Біжить дівчинка і бачить молочну річку, береги якої були з киселю.— Річко-матінко, сховай мене!— Поїж мого киселику!Дівчинка поїла, і річка посадила її під бережок. Гуси-лебеді пролетіли мимо. Вийшла вона, подякувала і знову побігла з братиком. Але гуси-лебеді повернулися і знову летять назустріч! Що робити далі? Ось і яблуня стоїть.— Яблуне, яблуне-матінко, сховай мене!— З’їж моє лісове яблучко!Дівчинка швидко з’їла яблучко, і яблуня сховала її гілочками та листочками. Гуси-лебеді пролетіли мимо. Вийшла дівчинка знову і побігла з братиком, але гуси-лебеді побачили її і летять за нею, ось-ось схоплять!На щастя, попереду стоїть пічка.— Господине пічко, сховай мене!— Поїж мого житнього пиріжка!Дівчині швиденько пиріжка в рот, а сама в піч, сіла в челюсті. Гуси-лебеді політали-політали, покричали-покричали і ні з чим полетіли.А дівчинка разом із братиком прибігла додому, а тут і батько з матір’ю прийшли.

У лісі, серед зелених галявин і величезних дерев, жив маленький Зайчик. Він побудував собі затишну хатинку з гілочок і трави. В хатинці завжди було тепло і затишно, а віконця прикрашали ніжні квіточки. Зайчик був щасливий, бо мав власний дім, де міг спати спокійно, ховатися від дощу та холоду.Одного разу до нього прийшла хитра Лисичка. Вона була дуже гарна, з пухнастим рудим хвостом, але відома своїм хитрим характером. Лисичка просилася переночувати в хатинці, бо її власна, буцімто, згоріла.— Зайчику, любий, пусти мене переночувати! — благала Лисичка.Зайчик, добрий і наївний, погодився. Але наступного дня Лисичка не хотіла йти. Вона зайняла хатинку і прогнала Зайчика.— Це тепер моя хатинка, — сказала Лисичка. — Шукай собі інше місце!Зайчик був дуже засмучений і не знав, що робити. Він пішов до своїх друзів, щоб попросити допомоги. Спочатку він звернувся до Ведмедя.— Ведмедику, допоможи мені вигнати Лисичку з моєї хатинки! — попросив Зайчик.Але Ведмідь лише поворчав:— Я занадто великий, щоб лізти до твоєї хатинки. Спробуй попросити когось меншого.Тоді Зайчик пішов до Вовка.— Вовчику, допоможи мені вигнати Лисичку!Вовк погодився, але, підійшовши до хатинки, злякався Лисички та втік.Зайчик вже майже втратив надію, коли зустрів Півника з блискучим пір’ям і гострим дзьобом.— Півнику, допоможи мені вигнати Лисичку! — попросив він. — Не хвилюйся, Зайчику, я допоможу тобі! — рішуче сказав Півник.Півник підійшов до хатинки, гучно заспівав і грізно затупотів лапами:— Ку-ку-рі-ку! Лисиця, виходь з хатинки, бо зараз як клюну — вилетиш як бистрий вітер!Лисичка злякалася Півника і миттю вискочила з хатинки. Зайчик радісно повернувся до свого дому і більше ніколи не довіряв хитрій Лисичці.Відтоді він жив щасливо у своїй затишній хатинці разом з друзями.

Жив собі батько з донькою. Матір дівчинки давно не стало, і через кілька років чоловік узяв собі нову дружину. У мачухи теж була донька — зла, лінива та нахабна, яка цілими днями лежала на печі й гризла горіхи. Тим часом пасербиця виконувала всю хатню роботу.Мачуха зовсім не любила дівчину. Що б та не робила, ніколи не могла догодити жорстокій жінці.Якось узимку мачуха наказала чоловікові відвезти пасербицю в ліс і залишити її там під ялинкою.Батькові було дуже шкода дівчину, але перечити дружині він не наважився.Він відвіз доньку до глухого лісу, попрощався з нею й повернувся додому.Сіла дівчина під ялинкою, холодно їй, страшно. І раптом з’являється Морозко, підходить до неї. – Чи не холодно тобі, дівчино? Не замерзла, голубонько? – запитав Морозко, підходячи до пасербиці. – Ні, дідусю, не замерзла, – лагідно відповіла дівчина. – А тобі, мабуть, дуже холодно, блукаючи таким морозом? Ось, візьми мої рукавички, зігрійся!Морозко здивовано подивився на дівчину:– Яке ж у тебе добре серце, красуне! За твою чуйність і доброту дарую тобі подарунки.І змахнувши рукою, він подарував їй трійку коней і повні сани всякого добра.Повернулася пасербиця додому з багатими дарунками, і мачуха від заздрощів аж зчорніла. Вона негайно наказала чоловікові відвезти до лісу й свою доньку, сподіваючись, що й та повернеться з такими ж дарами.Батько, не сперечаючись, виконав наказ.Сіла ледарка під ялинкою, нетерпляче очікуючи Морозка. Незабаром той з’явився.– Чи не холодно тобі, дівчино? Не замерзла, голубонько? – привітно спитав він.– Чого причепився? Давай швидше подарунки та йди собі! – різко відповіла мачушина донька.Морозко насупився й нічого не сказав.Посміхнувся Морозко й подарував дівчині також трійку сивогривих і скрині з подарунками. Та як дісталася ледарка дому, коні миттю зникли, а в скринях мачуха знайшла лише дрова й вугілля.

Здибалася Лисичка з Раком. Стала собі, глядить на нього, як він помаленьку лізе, а далі давай над ним насміхатися. – Ну, та й швидкий же ти, нема що мовити! Правдивий неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз у великодну п’ятницю по дріжджі посилали, а ти аж за рік у великодну суботу з дріжджами прийшов та й ті насеред хати розілляв? – Може, коли й правда була,- каже Рак,- а тепер дуже на брехню подобає. – Овва! Значить, ти тепер прудкіший зробився? – Прудкіший чи не прудкіший, а тобі на кпини не здатний. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того корчика добіжу. – Що? що? що? – дивувалася Лисичка.- Ти хотів би зо мною об заклад бігати? – Не тілько побіжу, а ще й тобі о один скок випередки дам і швидше тебе при меті буду,- мовить Рак. Побилися вони об заклад. Стала Лисичка о один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до мети та й кличе: – А де ти, Раче? Нічого не чути. – Ну, Раче, де ти там? – ще раз кличе Лисичка та й обернулася хвостом до мети. Отоді Рак пустився від її хвоста та й каже: – Та осьде я! Давно вже жду на тебе аж троха поза мету забіг.

Жив-був хлопчик на ім’я Іванко. Він ріс у маленькому селі біля лісу з дідусем і бабусею. Одного разу бабуся йому сказала:– Іванку, ніколи не заходь далеко в ліс, там живе Баба Яга Кістяна Нога, яка любить ловити дітей і заганяти їх у свою хатинку на курячих ніжках!Але як це буває, чим більше забороняють, тим більше хочеться спробувати. Тож одного дня Іванко вирішив прогулятися глибше в ліс. Ходив він серед дерев, збирав ягоди, аж раптом побачив дивний слід. Це був відбиток від ноги, схожий на людський, але весь кістлявий. Серце Іванка затремтіло, але цікавість узяла гору, і він пішов слідами.Невдовзі Іванко підійшов до невеликої галявини і побачив хатинку на курячих ніжках. Хатинка була вся перекошена, дах покритий мохом, а поруч стояла величезна ступа з мітлою. Іванко зрозумів, що потрапив у лігво Баби Яги. – Хто тут ходить біля моєї хатинки? – пролунав скрипучий голос, і з-за дверей вийшла Баба Яга. Вона була вся зморшкувата, зі злими очима та довгим носом, а одна її нога була вся з кісток, бліда й безжиттєва.– А, хлопче, ти сам прийшов до мене! Не треба буде тебе ловити! Тепер будеш мені служити! – засміялася вона, від чого навколо забриніли сухі гілки.Іванко не розгубився й вирішив діяти. Він згадав, що бабуся розповідала йому про чарівний спосіб втекти від Баби Яги. Треба було дістати золотий клубок, який вона ховала в своїй хатинці. Цей клубок знає шлях назад додому.– Добре, бабусю Яго, – сказав Іванко. – Я тобі буду служити, але спершу дозволь мені прибрати в хатинці, щоб у тебе було чисто.– Гаразд, прибирай! – погодилася Баба Яга, не підозрюючи хитрощів.Іванко зайшов до хатинки й почав шукати клубок. Він знайшов його у старій скрині, що стояла в кутку. Як тільки клубок опинився в його руках, Іванко кинув його на землю, і той покотився вперед, показуючи дорогу.Іванко швидко вибіг з хатинки, а клубок котився перед ним, вказуючи шлях. Баба Яга зрозуміла, що її обманули, і кинулася за ним. Вона летіла в ступі, мітлою змітаючи сліди, але клубок вів Іванка все далі й далі.Нарешті, він вибіг з лісу й опинився вдома, а Баба Яга не змогла пройти далі межі чарівного лісу. Дідусь і бабуся зраділи, побачивши Іванка, і відтоді хлопчик більше ніколи не ходив у глибокий ліс.А Баба Яга залишилася в своїй хатинці, шукаючи нових необачних подорожніх, але всі знали про її хитрощі й більше не потрапляли в пастку.