Казки для дітей 4–5 років

Одного разу Свинка Пеппа вирішила разом зі своєю родиною влаштувати веселий день на природі. Це був сонячний день, і вся сім’я — Пеппа, Джордж, мама Свинка та тато Свин — вирушили до парку з кошиком для пікніка.— Сьогодні буде найвеселіший день! — сказала Пеппа, стрибаючи від радості.Коли вони приїхали до парку, Пеппа та Джордж одразу помітили великий ставок з качками. Качки весело плавали, і Пеппа вирішила їх погодувати.— О, качки! — вигукнула Пеппа. — Можна я дам їм трошки хліба?— Звісно, можна! — відповіла мама Свинка, дістаючи з кошика шматочок хліба.Поки Пеппа і Джордж годували качок, мама Свинка і тато Свин готували стіл для пікніка. Було так затишно та спокійно, аж поки раптом на небі не з’явилися темні хмари.— Ой, здається, починається дощ, — занепокоївся тато Свин.— Не біда, ми завжди можемо сховатися під деревом, — оптимістично сказала мама Свинка.Але Пеппа була так захоплена годуванням качок, що навіть не помітила перші краплі дощу. Тільки коли почався сильний злив, вона побігла до своїх батьків.— Ой, як мокро! — засміялася Пеппа, — Але ж це так весело!Мама Свинка і тато Свин накрили кошик, і вся сім’я сховалася під великим деревом. Хоча дощ трохи зіпсував їхні плани, Пеппа і Джордж раділи кожній миті.— Мені здається, що день не був зіпсованим, — сказала Пеппа. — Ми все одно гарно провели час разом!— Так, головне — бути разом і весело проводити час, — погодився тато Свин.Після дощу на небі з’явилася красива веселка. Всі були в захваті від яскравих кольорів. — Ось це справжня пригода! — радісно вигукнула Пеппа.І вся родина щасливо посміхнулася, насолоджуючись чудовим закінченням свого пікніка. День, який здавався зіпсованим, став для них незабутнім!Читайте ще казку про пригоди Свинки Пепи як “Свинка Пеппа допомагає Джорджу знайти іграшкового динозавра “.

Жила-була в глибокому лісі маленька ялинка. Вона росла серед високих дерев і мріяла стати такою ж величною, як вони. Щодня вона дивилася вгору на могутні сосни й дуби і зітхала:— Якби я була такою великою і сильною, як ці дерева, тоді мене всі помітили б і захоплювалися мною!Маленька ялинка росла, але не дуже швидко. Їй здавалося, що вона ніколи не стане красивою, і ніхто не буде її помічати. Одного разу восени до лісу прийшли люди. Вони уважно оглядали кожне дерево і зупинилися біля ялинки.— Ось це дерево буде ідеальним для нашого свята! — сказав один із них.Ялинка зраділа: нарешті її помітили! Люди обережно викопали її з корінням і перенесли до великого міста. Там ялинку посадили на площі, прикрасили сяючими гірляндами, яскравими іграшками та золотистою зіркою на верхівці. Вона стала головною прикрасою свята, і всі жителі міста прийшли подивитися на неї.— Я ніколи не могла уявити, що стану такою важливою! — подумала ялинка. Вона пишалася своєю красою і раділа, що приносить людям радість. Настали новорічні свята, і навколо ялинки зібралися діти та дорослі. Вони співали пісні, танцювали і веселилися. Ялинка стояла на площі, сяючи від радості та гірлянд. Вона зрозуміла, що важливо не бути найбільшим чи найсильнішим, а приносити радість іншим.Після свят ялинку обережно повернули до лісу, де вона продовжила рости. Відтоді вона вже не сумувала, бо знала, що кожен може бути важливим і приносити щастя, навіть будучи маленьким.Мораль казки: Не обов’язково бути великим чи могутнім, щоб стати важливим. Головне — приносити радість і робити добро.

В далекому-далекому лісі, де росли великі квіткові галявини, жила маленька фея на ім’я Лілія. Вона була незвичайною феєю – могла зцілювати дерева, дарувати квітам яскраві кольори та допомагати звірям у біді. Лілія любила співати, і кожного ранку, коли сонце піднімалося над лісом, вона літала між квітами, даруючи їм свою чарівну мелодію. Одного разу в лісі трапилося лихо – темна хмара з’явилася на небі, і квіти почали втрачати свої яскраві барви. Всі звірі були налякані, а дерева зникали під темною тінню. Лілія не знала, що робити, адже її сила співу більше не діяла.Фея вирішила піти до старої мудрої сови, яка жила в найдальшому куточку лісу. Сова розповіла Лілії, що темна хмара з’явилася через те, що ліс втратив свою гармонію, і лише чиста доброта та любов можуть повернути кольори та радість.Лілія не злякалася. Вона почала допомагати всім навколо: вилікувала пораненого зайченя, повернула світло забутому дереву, і навчила всіх звірів жити в мирі й злагоді. З кожним її добрим вчинком хмара ставала світлішою, а коли вона обійняла найбільшу квітку на галявині, весь ліс засяяв знову.З тих пір Лілію знали як фею, яка принесла світло і гармонію в ліс. І кожного разу, коли на небі з’являлася хмара, Лілія співала свою мелодію добра, і квіти знову розквітали.

Жила-була команда веселих і хоробрих щенят, відомих як “Щенячий Патруль”. Вони завжди допомагали жителям міста, рятували друзів і вирішували найскладніші завдання. У цій команді були: Гонщик – відважний поліцейський пес; Маршал – веселий пожежник; Роккі – винахідливий механік; Зума – вправний рятувальник на воді; Скай – смілива льотчиця; Кремез (Кріпиш) – майстерний будівельник. Командував ними їхній добрий друг Райдер. Він завжди знав, коли настане момент, коли місту або природі потрібна допомога. Одного разу в містечку Адвенчер-Бей сталася справжня біда. Величезна буря насувалася на місто, і вітер почав здувати дахи з будинків. На річці рівень води піднявся так високо, що всі думали, що затопить вулиці. Мешканці міста були налякані і не знали, що робити. Райдер миттю скликав “Щенячий Патруль”. Гонщик взяв на себе керівництво, швидко видав завдання кожному зі щенят. Маршал допомагав гасити пожежі, які виникали через блискавки. Скай полетіла в небо і допомагала стежити за бурею, попереджаючи мешканців, які були в небезпеці. Зума був на річці і контролював рівень води, щоб запобігти повені. Кремез (Кріпиш) ремонтував зламані речі, а Роккі допомагав звірам, які втекли до лісу.Завдяки злагодженій роботі всі щенята змогли врятувати місто від стихійного лиха. Мешканці були вдячні своїм чотирилапим героям, а Щенячий Патруль знову показав, що для них немає нічого неможливого.З того дня мешканці міста знали, що в будь-який момент, коли потрібна допомога, Щенячий Патруль завжди поруч!Мораль казки: Взаємодопомога і командна робота можуть подолати будь-які труднощі!

Один чоловік мав собаку на ім’я Сірко — вже дуже стару й виснажену. Хазяїн бачив, що пес став непотрібним, не здатний допомогти в господарстві, тому прогнав його. Сірко блукав по полю, і ось до нього підійшов вовк і запитав:— Чого ти тут блукаєш? Сірко відповів:— Та що ж, брате, хазяїн прогнав мене, і я тепер просто йду.Вовк мовив:— А якщо я допоможу тобі повернутись до нього, ти знову станеш йому потрібним?Сірко зрадів і відповів:— Так, допоможи, брате, і я тобі чимось віддячую.Вовк подумав і сказав:— Слухай, ось що: коли твій хазяїн вийде з жінкою жати, і вона залишить дитину під копою, ти будеш обережно ходити навколо поля, щоб я знав, де воно. Тоді я візьму дитину, а ти забереш її від мене, ніби я тебе злякаю, і віддам дитину назад.У жнива той чоловік і жінка вийшли у поле жать. Жінка положила свою маленьку дитину під копою, а сама і жне коло чоловіка. Коли це вовк біжить житом, та за ту дитину — і несе її полем. Сірко за тим вовком. Доганяє його. А чоловік кричить:— Гидж-га, Сірко!Сірко якось догнав того вовка і забрав дитину: приніс до того чоловіка та й оддав йому. Тоді той чоловік вийняв із торби хліб і кусок сала та й каже:— На, Сірко їж,— за те, що не дав вовкові дитини з’їсти!Ото увечері ідуть із поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:— Жінко, вари лишень гречані галушки та сито їх із салом затовчи.Тільки що вони ізварилися, він садовить Сірка за стіл та й сам сів коло його і каже:— А сип, жінко, галушки, та будем вечерять.Жінка і насипала. Він Сіркові набрав у полумисок; так уже йому годить, щоб він не був голодний, щоб він часом гарячим не опікся!Ото Сірко і думає:«Треба подякувати вовкові, що він мені таку вигоду зробив».А той чоловік, діждавши м’ясниць, віддає свою дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому:— Прийди у неділю увечері до города мого хазяїна, а я тебе зазву у хату та віддячу тобі за те, що ти мені добро зробив.Ось вовк, чекаючи неділю, прийшов на те місце, яке йому вказав Сірко. Того ж дня у чоловіка було весілля. Сірко вийшов до нього, провів до хати і посадив під столом. Потім Сірко взяв пляшку горілки, поклав м’яса і поніс під стіл. Люди почали хочуть бити собаку, але чоловік заспокоїв їх:— Не бийте Сірка: він мені добро зробив, тому я теж буду до нього добрим, поки він живе.Сірко, помітивши, що на столі є найсмачніше, узяв це і подав вовкові. Він нагодував його і поїв так, що вовк не витримав і сказав:— Тепер буду співати!Сірко відповів:— Не співай, бо буде біда! Краще я ще дам тобі пляшку горілки, але мовчи.Вовк випив горілку і каже:— Тепер буду співати!І так загавкав під столом, що деякі люди втікли, а інші хотіли побити вовка. Сірко ліг на нього, ніби хоче задушити. Хазяїн сказав:— Не бийте вовка, бо якщо ви його вб’єте, то й Сірка вб’єте! Він сам усе владнає — не чіпайте їх.Сірко вивів вовка на поле і сказав:— Ти мені допоміг, я тобі. І вони попрощалися.

У місті, що зветься по-княжому Львів, Не так вже й багато знайдеться левів. Ну трохи знайдеться. Та як не крути — То все кам’яні велетенські коти. І тільки одного зустрінеш в трамваї, В цукерні, де часто він чай попиває, На Галицькім ринку купує він шинку, Шпондерок, морквинку, десяток яєць — І з кошиком повним вертає до Ринку, А далі зникає в одній з кам’яниць.У місті, що зветься по-княжому Львів, Наш Лев оселитись давно вже хотів. Хоч був він царем, та не звіром страшним, А добрим напрочуд, до того ж, старим. У Відні колись він отримав освіту, За час царювання об’їздив півсвіту, У Греції, Швеції жив, у Бомбеї, Бував у Венеції, бачив Париж, Останнє кохання зустрів на Бродвеї — Чимало побачив наш Лев дивовиж.Та міста, що зветься по-княжому Львів, На жодне у світі міняти не смів, Бо Левові предки — тепер кам’яні — Частенько з’являлись старому у сні (Бо знали, що нудився дуже на троні, Навіть не тішився царській короні), Заходили тихо в просторі палати, І прадід на вухо йому шепотів: «Як втомишся, Левку, володарювати, Вертайся, правнучку, у місто левів»У місті, що зветься по-княжому Львів, Наш Лев незабаром назавжди осів. Оскільки ж високе походження мав, Найвищу мансарду собі відшукав. Простора, весела, вікон — чотири, Кращої годі шукати квартири — А східці рипучі ведуть на горище, Маленькі дверцята виводять на дах — І звідти вже бачиш все місто. А вище — хіба жовто-синій на Ратуші стяг.

Жили собі чоловік та жінка, і був у них козел та баран. Якось каже чоловік:— Жінко, пора виганяти цього барана і козла. Вони лише хліб дурно їдять. Геть з двору, козел і баран, щоб вас тут більше не було! Не було що робити, пошили собі козел із бараном торбу та й пішли світ за очі.Ідуть вони, йдуть. Посеред поля знаходять вовчу голову. Баран був сильний, але несміливий, а козел сміливий, але слабкий. Почали сперечатися:— Бери, баране, голову, ти ж дужий! — Ні, бери ти, козле, ти ж сміливий!Довго думали, а потім вирішили взяти голову удвох і поклали її в торбу. Йдуть далі. Коли бачать — вогонь горить.— Ходімо туди переночуємо, — каже козел, — може, вовки нас не зачеплять.Прийшли до багаття, а там вовки кашу варять.— А, здорові, молодці! — привіталися козел і баран. — І вам доброго здоров’я, братці! — відповіли вовки, а самі додають: — Каша ще не кипить, але м’ясо вже буде з вас!Почув це баран — перелякався, а козел іще більше злякався. Але козел не розгубився:— Баране, подай мені ту вовчу голову з торби!Баран дістав голову.— Ні, не цю, більшу подай! — наполягає козел.Баран знову дістає ту ж голову.— Та я сказав, ще більшу подай!Тут вовки як почули це, то перелякалися не на жарт. Стали вони радитися, як би їм утекти, щоб самим не стати вечерею для цього хитрого козла та його сильного друга барана.Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та от біда — води немає. Піду я по воду», — сказав один із вовків. Але як тільки пішов, одразу вирішив: «Хай вам абищо з вашою кашею й компанією!» — і більше не повернувся.Другий вовк почав чекати його, а потім сам подумав: «Ех, вражий син, пішов та й не вертається! Ну, я вже з ломакою за ним піду та прижену, як собаку!» Але, як побіг, так і той не повернувся.Третій вовк сидів, чекав, поки не здалося, що вже надто довго: «Ох, піду я сам, так прижену обох ледарів!» Але й він, як побіг, так радів, що зміг утекти від куреня.Тим часом козел і баран зрозуміли, що небезпека минула, та поспішили поїсти кашу й утекти з куреня. Проте вовки, передумавши, вирішили повернутися: «Чому це ми трьома маємо боятися якогось козла та барана? Ходімо, з’їмо їх, вражих синів!»Коли вовки повернулися до куреня, козел і баран вже втекли. Вовки побачили їх на дереві: козел сидів на самому вершечку, а баран, боячись висоти, залишився трохи нижче.«Лягай, старший, і ворожи, де вони», — наказали вовки своєму головному. Той ліг на спину й почав вдивлятися вгору. А баран, тремтячи на гілці, раптом не втримався й звалився прямо на вовка!Козел, побачивши це, сміливо закричав зверху: «Подайте мені ворожбита сюди!» Вовки так перелякалися, що миттю зірвалися з місця й утекли, радіючи, що врятувалися.

Далеко в безкрайніх океанських просторах існував легендарний Острів Зірок, де, за переказами, ховалося золото, яке світилося вночі, наче зірки на небі. Багато хто намагався знайти цей скарб, але ніхто не повертався.Одного дня капітан Джек Шторм, відомий пірат із безліччю перемог за плечима, почув про це місце. Його душа запалала бажанням стати господарем зіркового золота. Він зібрав свою команду, яка складалася з веселих, але хоробрих піратів: моряка Тома, що знав мову хвиль, кок Окорок, який вмів варити суп навіть із морської води, і маленького юнгу Фредді, який мріяв стати капітаном.— Ми знайдемо Острів Зірок, навіть якщо доведеться плисти до краю світу! — оголосив Джек, здійнявши свою шаблю до неба.Шлях до ОстроваПодорож була важкою. Хвилі здіймалися, як гори, вітри здували вітрила, а шторми намагалися перевернути корабель. Але команда трималася разом. Моряк Том слухав шум хвиль і визначав шлях, Окорок годував команду смачним супом, а юнга Фредді завжди допомагав піднімати вітрила. Одного вечора, коли сонце занурювалося в океан, у небі з’явилася яскрава зірка. Вона вказувала шлях, ніби промовляла: «Слідуй за мною!»Небезпеки ОстроваКоли пірати нарешті досягли Острова Зірок, перед ними постало дивне видовище. Пальми світилися, піщаний берег мерехтів золотим світлом, а повітря було наповнене мелодією, що лунала з глибин джунглів. — Будьте обережні, це місце не таке просте, — попередив Джек.Вони ступили на острів і одразу потрапили у пастку. Золотий пісок засмоктував їх, наче живий! Завдяки хитрощам Тома та сміливості Фредді команді вдалося звільнитися.Далі джунглі сповнилися загадками. На кожному кроці піратам доводилося розгадувати завдання: перелічити зірки в небі, знайти шлях за світінням рідкісних квітів і навіть співати пісню про море.Скарб ЗірокКоли пірати нарешті дісталися до центру острова, вони побачили величезну скелю, вкриту мерехтливими зірками. На вершині лежала скриня. Джек відкрив її, і всередині замість золота побачив… кристали, що світилися чарівним світлом.— Це і є зіркове золото? — здивувався Окорок.— Так, але воно має іншу цінність, — сказав старий голос.Перед ними з’явився мудрий старець у мантії зі світлячків. Він пояснив, що кристали дарують не багатство, а мудрість і силу об’єднувати серця.— Справжній скарб — це ваша дружба і спільна мрія, яка привела вас сюди, — промовив старець і зник. ПоверненняКоли команда повернулася на корабель, вони зрозуміли, що стали набагато ближчими одне до одного. Кристали тепер висіли на щоглі, освітлюючи шлях у будь-яку бурю.— Хоч ми й не знайшли золота, ми стали найбагатшими, — сказав капітан Джек.І їхній корабель назавжди залишився в легендах як той, що несе світло дружби й відваги.

Бембі з’явився на світ у лісовій гущавині. Він лежав біля своєї мами олениці на маленькій галяві, надійно схованій серед густих чагарів. Згори над галявою повисли рясно-зелені лапаті віти високих дерев. Здавалося, що мати з оленям матимуть спокій у своїй схованці.Але цікава всюдисуща сорока таки вистежила їх. «Яке чарівне дитя!» — заверещала вона і майнула нетрями, розносячи новину серед мешканців лісу.Цокотіння крилатої плетухи привернуло загальну увагу — десятки птахів та звірят побігли, пострибали, полетіли, щоб побачити нового мешканця лісу. Між кущами вистрибом поспішали зайці, розпушивши хвости; перелітали з гілки на гілку білки, а між ними й над ними пурхали пройдисвіти- горобці.Навіть сова, що цілий день куняла в темряві, навіть вона прокинулась, бо одне зайченя затарабанило по стовбуру дерева так, що затремтіло совине дупло.— Хто там? Хто? — сонно пробуркотіла сова, не знаючи останніх новин.—Прокидайся, Сово! —гукнуло їй зайченя. — В родині королівських оленів народився малий королевич!—Всі поспішають його побачити, — сказала білка, зазираючи в дупло. — Ходімо з нами!Зітхнувши, сова розправила крила і полетіла слідом за і усіма. Навколо галявини вже зібралися білки та зайці. Вони дивилися крізь кущі, розглядаючи оленицю й мале плямисте створіння поруч з нею.Створіння називалося Бембі — то й був новонароджений королевич лісу. Але не всі ще його роздивилися.Сова перша порушила урочисту тишу.— Оце-то подія! — сказала вона. — Оце-то подія! Таке нечасто буває. Нечасто трапляється побачити новонародженого королевича, та ще й у лісі. Прийміть наші поздоровлення і привітання!Олениця підвела очі.— Дякую, — тихо сказала вона.По тому вона ніжно підштовхнула носом свого сонного ! сина — малий теж підвів голову й озирнувся.Вона підштовхнула Бембі ще раз, прошепотіла: «Підведися!» — й підбадьорливо лизнула його. Оленятко різко звелося на тонкі ніжки. Вони в нього тремтіли, і, силкуючися встояти, малий сперся на маму. — Ви погляньте лиш! Він уже намагається стояти! — закричало зайченя Барабанщик і затарабанило по землі зразу двома лапами. — Він шикарний!—Барабанщику! — докірливо похитала головою мати- зайчиха. — Де ти набрався таких словечок?!Ноги в оленяти були, як ви самі розумієте, ще слабкі, але воно уперто стояло поруч із мамою.Потроху звірі почали розходитися. Кожен вклонявся, прощався і йшов своєю дорогою.Барабанщик прощався останній.— Як ви назвете маленького королевича? — запитав він.—Я назву його Бембі, — відповіла олениця.—Бембі, — повторив Барабанщик, —- Бембі. Непогане ім’я. Рости здоровий, Бембі! — і він пострибав слідом за сестрами й мамою.Незабаром усі звірі довідались, як звати оленятко.Того літа в лісі було напрочуд гарно. Небо променилося ясною блакиттю, дерева красувалися буйнозеленим листям, а земля рясніла різнобарвними квітами, що яскріли, наче зірки — жовті, червоні та білі.Бембі любив ходити з мамою лісовими стежками, такими вузенькими, що кущі сплітали над ними свої віти. Часом гілка зачіпала його за ногу чи якийсь кущ боляче стьобав по стегну. Але мама завжди бувала поруч і щоразу допомагала вивчати закони лісу.Потроху в Бембі ставало дедалі більше друзів. Білочки вітали його, стрибаючи слідом: «Доброго ранку, королевичу!» Опосуми звисали з дерев, погойдуючись на хвостах, і кричали: «Привіт, королевичу Бембі!» Оленя здивовано озирало звірят, не відповідаючи їм, — воно ж бо іце зовсім не вміло говорити.Якось Бембі з мамою вийшли на галявинку й зустріли там Барабанщика зі всіма його родичами.—Гей, Бембі! — гукнуло зайченя. — Пограймося!—Так, так, пограйся з нами! — закричала сестра Барабанщика.І зайці почали гасати по галявині, перестрибуючи через галузки, горбочки й купини трави. Вони закружляли навколо Бембі так швидко, що в того запаморочилось у голові. Оленя скам’яніло, захоплене й здивоване.Барабанщик перескочив через колоду, і всі його сестри стрибнули слідом за ним.— Ну ж бо, Бембі! — гукнуло зайченя. — Стрибай до нас!Бембі врешті наважився. Він стрибнув і впав животом на колоду; дві його ноги зависли по один бік її, а дві — з іншого боку. Оленя безпорадно сповзло з колоди, та Барабанщик тільки вухами повів.—Нічого, зараз не вийшло, вийде іншого разу,— підморгнув він.Бембі випростав ноги й підвівся знову. Але він і досі ще не вмів розмовляти. Оленя незграбно потупцювало за Барабанщиком до зграйки птахів, що сиділи на гілці, низько похиленій над землею.Бембі глянув угору.—Це птахи, Бембі, — сказав йому Барабанщик. — Птахи!—Птахи, — повільно вимовив слідом за ним Бембі.Це було перше слово, яке сказав юний королевич!Барабанщик та його сестри аж затанцювали від захвату, та й самому Бембі було дуже приємно. Він знову й знову повторював собі щойно вивчене слово. А уздрівши метелика, що перелітав стежку, вже впевнено гукнув:— Птах! Птах!— Ні, Бембі, — відповів Барабанщик. — То не птах. То метелик.Метелик зник серед жовтих суцвіть. Бембі, як щасливий всезнайка, підійшов до квітів, нахилився й гукнув:—Метелик!— Ні, Бембі, — виправив Барабанщик. — То не метелик. То квітка!Він занурив ніс між квіти й понюхав. Бембі зробив те ж саме, та раптом злякано відсахнувся. Він торкнув носом щось волохате й тепле.З квітів виринула маленька чорна голова з двома блискучими очками.—Квітка! — закричав Бембі.Чорні оченята моргнули — зразу обидва. Мале звірятко вийшло з квітів, блиснувши проти сонця білою смугою на чорній спині.Заєць аж лягав зі сміху. Він так реготав, що довго не міг спромогтися на слово.— Ніяка це не квітка, — нарешті пояснив Барабанщик, — це скунс, звірок такий!— Квітка! — повторив Бембі, потопаючи в зливі нових слів.— А мені байдуже, — сказав скунс, — молодой королевич може називати мене Квіткою, коли хоче. Мені навіть подобається це ім’я.Так Бембі здобув ще одного приятеля, а скунс — нове ім’я.Одного ранку Бембі з мамою пішли стежкою, якою досі ще не ходили. Стежка пролягала густими хащами. Аж ось попереду з’явився просвіт. Олениця з сином увійшли в чагарі, заплетені в’юнкими рослинами. За кілька кроків видніла осяяна яскравим сонцем галявина. Бембі хотів негайно ж туди побігти, але мати спинила його.— Зачекай, — мовила вона, — не можна вибігати на моріжок, не впевнившись, що там безпечно.Повільно, обережно вона ступила кілька кроків, прислухалася і втягла напруженими ніздрями повітря, повертаючи навсібіч голову. І лише тоді гукнула до сина:—Ходімо!Бембі вистрибнув з чагарів. Йому було так радісно й гарно, що він почав підплигувати на зеленому моріжку — такого чудового просторого місця йому ще не доводилося бачити.—Лови мене! — гукнула мама й побігла.Бембі кинувся наздогін. Йому здалося, що він летить, легко, без жодного зусилля.Мати навчала Бембі гратися й бігати у високій траві — вони описували кола, тішачися простором та безпекою. Це тривало довго, поки нарешті олениця зупинилася відпочити.Бембі гасав далі, вивчаючи все довкола. І як же він здивувався, коли раптом побачив свого малого приятеля скунса, що сидів серед квітів.—Доброго райку, Квітко! — сказав Бембі: останнім часом його словник значно збільшився.Скунс відповів на привітання, чемно усміхнувшись. Але Бембі не міг довго встояти на одному місці. Він стрибнув ще раз і побачив Барабанщика, який тут-таки, неподалік, поскубував разом із сестрами смачну конюшину. Ледве повертаючи язиком у роті, повному конюшини, Барабанщик все ж таки спромігся запросити приятеля:— Скуштуй, Бембі! Поскуби разом із нами!Бембі скуштував. Ця трава була незвичайна не тільки на вигляд. Смакувала вона теж незвичайно. Оленя швидко зрозуміло, що зайці недарма її полюбляли, і запам’ятало, яка на вигляд конюшина — запашна їжа, досі йому не відома.Та коли він іще раз ткнувся носом у смачне зілля, звідти виплигнула велика зелена жаба і спокійнісінько пострибала, собі до ставка, що виблискував зовсім поруч. Бембі був украй здивований: по-перше, він досі ніколи не бачив жаб, а по- друге, вперше уздрів ставок. Він прожогом кинувся до води, щоб краще усе розгледіти.Де ж могла подітися та жаба? Бембі здивовано оглядав кола, що ширилися блискучою гладінню, і підійшов ще ближче — зазирнути в ставок. Водяне плесо потроху заспокоїлося, але, глянувши в воду, Бембі стрибнув назад. Він страшенно! злякався, бо побачив оленя, що уважно дивилося на нього з води.— Не лякайся, Бембі! — засміялася позаду мама. — Ти просто бачиш себе у воді.Бембі глянув ще раз. Але тепер уже двоє оленят дивилося на нього з води. Це було вже занадто. Бембі знову стрибнув назад, та, звівши голову і сторожко озирнувшись, він побачив, що це йому не привиділося. Поруч з ним стояло ще одне оленя.— Здоров! — сказало воно.Бембі відступив назад, зупинився, потім знову позадкуй вав і кинувся чимдуж до мами, яка спокійно поскубувала, траву поруч із іншою оленицею. Бембі вклонився незнайомці; й злякано озирнувся на оленя, що бігло за ним слідом.— Не бійся, Бембі, — сказала йому мама. — То маленька Фаліна, а це — твоя тітка Ена. Ти не хочеш привітатися з ними?— Добрий день, Бембі, — сказали олені.Але Бембі нічого не відповів.Ти ж хотів познайомитися з іншими оленями, — додала мати, — а тітка Ена й Фаліна — такі самі олені, як ми з тобою. Чого ж ти мовчиш? Невже ти не можеш до них обізватися?—Добрий день! — прошепотів Бембі ледь чутно.—Ходімо побавимось, Бембі, — запропонувала Фаліна, що здивувалася, почувши голос нового свого знайомця, — такий він був тихий. Вона стрибнула й лизнула Бембі в ніс.Бембі стрімголов помчав від неї, а Фаліна побігла навздогін. Здавалося, іцо малюки летять, не торкаючись до землі.Вони бігали одне за одним, не знаючи втоми, перестрибуючи горбочки й невисокі кущі.Коли оленята зупинилися, вкрай захекані й потомлені, вони були вже добрими друзями.Потім оленята рушили гуляти в парі, неквапно ступаючи по соковитій траві, — Бембі відчув, яким цікавим стає життя, коли знайдеш щирого приятеля, і весь аж промінився щастям.А прогулянки з мамою ставали тепер ще цікавіші. Вони знаходили нові стежки та барвисті галявини. Це був час найбільшої радості Бембі і найбільшого страху. Якось далеко в лісі щось тріснуло, й мама сказала, що то стріляє людина, — Людина, Яка Полює На Оленів. Бембі побачив у материних очах щирий безпорадний жах, коли вона додала: то смерть, невблаганна смерть глухо тріснула в лісі, а смерть наздоганяє так швидко, що найпрудкіший з оленів не може від неї втекти.— Стережися озброєних людей, сину, — сумно мовила олениця.Минали дні. Листя на деревах жовкло, хилилася й висихала трава, безжалісний вітер обдирав гілки, й ті стирчали чорні, голі, розпачливо похитуючись під похмурим сірим небом.Якось уранці Бембі прокинувся від холоду. Холод проймав його і поколював сотнями гострих колючок. Ще не розплющивши очей, оленя відчуло, що в повітрі потягло чимось незвичним, зовсім-зовсім новим. Бембі сторожко визирнув зі своєї схованки. Все навкруги було вкрите чимось білим.— Це сніг, Бембі,—сказала йому мати,— виходь, пострибай трохи, не бійся!Обережно-обережно Бембі ступив на сніг. Його копитце зразу ж глибоко пірнуло в пухнасту м’яку ковдру. Оленяті доводилося високо підіймати ноги, щоб переступати. Знову й знову він підкидав сніжні хмарки та пластівці снігу наче мерзле листя спадало оленяті на спину й на ніс. Сніжинки лоскотали горло й поколювали очі.Бембі був у захваті. Сонце яскраво відбивалося від сліпучо-білої поверхні. Повітря було чисте і м’яке, а навколо весело кружляли й падали білі зірки.Вибігши на горбочок, Бембі побачив, що все, поки сягав зір, стало біле. Навіть ставок був білий. А посередині білого ставка сидів Барабанщик.— Біжи сюди, Бембі! — крикнуло зайченя. — Поглянь лиш! Вода задубіла! Ти коли бачив таке? — Він барабанив задньою ногою по кризі. — Тут можна навіть ковзатися! Ось дивись, як це робиться!Барабанщик розігнався і помчав через ставок. Бембі надумав спробувати й собі, але ноги під ним роз’їхались в різні боки, і оленя впало на тверду кригу. Бембі гадав, що це зовсім не смішно, хоч Барабанщик аж зайшовся реготом.— Слухай, Барабанщику, — сказав Бембі, марно намагаючись зіпнутися на ноги, — пограймося в щось інше. — Він нарешті випростався і струшував тепер примерзлі грудочки снігу. — А де Квітка?— Де Квітка? — замислився Барабанщик. — Здається, знаю! Біжімо!Він допоміг Бембі зійти на берег, і вони побігли — Барабанщик попереду, оленя за ним — до нори, де жили скунси. Звірята нахилилися й по черзі зазирнули в нору. Там, мирно посопуючи на своєму ліжку, вистеленому засушеними квітами, лежав маленький скунс.— Прокидайся, Квітко! — гукнув Бембі.—А що, вже весна? — сонним голосом спитав Квітка, напіврозплющивши очі.—Ні, щойно зима почалася, — сказав Бембі. — Це так гарно. Що ти тут робиш?—В мене зимова сплячка, — поважно відповів малий скунс, — хіба ж ти не знаєш, що всі квіти сплять узимку?Барабанщик позіхнув:— Знаєте, друзі, мені теж захотілося подрімати. Бувай, Бембі, ще побачимося!Оленя повернулось до мами.— Не турбуйся, Бембі, — сказала олениця. — Зима скоро закінчиться, знову прийде весна.Бембі ліг спати в затишній теплій хащі, куди вітер не міг продертися. Він снив про веселі ігри, про друзів, про те, як вони бавитимуться, коли прийде весна.В оленяти все ще було попереду — справжні пригоди, справжні радощі та печалі, крізь які він має пройти, доки стане дорослим оленем з гарними рогами над головою. Він стане, неодмінно стане ним, Бембі, малий королевич великого лісу.Його казка тільки починається…