Казки для дітей 4–5 років

Колись давно в маленькому містечку, яке називалося Сердечне, жив мудрий і добрий святий Валентин. Він був улюбленцем усіх мешканців, адже мав здатність дарувати людям щастя та любов. Щоразу, коли хтось був сумний або самотній, святий Валентин приносив їм маленькі подарунки, щоб їх серце розцвіло від радості.Одного разу, коли наближався День Святого Валентина, святий Валентин вирішив зробити щось особливе для всіх дітей міста. Він розумів, що справжня любов не тільки між дорослими, але й у дружбі, турботі один про одного. Він вирішив, що цього року даруватиме дітям «чарівні серця».Усе місто знало, що на День Святого Валентина святого Валентина можна зустріти в парку, і кожен, хто був добрим і турботливим, міг отримати «чарівне серце». Це серце не було звичайним — воно світилися теплом і радості, і будь-хто, хто його тримав, відчував, як серце наповнюється любов’ю і добротою.Того дня всі діти Сердечного зібралися в парку. Валентин стояв посередині, і його очі сяяли від радості, бо він бачив, скільки тепла й любові вони носили в своїх серцях.— Кожен із вас має «чарівне серце» всередині, — сказав він. — Але це серце стає ще яскравішим, коли ви ділитеся ним з іншими. І тоді, святий Валентин почав роздавати маленькі серця дітям. Оля отримала серце, коли допомогла старенькій бабусі, Петрик — коли поділився своєю іграшкою з другом, а Ірина — коли підтримала сестричку в грубі хвилини.До кінця дня серце кожного з них світилося теплом і добром. І навіть ті, хто був трішки сумним, відчули, як світ навколо наповнюється теплом. Всі діти зрозуміли, що справжня любов — це не тільки слова, а й вчинки: турбота, доброта й увага до інших.І так, кожного року на День Святого Валентина місто Сердечне наповнювалося світлом і теплом, а святий Валентин продовжував нагадувати дітям, що любов у світі починається з їхніх сердець. Мораль: Справжня любов — це не просто слова, а вчинки, турбота про інших і доброта, якою можна поділитися з кожним.

Хлопчик сидів біля відчиненого вікна й пускав мильні бульбашки. Вони були легкі, красиві. Сонечко грало на бульбашках всіма кольорами веселки: жовтим, синім, зеленим, оранжевим, фіолетовим… Легенький вітерець підхоплював бульбашки, й вони летіли над квітником, над кущами бузку. Їм хотілося піднятися вище за дерева, та ледве торкалися листя — вони лопались. А одна велика Мильна Бульбашка, підхоплена вітром, полетіла у синє небо. Побачила Мильну Бульбашку Ластівка, полинула до неї, летить поруч і дивується: — Яке на вас гарне плаття! Яка ви красива! Ви чарівна пташка! — Так, я чарівна пташка, — згорда відповіла Бульбашка. — Поглянь, одежа на мені веселкою грає. Доторкнулася Ластівка до одежі — Мильна Бульбашка лопнула. — Де ж це вона поділась та чарівна пташка? — здивувалася Ластівка. — Тільки бризки полетіли.

Одного чудового ранку Свинка Пеппа прокинулася від яскравого сонечка, що заглядало у вікно. Вона швидко підхопилася з ліжка і побігла вниз до своєї родини.— Добрий ранок, Пеппо! — привіталися Мама і Тато Свині.— Добрий ранок! — відповіла Пеппа. — Що ми сьогодні будемо робити?— Ми з Джорджем хочемо пограти у пошук скарбів! — вигукнув Тато Свин, підморгнувши.— Ооо! Це дуже цікаво! — Пеппа застрибала від радості.Тато Свин передав Пеппі стару карту з намальованими слідами та хрестиком. — Це карта справжнього скарбу! — пояснив він.Пеппа, Джордж, Сюзі Вівця і Денні Пес взяли лупи, лопатки та вирушили у велику пригоду.Перша підказкаКарта привела друзів на ігровий майданчик, де вони знайшли першу підказку: “Сонце світить, трава росте, Тут гойдалка весело гойдає тебе!” — Це гойдалки! — вигукнула Пеппа.Вони підбігли до гойдалок і побачили там місіс Качечку, яка тримала у дзьобику папірець.— Кря-кря! — сказала вона, віддаючи підказку.Друга підказка— Дякую, місіс Качечко! — засміялася Пеппа й розгорнула папірець.На ньому було написано: “Де піски теплі й м’які, Скарб чекає вас мерщій!” — Це пісочниця! — сказав Джордж.Всі кинулися до пісочниці та почали копати.— Я щось знайшов! — вигукнув Денні Пес, витягуючи з піску пляшку з запискою.— Подивимось, що там написано! — запропонувала Сюзі.Остання підказкаПеппа розгорнула папірець і прочитала: “Там, де листячко шурхоче, І в затінку відпочити хочеш.” — Це під велике дерево! — радісно вигукнула вона.Друзі побігли до старого дуба у парку. Там вони побачили маленьку купку землі, наче хтось щось сховав.— Давайте копати! — запропонувала Сюзі.Всі разом узялися за роботу. Джордж навіть використав свій маленький екскаватор, щоб швидше знайти скарб.Раптом лопатка Пеппи вдарилася об щось тверде.— Це скриня! — радісно закричала вона.Справжній скарб!Друзі відкрили її і знайшли всередині… коробку з печивом у формі сердечок!— Оце справжній скарб! — засміялася Сюзі.Але раптом Пеппа помітила ще одну маленьку коробочку в скрині. Вона відкрила її й побачила яскравий медальйон у формі серця.— Ооо, яка краса! — захоплено вигукнула Пеппа.На звороті було написано: “Дружба — це найцінніший скарб!”— Це правда! — погодився Денні.Всі сіли під деревом, смакували печивом і раділи, що знайшли не лише справжній скарб, а й провели чудовий день разом.— Це був найкращий день! — сказала Пеппа.— Хрю-хрю, — погодився Джордж.І всі весело засміялися.Кінець!

У дрімучому лісі й у глибокому яру ще лежать холодні сніги. Спить пролісок під торішнім листям. Синіє лід на ставку. Тільки на горбах і схилах розтало, потекли струмочки. Запарувала земля, в синьому небі заграло ясне сонечко. Вийшла з хати Маринка й побачила сіру пташку в небі. Пташка співала. Немов срібний дзвіночок на крильцях підняла, і він тремтів, тремтів. — Мамо, що це за пташка співає? — питає Маринка маму. — Жайворонок, — відповідає мама. — Чого ж він так рано прилетів? Чому так радісно співає? Ще ж сніги лежать… — Жайворонок сонечкові допомагає, — каже мама. — Як же він допомагає? — дивується Маринка. — Коли жайворонок злітає в синє небо, воно стає тепліше.

Одного ранку Райдер отримав терміновий сигнал тривоги. На пляжі біля Бухти Пригод залишилися дивні сліди, а рибалки бачили щось велике у воді!– Щенячий Патруль, у нас нова місія! – оголосив Райдер. – Нам потрібно розслідувати загадкові сліди на пляжі!Щенята миттєво зібралися в штабі.– Я готовий! – вигукнув Маршалл, трохи спіткнувшись, але швидко піднявся.– Я візьму слід! – впевнено сказав Гонщик.– А я розвідаю місцевість з неба! – додала Скай, розправляючи свої крила.Таємничі слідиЩенята вирушили на пляж і справді побачили великі сліди, що тягнулися по піску аж до скель.– Ці сліди точно не людські… І не схожі на лапи жодної тварини, яку ми знаємо, – замислився Гонщик.Скай піднялася в повітря й обстежила територію.– Хлопці, сліди ведуть до великої печери біля скелі! – повідомила вона.Знахідка у печеріЩенята обережно наблизилися до печери. Усередині було темно і лунко, а десь у глибині чулося тихе скавуління.– Хто там? Не бійся, ми допоможемо! – кликнув Райдер.З глибини печери виліз маленький тюлень, весь мокрий і наляканий.– Ого, це ж тюленятко! Він загубився! – вигукнув Роккі.Тюленя тихо запищало, ніби просило допомоги.– Його хвилі винесли на берег, і він не може знайти дорогу назад до води! – здогадався Зума. Повернення додомуЩенята швидко придумали план.Роккі змайстрував із дощок маленький пліт, а Скай допомогла підштовхнути його ближче до води.– Ну що, друже, час додому! – підбадьорив малюка Гонщик.Маршалл ніжно посадив тюленя на пліт, а Зума повів його через хвилі назад у море.Раптом із води з’явилися ще кілька тюленів – вони радісно зустріли свого малюка!– Місія виконана! – вигукнув Райдер.Святкування успіхуПовернувшись на берег, щенята радісно стрибали від щастя.– Ще одна справа для Щенячого Патруля! – сказав Гонщик.– Без паніки, поки ми на варті! – додав Маршалл, спіткнувшись, але всі лише засміялися.– Що ж, щенята, чудова робота! Ви всі справжні герої! – похвалив їх Райдер.І всі разом побігли гратися на пляжі, знаючи, що завжди готові прийти на допомогу!

Летіли собі Ластівка й Горобець та й зустрілися. Ластівка й каже:— Я швидше літаю.Та й полетіла високо-високо, аж де хмари. Повернулась на землю, а Горобець каже:— Ти вмієш високо літати, а я вмію по землі стрибати, а ти не вмієш. Ластівка спробувала й собі стрибати, але нічого не вийшло. Тоді вона каже Горобцеві:— А я вмію над ставком летіти й можу, летючи, води напитися.Летить Ластівка швидко-швидко, нахилилась над водою та й напилась води.— Бачиш, Горобчику, а ти й не вмієш.А Горобчик сміється:— А пробуй на гілочці гойдатися. Я вмію, а ти не вмієш.Полетів Горобчик, сів на тоненьку вербову гілочку та й гойдається. Уже й сонце заходить, а він усе гойдається.— Цвірінь-цвірінь, — засміявся Горобчик.

Коли синові виповнилось дванадцять літ, батько дав йому нову лопату й сказав:— Іди, сину, в поле, відмір ділянку сто кроків уздовж, сто впоперек і скопай.Пішов син у поле, відміряв ділянку й копає. А копати він ще не вмів. Важко було попервах, поки руку набив та й до лопати приловчився. Наприкінці робота ішла все краще й краще. Та коли син застромив лопату в землю, щоб перевернути останню скибу, вона зламалась.Вернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за таку шкоду?— Пробачте мені, тату, — каже син. — Я вчинив збиток. Лопата зламалась.— А копати навчився? Копати тобі наприкінці було важко чи легко?— Навчився, — каже. — І копати наприкінці було легше, як на початку.— То ти не загубив, а знайшов.— Що ж я знайшов, тату?— Бажання трудитись. Це найдорожча знахідка.

Настала довгоочікувана весна. З-під землі з’явилася зелена стрілочка. Вона швидко розділилася на два листочки. Листочки стали широкими. А між ними з’явився маленький, тоненький паросток. Він піднявся, нахилився до одного листочка й одного чудового ранку розцвів білими Дзвіночками. Це були Дзвіночки Конвалій. Білі Дзвіночки Конвалій побачив маленький хлопчик. Його вразила краса квітів. Він не міг відірвати очей од них. Хлопчик простягнув руку, щоб зірвати квіти, на що ті прошепотіли: — Хлопчику, для чого ти хочеш нас зірвати? — Ви мені подобаєтеся. Ви дуже красиві, — відповів хлопчик. — Добре, — сказали Дзвіночки Конвалій, тихо зітхнувши. — Зривай, але перед тим, як зірвати, скажи, які ми красиві. Хлопчик подивився на Дзвіночки Конвалій. Вони були прекрасні. Вони були схожі й на білу хмаринку, і на крило голуба, і ще на щось дивно красиве. Хлопчик усе це відчував, але сказати не зміг. Він стояв біля Дзвіночків Конвалій, зачарований їх красою. Стояв і мовчав. — Ростіть, Дзвіночки, — тихо вимовив хлопчик.

У далекій-далекій долині, де світанки вкривали землю рожевим світлом, а вечори наповнювали небо міріадами зірок, жив маленький динозавр Рекс. Він був не таким, як інші тиранозаври – замість того щоб гарчати й лякати всіх навколо, він мріяв про пригоди, дружбу і… чарівні зірки!Щоночі Рекс виходив на пагорб і дивився в небо, шукаючи найбільшу і найяскравішу зірку. Він вірив, що якщо зможе доторкнутися до неї, то здійсниться його найбільша мрія – навчитися літати!– «А що, якщо я справді зможу?» – шепотів він собі, розмахуючи маленькими лапками, ніби це були крила.Одного вечора, коли небо спалахнуло особливо яскравими вогниками, одна зірка раптом затріпотіла і впала прямо перед ним. Це була не проста зірка – вона палахкотіла м’яким золотавим світлом і лагідно усміхалася.– «Ти шукав мене?» – запитала вона.Рекс не міг повірити своїм очам!– «Так! Я хочу літати, як птеродактиль! Хочу бачити світ зверху і відчувати вітер у лапах!»Зірка замислилася.– «Я можу подарувати тобі крила, але ти повинен пообіцяти одну річ – використовувати їх тільки для добра!»Рекс кивнув, і зірка злетіла, осипаючи його золотим пилом. У ту ж мить у нього за спиною з’явилися справжні, сяючі крила!Він махнув ними і… піднявся в небо! Вперше в житті Рекс літав! Він бачив свою долину згори, вітався з птеродактилями та навіть заглянув у вулкан, який парував після дощу. Відтоді він став Рексом-Захисником. Якщо комусь потрібна була допомога – він прилітав, немов блискавка. А щоночі, перед тим як заснути, дякував чарівній зірці за її дар і обіцяв ніколи не забувати, що справжня магія – це добрі вчинки.