Казки для дітей 4–5 років

У далекому зачарованому лісі, де дерева шепотіли стародавні легенди, а річки дзвеніли, як музика, жила маленька єдиноріжка на ім’я Веселка . Вона була не схожа на інших єдинорогів — її ріг не світився, і через це вона почувалася особливою, але самотньою.— «Щоб ріг засяяв, ти маєш знайти свою справжню силу», — казала їй мудра Совина Королева.Але що це означало?Одного вечора ліс охопила тривога: місяць на небі потьмянів, і разом із ним зникли магічні сили всіх чарівних істот. Птахи не могли літати, дерева перестали рости, а світлячки згасли.— «Тільки крапля чистого місячного світла може повернути рівновагу!» — вигукнув старий Дракон Хмар.Веселка вирішила, що повинна щось зробити. Вона вирушила в найнебезпечніше місце — на Вершину Вітрів, де жила сама Ніч.Шлях був складним: річки стали темними і холодними, вітер намагався збити її з дороги, а тіні прошепотіли:— «Ти не зможеш… Ти не чарівна…»Але Веселка не зупинилася. Вона вийшла на вершину і побачила згаслий місяць. Він був сумний і самотній.— «Я можу тобі допомогти?» — тихо запитала вона.Місяць здивувався.— «Ти не боїшся мене?»— «Ні. Я знаю, як це — бути без світла…»І тоді місяць заплакав. Його сльоза — срібляста крапля чистого світла — впала прямо на ріг Веселки. І сталося диво! Її ріг засяяв яскравіше, ніж будь-коли, осяявши весь світ. Ліс знову наповнився чарами, птахи заспівали, а світлячки повернулися.З того дня Веселка зрозуміла: справжня сила — не в магії, а в доброму серці, яке не боїться темряви.

Одного теплого ранку, коли сонце ще тільки підіймалося за обрій, всі члени Щенячого Патруля зібралися на своїй базі. Райдер, їхній лідер, отримав важливе завдання: у лісі, де ще ніколи не був їхній патруль, з’явилося загадкове магічне дерево. Чутки ходили, що це дерево може виконати будь-яке бажання, але лише тим, хто прийде до нього з добрим серцем.— Потрібно дістатися до цього дерева і переконатися, що все в порядку, — сказав Райдер, зібравши команду.— Готові до пригоди! — відгукнулися щенята, кожен з яких мав свою особливу здібність.Маршал, пожежне щеня, був сповнений рішучості та хвилювання. — Буду пильнувати, щоб ніщо не загрожувало нашим друзям! — сказав він, обережно перевіряючи свою пожежну сумку.Рокі, винахідник і еколог, перевірив свої інструменти. — Це буде шанс перевірити мої нові екологічні гаджети! — сказав він з радістю.Зустрівши труднощі на своєму шляху, команда не здавалася. Ліс був темний і таємничий, а вітри носили з собою невідомі звуки, але щенята не боялися. Вони вірно допомагали один одному, долаючи всі труднощі.Коли вони нарешті дісталися до магічного дерева, то побачили, що воно неймовірно красиве, з блискучою корою та великими розлогими гілками, що мерехтіли в променях сонця. Але щось було не так. Дерево виглядало сумним.— Чому ти так сумуєш? — запитала Скай.Дерево повільно розпустило свої гілки, і з його коріння вийшов старий мудрий дух. — Я магічне дерево, і моя сила може здійснити будь-яке бажання. Але я не можу здійснити жодного бажання, поки не отримаю щось важливе від тих, хто приходить до мене.Щенята почали думати, і один за одним висловлювали свої бажання. Маршал побажав, щоб усі були в безпеці. Рокі попросив, щоб ліс залишався чистим і здоровим. Скай побажала, щоб її друзі завжди були щасливі.Але найменше і найцінніше бажання висловив наймолодший член патруля — щеня Чейз. Він підійшов до дерева і, опустивши голову, сказав: “Я бажаю, щоб ми завжди були разом, допомагали один одному і залишалися справжніми друзями.”Дерево раптом засяяло, і його гілки розцвіли, випускаючи яскраві квіти, які перетворювались на зірки. — Твоє бажання справжнє і від чистого серця. Ви, щенята, найкращі друзі, і саме це є справжньою силою. Магічне дерево підняло свої коріння, і весь ліс розцвів, наповнивши повітря ароматом чудових квітів. Щенячий Патруль повернувся додому, щасливий і втішений, що навіть у найтемніші моменти можна знайти світло, якщо вірити в дружбу та доброту.

Жила-була вдова, і були у неї дві дочки. Старша – точна копія матері: те саме обличчя, той самий характер. Дивишся на неї – і здається, що перед тобою її мати. Обидві, і старша дочка, і мати, були настільки грубими, пихатими, зарозумілими та злими, що всі люди – і знайомі, і незнайомі – намагалися триматися від них подалі.А молодша дочка вся вдалася в покійного батька – добра, привітна, лагідна, та ще й така красуня, що годі й шукати подібної.Зазвичай люди люблять тих, хто схожий на них. Тому мати безмежно любила старшу дочку і терпіти не могла молодшу. Вона змушувала її працювати з ранку до ночі, а годувала на кухні.Крім усіх інших справ, молодша дочка повинна була двічі на день ходити до джерела, що знаходилося щонайменше у двох годинах ходьби, і приносити звідти великий, наповнений по вінця глечик води.Якось, коли дівчина набирала воду, до неї підійшла якась бідна жінка й попросила напитися.— Пийте на здоров’я, тітонько, — сказала добра дівчина.Швиденько сполоснувши свій глечик, вона зачерпнула воду в найглибшому й найчистішому місці та подала жінці, притримуючи глечик так, щоб їй було зручніше пити.Жінка зробила кілька ковтків води й сказала дівчині:— Ти така добра, привітна й мила, що мені хочеться подарувати тобі щось на згадку.(Річ у тому, що це була фея, яка навмисне прийняла вигляд простої сільської жінки, щоб перевірити, чи справді ця дівчина така добра й чемна, як про неї розповідають.)— Ось що я тобі подарую: від сьогодні з кожним словом, яке ти вимовиш, з твоїх вуст падатимуть або квіти, або коштовне каміння. Прощавай!Коли дівчина повернулася додому, мати почала лаяти її за те, що вона так довго затрималася біля джерела.— Вибачте, матінко, — тихо мовила бідна дівчина. — Я й справді сьогодні затрималася.Але щойно вона вимовила ці слова, як із її губ упали кілька троянд, дві перлини й два великі діаманти.— Дивіться-но! — вигукнула мати, широко розплющивши очі від здивування. — Здається, замість слів вона сипле діаманти й перлини… Що з тобою сталося, дочко?(Вперше в житті вона назвала свою молодшу доньку «дочкою».) Дівчина просто, без приховування й без хизування, розповіла матері про все, що з нею сталося біля джерела. А квіти й діаманти тим часом сипалися з її вуст.— Ну, якщо так, — сказала мати, — треба й старшу дочку послати до джерела…— Ану, Фаншон, подивися, що падає з губ твоєї сестри, щойно вона заговорить! Невже тобі не хочеться отримати такий самий дивовижний дар? Для цього всього-на-всього треба сходити до джерела й, коли бідна жінка попросить у тебе води, чемно подати їй напитися.— Ось ще! Знайшла дурну! Мені зовсім не хочеться тягнутися в таку далечінь! — огризнулася старша сестра.— А я хочу, щоб ти пішла! — гримнула на неї мати. — І негайно, без балачок!Дівчина нехотя послухалася й вирушила в дорогу, не перестаючи бурчати. На всякий випадок вона взяла із собою срібний глечик — найкрасивіший, який тільки був у них у домі. Ледве вона підійшла до джерела, як назустріч їй з лісу вийшла вишукано вбрана дама й попросила ковток води.(Це була та сама фея, тільки цього разу вона прийняла вигляд принцеси, щоб перевірити, чи справді старша сестра така груба й зла, як про неї говорять.)— Невже ви думаєте, що я пройшла таку дорогу тільки для того, щоб дати вам напитися? — зухвало відповіла дівчина. — Ну звісно, саме для цього! Я ж і срібний глечик спеціально прихопила, щоб піднести водичку вашій милості!..А втім, мені байдуже. Пийте, якщо хочете…— Ви не надто чемні, — спокійно мовила фея. — Що ж, яка послуга — така й нагорода. Від сьогодні кожне слово, яке зірветься з ваших губ, перетворюватиметься на змію або жабу. Прощавайте!Щойно дівчина повернулася додому, мати кинулася їй назустріч:— Це ти, донечко? Ну як?— А ось так, матінко! — буркнула дочка, і в ту ж мить дві гадюки й дві жаби плюхнулися на поріг.— Ох, лишенько! — скрикнула мати. — Що це таке? Звідки?..А, знаю! Це все твоя сестра винна! Ну, вона в мене поплатиться!..І з цими словами вона накинулася на молодшу дочку з кулаками.Бідолашна в страху кинулася тікати й сховалася в сусідньому лісі.Там її і зустрів молодий принц, син короля цієї країни.Повертаючись із полювання, він знайшов у гущавині прекрасну дівчину й, захопившись її красою, запитав, що вона робить у лісі зовсім сама й чому так гірко плаче.— Ах, пане, — відповіла красуня, — матінка прогнала мене з дому!..Королівський син помітив, що з кожним словом дівчини з її вуст падає квітка, перлина чи діамант. Він здивувався й попросив пояснити, яке це диво. Тоді дівчина розповіла йому всю свою історію.Королівський син закохався в неї. До того ж він вирішив, що дар, яким фея наділила красуню, вартий більше за будь-яке придане, яке могла б принести йому інша наречена. Він відвіз дівчину до палацу, до свого батька, й одружився з нею.А старша сестра з кожним днем ставала все більш нестерпною й огидною. Врешті-решт навіть рідна мати не витримала й вигнала її з дому. Нещасна не змогла знайти притулку ніде й ні в кого й померла, відкинута всіма.

Якось, коли сонце світило яскраво, а небо було блакитним, Свинка Пеппа вирушила на прогулянку до лісу з родиною. Вона завжди обожнювала досліджувати нові місця, і цього разу їй стало цікаво, що ховається за межами знайомих стежок. Пеппа мріяла про неймовірні пригоди, і сьогодні вона була готова до чогось особливого.“Мамо, тату, давайте підемо в глибину лісу!” — радісно сказала Пеппа, тягнучи своїх батьків за собою.Мама Свинка усміхнулася і погодилася. “Тільки не забувай, що ліс може бути не таким вже й знайомим. Будь обережна.”І от, разом із родиною, Пеппа вирушила в подорож. Ліс був наповнений ароматом свіжої трави, птахи співали, а дерева шелестіли своїм листям. Але чим далі вони йшли, тим більше Пеппа відчувала, що щось особливе чекає на них у глибині лісу.Нарешті вони дійшли до великого, старого дуба, що стояв на галявині. Під його корінням Пеппа побачила маленький, блискучий ключик, який тягнув до себе її погляд. “Що це?” — подивувалася вона.“Це, мабуть, ключ до чогось важливого”, — відповіла Мама Свинка, теж звернувши увагу на знахідку.Пеппа підняла ключик і, тримаючи його в руках, відчула, як її серце затрепетало. Вона відчула, що цей ключ може відкрити двері до великої таємниці. Зазвичай Пеппа не боялася, але зараз її охопило хвилювання.“Мамо, татусю, може, ми знайдемо щось дуже цікаве?” — запитала Пеппа, тримаючи ключик перед собою.“Звісно, ми з тобою разом розкриємо цю таємницю!” — відповів Тато Свин.Вони вирушили в пошуках місця, яке могло б підходити для ключа. І незабаром, серед дерев, вони знайшли величезну кам’яну плиту з дивними знаками, які світилися під променями сонця.Пеппа підійшла до плити, вставила ключ у маленьку щілину і повернула його. Раптом земля під її ногами здригнулася, і плитка відсунулася, відкриваючи вхід у невелике підземелля.“Тут ми точно знайдемо щось захоплююче!” — зраділа Пеппа.Вони спустилися вниз і потрапили до маленької печери, всередині якої було багато яскравих каменів, що світилися, немов зірки. В середині стояла стара скриня, яка чекала свого відкриття.Пеппа підійшла до скрині і, зітхнувши від хвилювання, відкрила її. У середині була не золота, а не менш цінна річ — старовинна книга з казками про лісові пригоди. “Це книга моїх улюблених історій!” — вигукнула Пеппа, тримаючи її в руках. “Тут стільки неймовірних казок, які можуть ожити!”Мама Свинка і Тато Свин були так само здивовані і щасливі. “Це була справжня пригода, Пеппо”, — сказав Тато Свин.Вони повернулися додому, а Пеппа прочитала свою першу казку з нової книги. Від того моменту вона зрозуміла, що справжня магія полягає в тому, щоб не боятися відкривати нові горизонти і вірити в чудеса, які можуть трапитися на кожному кроці.Кінець. Ця казка про Пеппу нагадує, що іноді найбільша цінність полягає не в матеріальних речах, а в чудових пригодах, яких ми переживаємо разом з тими, кого любимо.

Літом, як тепло та гарно, Рябко вивернеться та витягнеться й примовляє:– На ката хата! Мені й так добре! А як прийде зима, холод та лиха година, то Рябко тоді зігнеться, скулиться та каже:– Коли б мені хатонька – хоч манісінька, хоч отакісінька!..Отже, як є в вас у дворі Рябко, або Сірко, чи який інший собака, то ви вже йому напніть хоч яку-небудь хатку, щоб він не пропадав холодом,- напніть «хоч манісіньку, хоч отакісіньку»!

У далекому-далекому лісі жив маленький їжачок на ім’я Колючко. Він був дуже добрим і розумним, але мав одну таємницю – боявся темряви. Щоночі, коли сонце ховалося за обрієм, а небо вкривалося зорями, Колючко ховався у своїй нірці та боявся навіть виглянути назовні.– А раптом у темряві живуть страшні чудовиська? – хвилювався він.Його друзі – зайченя, білочка й сова – веселилися під нічним небом, гралися у хованки, ловили світлячків, а їжачок сидів у своїй схованці й тільки слухав їхній сміх.Одного разу стара мудра Совушка підлетіла до нього й лагідно спитала:– Чому ти боїшся ночі, Колючко?– Бо я не бачу, що ховається в темряві, – зітхнув їжачок.– А ти спробуй подивитися на ніч по-іншому, – сказала Совушка. – Піди за мною!Їжачок довго вагався, але набрався сміливості та вийшов зі своєї схованки. Совушка привела його до великої галявини, і він підняв голову… Яке ж диво відкрилося перед ним! Весь небосхил сяяв тисячами зірок, а між ними тихо прокладала свій шлях Срібна Луна. Від цього світла темрява вже не здавалася такою страшною – вона була м’якою, як мамина колискова.– Дивись, – сказала Совушка, – темрява не страшна. У ній живе світло, просто треба вміти його побачити!Їжачок усміхнувся. Він уперше відчув, що ніч може бути прекрасною. З того часу він більше не боявся темряви й навіть почав виходити на нічні прогулянки разом із друзями.А коли йому ставало трохи лячно, він згадував зоряне небо й слова Совушки: «Темрява не страшна, якщо знайти в ній світло».

Недалеко від лісу стояла хатка. В тій хаті жив чоловік Максим з сім’єю; було в нього четверо дітей,- найстаршому хлопчикові Івасеві було десять літ. Ліс був такий гарний, навіть зимою не здавався смутним, бо проміж чорноліссям було там чимало й сосон, а вони завжди веселять око тим вічнозеленим убранням! Недалеко від Максимової хати була одна сосонка – така-то вже хороша! Була вона не дуже велика, але й не маленька, саме мірненька та така зграбнесенька, круглесенька, зелені глиці аж сяють, а молоді пагонки, як свічечки, стремлять, прості та ясні. Красує сосонка. Прийшла осінь смутна, прийшла зима люта, а сосонці байдуже! Сусідки її, берези та липки, стоять такі сумні та бідні, листячко з їх геть облетіло, а сосонка мов би ще кращою здається поміж смутних товаришок. Отож і запишалась вона, каже берізкам та липкам: – А що? Де ваші кучері гарні та рясні? Стоїте деркачами! Ох, що то за хороша річ, як хто шляхетного роду! Нема в світі як ми, сосни! Ой світе мій, яка ж я гарна та велична! Величається сосонка, аж тут прилетіла сорока. Сіла в неї на гілці та й каже: – Че-че-че! Чекай, чекай!.. А чого чекати – не каже… Тим часом сорока таки знала, що казала: вона, бачите, була на подвір’ї в дядька Максима й бачила, як Максим сани ладив; чула й те, як Максим говорив Івасеві, що поїде зрубає сосонку та повезе на продаж. Так воно й сталося. Запріг Максим коня, під’їхав до тієї сосонки, зрубав її, бо вона була сама найпридатніша, та й повіз на торг. І синок Івась упросився з ним (бо то не дуже далеко було). Одягся Івась, мати дала свої чоботи й онучки добрі; сидить Івась у санках, добре йому, і сосонку рукою придержує на гринджолах. Нічого не знає сосонка, куди це її везуть, тільки гілочками стріпує, як підскочать де санки дорогою. Приїхали в город і стали там, де й інші люди стояли з ялинками та з сосонками; багато там їх, тих деревців було, бо то саме Різдвяні святки були (якраз проти нового року). Багатші пани купували ті зелені деревця, щоб становити їх у хаті та вбирати на втіху дітям. Чи то ж не втіха справді? Тут зима біла, все снігом укрите, а тут тобі зелене деревце стоїть у хаті, убрате та освічене – зеленіє!.. Еге ж! Ото з такою думкою, щоб купити деревце, підійшла й до нашої сосонки якась-то підстаркувата жінка, либонь, нянька, з двома паненятами. Щебечуть дітки; а нянька тільки глянула на господаря, та й гукає: – Чи се ви, куме Максиме? – Та я ж,- каже Максим. От розговорилася нянька та зараз і сосонку купила. Сказала потім везти деревце до її панів. Приїхали. Сосонку внесли в горниці, а Максим заїхав у двір. Нянька, бачите, закликала Максима в кухню, трохи погрітися, чаєм його заходилась приймати. Бо хоч вона вже й городянка була, та колись у сусідньому селі жила, так ото й кумою була Максимові. Таки ж не подоба цуратися! Приймала нянька, як могла: Івасеві дуже доброго бублика дала. Поснідали трохи. Тоді Максим, подякувавши за хліб та сіль, подався в город деякі справи справляти. А хлопця свого Івася в куми зоставив. Коли вже надвечір приходить Максим та й журиться. – Все,- каже,- справив, купив, що треба було, а тільки з чобітками лихо: ще перед святками дав шити, а вони й досі не пошиті! Сказав швець, на завтра будуть нехибно готові; та чи то ж не досада – завтра знов по їх приїздить? Хотілось би на новий рік дома побути! Нянька й почала вмовляти Максима, що вона попросить панів, щоб позволили йому переночувать у їх у дворі. – Вам, куме,- каже нянька,- вигідніше так буде. А Івасеві ж то яка втіха буде! Я попрошу панів, щоб пустили його в горниці подивитись на сосонку,- сьогодні ж її вбиратимуть. Зосталися наші. Сидить Івась та й думає: «Як там вони ту сосонку вбиратимуть?.. Що то за диво таке буде!..» Аж і справді «диво» предивне побачив Івась! Як повела його ввечері нянька в покої, та як став він на порозі тієї панської світлиці, та як глянув він на ту сосонку, то аж оторопів! Світе мій ясний! Івась навіть не пізнав своєї сосонки! Вся вона сяє свічечками, ліхтариками, все гілля обчіпляне яблучками, якимись цяцьками, червоними, синіми, золотими, аж у очах мигтить! Під сосною, на примості, стоять ляльки, коники, щось таке ще… А ось кругом сосонки почали ходить такі дивні діти – чи, може, то живі ляльки? Такі гарні, кучеряві, так штучно повбирані… Що се таке?.. Чи сниться, чи справді діється?.. А сосонка стоїть, сяє – як зоря в небі! Ну, й тішилася ж вона! – От,- каже,- моє щастя прийшло! Я таки знала, що не проста доля мені судилася!.. Боже, як же гарно, як любо! Як усі вихваляють! От коли б то липки побачили! Та не довго втішалася гарна сосонка: ще свічечки не догоріли доостатку, а вже їх погасили (боялися, щоб не було чадно, як почнуть куріти недогарки). Далі почали здіймати з сосонки її покраси. Все, все поздіймали – ласощі, цяцьки, забавки!.. Зосталося тільки те, чого не зауважили або щось нікому не потрібне більше: якісь ланцюжки з паперу та деякі дрібниці… Стоїть сосонка, розібрана, темна, дивується, ради собі не дасть: що се таке?.. Її розібрали? За неї зовсім не дбають?! Се була правда – за неї ніхто більше не дбав. Всі зайнялися тими лакоминками та цяцьками, що здіймано з неї. Все те було поділено поміж дітьми. Навіть Івась добув, з ласки няньчиної та малої панночки, кілька золотих горіхів, червоних яблучок, цукерків у кошичку маленькому, солодкого коника і паперову золоту рибку! Боже мій, чи то ж не втіха? Аж уночі снилось Івасеві те свято та осяяна сосонка – все те диво, що він бачив. Другого дня вийшов Івась на подвір’я до батька, а батько вже коня запряга. Бачить Івась – виволокли слуги з будинку сосонку й кинули її надворі, біля дровітні; сказали, що вдень багато гостей буде, то не потрібно, щоб таке чепірадло в світлиці стояло. Лежить бідна сосонка, розчепіривши те обдерте гілля… Вчора вона була така велична, а тепер?.. Глянув Івась та аж йому шкода стало. Не знав він того, що й з людьми часто так буває! Дививсь, дививсь Івась, та й заманулось йому взяти додому тую сосонку; на ній пак були ще недогарки, стреміло кілька золотеньких цяцьок, обривків ланцюжків паперових. «Можна дома показати, а як ще те почіпляти, що пани дали, ото-то здивуються наші! – думає Івась.- Куди пак! Яблучка та золоті горіхи на сосні – аж п’ять,- чи в хуторі таке бачили?» Спитали в двірника, чи не можна б узяти сосонку? – Та можна,- каже,- нащо вона тепер здалась? Тепер вона нікуди не годна! Як то було сосонці слухати отаке?! Поїхали наші, повезли сосонку до свого двора. От уже й до лісу під’їхали; всі дерева так дивуються: що се таке з сосною сталося? Стовбурець управлений в перехрестя, на вершку золота звізда стремить!..- Подивіться,- каже берізка,- які на ній ланцюжки рожеві! – Ет,- цвірінькнув снігирчик,- не хотів би я й ланцюжків, хоч би й рожевих! Нема в світі, як воля! Приїхали наші, втягли сосонку в хату. Гомін такий знявся! Івась розповідає, показує цяцьки, діти всі щебечуть, дивуються!.. А ввечері Івась таки почепив на сосонку все, що мав, ще й недогарків кілька позосталих запалив. От так утіха була малим. Та не довго й тут була шана сосонці: через день діти витягли її на двір і поставили її коло порога. Нічогісінько вже на ній не було!.. Єдину втіху мала вона в тім, що розповідала горобчикам, які сідали їй на гілочки, яка то їй честь була у панів того вечора!.. А згодом побачила сосонка, що стала вона сохнути, жовкнути… Одного дня Іван і каже батькові: – Тату, порубайте вже сосну на дрова, бо вже вона пожовкла! А батько одказує: – Нащо її рубати! Краще я поставлю її замість віхи, отам, на дорозі, бо тепер раз у раз метелиця дорогу замітає; вже нащо я дорогу знаю, і то вчора блудив. Нехай хоч сосонка для прикмети на дорозі стоїть. Поставили сосонку на полі, при дорозі. Стоїть вона, людям дорогу показує. Одного разу їде Івась у санках з батьком та й каже їй: – Бувай здорова, сосонко! Уже я з дому від’їжджаю! Прощавай! «Що се таке? Чого він прощається?» – дума сосонка. А воно й справді те було, що Івась від’їжджав. Приїхала якось до них Максимова кума, ота нянька, та й почала казать, що її пани шукають хлопця до послуги в горницях і що добре було б віддати в ту службу Івася; намовляла, що він собі одежі й грошенят заслужить та й в люди потроху вийде. Як почала вмовлять, то й одвезли ото Івася, за яким часом, на службу до панів. Та щось не дуже-то йому на тій службі повелося. Не сподобалось йому… Перше всього ймення йму перемінено: був він Івась, а то став уже «Ванька»; потім дали йому таку вузьку та тісну одежину, посадили в прихожій, а часом пошлють куди. Туряють Івася пани, штурхають у потилицю слуги. Одно слово, за попихача в усіх. Одного разу старший слуга так побив Івася за якісь панові чоботи, що Івась довго плакав… А другого разу горнична за ножі набила… – Ні, годі сього! – зважив сам собі Івась і задумав утекти. Була масниця, був у панів великий бенкет; в будинку знявся такий шарварок, що ніхто й не зауважив, як зник Івась. Огледілися потім: «Де Ванька? Покличте Ваньку!» А «Ваньки» вже й сліду нема – за містом уже! Іде Івась; уже він далеченько в полі опинився, вже не боїться, що ось-ось наженуть!.. І так йому любо, що то він на волі, навіть не холодно здається, дарма що й сніжок іде. Просторо так навкруги, повітря таке чисте, та біло, біло так усюди!.. Але ж от погано, починає смеркати, та й сніг дедалі більший та більший віє, та ще й вітер його крутить, аж іти тяжко. Мете… Ох, боже мій, та де ж вона та дорога? Лишенько! Збився Івашко з дороги! Кидається він то в той, то в той бік, сльози рвуться з очей, бо нічого не вдіє! Не знає вже, де він і що… Може, воно недалеко від дому, а може,- зовсім не туди він іде, куди слід! «Боже мій! – плаче Івась,- що ж се зі мною буде? Замерзну я в полі!» (А вже й так ноги дуже померзли!) Плаче бідний Івась, крізь завірюху нічого перед собою не баче. Коли се дивиться – щось мріє… Перше злякався,- думав, що вовк; коли ні: то дерево… Боже мій, та се ж та сосонка, що батько Івасів поставив; он і друга віха!.. Зрадів Івась, де в нього й сила знов узялася. Бреде через замети. О, тепер він вже знає, куди йому держать! Тепер він доб’ється додому. Добився! Ось і хата його. Дома ще не сплять, у хаті світиться – вечеряють, либонь. Підійшов Івась під двері, боїться й у хату йти, щоб не сварили, що втік. Почула мати: – Цитьте,- каже,- діти, мовби щось плаче чи що! – Та то вітер у комені,- каже батько. – Та ні, бо таки не вітер… Коли відчинили двері, аж то Івась у сінях!.. До нього, питають: – Що се таке?.. звідкіля се він?.. А він ледве промовляє за слізьми: – Я покинув, я не можу там бути, там мене б’ють усі!.. Я не можу! Що ти будеш казать дитині, як воно отаке бідне, плаче, тремтить, руки подубли!.. – Моя доленько! – скрикнула мати, роздягаючи Івася та придивляючись до нього при світлі.- Та яке ж ти худе стало! Яке ж то тобі лишенько було!.. Відігріли Івася, нагодували, положили спати на печі. Другого дня встав Івась, виспаний, та такий радий, що то він дома, на волі! Ніхто його не ганяє, ніхто стусанів не дає!.. Побіг з братом Андрійком надвір, а далі в лісок та на поле. А за околицею вже й дорогу свіжу протерто – саме на торг люди їхали. Побігли хлоп’ята з гринджолятами тією дорогою. Ось і сосонка знакомита! – Спасибі тобі, сосонко! – каже Івась,- адже якби не ти, то я був би замерз! – А бач,- каже сосонка,- а ти казав, щоб мене на дрова порубали! А от якраз я тобі в пригоді стала!.. Та й двірник помилився; казав, що я ні на що не здатна,- а ось дарма що я пожовкла, проте здаюся на користь! Похитується сосонка, думоньку гадає… Прилетіли до неї пташки, вона й каже їм: – Полетіть до моїх сестричок та розкажіть їм про всю пригодоньку мою!..

У Бухті Пригод всі чекали на весну: сніг мав розтанути, квіти розквітнути, а сонечко — зігріти землю теплом. Але щось пішло не так…— Це дивно! — вигукнув Маршал, зісковзнувши по кризі. — Вже мав би бути теплий вітерець, а тут досі мороз!— Квіти навіть не пробують прорости, — засмутилася Скай, кружляючи над лісом.— Щенячий Патруль, у нас місія! Ми маємо знайти, куди поділася весна! — оголосив Райдер. Гонщик разом з Еверест вирушив у гори — можливо, сніг там затримує тепло? Скай та Зума обстежили узбережжя — може, весну віднесло вітром у море? Маршал та Роккі вирушили в ліс шукати перші підсніжники.Але ніде не було жодних ознак весни! Поки Гонщик шукав у горах, він помітив велику тінь, що зникала в печері.— Хм… Це підозріло, — пробурмотів він і сміливо рушив уперед.Усередині печери було щось неймовірне! У великій крижаній клітці сиділа сама Весна — ніжна фея з квітковим вінком на голові.— Ой, допоможіть! — благально сказала вона. — Зима не хотіла йти і зачинила мене тут!Гонщик не міг дозволити, щоб Весна залишалася в полоні!— Не хвилюйся, я визволю тебе! Він подзвонив іншим щенятам, і вся команда кинулася на допомогу. Маршал розтопив лід своїм пожежним шлангом. Роккі знайшов механізм замка і відчинив клітку. Скай допомогла феї вибратися на світло. Як тільки Весна вийшла на волю, вона розправила крила і махнула рукою — з її долонь полетіли ніжні пелюстки, які, торкаючись землі, перетворювали сніг на зелену траву.— Це диво! — вигукнув Маршал, підстрибуючи від радості.— Тепер усі зможуть насолоджуватися теплом і квітами! — додала Скай, кружляючи над лісом.Але щось було не так…— Гляньте, там ще залишився лід! — занепокоєно сказав Гонщик, вказуючи на темний закуток печери.Весна сумно зітхнула:— Це серце зими… Воно не розтане, поки його не зігріє справжня доброта.— О, я знаю, що робити! — вигукнув Маршал і зняв з шиї свій червоний шарфик. Він акуратно загорнув крижане серце в теплу тканину і додав: — Тепер тобі не холодно, правда?Раптом сталося диво — лід почав світитися ніжним блакитним світлом, а потім… перетворився на маленьку краплинку роси!— Ого, це було неймовірно! — здивувався Роккі.— Ви не лише врятували мене, а й допомогли природі відновити баланс! — захоплено сказала Весна. — За це я подарую вам особливий весняний сюрприз!Вона легенько дмухнула, і над кожним щеням розкрився квітковий віночок, а з неба полетіли барвисті пелюстки.— Це найкращий подарунок! — зрадів Зума, вдихаючи аромат квітів.Весна махнула рукою, і легкий весняний вітерець підхопив її, несучи над лісами й полями.— Тепер усе буде добре! — почули щенята її голос, що лунав, ніби весняна пісня.Вони ще довго дивилися їй услід, а потім Гонщик гордо сказав:— Місія виконана! Щенячий Патруль завжди готовий допомогти!І справді — Весна повернулася, Бухта Пригод розквітла, і всі мешканці ще довго насолоджувалися теплом і ароматами першоцвітів. Кінець!

У густому лісі, серед високих дерев і запашних квітів, жило маленьке зайченя на ім’я Стриб. Він був веселим і допитливим, але мав одну велику таємницю – дуже боявся залишатися сам.Коли мама-зайчиха йшла шукати їжу, а друзі-зайченята гралися далеко, Стриб ховався у своїй нірці та тулився до теплого листочка, ніби він міг захистити його від усього на світі.Одного дня мудрий Їжак побачив його сумним і запитав:— Чому ти не граєшся з друзями, Стрибе?— Я боюся бути сам, – тихо відповіло зайченя.Їжак усміхнувся й сказав:— Ти ніколи не буваєш по-справжньому сам. Дивись, он вітерець обіймає тебе, сонце гріє своїми променями, а твоє серденько стукає, нагадуючи, що ти сильний і хоробрий. Тієї ночі, коли мама знову пішла, а Стриб залишився в нірці, він заплющив очі та прислухався. Він почув, як співають цвіркуни, як лагідний вітер шепоче листям, як тихенько стукає його власне серденько.«Я не самотній, у мене є цілий світ навколо», – подумав він. І вперше заснув без страху.З того часу Стриб більше не боявся. Він знав: навіть коли здається, що ти сам – навколо завжди є друзі, природа і твоє власне хоробре серце.Мораль казки: Ми ніколи не буваємо по-справжньому самі. Варто лише прислухатися до світу навколо – і ми відчуємо тепло, підтримку та силу всередині себе.