Казки для дітей 6–7 років

Жила-була в густому лісі маленька Лисичка на ім’я Ліна. Вона була руденька, спритна і дуже пишалася тим, що все на світі може зробити сама. “Мені ніхто не потрібен!” – казала вона, гордо махаючи пухнастим хвостом. Ліна сама знаходила собі їжу, сама копала нори, сама розв’язувала всі свої лисячі справи. Але одного дня з нею сталася пригода, яка відкрила їй очі на дещо важливе.Якось восени, коли ліс укрився золотим листям, Ліна вирішила назбирати ягід на зиму. Вона помітила густі кущі малини біля старого пня і подумала: “Я ж Лисичка, я все вмію! Зараз пролізу туди і наберу собі запасів!” Не сказавши нікому ні слова, вона пірнула в кущі. Спочатку все йшло добре: Ліна обережно просувалася між гілками, тягнулася до стиглих ягід, але раптом її хвіст заплутався у старій сітці, що хтось давно залишив у лісі. Ліна смикнулася, але сітка затягнулася ще міцніше, обплутавши її лапи.“Ой-ой-ой!” – застогнала Ліна, намагаючись вибратися. Але що більше вона борсалася, то тугіше сітка стискала її. Лисичка злякалася, але все ще не хотіла кликати на допомогу. “Я сама впораюся!” – бурмотіла вона, хоч уже відчувала, як лапки німіють від напруги.Тим часом повз кущі проходив Їжачок Колючий. Він почув тихе скиглення і зупинився. “Ліно, це ти там?” – гукнув він, зазираючи в малинник. “Ні-ні, це не я! Я все можу сама!” – відмахнулася Лисичка, хоч Їжачок уже побачив її в сітці. “Та бачу ж, що тобі важко. Давай допоможу!” – сказав Їжачок і почав обережно розплутувати сітку своїми маленькими лапками.Ліна хотіла заперечити, але від утоми тільки тихенько пискнула. Їжачок покликав ще й Зайчика Вуханя, який саме стрибав неподалік. Зайчик приніс гострий камінчик, щоб перерізати міцні нитки, а разом вони з Їжачком звільнили Ліну з пастки. Лисичка вибралася на траву, зніяковіла, але вдячна. “Дякую…” – пробурмотіла вона, опустивши очі.“Чому ти не покликала нас одразу?” – здивувався Зайчик. “Ми ж друзі, ми завжди раді допомогти!” Їжачок кивнув: “Так, Ліно, просити допомоги – це не соромно. Навіть я, хоч і колючий, інколи прошу Зайчика дістати мені воду зі струмка, коли сам не можу дійти.” Ліна задумалася. Вона зрозуміла, що її гордість заважала їй бачити, які хороші в неї друзі. “Ви праві, – сказала вона нарешті. – Я думала, що бути сильною означає все робити самій. Але тепер бачу, що сильніше – це коли ти не боїшся попросити підтримки.”Відтоді Ліна змінилася. Вона все ще була спритною і кмітливою, але вже не соромилася звертатися до друзів, коли щось не вдавалося. А одного разу, коли Зайчик застряг у вузькій норі, а Їжачок не міг дістати яблуко з-під важкого каменя, це Ліна прибігла на допомогу – і всі разом вони весело сміялися, радіючи, що мають одне одного. Мораль: Казка вчить, що просити допомоги – це не слабкість, а сила. Друзі завжди поруч, щоб підтримати, і разом легше подолати будь-які труднощі.-

Жила-була в маленькому селі дівчинка Марійка. Вона дуже любила весну — її теплі промені, спів пташок і перші квіти, які так гарно пахли. А ще Марійка обожнювала 8 березня, бо це був день, коли вона могла подарувати мамі букетик і сказати, як сильно її любить. Але цього року, у лютому, щось пішло не так.Настав кінець зими, а за вікном усе ще лежав сніг. Дерева стояли голі, пташки мовчали, і жоден пролісок не пробився крізь холодну землю. Марійка занепокоїлася: “Як же я привітаю маму без весни? Де квіти, де тепло?” Вона вирішила, що це не просто так, і вирушила на пошуки Весни.

У великому місті, серед шуму та метушні, жив був Камаз — велика вантажівка, яка щодня перевозила важкі вантажі по широких дорогах. Він був дуже гордий своїми великими колесами, які ковзали по асфальту, немов величезні монети, що залишають слід у землі. Камаз знав, як важливо мати міцні колеса, і завжди був уважний, щоб не заплутатися в міських перехрестях.Але, на жаль, не всі малі машини та діти розуміли, яку силу має його машина. Камаз завжди розповідав своїм друзям-автомобілям, як важливо залишати достатньо місця на дорозі для великих машин і завжди бути обережними. Але ось одного разу стався неприємний випадок.Якось маленький хлопчик Петро, який часто грав на вулиці, побачив, як Камаз проїжджає повз його двір. “Я хочу побачити, як він їде з близька!” — подумав хлопець і побіг на пішохідний перехід. Він не звернув уваги на сигнали світлофора і вирішив перебігти дорогу прямо перед Камазом.Камаз помітив Петра, але, як би він не намагався, йому було дуже складно зупинитися відразу. Його великі колеса оберталися повільно, і весь великий вантаж був настільки важким, що навіть маленька перешкода могла призвести до аварії. Камаз миттєво натиснув на гальма, але дорога була слизька, і його важка вантажівка зупинялася дуже повільно. Петро встиг відскочити назад, але серце його сильно забилося. Він побачив, як величезний Камаз проїхав всього в кількох метрах від нього, і зрозумів, як небезпечно було так близько підходити до великої машини.“О, Петре!” — вигукнув Камаз, зупиняючись і важко зітхаючи. “Ти не уявляєш, скільки важливих речей я перевезу сьогодні! Мої колеса не можуть швидко зупинитися, і я маю величезну вагу. Якщо ти вибіжиш під мої колеса, це може закінчитися дуже погано. Ти ж не хочеш цього, правда?”Петро опустив голову, соромлячись свого вчинку. “Я не думав, що це так небезпечно,” — прошепотів він. “Мені було цікаво, як ти рухаєшся, і я захотів побачити тебе з близька, але тепер я розумію.”“Саме тому, дорогий Петре, — продовжив Камаз, — я і хочу нагадати тобі та твоїм друзям: великі машини, як я, потребують більше часу для зупинки, і ми не можемо бачити все навколо, особливо коли їдемо по дорогах. Якщо ти будеш уважним і збережеш безпечну відстань, ти будеш у безпеці.“Петро кивнув, і з того дня він завжди уважно дивився на великі машини, перед тим як переходити дорогу. Він навіть поділився цією історією з іншими дітьми, наголошуючи, як важливо пам’ятати про безпеку і не наближатися до великих транспортних засобів.А Камаз, хоча і був важким і повільним, завжди залишався добрим і дбайливим, допомагаючи дітям зрозуміти важливі уроки безпеки.З того часу на вулицях стало менше випадків, коли діти намагалися бігти під великі вантажівки, і навіть маленькі автомобілі, чуючи сигнал гудка Камаза, почали обережніше рухатися на дорозі. Мораль: Важливо пам’ятати про безпеку і зберігати правильну відстань від великих транспортних засобів, адже їх колеса обертаються повільно, і зупинити їх дуже складно.

Одного разу жила-була коза, і було в неї п’ятеро козенят, яких вона любила понад усе на світі.Якось зібралася мати-коза до лісу по дрова. “Любі мої дітки, – сказала вона, – будьте дуже обережні, поки мене немає. Зачиніть за мною двері й нікому не відчиняйте, поки я не повернуся. Якщо підступний вовк увійде до хати, він неодмінно вас з’їсть.”Козенята пообіцяли, що будуть обережними. Тоді їхня мама вирушила в дорогу, а вони одразу ж замкнули за нею двері.Так сталося, що старий вовк того дня чатував неподалік. Він побачив, як коза пішла до лісу, і, щойно вона зникла з очей, підкрався до хатинки й постукав у двері – стук-стук-стук!“Хто там?” – запитали козенята зсередини.“Це я, ваша мама, любі мої,” – відповів вовк своїм грубим, хрипким голосом. – “Відчиніть двері та впустіть мене.”Але козенята були дуже розумні. “Ні, ні! – закричали вони. – Ти не наша мама. У нашої мами голос лагідний і ніжний, а твій – грубий і хрипкий. Ти вовк!” Почувши це, вовк страшенно розсердився. Він почав щосили гатити у двері, але козенята не відчинили. Тоді він стрімголов помчав до молочарні. Там він просунув голову у віконце, а господиня саме закінчила збивати масло.“Господине, господине, – закричав вовк, – дай мені масла! Якщо не даси, я влізу й перекину твій маслороб.”Жінка злякалася й одразу ж віддала йому багато масла – стільки, скільки він міг з’їсти.Вовк проковтнув усе й побіг назад до козиної хатки. Він знову постукав – тук-тук-тук!“Хто там?” – запитали козенята.“Ваша мама, любі мої,” – відповів вовк, і тепер його голос був м’яким і лагідним через масло, яке він проковтнув.“Це наша мама!” – зраділи козенята і вже хотіли відчинити двері, але найменше козеня, яке було дуже мудрим, зупинило їх.“Зачекайте трохи, – сказало воно. – Голос звучить, як у нашої мами, але перш ніж відчинити двері, нам треба впевнитися, що це не вовк.” Тоді воно крикнуло крізь двері: “Поклади свої лапи на підвіконня!”Вовк нічого не запідозрив. Він поклав лапи на підвіконня, і як тільки козенята їх побачили, то відразу зрозуміли, що це не їхня мати.“Ні, ні!” – закричали вони. – “Ти не наша мама! У нашої мами гарні білі ніжки, а твої лапи чорні, як сажа. Ти вовк!”Почувши це, вовк розлютився ще більше. Він розвернувся і знову щодуху помчав геть, грізно бурмочучи собі під ніс і клацаючи зубами.Невдовзі він добіг до пекарні й просунув голову у вікно.“Пекарю, пекарю, дай мені тіста!” – закричав вовк. – “Якщо не даси, я перекину твої форми та зіпсую весь твій хліб!”Пекар злякався та одразу ж віддав вовкові стільки тіста, скільки той хотів. Вовк схопив його і помчав далі, аж поки не дістався козиної хатки. Там він сів і густо намазав свої чорні лапи білим тістом. Тоді він знову постукав у двері – тук-тук-тук!“Хто там?” – запитали козенята.“Ваша мама, любі мої, повернулася додому,” – відповів вовк своїм м’яким, маслянистим голосом.“Поклади свої лапи на підвіконня.”Вовк поклав лапи на підвіконня, і вони виглядали зовсім білими через тісто. Тоді козенята були впевнені, що це їхня мама, і радісно відчинили двері.“Гав!” – І в ту ж мить до хати вскочив підступний вовк.Козенята закричали й кинулися навсібіч: одне сховалося за дверима, друге – у кориті для тіста, третє – у діжці для прання, четверте – під ліжком, а найменше, наймудріше козеня, залізло в шафу з годинником.Вовк обвів хатину лютим поглядом, але не побачив жодного козеняти, навіть хвостика.Тоді він почав шукати їх усюди, але йому треба було поспішати, бо він боявся, що мати-коза ось-ось повернеться додому.Він знайшов козеня за дверима і, поспішаючи, проковтнув його цілком, навіть не завдавши йому шкоди. Потім він знайшов козеня у діжці для прання і проковтнув його теж. Потім знайшов те, що сховалося в кориті для тіста, і його теж проковтнув. А тоді знайшов козеня під ліжком і теж проковтнув його цілим.Єдине, кого він не знайшов, – це найменше козеня, що сховалося в шафі з годинником. Вовк навіть не подумав заглянути туди. Він шукав і шукав, але боявся залишатися надовго, щоб не натрапити на козу, коли вона повернеться додому.Але потім старий вовк відчув себе дуже втомленим і сонним. Йому захотілося знайти місце, щоб лягти й відпочити.Недалеко були скелі та дерева, що кидали приємну тінь. Вовк витягнувся там на землі, і незабаром так голосно захропів, що листя на деревах затремтіло від його хропіння.Тим часом мати-коза повернулася додому. Побачивши відчинені двері, вона одразу зрозуміла, що сталося лихо. Вона увійшла та озирнулася довкола. Вся хатина була перевернута догори дном.“Ой, горе мені! Мої любі дітки!” – вигукнула вона. – “Підступний вовк, мабуть, був тут і всіх їх з’їв!”“Він не з’їв мене,” – почувся тоненький голосок із шафи з годинником.Мати-коза відкрила дверцята шафи, і найменше козеня вискочило звідти.“Чому ти там ховався? І що сталося?” – спитала мати.Тоді козеня розповіло їй, як вовк прийшов із лагідним маслянистим голосом і білими лапами, як вони його впустили, і як він проковтнув усіх інших козенят, і залишився лише він.Після того як мати-коза вислухала історію, вона підійшла до дверей і прислухалася. І тут вона почула хропіння старого вовка, який спав під горіховими деревами в затінку біля скель.“Це, мабуть, вовк хропе,” – сказала вона. – “Він не може бути далеко. Не шуміть, моє козеня, але ходи зі мною.”Мати-коза тихо прокралася до скель, а козеня йшло за нею на пальчиках. Вона зазирнула за каміння і побачила вовка, який так міцно спав, що навіть землетрус не зміг би його розбудити.“А тепер, моє козеня, – прошепотіла мати, – біжи додому так швидко, як тільки можеш, і принеси мені ножиці, голку та міцну нитку.”Козеня зробило, як наказала мати, і бігло по траві так м’яко, що навіть мишка не почула б його кроків.Щойно воно повернулося, мати-коза тихенько підкралася до вовка і гострими ножицями розрізала йому живіт, ніби це був мішок.Раз – і вистрибнуло одне козеня, два – і ще одне, потім ще одне, і ще одне – і ось вони всі, живі-здорові, наче їх ніколи й не ковтали. А вовк і далі лежав, навіть не прокинувшись і не переставши хропти.“А тепер, мої любі козенята, – прошепотіла мати, – кожен із вас принесіть мені велику круглу каменюку. Але робіть це швидко і тихо, бо від цього залежить ваше життя.”Маленькі козенята швидко розбіглися, знайшли довкола великі круглі камені й принесли їх назад матері. Вони зробили все дуже тихо й швидко, як вона їм наказала.Стара коза поклала камені всередину вовка на те місце, де раніше були козенята, а потім зшила шкіру міцною, товстою ниткою. Після цього вона разом із козенятами сховалася за скелями й почала чекати.Незабаром старий вовк позіхнув і відкрив очі. Потім підвівся й потрусився, і коли зробив це, камені всередині нього загуркотіли так, що коза й козенята почули цей звук зі своєї схованки.«Ой лишенько! Ой лишенько!» – застогнав вовк.«Що гуркоче, що гримить у моїх кістках? Не козенята, а як каміння отак!»Від важкості каменів у животі та від гарячого сонця вовк дуже захотів пити. Неподалік була глибока криниця, у якій вода підходила майже до самого краю. Старий вовк підійшов до неї, нахилився, щоб напитись, але камені всередині нього перекотилися вперед і перехилили його.Бульк! – вовк шубовснув у воду, а важкі камені потягли його прямо на дно. Він зовсім не вмів плавати, тож відразу потонув.А маленькі козенята повибігали з-за скель і почали танцювати довкола криниці.«Вовк утонув, гей-гей, гей-гей! Вовк утонув, гей-гей!»Вони співали й раділи, а мати-коза теж приєдналася до них у танці – усі були надзвичайно щасливі.

Жив собі у великому місті старий, але дуже мудрий Трамвай на ім’я Тарас. Він був не просто транспортним засобом — він був справжнім другом для всіх, хто поспішав на роботу, до школи чи просто гуляв містом. Тарас гудів собі тихо, дзеленчав дзвіночком і завжди пишався тим, що перевозить людей безпечно й надійно. Але одного дня він помітив, що не всі у місті поважають правила дороги, і вирішив розповісти свою історію, щоб навчити інших.Частина перша: Швидкий ВелосипедЯкось уранці Тарас їхав своїм звичним маршрутом, коли раптом з-за рогу вискочив юний Велосипед на ім’я Вітя. Вітя був швидкий і веселий, але дуже любив ганяти, не дивлячись на боки. Він проскочив прямо перед Тарасом, не звернувши уваги на дзвіночок, яким Тарас його попереджав.— Гей, Вітю, обережно! — гукнув Тарас. — Я великий і важкий, не встигну загальмувати, якщо ти так вискакуєш!Вітя засміявся: — Та я швидший за всіх! Мені не потрібні ваші правила! Але того ж дня Вітя не помітив Автобус, який їхав назустріч, і ледве встиг ухилитися. Злякавшись, він повернувся до Тараса і сказав: — Ти був правий, Тарасе. Якби я поважав інших на дорозі, то не потрапив би у халепу.Тарас лагідно дзеленчав: — Повага до інших транспортних засобів — це не просто ввічливість, це безпека для всіх нас.Частина друга: Перехрестя і маленька СоняНаступного дня Тарас під’їжджав до великого перехрестя. Там завжди було гамірно: машини гуділи, пішоходи поспішали, а світлофори блимали. Маленька дівчинка Соня стояла на тротуарі й чекала, коли загориться зелений. Але раптом її м’яч покотився на дорогу, і вона, не глянувши, побігла за ним.Тарас одразу задзвенів своїм дзвіночком і плавно зупинився, щоб Соня могла безпечно забрати м’яч. Потім він нахилився до неї (наскільки це можливо для трамвая) і сказав: — Соню, перехрестя — це місце, де треба бути дуже обережною. Завжди чекай зеленого світла і дивись по сторонах. Я можу зупинитися, але не всі машини такі повільні, як я.Соня кивнула: — Дякую, Тарасе! Я більше не бігатиму так.Тарас усміхнувся (якщо трамваї вміють усміхатися) і додав: — Обережність на перехрестях рятує життя.Частина третя: Поспіх до трамваюА ввечері сталася ще одна пригода. Хлопчик Петрик дуже поспішав додому і, побачивши Тараса на зупинці, побіг через дорогу, не дивлячись на світлофор. Він думав: “Тарас почекає, він же добрий!” Але Тарас уже рушив, бо двері зачинилися, і Петрик ледь не впав, намагаючись наздогнати його. Коли Петрик нарешті сів у трамвай на наступній зупинці, Тарас лагідно сказав: — Петрику, не біжи до мене так. Я їжджу за розкладом, і краще почекати хвилинку, ніж ризикувати собою. Якщо побіжиш і впадеш, я не зможу тобі допомогти, а мені буде дуже сумно.Петрик почервонів: — Вибач, Тарасе. Я зрозумів. Безпека важливіша за поспіх.Мудрість ТарасаВідтоді у місті всі почали слухати мудрого Тараса. Велосипеди поважали інших на дорозі, пішоходи обережно переходили перехрестя, а діти більше не бігли до трамвая наввипередки. Тарас гудів собі далі, щасливий, що його уроки допомогли зробити місто безпечнішим.І щоразу, коли хтось порушував правила, Тарас дзеленчав своїм дзвіночком і казав: — Повага, обережність і терпіння — ось секрет безпечного шляху через місто!Кінець Отак старий Трамвай Тарас навчив усіх, що дорога — це місце, де важливо дбати одне про одного. І хоч він був лише трамваєм, його мудрість залишилася у серцях усіх жителів міста назавжди.

Давним-давно в невеликому селі жив заможний купець із донькою Василісою. Дівчина була вродлива, як весняний ранок: очі сині, мов волошки, коса золота, довга до пояса, а душа така добра, що навіть пташки співали, коли вона проходила повз. Мати Василіси, ніжна й мудра жінка, любила доньку понад усе. Але тяжка хвороба забрала її, коли Василісі було лише вісім років. Перед смертю мати покликала дівчинку до себе, дістала з-під подушки маленьку ляльку, зшиту з полотна, з вишитими очима й крихітною усмішкою, і прошепотіла: — Бережи її, Василісо. Якщо стане сутужно, дай ляльці хліба чи каші й попроси поради. Вона тебе не покине.Василіса сховала ляльку в кишеню своєї сорочки й берегла її, як найдорожчий скарб. Життя з мачухоюЧерез рік батько одружився з вдовою, яка мала двох дочок — Анну й Дар’ю. Мачуха була висока, суха, з гострим носом і очима, що блищали, як у ворони. Її дочки успадкували материн характер: Анна любила скаржитися, а Дар’я весь час кривила губи й глузувала з усіх. Василісу вони одразу зненавиділи — за її красу, за те, що люди в селі хвалили її ввічливість і лагідність. Мачуха змушувала дівчину працювати без відпочинку: носити воду з криниці, рубати дрова, прясти пряжу до півночі. Та що б вони не робили, Василіса лишалася прекрасною. Уночі, коли всі спали, вона діставала ляльку, годувала її крихтами й шепотіла: — Допоможи мені, люба.Лялька моргала вишитими очима, брала маленькі голочки й нитки й за ніч закінчувала всю роботу. На ранок мачуха дивувалася, але замість похвали лише зліше гарчала: — Це ще що за диво? Ну, я тебе позбудуся!Дорога до Баби ЯгиОдного осіннього вечора, коли вітер гудів у димарі, а піч у хаті давно згасла, мачуха сказала: — Василісо, іди до Баби Яги по вогонь. У нас свічок немає, а без тепла ми пропадемо.Василіса знала, хто така Баба Яга — страшна відьма, що живе в глибині лісу й з’їдає необережних подорожніх. Але ослухатися не могла. Вона мовчки взяла кошик, поклала туди шматок хліба для ляльки, накинула теплу хустку й пішла. Ліс стрічав її темрявою: сови гукали, гілки тріщали під ногами, а вдалині вили вовки. Василіса тремтіла, але шепотіла собі: — Лялька зі мною, я не сама.Раптом перед нею промчали три вершники: один у білому на білому коні — то був День, другий у червоному на гнідому коні — то був Вечір, а третій у чорному на вороному — Ніч. Це слуги Баби Яги стріляли лісом, змінюючи час. Василіса йшла далі, аж поки не побачила хатинку на курячих ніжках. Навколо неї стояв паркан із людських черепів, а на них горіли вогники, мов очі. Василіса сказала тихо: — Хатинко, хатинко, стань до мене передом, до лісу задом. Хатинка заскрипіла, розвернулася, і з дверей вийшла Баба Яга. Вона була стара, як сам ліс: ніс гачкуватий, зуби залізні, а очі горіли, мов жарини. У руках вона тримала мітлу, якою ганяла вітер. — Чого прийшла, дівко? — прогарчала Яга. — По вогонь, бабусю, — відповіла Василіса, низько вклонившись. — По вогонь? Гаразд, але спочатку попрацюй. Не впораєшся — з’їм тебе з твоїми кісточками!Випробування Баби ЯгиБаба Яга завела Василісу в хату, де все було дивним: піч гуділа сама по собі, ложки танцювали на столі, а коти з зеленими очима стежили за кожним рухом. Яга дала завдання: — До ранку перебери гору зерна — пшеницю в один мішок, мак у другий. Прибери хату, щоб жодної порошинки не лишилося. І звари мені обід — борщ із буряка й кашу з грибами.Василіса сіла в кутку, дістала ляльку, нагодувала її хлібом і сказала: — Допоможи, будь ласка, бо я пропаду.Лялька кивнула, ожила й почала працювати: її крихітні ручки швидко перебирали зерно, мітла сама заметала підлогу, а горщики варили обід. На ранок усе було готове. Баба Яга прийшла, понюхала повітря, оглянула хату й насупилася: — Хто тобі допомагав, хитрунько? — Мамине благословення, бабусю, — відповіла Василіса, сховавши ляльку.Другого дня Яга дала ще складніше завдання: виткати за ніч килим із золотими квітами. Лялька знову допомогла, і килим вийшов таким гарним, що навіть Яга замилувалася. На третій день вона звеліла знайти в лісі чарівну папороть, що цвіте лише опівночі. Василіса з лялькою знайшла її, хоч ліс кишів зміями й тінями.Вогонь і поверненняНарешті Баба Яга зрозуміла, що не здолати дівчину. Вона фиркнула: — Забирай свій вогонь і геть із мого лісу!Вона дала Василісі череп із палаючими очима, що світився зеленим полум’ям. Василіса подякувала й пішла додому. Коли вона увійшла до хати, череп спалахнув яскравіше, і його вогонь раптом кинувся на мачуху, Анну й Дар’ю. Вони закричали й за мить згоріли, бо їхні злі серця не витримали чарівної сили. Василіса ж стояла ціла й неушкоджена.Царське щастяВасиліса оселилася в місті, де почала ткати полотно — тонке, як павутиння, і м’яке, як шовк. Її слава дійшла до царя. Одного дня він прийшов подивитися на майстриню. Побачивши Василісу — її ясні очі, золоту косу й ніжну усмішку, — цар закохався. Він узяв її за руку й сказав: — Будь моєю царицею, Василісо.Вони одружилися, влаштували бенкет на весь світ. Батько Василіси повернувся з подорожі й радів за дочку. А лялька лежала в скриньці біля її ліжка, нагадуючи про мамину любов і силу, що допомогла їй пройти всі випробування.

Жило колись у далекому королівстві принцеса на ім’я Несміяна. Була вона вродлива, як ранкова зоря: очі ясні, мов небо, коса руса, до пояса, а вбрання вишите золотом. Та ніхто ніколи не бачив її усмішки. Цілими днями сиділа вона у високій вежі, дивилася на сірі поля й зітхала. Король, її батько, обіцяв пів королівства тому, хто розвеселить доньку, але ні музики, ні танці, ні жарти придворних блазнів не допомагали. Навіть пташки біля її вікон замовкали, відчуваючи її сум.А за вікном уже наближалося 8 березня — день, коли весна мала остаточно прокинутися. У королівстві готувалися до свята: дівчата плели вінки з перших пролісків, пекли солодкі пироги, а хлопці майстрували подарунки. Та Несміяна лишалася байдужою. Зустріч із Весняною ФеєюОдного вечора, коли сонце ховалося за обрій, до вежі прилетіла маленька фея. Її крила переливалися, як пелюстки квітів, а в руках вона тримала гілочку з бруньками. — Чому ти сумуєш, Несміяно? — спитала фея лагідним голосом. — Бо світ сірий і холодний. Немає в ньому радості, — відповіла принцеса, навіть не глянувши на гостю. — Тоді ходімо зі мною. Я покажу тобі весну, — сказала фея й простягнула руку.Несміяна вагалася, але щось у голосі феї змусило її встати. Фея торкнулася гілочкою підлоги, і вежа зникла. Перед принцесою розкинувся ліс, ще голий, але з першими зеленими паростками.Три дари весниФея повела Несміяну стежкою й сказала: — Щоб знайти радість, прийми три дари весни. Перший — це сила дружби.Вони дійшли до села, де дівчата плели вінки. Одна з них, Марічка, дочка бідної ткалі, побачила Несміяну й побігла до неї. — Принцесо, приєднуйся до нас! — радісно гукнула вона, подаючи вінок із пролісків. Несміяна вперше за довгий час відчула тепло. Вона сіла поруч, і дівчата навчили її вплітати квіти. Їхній сміх був таким щирим, що куточки губ Несміяни ледь здригнулися.Фея всміхнулася й повела її далі: — Другий дар — це краса творчості.На галявині Несміяна побачила стареньку, яка малювала на полотні перші квіти. — Спробуй, принцесо, — сказала вона, даючи пензель. Несміяна торкнулася фарб і намалювала пролісок. Картина вийшла проста, але жива. Стара похвалила її, і в серці принцеси зажевріла маленька іскра.— Третій дар — це турбота, — сказала фея, ведучи Несміяну до струмка. Там хлопчик намагався врятувати пташеня, що впало з гнізда. Несміяна підійшла, обережно взяла пташку й повернула її до гнізда. Мати-птаха заспівала, а хлопчик усміхнувся: — Дякую, принцесо!Весняне святоКоли сонце зійшло 8 березня, Несміяна повернулася до палацу разом із феєю. У дворі вже зібралися люди: дівчата в вінках, музики з сопілками, столи з пирогами. Марічка підбігла до принцеси й подарувала їй новий вінок, стара принесла її картину, а хлопчик із пташеням помахав рукою. Фея торкнулася гілочкою землі, і навколо розквітли квіти — нарциси, тюльпани, конвалії.Несміяна глянула на все це, і раптом її губи розпливлися в усмішці — ясній, як весняний день. Король здивовано вигукнув: — Доню, ти всміхаєшся! — Бо я зрозуміла, що радість — це дружба, творчість і турбота, — відповіла Несміяна. Відтоді щороку 8 березня в королівстві влаштовували свято весни. А Несміяна більше не сумувала — вона плела вінки з подругами, малювала квіти й допомагала всім, хто потребував її тепла.

Жили собі чоловік і жінка. Одного разу, прибираючи в стайні, вони натрапили на срібну монетку.— Що ж із нею зробимо? — запитав чоловік.— Поїдемо завтра на ярмарок і купимо курочку, — запропонувала жінка.Наступного ранку вони вирушили на ярмарок і придбали курку. Курочка почала нести яйця, які вони продавали на базарі, і з часом подружжя стало жити заможніше.Минув деякий час, і, прибираючи в стайні, вони знову знайшли монетку.— А тепер що з нею робити? — запитав чоловік.— Купимо півника! — відповіла жінка.Вони вирушили на ярмарок і привезли додому півника. Курочка з півником вивели курчат, яких подружжя успішно продало. Відтоді їхнє життя стало ще кращим, і вони зажили в достатку.Минув деякий час, і знову в стайні знайшлася монетка. Цього разу подружжя вирішило купити козу. Вона давала їм багато смачного молока, яке вони продавали, тож їхнє життя стало ще заможнішим.Невдовзі, прибираючи в стайні, вони знайшли золоту монетку й придбали козла. Незабаром у кози з козлом народилися козенята, яких подружжя вигідно продало, ще більше поповнивши свою скарбничку.Згодом їм знову пощастило знайти монетку, і вони купили корову. Вона давала стільки молока, що дружина збивала з нього духмяне масло і продавала на ринку. Наступна знайдена монетка принесла в їхнє господарство бика, а разом із ним з’явилися й телята.Одного разу дружина, прибираючи в стайні, знову натрапила на монетку й вирішила купити великого пухнастого кота. Він одразу ж переловив усіх мишей у домі, які псували запаси, тож господарі не могли натішитися своїм новим помічником.Коли вони знайшли чергову монетку, постало питання, що придбати цього разу.— Ми вже достатньо багаті, — сказала дружина. — Давай збудуємо кришталевий міст! Так і зробили. Але перш ніж ступити на нього, вирішили перевірити, чи міцний він.Спершу на міст випустили курочку. Вона пройшлася туди-сюди — міст залишився цілим.Потім по ньому пробігся півник — міст і не здригнувся.Далі перевірили міст коза, козел, корова й бик. Усе було гаразд.Настала черга кота. Та не встиг він дійти до середини, як міст затріщав і обвалився.— Так хто ж виявився найсильнішим? — здивовано вигукнули чоловік із дружиною.— Кіт! — сміючись, відповіла дружина. — Бо він пив багато молока!

Жив собі юнак, який вирішив одружитися. Він звернувся до батька за благословенням.— Добре, сину, — сказав батько. — Я дам тобі своє благословення, але спершу принеси мені золоту монету, зароблену власною працею.Юнак лише всміхнувся, адже в нього вже була золота монета. Наступного дня він відніс її батькові. Той узяв монету, поглянув на неї і без вагань кинув у річку.— Тепер ти благословиш мене на шлюб? — запитав син.— Ні, — відповів батько. — Це не гроші, які ти заробив сам.Юнак здивувався: звідки батько дізнався? Але вирішив спробувати ще раз. Наступного дня він попросив золоту монету в матері й знову приніс її батькові. Але й цього разу монета полетіла в річку.— Чому ти так робиш? Я ж приніс те, що ти вимагав!— Ти не заробив цих грошей, — спокійно відповів батько. Юнак замислився. Якщо так триватиме й далі, він ніколи не отримає батьківського благословення. Тож вирішив знайти роботу й самостійно заробити золоту монету.Минули дні, наповнені важкою працею, але зрештою він досяг мети. З гордістю приніс батькові зароблену монету.Та коли батько, як і раніше, збирався кинути її в річку, юнак не витримав. Він схопив його за руку й вигукнув:— Ні, батьку, не роби цього! Я тяжко працював, щоб заробити ці гроші!Батько всміхнувся:— Тепер, сину, я благословляю тебе на створення сім’ї. Ти зрозумів справжню ціну зароблених грошей і віднині витрачатимеш їх мудро.Так юнак одружився і більше ніколи не пускав гроші на вітер.