Казки для дітей 6–7 років

Жив собі колись старий ослик. Він багато років працював на млині, носив мішки з зерном, але одного дня хазяїн сказав:— Ти вже старий, ослику, не можеш працювати. Піду куплю нового.Ослик засмутився. “Куди ж мені подітися?” — подумав він. Але потім згадав:— Чув я, у місті Бремені люблять музику! Піду туди й стану музикантом!І він весело затупав дорогою.Йшов ослик, аж бачить — лежить песик біля паркана й тяжко зітхає.— Чого сумуєш, песику? — запитав ослик.— Ох, — відповів песик, — я стеріг двір, гавкав на чужих, а тепер старий став. Хазяїн сказав, що я йому не потрібен. Що мені робити?— Ходи зі мною до Бремена! — гукнув ослик. — Будемо музикантами разом. Я співатиму, а ти гавкатимеш у ритмі!Песик зрадів, загавкав весело й побіг за осликом.Йшли вони вдвох, коли раптом почули нявкання. Дивляться — котик сидить на камені й лапкою сльози витирає.— Що сталося, котику? — спитав ослик.— Мяу… Я ловив мишей, грівся біля печі, а хазяйка сказала, що я вже не спритний, і вигнала мене, — схлипнув котик.— Не плач, котику! — сказав песик. — Ходи з нами до Бремена. Будеш м’яукати пісні, як справжній співак!Котик повеселішав, замурчав і приєднався до друзів.Троє йшли далі, аж бачать — півень на паркані кукурікає, але якось сумно.— Чому не радісно співаєш, півнику? — запитав ослик.— Ку-ку-рі-ку… Хазяйка хоче мене в суп пустити, бо я старий став, — зітхнув півень. — Оце востаннє співаю…— Не сумуй! — гукнув котик. — Іди з нами до Бремена. Твоє кукурікання — найкраща музика для нашого гурту! Півень розправив крила, закукурікав бадьоро й стрибнув до компанії.От ідуть вони вчотирьох: ослик гикає “і-а, і-а”, песик гавкає “гав-гав”, котик мурчить “мяу-мяу”, а півень співає “ку-ку-рі-ку”. Дійшли до лісу, вже вечір настав, і побачили хатинку. А в тій хатинці — розбійники! Сидять за столом, їдять пиріжки, п’ють компот і сміються:— Ха-ха! Ми награбували цілу торбу скарбів!Ослик шепнув друзям:— Давайте їх проженемо й самі в хатинці заночуємо!— Як же ми їх налякаємо? — здивувався песик.— А отак! — ослик став біля вікна, песик заліз йому на спину, котик — на песика, а півень — на котика. І разом як закричали:— І-а-а-а! Гав-гав! Мяу-мяу! Ку-ку-рі-ку!Розбійники злякалися — подумали, що це чудовисько страшне! Повискакували з хати й утекли в ліс, аж п’яти засвітили.Друзі зайшли в хатинку, повечеряли пирогами й лягли спати: ослик біля дверей, песик на килимку, котик на печі, а півень — на шафі.Опівночі один розбійник повернувся подивитися, що сталося. Зайшов тихенько, а ослик як копне його ногою — бах! Песик як укусить за ногу — гав! Котик як стрибне на голову — мяу! А півень як закричить — ку-ку-рі-ку! Розбійник закричав:— Рятуйте! Тут ціла банда чудовиськ!І втік назавжди.А наші друзі зраділи: хатинка тепер їхня! Вони так і залишилися там жити. Щодня співали свої пісні: “і-а”, “гав-гав”, “мяу-мяу”, “ку-ку-рі-ку”. І хоч до Бремена не дійшли, стали справжніми музикантами — найкращими в лісі!

У маленькому селі, де вітер гудів у солом’яних дахах, жив бідний хлопчик Малян. У нього не було ні теплого кожушка, ні смачної вечері, але серце його палало любов’ю до малювання. Щовечора він брав гілочку й зі сльозами радості креслив на землі птахів, що летять, і рибок, що танцюють у хвилях. Селяни шепотіли:— Ох, Маляне, твої малюнки — як живі! Якби ж у тебе був пензель…Малян лише зітхав, дивлячись на зорі: “Хоч би раз спробувати справжній пензель!”Однієї ночі, коли місяць сяяв, як срібна монета, Малян заснув із мріями в очах. Раптом перед ним з’явився старець із сивою бородою, а голос його був теплим, як літній вітер:— Маляне, твоє серце сповнене добра. Візьми цей чарівний пензлик, але обіцяй: малюй лише для щастя людей!Малян розплющив очі — і ось він, пензлик із золотою ручкою, лежить поруч! Серце закалатало від захвату, пальці затремтіли. Він занурив пензлик у калюжу — єдина “фарба”, що в нього була — і намалював на стіні маленьку рибку. Раптом — плюх! — рибка ожила, засяяла сріблом і стрибнула до нього на долоню! Малян аж підскочив:— Ой, невже це правда?! Мій пензлик — чарівний!Він побіг до старенької тітки Лі, яка ледве ходила від голоду, і закричав:— Тітко, тримайтесь! Я вам допоможу! Одним рухом він намалював великого коропа — і той загойдався на підлозі, живий і товстенький! Тітка Лі ахнула, сльози покотилися по її зморшках:— Маляне, ти мій рятівник! Як же я тобі дякую!Малян сміявся від щастя, бігаючи селом. Він малював мости над бурхливими річками, щоб діти могли ходити до друзів, і соковиті персики, які падали прямо в долоні голодним. Село ожило від його добра, люди обіймали його й шепотіли:— Ти наш маленький чарівник!Але одного дня до села приїхав жадібний пан у шовковому халаті. Його очі блищали, як у вовка, коли він гримнув:— Маляне, чув про твій пензлик! Намалюй мені гору золота, або я заберу його назавжди!Малян відчув, як холод пробіг по спині, але гордо відповів:— Мій пензлик — для людей, а не для твоєї жадоби!Пан розлютився так, що аж затупав ногами:— Схопіть його, негайно!Слуги замкнули Маляна в темній коморі, де пахло пилом і страхом. Хлопчик притис пензлик до грудей, серце гупало: “Що ж робити?” Але раптом він усміхнувся — і намалював на стіні двері. Скрииип — вони відчинилися, справжні! Малян вислизнув у ніч, а місяць світив йому дорогу.Пан послав слуг наздогнати його. Малян біг до річки, ноги тремтіли, але він не здавався. “Треба їх зупинити!” — подумав він і намалював величезний корабель. Стрибнув на нього — і корабель поплив, розсікаючи хвилі! Слуги кричали з берега:— Лови його! Лови!Та Малян махнув пензликом — і з’явилася буря! Вітер завив, хвилі здійнялися, як гори, і слуги розбіглися, мокрі й налякані.Коли небо прояснилося, Малян повернувся до села. Він намалював високий мур навколо своєї хатки — міцний, як його воля. А потім узявся за улюблене: криницю з холодною водою, що дзюрчала, мов пісня, поле пшениці, що гойдалося на вітрі, і маленького птаха, який співав так ніжно, що люди зупинялися й усміхалися.Малян стояв посеред села, дивлячись на щасливі обличчя, і шепотів:— Мій пензлик — це моє серце.Відтоді він жив із радістю, малюючи добро, а люди обіймали його, як рідного. Чарівний пензлик сяяв у його руках, нагадуючи: справжнє щастя — це дарувати світові тепло.

У маленькому селі біля лісу стояв старий млин, покинутий уже сто років. Люди шепотіли, що там живе привид — маленький Каспер, який колись був хлопчиком-мельником. Діти боялися навіть наближатися до млина, але одного вечора троє друзів — Оля, Петрик, Данило та Назар — вирішили перевірити, чи правда це.— Кажуть, Каспер гудить уночі й лякає всіх, хто зайде! — шепнула Оля, тримаючи ліхтарик.— Та це, мабуть, просто вітер, — пирхнув Петрик, хоч його коліна тремтіли.— А я чула, що він ховає скарб, — додав Данилко, широко розплющивши очі.Сонце сіло, і друзі тихенько підкралися до млина. Двері рипнули, ніби застогнали, коли вони їх відчинили. Усередині пахло пилом і старим деревом. Ліхтарик Олі блимав, кидаючи тіні на стіни, що гойдалися, мов живі.— Чуєте? — прошепотів Петрик. — Щось гуде!Дійсно, згори долинало тихе “ууу-ууу”. Оля схопила Назара за руку:— Це він! Каспер!Раптом ліхтарик згас. Темрява накрила їх, як ковдра, і щось холодне доторкнулося до Петрикової шиї. Він закричав:— Ааа! Він мене схопив!Та це був лише павук, що впав зі стелі. Друзі засміялися, але сміх обірвався, коли згори пролунав голос:— Хтоооо тут?Голос був тонкий, але моторошний, ніби вітер у димарі. Друзі завмерли. З темряви повільно виплив маленький привид — білий, як молоко, із сумними очима. Це був Каспер!— Ви… не боїтеся мене? — запитав він, гойдаючись у повітрі.Оля набралася сміливості:— Ми думали, ти страшний! Але ти… маленький!Каспер зітхнув, і від його подиху задрижали павутиння на стінах:— Усі мене бояться. Я був мельником, але одного дня млин загорівся, і я не встиг утекти. Тепер я тут сам… уже сто років. Данило нахилився ближче:— А чому ти гудиш?— Я не гуджу! — Каспер раптом розсердився, і його очі спалахнули зеленим. — Це інший привид! Він украв мій млин і не пускає мене нагору!Друзі переглянулися. Петрик стис кулаки:— Ми тобі допоможемо! Покажи, де він!Каспер повів їх вузькими сходами. З кожним кроком гудіння ставало голоснішим — “УУУУ-УУУУ!” Нагорі, біля старого колеса млина, гойдався величезний привид — темний, із зубастими щелепами й палаючими очима.— Йди геть, Каспере! — прогримів він. — І ви, діти, забирайтеся, або я вас з’їм!Оля скрикнула, але Петрик схопив стару мітлу:— Ми не боїмося! Це дім Каспера!Він махнув мітлою, Назар кинув в привида жменю пилу, а Оля увімкнула ліхтарик прямо в його очі. Темний привид завив:— Аааа! Занадто яскраво!Він закрутився, як вихор, і зник у щілині стіни. Млин затремтів, але вцілів. Каспер захлопав у долоні:— Ви прогнали його! Дякую! Тепер це знову мій млин!Та раптом підлога заскрипіла, і з-під дощок викотилася маленька скринька. Каспер ахнув:— Мій скарб! Я сховав його, коли був живий…У скриньці лежали блискучі камінці й стара монетка. Каспер усміхнувся:— Візьміть це собі. І приходьте ще — я більше не гудітиму, обіцяю!Друзі повернулися додому, тремтячи від хвилювання й сміючись. Відтоді Каспер став їхнім другом-привидом. А старий млин уже не здавався таким страшним — уночі там тихо світився маленький білий силует, який наспівував мелодію вітру.Мораль: Сміливість і дружба можуть подолати навіть найстрашніші таємниці.

У веселому містечку біля лісу жили Максимко і його молодша сестричка Аня. Вони обожнювали ганяти на велосипедах, але часто забували про правила на дорозі. Одного сонячного дня вони гралися біля гаража дідуся й помітили його стару вантажівку. Вона стояла там роками, але цього разу її колеса блищали, як чарівні, а кузов сяяв усіма кольорами веселки.— Ого, це ж дідусева вантажівка! — вигукнув Максимко. — Чому вона така яскрава?— Може, дідусь її пофарбував? — здивувалася Аня.Раптом вантажівка загуділа — “бібі!” — і заговорила низьким, добрим голосом:— Привіт, діти! Я — Магічний Вантажівка Тото, колись возив вантажі для вашого дідуся. Бачу, ви любите швидкість, але чи знаєте, як бути безпечними на дорозі?Аня засміялася:— Та ми просто катаємося! Навіщо нам правила?Тото хитнув колесами:— Ой-ой, без правил буває біда! Ваш дідусь завжди слухав знаки, тому я й досі цілий. Хочете, покажу, чому вони — мої найкращі друзі?Максимко з Анею переглянулися й кивнули. Тото загудів, і його двері відчинилися:— Сідайте! Поїдемо в пригоду!Діти застрибнули всередину, і дідусева вантажівка помчала дорогою. Першою зупинкою був знак із цифрою “30” у червоному колі. — Це що? — спитав Максимко.— Знак обмеження швидкості! — пояснив Тото. — Якби я тут гнав, як колись ваш дідусь на жнива, то не встиг би зупинитися перед отаким…З кущів вискочив зайчик! Тото плавно загальмував, і зайчик весело помахав лапкою.— Бачиш, Максимку, — сказав Тото, — цей знак мене попередив. Їхати повільно — це рятувати друзів!Далі вони доїхали до знаку “Стоп” — червоний восьмикутник. — А це що за наказ? — здивувалася Аня.— Це означає зупинитися й подивитися! — гуднув Тото. Він загальмував, і діти побачили маму-качку з каченятами, що переходили дорогу. Аня ахнула:— Якби ти не зупинився, ми б їх налякали!— Отож! — усміхнувся Тото. — Дідусь завжди казав: “Стоп” — це як пауза для безпеки.Нарешті вони доїхали до пішохідного переходу — білі смужки з трикутником і фігуркою людини. — А тут що робити? — спитав Максимко.— Тут головні — пішоходи! — пояснив Тото. — Дивіться!Назустріч ішов їхній дідусь із паличкою. Тото терпляче чекав, а дідусь підморгнув:— Молодець, Тото! І ви, онуки, вчіться у нього!Аня задумалася:— То знаки — це як дідусеві підказки?— Саме так! — радісно загудів Тото. — Він мене навчив їх слухати. А тепер перевіримо вас!Вантажівка зупинилася біля лісу, і Тото спитав:— Уявіть, що ви на велосипедах. Що зробите перед знаком “Стоп”?Максимко гордо відповів:— Зупинюся й подивлюся, чи немає когось!— А перед пішохідним переходом? — додала Аня.— Пропущу пішоходів, як дідусь! — хором гукнули діти.Тото засміявся, і його колеса засяяли ще яскравіше:— Молодці! Знаки — це не просто картинки, а справжні захисники, як я для вашого дідуся!Він довіз Максимка й Аню додому, де дідусь чекав із усмішкою. Тото загудів на прощання й став у гаражі, але діти знали: він завжди готовий до нової пригоди. Відтоді вони гальмували перед знаками, пропускали пішоходів і їздили повільно, де треба. А дідусь казав:— Бачу, Тото вас добре навчив!

У затишному Маусвіллі одного ранку Міккі Маус прокинувся від дивного звуку — “тік-так, тік-так”. Він визирнув у вікно й побачив величезний годинник, що стояв посеред площі. Його стрілки крутилися шалено, а циферблат сяяв золотом.— Ого, звідки він узявся? — здивувався Міккі, натягуючи свої червоні штанці.До нього прибігли друзі — Мінні, Дональд, Гуфі й Плуто. Мінні скрикнула:— Міккі, дивись! Годинник щось робить із часом!І справді: сонце раптом сіло, потім зійшло, а квіти на клумбі то розквітали, то закривалися. Дональд затупав лапами:— Це якась качина нісенітниця! Треба це зупинити!— А може, це чарівний годинник? — припустив Гуфі, чухаючи голову.Плуто гавкнув і побіг до годинника, а Міккі гукнув:— Друзі, ходімо розберемося! Разом ми все з’ясуємо! Вони підійшли ближче, і годинник раптом заговорив гудким голосом:— Я — Часовий Майстер! Хто відгадає мої три загадки, той зупинить мене. Інакше час у Маусвіллі збожеволіє назавжди!Міккі потер лапки:— Ми готові! Перша загадка — яка?Годинник загудів:— Що має крила, але не літає?Мінні задумалася й радісно вигукнула:— Вітряк! У нього є крила, але він стоїть на місці!Стрілки годинника сповільнилися, і перша загадка зникла з циферблата. Плуто загавкав від радості.— Друга загадка! — гукнув Дональд. — Давай швидше!Годинник прогудів:— Що співає без голосу?Гуфі засміявся:— Ха-ха! Це ж вітер! Він свистить у деревах, але голосу не має!Стрілки ще більше пригальмували, і сонце зупинилося в небі. Міккі підморгнув:— Остання загадка, і ми перемогли!Годинник загримів:— Що біжить, але не має ніг?Дональд закричав:— Час! Час біжить, але ніг у нього немає!Раптом — дзень! — годинник зупинився. Стрілки стали на місце, сонце засяяло спокійно, а квіти перестали метушитися. Часовий Майстер засміявся:— Молодці! Ви розумніші, ніж я думав. Ось вам подарунок!Із годинника вилетіли маленькі сяючі годиннички — по одному для кожного. Міккі надів свій і вигукнув:— Ого, він показує час для пригод!Мінні додала:— І для чаювання!— І для гойдалок! — гикнув Гуфі.Дональд буркнув:— Аби не для біганини…Плуто весело загавкав, а годинник раптом розтанув у повітрі, залишивши по собі лише легкий “тік-так”. Маусвілл повернувся до звичного ритму, а Міккі з друзями побігли святкувати перемогу, сміючись і обіймаючись.— З друзями ніякий час не страшний! — сказав Міккі, і всі погодилися.Відтоді щоразу, коли в Маусвіллі щось дивне відбувалося, Міккі з командою знали: їхня дружба зупинить будь-яку біду!

Колись давно жила одна зла жінка. Захотіла вона позбутися своєї пасербиці, тож послала її до своєї сестри — Баби-Яги, Кістяної Ноги, начебто по нитку й голку для сорочки.Дівчинка була кмітливою, тому перед дорогою зайшла до рідної тітки. Та дала їй мудру пораду:— Якщо берізка битиме тебе по очах, перев’яжи її стрічкою. Якщо ворота гримітимуть, змасти їх олійкою. Якщо собака загавкає, дай йому хлібця, а коту — шинки.Дівчина запам’ятала ці слова й вирушила до Баби-Яги.— Здрастуйте, тітонько! Матінка послала мене до вас по ниточку та голочку, хоче мені сорочку пошити, — сказала вона. — Гаразд, сідай ткати, — відповіла відьма й наказала своїй служниці натопити баню, щоб викупати дівчину та з’їсти її на сніданок.Дівчина, тремтячи від страху, звернулася до служниці:— Голубко моя, не підкладай дрова, а водою заливай.І дала їй за це хусточку.Тим часом Баба-Яга підійшла до вікна й питає:— Чи тчеш, племіннице?— Тчу, тітонько, — відповіла дівчина, а сама дала котові шинки та спитала, як втекти.— Ось тобі рушничок і гребінець, — мовив кіт. — Як буде відьма наздоганяти, кинь рушничок — утвориться широка річка. А як кинеш гребінець — виросте густий ліс.Дівчинка кинулася тікати. По дорозі пригостила собак, змастила олією ворота, а берізку перев’язала стрічкою. А кіт сів замість неї ткати.Баба-Яга незабаром зазирнула до хати — а дівчинки вже й слід прохолов! У люті вона кинулася лаяти кота, собак, ворота й берізку. Але ті їй відповіли:— Ми тобі вірно служили, а ти нас лише лаяла. А дівчинка була добра до нас.Розлютилася Баба-Яга, скочила в ступу й гайнула навздогін. Дівчинка почула, як відьма наближається, й кинула рушничок — позаду розлилася широка річка.Баба-Яга так і заскреготала зубами від злості, та не здалася. Припала до води й почала пити, доки не випила всю річку. Знову ринулася вперед!Дівчинка тоді кинула гребінець — і виріс густий-густий ліс. Відьма кинулася його гризти, та як не старалася, нічого в неї не вийшло.А тим часом додому повернувся батько дівчинки.— Де моя донечка? — спитав він у дружини.— Пішла до тітоньки, — відповіла та.Незабаром прибігла дівчинка й розповіла про все батькові. Він розлютився, вигнав злу дружину з дому, а з донькою стали жити щасливо.Хто така Баба Яга?Баба-Яга — це персонаж слов’янської міфології та народних казок. Вона зображується як стара відьма з кістяною ногою, яка живе в хатині на курячих ніжках, що може рухатися. Баба-Яга часто літає в ступі, використовуючи мітлу чи макогон, і має неоднозначний характер: вона може бути злою, хитрою і навіть поїдати людей, але іноді допомагає героям, якщо вони виявлять розум чи доброту.У казках Баба-Яга виступає випробуванням для головних героїв — вона загадує загадки, дає складні завдання або намагається їх з’їсти. Її образ символізує силу природи, мудрість і хаос одночасно. Часто її супроводжують магічні предмети чи тварини, як-от кіт, собаки чи птахи, які відіграють важливу роль у сюжеті. Радимо прочитати ще казки із Бабою Ягою – Про Бабу Ягу Кістяну Ногу або Василіса Прекрасна.

Одного теплого весняного дня Аліса сиділа на м’якій траві біля старого дзеркала, яке її тітонька привезла з якогось далекого ярмарку. Сонце грало на його сріблястій поверхні, а вітерець шепотів щось загадкове. Аліса, тримаючи в руках свого улюбленого котика Діну, задумливо промовила: — Цікаво, а що там, по той бік дзеркала? Може, там живуть такі ж люди, як ми, тільки навпаки?Не встигла вона договорити, як дзеркало раптом засяяло золотавим світлом, і її маленька ручка, що торкнулася рами, провалилася крізь скло, ніби крізь воду. Аліса ойкнула, але цікавість узяла гору — і ось вона вже пірнула в Задзеркалля, залишивши Діну позаду. Чудернацький світАліса опинилася в саду, де квіти не просто росли, а співали веселі пісеньки. Троянди підморгували їй пелюстками, а соняшники гуділи, як джмелі: — Вітаємо, вітаємо! Ти нова чи стара? Ти звідси чи звідти? — Я Аліса, — здивовано відповіла вона. — А ви хто? — Ми — Хор Квітів! — гордо заявили вони й затягнули мелодію: „Ми квіти Задзеркалля, співаємо щодня, Тут все навспак, тут диво-край, ласкаво просимо, дитя!“ Аліса всміхнулася й пішла далі. Доріжка вела до шахівниці просто посеред лісу — величезної, із живими фігурами. Білий Король, маленький і метушливий, гасав полем, вигукуючи: — Ох, мій капелюх! Де мій капелюх? Без нього я не король, а просто… просто хтось із бородою! Аліса підняла капелюх із трави й подала йому. — Дякую, люба! — зрадів Король. — За це я зроблю тебе… гм… Почесним Пішаком! Ходи вперед, шукай пригоди! Зустріч із Шаленою КоролевоюДорога привела Алісу до палацу, де правила Червона Королева — висока, гучна й трохи смішна у своїй пихатості. Її корона сяяла, а сукня шелестіла, ніби жива. — ХТО ТИ ТАКА? — гримнула вона, розмахуючи віялом. — Я Аліса, Почесний Пішак, — чемно вклонилася дівчинка. — Пішак? Ха! У моєму світі все навпаки! Ти будеш Королевою, а я — Пішаком! — І Королева раптом стрибнула на шахівницю, ставши маленькою фігуркою.Аліса тільки кліпнула очима, як опинилася в королівському кріслі. Але не встигла вона насолодитися владою, як двоє кумедних товстунів — Труляля і Траляля — увірвалися до зали, співаючи: „Труляля й Траляля, ми друзі назавжди, Тут усе навспак іде, смійся разом з нами ти!“ Вони закружляли Алісу в танці, аж доки вона не опинилася біля столу з чаєм.Шалене чаюванняЗа столом сиділи Капелюшник, Березневий Заєць і крихітна Соня, яка хропла в чайнику. — Чай чи не чай? — запитав Капелюшник, простягаючи їй капелюх замість чашки. — Я б хотіла чаю, — сказала Аліса. — Тоді це не чай! — зареготав він і налив їй… лимонаду. Березневий Заєць підкидав ложки в повітря, вигукуючи: — Час мінятися місцями! Час — це ми, а ми — це час! Аліса засміялася, але раптом помітила, що годинник на столі йде задом наперед.Повернення додомуДень у Задзеркаллі ставав дедалі дивнішим, але Аліса відчула, що сумує за домом. Вона побігла назад до дзеркала, яке сяяло вдалині. Квіти заспівали їй на прощання: „Вертайся, Алісо, коли захочеш знов, Тут дива чекають і дружня наша любов!“ Аліса пірнула крізь дзеркало й опинилася на траві біля Діни. Дзеркало знову стало звичайним, але в її очах ще блищав відголос чарівного світу. — Діно, — прошепотіла вона, — колись ми повернемося туди разом.І з цією думкою Аліса всміхнулася, обіймаючи свого котика.

Жила-була зайчиха-мати, і було в неї семеро зайченят. Шестеро були сіренькі, як і вона сама, а у сьомого одне вушко було чорне. Тож і звали його Чорне Вушко.Одного теплого сонячного дня вся зайчача родина вирушила на прогулянку. Гуляючи лісом, зайченята попросили маму дозволити їм побавитися на галявині. Зайчиха погодилася, і всі дружно побігли гратися. Чорне Вушко також весело стрибало, бігало та раділо разом із братами й сестрами. Але, захопившись грою, воно непомітно відбігло далеко від галявини. Озирнулося – нікого поруч! Чорне Вушко заблукало. Тим часом зайчиха покликала своїх діток додому, і, не помітивши відсутності одного, рушила з ними до нори.Самотнє зайченя блукало лісом, гукаючи сім’ю, та у відповідь чувся лише шелест листя. Коли сонце сховалося за горизонтом, Чорне Вушко знайшло порожню нору, залізло всередину й, згорнувшись клубочком, заснуло.Та серед ночі його розбудив дивний хрускіт у кущах. Сподіваючись, що це мама шукає його, зайченя висунуло носик із нори. Але замість рідних побачило два жовті вогники – це був вовк!— Щось тут зайчатиною пахне… — пробурмотів хижак, підходячи до нори.Чорне Вушко затремтіло, затаїло подих. Вовк намагався дістати його лапою, але нора була надто глибока. Покрутився, понюхав ще раз і, не знайшовши здобичі, подався геть.На ранок зайченя вибралося з укриття й знову вирушило на пошуки рідних. Довго воно блукало, аж раптом почуло знайомі голоси! Серце зайченяти застрибало від радості, і воно щосили вигукнуло:— Я повернувся!Мама-зайчиха кинулася до нього, міцно пригорнула й приголубила. Чорне Вушко попросило вибачення за свою неуважність, а братики й сестрички радісно підстрибували навколо. Всі разом вони повернулися додому, веселі та щасливі, а Чорне Вушко відтоді завжди трималося поруч із сім’єю.Мораль Не відходь далеко від рідних, будь уважним, і навіть у складних ситуаціях не здавайся – сім’я завжди тебе підтримає.

У маленькому містечку жив мотоцикліст Максим. Його червоний мотоцикл блищав на сонці, а шолом — яскраво-синій, зі срібними зірками — був його вірним другом. Одного дня Максим побачив, як діти катаються на велосипедах без шоломів, і вирішив поговорити з ними.— Привіт, друзі! — гукнув він, знімаючи свій шолом. — Хочете дізнатися, чому я завжди ношу його?Діти зібралися навколо, а Максим почав розповідь: — Одного разу я їхав лісом на своєму мотоциклі. Вітер гудів у вухах, дорога була рівною, але раптом із кущів вистрибнув заєць! Я різко повернув, мотоцикл занесло, і я впав. Та знаєте що? Мій шолом урятував мене — він прийняв удар об камінь, а я лише посміявся й поїхав далі.— А захисний одяг? — запитав маленький хлопчик. — О, це як броня для лицаря! — відповів Максим. — Куртка й штани з міцної тканини захищають від подряпин і вітру. Якось я проїхав через дощ і колючі гілки, але залишився цілим завдяки їм. Хлопчик підняв руку: — А якщо я впаду з велосипеда? — Шолом і захист — твої найкращі друзі, — усміхнувся Максим. — Вони зроблять так, щоб ти швидко встав і знову катався!Діти закивали, а наступного дня Максим побачив їх на велосипедах — усі в шоломах і з наколінниками. Він гордо загудів мотоциклом і подумав: “Мій шолом не лише мене рятує, а й надихає інших!”