Казки для дітей 6–7 років

Жила колись маленька дівчинка, у якої померли батько й мати. Вона була такою бідною, що не мала навіть маленької кімнати, де жити, чи ліжка, де спати, і зрештою в неї не залишилося нічого, крім одягу на ній та шматочка хліба в руці, який їй дала якась милосердна душа. Але дівчинка була доброю і благочестивою. І коли весь світ покинув її, вона вирушила в поле, покладаючись на милість доброго Бога.Тоді їй зустрівся бідний чоловік, який сказав: “Ох, дай мені щось поїсти, я такий голодний!” Вона віддала йому весь свій шматок хліба і промовила: “Нехай Бог благословить його тобі,” — і пішла далі. Потім прийшла дитина, яка стогнала: “Моя голова так мерзне, дай мені щось, чим її прикрити.” Дівчинка зняла свій капюшон і віддала його. Пройшовши трохи далі, вона зустріла іншу дитину, яка не мала куртки й тремтіла від холоду. Тоді вона віддала свою куртку. А ще далі одна попросила сукню, і вона віддала й ту. Нарешті вона дійшла до лісу, коли вже стемніло, і ще одна дитина попросила сорочку. Добра дівчинка подумала: “Ніч темна, ніхто тебе не бачить, можеш віддати свою сорочку,” — зняла її й віддала.І коли вона стояла так, не маючи вже нічого, раптом із неба посипалися зірки, які виявилися твердими гладенькими монетами. Хоч вона щойно віддала свою сорочку, на ній з’явилася нова, з найкращого льону. Тоді вона зібрала гроші в цю сорочку й була багатою до кінця своїх днів. Мораль казки “Зіркові гроші” братів Грімм полягає в тому, що доброта, самопожертва і віра в добро винагороджуються, навіть коли здається, що все втрачено. Дівчинка, попри свою бідність і самотність, безкорисливо віддавала останнє, що мала, нужденним, не думаючи про себе. Її чисте серце й довіра до Бога призвели до чудесної винагороди — зірки, що перетворилися на гроші, і нова сорочка, що символізують не лише матеріальне багатство, а й духовне благословення. Казка навчає, що щедрість і милосердя, навіть у скруті, повертаються сторицею, підкреслюючи силу моральної стійкості та надії.

Давним-давно зайці мали зовсім інші хвости, ніж зараз. У першого зайця та його зайчихи хвости були довгі, гарні й пухнасті. Вони пишалися цим і вважали себе кращими за інших тварин, часто сміялися з них і придумували різні витівки. Але одного разу через одну з таких витівок вони втратили свої чудові хвости й залишилися з короткими, непривабливими обрубками. Ось як це сталося.Якось зайці гралися на березі річки й помітили на протилежному боці зелену галявину з ніжною травою. Вони захотіли потрапити туди й поласувати травою, але, як і в ті часи, зайці не вміли плавати. Що робити? Думали вони, поки не почули, як вода булькотить. Це була стара черепаха, яка вилазила на сонечко. Зайці радісно підбігли до неї і почали запитувати:— Тіточко черепахо, тіточко черепахо! Кажуть, у вас велика родина, правда це? — Правда, правда, — відповіла черепаха, киваючи головою. — Та наша заяча родина набагато більша, — з гордістю сказав заєць. — У нас братів більше! — Не вірю! Чому я завжди бачу тільки вас двох? — запитала черепаха. Вона мала рацію, адже в найдавніші часи існували тільки ці два зайці. — Наші брати вдома, — вигукнули зайці. — Ти їх не бачиш! Не віриш? Давай порахуємо родини! Почнемо з ваших дітей, а завтра підрахуємо наших братів. — Як будемо рахувати? — поцікавилася черепаха. — Скличте своїх дітей, хай вишикуються в річці, а ми будемо стрибати по них і рахувати: пара, два і так далі. — Добре, — погодилася черепаха.Вона покликала своїх дітей, вони вишикувалися в річці, лягли, витягнувши шиї, і стали поплавцями. Зайці почали стрибати по їхніх спинах і рахувати: — Пара, дві, три…Так вони стрибали до протилежного берега. Зраділі зайці підстрибнули й вигукнули: — Дурні, дурні, ми вас обдурили!Але вони рано раділи. Хоч вони й переправилися через річку, їхні хвости все ще тяглися ззаду. Черепахи, які були ближче до берега, чули їхні крики й схопили зайців за хвости. Вони почали запитувати, як саме їх обдурили. Зайці швидко втекли, але їхні хвости залишилися в зубах черепах. Так зайці втратили свої гарні хвости й стали мати лише короткі обрубки. Тому й досі кажуть: “Заячий хвіст ніколи не відросте”. Казка вчить тому, що не варто хвалитися своїми перевагами та витворяти жарти на рахунок інших. Іноді самовпевненість і жартування можуть привести до неприємних наслідків. Вона також наголошує на важливості чесності та поваги до інших, оскільки обдурювання і пихатість можуть призвести до втрат.

Давним-давно, у мальовничому селі, оточеному густими лісами та сріблястими ріками, жили люди, які дуже любили працювати. Вони вирощували пшеницю, ткали полотно, будували міцні хати, але часто скаржилися, що їхні зусилля не приносять достатку. Усе змінилося, коли в село прийшла стара чарівниця Золотинка.Золотинка була не схожа на звичайних чаклунок. Замість зілля та заклинань вона носила із собою маленький мішечок, з якого сипалися блискучі монети. Але ці монети були незвичайними — вони могли виконувати бажання, але лише за однієї умови: їх треба було використати з добрим серцем.Одного дня Золотинка зібрала всіх селян на площі й сказала: — Я подарую кожному з вас по одній чарівній монеті. Але пам’ятайте: якщо ви витратите її на щось егоїстичне, вона зникне, не залишивши сліду. Якщо ж поділитеся нею з іншими, вона примножиться.Селяни здивувалися, але взяли монети. Першим до діла взявся заможний мельник Гриць. Він давно мріяв про новий млин, тож вирішив витратити монету на нього. Та щойно він поклав її на стіл, монета розтанула, наче сніг під сонцем. Гриць зрозумів, що його бажання було лише для власної вигоди.Тим часом бідна вдова Олена, яка ледве зводила кінці з кінцями, вирішила інакше. Вона купила за свою монету насіння й роздала його сусідам, щоб усі могли посіяти городину. Наступного дня Олена прокинулася й побачила, що її подвір’я засипане блискучими монетами! Її доброта примножила чарівний дар.Інший хлопець, Василько, спершу хотів купити собі нові чоботи, але, побачивши, як діти в селі босоніж граються в пилюці, віддав свою монету шевцеві, щоб той зробив взуття для малечі. І що ви думаєте? Наступного ранку біля його хати лежала ціла купа монет, а діти радісно бігали в новеньких черевичках.Так минали дні, і село змінювалося. Люди почали ділитися не лише монетами, а й часом, знаннями, турботою. Хтось будував спільний міст через річку, хтось навчав інших ремеслу, а хтось пік хліб для всіх. Чарівні гроші Золотинки не закінчувалися, бо доброта не має меж. Одного вечора Золотинка знову з’явилася на площі. Вона усміхнулася, дивлячись на щасливих селян, і мовила: — Ви зрозуміли секрет чарівних грошей. Вони не в золоті чи сріблі, а в тому, як ви їх використовуєте. Справжній скарб — це ваші серця, що діляться добром.З того часу в селі більше ніхто не скаржився на бідність. Люди навчилися, що справжнє багатство — це не накопичувати, а віддавати. А чарівні монети? Кажуть, вони й досі десь там, у чиїхось добрих руках, примножують радість і достаток.

Одного разу скляр звернувся до божевільного:— Слухай, усі такі, як ти, постійно б’ють вікна. А ти сидиш без діла. Іди, теж побий шибки — мені ж вигідно! Більше розбитих вікон — більше в мене роботи!Божевільний лише зрадів. Побіг просто до… будинку самого скляра. Весело насвистуючи, почав кидати каміння у вікна. І не зупинявся, поки не розбив усе скло до останньої шибки.Скляр повертається додому — і що він бачить? Усі вікна вдрузки! Він розгнівався, кинувся до божевільного:— Ти що наробив?! — закричав. — Я ж не це мав на увазі! — Але ти ж сам сказав мені бити вікна! — здивовано відповів божевільний.— Я мав на увазі чужі вікна! Чужі! Щоб мене потім найняли ремонтувати!Божевільний задумливо почухав потилицю:— Та якби я побив вікна не тут, інші господарі могли б покликати когось іншого. А тут я точно знаю — ти сам усе полагодиш! Мораль цієї казки полягає в тому, що інколи ми можемо неправильно тлумачити чужі наміри й, слідуючи вказівкам, можемо потрапити у ситуацію, яка шкодить нам самим. Крім того, вона підкреслює, що іноді прагнення до вигоди може призвести до небажаних наслідків, якщо ми не враховуємо всі деталі ситуації.

Жили собі дід і баба. Дітей у них не було.— Діду, — зітхала баба, — живемо ми добре, а діток у нас немає. Що ж маємо робити?— Та що ж, бабо, — відповідає дід. — Візьмімо якусь дівчинку за доньку — і буде нам дитина.Так і зробили. Взяли вони дівчинку з дуже бідної родини. Виховали її, вигодували, і виросла з неї красива й добра дівчина.Але трапилось лихо — баба померла. Через якийсь час дід одружився вдруге. Нова жінка прийшла в дім зі своєю дочкою. Тож тепер у діда стало дві дівчини.Та мачусі дідова дочка не припала до душі. Була вона надто гарна й чемна, а її власна дочка — недбала й нечепурна. Уся робота по господарству лягала на плечі дідової дочки. А коли дід повертався з поля, мачуха казала:— Це все моя донька зробила. А твоя тільки тиняється, нічого не хоче робити!Якось дівчина не витримала й каже:— Тату, це не моя мама, а мачуха. Моя мама померла. А ця мене б’є, змушує тяжко працювати. Я більше так не можу.Зібралася дівчина й пішла світ за очі. Дід її відмовляв, але вона була рішуча — таки подалася в дорогу.Йшла вона, йшла, аж дісталася до саду. Сад був дуже гарний, а на самому краєчку — стара яблуня, вся в павутинні й пилюці. Дівчина сіла під нею відпочити, а яблунька й мовить:— Донечко, обчисти мене, я тобі ще в пригоді стану. Дівчина обережно обчистила яблуньку, навела лад і відпочила в її затінку. Потім рушила далі.Йшла вона довго, й зненацька захотілося їй пити. Побачила криничку, але вода в ній була мутна й каламутна. Та раптом криничка озвалася:— Дівчино, почисть мене, і я тебе виручу у скруті.Дівчина не пошкодувала сил — почистила криничку, аж та заясніла чистою водою. Напилася дівчина й рушила у путь далі.Йшла дівчина все далі й далі, аж ось зголодніла. Глянула вбік — стоїть хатинка, мов із казки. Зайшла всередину — а там на столі лежить сірий хліб, і ніби сам до неї промовляє:— Поклади мене в піч, хочу спектися!А піч стара, занедбана, вся в попелі та сажі, хоч винось її з хати. І просить піч:— Полагодь мене, дівчино, почисть гарно, бо не можу хліб спекти.Дівчина не лінувалася — поприбирала піч, вимела попіл, розклала вогонь. Коли піч добре розігрілася, поклала хліб і чекала, доки спечеться. Спекла, поїла й рушила далі.Та дорогою раптом помітила — нема на нозі одного туфелька! Згадала: загубила його біля кринички. Зажурилася дівчина, та вирішила повертатись додому. Але вже не тією стежкою, якою прийшла, а зовсім новою дорогою. А той один туфельок, що лишився, зняла й понесла в руці, думаючи: «Куплю ще одного такого, щоб була пара».Прийшла додому — а мачуха як накинулась:— Ах ти така-сяка! Ще й повернулась?! Лізь на піч і сиди тихо, щоб і духу твого не було чути!А свою дочку мачуха вбирає, причепурює, та ще й у село відсилає. Аж тут доходить до неї чутка: мовляв, син великого пана шукає собі наречену.«Ото вже моя донька йому в пару!» — зраділа мачуха й заходилась готуватися до сватання.А тим часом панський син, засмучений, бо батько не дозволяв йому женитися з простою дівчиною, пішов мандрувати світом. Ішов, ішов — та й потрапив саме на ту дорогу, якою колись йшла дідова дочка.Втомився — сів перепочити під яблунею, що її дівчина колись очистила. Подивився — а яблука на ній такі гарні, аж дух захоплює. Хотів було зірвати — аж раптом яблуня заговорила:— Рви, не бійся! Це твоя суджена мене колись обчистила. Я тому так рясно й роджу.Хлопець здивувався. «Моя суджена? Я її ще й не бачив…» — подумав. Але зірвав яблуко, з’їв — і рушив далі.Йде — і ось спрага мучить, у роті пересохло. Побачив у лівому боці криницю. Підходить — вода чиста, аж блищить. Нахилився — і побачив біля кринички… туфельок.«Що це за туфельок? Звідки він тут?» — здивувався хлопець.— Це твоя суджена мене тут згубила, — почув він голос. — У неї є пара до мене. Вона береже її.— А як же мені знайти ту, кому ти належиш?— Хто взує мене легко, кому я припаду як рідний, — от та й буде твоя дружина.— Такого я ще не чув… — мовив хлопець і взяв туфельок із собою.Іде хлопець, іде… Вже змучився — і спрага, і голод дошкуляють. Став, глянув на шлях — а далі знов пішов. Іде та й іде, аж раптом бачить: стоїть хатка. «Може, тут хоч що перекушу», — подумав хлопець і зайшов усередину.А в хаті — чисто, затишно. На столі — хліб, а поруч два рум’яних пироги. І тут хліб заговорив:— Один пиріг з’їж сам, а другий віднеси своїй нареченій.— Якій нареченій? — здивувався хлопець. — Я ж нежонатий.А хліб відповів:— Хто легко й вільно взує той туфельок, що ти носиш, — ото і є твоя суджена. Візьми пиріг — і вертайся. Вона чекає.Послухав хлопець, узяв пиріг і повернувся додому. Приходить і каже батькові:— Батьку, я знайшов чарівний туфельок. Яблуня до мене промовляла, криничка — теж, а тепер ще й хліб. Вони всі сказали: знайди дівчину, що згубила туфельок — вона моя доля.Батько не перечив. Узяли туфельок, сіли з двома слугами у карету — і вирушили шукати. Їздили селами, ходили від хати до хати, приміряли туфельок усім дівчатам. Та все дарма: в одної нога замала, в іншої завелика, а в третьої крива.Пан здивувався:— Що ж це за дівчина така мала бути, що туфельок їй якраз?А син не зневірюється:— Не журіться, тату. Ще багато сіл попереду. Знайдемо.А тим часом мачуха вдома свою дочку наряджає, причісує, підфарбовує. А дідовій дочці наказує:— Ти, ледащице, не смій злазити з печі! Сиди там, як миша під віником!А та дівчина сидить собі тихенько на печі, туфельок пригорнула до грудей, і мовчить.Наближається панська карета до села. Мачуха аж в паніці — сіпає дочку:— Швидше, до дзеркала! Ще трохи — й вони в сусідів! Підфарбуйся! Очі, щоки, губи — щоб була, як панянка!А в дідової дочки туфельок захований у пазусі. Тихо сидить, мовчки чекає.Заїжджає пан з сином у подвір’я…— Добрий день, бабусю, — каже пан. — Чи є у вас дочки?— Є, є, паночку! — метушиться баба. — Є у мене донечка, одна-єдина, мов писаночка!— Ну то покличте її сюди, — мовив панський син.— Прошу до хати, прошу! — баба аж сяє. — Зараз вийде, зараз приміряємо!Панський син дістає туфельок, міряє — а він ніяк на бабину дочку не налазить. Та пхне, верещить:— Та як не лізе! Та ще трохи! Ой, станьте, пане, не так міряєте!А баба зразу:— Та вона взує, вона взує! Тільки… тільки дайте сокиру! Та трохи ніжку підправимо — та й буде!Пан тільки засміявся.А на печі дідова дочка, тиха, заплакала. Пан глянув угору:— А це хто у вас там на печі? Може, ще одна дівчина є?— Та то… Та то нікому не треба, — відмахнулась мачуха. — Ледача, брудна, неварта вашої уваги.— А все ж давайте, хай злізе. Нам треба кожну дівчину спробувати.— Ану злазь, невмивана! — крикнула баба.Злізла дівчина з печі — очі опущені, сором’язлива. Але тільки зійшла до хати — ніби світло сяйнуло, така гарна була. Вийняла з пазухи свою туфельку — взула, і якраз! А панський син подав другого — і той став до ноги, мов литий. Тут він витягає пиріг — подає дівчині. І пиріг заговорив:— Оце твоя дружина.Не гаючись, посадили її до карети і поїхали до панського двору.А тільки-но карета заїхала за ворота — як баба на свою дочку з кулаками:— Ой, ти ж нещастя моє! Хіба ж то ноги — то копита! Через тебе та ніклея пішла до пана, а ти лишилася, як кваша!А в пана — весілля. Гарне, веселе! Панський син оженився з дідовою дочкою. І хоч великої музики не було, лише одна сопілочка грала — та так гарно, що ще й нині по селах згадують.І жили вони довго і щасливо.

Жило-було собі поросятко. Мешкало воно в затишній хатинці посеред лісу, а поруч ріс великий дуб, що щедро пригощав його жолудями.Прийшла холодна зима. Одного дня по лісі блукав голодний вовк. Такий худий був, що аж шерсть почала випадати. Раптом він побачив хатку, заглянув у вікно — а там поросятко! Вовкові аж слина потекла, так йому захотілося поласувати поросятиною. Але ж як його виманити з дому?Вирішив вовк піти на хитрощі. Підійшов до дверей, постукав і жалібно заговорив:— Поросятко, пусти мене хоч трохи погрітися. Замерз страшенно, будь добрим!— Ага! — відповіло поросятко. — Ще чого! Ти ж мене з’їси!— Ні-ні, я лиш хвостика і одну лапку погрію…Поросятко погодилося і впустило одну лапу. А тим часом у печі розпалило вогонь і поставило казан з водою. Вовк знову просить:— Та пусти ще одну лапку!Поросятко впустило й другу, а саме готує великий мішок. Вовк не відступає:— Та вже пусти й третю лапу.Впустило і третю. Нарешті, проситься на останню — четверту.Щойно вовк просунув усі лапи, кинувся з усієї сили — хотів схопити поросятко. Та схибив і замість цього залетів просто в мішок! Поросятко хутко зав’язало мішок, витягло його надвір, узяло відро з кип’ятком і почало поливати вовка:— Шпар, лисого окропом! Шпар, лисого окропом!Вовк закричав, завив, заметушився, аж поки мішок не розірвався. Вискочив і втік у ліс, як тільки зміг!Та не вгамувався. Сидить, думає, як би помститися. Назбирав сто вовків, обіцяв їм частування — ніжне поросятко!Прийшли вовки до хатки. А поросятко, побачивши зграю, швидко залізло на вершину дуба з відерцем у лапках.Вовки зазирають у хату — пусто! Обнишпорили двір — нікого! І тут один вовк побачив поросятко на дереві.— Он воно де!— Як же нам туди дістатися? — міркують вовки.— Ставаймо один на одного! — запропонував лисий вовк. — Нас багато, точно дотягнемося.І почали вони вилазити один на одного: один, другий, третій… Уже майже дістали поросятко. Але раптом воно як заторохкотить відром, як закричить:— Шпар, лисого окропом! Лисий вовк, почувши знайому фразу, злякався не на жарт. Вискочив із вовчої піраміди — і дременув у ліс. А вся решта вовків повалилася на землю, побилася й покалічилася. Хто лапу зламав, хто хвоста, хто носа. Лають вони лисого та поволоклися назад у гущавину — і більше ніколи не верталися.А поросятко й досі живе у своїй хатці, дуб росте, жолуді сипле, і лиха вже не знає.

У мальовничому містечку Сонячне, де будиночки світилися яскравими кольорами, а вулиці гуділи від сміху дітей, жив маленький синій автобус Біпі. Він був не просто автобусом — він був найкращим другом усіх школярів, адже щоранку возив їх до школи, співаючи веселі пісеньки та розповідаючи цікаві історії. Біпі любив свою роботу, але найбільше він пишався тим, що завжди дотримувався правил безпеки.Одного сонячного ранку Біпі, як завжди, вирушив у дорогу. Його салон був повний дітей, які гомоніли про уроки, ігри та нові пригоди. На задньому сидінні сиділа допитлива дівчинка Оля, яка любила ставити запитання, і її друг Максим, який мріяв стати машиністом поїзда.— Біпі, а чому ми завжди зупиняємося перед залізничним переїздом? — запитала Оля, виглядаючи у вікно, де виднілися блискучі рейки.Біпі весело загудів своїм клаксоном і відповів:— О, це дуже важлива історія, діти! Сідайте зручніше, і я вам розкажу, чому переїзди — це місце, де треба бути особливо уважними.Дорога до школи пролягала через залізничний переїзд, де величезний шлагбаум стеріг шлях, а червоні вогні блимали, коли наближався поїзд. Біпі завжди зупинявся перед переїздом, навіть якщо шлагбаум був піднятий, і уважно дивився праворуч і ліворуч. Цього ранку, коли він наблизився до переїзду, діти помітили, що шлагбаум опущений, а вдалині чути гудок поїзда.— Дивіться, поїзд! — вигукнув Максим, притиснувшись носом до вікна. — Він такий швидкий!— Так, Максиме, — сказав Біпі. — Поїзди дуже швидкі, і вони не можуть зупинитися так швидко, як я. Ось чому ми завжди чекаємо, поки вони проїдуть, і перевіряємо, чи безпечно їхати далі.Оля нахмурилася.— Але ж ми могли б швидко проскочити, поки поїзд далеко!Біпі лагідно засміявся.— Оля, це звучить як пригода, але не безпечна. Хочете, я розкажу вам історію про те, як я одного разу врятував день завдяки правилам безпеки?Діти хором закричали:— Хочемо! Хочемо!Біпі почав розповідати:— Давно, коли я був ще новеньким автобусом, я поспішав доставити дітей на шкільне свято. На тому ж переїзді, де ми зараз, я побачив, що шлагбаум піднятий, і почув, як діти кричать: «Поїдьмо швидше!» Але щось у моєму моторі підказало мені зупинитися і подивитися в обидва боки. І знаєте що? Здалеку мчав вантажний поїзд, який чомусь не встиг увімкнути сигнал! Якби я не зупинився, ми могли б потрапити в біду. Відтоді я завжди пам’ятаю: дивись праворуч, дивись ліворуч і слухай уважно!Діти слухали, затамувавши подих. Коли поїзд нарешті прогуркотів повз, шлагбаум піднявся, але Біпі ще раз глянув в обидва боки, перш ніж рушити.— А що, якби ми йшли пішки? — запитав Максим. — Ми б теж зупинялися?— Авжеж! — відповів Біпі. — Пішоходи теж мають бути обережними. Треба зупинитися, подивитися праворуч і ліворуч, прислухатися, чи не чути поїзда, і тільки тоді переходити. І ніколи не бігти через рейки, навіть якщо дуже поспішаєш! Коли Біпі нарешті довіз дітей до школи, Оля і Максим пообіцяли завжди дотримуватися правил безпеки. Вони навіть намалювали великий плакат із написом: «Дивись в обидва боки перед переїздом!» і повісили його в класі. А Біпі, гудячи своїм веселим клаксоном, вирушив у наступну подорож, знаючи, що його маленькі пасажири тепер трохи мудріші й безпечніші.І так, у містечку Сонячне, завдяки маленькому автобусу Біпі, усі діти навчилися, що безпека на залізничному переїзді — це не просто правило, а справжня суперсила, яка береже їхні пригоди.

У нашому селі жив собі один чоловік, такий уже дивак, що як тільки хтось йому щось розповість — одразу відповідає:— А мені що до того? Чужа справа — не моя справа. Навіть небо чужого лиха не боїться!Тож і прозвали його всі в селі — Не-моя-справа.Якось цей чоловік поїхав до міста й купив мішок соєвих бобів. Закинув його собі на плече й пішов додому. Та не помітив, що мішок дірявий. І поки крокує, боби один за одним висипаються просто на дорогу. Наздоганяє його сусід, теж із базару вертається. Побачив, як боби сиплються, та й питає:— А як гадаєш, коли в когось біда — слід йому про це сказати?— Та ні, — буркнув Не-моя-справа. — Чужі справи — не моя турбота. Тобі ж яка з того користь?Сусід зітхнув, нічого не сказав.Ідуть далі. А боби — сип, сип, сип… Мішок уже напівпорожній. Сусід знову питає:— А як можна допомогти, хіба не варто?— Навіщо? — знизав плечима Не-моя-справа. — Допомагай, коли сам хочеш мати з цього вигоду. А так — не встрявай!От дійшли вони до села. Тільки тут Не-моя-справа побачив, що мішок майже порожній, і бобів майже не залишилося.Розсердився, загорлав:— Чому ж ти нічого не сказав?! Он скільки загубив!Сусід спокійно відповів:— Та ж ти сам казав: не моя справа. От я й не втручався…

Одного вечора, зголоднівши, лисиця залишила свою нору й рушила в ліс на пошуки їжі. Вона довго блукала між деревами, обшукувала кущі й прислухалася до кожного шереху, але марно — жодної поживи не трапилося.Згадалося їй, що ще з учорашнього дня й крихти не мала в роті. І серце її сповнилося образою та гнівом — на лева. Адже саме через нього вона втратила смачну вечерю. Напередодні лисиця потай пробралася до села, поцупила качку й уже збиралася тікати, як зненацька почула грізне ревіння лева. Злякавшись, кинула здобич і дала драпака.— Якби не той ревун, я б зараз не мучилась від голоду, — сердито бурмотіла лисиця.Вона йшла далі, сердита й зосереджена, не помічаючи нічого довкола, аж раптом — просто перед нею з’явився лев. Лисиця здригнулася, та швидко взяла себе в руки та з удаваним переляком вигукнула:— Леве, тікай! Біда насувається — ось-ось почнеться страшна буря!— Я важкий і сильний, — заричав лев. — Мене буря не злякає.— Але вітер буде такий шалений, що повалить навіть найміцніше дерево! Що ж ти робитимеш?— Я просто ляжу на землю, — спокійно відповів той.— І це не врятує тебе, буря все одно підхопить! Може, ти хапатимешся за стовбур?— Так, триматимусь за дерево.— Даремно! Вітер не вщухне кілька днів — ти не зможеш так довго протриматися.Почувши таке, лев занепокоївся й закричав:— То порадь мені, що робити?! Лисиця хитро всміхнулася:— Дозволь, я прив’яжу тебе до дерева. Так ти будеш у безпеці, жоден вітер тебе не здолає.— Розумна думка! — погодився лев.Лисиця швиденько прив’язала лева до стовбура. Сіла собі поблизу на камінчик і спостерігає. Лев озирнувся:— А чому ж ти сама не шукаєш схованки від бурі?— Бо ніякої бурі не буде, — байдуже мовила лисиця.Лев розлютився, заревів на весь ліс. На його крик збіглися інші звірі, здивовано розглядали цю картину: лев — прив’язаний, лисиця — спокійна.— Що тут сталося? — запитали.— Це я його зв’язала, — відповіла лисиця, — за те, що вчора лишив мене без вечері. Нехай це буде наука кожному: навіть найсильніший має пам’ятати про справедливість.Після цих слів вона гордо пройшлася перед усіма, а звірі з подивом і повагою проводжали її поглядом.