Казки для дітей 6–7 років

У зеленому лісі жили двоє друзів — Сонечко і Дощик. Сонечко любило світити яскраво, щоб усі квіти розквітали, а звірята грілися в його променях. Дощик же обожнював поливати землю, щоб трава росла соковитою, а струмки дзвеніли.Одного дня Сонечко сказало: «Дощику, пограймо разом!» Дощик погодився, і вони почали бавитися. Дощик пускав маленькі крапельки з хмаринки, а Сонечко світило крізь них своїми золотими промінчиками. І раптом у небі з’явилася Веселка — чудова дуга з червоним, помаранчевим, жовтим, зеленим, блакитним, синім і фіолетовим кольорами!Лисеня Лія, яке гуляло лісом, побачило Веселку і здивувалося: «Що це за диво?» Сонечко й Дощик засміялися. «Це наша картина, Ліє! — сказали вони. — Коли мої крапельки падають, а промінчики Сонечка проходять крізь них, вони розбиваються на кольори, і виходить Веселка!» Лія радісно заплескала лапками. «То Веселка — це коли ви, друзі, граєте разом?» — спитала вона. «Точно так! — відповів Дощик. — Ми з Сонечком різні, але коли ми разом, створюємо щось гарне».Того дня Лія ще довго дивилася на Веселку, а потім побігла розповідати друзям, що Веселка — це чарівна стрічка, яку малюють Сонечко й Дощик, коли бавляться разом. Пояснення для дитини: Веселка з’являється, коли після дощу світить сонце. Сонячне світло проходить через крапельки води в повітрі, і вони, як маленькі чарівні скельця, розкладають світло на сім кольорів. Ось чому Веселка така гарна!

Жила-була бідна вдова. День і ніч вона працювала, мріючи про те, щоб її єдиний син здобув освіту і став ученим. Хлопчик у дитинстві вчився із великим захопленням: він любив книги, читав їх уважно й охоче. Мати раділа, що її син розумний, працьовитий і старанний.Та коли хлопчик підріс, він почав задаватися. «Я вже все знаю, навіщо мені ще вчитися?» — вирішив він. Поступово хлопець розлінився: перестав ходити до школи, натомість гуляв деінде, приховуючи від матері свою недбалість.Одного разу, блукаючи дорогою, він помітив великий камінь. Біля нього сиділа дуже стара жінка і старанно терла об камінь грубу залізну палицю. Хлопчик здивувався і запитав:— Навіщо ви точите цю палицю об камінь? — Хочу виточити з неї тоненьку голку, — відповіла старенька.— З такої товстої палиці — голку? — вигукнув хлопчик і засміявся. — Та ви ж стара, не встигнете це зробити за все життя!— Моя палиця справді велика, та моя воля ще більша, — відповіла жінка. — День за днем я працюватиму, і настане мить, коли я досягну свого. Адже недарма кажуть: «Захочеш — гору звернеш!» А ти, хлопче, ледарюєш, не хочеш вчитися і ще й обманюєш свою матір, яка без упину працює для твого щасливого майбутнього. Чи не соромно тобі?Хлопець почервонів від сорому. Він низько вклонився старенькій, подякував за мудру науку й негайно повернувся до школи. Відтоді він учився ще старанніше.Минуло багато років, і хлопчик виріс. Він став видатним ученим, яким пишалася його мати.

Жив у густому лісі маленький вовчик Вухань. Він був спритний, цікавий, але дуже боявся одного – зробити помилку. Найбільше Вухань хвилювався, коли старші вовки говорили про полювання. “А що, якщо я не спіймаю здобич? А якщо всі сміятимуться?” – думав він і ховався за кущами, коли приходив час вчитися.Його старший брат, Вовк Вітрогон, був справжнім майстром полювання. Одного дня він помітив, як Вухань сумно сидить біля річки, і підійшов до нього.– Чому ти не з нами, малий? – запитав Вітрогон.– Я боюся, – зітхнув Вухань. – Якщо я спробую полювати і в мене не вийде, усі подумають, що я невдаха.Вітрогон усміхнувся і поклав лапу на плече брата.– Знаєш, коли я вчився полювати, я одного разу спіткнувся і гнався за своїм хвостом замість зайця! Усі сміялися, але я спробував ще раз. Помилки – це не кінець, а лише крок до майстерності.Вухань невпевнено глянув на брата.– А якщо я ніколи не навчуся?– Спробуймо разом, – запропонував Вітрогон. – Тільки обіцяй, що не здасися, навіть якщо щось піде не так.Наступного ранку вони вирушили до лісу. Вітрогон показав Вуханю, як тихо ступати і прислухатися до шелесту. Першого разу Вухань наступив на суху гілку – тріск розлякав кролика. Вовчик засмутився, але Вітрогон лише підморгнув:– Бачиш? Тепер ти знаєш, що гілки треба обходити. Спробуй ще!Другого разу Вухань спробував підкрастися до пташки, але занадто поспішно стрибнув і впав у кущі. Вітрогон засміявся, але не насміхався, а допоміг братові встати.– Ти вже ближче, ніж учора! – сказав він.Минали дні, і Вухань ставав дедалі сміливішим. Одного вечора він нарешті спіймав маленьку мишку. Це була не велика здобич, але вовчик радів, наче здолав самого лося. Він гордо ніс мишку до лігва, а Вітрогон ішов поруч і хвалив: – Бачиш, брате, кожна помилка вчила тебе. І ось – твій перший успіх!Відтоді Вухань більше не боявся пробувати. Він зрозумів, що помилки – це не страшно, а просто частина шляху до великої мети. І щоразу, коли в нього щось не виходило, він згадував слова брата: “Помилки – це лише крок до майстерності”. Мораль: Помилки – це частина навчання. Не бійся їх, бо кожен невдалий крок наближає тебе до успіху.

Жив собі в маленькому італійському містечку старий майстер Джеппетто. Він був самотнім і мріяв про сина. Одного дня він узяв шматок деревини й вирізав із нього ляльку — хлопчика з кумедною посмішкою. «Назву тебе Піноккіо!» — сказав Джеппетто, милуючись своєю роботою.На диво, добра фея почула його бажання. Вона торкнулася Піноккіо чарівною паличкою, і дерев’яний хлопчик ожив! Він затанцював і весело вигукнув: — Джеппетто, я живий! Я твій син!Джеппетто, не тямлячи себе від щастя, обійняв його: — Мій хлопчику! Але слухай, Піноккіо, будь чемним і чесним, добре?— Обіцяю, тату! — радісно кивнув Піноккіо.Фея з’явилася перед ними й мовила: — Піноккіо, якщо хочеш стати справжнім хлопчиком, твоє серце мусить бути правдивим. Кожна брехня матиме наслідки. Пам’ятай це!Та Піноккіо був страшенно цікавим. Замість піти до школи, як обіцяв, він побачив афішу лялькового театру й побіг туди. Господар театру, Манджафуоко, побачив живу ляльку й вигукнув: — Хлопче, ти диво! Залишайся в моєму театрі, будеш зіркою!— О, я хочу бути зіркою! — заплескав у долоні Піноккіо.Виступи Піноккіо сподобалися глядачам, і Манджафуоко, вражений його талантом, винагородив його п’ятьма золотими монетами. «Це тобі за гарну роботу, — сказав він. — Але витрать їх із розумом!» Піноккіо, сяючи від радості, заховав монети в кишеню, мріючи купити собі гарну книжку для школи й новий капелюшок для Джеппетто.Коли Джеппетто дізнався, що Піноккіо не був у школі, він розсердився: — Піноккіо, де ти був? Чому не в школі?Піноккіо почервонів і пробурмотів: — Е-е… Мене… викрали! Так, викрали бандити!Раптом — о диво! — його ніс почав рости. Піноккіо злякався: — Ой, що це? Мій ніс! Фея з’явилася знову й суворо сказала: — Піноккіо, брехня робить твій ніс довшим! Скажи правду, і він стане як був.— Гаразд, гаразд! Я був у театрі, — зізнався Піноккіо, і ніс одразу зменшився.Та Піноккіо не втримався від нових пригод. Дорогою додому він зустрів Лисицю і Кота, двох шахраїв. Лисиця солодко заговорила: — Піноккіо, у тебе є монети? Посади їх у Чарівному полі, і виросте грошове дерево!— Справді? — очі Піноккіо загорілися. — Тоді я буду багатий!— О, так! — підхопив Кіт. — Ти зможеш купити все, що захочеш!Піноккіо, не думаючи довго, віддав їм свої п’ять золотих монет, які заробив у театрі. Але шахраї зникли, а грошове дерево так і не з’явилося. Розгублений Піноккіо побіг до міста, щоб поскаржитися на обман. Там він зустрів поліцейського і, тремтячи, розповів: — Мене пограбували! Лисиця і Кіт забрали мої монети!Поліцейський відвів його до судді — суворого мавп’ячого судді, який сидів за високим столом і пильно дивився на Піноккіо. — Розкажи, що сталося, — сказав суддя, поправляючи окуляри. — І тільки правду! Піноккіо, сподіваючись уникнути сорому, збрехав: — Я йшов додому, а вони напали на мене і вкрали всі монети! Я ні при чому!Ніс його миттю виріс так, що ледь не зачепив стелю. Суддя насупився: — Хлопче, твій ніс видає тебе! Брехуни у в’язницю! Марш туди, Піноккіо!У в’язниці Піноккіо сидів у темному кутку, сумуючи: — Ох, якби я не брехав… Як же я повернуся до тата?Та через кілька днів у місті оголосили свято, і всіх в’язнів відпустили на волю. Піноккіо, радіючи свободі, вирішив негайно йти додому до Джеппетто. Але дорогою він зустрів хлопчика на ім’я Лампіоне, який весело гукнув: — Піноккіо, чув про Острів Розваг? Там можна гуляти, їсти солодощі й гратися цілими днями, і ніхто не сварить!— Справді? — загорівся Піноккіо. — Це ж мрія!— Ходімо зі мною, там усі щасливі! — підморгнув Лампіоне.Піноккіо, забувши про свої обіцянки, погодився. На Острові Розваг він гасав із іншими дітьми, сміявся й ласував цукерками. Але скоро помітив, що його вуха ростуть, а за кілька днів іззаду з’явився хвіст — він ледь не став віслюком! Переляканий, Піноккіо втік із острова, зрозумівши, що безвідповідальність призводить до біди.Тоді ж він дізнався, що Джеппетто, шукаючи його, був проковтнутий величезним китом. Піноккіо рішуче сказав собі: — Я мушу врятувати тата! Хай що буде, я його знайду!Він відшукав кита, стрибнув у його пащу й побачив Джеппетто, що сидів у темряві. — Тату, я тут! — гукнув Піноккіо.— Мій хлопчику! — зрадів Джеппетто. — Але як нам вибратися?— Тримайся за мене, я виведу нас! — відповів Піноккіо.Він хоробро поплив із Джеппетто на спині, і вони вибралися на берег. Фея, вражена його сміливістю, з’явилася й сказала: — Піноккіо, ти став чесним і добрим. Твоя мрія здійсниться!У ту ж мить Піноккіо відчув, як його дерев’яне тіло стає живим. Він став справжнім хлопчиком! Джеппетто обійняв його: — Я так пишаюся тобою, мій сину!Відтоді Піноккіо завжди казав правду, знаючи, що тільки вона веде до щастя. Мораль: Брехня завжди викривається, а правда й доброта роблять нас кращими.

У густому зеленому лісі, де сонячні промені грали в хованки з листям, жило маленьке зайченя Зефір. Зефір був найцікавішим зайчиком у лісі, адже він завжди хотів знати, чому все влаштовано саме так. А найбільше його цікавила усмішка його Мами Зайчихи — така тепла, що від неї ставало затишно навіть у найхолодніший день.— Мамо, чому ти так гарно усміхаєшся? — запитав якось Зефір, стрибаючи навколо мами, яка готувала морквяний пиріг.Мама Зайчиха лише загадково усміхнулася і відповіла: — Це мій маленький секрет, Зефірчику. Але якщо ти дуже хочеш, можеш спробувати його розгадати.Зефір вирішив, що це буде його великою пригодою. «Я знайду секрет маминої усмішки!» — подумав він і вирушив у ліс.Перша спроба: Чарівний подарунокЗефір подумав, що мамина усмішка з’являється через щось особливе. Він побіг до галявини, де росли найяскравіші квіти. Там він зібрав букет із ромашок, кульбаб і дзвіночків. Повернувшись додому, він гордо простягнув квіти Мамі Зайчисі.— Ой, які чудові квіти! — сказала мама, усміхаючись. — Дякую, мій маленький.Але Зефір помітив, що ця усмішка була такою ж, як завжди. «Це не секрет!» — подумав він і вирішив шукати далі.Друга спроба: Смачний сюрпризНаступного дня Зефір побачив, як Мама Зайчиха радіє, коли всі їдять її пиріг. «Може, секрет у смачній їжі?» — подумав він. Зефір попросив подругу Білочку допомогти зібрати найсолодші ягоди в лісі. Разом вони приготували ягідний десерт і поставили його на стіл.Мама Зайчиха скуштувала десерт і знову усміхнулася: — Який смачний сюрприз, Зефірчику! Ти молодець!Та усмішка була такою ж теплою, але не новою. Зефір зітхнув: «Це теж не секрет!»Третя спроба: Допомога маміЗефір почав сумніватися, чи вдасться йому розгадати мамину таємницю. Але одного вечора він помітив, як мама втомлено прибирала в норі після дня турбот. «Може, мама усміхається, коли не так втомлюється?» —подумав Зефір. Він тихенько прибрав розкидані морквини, помив тарілки і навіть застелив свою постіль.Коли Мама Зайчиха побачила це, її очі засвітилися, а усмішка стала ще яскравішою. — Зефірчику, ти мені так допоміг! Дякую, мій хороший.Але Зефір усе ще не був певен, що знайшов секрет. Він сів поруч із мамою і задумався.Розгадка секретуТого вечора Мама Зайчиха покликала Зефіра посидіти разом на галявині під зоряним небом. Вони дивилися на зірки, розмовляли про все на світі, а потім Зефір міцно обійняв маму. І тут він побачив її усмішку — найтеплішу, найяскравішу, яку він коли-небудь бачив. — Мамо, я зрозумів! — вигукнув Зефір. — Твоя усмішка стає такою, коли я з тобою, коли ми разом, коли я допомагаю чи обіймаю тебе!Мама Зайчиха засміялася і пригорнула Зефіра. — Ти розгадав мій секрет, маленький. Моя усмішка — це любов до тебе. А коли ти поруч, допомагаєш чи просто обіймаєш, ця любов сяє ще яскравіше.Зефір радісно застрибав. Він зрозумів, що секрет маминої усмішки — це прості речі: обійми, допомога, спільний час і любов, якою вони діляться.Тієї ночі Зефір заснув із власною усмішкою, знаючи, що може зробити Маму Зайчиху щасливою щодня.Мораль казки: Найбільше щастя для мами — це любов і турбота її дітей, які виявляються у простих, але щирих вчинках.

Був собі колись пастух, що пас овець у горах. Часом розпалював вогнище під деревом, а часом сидів, споглядаючи далекі схили, де інші пастухи доглядали свої отари.Якось хлопцеві стало страшенно нудно. Думав він, думав, як себе розважити, аж вигадав. Зліз на великий камінь і гукнув щосили:— Вовки! Вовки! Рятуйте!Ближній пастух почув крик і кинувся на поміч. Хлопець, побачивши його, зрадів: «О, зараз повеселюся, хай ще й інші прибіжать!» І знову закричав:— Вовки! Вовки напали на овець! Допоможіть!Інші пастухи, почувши, помчали щодуху. Прибігли, захекані, і питають:— Де вовки? Кажи, де вони?А хлопець, сидячи на камені, всміхнувся:— Які вовки? То я пожартував, хотів вас налякати!— Що за жарти? — обурився один пастух.— Ганяв нас, наче дурнів, щоб посміятися? — додав інший. — Ох, і відлупцювати б тебе!Пастухи, бурмочучи, пішли до своїх овець, а хлопець тішився, сміючись із їхньої довірливості. «Ще раз так пожартую, — думав, — раз вийшло, то й вдруге вдасться».За кілька днів він знову закричав:— Вовки! Вовки! Рятуйте!Пастухи перезирнулися:— Знов він кричить, — сказав один.— Може, знову жартує? — засумнівався другий.— А якщо ні? Біжімо про всяк випадок!І вони кинулися бігти. А хлопець, побачивши їх, аж заливався сміхом:— Ха-ха! Ну й легковірні! Знов повелися!— Ти нас знову за дурнів маєш? — розгнівався один.— Серце мало не вискочило, поки добігли! — додав інший.Пастухи, стримуючи злість, мовчки повернулися до своїх справ.Минуло трохи часу. Сидів якось пастух під деревом біля вогнища, аж раптом побачив, як величезний вовк мчить до його овець, вишкіривши ікла. — Ой, лихо! Вовк! — закричав хлопець, кидаючись геть. — Вовк! Рятуйте! Мої вівці!Він гукав щосили, благаючи допомоги. Та пастухи, почувши, лише посміялися:— Чуєте цього брехуна? — гукнув один.— Знов жартує, — відмахнувся інший. — Годі нам його слухати.Хлопець не вгавав:— Справді вовк! Правду кажу! Біжіть швидше, бо овець порве!— Дури когось іншого! — крикнули йому. — Знаємо твої жарти!Ніхто не прийшов. Вовк роздер кількох овець і зник у лісі. Хлопець залишився сам, гірко шкодуючи про свої витівки.Відтоді він затямив: хто часто бреше, тому не вірять, навіть коли каже правду.

Далеко-далеко, за синіми морями та високими горами, розкинулося велике князівство. У ньому жили князь із княгинею та троє їхніх синів. Минув час, і вирішив князь оженити своїх дітей. Для двох старших синів наречених вже підібрали, а от для наймолодшого, Іванка, підходящої дівчини не знайшлося.Іншим був Іванко — не схожий на братів. Він не марив славою чи війнами, а любив тишу, музику й пісню. Цілими днями сидів із сопілкою, складаючи мелодії, які змушували серце тріпотіти.Тоді й сказав йому батько:— Сам вирушай у мандри, сину. Шукай свою наречену. Я не стану заперечувати проти того, кого обереш.Послухався Іванко, сів на коня та подався світ за очі — не як княжич, а як простий мандрівник.День мандрує, другий, третій… Стомився — приліг відпочити на узліссі. І тут до нього злетів метелик, мов жива веселка. Сів на щоку, ніби хотів щось прошепотіти. Іванко замилувався тим створінням, узяв його обережно на долоні, погладив, а метелик зручно вмостився йому на плечі.Відтоді мандрували разом — юнак і метелик. І хоч куди їхав Іванко, той яскравий супутник не покидав його.Одного дня Іванко добрався до самого берега моря. Несподівано здійнявся сильний вітер, ледь не зірвав юнака з коня. Але Іванко притис метелика до грудей, ховаючи від стихії.Коли буря вщухла, трапилося диво: метелик у його руках почав світитися й змінюватися — і за мить перед Іванком стояла чарівна дівчина з ніжною усмішкою та сяючими очима.— Ти врятував мене, — мовила вона. — Зла відьма зачарувала мене, і лише турбота та тепло серця могли зняти її прокляття. Так знайшов Іванко свою долю — не тільки найвродливішу, а й наймудрішу дівчину. Вони повернулися додому, де князь прийняв обраницю сина з радістю.І жили вони довго і щасливо — в любові, злагоді та мирі.

У селі Тиховій, серед широкої галявини, стояло одне-єдине дерево. Його гілки були тонкі, мов пташині крила, а кора — сріблясто-сіра, ніби вкрита легким серпанком. Колись давно воно цвіло — прозорими квітами, що світилися вночі, наче зорі. Але вже багато років ніхто того цвіту не бачив.Старі люди зітхали: — Дерево спить. Воно живиться добром і злагодою, а в нас… — і замовкали.Справді, у селі часто сварилися. Через мітлу біля паркану. Через яблука, що впали не в той двір. Через погляд, що здалося — кривий.Жила в тому селі дівчинка Марта. Їй було дев’ять. Вона любила дивитися на дерево — їй здавалося, що воно сумує. Поруч завжди бігав її пес Ґудзик — чорний, з рудими лапами та хвостом, що крутився, як гвинт. — Дідусю Савко, — запитала якось Марта, — чому дерево ніколи не цвіте?Старий дід підняв очі й тихо сказав: — Бо воно чекає. Його серце прокидається тільки тоді, коли люди згадують про любов.— А якщо я нагадаю? — спалахнули очі Марті.— Спробуй, дитинко… Лише знай: дерево не любить гучних слів. Воно чує лише справжнє.І Марта почала.Вона допомогла бабусі Марії донести важкий кошик. Потім підібрала кота бабусі Ганни, який заліз у калюжу, і витерла його своїм шарфиком. Помирила двох хлопців, які билися через старого м’яча. Гудзик гавкав і стрибав поруч, ніби підтримував кожен добрий вчинок.Уночі Марта пішла до дерева — і завмерла. На самій верхівці тремтів один-єдиний прозорий бутон, що світився м’яким світлом.— Побачило… — прошепотіла дівчинка.Наступного дня вона розповіла про це дідусеві. А він — іншим. І пішло… Хтось прибрав сміття біля криниці. Інші влаштували спільний сніданок. А ще — концерт для стареньких. Дерево розцвітало поволі, обережно, наче перевіряло: “Чи надовго це?”І от, коли все вже здавалося світлим, у село прийшов чужинець. Він був із сокирою і хитрим поглядом.— Продайте дерево. Я зроблю з нього настоянку безсмертя! — сміявся. — Не дамо! — відповіли всі разом. І вперше за багато років усі трималися за одне — за дерево, за мир.Тієї ночі на небі не було жодної хмари. А на галявині — не було жодної темної плями. Дерево Миру розквітло — так, як ніколи раніше. Його квіти світилися м’яко, тепло. Люди стояли в тиші. Хтось плакав. Хтось посміхався крізь сльози.А Марта тримала Ґудзика на руках і шепотіла:— Це не казка. Це ми. І ми це зробили. Кінець

У невидимому світі, де все таке крихітне, що його можна побачити лише через чарівне скло мікроскопа, розкинулося гамірливе містечко Живчик. У цьому містечку жили мікроби — малесенькі створіння, які могли бути і добрими помічниками, і справжніми бешкетниками.Одного сонячного дня в Живчику з’явився новий мешканець — мікроб на ім’я Біффі. Він був із родини Добрих Мікробів, які жили в районі Кишківник. Біффі мав особливу магію: він умів перетворювати їжу на енергію, щоб усе містечко було бадьорим і веселим. Його сусіди, мікроби Лакто і Фермі, теж були добряками. Лакто робив смачні вітаміни, а Фермі тренував захисників Живчика, щоб ті проганяли чужаків.— Біффі, — казав Фермі, — ми, добрі мікроби, як садівники: дбаємо, щоб усе в Живчику росло й цвіло! Без нас містечко не могло б працювати.Біффі любив свою роботу, але одного дня почув тривожні новини. У районі Рот, де завжди було гамірно, з’явилися бешкетники — мікроби на чолі з лихим Стрепі. Ці мікроби не хотіли допомагати. Вони влаштовували хаос: робили зуби жовтими, викликали біль у горлі й навіть псували настрій усьому містечку!— Ха! — хвалився Стрепі. — Ми, бешкетники, любимо пустувати! Скоро ми захопимо весь Рот, а потім і весь Живчик! Біффі не міг цього допустити. Він зібрав своїх друзів і побіг до Великої Ради Живчика — мудрої пані Імуні, яка знала, як захистити містечко. Імуні виглядала як величезна книга, повна чарівних заклинань проти бешкетників.— Пані Імуні, — сказав Біффі, — Стрепі та його банда псують Рот! Як нам їх зупинити?Імуні лагідно всміхнулася і відповіла:— Біффі, ви, добрі мікроби, уже робите велику справу, підтримуючи Кишківник. Це дає мені сили боротися з бешкетниками. Я пошлю своїх охоронців — білі клітини, щоб прогнати Стрепі. Але ви можете допомогти! Попросіть господаря Живчика їсти більше йогурту, яблук і моркви — це ваша улюблена їжа, від якої ви стаєте сильнішими. А ще нехай він п’є воду і добре спить!Біффі зрадів і помчав назад до Кишківника. Він із друзями почав старанно переробляти смачну їжу, яку приносив господар. Лакто робив вітаміни, Фермі тренував захисників, а Біффі додавав усім енергії. Тим часом пані Імуні послала білі клітини — вони були як хоробрі лицарі в блискучих обладунках. Клітини оточили Стрепі та його банду в районі Рот і прогнали їх геть!Після перемоги Біффі влаштував у Кишківнику велике свято. Усі добрі мікроби танцювали й співали:— Ми маленькі, але дуже потрібні! Ми дбаємо про Живчик, а бешкетники нам не страшні, коли ми разом! Стрепі, зрозумівши, що з добрими мікробами не посперечаєшся, утік із Живчика й більше не повертався. А Біффі та його друзі продовжували працювати, щоб містечко було здоровим і щасливим. Вони знали: коли господар їсть корисну їжу і дбає про себе, Живчик стає найчудовішим місцем у світі!Кінець.