Казки для дітей 6–7 років

Жив-був у лісі маленький зайчик Спритко. Він був дуже жвавий і любив стрибати по галявинах, але найбільше йому подобалося жити у своєму чарівному замку. Замок був затишний, із кольоровими віконцями, м’якими килимами та безліччю цікавих речей. Але Спритко був трохи неуважним, і це одного дня призвело до великої пригоди.Одного сонячного ранку Спритко вирішив погратися на подвір’ї. Він так поспішав назбирати ромашок, що залишив двері замку відчиненими навстіж. “Нічого страшного, я ж швидко повернуся!” — подумав зайчик і пострибав до лісу. Але щойно Спритко зник за деревами, у замок заскочив пустотливий Вітер. “Ху-у-у!” — загудів він, кружляючи по кімнатах. Вітер був не злий, але дуже бешкетний. Він розкидав усе, що бачив: ножиці впали з полиці на підлогу, баночка з ліками покотилася під стіл, а електричний дріт із зарядки для чарівної лампи заплутався в килимі. У замку запанував справжній хаос! Коли Спритко повернувся з оберемком ромашок, він аж застрибав від подиву. “Ой-ой-ой, що тут сталося?” — вигукнув він, дивлячись на безлад. Раптом із повітря з’явилася маленька іскриста фігурка — Чарівна Фея Безпеки. Вона мала золоті крильця й тримала в руках сяючий жезл.“Спритко, ти залишив двері відчиненими, і Вітер усе перевернув!” — сказала Фея лагідним голосом. “Але не хвилюйся, я допоможу тобі навести лад і навчу, як зробити твій замок безпечним.”Спритко зрадів і кивнув. “Гаразд, Феє, я готовий учитися!”Перший урок: Гострі предметиФея повела Спритка до ножиць, що лежали на підлозі. “Ножиці — це помічники, але вони можуть бути небезпечними, якщо з ними гратися. Завжди клади їх у шухляду й не бігай із ними!” Спритко обережно підняв ножиці за ручки й поклав їх у скриньку. “Так правильно?” — спитав він. Фея усміхнулася: “Молодець!”Другий урок: ЛікиДалі вони знайшли баночку з ліками під столом. “Ліки потрібні, коли ти хворий, але їх може давати тільки мама чи лікар. Ніколи не бери їх сам!” — пояснила Фея. Спритко акуратно поставив баночку на високу полицю, куди не міг дістати. “Тепер вони в безпеці!” — сказав він.Третій урок: ЕлектрикаНарешті Фея показала на заплутаний дріт. “Розетки й дроти — це чарівна сила, але вона може вкусити, якщо бути необережним. Ніколи не чіпай дроти й не грайся біля розеток!” Спритко обережно розплутав дріт і заховав його за шафу. “Готово!” — вигукнув він.Четвертий урок: Зачинені дверіФея поглянула на відчинені двері й сказала: “Якщо двері зачинені, пустотливий Вітер чи чужі гості не потраплять до твого замку. Завжди перевіряй, чи замкнені двері, коли виходиш!” Спритко побіг до дверей і клацнув замком. “Тепер мій замок безпечний!” — радісно вигукнув він.Коли весь безлад було прибрано, Фея Безпеки змахнула своїм жезлом, і в її руках з’явився блискучий Золотий Ключ Безпеки. “Ти був уважним і все запам’ятав, Спритко. Цей ключ — нагорода за твою старанність. Носи його з собою й пам’ятай про безпеку!” Спритко взяв ключ і пообіцяв: “Я завжди буду обережним, Феє! І двері більше не залишу відчиненими!” Фея всміхнулася, махнула крильцями й зникла, залишивши за собою золоті іскри.Відтоді Спритко став найобережнішим зайчиком у лісі. Його замок завжди був безпечним, а друзі приходили до нього вчитися правилам безпеки. І щоразу, коли Спритко тримав свій Золотий Ключ, він згадував пригоди з Феєю Безпеки й усміхався.

У маленькому селі, де хатки гуділи від сміху дітей, жила дівчинка Марічка. Вона була веселою, допитливою і дуже любила гуляти лісовими стежками, збираючи квіти та слухаючи спів пташок. Але іноді Марічка відчувала, що не все, що пропонують дорослі чи навіть друзі, їй до вподоби. Вона соромилася сказати “ні”, бо боялася образити когось.Одного сонячного дня, коли Марічка допомагала бабусі полоти грядки, до неї підлетіла маленька золотиста бджілка. Але це була не звичайна бджілка — вона мала крихітну корону і сяяла, наче маленьке сонечко.— Марічко, — гуділа бджілка, — я чарівна Бджола Довіри. Я бачу, що ти добра дівчинка, але іноді тобі важко сказати “ні”, коли щось не так. Я принесла тобі подарунок! Бджілка розкрила крильця, і на долоньці Марічки з’явилася маленька червона кнопка з написом “НІ”. Вона була легка, як пір’їнка, і світилася м’яким теплом.— Ця кнопка чарівна, — пояснила Бджола. — Коли ти відчуєш, що щось неправильно, натисни її, і вона додасть тобі сміливості сказати “ні”. Але пам’ятай: завжди розповідай про це комусь із дорослих, кому довіряєш — мамі, татові, бабусі чи вчительці.Марічка здивовано подивилася на кнопку. Вона подякувала Бджолі Довіри, і та зникла, залишивши по собі золотисту пилку.Наступного дня Марічка пішла гуляти до лісу. Там вона зустріла пана Ведмедя, який тримав кошик із цукерками. Ведмідь був великий, усміхнений, але щось у його голосі змусило Марічку насторожитися.— Марічко, ходімо зі мною в глиб лісу, я покажу тобі чарівну галявину і дам багато цукерок! — сказав Ведмідь, простягаючи лапу.Марічка відчула, як у животику щось стиснулося. Їй не хотілося йти, але вона боялася образити Ведмедя. Тоді вона згадала про кнопку. Стиснувши її в долоні, Марічка відчула, як тепло розливається по всьому тілу. Вона глибоко вдихнула і сказала:— Ні, пане Ведмедю, я не піду. Мені не можна ходити далеко без мами чи тата.Ведмідь здивовано кліпнув, але Марічка не чекала. Вона побігла додому і все розповіла бабусі. Бабуся обняла її і похвалила:— Молодець, Марічко! Ти правильно зробила, що відмовилася і прийшла до мене. Завжди довіряй своїм почуттям і розповідай нам, якщо щось здається неправильним.Через кілька днів Марічка гралася на майданчику з іншими дітьми. Один хлопчик, Іванко, запропонував пограти в гру, де треба було сховатися в темному сараї. Марічці не сподобалася ця ідея — сарай виглядав моторошним. Вона знову стиснула кнопку “НІ” і твердо сказала:— Ні, Іванку, я не хочу туди йти. Пограймо в щось інше!Іванко спочатку насупився, але потім погодився, і вони разом почали грати в хованки на галявині. Марічка відчула радість: вона не лише відстояла себе, а й придумала веселішу гру!З кожним днем Марічка ставала сміливішою. Вона навчилася казати “ні”, коли хтось просив зробити щось, що їй не подобалося, і завжди розповідала про це мамі чи бабусі. Чарівна кнопка світилася щоразу, коли Марічка її використовувала, наче підтримуючи її. А одного вечора Бджола Довіри знову прилетіла.— Ти молодець, Марічко! — сказала вона. — Ти навчилася слухати своє серце і захищати себе. Пам’ятай: твоє тіло належить тільки тобі, і ти маєш право сказати “ні”, якщо щось здається неправильним. А ще завжди ділися своїми переживаннями з тими, кому довіряєш. Марічка усміхнулася і міцно обняла кнопку. Вона знала, що тепер завжди зможе захистити себе, навіть без чарівної кнопки, адже сміливість і довіра до близьких — це її справжня магія.

Жив-був у зеленій долині маленький анкілозавр Бронко. Він був невисокий, але міцний, з твердою бронею на спині й хвостом, схожим на булаву. Бронко любив гуляти між гігантськими папоротями, слухати спів птеродактилів і грітися на сонечку. У долині жили різні динозаври: швидкі велоцираптори, величезні брахіозаври, грізні тиранозаври та грайливі трицератопси. Усі вони жили дружно, але часто сварилися через дрібниці — хто перший питиме з річки чи чий рев найгучніший.Одного ранку долину сколихнув гучний гуркіт. Земля затремтіла, а з високого вулкана на краю долини почав здійматися чорний дим. Динозаври зібралися на галявині, перелякано перемовляючись. — Вулкан прокидається! — закричав птеродактиль Піко, гойдаючись у небі. — Скоро лава заллє нашу долину!— Треба тікати! — пискнув маленький велоцираптор Віра. — Але куди?— Ми не встигнемо, — пробурмотів старий брахіозавр Бум, похитуючи довгою шиєю. — І куди підемо? Ми ж не знаємо, де безпечно!Бронко стояв осторонь і слухав. Його броня блищала на сонці, а очі світилися рішучістю. Він постукав хвостом по землі й гукнув:— Стривайте! Ми можемо знайти нову домівку, якщо працюватимемо разом! Я знаю стежку за долиною, де є зелена галявина біля озера. Але нам треба поспішити й діяти як команда!Динозаври здивовано подивилися на маленького анкілозавра. Тиранозавр Рекс пирхнув:— Ти? Маленький Бронко? Як ти нас поведеш?— Я не найшвидший і не найбільший, — відповів Бронко, — але я знаю, що разом ми сильніші. Хто зі мною?Першим підстрибнув Віра: — Я допоможу! Я швидкий і можу розвідати шлях!— А я можу нести важкі речі! — прогудів Бум, махнувши хвостом.— А я бачу все згори! — додав Піко, зробивши коло в небі.Навіть Рекс, трохи повагавшись, кивнув: — Гаразд, я приєднаюся. Але тільки тому, що не хочу залишитися сам!Подорож починаєтьсяБронко повів динозаврів через вузьку стежку, що вела за долину. Піко літав попереду, виглядаючи небезпеку. Віра бігав туди-сюди, перевіряючи, чи немає хижаків. Бум ніс на спині маленьких динозавриків, які втомилися, а Рекс розчищав шлях, відштовхуючи великі камені.Але дорога була нелегкою. Спершу вони натрапили на густий ліс із колючими кущами. Віра застряг, і його довелося витягати. Потім шлях перегородила річка. Бронко запропонував:— Бум, ти можеш перенести нас через річку, якщо ми триматимемося за твій хвіст!Бум обережно увійшов у воду, а динозаври, тримаючись за нього, перейшли на інший берег. Навіть Рекс, який боявся намочити лапи, подякував Бумові.Випробування в каньйоніНаступного дня вони дісталися до вузького каньйону. Вулкан уже гудів сильніше, і попіл падав із неба. У каньйоні лежала величезна скеля, яка перегороджувала шлях.— Ми пропали! — застогнав Віра.— Ні, — сказав Бронко. — Рекс, твоя сила нам потрібна! А я допоможу своїм хвостом.Рекс і Бронко разом штовхали скелю. Рекс ричав, а Бронко гупав хвостом, аж доки скеля не покотилася вбік. Усі динозаври радісно заревли.Нова домівкаНарешті, після кількох днів подорожі, Піко закричав із неба: — Я бачу її! Зелену галявину біля озера!Динозаври вибігли на простору долину. Там було багато трави, чисте озеро й жодного вулкана поблизу. Усі радісно стрибали, а Бронко посміхнувся:— Ми зробили це разом. Кожен із вас допоміг, і тепер у нас є новий дім!Навіть Рекс, який завжди бурчав, підійшов до Бронка й сказав: — Ти молодець, малий. Без тебе ми б не впоралися.Мораль казкиВідтоді динозаври жили в новій долині й більше не сварилися через дрібниці. Вони зрозуміли, що, коли працюють разом, можуть подолати будь-які труднощі — навіть грізний вулкан. А Бронко, маленький анкілозавр із великим серцем, став улюбленцем усіх і часто нагадував: «Разом ми — сила!»

Жила-була дівчинка Соломія. Вона була весела, любила малювати метеликів і ганятися за сонячними зайчиками. Але щовечора, коли наставала пора лягати спати, Соломія ховалася під ковдру. Вона боялася заснути, бо їй снилися темні ліси, гучні монстри чи холодні дощі. Мама гладила її по голівці й казала: «Не бійся, твоє ліжечко особливе». Але Соломія не вірила.Одного вечора, коли місяць сяяв у віконці, Соломія лягла у своє дерев’яне ліжечко з різьбленими зірочками на узголів’ї. Вона зітхнула, чекаючи чергового страшного сну. Та раптом ліжечко тихо заскрипіло, і м’який голос прошепотів:— Соломіє, я твоє Казкове ліжечко. Не бійся снів, я їх оберігаю!Соломія здивовано витріщила очі. — Ти вмієш говорити? — спитала вона.— О, я вмію більше! — засміялося ліжечко. — Я чарівне. Моя магія проганяє погані сни й наповнює твою голівку кольоровими мріями. Хочеш спробувати? Соломія кивнула, хоч і трохи боялася. Ліжечко засяяло ніжним золотавим світлом, а його різьблені зірочки закружляли, наче живі. Соломія заплющила очі, і…Подорож у країну снівВона опинилася на галявині, де росли цукеркові дерева, а по небу пливли пухнасті хмаринки, схожі на зайчиків. Назустріч їй вибіг маленький дракончик із блискучою зеленою лускою.— Привіт, Соломіє! Я Дрімо, твій провідник у снах! — весело сказав дракончик. — Твоє ліжечко відправило мене, щоб показати тобі найкращі мрії!— А де монстри? — обережно спитала Соломія.— Монстри? — засміявся Дрімо. — Твоє ліжечко їх прогнало! Воно вплело в твій сон лише радість. Ходімо, я покажу тобі чарівний водоспад!Вони побігли до водоспаду, який вигравав усіма кольорами веселки. Вода була теплою, і Соломія плескалася, сміючись. Потім вони стрибали по хмаринках, які гойдалися, наче батут. Дрімо навчив її малювати в повітрі — вона намалювала метелика, і той ожив, затріпотівши крильцями.— Чому раніше мені снилися страшні сни? — спитала Соломія.— Бо ти боялася, — відповів Дрімо. — Але твоє ліжечко завжди було чарівним. Воно чекає, поки ти йому довіришся. Що більше ти віриш у добрі сни, то яскравішими вони стають!Повернення до ліжечкаКоли Соломія прокинулася, сонце світило у вікно, а ліжечко тихо поскрипувало, наче посміхалося. Вона обійняла подушку й прошепотіла:— Дякую, моє Казкове ліжечко! Я більше не боюся спати.Відтоді щоночі Соломія лягала спати з усмішкою. Її сни були сповнені пригод: то вона літала на птеродактилі, то будувала замки з хмаринок, то гойдалася на зірках. А якщо страх намагався прокрастися в її сон, ліжечко тихо світилося, і погані сни тікали геть.Мораль казки Соломія навчилася, що страхи можна перемогти, якщо вірити в щось добре. Її Казкове ліжечко стало найкращим другом, який щоночі дарував їй чарівні мрії. І вона знала: поки ліжечко з нею, жоден монстр не завадить її снам бути кольоровими.

Давним-давно, коли світ був ще зовсім юним, небо не мало кольору. Воно було прозорим, як чиста вода в гірському струмку, і крізь нього світили зорі вдень і вночі. Але одного дня Сонце, яке гріло землю своїм золотим промінням, помітило, що людям бракує радості, коли вони дивляться вгору.— Чому ви, люди, так рідко підіймаєте очі до неба? — запитало Сонце.— Бо воно порожнє, — відповіли люди. — Немає в ньому краси, лише зорі, які ми бачимо щоночі. Хочеться чогось особливого!Сонце задумалось. Воно покликало Вітер, Хмари і Моря, щоб разом вирішити, як зробити небо привабливішим.— Може, я пофарбую небо в золотий, як моє проміння? — запропонувало Сонце.— Ні, — заперечив Вітер. — Золоте небо буде сліпити очі, люди не зможуть на нього дивитися.— А якщо я вкрию небо білими хмарами? — сказали Хмари.— Тоді воно буде сірим і сумним, — відповів Вітер. — Люди хочуть кольору!Тут озвалося Море, яке досі мовчало:— Я знаю, що робити! Мій колір — глибокий і синій, як спокій і мрії. Дозвольте мені подарувати небу частинку своєї блакиті.Сонце зраділо такій ідеї, але спитало:— Як же ти поділишся своїм кольором, Море? Ти далеко внизу, а небо високо над нами. Море посміхнулося і сказало:— Я віддам свою блакить Сонцю, а воно розкине її по небу своїм промінням.Так і сталося. Море зібрало найчистішу синю воду зі своїх глибин і передало її Сонцю. Сонце, радісно розкидаючи промені, розфарбувало небо ніжним блакитним кольором. Але щоб колір тримався, Вітер погодився щодня носити краплинки морської води вгору, а Хмари обіцяли берегти цю блакить, розсіюючи її, коли Сонце світило особливо яскраво.Відтоді небо стало блакитним. Люди, дивлячись на нього, відчували спокій і радість, адже воно нагадувало їм про море, мрії та нескінченну красу світу. А коли сонце сідало, небо іноді червоніло, ніби соромлячись за свою красу, або ж ставало золотим, щоб нагадати про теплі обійми Сонця.І так блакитне небо стало подарунком Моря, Сонця, Вітру і Хмар, які разом захотіли зробити світ щасливішим.

У далекому казковому лісі, де дерева шепотіли старовинні історії, а річки співали колискові, жили діти з усього світу. Кожного року, першого червня, у День захисту дітей, ліс перетворювався на чарівне місце, де здійснювалися мрії. Цей день був особливим, адже всі звірі, птахи й навіть вітер старанно готувалися, щоб подарувати дітям радість.Цього року в лісі з’явилася дівчинка Оленка. Вона була тихою і сором’язливою, але її очі сяяли, коли вона мріяла про щось велике. Оленка хотіла, щоб усі діти в її селі могли гратися на великому майданчику, де були б гойдалки, гірки й навіть місце для малювання. Але в селі такого місця не було, і Оленка сумувала.У День захисту дітей лісовий чарівник, старий дуб Добродуб, покликав Оленку до себе. Його гілки гуділи від вітру, а листя шелестіло: — Оленко, сьогодні твій день! Розкажи мені свою мрію, і я допоможу тобі її здійснити. Оленка зніяковіла, але набралася сміливості: — Я хочу, щоб у моєму селі з’явився майданчик, де всі діти могли б сміятися, гратися і бути щасливими.Добродуб усміхнувся, і його кора засяяла золотим світлом. — Це чудова мрія! Але для її здійснення тобі потрібна допомога друзів. Збери всіх дітей лісу, і ми разом зробимо диво.Оленка побігла через ліс, запрошуючи всіх дітей. З’явилися хлопчики й дівчатка, які вміли співати, малювати, будувати й розповідати історії. Кожен приніс із собою щось особливе: хто — пензлик, хто — молоток, а хто — ідею. Навіть лісові звірі приєдналися: зайці копали ямки для дерев, пташки розносили насіння квітів, а бобри допомагали з дерев’яними дошками.Разом вони працювали весь день. Діти сміялися, ділилися мріями та вигадували, яким має бути їхній майданчик. Хтось намалював на дошці величезне сонце, хтось сплів гойдалку з ліан, а хтось висадив барвисті квіти. Навіть вітер допомагав, розносячи музику дитячих пісень.Коли сонце почало сідати, майданчик був готовий. Він був саме таким, як мріяла Оленка: з гірками, гойдалками, лабіринтами й куточком для малювання. У центрі стояв великий стіл, де діти могли ділитися своїми ідеями та смаколиками. Добродуб глянув на радісних дітей і сказав: — Сьогодні ви навчилися найголовнішого: коли ви разом, коли вірите в себе і допомагаєте одне одному, жодна мрія не є недосяжною. День захисту дітей — це день, коли ми нагадуємо світу, що кожна дитина заслуговує на щастя і любов.Оленка обійняла друзів і відчула, як її серце наповнюється теплом. Майданчик засяяв у променях вечірнього сонця, і діти почали гратися, сміятися й співати. Їхній сміх лунав далеко за межі лісу, нагадуючи всім, що дитячі мрії — це найпотужніша магія.Відтоді щороку в День захисту дітей лісовий майданчик ставав місцем, куди приходили діти з усього світу. Вони приносили свої мрії, ділилися ними і разом творили дива. А Оленка? Вона стала охоронниця цього місця, нагадуючи всім, що кожна дитина — це маленьке диво, яке заслуговує на любов і захист. Вітаємо ваших діток з Днем захисту дітей! Нехай кожен день їхнього дитинства буде наповнений любов’ю, щастям, веселими пригодами та добрими мріями. Бажаємо, щоб їх завжди оточували турбота, ніжність і усмішки!

Жив собі маленький равлик Славко. Він був дуже повільний, але мав велику мрію — побачити море. Славко чув від старого Жука, що море — це величезна блакитна ковдра, яка виблискує під сонцем і співає ніжні пісні хвилями. Щоліта Славко уявляв, як сидить на теплому піску й слухає шум моря, але дорога до нього здавалася такою далекою!Одного сонячного ранку Славко вирішив: «Досить мріяти! Я вирушаю до моря!» Він узяв свою маленьку мушлю, наповнив її кількома листочками на обід, і повільно, але впевнено поповз із зеленого лугу. Зустріч із БджілкоюСлавко повз і повз, аж поки не почув гудіння. Це була Бджілка Ганна, яка гуділа над квітами. «Куди це ти, Славку?» — запитала вона, сідаючи на ромашку. «До моря!» — гордо відповів равлик. «Ого, це далеко! Але я знаю короткий шлях через поле. Лети за моїм гудінням, я покажу!» — сказала Бджілка.Ганна гуділа попереду, а Славко повз за нею. Поле було повне квітів, і Бджілка розповідала йому про їхні пахощі. «Це запах літа, Славку! Море пахне ще краще!» — сміялася вона. До вечора Славко дістався до краю поля — набагато швидше, ніж думав!Допомога ЖабкиНаступного дня Славко повз уздовж струмка. Сонце пекло, і він заховався під листочком, щоб відпочити. Раптом почув: «Ква-ква! Чому ховаєшся, равлику?» Це була Жабка Клара, яка стрибала по камінцях. «Я йду до моря, але мені жарко й далеко», — зітхнув Славко. «Не біда! Я знаю стежку через болото, там прохолодно. А ще я можу тебе підвезти!» — весело квакнула Клара.Жабка поклала Славка на широкий листок лілеї, а сама штовхала його, наче човник. Вони пливли через болото, а Клара розповідала про рибок і водяні квіти. «Море — це як великий струмок, тільки солоний!» — казала вона. Славко сміявся і відчував, що мрія стає ближчою. Сюрприз від ЧайкиНа третій день Славко повз піщаною доріжкою. Він уже чув солоний запах у повітрі, але був дуже втомлений. Раптом над ним закружляла Чайка Соня. «Що це за повільний мандрівник?» — гукнула вона. «Я йду до моря, але я такий повільний…» — зітхнув Славко. «Море вже близько! Сідай мені на крило, я тебе домчу!» — запропонувала Чайка.Славко міцно тримався за пір’їнку, а Чайка злетіла в небо. Під ними блищали зелені луки, річки, а потім… Ось воно — море! Блакитне, безкрає, з білими хвилями, що гойдалися, наче в танці. Чайка обережно посадила Славка на теплий пісок біля самої води.Мрія здійсниласяСлавко сидів на березі, слухав шум хвиль і посміхався. Море було ще гарніше, ніж він уявляв! Бджілка Ганна прилетіла з квіточкою, Жабка Клара пристрибала з болота, а Чайка Соня гойдалася на хвилях. Усі вони раділи за Славка.“Дякую вам, друзі! Без вас я б не дійшов”, — сказав равлик. “Мрії здійснюються, коли є справжні друзі!” — відповіла Бджілка, і всі засміялися. Відтоді Славко щоліта повертався до моря, але вже не сам — із друзями, які робили кожну подорож веселою і незабутньою.

Жила-була в мальовничому королівстві Златоліс юна принцеса Софія. Її королівство славилося золотими полями, де росли чарівні квіти, що світилися вночі, та кришталевими ріками, що співали пісні. Софія була не лише красивою, а й розумною, з добрим серцем і гострим розумом. Але одного дня темрява прийшла до Златолісу.Підступний чаклун Морґан, що століттями ховався в Тінистих Горах, заздрив процвітанню королівства. Він наклав прокляття: золоті поля зів’яли, ріки замовкли, а замок Софії огорнув густий туман. Морґан проголосив себе новим правителем, а Софію вигнав із замку, залишивши її без трону, без дому, але з палаючим вогнем у серці.“Я не чекатиму принца чи дива,” – сказала собі Софія, стиснувши кулаки. – “Я поверну своє королівство!”Мандри принцесиСофія, перевдягнувшись у просту мандрівницю, вирушила в дорогу. Вона знала, що сама не здолає чаклуна, тому вирішила знайти союзників і навчитися всього, що допоможе їй у боротьбі. У лісі вона натрапила на старого майстра бойових мистецтв, який жив у хатині на дереві. Майстер Лао, вражений її рішучістю, погодився навчити її. День за днем Софія тренувалася: вона вчилася тримати меч, відбивати стріли й рухатися так швидко, що здавалося, ніби вона танцює з вітром.“Сила не в мечі, а в тому, хто його тримає,” – казав Лао. Софія запам’ятала ці слова назавжди. Кмітливий лисОдного вечора, коли Софія відпочивала біля багаття, до неї підійшов рудий лис із хитрими зеленими очима. “Я чув, ти хочеш повернути Златоліс,” – сказав він, наче людина. Софія здивувалася, але лис, що звався Ріко, пояснив: “Я – чарівний лис, якого Морґан обдурив багато років тому. Я знаю його слабкості.”Ріко став першим союзником Софії. Він був майстром хитрощів: міг знайти дорогу в найгустішому лісі, вкрасти ключ від будь-якого замка і навіть обдурити вартових Морґана. “Тільки не проси мене битися,” – жартував Ріко. – “Моя зброя – це розум!”Стара відьмаДорога привела Софію до боліт, де жила стара відьма Гелена. Люди боялися її, називаючи злою, але Софія побачила в її очах доброту. “Чому ти допомагаєш мені?” – спитала принцеса. Гелена відповіла: “Морґан вкрав мою магію, коли я була молодою. Якщо ти його здолаєш, я поверну свою силу.”Гелена навчила Софію декількам чарам: як створювати світло в темряві, як загоювати рани й навіть як спілкуватися з лісовими духами. “Магія – це не лише заклинання, а й віра в себе,” – сказала відьма, вручивши Софії амулет у вигляді зірки.Хлопець-ковальУ селі біля Тінистих Гір Софія зустріла Антона, молодого коваля з міцними руками й сором’язливою усмішкою. Він не був лицарем, але його серце було відважним. Антон викував для Софії легкий, але міцний меч, який вона назвала “Світанок”. “Я піду з тобою,” – сказав він. – “Морґан спалив моє село, і я хочу помститися.”Антон виявився не лише сильним, а й винахідливим. Він умів лагодити все – від зламаних мостів до старих механізмів, які вони знаходили в покинутих печерах. Його доброта й гумор допомагали команді не втрачати надію.Битва за ЗлатолісЗібрана команда – Софія, Ріко, Гелена й Антон – вирушила до замку Морґана. Лис пробрався повз вартових і вкрав ключ від головного входу. Гелена використала свою магію, щоб розсіяти туман. Антон зламав механізм пасток у замку, а Софія, озброєна мечем і бойовими навичками, кинула виклик чаклуну.Морґан сміявся: “Ти лише дівчисько без трону!” Але Софія відповіла: “Трон – це не корона, а люди, які вірять у мене.” Вона билася хоробро, уникаючи блискавок Морґана. Ріко відволікав чаклуна, Гелена блокувала його заклинання, а Антон допоміг Софії дістатися до магічного кристала – джерела сили Морґана. Коли Софія розбила кристал мечем “Світанок”, прокляття зникло. Золоті поля зацвіли, ріки заспівали, а Морґан, втративши силу, утік у Тіністі Гори, щоб ніколи не повернутися.Справжня силаСофія повернулася до замку як королева, але відмовилася від розкішного трону. “Я хочу бути ближчою до людей,” – сказала вона. Вона збудувала нову залу, де кожен міг прийти й бути почутим. Ріко став її радником, Гелена – берегинею магії, а Антон – головним майстром королівства.Софія зрозуміла, що справжня сила – не в троні чи короні, а в дружбі, сміливості та вірі в себе. І хоча її пригоди закінчилися, люди Златолісу ще довго розповідали казки про принцесу, яка повернула світло своєму королівству.

Одного разу єгипетський цар гуляв у лісі, де росли банани, горіхи й хурма. Він милувався папугами, що блищали барвистим пір’ям, і сміявся з кумедних мавп, які стрибали по деревах, рвали плоди й ласували ними.З того часу цар щодня приходив до лісу. Та одного дня, дивлячись на мавп, він задумливо мовив до своїх вельмож:— А що, як спіймати кілька десятків мавп і навчити їх танцювати?— Та це ж неможливо! — здивувалися придворні.— Чому ж? Мавпи ж люблять наслідувати людей! Побачить, як хтось зачісується — і сама голову шкребе. Побачить танець — і вже копіює рухи. Давайте спробуємо.За царським наказом у лісі впіймали кілька десятків мавп і доправили до палацу. Цар покликав танцюристів:— Навчіть цих мавп танців. Але ставтеся до них добре — годуйте, не кривдьте. Нехай їм буде весело, не як у неволі.Танцюристи заходилися до справи. Минуло кілька днів — і один із них прибіг до царя:— Володарю! Ви не повірите! Мавпи вже все вивчили! Танцюють так, що й ми позаздрили!Цар не повірив — але побачене вразило його до глибини душі. Десятеро мавп танцювали граційно й весело, ніби справжні актори. Цар був у захваті й велів нагородити кожну мавпу торбинкою золота.Потім покликав кравців:— Пошийте мавпам гарне вбрання: яскраве, розкішне, кожній — інше. Не шкодуйте тканин і прикрас. Бо через тиждень — велике свято, і мавпи танцюватимуть перед усіма!Настав день урочистості. Палац сяяв, до нього з’їхались вельможі в шовках та оксамитах. Цар з царицею приймали гостей, пригощали вишуканими стравами. Потім усі пройшли до великої зали.Світло погасло, музика заграла — і на сцену вибігли мавпи в кольорових костюмах і машкарах. Вони почали танцювати, викликаючи захоплення і сміх у публіки.Та раптом один жартівливий юнак, спостерігаючи за виступом, тихенько вийшов до вітальні, набрав повну жменю горіхів, повернувся і непомітно розсипав їх на краю сцени.Мавпи одразу помітили горіхи — і шоу скінчилося. Вони кинулися до ласощів, забувши про танці й публіку. Почали битися, виривати горіхи одна в одної, здирати машкари, рвати вбрання.На сцені запанував хаос: шерсть летіла, одежі тріщали, музика замовкла. Глядачі реготали, а цар — найбільше. Лише старий слуга, що спостерігав з дверей, сумно похитав головою:— Як не вчи мавпу танцювати — вона все одно залишиться мавпою.