Казки для дітей 6–7 років

Підбірка казок для дітей 6–7 років: веселі та пізнавальні історії для розвитку та розваги.

Лисиця і виноград
Лисиця і виноград
Одного разу Лисиця побачила гарне гроно стиглого винограду, що звисало з виноградної лози, яка тяглася по гілках дерева. Виноград здавався соковитим і стиглим — аж слинка текла в Лисиці, поки вона жадібно дивилася на нього.Та гроно висіло дуже високо, і Лисиці довелося стрибати, щоб дістати його. Першого разу вона стрибнула — але промахнулася далеко. Тоді вона відійшла трохи назад і розігналася, стрибнула знову — та знову не дістала. Вона пробувала ще і ще, та все марно. Зрештою Лисиця сіла і подивилася на виноград з огидою.— Яка ж я дурна, — сказала вона. — Дарма витрачаю сили заради кислого винограду, що й не вартий того, щоб його хотіти.І з цими словами вона гордовито пішла геть. Мораль: Багато хто вдає, ніби зневажає те, чого не може досягти.
Паровозик Пих-Пих і Вагончик Чух-Чух
Паровозик Пих-Пих і Вагончик Чух-Чух
У великому затишному депо, що стояло біля залізничної колії, жили два справжніх друзі — мудрий, серйозний Паровозик на ім’я Пих-Пих і веселий, допитливий Вагончик Чух-Чух. Вони давно товаришували і завжди були разом, бо виконували важливу справу — допомагали людям перевозити вантажі.Працювали вони на знайомому маршруті й добре знали дорогу. Та хоч і було їм цікаво допомагати, в душі вони мріяли про далекі мандри.І ось одного дня Пих-Пиха з Чух-Чухом направили у велику подорож. Друзі зраділи! Паровозик, як завжди, був зосереджений: не зупинявся, не відволікався, лише дбав про те, щоб швидко і точно виконати доручення. А от Вагончик був інший — усе роздивлявся, тішився краєвидами, заглядав у ліси та луки. Йому хотілося побігати з зайчатами, поганяти за метеликами… Але Пих-Пих впевнено вів його далі — тягнув без зупинок і відпочинку.На шляху траплялися підйоми, які давалися нелегко. Паровозик важко сопів, але вперто рухався вперед. І саме на одному з таких підйомів Вагончик вирішив трохи відстати. Хотів ще трохи помилуватися молодими берізками, що блищали у вечірньому світлі, як у казці…Пих-Пих, зосереджений на дорозі, навіть не помітив, що Чух-Чуха вже нема позаду. А коли нарешті видерся на гору, то з полегшенням поїхав далі.А тим часом Вагончик проводжав поглядом сонце, слухав спів соловейка, задивився на зорі… Та раптом — сова! Вона вилетіла з темного гаю і сполохала Чух-Чуха. Вагончик озирнувся — він був зовсім сам. Один-однісінький серед ночі, на довгій-довгій колії…Йому стало так сумно й страшно. Адже він не вмів їхати без Паровозика, особливо вгору! Чи не залишиться він тут назавжди? Чи хтось згадає про нього?..Вагончик заплакав. Сльози капали на холодні рейки. І раптом він відчув знайоме легке тремтіння… З надією підвів оченята — невже це Пих-Пих?І дійсно — вдалині заблимали теплі, знайомі вогники. Це були очі Пих-Пиха, сповнені турботи. І радісне гудіння розірвало тишу:— Ту-ту! Я тут!Чух-Чух аж світився від радості! Він щиро обійняв друга і пообіцяв більше ніколи не відставати. Паровозик теж злякався, бо дуже цінував свого товариша.І відтоді вони завжди трималися разом, допомагали один одному і більше не відволікалися по дрібницях. А Вагончик Чух-Чух став уважним, слухняним і вже точно знав: дружба — найголовніше в дорозі.
Принцеса і Заборонене Дерево
Принцеса і Заборонене Дерево
У мальовничому королівстві Ельвін, де квіти співали на світанку, а зірки щоночі шепотіли казки, стояв величний королівський сад. У самому його серці росло Заборонене Дерево — високе, з гілками, що сяяли золотавим світлом, і плодами, що виблискували, мов дорогоцінні камені. Легенда гласила, що той, хто скуштує плід цього дерева, відкриє таємницю вічного щастя, але за страшну ціну. Король Ерік суворо заборонив наближатися до дерева, і ніхто в королівстві не наважувався порушити цей наказ.Принцеса Елара, донька короля, була дівчиною з допитливим серцем. Їй було шістнадцять, і вона любила блукати садом, розмовляючи з метеликами та слухаючи шепіт вітру. Але Заборонене Дерево манило її найбільше. “Чому батько так боїться його?” — думала вона. Одного вечора, коли місяць заливав сад срібним сяйвом, цікавість перемогла. Елара прокралася до дерева, її серце калатало. Вона простягла руку і зірвала один плід — маленький, теплий, наче він дихав. Щойно вона надкусила його, світ навколо змінився. Сад зник. Елара опинилася в іншому світі — темному лісі, де дерева рухалися, а тіні шепотіли її ім’я. Перед нею з’явилася стара ворона з очима, що світилися, наче вуглинки. “Ти скуштувала плід Забороненого Дерева, — каркнула вона. — Тепер ти пов’язана з його магією. Щоб повернутися додому, ти мусиш виправити три лиха, які випустила в світ”.Елара злякалася, але ворона не дала їй часу на вагання. “Перше лихо — Хаос у Королівстві Звірів. Іди!” Ворона махнула крилом, і принцеса опинилася на галявині, де тварини сварилися. Ведмеді ревіли на оленів, птахи гнівно цвірінькали на лисиць, а річки висихали, бо бобри греблі будували безладно. Елара зрозуміла, що плід порушив гармонію природи. Вона згадала, як її мати, королева, колись вчила її слухати серцем. Елара сіла серед галявини, закрила очі й заспівала колискову, яку співала їй мати. Її голос заспокоїв звірів, і вони почали слухати одне одного, відновлюючи мир. Річки потекли знову, а бобри почали працювати разом.Ворона з’явилася знову. “Перше лихо виправлено. Друге — Смуток Людських Сердець”. Елара перенеслася до села біля королівського замку. Люди ходили похмурі, забувши, що таке радість. Діти не сміялися, а старі не розповідали казок. Елара згадала, як її непослух призвів до цього, і відчула провину. Вона вирішила діяти. Зібравши дітей, вона влаштувала гру, де кожен мав розповісти, що робить його щасливим. Спочатку люди чинили опір, але поступово їхні обличчя почали світитися. Елара навчила їх ділитися теплом своїх сердець, і сміх повернувся до села.“Останнє лихо — найважче, — сказала ворона. — Ти мусиш зцілити Дерево”. Елара повернулася до королівського саду, але Заборонене Дерево в’януло, його гілки тьмяніли. Ворона пояснила: “Плід, який ти зірвала, був серцем дерева. Без нього воно гине, а з ним — усе королівство”. Елара зрозуміла, що її цікавість завдала болю. Вона згадала слова батька: “Відповідальність — це не лише уникати помилок, а й виправляти їх”. Елара дістала плід, який усе ще тримала, і поклала його назад на гілку. Але цього було замало. Вона притисла руки до стовбура і заплакала, просячи пробачення за свій вчинок. Її сльози впали на коріння, і дерево почало оживати, його світло засяяло яскравіше, ніж будь-коли.Світ навколо Елари спалахнув, і вона знову опинилася в саду. Дерево стояло величне, а король Ерік чекав її. “Я знав, що ти прийдеш до дерева, — сказав він. — Але я вірив, що ти навчишся відповідальності”. Елара обійняла батька, відчуваючи, що стала мудрішою. Відтоді вона не лише слухала казки зірок, а й створювала власні, розповідаючи людям про те, як важливо виправляти свої помилки.І королівство Ельвін процвітало, а Заборонене Дерево стало символом не лише таємниці, а й уроку, що відповідальність — це магія, сильніша за будь-який плід.
Як очі бачать сни, коли вони закриті?
Як очі бачать сни, коли вони закриті?
У маленькому місті Снів жив собі хлопчик Лука. Щоночі, коли засинав, йому снилися дивовижні речі: летючі кити, шоколадні гори, книжки, що розмовляють й навіть веселий робот із м’якеньким животиком.Одного вечора, перед сном, Лука запитав у мами:– Мам, а як очі можуть бачити сни, якщо вони вночі закриті?Мама усміхнулася:– Хочеш – завтра я розповім тобі казку про це.Але казка прийшла до нього раніше… просто у сні.Уві сні Лука опинився в чарівному місці – в Кімнаті Сновидінь. Тут працювали маленькі істоти – сновидники, кожен з яких мав свою справу. Вони сідали біля прозорого екрана, що був під’єднаний до Лукавої Уяви – великого кольорового кристала. Саме він і створював сни.– Привіт, Лука! – озвався один з сновидників. – Ми покажемо тобі, як усе працює. Хочеш дізнатися?– Дуже! – радо відповів хлопчик.Сновидник підвів його до кімнати, де спала Пара Очей – вони мирно дрімали на м’якій подушці. – Очі вночі відпочивають, – пояснив сновидник. – Але бачити сни – це не їхня робота. Це справа Уяви й Мозку.– А хто тоді показує сни? – здивувався Лука.– Уява створює історії, а Мозок вмикає свій внутрішній кінотеатр. Саме там виникає зображення. Очі тут не потрібні, бо це не зовнішнє світло, а внутрішнє світло мрій!Раптом в повітрі замиготів яскравий екран – там Лука бачив себе, як він летить на крилатому велосипеді серед зірок.– Бачиш? – усміхнувся сновидник. – Це твоя Уява працює. Очі можуть бути закриті, але Мозок дивиться ці сни зсередини. Як ніби він сам собі малює кіно.– Це найкраще кіно! – вигукнув Лука.– І найчарівніше, – додав сновидник. – Бо тільки ти – головний герой своїх снів.Вранці Лука прокинувся з усмішкою. Він подивився на маму і сказав:– Тепер я знаю, як бачать сни. Очі – сплять, а Уява – працює!Мама здивувалась:– І хто ж тобі це розповів?– Самі Сновидники, звісно ж!І знову на одну мить у вікні пробіг м’якенький робот із животиком… Але то вже інша історія.
Свинка Парасинка
Свинка Парасинка
Жили собі чоловік і жінка. Не мали вони багатства, але були щасливі, бо любили одне одного й жили в злагоді. Лише одного їм бракувало — дитини. Хоч скільки молилися, а в хаті була тільки тиша… та старий кіт на припічку.Одного дня жінка зібрала останні гроші й пішла до лісової ворожки.— Допоможи, бабусю, — благала. — Нехай у нас буде дитинка…Ворожка пошептала, поворожила й дала їй жменю чорного зерна:— Перемели на борошно, спечи паляничку й з’їж. Але запам’ятай: якщо народиться дитя, до півроку нікому його не показуй! Ні сусіду, ні родичу, ні чужинцю — нікому!Так і сталося: невдовзі в жінки з’явилася гарнесенька дівчинка — ясні очі, личко, як у ляльки. Назвали її Парасинкою. Рости вона почала швидко — мов на очах. Батьки були щасливі, та день за днем тягнулися до тієї межі, коли нарешті зможуть поділитися радістю з людьми.Одного разу, коли жінка була вдома сама, хтось постукав у двері. Вона завісила колиску й пішла відчиняти. На порозі стояла стара, зігнута баба в подертій хустці й попросила води. Господиня пішла по воду, а тим часом баба нишком прослизнула до хати, відхилила завісу над колискою, прошепотіла щось — і зникла.Коли жінка повернулась, — на порозі нікого, а в колисці… свинка!Засмутилися чоловік і жінка, заплакали — та що вдієш? Стали вони жити з Парасинкою-свинкою.Та не минуло й кількох днів, як у хаті почали траплятись дива: прийдуть з поля — вдома прибрано, обід зварено, все чисто. Хто це робить — невідомо.Одного разу сусідський хлопець Іванко побачив, як свинка з кошиком за плечима поспішає до лісу. Зацікавився, пішов слідом. А в хащі побачив, як свинка залізла під кущ — а з другого боку з’явилася вродлива дівчина.Підкрався Іванко — бачить, під кущем лежить свиняча шкура.— Хто ти, дівчино прекрасна? — запитав. — Чому ховаєшся в шкурі?— Це мене зачарувала зла відьма, коли я ще була немовлям. Стану я знову дівчиною, тільки якщо хтось мене щиро полюбить і поцілує за весільним столом.— То будь моєю дружиною! — враз вигукнув Іванко.— Подумай добре, — сумно мовила дівчина. — Село буде сміятися, як поведеш мене до шлюбу в шкурі свинки.Та Іванко не вагався. Заслав сватів, а вже в неділю вів Парасинку до хати.Село реготало — такого ще не бачили! Найдужче сміявся багацький син Василь:— Гляньте, Іванко свиню до шлюбу веде! Оце жінка — на всі часи!А найбільше з усіх сміявся син багача — Василь:— Ви тільки гляньте на цього жебрака! Йде собі — і ще й свиню з собою тягне!Але Іванко з Парасинкою ніби й не чують насмішок. Ідуть своєю дорогою, щасливі. Ось і Іванкове подвір’я. Весільний стіл накрито, та, крім батьків молодят, ніхто із села не захотів сісти. Люди стояли за тином і глузували, хто як міг. Василь аж за живіт брався:— Дивіться, дивіться, цілує свою свиню! Ой, не можу! Лусну від сміху!Та тільки Іванко поцілував свинку — як шкура з неї спала, і перед столом постала вродлива й радісна дівчина — Парасинка. Настала тиша. Василь ледь не впав від подиву. Побачивши Парасинку, затрусився з заздрощів. Ото тобі й “жебрак”! Ото тобі й “дранець”!П’ять днів Василь нічого не їв і не пив. Не міг заснути. Думав тільки, де б йому знайти ще кращу наречену. На шостий день надумав:— Іванко узяв якесь облізле порося — а я, багатий чоловік, візьму собі справжню графську льоху! Отакого!І зранку, прихопивши торбинку з грошима, подався до графського замку. Управитель довго не міг второпати, чого хоче цей дивак, але гроші все пояснили. І за Василя віддали Маню — найтовщу льоху в маєтку.У неділю графські хлопи ледь не померли зі сміху, поки вантажили Маню на Василеву бричку. А той гордо, мов імператор, мчав із нею на весілля.Село завмерло. Всі дивилися на це видовище з широко відкритими ротами.Весільний стіл ломився від страв і напоїв. Маня аж очі вирячила — стільки смакоти!Та як кажуть: пусти свиню до столу — вона й ноги на стіл. Маня всілася прямісінько до печеної картоплі. Василь намагався пригорнути наречену й поцілувати. Один раз, другий, десятий… А свиняча шкура все не спадала.Розлючений, Василь як не копне Маню — та й вигнав із-за столу.Тут уже все село вибухнуло сміхом:— Але й Василь! Оце жених! Кричи тепер, Василю, на все село, яка тобі дісталась наречена!А Василю — не до сміху. Згадав він тоді свої ж слова: «Який іде — таку й веде…»А Іванко з Парасинкою жили собі довго, радісно і щасливо.
Без труда нема плода
Без труда нема плода
Від самого світанку працював селянин у полі. Коли втомився, сів на межі, дістав із торби глечик з водою та буханку хліба, щоби перепочити й трохи перекусити. Раптом пробігав повз нього вовк. Побачив, що чоловік збирається їсти, і підійшов ближче.— Добрий день, чоловіче! — привітався вовк. — Бачу, їси щось смачненьке. А що то в тебе таке в руці? — Це житній хліб, — відповів селянин.— Ніколи ще такого не куштував. Але пахне так смачно, що аж слина котиться! — сказав вовк.Селянин пожалів сіроманця й відламав шматок хліба. Той проковтнув із задоволенням і навіть облизався.— Справжня смакота! — вигукнув вовк. — А де ти взяв такий чудовий хліб?— Та сам зробив. Спочатку землю зорав плугом…— І одразу отримав хліб? — здивувався вовк.— Ні, потім посіяв жито…— І вже тоді мав хліб?— Та ні, — з усмішкою відповів чоловік. — Треба було ще дочекатися, поки воно зійде, викине колос, дозріє. Потім я його серпом зжав, у снопах висушив, молотив ціпом, у жорнах змолов борошно. А далі — замісив тісто, дав йому в діжі підійти, сформував буханці та спік у гарячій печі.— Ого, яка довга робота! — похитав головою вовк. — Та смачний хліб, нічого не скажеш…— А й справді, — погодився селянин. — Але що правда, то правда — без труда нема плода.
Веселе Жабеня та Правила на Воді
Веселе Жабеня та Правила на Воді
Жило-було в зеленому лісі маленьке Жабеня Квак. Воно було дуже веселе, любило стрибати по калюжах і співати пісеньки. Але найбільше Квак любив плавати в озері, що блищало під сонечком, наче чарівне дзеркало.Одного літнього дня Квак зібрав своїх друзів — Зайчика Пуха, Білочку Руду та Їжачка Колючку — і сказав: — Друзі, ходімо до озера! Там так весело плескатися у воді!Усі радісно погодилися, але стара мудра Черепаха, яка жила біля озера, почула їх і покликала: — Стривайте, малята! Вода — це не тільки радість, а й місце, де треба бути обережними. Чи знаєте ви правила поведінки у воді?Друзі переглянулися. Квак почухав зелену голівку: — Правила? Хіба не можна просто стрибнути й плавати?Черепаха усміхнулася і почала розповідати казку про чарівне озеро та його правила.Колись озеро було домом для Водяного Духа, який любив, коли всі веселилися, але лише за умови, що вони поважали воду. Одного разу звірята з лісу прийшли до озера, але не знали правил. Вони бігали берегом, штовхалися і стрибали у воду, не дивлячись, куди падають. Водяний Дух розгнівався, і озеро почало хвилюватися: хвилі здіймалися, а вода стала холодною.Квак, хоч і був маленьким, зрозумів, що треба діяти. Він стрибнув на велике латаття і голосно заквакав: — Друзі, слухайте! Ми мусимо навчитися правил, щоб озеро знову стало спокійним! Черепаха підказала перше правило: 1. Ніколи не купайся сам! — Завжди бери з собою дорослого, який стежитиме за тобою. Вода може бути глибокою, а з дорослим ти будеш у безпеці.Квак кивнув і додав: — Я завжди кличу маму-жабу, коли йду плавати!Друге правило Черепаха промовила повільно, щоб усі запам’ятали: 2. Не штовхайся і не бігай біля води! — Берег може бути слизьким, і ти можеш упасти. Ходіть обережно, як я, повільно і спокійно.Зайчик Пух зізнався: — Ой, я любив бігати біля озера… Але тепер ходитиму повільно!Третє правило було дуже важливим: 3. Не запливай далеко і плавай там, де мілко! — Якщо ти не вмієш добре плавати, тримайся ближче до берега. А якщо є рятувальний жилет, вдягай його — він як чарівний щит!Білочка Руда підстрибнула: — Я бачила такі жилети! Вони яскраві, як мої горішки!Четверте правило Черепаха сказала з усмішкою: 4. Слухай дорослих і не грайся там, де небезпечно! — Якщо дорослі кажуть не лізти в глибоку воду чи не стрибати з високого каменя, слухайте їх. Вони знають, де безпечно.Їжачок Колючка задумався: — А я хотів стрибнути з того великого каменя… Добре, що не встиг!Нарешті Черепаха додала: 5. Якщо бачиш, що комусь потрібна допомога, клич дорослих! — Не намагайся рятувати друга сам, бо це може бути небезпечно. Дорослі знають, що робити.Квак і його друзі уважно слухали. Вони пообіцяли Водяному Духу, що завжди дотримуватимуться цих правил. Озеро одразу заспокоїлося, хвилі зникли, а вода стала теплою і привітною. Звірята весело плескалися, але тепер обережно, з повагою до води.
Кожному своє
Кожному своє
В той день, коли кожен бачив світ по своєму, маленьке колібрі намагалося розгледіти своє. І хоч для кожного — своє, це щось завжди різне, для колібрі своє — було ще незвіданим.Одного разу, присівши на гілці, побачило колібрі як віслюк з волом сперечалися. Кожен відстоював свою думку й не збирався поступатись. Пташці стало цікаво тож вирішила вона розібратися в чому справа.— Ти б краще окуляри одягнув! — стояв на своєму віслюк — Невже так тяжко в шістці розгледіти шістку?— Та де ж ти там ту шістку побачив? — заперечив віл надувши щоки — Дев’ятка тут, і ніщо інше!Маленька пташка, махаючи дрібними крилами, зависла над віслюком й уважно поглядало на цифру шість. Вона не розуміла, де там віл побачив дев’ятку. Та коли підлетіла до вола, то не збагнула, куди поділася шістка. “От дивина!” — подумало колібрі — “Правда залежить від того з якої сторони на неї поглянути!“Замислившись над побаченим, полетіла маленька пташка далі. Летіла вона обмірковуючи ситуацію віслюка та вола, як раптом на її шляху опинилися дві гарненькі зебри. Підлетіла вона ближче та й слухає.— Це ти у нас чорна у білу смужку, а я от біленька, у чорну смужку! — впевнено наговорювала одна зебра іншій тупцяла копитами об землю. — Нічого ти не розумієш. — заперечувала їй інша зебра — Усе зовсім навпаки. Це я уся така біленька-біленька. А смужки у мене чорні. А от ти чорна, як ота смола. А смужки твої білі.Колібрі уважно дивилося на зебр, але так і не зрозуміло, хто з них чорненька, а хто біленька.“Нісенітниця якась” — подумала пташка — “У кожного своя правда й водночас та правда може бути помилковою!“Пташка змахнула своїми дрібними крилами й полетіла далі. І пролітаючи над домівкою зайчиків вона побачила як бабуся-зайчиха налила двом зайчатам у склянки молоко. Підлетіла пташка, присіла на хвіртку та й спостерігає.— Це у тебе склянка напівпорожня, а в мене вона наполовину повна! — мовив вухань зробивши ковток молока.— О ні, ні, ні! Нічого ти не розумієш. Усе зовсім навпаки. — заперечило інше зайченя — Це моя склянка напівповна, а от у тебе вона напівпорожня. Колібрі уважно слухало розмову зайчиків й не могло збагнути, хто із них мав рацію, а хто помилявся. Дивно пташці було, адже вона ніяк не розуміла, як таке можливо — помилятися та мати рацію водночас.“Цей світ не такий вже й простий як здавалося на перший погляд!” — подумало колібрі та й полетіло геть.Летить собі тихенько своїм шляхом, коли на зустріч їй орел.— Дядько, орел, — питає колібрі — я от збагнути не можу, чому коли одні бачать одне, а інші зовсім інше — то вони усі разом можуть і бачити правду і помилятися.А той відповідає йому:— Ти, як і я, летиш уперед, але кожен з нас летить в різні сторони. Чи не так?— Так, дядько орел.— Ми всі дивимось на одне й те ж саме сонце, але для когось воно сходить, а для когось заходить. — орел змахнув своїми велетенськими крилами та й полетів собі геть.Колібрі лишилося зі своїми думками на самоті. Ох і тяжко йому буде усвідомити усю природу навколишнього світу. Але ж все життя ще попереду і часу в нього буде вдосталь.
Про селянина та його пана
Про селянина та його пана
Одного разу вирішив селянин Гаспар повернути борг своєму панові. Прийшов до його маєтку, постукав у двері та запитав у наймички:— Пан удома?— Авжеж, сидить зі своїми приятелями й снідає.— Передай йому, що я приніс позичені гроші.Побігла наймичка до господаря:— Прийшов Гаспар, гроші приніс!Пан зрадів:— От і добре! Веди його сюди. — А до гостей шепнув: — Це мій боржник, простак ще той. Зараз покажу вам фокус: пожартуємо з нього — і досхочу посміємося.Зайшов Гаспар до кімнати:— Доброго дня, пане!— І тобі доброго, Гаспаре. Присідай ось біля каміна, відпочинь з дороги.Сів селянин на лавку, роззирнувся, а пан із посмішкою питає:— Що нового у твоєму господарстві?— Та пригода була! Наша корова привела аж п’ятеро телят!— П’ятеро? Не може бути! А як же п’ятому дісталося молока, коли четверо смокчуть?— А те саме, що і я зараз: сидить та очима пасе.Пан знітився, а гості заусміхались. Він буркнув:— Сюзанн, принеси Гаспарові тарілку.Принесли. А тим часом перед паном поставили велике блюдо з рибою. Він кинув Гаспарові дві худющі рибинки.Селянин узяв їх, підніс до вуха, ніби слухає, похитав головою та поклав назад.— Що, не свіжі? — глузливо спитав пан.— Та ні, пане. Просто рік тому в річці втопився мій дядько. Я оце й запитав у рибок, як йому там. Але ці сказали, що тоді ще й на світі не були. Може, он той жирненький короп щось розповість?— Дивак! Ну бери вже…Після риби принесли шинку. Пан запропонував:— Гаспаре, шинки хочеш? — Ще б пак!Пан урочисто подав йому крихітний шматочок. Гаспар з’їв, облизався, витяг ножика, відрізав ще шмат — і ще.— Гей, обережно, — каже пан. — Кажуть, хто забагато шинки з’їсть — того мову відбирає.— Спасибі, пане! У мене вдома якраз балакуча жінка, день і ніч язиком меле. Візьму решту шинки їй — може, хоч трохи помовчить!Сховав окіст у торбину, попрощався й пішов. А пан — аби ще чогось не вчудив — сам його до воріт провів.Коли повернувся — гості сміялись так, що аж за животи хапались.Ну що, як думаєте: з кого вони сміялись? З Гаспара — навряд.