Казки для дітей 6–7 років

Повернувшись до своєї клітки хом’як ніяк не міг знайти собі місця. Щось тривожило його. Тому, щоб хоч якось себе заспокоїти він вирішив зайнятися спортом, а саме, трохи побігати. І от крутиться Агрибос в колесі для бігу та й думку гадає. Ще не познайомилися з першим і другим розділами? Запрошуємо розпочати захопливу подорож із них! — І чому я раніше до нього не підходив? Мабуть, тому, що вже голова йде обертом. Скоріш за все, потрібно бігти, а не просто обертатися як одяг в пральній машині. Хом’як із невеличкими труднощами підвівся й почав працювати лапками.— Таке враження, ніби я кудись біжу. — важко дихаючи мовив Агрибос — Та не просто біжу, а втікаю! Можна уявити, що втікаю від Тахталя.Хом’як зупинився. Зморився трішки. Точніше, хом’як зупинився, а колесо ще оберталося. На жаль, спорт це не його. Але, через силу, він все ж таки вмовив себе ще трохи попрацювати лапками.— Це ж якщо я тренуватимуся, то стану сильним. Та не просто сильним, а дуже сильним. І м’язи в мене з’являться. І великим я буду, як Сафоля. Та що там Сафоля, стану більшим за ведмедя. Ведмідь Агрибос. Ух, як гарно звучить.Він знову зупинився зловивши себе на думці, що ведмідь не втікатиме від Тахталя, а навпаки, наздоганятиме. Тому, Агрик почав вдвічі швидше перебирати лапками.— Й ніхто не прийде та не погляне, чи моє тіло вже за розміром з ведмедя чи ні. Бо мені здається, що м’язи на моїх задніх лапках вже зміцніли і я став дуже великим.Раптом хом’як вискочив з колеса. Точніше його відкинуло в сторону, але це виглядало так, як ніби він вискочив. В його очах все запаморочилося, і він зручно вмостився на підлогу та про щось подумав. Потім, те про що він подумав чи то кудись поділося, чи то якось забулося і він подумав про шматок тортика. Потім, коли зрозумів, що від думки про тортик захотілося їсти він згадав про те, про що подумав спочатку. Але все одно думка про той тортик нікуди не поділася. Потім, Агрик згадав про ведмедя. Точніше про ведмедя зі шматком тортика. А ще подумав про подарунок. Але після того, як він подумав про подарунок, його думки заплуталися, і він вирішив піти до Тахталя та поговорити з ним віч-на-віч. Поговорити про банан та про його негарний вчинок. Тобто Агрик наважився попросити вибачення.Хом’як оглянув кімнату. Десь там він побачив Айкі та господаря. Між ними, як здалося Агрику, навіть виникла невеличка розмова.— О, Айку-Спайку, ти куди подів мого капця? З самого ранку всюди шукаю, ніде знайти не можу. — звернувся господар до собаки.— Ага, так я взяв і сказав тобі! То мій подарунок. Мій. Тому, можеш забути про капець. — відповів Айк.— Ага, так ти взяв і сказав мені. А якби й сказав, то навряд чи б я тебе зрозумів. — посміхнувся господар — До речі, з Днем Народження тебе! Ввечері будуть гостинці.Господарі любили своїх домашніх улюбленців і пам’ятали про кожне День Народження. А ще готували їм святковий тортик та якийсь невеличкий подарунок.— О, дуже дякую тобі, господарю. — відповів собака й кудись побіг.І хоч вони не розуміли один одного, зі сторони розмова виглядала досить цікавою.Врешті решт, коли в кімнаті стало нібито порожньо, хом’як, крок за кроком, то на чотирьох то на двох лапах, дуже і дуже вагаючись, подолав пів шляху до клітки Тахталя. І десь на тому пів шляху він помітив двох підозрілих осіб, а точніше дві підозрілі шкарпетки які кудись повзли. Ці особи хом’яку дуже когось нагадували. І він, напевно, зрозумів кого. Але все одно чомусь сумнівався. Тому, він вирішив трохи поспостерігати за ними.— Лівий, давай праворуч! — прошепотів Правий.«Лівим» був Ибут. Він повз попереді й чітко виконував накази Правого. Такі таємні імена вони собі вигадали для того, щоб ніхто не здогадався, що це насправді Тахталь та Ибут. І, звісно ж, кожен отримав свою назву виходячи з того, яку шкарпетку він одягнув, ліву чи праву.— Чуєш, Правий, а чому я попереду, а ти позаду? Це ж якщо попереду якісь неприємності, то всі вони дістануться мені. А я ж боюся неприємностей.— А якщо якісь неприємності позаду, то всі вони дістануться мені. Ми прикриваємо один одного. Ми ж команда.— Так, ти правий. — мовив Ибут.— Правий Правий! Чи Правий правий. Яка різниця? Все одно ж звучить загадково! — наголосив Тахталь.Раптом Ибут в щось вперся. Точніше не в щось, а в когось. Тобто в Агрибоса. Ну і звісно ж, Тахталь вперся в Ибута, бо той різко зупинився.— Ви що, живі шкарпетки? — поцікавився хом’як.Ибут застиг на місці. Йому настільки стало страшно, що він забув усі літери які присутні в словах. Забув всі слова які присутні в словниках. Та й взагалі, забув усе, що пам’ятав. І в ту мить, як йому самому здалося, він і дійсно перетворився на шкарпетку. Тому, він лежав тихо і нерухомо. А ще підозріло пах. Чи то смердів. Ну це вже залежить від того якої свіжості була та шкарпетка на яку перетворився Ибут.— Так, ми живі шкарпетки! — впевнено відповів Тахталь. — Ми повземо з пункту «А» в пункт «Б», тому краще не заважай нам!Насправді Тахталь мав план. Точніше він запевняв Ибута, що мав план. А сам діяв за обставинами. Йому хотілося якось провчити Агрибоса, але його плани вмить змінилися. А все через необережну фразу хом’яка.— Зрозуміло! А я йду ділитися з Тахталем своїм шматком тортика. Ну, бувайте, шкарпетки.Ох і даремно він згадав про того тортика. Та невідомо як би все трапилося далі, якби Агрибос не згадав про смаколик. Тому, хом’як йшов до клітки Тахталя, а Тахталь повз слідом, забувши про свого товариша Ибута.— Е-е-е, Правий, ти де? — десь через декілька хвилин тиші та спокою наважився вимовити Ибут — Тахталю, відгукнись. Це я ліва шкарпетка.Здавалося от-от і він розплачеться. Та ніхто його не чув. Ніхто не бачив і ніхто не згадував. Бо ж мова була про тортик. А там, де мова йде про щось смачненьке, там і Тахталь.Тож, долає Агрибос залишені пів шляху, а за ним права шкарпетка повзе. Непомітно так повзе. Коли погляне на неї, то вона не повзе. Лежить і не ворушиться. А коли не дивиться в її сторону, то вона ніби як і переслідує його. Збентежило це хом’яка, занепокоїло. Навіть лячно якось стало. Адже не кожного дня тебе переслідує шкарпетка. Особливо права. Тому хом’як ще зробив декілька повільних кроків, а потім згадав про ведмедя.І от, відчувши в собі силу великого звіра, Агрибос підвівся на задні лапи та голосно-голосно заричав.— Ти чого ричиш? — поцікавилася шкарпетка. Тобто, поцікавився Тахталь, але Агрик цього ще не усвідомив.— Я ведмідь Агрибос! — грізно мовив хом’як підвівшись на задні лапи.— Лахматий, з тебе такий ведмідь як з мене черв’як! — мовив Тахталь знявши з себе шкарпетку.Хом’як поглянув на Тахталя. Потім поглянув на шкарпетку і знову поглянув на Тахталя.— Будь обережним, ця шкарпетка трохи дивна і здається трохи небезпечна. А ще, десь тут ходить ще одна шкарпетка. Схожа на цю, але трохи інша.Агрибос поглянув на Тахталя, щоб переконатися в тому, чи він взагалі слухає його, а потім продовжив.— Тахталю, я не хотів з’їсти твого банана, але він сам попросився! От в тебе бувало так, щоб щось смачненьке саме просилося до рота? От в мене було таке з тим бананом. А я ж йому, «ти що, не можна!». А він мені, «хто тобі таке сказав? Візьми і з’їж!». Тож я взяв і з’їв його. Мені й самому не хотілося, чесно! Але, коли хтось благає, то на жаль, не можу відмовити. Тому, вибач мені. І в знак примирення, ввечері віддам тобі свій шматок тортика.Тахталь підозріло посміхнувся. Спочатку він розкрив рота показавши свої зуби, а потім надув щоки й висунув язика.— Я теж напартачив. В усьому звинуватив Ибута. А він через це страждав. Та ще й вмовив його викрасти твого подарунка. Думаю, ми разом завинили перед ним. Тож, ходімо перепрошувати. А щодо тортика, то можеш свій шматок віддати йому. Я вже якось з цим змирюсь.Тож пішли вони разом до Ибута, який, до речі, нарешті наважився визирнути зі шкарпетки. Точніше, спочатку визирнули його вуха, щоб послухати, чи нічого страшного там не відбувається. Потім визирнув ніс, щоб виявити якісь підозрілі запахи. Потім визирнули очі, які, до речі, спочатку були заплющеними. Ну а коли визирнула уся голова, то він наважився розплющити очі та вилізти повністю.Тахталь та Агрибос вже були поряд, але почати розмову вони не встигли, бо раптом на кухні закричав папуга Го.— Небезпечний момент небезпечний!В цю мить, з кухні вибіг ибака Айк. Він міцно тримав в зубах господарів капець. І хоч йому було зовсім не зручно бігти. І той капець волочився десь поміж передніх лап собаки. Він все одного гордо біг уперед з високо піднятою головою, не збираючись віддавати своє. Позаду собаки, намагаючись вихвати свого капця, біг господар.— Ану віддай капець! Віддай, кому сказав! — горланив він — Капець тобі, а не капець! І ніякого святкового тортика!Звісно ж, те, що господар так сказав, зовсім не означало, що так воно і буде. Але ці слова дуже налякали Агрибоса та Тахталя. Тому, вони вирішили діяти не вагаючись. І вже за лічені секунди хом’як заплутався в лапах Айка, а Тахталь вихватив того капця з його зубів.Чи даремно вони це зробили, чи ні, та собака дуже розсердився. По його погляду, можна було зрозуміти, що обидва потраплять до чорного списку. Та й святкового тортика їм не бачити. І хоч насправді, ввечері, увесь тортик дістанеться Агрибосу… але то вже зовсім інша історія.

Жила-була одна баба. Якось зустріла вона чорта, а він їй і каже: — Давай разом город садити, а потім врожай ділити.Баба погодилася. Спершу вони посадили картоплю. Восени баба питає: — Що ти візьмеш: те, що зверху, чи те, що в землі?Чорт дивиться: зверху листя таке пишне, зелене! І вибрав верх. А баба викопала повні кошики картоплі.На другий рік посіяли вони мак. Чорт каже: — Тепер я беру те, що в землі!Баба зрізала стиглі голівки маку, а чорт повисмикував голі стебла — і знову нічого не має.— Годі мене дурити! — розсердився чорт. — Наступного разу я братиму тільки верх!Посіяла баба моркву. Виросла вона велика й солодка. Чорт зрізав собі бадилля, а баба викопала гарні морквини. — Ох, бабо, скільки разів ти мене перехитрила! — розлютився чорт. — Ану змагаймося: хто кого переспіває!— То сідай на мене, будеш співати, — каже баба.Сів чорт на бабу, співав-співав — і вже всі пісні закінчилися. — Я більше не знаю, — признався.— Тепер твоя черга мене нести, а я співатиму, — відповіла баба.Посадив чорт її собі на плечі. А баба як почала: — Траля-ля, траля-ля!..І співає одне й те саме без кінця.— Та коли ж ти скінчиш? — не витримав чорт. — Та я тільки почала, — сміється баба.Розізлився чорт, розігнався — та як бух у терновий кущ! Баба залишилася на гілках, а чорт — гайда просто в пекло.Отак баба перехитрила нечистого.

— Чому ти, власне, ходиш ось так боком? — сказала Мати-Краб своєму синові. — Ти повинен завжди ходити прямо вперед, з вивернутими назовні клешнями.— Покажи мені, як ходити, люба матінко, — слухняно відповів маленький краб. — Я хочу навчитися. Тоді стара Крабиха намагалася й намагалася йти прямо вперед. Але могла ходити тільки боком, так само як і її син. А коли вона пробувала вивернути клешні назовні, то спіткнулася й гепнулася носом об землю. Мораль: Не вчи інших, як поводитися, якщо сам не можеш показати добрий приклад. Відкрийте світ байок Езопа – цікаво та повчально! Лисиця та Ворона Хочете дізнатися, як хитрість може обертатися проти тебе? Пригоди Лисиці чекають на вас! Кіт і старий пацюк Подивіться, як кмітливість допомагає навіть найпильнішому ворогу! Заєць і черепаха Переконайтеся, що повільно, але впевнено теж можна перемогти – повчальна історія для малюків і старших! Лисиця і виноград Дізнайтеся, як бажання іноді змушує нас вигадувати цікаві виправдання. Олень і його відображення Подивіться, чому важливо цінувати себе таким, яким ти є! Мавпи-танцюристки Веселі мавпи покажуть, як радіти дрібницям і сміятися від душі! Ворон і глечик Розум і винахідливість завжди виручають у складних ситуаціях – переконайся самі! Вовк і Ягня Дізнайся, чому сила без права не завжди справедлива і як важливо стояти на своєму! Пастух і вовк (Хлопчик, який кричав “Вовк!”) Переконайтеся, що брехня може дорого коштувати – навіть у казці! Собака і його відображення Подивіться, як заздрість і жадібність можуть обманути навіть найвірнішого друга.

Народження Жабеня в джунгляхУ серці індійських джунглів, де гілки спліталися в густі зелені штори, а нічний вітер шепотів таємниці, вовча зграя почула незвичайний звук — тоненький плач. Мати-Вовчиця, чиї очі світилися, мов два теплі ліхтарики, насторожила вуха. Вона кинулася до печери, де на м’якій землі лежало людське дитинча. Його маленькі рученята тремтіли, а очі блищали, наче зірки. — Яке ж воно миле й беззахисне! — вигукнула Мати-Вовчиця. — Я залишу його з нами. Назвемо його Мауглі, Жабеня, бо шкіра в нього гладенька, як у жабки. Раптом темряву розірвав грізний рик. То був Шер-Хан, кульгавий тигр зі шрамами, чиї очі палали злобою. — Це моє дитинча! — прогарчав він, клацаючи зубами. — Віддай його, або я знищу всю зграю!Батько-Вовк ступив уперед, його шерсть настовбурчилася: — Мауглі — наш! Його долю вирішить Рада Вовчої Зграї, а не ти, Шер-Хане!На Раді, під величезним Каменем Ради, де місячне світло малювало сріблясті візерунки, зібралися вовки. Їхні тіні гойдалися, мов живі. Ведмідь Балу, великий і добродушний, із медовим голосом, підвівся: — Я навчу Мауглі Закону Джунглів! Він буде слухняним і сильним, як справжній вовк.Чорна пантера Багіра, граційна, мов тінь, що ковзає між деревами, додала: — Я віддам за нього буйвола, щоб зграя була сита. Прийміть Мауглі, він вартий цього!Вовки загуділи, дехто сумнівався, але голос Балу й мудрість Багіри переконали їх. Мауглі залишився в печері, де Мати-Вовчиця гріла його своїм теплом і співала тихі колискові, а брати-вовченята ганялися за його ногами, сміючись.Життя серед зеленого світуМауглі ріс, наче молоде деревце, міцним і швидким. Джунглі стали його домом: він гойдався на ліанах, пірнав у прохолодні річки й слухав, як гудуть бджоли в кронах дерев. Балу вчив його Закону Джунглів, сидячи на теплій скелі: — Поважай джунглі, Мауглі. Кожна тварина має своє місце, і ти мусиш знати своє. Багіра, чиї очі блищали, мов смарагди, вчила його крастися безшумно й полювати. Вона казала: — Твоя сила в розумі, Жабеня. Будь хитрішим за всіх.Але Шер-Хан не забув про хлопчика. Він ховався в заростях, і його низький рик лунав уночі: — Мауглі мій. Я дочекаюся, коли зграя відвернеться від нього.Одного спекотного дня, коли сонце пекло, мов вогняна куля, мавпи-бандар-лог раптово налетіли на Мауглі. Вони реготали, стрибаючи з гілки на гілку, і кричали: — Ходи з нами, хлопчику! Ми — королі джунглів! Тобі буде весело!Мауглі намагався вирватися, але мавпи були швидшими. Вони схопили його й понесли через верхівки дерев до старого покинутого міста, де жили серед зруйнованих храмів. Там вони танцювали, кидалися камінням і верещали, не слухаючи нікого. Мауглі кричав: — Балу! Багіро! Рятуйте мене!Балу й Багіра, почувши його голос, кинулися навздогін. З ними був пітон Каа, довгий і блискучий, мов річка в місячному світлі. Його очі загорілися, коли він зашипів: — С-с-спіть, дурні мавпи! С-с-спіть! Мавпи, зачаровані його поглядом, попадали з дерев, наче стиглі плоди. Мауглі кинувся до друзів, його серце калатало від радості: — Дякую, Каа! Дякую, Балу й Багіро! Ви мої справжні брати!Балу обійняв його, буркочучи: — Не лізь до мавп, Жабеня. Вони не знають Закону й не мають честі.Багіра ледь посміхнулася: — Але ти молодець, що не злякався.Виклик Шер-ХануМауглі подорослішав. Його руки стали сильними, як гілки дуба, а очі — пильними, як у яструба. Але молоді вовки, підмовлені Шер-Ханом, почали ворогувати проти нього. На Раді вони гавкали: — Він не вовк! Він людина! Проженіть його з джунглів!Мати-Вовчиця дивилася на Мауглі зі сльозами в очах, а Балу тихо бурчав: — Він наш, хоч і людина.Мауглі відчув, як біль стискає його серце. Він любив зграю, але розумів, що не може залишитися. — Я доведу, що я гідний джунглів, — сказав він Багірі, стискаючи кулаки.Він побіг до села людей, де вогонь горів у їхніх оселях, як маленькі сонця. Мауглі взяв палаючу гілку, червону й гарячу, і повернувся до Каменя Ради. Вовки замовкли, коли він увійшов, тримаючи вогонь, що танцював у його руках. Шер-Хан заревів, але Мауглі ступив до нього: — Ти боявся мене, коли я був малим, Шер-Хане. А тепер бійся цього! Полум’я освітило джунглі, і Шер-Хан, злякавшись, відступив, скиглячи, як побитий пес. Мауглі повернувся до зграї, його голос тремтів, але був твердий: — Я люблю вас, моя зграя. Ви виростили мене, але я мушу піти до людей. Та я завжди буду вашим братом, де б я не був.Мати-Вовчиця лизнула його руку, а Балу важко зітхнув: — Не забувай нас, Жабеня. Джунглі завжди будуть твоїм домом.Новий дім і поклик джунглівМауглі прийшов до села, де пахло димом, свіжим хлібом і квітами. Жінка, на ім’я Мессуа побачила його й заплакала, обіймаючи: — Ти мій син, якого забрали джунглі! Залишайся з нами, мій хлопчику! Мауглі жив із людьми, вчився їхніх звичаїв, носив одяг і слухав їхні історії. Але щоночі, коли місяць сріблив джунглі, він чув поклик лісу. Балу, Багіра й Каа приходили до нього, ховаючись у тінях. Багіра шепотіла, її голос був м’яким, як оксамит: — Ти наш, Мауглі. Джунглі чекають тебе.Каа обвивав його своїм хвостом, додаючи: — С-с-серце джунглів б’ється в тобі.Балу, похитуючи головою, бурчав: — Ти сильний, Жабеня. Ти можеш бути і з людьми, і з нами. Тільки не забувай Закону.Мауглі посміхався, дивлячись на зірки, що мерехтіли над лісом: — Мій дім — там, де моє серце. Я належу і джунглям, і людям. Я повертатимусь до вас, мої друзі.Він заснув під шепіт листя, мріючи про нові пригоди, де вовки, пантери й пітони завжди будуть його родиною. Джунглі співали йому колискову, а зірки над головою обіцяли, що його шлях тільки починається.

Давним-давно на березі моря жила добра жінка. У неї було п’ять синів — п’ять братів Лю: Лю-перший, Лю-другий, Лю-третій, Лю-четвертий і Лю-п’ятий. Вони були настільки схожі один на одного, що ніхто не міг їх розрізнити. Навіть мати інколи плутала. Та у кожного з братів була своя особливість. Старший брат, Лю-перший, міг випити ціле море, а потім випустити його назад. Лю-другий не боявся вогню. Лю-третій міг витягати свої ноги на будь-яку довжину. У Лю-четвертого тіло було міцніше за найміцніше залізо. А наймолодший, Лю-п’ятий, розумів мову птахів і звірів.Вони жили щасливо й безбідно. Лю-перший ловив рибу. Лю-другий підтримував у домі вогонь. Лю-третій і Лю-четвертий працювали в полі. А Лю-п’ятий пас гусей і овець. Одного разу до місць, де жили брати Лю, приїхав на полювання багатий і злий правитель області. На околиці лісу він помітив стадо та хлопчика-пастуха. Це був Лю-п’ятий. Поруч спала гарна гірська кізка. Правитель взяв свій лук і прицілився. Зляканий Лю закричав — і кізка одним стрибком сховалася в лісі. З хащів виглянув олень. Лю закричав до нього оленьою мовою: «Рятуйся!» — і олень зник. На галявину вискочили веселі зайці. Лю закричав зайячою мовою — і зайці втекли. Всі звірі сховалися, ліс спорожнів. Даремно правитель стріляв з лука — лише стріли губив. Він розлютився, а добрий Лю радів, що встиг допомогти своїм лісовим друзям.Тоді злий правитель наказав схопити Лю-п’ятого. Його повезли до міста і посадили в клітку до голодного тигра. Правитель думав, що тигр розірве сміливого бідняка, але Лю-п’ятий заговорив з тигром тигровою мовою, і лютий звір його не зачепив.Дізнавшись про це, правитель ще більше розгнівався. Він наказав відрубати Лю-п’ятому голову. Та в ту ніч до в’язниці, куди відвели Лю-п’ятого, пробрався Лю-четвертий, тіло якого було міцніше за найміцніше залізо. Він залишився у в’язниці замість брата, а Лю-п’ятий спокійно пішов додому. Вони були настільки схожі один на одного, що ніхто нічого не помітив.Наступного ранку Лю-четвертого вивели на міську площу. Кат хотів відрубати йому голову, але найважчий і найміцніший меч вдарився об залізну шию Лю-четвертого і розлетівся на шматки. Тоді розлючений правитель наказав відвести його до в’язниці, а наступного дня скинути сміливого бідняка з високої скелі.Вночі до в’язниці проник Лю-третій, який міг витягати свої ноги на будь-яку довжину, і залишився там замість брата. І знову ніхто нічого не здогадався.На світанку Лю-третього повели на високу скелю. Людей, яких кидали з цієї скелі, смерть забирала відразу.Кати скинули Лю-третього вниз, а він спокійно витягнув свої чудесні ноги і став на них, ніби нічого не сталося. Розгніваний правитель ускакав до свого палацу. Того ж дня він наказав спалити непокірного Лю на вогнищі.Кати склали на площі перед палацом правителя велике багаття. Варти з луками й списами оточили площу. Народ з усіх боків зійшовся подивитися.Тим часом Лю-другий, який не боявся вогню, пробрався до в’язниці і непомітно замінив Лю-третього. Ледь він це зробив — правитель дав знак починати страти.Кати схопили Лю-другого і кинули його в середину величезного багаття. Полум’я піднялося вище будинків. Лю-другий зник у вогні й чорному диму. Народ заплакав від жалі. А жорстокий правитель злобно сміявся.Та невдовзі дим розвіявся, і всі побачили: посеред вогню стоїть Лю-другий і усміхається, ніби нічого не сталося. Правитель ледь не задихнувся від люті.— Хто цей чоловік? — закричав він. — Вогонь його не палає, кістки не ламаються, меч його не бере, і навіть лютий тигр його не чіпає! Не може бути, щоб я, могутній правитель, не впорався з простим селянином!І жорстокий правитель вирішив відвезти Лю далеко в море, прив’язати йому до шиї важкий камінь і втопити. «Може, він не боїться води? — подумав правитель. — Камінь усе одно не дасть йому спливти. Нехай залишиться на морському дні!» І того ж вечора наказав виконати страту.З великими труднощами до в’язниці пробрався Лю-перший, який міг випити все море. Він зайняв місце брата і став чекати.Ввечері його відвели на корабель. Правитель із своєю свитою розмістився на іншому кораблі. Кораблі попливли далеко в море. На найглибшому місці Лю-першому прив’язали до шиї величезний камінь і за знаком жорстокого правителя кинули у морські хвилі.Як тільки Лю-перший сховався під водою, він почав пити море. Правитель побачив, що море зникає кудись, і побілів від страху. Незабаром морське дно оголилося. Кораблі перекинулися, правитель і його свита загрузли в морському мулі.Тим часом Лю-перший відв’язав камінь і спокійно вийшов на берег. Потім він випустив море назад. Правитель із свитою так і залишилися на дні.А народ радів загибелі злого правителя і прославляв непереможних братів Лю.Питання до казки Які унікальні здібності мав кожен із братів Лю? Як брати допомагали тваринам і чому це було важливо для сюжету? Чому правитель не зміг знищити братів, навіть коли застосовував вогонь, тигра і море? Як брати використовували свої здібності, щоб захистити один одного?

Одного дня дванадцять чоловік із села Ейді Ніфас пішли до міста Май Едега, понесли у млин зерно. От намололи вони борошна, завдали мішки на плечі та й рушили додому. Стежка вилася поміж густим лісом. Ішли вони, ішли, аж тут комусь із них здалося, що один загубився. Гукнув він іншим, щоб зупинилися, і давай лічити. Усіх полічив, а себе забув, і вийшло, що їх тільки одинадцять.— Чекайте! — вигукнув він.— Когось немає! — Не може бути! — Порахуйте самі!Другий порахував і теж забув за себе. — А й справді,— сказав він,— нас тільки одинадцять, одного не вистачає.Третій порахував і теж налічив одинадцять. — Ой деде! — вигукнув він.— Хтось із нас збився з дороги, і його вхопив леопард!Зрештою вони знову рушили далі до Ейді Ніфаса, дорікаючи собі за те, що не вгледіли товариша. — Треба було не спускати його з очей,— сказав один. — А ми залишили його позаду! — додав інший. — Йото вхопив здоровий леопард! — вигукнув третій. — Здоровенна люта леопардиха! — А як мужно він боронився, та ще й голіруч! — Відважний був вояк, що й казати! — Найсміливіший у всьому краї. Він навіть не скрикнув, не поглухав на поміч, коли на нього напала зграя леопардів. — Бідолашна вдова! Що з нею тепер буде? — завголав один. — Нещасна сім’я! За що їм таке лихо? — сумно додав інший. — Він був не тільки хоробрий, але й щедрий та добрий.Так оплакували подорожні свого загиблого товариша. Зайшли вони в село і почали тужити-лементувати. Люди кинулись їм назустріч.— О горе! Дорогою спіткала нас біда! — вигукнув один, і мандрівники почали розповідати про те, як їхній товариш став на бій з леопардом і по-геройському загинув.Зчинився неймовірний гамір, всі заговорили нараз-перебій.Тим часом мале дівча підійшло до мішків з борошном, що їх прибули поставили на землю, і порахувало. Мішків було дванадцять.— Мамо, — сказала дівчинка, — тут дванадцять мішків. — Не морочь голову,— відмахнулася жінка і знову заходилась теревені правити. — Мамо, — сказала дівчинка перегодом, — тут стоїть дванадцять мішків з борошном, то, мабуть, прийшли всі дванадцятеро чоловіків.Мати вгомонилася нарешті й порахувала мішки. — Тут дванадцять мішків, тож мусить бути й дванадцять чоловіків! — закричала вона.Староста села порахував прибулих. — Тепер їх дванадцять. Сміливець вернувся, — сказав він.Селяни радісно загомоніли. — Він подбивав леопардів голими руками і вернувся переможцем! — вигукнув один мандрівник. — Без зброї він подолав цілу зграю хижаків! — оголосив другий. — Слава нам! Такого лицаря, як він, немає ніде!І тут почалося велике свято на честь героя із Ейді Ніфаса з нагоди, що повернувся живим з бою з леопардом.Відтоді минуло багато років, а старі й досі розповідають, як колись їхній земляк прославив село своєю хоробрістю та силою.

Жила-була в маленькому шведському містечку незвичайна дівчинка на ім’я Пеппі Довгапанчоха. Уявіть собі: руде волосся, заплетене у дві косички, що стирчать у різні боки, веснянки на обличчі, як маленькі зірочки, і широка усмішка, яка могла розтопити будь-яке серце! Пеппі була не просто дівчинкою — вона була найсильнішою у світі, могла підняти свого коня однією рукою і жила сама у великій старій хатині, яку називала Вілла «Курка». Разом із нею мешкали її вірні друзі: кумедна мавпочка Пан Нільсон, яка завжди сиділа в неї на плечі, і кінь, що мирно пасся на ґанку. Якщо ще не знайомі із Пеппі Довгапанчохою, радимо відкрити Пеппі Довгапанчоха (скорочено), щоб більш детально познайомитися з головними героями. Одного сонячного ранку Пеппі сиділа на кухні, наминаючи величезний бутерброд із сиром і медом, коли до неї завітали її найкращі друзі — Томмі та Анніка. Це були звичайні діти з сусіднього будинку, які обожнювали пригоди Пеппі. Томмі, з акуратно зачесаним волоссям, і Анніка, з бантиками на косах, сяяли від захвату, розповідаючи про школу.— Пеппі, ти уявляєш, у школі ми вчимося читати, писати, рахувати, а ще малюємо й співаємо! — сказала Анніка, її очі блищали, як два маленькі озерця.— А ще там є перерви, коли можна бігати й гратися! — додав Томмі, жваво розмахуючи руками.Пеппі замислилася, жуючи бутерброд. «Школа? Хм, це, мабуть, як велика пригода, тільки з партами й книжками!» — подумала вона. Її очі загорілися, і вона вигукнула:— Тоді я йду з вами! Хочу побачити, що це за школа така, де ви стільки всього робите!Наступного дня Пеппі вдягла свою улюблену сукню, яка була трохи завелика і різнокольорова, наче веселка, взяла Пана Нільсона на плече, а коня залишила вдома, пообіцявши йому принести цукерку. Вона стрибала поруч із Томмі та Аннікою, співаючи вигадану пісеньку: «Школа, школа, це так кльово, там, напевно, купа дива!»Коли вони зайшли до класу, усі діти витріщилися на Пеппі. Вона виглядала як персонаж із казки: руді косички стирчали, як антени, а Пан Нільсон почав стрибати по партах, викликаючи сміх у всіх. Вчителька, пані Ларсон, була милою, але суворою. Вона поправила окуляри та сказала:— Ласкаво просимо, Пеппі. Сідай, будь ласка, і почнімо урок.Першим був урок математики. Вчителька запитала: «Скільки буде сім плюс п’ять?» Усі діти підняли руки, але Пеппі вигукнула, не чекаючи дозволу:— О, я знаю! Сім яблук і п’ять яблук — це дванадцять яблук! Але якщо це не яблука, а, скажімо, пірати, то вийде ціла піратська команда, яка попливе шукати скарби!Діти зареготали, а вчителька здивовано підняла брови. Вона спробувала пояснити, що в математиці потрібні точні відповіді, але Пеппі вже розповідала історію про те, як вона одного разу порахувала сто п’ятдесят хмарок у небі, а потім вони перетворилися на цукрову вату.На уроці малювання стало ще веселіше. Вчителька дала завдання намалювати квіточку. Усі діти старанно малювали на маленьких аркушах, а Пеппі попросила дозволу малювати на дошці. Вона схопила крейду і намалювала величезний малюнок: слона, який тримає в хоботі цілу клумбу квітів, а поруч — корабель, що пливе по морю з цукерок. Малюнок був такий великий, що крейда скінчилася, а дошка ледь витримала! — Пеппі, це дуже гарно, але ми малюємо лише квіточку, — лагідно сказала вчителька.— Але ж квіточка без слона і корабля — це так нудно! — відповіла Пеппі, підморгнувши Пану Нільсону, який саме жував олівець.На перерві Пеппі влаштувала справжнє шоу: вона жонглювала яблуками, які принесла в кишенях, і навіть підняла парту над головою, щоб показати, яка вона сильна. Діти аплодували та сміялися, а Пеппі відчувала себе, як на сцені цирку.Але коли уроки продовжилися, вчителька пояснила, що в школі є правила: не можна кричати, бігати по класу чи малювати слонів на всю дошку. Пеппі слухала, схиливши голову, а потім сказала:— Знаєте, пані Ларсон, школа — це дуже цікаво, але я люблю вчитися по-своєму. Я вчуся, коли плаваю з піратами, коли літаю на повітряній кулі чи коли печу млинці для всіх у місті!Вчителька посміхнулася, але сказала, що Пеппі, мабуть, ще не готова до школи. Пеппі не образилася. Вона вирішила, що школа — це чудово для Томмі й Анніки, але її пригоди чекають на неї деінде.Перед тим як піти, Пеппі витягла з кишені величезний мішок із цукерками й печивом, які вона спекла напередодні. Вона роздала їх усім дітям і навіть вчительці, сказавши:— Це вам, щоб школа була солодшою!А потім Пеппі, тримаючи Пана Нільсона за лапку, пострибала назад до Вілли «Курка». Вона співала нову пісеньку: «Школа — це клас, але світ — мій дім, я вчуся щодня, коли бігаю в нім!»Томмі й Анніка проводжали її поглядом, сміючись. Вони знали, що Пеппі — це не просто дівчинка, а справжня чарівниця, яка робить кожен день незабутнім. А в школі ще довго згадували той день, коли Пеппі Довгапанчоха прийшла на уроки й принесла із собою цілу бурю веселощів.

Жило-було в невеличкому селі, де золоті поля гуділи від осіннього вітру, а дерева вдягалися в багряні шати, велике гарбузове поле. На тому полі ріс один особливий гарбуз — круглий, як повний місяць, і такий яскраво-помаранчевий, що здавався маленьким сонцем. Одного ранку, коли туман ще гойдався над землею, гарбуз раптом затремтів, засміявся гучним голосом і… ожив! Він скочив на свої міцні зелені ніжки, розправив листя, наче королівський плащ, і проголосив:— Я — Гарбузяний Король, володар осені! Віднині всі овочі та фрукти мого королівства зберуться на Велике Осіннє Свято! У селі здивувалися, але не злякалися, бо Гарбузяний Король виглядав добродушно: його очі з гарбузових насінинок блищали весело, а посмішка була широчезна. Він закотив свій трон — величезний гарбуз — на середину поля і запросив усіх овочів та фруктів приєднатися до свята.Першою пристрибала Морквиця, тоненька й руда, наче осіннє листя. Вона поклонилася і сказала:— Я, Морквиця, допомагаю людям бути здоровими! Мене додають у супи та салати, і мої вітаміни зігрівають усіх у холодні осінні дні!Гарбузяний Король кивнув і вигукнув: — Браво, Морквице! Ти — справжня королева супів! Ось тобі медаль із соняшникового насіння!Наступним прилетів Яблучко — червонобоке, соковите, з блискучою шкіркою. Воно закружляло перед королем і гордо сказало:— Я, Яблучко, дарую людям радість і солодкість! Мене печуть у пирогах, варять у компотах, а діти люблять хрумкати мене просто так!— Чудово, Яблучко! — засміявся Король. — Ти — скарб осінніх садів! Ось тобі корона з виноградних листочків!Тут приповзла поважна Картопелька, кругла й трохи запилена землею. Вона пихкала, але голос її був упевнений:— Я, Картопля, годую цілі родини! Мене смажать, варять, товчуть у пюре. Без мене осінь не була б такою ситною! Гарбузяний Король аж заплескав у листя: — Картопелько, ти — основа осіннього столу! Ось тобі орден із кукурудзяного качана!Один за одним приходили гості: Буряк розказав, як він фарбує борщ у рубіновий колір, Капуста похвалилася, що з неї готують голубці й квасять на зиму, а Виноградинка заспівала про те, як із неї роблять солодке вино. Навіть маленький Горішок, тріснувши шкаралупкою, гордо заявив, що додає хрускоту до осінніх страв.Та раптом із краю поля почувся тихий голос. Це була крихітна Квасолина, яка сором’язливо виглядала з-під стручка.— А я… я просто квасоля, — промовила вона. — Мене варять у супах, але я не така яскрава, як інші…Гарбузяний Король нахилився до неї й усміхнувся: — Квасолино, кожен овоч і фрукт важливий! Ти годуєш людей, даєш їм силу, і без тебе осінь не була б повною. Ти — маленька, але могутня! Ось тобі намисто з росинок!Свято тривало до вечора. Овочі та фрукти танцювали під осінній вітер, співали пісень, а селяни, які прийшли подивитися, сміялися й пригощалися гарбузовою кашею, яку приготував сам Король. Він гучно проголосив: — Осінь — це час урожаю, праці й радості! Кожен із вас, від величезної гарбузини до маленької квасолини, робить цей сезон особливим. Працюйте разом, і люди завжди будуть вдячні за ваші дари!Коли сонце сіло, Гарбузяний Король вкотре розправив свій листяний плащ і зник у тумані, залишивши по собі лише теплу посмішку та кошик стиглих гарбузів. А селяни ще довго згадували це свято, дякуючи землі за її щедрість і навчаючи дітей цінувати працю та кожен осінній плід. Мораль казки: Урожай — це результат спільної праці природи та людей, і кожен плід, навіть найменший, має свою цінність.

Недалеко від хати росла Хризантема. На спаді літа вона зацвіла ніжним рожевим цвітом і милувалася своєю красою. Її квіти шепотіли: “Які ми красиві..” А поруч із Хризантемою росла Цибулина. Ну, звичайнісінька цибуля. На спаді літа Цибулина доспіла, зелене пір’я зів’яло, й від неї відгонило гострим духом. Хризантема морщила носа й каже:— Як неприємно від тебе тхне! Дивуюся, навіщо люди таке й сіють. Мабуть, щоб відлякувати бліх. Цибулина мовчала. Проти Хризантеми вона відчувала себе простачкою. Та ось із хати вийшла жінка й іде прямо до Хризантеми. Ця затамувала й дух. Певно, що жінка зараз скаже: “Які гарні квіти в Хризантеми!” Жінка справді підійшла до Хризантеми й сказала: — Які гарні квіти!.. Хризантема аж танула од утіхи. Потім жінка нахилилася, вирвала Цибулину, роздивилася й вигукнула: — Яка гарна Цибулина! Хризантема нічого не могла збагнути. Вона собі думала: “Невже й Цибулина може бути гарна?”