Казки для дітей 6–7 років

Був собі раз Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, і задумали вони взятися чесно на хліб працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи – ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що там бог дав, а щоби в полуднє не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі, перехрестившися, та й до роботи. Коплють, коплють, та Лисиці швидко навкучила чесна праця. Нібито копле, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло: – Гуп-гуп-гуп! – Зараз, зараз, сватоньку,- скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й забирається йти. – А куди ти, Лисичко? – питає її Вовчик-братик. – Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе. – Та чого? – Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму. – Га, коли так, то йди, тілько не барися. – Я заразісінько верну! – мовила Лисичка.- Копли собі свій загонець, я тебе здогоню. Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав’язувала, пооблизувалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом – звичайно, кума. – А що, вже по хрестинах? – питає Вовчик. – Та вже,- мовить Лисичка. – А що там бог дав? – Хлопчика. – А як же його охрестили? – Початочок. – Ото ім’я! Я ще й не чував такого,- мовив Вовчик, Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи. Може, так минула година, а може, й дві,- знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить: – Зараз, сватуню, зараз! – А то що, Лисичко? – питає Вовчик. – Та, бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить. – Ну що, коли просить, то йди, тілько не барися. – Я заразісінько, Вовчику! – мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденку вже мало що й лишилося, та й вертається до Вовчика. – О, ти вже тут! Уже по хрестинах? – Та вже. – А що ж там бог дав? – Та дівчинку. – А як її охрестили? – Серединка. – Ото! Я ще й не чував такої назви,- дивувався Вовчик. – У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи. Попрацювали знов з годину, і знов Лисичці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить: – Іду, сватоньку, йду! – Та куди йдеш, Лисичко? – Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить? – Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? – мовив Вовчик. – Бо мене дуже любить, Вовчику. – Ну, то йди ж, а не барися, треба роботу кінчити. – Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю. Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика. – А що, вже по хрестинах? – Та вже. – А що там бог дав? – Хлопчика. – А як же його охрестили? – Остаточок. – Ну, що ж, нехай здоров росте. Копали так, копали, аж ось уже й полудне. Вовчик давно зголоднів, та все якось стидається признатися, а далі кинув мотику та й каже: – Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати? – Певно, що пора, Вовчику-братику,- мовить Лисичка, а сама нібито копле, пильнує роботи. – А ти ж не голодна? – Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там на хрестинах погостили. Пішов Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди се Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала! – А, так ти така, погана Лисице! – скрикнув Вовчик.- Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю! Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам знати та до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить: – Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене. Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота. – Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну. Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ божий. Не похопилася Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, Вовк, почувши, що щось зачепив, так тягне, що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати: – Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думаєш, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни! Почувши се, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь. – Ай, ай, ай! Моя ноженька! – закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.

Жив-був маленький хлопчик на ім’я Зубчик. Він був дуже добрий і веселий, але мав одну велику таємницю — Зубчик страшенно боявся ходити до зубного лікаря. Кожного разу, коли він чув слово “лікар”, його серце починало битися швидше, а животик крутило від хвилювання.— Чому ти так переживаєш, Зубчику? — запитувала його мама, побачивши, як він ховається під ковдрою, почувши, що настав час йти до лікаря.— Я боюся! Там буде щось боляче і страшне, — відповідав він, злякано ховаючи голову.Мама посміхнулася і сказала: — Зубчику, зубний лікар — це не той, хто робить боляче. Це друг, який допомагає зубкам бути здоровими та сильними, щоб ти міг їсти смачні яблука і солодкі пиріжки без жодних турбот.Але Зубчик все одно не міг подолати свій страх. І ось одного дня, коли прийшов час йти до лікаря, маленький Зубчик вирушив у свою подорож до клініки разом зі своєю мамою.Вони зайшли до лікарні, і Зубчик побачив чудову кімнату, де було багато яскравих кольорів, веселі картинки на стінах і м’які іграшки на полицях. Лікар був усміхнений і добрий, він привітав Зубчика.— Привіт, Зубчику! Я лікар Тедді, і сьогодні ми перевіримо, як твої зубки почуваються. Не бійся, це зовсім не боляче. Я лише погляну, чи все добре.Зубчик сидів на великому зручному кріслі і почав дихати глибше, намагаючись заспокоїтися. Лікар акуратно подивився на його зубки і сказав: — Вау, Зубчику, твої зубки в чудовому стані! Ти дуже добре їх доглядаєш. Тепер я зроблю тобі маленьку чистку, і це буде зовсім не боляче! Зубчик дивився, як лікар обережно працює з маленькими інструментами, і раптом зрозумів, що все це не страшно. Він відчув, як зубки стали ще чистішими і міцнішими.Коли лікар завершив роботу, Зубчик відчув радість та полегшення. Він подивився на маму і сказав: — Це було не так страшно, як я думав! Я молодець!Лікар Тедді посміхнувся і похвалив його: — Ти був справжнім героєм, Зубчику! Тепер твої зубки будуть здоровими, і ти зможеш їсти всі свої улюблені ласощі без жодних турбот.З того часу Зубчик більше не боявся зубного лікаря. Він розумів, що лікарі — це друзі, які допомагають йому бути здоровим, а страх можна подолати, якщо дати собі шанс і трохи заспокоїтися. Мораль: Не бійтеся нового досвіду, бо часто те, що здається страшним, насправді виявляється зовсім не таким страшним, як ми думали.

З неба летіла додолу сніжинка. Вона була ніжна, легка, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги і її затопчуть». Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати. Хлопчик простягнув долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.

Серед зими потепліло, пішов дощ, а потім знову замерзло. Вкрилися льодом дерева, зледеніли шишки на ялинках. Немає чого їсти дятлові: стукає об лід, а до кори не достукається. Б’є дзьобом шишку, а зернятка не вилущуються. Сів дятел на ялині й плаче. Падають гарячі сльози на сніг, замерзають. Дивиться білка з дупла — дятел плаче. Стриб, стриб, прибігла до дятла. — Чого це ти, дятле, плачеш? — Немає чого їсти, білочко. Жаль стало білочці дятла. Винесла вона з дупла велику ялинкову шишку. Поклала між стовбуром і гілкою. Сів дятел біля шишки та й ну її молотити дзьобом. А білочка сидить біля дупла й радіє. І білченята в дуплі радіють. І сонечко в небі радіє.

Вовчик-братик і Лисичка-сестричка хитрили, поки хитрили, грішили, поки грішили, а далі стали та й кажуть: – Годі нам грішити! Треба покаятися. Ходімо на прощу аж за море, аби відмолити свої гріхи. Ходімо, то й ходімо. Зібралися, йдуть. Ішли, йшли, аж надибали Осла, що пасся на пасовиську. – Здоров був, Ослику-братику! – промовили до нього. – Здорові були, люди божі! – відповідає Осел. Стали вони, ласо позирають на Осла, а далі Лисичка й мовить: – А може би, ти, Ослику-братику, пішов з нами в дорогу? – А куди ж вас господь провадить? – На прощу в далеку заморську країну. – Що ж, я готов іти з вами. – Ходи, синку, ходи,- поважно мовить Вовк,- з нами тобі безпечно буде, і розмова приємна по дорозі. Чи довго вони там ішли, чи коротко, досить, що в найкращій згоді прийшли аж над море. Тут зараз Лисичка сюди-туди звинулася, знайшла кораблик, прип’ятий до берега, і гукнула на своїх. Посідали на кораблик, відв’язали його і пустилися плисти. Осел веслує, Вовк рулює, а Лисичка вітрил пильнує. Все їм так справно йде, аж душа радується. Пливуть вони, пливуть, ба вже Вовк і Лисичка здорово поголодніли. Ослові байдуже; в кораблику на дні було настелено листя та соломи, от він і жує собі помалесеньку і веслує так, що аж піна бризкає. – Слухайте,- говорить Лисичка.- Отсе ми при божій помочі серед моря, та хто його знає, чи доведеться нам доплисти до цілі? – Бог ласкав,- мовить Осел і гребе далі. – Так-то так, і я так думаю,- мовить Лисичка, похитуючи головою,- та що, коли ми дуже прогнівили його, милосердного. – А то чим? – скрикнули в один голос Вовк і Осел. – Забули висповідатися, поки виплили на море. Хіба не знаєте, який є звичай у побожних людей? – Ай, ай, ай! – скрикнув Вовк.- Правда твоя, Лисичко! Гріх великий! Ану ж прийде буря і потопить нас, то що тоді буде? Не тілько тілом, але й душею загинемо на віки вічні. – Що ж його робити? – питає стурбований Осел. – Знаєте що,- мовить Лисичка,- сповідаймося одні одним на голос і відбудьмо покуту кождий за свої гріхи, ачень бог нам відпустить. Ти, Вовче, сповідайся мені, я буду тобі, а Осел нам обом. – Добре! – мовить Вовк.- Тяжкі мої гріхи, Лисичко-сестричко. Коли бувало ввірвуся до кошари, то не ріжу одну Вівцю або дві, щоб наїстися, але замордую десять, двадцять із самої лютості. – За такий гріх, Вовчику-братику, мусиш три дні постити і поклони бити. Та й мої гріхи не легші. Коли бувало влізу до курника, то не душу одну курку або дві, щоб наїстися і дітей погодувати, але видушу десять, двадцять із самої злої волі. – О, за такий гріх, Лисичко-сестричко, мусиш чотири дні постити і поклони бити. А ти, Ослику-братику, чим бога образив? – Пригадую собі,- мовив з сокрушенним серцем Осел,- що раз мій господар запряг мене до візка і цілий день возив мною гарбузи, дині, моркву, огірки і всяку ярину з огороду. Отоді-то з візка впав один огірок, я схилився, підняв його і з’їв. Більше не можу собі пригадати нічого. – Ой грішнику темний! – у один голос завили Вовк і Лисичка.- Та се ж страшенний гріх! Хіба ж тобі позволено їсти огірки? Се ж ти найголовнішу заповідь переступив і за се нема для тебе ніякої покути, хіба смерть. Поміркував Осел, куди воно річ іде, та й каже: – Га, коли смерть, то смерть. Нехай хоч своєю смертю спокутую свій гріх. Та одного тілько мені жаль. Вибираючися в дорогу, я закопав на полі під каменем великий скарб, то шкода, щоби він так і пропав. Коли б ви, люди божі, видобули його та роздали на святі церкви, на служби божі та на милостиню за мою душу! – Добре, Ослику-братику, добре,- мовив Вовк,- зробимо все, що кажеш, тілько розкажи нам, де лежить той скарб і по чім пізнати його схованку? – Він лежить недалеко того місця, де ви мене здибали, а пізнати схованку по камені, що ним завалена нора. На тім камені видовбаний такий самісінький знак, як ось тут у мене на лівому копиті. Придивися йому добре, то зараз пізнаєш. Підняв Осел ліву задню ногу, а Вовк нахилився, щоби поглянути, що там за знак на копиті. Та в тій хвилі Осел як не замахне ногою, як не фрасне Вовка копитом у зуби, аж Вовк перекинувся і стрімголов бабахнув у море. Там ще не встиг отямитися, а вже було по нім. А Лисичка, бачачи, що сталося з Вовком, з великого переляку аж підскочила, та так нещасливо, що й сама впала в море і втопилася. А Осел плив, плив, поки не доплив щасливо до берега.

У далекому небі жила маленька Зірочка. Вона була найяскравішою на своєму небосхилі, але почувалася дуже самотньою. Щоночі вона світила для інших — для мандрівників, які шукали шлях, для закоханих, які загадували бажання, і для дітей, які дивилися на зоряне небо перед сном. Та ніхто не знав, як сильно Зірочка прагне знайти того, хто зрозуміє її серце.Одного разу вона помітила на землі хлопчика, на ім’я Лука. Він сидів біля озера і грав на сопілці, його мелодія піднімалася прямо до неба. Зірочка відчула, що музика торкається її душі, і вперше їй захотілося не просто світити здалеку, а стати ближче до землі.— Лука, — прошепотіла Зірочка, — я хочу побачити світ, про який ти співаєш. Допоможи мені зійти з небес.Лука, почувши тихий голос, підняв голову.— А як же ти допомагаєш мандрівникам? — запитав він. — Без твоєї яскравості вони заблукають.— Якщо в моєму серці буде любов, я засяю ще сильніше, — відповіла Зірочка. — Але для цього мені потрібно дізнатися, що таке любов.Лука замислився. Він хотів допомогти Зірочці, тому запропонував їй одне рішення:— Щоночі я гратиму тобі мелодію. Вона розкаже про радість, сум, щирість і віру. Можливо, у цій музиці ти знайдеш відповіді.Зірочка погодилася. Щоночі Лука сідав біля озера і грав для неї. У його мелодії були різні історії: про пташку, яка віддала останній шматок хліба іншій, про стареньку бабусю, яка ділилася теплом із чужими дітьми, і про матір, яка стояла на холодному вітрі, аби захистити свого малюка.Зірочка слухала й зрозуміла: любов — це не лише почуття, це дії. Це тепло, яке ти даруєш іншим, навіть якщо тобі самій важко.Одного дня вона заговорила до Луки:— Дякую тобі, тепер я знаю, що любов живе у кожному, хто готовий поділитися світлом свого серця. Я повернуся на небо, але тепер я сяятиму яскравіше, щоб кожен зміг знайти свою дорогу. Коли Зірочка знову піднялася на небосхил, вона світила так сильно, що її помітили всі мандрівники. Лука теж дивився на неї знизу і грав свою музику, знаючи, що їхня дружба та тепло залишаться назавжди. Мораль казки: Любов — це світло, яке народжується, коли ми даруємо щось важливе іншим. Вона живе у наших вчинках, щирих словах і бажанні підтримати ближніх.

Був собі в однім лісі Медвідь, та такий дужий та лютий, що не приведи господи! Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибле: одно з’їсть, а десятеро й так покине, тільки дармо життя збавить. Ліс був великий, і звірини в нім багато, та проте страх пішов на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило буде так господарювати. Рада в раду, присудили звірі такий спосіб. Вислали до Медведя депутацію і веліли йому сказати: – Вельможний наш дідичу, пане Медведю. Пощо ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох зо злості розідреш і покинеш? Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодень присилати одного з-поміж нас, щоби ти його з’їв. Вислухав Медвідь тої мови та й каже: – Добре! Але пам’ятайте собі, як мене хоч одного дня ошукаєте, то я вас усіх пороздираю! Від того дня почали звірі день поза день посилати Медведеві одного з-поміж себе на страву. Чи трапиться старе та немічне, чи бідна вдовиця, котрій і жити не хочеться на світі, чи дурнувате яке вдасться і не вміє собі ради дати на світі, зараз звірі посилають се до Медведя, а той не питає, розірве та й харчується собі спокійно. Далі не стало вже старих, дурних та осиротілих, прийшлося вибирати з таких, що їм не хотілося вмирати. Почали кидати день у день жереб: на кого впав льос, той мусив іти до Медведя і датися йому з’їсти. Одного дня випав льос на Зайця. Перелякався бідний Заєць так, що не суди боже, та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався, тільки випросив собі годинку часу, щоби з жінкою й діточками попрощатися. Та поки там жінку знайшов, поки всю сім’ю скликав, поки попрощалися, та наплакалися, та наобіймалися, то вже сонце геть з полудня звернуло. Врешті прийшлося Зайцеві рушати в дорогу. Іде бідолаха до медвежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному Зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постайкує, та все рясні сльози втирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить, серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока. Став Заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та побачивши в воді свою подобу, почав їй придивлятися уважно і нараз повеселів і аж підскочив із радості. В його голові заблисла щаслива думка, як би йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від сього лютого та безрозумного Медведя. І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до медвежої гаври. Було вже близько вечора. Медвідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг нікого дождатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце. – Що ж се значиться,- ревів Медвідь.- Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною Вороною я маю бути два дні ситий? О прокляті звірі! Коли мені в тій хвилі не прийде від них страва, то кленуся буком і берестом, що завтра, скоро світ, вирушу до лісу і повидушую все, що в нім є живого, і одного хвоста не лишу! Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір уже Медвідь не знав, що з собою зробити з голоду і лютості. В такім настрої застав його Заєць. – Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря! – кричав на нього Медвідь.- Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? То я на тебе, такого комара, маю цілий день о голоді ждати? Затремтів Заєць, почувши медвежий крик і люті медвежі слова, та по хвилі стямився і, станувши на задніх лапках перед Медведем, промовив як міг найчемніше: – Вельможний пане дідичу! Не моя в тім вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Нині, в день твоїх іменин, вони, ще досвіта зібравшися, вильосували були для тебе нас чотирьох, і ми всі як стій вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нині добрий бал. – Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де тамті три? – запитав Медвідь. – Трапилася нам дуже погана пригода,- мовив Заєць.- Міркуючи, що в тім лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнісінько стежкою, коли нараз із укріпленого кам’яного замку вискочив величезний Медвідь та й до нас. – Стійте! – кричить. Ми стали. – Куди йдете? Ми розповіли по правді. – Го, го,- крикнув він.- Нічого з того не буде. Се мій ліс, і я не позволю, аби ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права. Ви мої, і я беру вас собі на обід. Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду,- та де тобі, ані слухати не хоче. – Я тут пан,- кричить,- і я один маю до вас право, і ніхто мені тут не сміє втручуватися. І взяв нас усіх чотирьох до свойого замку. Ледво-не-ледво я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе, щоб я дав тобі відомість, як стоїть справа. Тепер, вельможний дідичу, сам поміркуй, чи ми винні тому, що ти сьогодні голоду намлівся, і що тобі далі робити. Почувши се оповідання, Медвідь аж увесь наїжився. Вся його злість обернулася на того нового супірника, що так несподівано вліз йому в дорогу. – Се що за якийсь непотріб непотрібний посмів сюди вдертися? – ревів він, дряпаючи землю пазурами.- Гей, Зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки! – Вельможний дідичу! – мовив Заєць.- Се дуже могучий пан, страшний такий… – Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий. – Вельможний дідичу, але він жиє в кам’янім замку… – Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його досягну, хоч би він сховався на сам вершок найвищої смереки. Попровадив Заєць Медведя до криниці та й каже: – Вельможний дідичу! Велика твоя сила! Ади, твій ворог, як тілько побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свойого замку. – Де він? Де він? – кричав Медвідь, оглядаючися довкола і не бачачи нічого. – Ходи сюди і заглянь ось тут! – мовив Заєць і підвів Медведя до криниці. Став Медвідь над цямриною, глянув униз, аж там справді Медвідь. – Бачиш свого ворога,- мовив Заєць,- як заглядає зі свойого укріплення. – Я не я буду, коли його звідтам не досягну! – мовив Медвідь і як не рикне з цілого медвежого горла вниз до криниці! А з криниці як не відіб’ється його голос ще вдвоє сильніше, мов з величезної труби! – Га, так! – скрикнув Медвідь.- Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу! Та й за сим словом Медвідь ба-бавх до криниці та й там і затопився. А Заєць стояв при цямрині і глядів, поки звірячий ворог зовсім не заллється, а тоді скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував Медведя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя. Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілім лісі і як усі дякували Зайцеві за його вчинок.

Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає: — Чого це ти так довго ходив? — А я снідав, — каже Сергійко. — Як — снідав? — дивується мати. — А вони запросили мене снідати… — А що ж ти їм відповів? — Нічого… Сів і поснідав. — Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний. — Але ж мені їсти дуже хотілося… Сказати — не голодний… — Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити? — Правда буває гірша за неправду, — каже мати. А Сергійкові тепер думай: як же це так?

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі. Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.