Казки для дітей 7–8 років

Один багатий удівець одружився вдруге з удовою, такою чванливою та гоноровитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.Вона мала двох дочок, теж чванливих і гоноровитих. А в чоловіка була своя дочка, надзвичайно добра та ніжна – вся в матір, найкращу жінку в світі.Не встигли відсвяткувати весілля, як мачуха вже показала свою лиху вдачу. Вона зненавиділа пасербицю за її красу, бо поряд з нею її власні дочки здавалися ще огиднішими.Отож мачуха й загадувала дівчині робити найбруднішу роботу в домі – мити посуд, прати одежу, прибирати кімнати. Спала дівчина аж під самісіньким дахом, на горищі, на благенькому солом’яникові, тоді як сестри її жили в розкішних покоях з м’якими постелями та дзеркалами, що в них бачили себе з голови до п’ят.Бідолашна дівчина покірно терпіла всі кривди й не наважувалась жалітися батькові – той однаково вилаяв би її, бо в усьому корився своїй лихій дружині.Упоравшись з роботою, дівчина йшла в куток і сідала просто на попіл, натрушений біля каміна. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою.Та навіть у лахмітті і в попелі Попелюшка була куди гарніша за своїх сестер, хоч ті й ходили в пишних шатах.Якось син короля, молодий та гожий принц, влаштував бал і запросив на нього всіх знатних людей королівства. Наші дві панночки теж дістали запрошення, бо їх мали за поважних осіб у тій країні.Почалися клопоти й турботи – треба ж було приготувати сукні й оздоби та вибрати зачіски, які їм були б найбільше до лиця.А Попелюшці додалося роботи – прати й прасувати білизну для сестер, крохмалити їм комірці та манжети.Сестри тільки про те й говорили, як би краще вбратися, і без упину крутилися перед дзеркалами, вибираючи й примірюючи свої сукні.– Я,– сказала старша,– вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії.– А я, – мовила менша, – вберуся в буденну сукню, та зате надіну накидку, гаптовану золотими квітами, й діамантове намисто – такого ні в кого немає!Вони замовили наймодніші капелюшки, накупили найдорожчих парфумів і пудри.Вдягнувшися, покликали Попелюшку подивитися – адже вони знали, що в неї хороший смак.Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала зачесати їх. Ті залюбки погодились.Поки вона їх зачісувала, сестри спитали:– А ти, Попелюшко, хочеш поїхати на бал?– Ой, сестри, не смійтеся з мене! Чи ж мені личить там бути?– Ай справді, всі сміялися б, якби побачили на балі Чорногузку!Якась інша дівчина за такі слова, певно, зіпсувала б злим сестрам зачіски. Але Попелюшка була добра та незлостива і зачесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.Сестри два дні майже нічого не їли, крутилися перед дзеркалами і весь час роздивлялися – чи не схудли, бува, і чи не треба ще тугіше зашнурувати їх, – адже вони хотіли бути тонесенькими та стрункими.Аж ось щаслива мить настала. Сестри з матір’ю сіли в карету й поїхали на бал.Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід.Коли ж карета зникла з очей, дівчина сіла на ґанку й гірко заплакала.Раптом з’явилася її хрещена мати – чарівниця. Побачивши, що дівчина вмивається сльозами, вона спитала:– Що сталося?– Я хотіла б… хотіла б…– мовила Попелюшка й заплакала так гірко, що не могла більше додати й слова.– Ти хотіла б поїхати на бал, авжеж? – спитала чарівниця.– Авжеж! – відповіла Попелюшка, схлипуючи. – Дуже, дуже хотіла б.– То не плач, усе буде добре,– мовила чарівниця.– Якщо ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.Вона вийшла з Попелюшкою на подвір’я і наказала:– Піди на город і принеси мені найкращий гарбуз!Попелюшка побігла на город, знайшла найкращий гарбуз, зірвала його та принесла хрещеній матері, й гадки не маючи, як цей гарбуз допоможе їй поїхати на бал.Чарівниця розрізала гарбуз, вибрала насіння, вдарила по ньому своєю чарівною паличкою – і в ту ж мить гарбуз перетворився на розкішну визолочену карету.Потім вона заглянула в мишачу пастку й побачила в ній шестеро мишей.Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку.Миші одна по одній вибігали з неї, чарівниця доторкалася до кожної своєю чарівною паличкою, і кожна миша оберталася на чудового коня.Отак з’явилося шестеро гарних коней, мишачо-сірих у яблуках.Тепер черга була за кучером.– Піду гляну на щурячу пастку,– сказала Попелюшка,– може, туди впіймався щур? От і був би нам кучер.– Чудово,– мовила хрещена мати,– піди глянь.Попелюшка принесла щурячу пастку – там сиділо три великі щури.Чарівниця вибрала найбільшого, старого, з довгими сивими вусами й доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою. Мить – і товстелезний кучер–вусань уже стояв перед ними.Потім хрещена мати сказала Попелюшці:– Піди–но в садок – там біля криниці ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені.Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили. Тоді чарівниця сказала:– Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?– Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? – зітхнула дівчина.Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами. Ще дала чарівниця дівчині пару облямованих соболевим хутром черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам’ятати, що вона може залишатися на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні – мишами, лакеї – ящірками, кучер – щуром, а її розкішна сукня обернеться благенькою дранкою.Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку й повів до зали, де зібралися гості.В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики – грати: так вразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:– О, яка вона гарна!Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої і милої дівчини.Всі дами придивлялись до сукні та зачіски незнайомки, щоб завтра й собі зробити такі самі, якщо тільки знайдеться такий крам і такі ж умілі кравці та перукарі…Принц посадовив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала напрочуд граційно, і всі гості милувалися нею.Після танців подали різні смачні наїдки та питва, але принц і не доторкнувся до них – він дивився тільки на красуню–гостю і думав тільки про неї.А Попелюшка сіла біля своїх сестер, привітно розмовляла з ними й почастувала їх помаранчами та цитринами, якими пригостив її принц.Вони дуже здивувалися з такої люб’язності, бо не впізнали Попелюшку і мали її за невідому принцесу.Раптом Попелюшка почула, як годинник вибив без чверті дванадцяту. Вона ввічливо попрощалася з гостями і зникла так швидко, що ніхто не, встиг її затримати.Повернувшися додому, дівчина палко подякувала своїй хрещеній матері і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запросив її.Чарівниця погодилася знову допомогти своїй хрещениці.Та не встигла Попелюшка докладно розповісти хрещеній матері про бал, як у двері постукали: це повернулися з королівського палацу мачуха й сестри.– Ой, як же довго ви не поверталися! – сказала Попелюшка, відчинивши двері.Вона позіхала й протирала очі так, ніби щойно прокинулась. Хоч їй, ясна річ, зовсім не хотілося спати…– Якби ти була на цьому чарівному балі,– відповіли сестри,– ти б там не занудилася! Туди приїздила незнайома принцеса, найвродливіша в світі! Вона була напрочуд люб’язна і навіть почастувала нас помаранчами та цитринами.Не тямлячися з радості, Попелюшка спитала, як звуть ту принцесу.Але сестри відповіли, що ніхто цього не знає і що принц ладен оддати все на світі, аби тільки дізнатися, хто вона така.– Невже й справді вона така гарна? – спитала Попелюшка всміхаючись.– Які ж ви щасливі, що бачили її! Якби хоч одним оком глянути на неї!.. Сестрице Жавотт,– мовила вона до старшої сестри,– будь ласка, позичте мені вашу буденну жовту сукню, і я поїду на бал.– Овва! – відповіла Жавотт. – Щоб я давала свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!Попелюшка тільки того й чекала і аніскілечки не засмутилася, бо що б вона мала робити, якби сестра погодилася дати їй свою сукню?На другий день сестри знову поїхали на бал, і Попелюшка теж, вбрана цього разу ще розкішніше.Принц не відходив од неї ні на хвилину і раз у раз говорив їй ніжні слова.Дівчині було так хороше, і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері, їй здавалося – до півночі ще ждати і ждати, як раптом дзиґарі почали бити дванадцять.Попелюшка схопилася з місця й побігла з легкістю лісової кізки.Принц кинувся за нею, але марно.На сходах Попелюшка загубила один із своїх соболевих черевичків, і принц шанобливо підібрав його.Він підбіг до брами і спитав у вартових, чи не бачили вони, куди поїхала юна принцеса.Але вартові відповіли, що нікого не бачили, крім хіба що якоїсь убогої дівчини, більше схожої на селянку, аніж на принцесу.Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся до палацу. Він думав тільки про те, як розшукати чарівну втікачку.А Попелюшка прибігла додому зовсім задихана, без карети, без лакеїв, у своїй старій, подертій сукенці. Нічого не залишилося в неї від її розкішного вбрання – тільки один черевичок.Коли сестри приїхали з балу, Попелюшка спитала, чи була там сьогодні прекрасна незнайомка.Вони сказали, що була, але зникла, тільки–но почало бити північ, і зникла так швидко, що навіть загубила свій соболевий черевичок, та такий гарний, що кращого ніколи не було ні в кого у світі. А принц підібрав черевичок прекрасної незнайомки і лише на нього й дивився, бо, певно, дуже закохався в принцесу.Вони сказали правду: принц і справді покохав красуню.За кілька днів він звелів привселюдно, під звуки фанфар, оголосити, що одружиться з тією дівчиною, на яку прийдеться соболевий черевичок.Принцові посланці поїхали по всій країні і міряли черевичок спершу принцесам, потім герцогиням, тоді всім дівчатам з вельможних родин, але все було марно.Нарешті принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам.Та що вони не робили, як не старалися – не взули черевичка, бо він не налазив на їхні ноги.Тоді Попелюшка, яка відразу впізнала свій черевичок, сказала сміючись:– А дайте–но й мені поміряти – може, на мене налізе?Сестри зареготали й почали глузувати з неї.Але принців посланець пильно глянув на Попелюшку, побачив, яка вона гарна, і сказав:– Так, хай і вона спробує – адже мені наказано міряти черевичок усім дівчатам.Він посадив Попелюшку на ослінчик і поміряв черевичок на її маленьку ніжку.І диво! – черевичок озувся так швидко та легко, ніби ніжка тільки того й чекала!Сестри зчудувалися, але коли Попелюшка вийняла з кишені другий такий черевичок і наділа його на другу ніжку, вони аж уклякли на місці.Раптом з’явилася чарівниця, доторкнулася своєю паличкою до Попелющиного вбрання, і воно перетворилося на прегарну сукню, ще розкішнішу, ніж та, в якій дівчина була на балі.Сестри впізнали в Попелюшці ту красуню, що приїздила в королівський палац.Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за те, що зле з нею поводились і кривдили її.Попелюшка підвела їх і сказала, що вибачає їм од щирого серця і просить наперед завжди її любити.Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше.За кілька день відгуляли весілля.А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром видала їх заміж за двох молодих вельмож.

Були собі дід та баба. Якось поїхав дід на ярмарок і купив собі козу. Привіз її додому, а на ранок наказує старшому синові:— Іди, синку, козу пасти, щоб була доглянута і нагодована.Пас хлопець козу цілий день, а ввечері пригнав додому. Тільки підвів козу до воріт, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях і питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза йому:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розсердився на сина:— Як ти за козою доглядав, що вона голодна? Забирайся з двору!На другий день послав дід меншого сина пасти козу. Пас хлопець її до вечора, а потім пригнав додому. Знову дід зустрічає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза так само:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розгнівався ще більше:— І ти не годен козу доглянути! Геть із двору!На третій день дід наказав бабі пасти козу.— Побачимо, як ти впораєшся!Баба цілий день гляділа козу, травичкою годувала, водичкою напувала. Увечері пригнала додому, а дід уже чекає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову своє:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід і бабу прогнав.На четвертий день вирішив сам пасти козу. Цілий день водив її по лугах, давав їсти найсоковитішу траву, поїв із чистого струмочка. Увечері привів козу додому. Сховався біля воріт, одягнув свої червоні чоботи й питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла. От тоді дід розсердився, пішов до коваля, наточив ніж, хотів козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:— А хто, хто в моїй хатці?А коза сидить на печі та й каже:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:Коза-дереза — українська народна казка— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А ведмідь:— От я його вижену!Побіг до хатки:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Ведмідь злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.От знову пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А вовк:— От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.— Отже, вижену!Побіг вовк до хатки та й питається:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Вовк злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Зайчик знову пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А лисичка:— От я його вижену!— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!— Отже, вижену!Побігла лисичка до хати та питає:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От лисичка теж злякалась.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.Коли це лізе рак-неборак та й питається:— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А рак: — От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!— Отже, вижену!От поліз рак у хатку та й питається:А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:А я рак-неборак, Як ущипну — буде знак!Та як ущипне козу клешнями! Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку…Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, Буду тебе годувати.Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Івасиком-Телесиком.Івасик-Телесик – українська народна казкаРосте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.От як підріс він, то й каже:— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!Івасик-Телесик – українська народна казкаОт дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!Телесик почув.— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити. А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він чує.— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.От мати Івасикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!Він почув:— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.Івасик-Телесик – українська народна казкаА змія приходить до берега та знов товстим голосом:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телеси-кової матері!Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він думав, що то мати.— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.— Зміючко Оленко, відчини!Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.Та й полетіла кликати гостей.От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:— Коли ж я не вмію, — як його сідати?— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.— Так? — каже.— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:— Отак, може?— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.— Та ні-бо, — каже Оленка, — ні, не так!Івасик-Телесик – українська народна казка— Ну, так покажи ж, — каже Івасик, — бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.— Зміючко Оленко, відчини!Не чуть.— Зміючко Оленко, відчини!Не озивається.— От вража Оленка, вже десь повіялась.От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик:. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!А Телесик із явора:— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони слухають… Де це? Та знов:— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись.А він знову:— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони далі:— Що воно таке?Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть.Кинулись до коваля:— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!А гуси й кажуть:— Нехай тебе середні візьмуть!А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!Так і ці йому кажуть:— Нехай тебе задні візьмуть!А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!І ці кажуть:— Нехай тебе заднє візьме!Та й полетіли.Сидить сердешний Івасик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:Гуся-гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!От воно:— Сідай! — каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!А Телесик знадвору:— А мені?То це вона знову виймає пиріжки та:— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!А Телесик знову:— А мені?Вони й почули. Що це?— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?— Та то, — каже дід, — мабуть, так учувається.Та знов баба:— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!— А мені? — каже з призьби Івасик.— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик:. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді…А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.А Телесик каже:— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.Івасик-Телесик – українська народна казкаОт вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.

Був собі дід та баба. Було в них голе телятко.Каже баба:– Завези, діду, в ліс.Дід каже:– Та лучче б викормили та зарізали б.– Я не хочу, завези та й годі!Завіз той дід те телятко голеньке. А холодно: осінь! І покинув його. Сам вернувся додому.Пішло те голе телятко. Іде, йде. Доганяє його кабан:– Драстуй, голе телятко!– Драстуй, кабане!– Куди ти йдеш?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.Ідуть, ідуть. Біжить і півень до них, доганяє:– Голе телятко і кабан, підождіть!Підождали.– Драстуй, голе телятко!– Драстуй, півнику!– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.– Ну, ходім.Пішли вони: голе телятко, кабан і півник. Ідуть, ідуть, біжить качур:– Голе телятко і кабан, і півник, підождіть!Підождали.– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ну, ходімо разом.– Ходім.Ідуть вони, йдуть. Скаче й шило:– Голе телятко й кабан, і півник, і качур, підождіть!Підождали.– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.Ідуть вони, йдуть. Зайшли вони в ліс. Холодно: осінь! Голе телятко замерзло й пішло до кабана. А той зарився у листя й лежить.– Кабане, давай будем хатку робить.– Я не хочу. Я зариюся ще лучче у листя та й буду лежать.Пішло воно. Пішло до півника:– Драстуй, півнику!– Драстуй, голе телятко!– Гайда, будем хатку робить.– Я не хочу,- каже півник,- я на одній ніжці буду стоять, а голівку під крильце заховаю та й буду так і зимувать.Пішло голе телятко до качура:– Драстуй, качуре!– Драстуй, голе телятко!– Давай будем хатку робить.– Я не хочу. Я на одній ніжці буду стоять, а другу буду під крильце ховать, і голівку буду під крильце ховать. І так буду й зимувать.Пішло голе телятко. Пішло воно до шила:– Драстуй, шило!– Драстуй, голе телятко!– Давай будем хатку робить.– Не хочу я. Я заженуся в дуб по саму колодочку та так буду й стоять.Пішло голе телятко, давай само робить хатку. Зробило хатку, піч, двері. Почало топить: дров є багато в лісі. Топить воно один раз (а зима вже, холодно), біжить кабан:– Голе телятко, одчини!– А-а-а! А як я казало: «Хатку давай робить», ти не хотів!– Одчини, бо я тобі хатку розрию!Одчинило голе телятко. Живуть удвох. Біжить півник:– Голе телятко, одчини!– А-а! Як я казало: «Хатку робить», то ти не хотів!..– Одчини, бо я тобі хатку розкукурікаю!Одчинило голе телятко. Уже вони втрьох. Біжить качур:– Голе телятко, одчини!– А-а! Як я казало, що хатку робить, то ти не хотів!..– Одчини, бо я тобі хатку розкахкаю! Думає голе телятко: «Наробить качур крику, прибіжать звірі, пропаду. Треба одчинить». Одчинило. Топлять вони. Ще скаче й шило:– Голе телятко, одчини!– А як я казало: «Хатку робить», то ти не хотіло!..– Одчини, бо я тобі хатку розколю!Одчинило. Уже вони усі зібрались…От прийшло два вовки. Поставали вовки під дверима та й слухають: є добра мишоловка. Один каже:– Лізь ти.– Ні, ти йди вперед.Поліз один. Як побачило голе телятко та кабан, та шило! Як пужне те голе телятко рогами, кабан зубами, а шило, як заженеться у вовка по саму колодочку.А півень кричить:– Подай його сюди!А качур кричить:– Так! Так! Так!..Насилу вирвався вовк ізвідти: і поколений, і погризений. Ще й півень кричить:– Подайте його сюди!..

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:– А де ж ви будете орати? Я не знаю.Вони кажуть:– Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,- то ти за тією борозною і йди.Поїхали.А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:– Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.– Як то не прислала? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала?Брати й кажуть:– Треба йти шукати її.Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.– Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!Коли це й змій летить.– А,- каже,- людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?– Ні,- кажуть,- битися!– Ходім же на залізний тік!Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,- нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й із’їла.Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.Росте та й росте той син, як з води,- не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь – докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки він ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули – аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали.От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:– Десь повинні бути в мене брати й сестра?– Е-е,- кажуть,- синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.– Ну,- каже він,- піду їх шукати.Батько й мати умовляють його:– Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув!– Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.– Скуй,- каже,- мені булаву, та велику!Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:– Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:– Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, треба скувати другу.Поніс її знову до коваля.– На,- каже,- перекуй, щоб була по мені!Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве – аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього – тільки трошки зігнулась. – Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,- піду.Узяв ту булаву, в торбу – буханців та сухарів, попрощався і пішов.Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.– Здорова була, дівчино! – каже Котигорошко.– Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить змій, то він тебе з’їсть.– Отже, може й не з’їсть. А ти ж хто така?– Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.– Де ж вони? – питається Котигорошко.– Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.– Отже, може, я тебе визволю,- каже Котигорошко.– Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! – каже Оленка.– Дарма! – відказує Котигорошко.Та й сів на вікні, дожидається.Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату – зараз:– Ге,- каже,- людський дух пахне!– Де б то не пах,- відказує Котигорошко,- коли я прийшов.– Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?– Де то вже миритися – битися! – каже Котигорошко.– Ходім же на залізний тік!– Ходім!Прийшли. Змій і каже:– Бий ти!– Ні,- каже Котигорошко,- бий ти спочатку!От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,- ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,- і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утрете,- зовсім убив.Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:– Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,- прив’язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,- тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається – прив’язаний. Він як рвонувся – так того дуба й вивернув з корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому.Підходить до хати, аж чує – брати вже прийшли та й розпитуються в матері:– А що, мамо, чи в вас іще були діти?– Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти.Вони тоді:– Оце ж ми його прив’язали,- треба бігти та одв’язати.А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату – замалим хати не розвалив.– Оставайтесь же, коли ви такі! – каже.- Піду я в світ.Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.Іде собі та іде, коли дивиться – відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Гори розпихаю, щоб шлях був.– А куди йдеш? – питає Котигорошко.– Щастя шукати.– Ну, то й я туди. А як ти звешся?– Вернигора. А ти?– Котигорошко. Ходім разом!– Ходім.Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою – так дуби й вивертає з корінням.– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.– А куди йдеш?– Щастя шукати.– Ну, то й ми туди. А як звешся?– Вернидуб. А ви?– Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!– Ходім.Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом – так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Та воду відвертаю, щоб річку перейти.– А куди йдеш?– Щастя шукати.– Ну, то й ми туди. А як звешся?– Крутивус. А ви?– Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!– Ходім!Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі – то Вернигора перекине; де ліс – Вернидуб виверне; де річка – Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать – в лісі стоїть хатка. Увійшли – нікого нема. Котигорошко й каже:– Отут ми й заночуємо.Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:– Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.Коли хтось стукає в двері:– Відчини?– Невеликий пан, відчиниш і сам,- каже Вернигора.Двері відчинились, та й знов хтось кричить:– Пересади через поріг!– Невеликий пан, перелізеш і сам.Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.– А чого ти запізнився з обідом?– Та задрімав трохи.Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:– Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:– Відчини!– Невеликий пан, відчиниш і сам.– Пересади через поріг!– Невеликий пан, перелізеш і сам.Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.– А що це ти з обідом спізнивсь?– Та задрімав,- каже,- трохи…А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.На третій день зостався Крутивус,- і з ним те саме. А Котигорошко й каже:– Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:– Відчини!Відчинив двері,- аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.– Пересади через поріг!Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.– А чого тобі? – питає Котигорошко.– А ось побачиш чого,- каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:– То ти такий! – та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там.– Коли ти,- каже,- такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.Приходить він у хату,- вже й товариство поприходило.– А що обід?– Давно впрів.Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:– А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.– Е,- каже Котигорошко,- коли він такий, то ходім його шукати.А де дідок того дуба тяг – там так і знати, що волочено, вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:– Лізь туди, Вернигоро!– А цур йому!– Ну, ти, Вернидубе.Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.– Коли ж так,- каже Котигорошко,- полізу я сам. Давайте плести шнури.Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:– Спускайте!Почали вони спускати, довго спускали – таки сягнули дна, аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, аж дивиться: стоїть палац великий. Вія увійшов у той палац, коли так усе й ся в золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, аж вибігає йому назустріч королівна – така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.– Ой,- каже,- чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?– Та я,- говорить Котигорошко,- шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться,– Е,- каже вона,- дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,- він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.– Не вб’є! – каже Котигорошко.- То ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?– А я,- каже,- королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.– Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:– А чого ти прийшов? Битися чи миритися?– Де вже,- каже Котигорошко,- миритися – битися!От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшли, Котигорошко й гукає:– Агов, побратими, чи ви ще є?– Є!Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок:– І це ваше.І третій їм віддав – усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну.– А це моє,- каже.Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:– Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо,- він упаде та й уб’ється.А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали,- узяв прив’язав до мотузка каменюку та й гукає:– Тягніть мене!Вони підтягли високо, а тоді й кинули,- камінь тільки гуп!– Добрі ж ви,- каже Котигорошко.Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує – на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає:– Хто це вас накрив?А діти кажуть:– Як не з’їси його, то ми скажемо.– Ні,- каже,- не з’їм.– Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:– Кажи, що тобі треба,- я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все – я полечу, а тут піде дощ та град, вони в гнізді й заллються.– Винеси мене,- каже Котигорошко,- на той світ.– Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду.Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,- полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво – дасть йому трохи води. Довго так летіли,- от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертав голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається:– Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?Котигорошко й показав свою ногу.– От чого,- каже.Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води; як притулили литку на покропили тією водою,- вона й приросла.Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:– Ви мене зрадили,- мушу вас покарати.Та й покарав.А сам одружився з тією королівною та й живе.

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно лишнє було. Миша каже:– Нехай мені буде!А жайворонок каже:– Нехай мені!Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:– Ну, я лучче його перекушу.Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів,- і почали війну. Як вийшли в ліс,- то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась,- аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:– Ану, вставайте воюватися!Птиця що підійметься, то й упаде на землю,- там звір її й розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка.А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві,- як націлиться на нього. А той орел так просить його:– Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:– Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити:– Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе,- я тобі у пригоді стану!Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже:– Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові:– Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:– Ще в мене мала сила,- заріж іще одну корову!Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із’їв її за рік. Та знову – як полетів… Пролітав мало не цілий день,- увечері знову прилітає та й каже йому:– Заріж іще й бугая!Той чоловік думає: «Що тут робити – чи зарізати, чи ні?» А потім і каже:– Більше пропало,- нехай і це пропадає!Узяв та й зарізав йому бугая. Орел як з’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові:– Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.Той чоловік питається:– Що з того буде?А він йому:– Сідай!Той і сів.Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу,- коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:– А що, як тобі здавалось?А він йому каже:– Так, наче я вже неживий був.Тоді орел йому каже:– Отак саме мені було, як ти на мене націлявся.Потім каже:– Сідай знов!Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього,- ну, нема що робити,- таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе – та підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:– А що, як тобі здавалось?Він йому каже:– Так, наче вже кістки мої розсипались.Тоді орел йому каже:– Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.Той сів. Він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:– Як тобі здавалось, як ти летів на землю?Той йому:– Так, наче мене зовсім не було вже на світі.Тоді орел йому й каже:– Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.А потім каже:– Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:– Іди ж у хату, та як будуть питати тебе: чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».Він приходить у хату; коли це йому кажуть:– Чи по волі, чи по неволі?А він їм каже:– Добрий козак усе по волі ходить.Вони його питаються:– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну,- та ні чутки, ні звістки…А він їм каже:– Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.Вони тоді:– Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.От він виходить із хати й каже орлові:– Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.Орел йому й каже:– Летімо далі!Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька,- та не дали й тут яйця-райця.Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:– Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив і на очі приведеш.Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:– Чи по волі, чи по неволі?Він їм каже:– Добрий козак усе по волі ходить.Вони його стали питатися:– Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…А він їм каже:– Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.Батько орлів каже йому:– Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.Він каже:– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!– Піди ж приводь,- зараз тобі дамо!Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце і сказали:– Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб’єш.Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього змія та й каже йому:– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?А він їй:– А що ж тобі дати?Вона йому й каже:– Даси те, що без тебе стало дома?А він каже:– Дам!Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:– Це ж я тебе, сину, віддав змії!Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:– Нема що робити,- журбою не поможеш! Якось треба жити!Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот,- забагатів.Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:– Це ви мене, тату, віддали змії. Ну дарма, якось буде!Та й пішов до змії.Приходить до неї, а вона йому й каже:– Зроби мені троє діл та й підеш додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм!А коло її хати був великий луг – скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:– Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди та й плаче. А та дочка й питається:– Чого ти плачеш?– Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч…– А що ж таке?Він їй і розказав. Вона йому й каже:– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.Він каже:– Добре!Вона йому й каже:– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.От пішла дівчина до того лугу та як свисне! – той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому,- він приніс її до змії в хату і поклав на столі.Змія прокидається – вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:– Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!Та зараз йому й загадала:– Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб все було готове!Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:– Чого ти плачеш?Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:– Лягай спати тут, я це все пороблю.А сама як свисне! – так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.Тоді загадує йому втретє:– Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:– Що загадала?Він розказав.– Оце вже не жарти,- каже та дівчина,- хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори,- бери його: то золотий заєць!Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:– А що, нічого не вилазило?А він каже:– Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.А вона йому каже:– А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:– Чого ти, сину, тут шукаєш?А він їй каже:– Золотого зайця.Вона йому:– Де тут він ужавшя? Тут його нема!Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:– А що, немає зайця? І ніщо не виходило?Він каже:– Ба ні! Виходила баба стара та й спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.Тоді вона й каже:– Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці,- тільки не віддавай у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.Вона каже:– Добре, йди!А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,- давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують – стугонить земля…Тоді дівчина й каже:– Це вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?» – то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.Коли це змій летить та й питається того діда:– Чи не бачив тут – не йшли сюдою парубок з дівчиною?А він каже:– Йшли.Той питається:– Давно ж вони йшли?Дід:– Тоді, як оця пшениця сіялась.Змій каже:– Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.Прилітає змій додому. Змія його й питається:– А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?А він каже:– Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,- так я й вернувсь.Тоді змія йому каже:– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!Летить змій. Ті чують, що летить ізнов – аж земля реве,- так дівчина й каже:– Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».Коли це летить змій та й питає цього ченця:– Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівчина?А він каже:– Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.А змій каже йому:– Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.Сказав це й вернувся назад.Приходить додому та й розказує змії:– Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.Тоді вона й каже:– Чом ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!Побігла.Так біжить!.. А ті чують – земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:– Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.Зробила.Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою,- давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась,- так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:– Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Так вони подумають щось погане про мене».Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував,- так і забув за ту дівчину.Ото побув він дома півроку та й задумав женитися, йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав,- хоч її ніхто й не знав, що вона за одна. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:– А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?А голуб каже:– Забув, забув!Потім знов голубка каже:– А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?А голуб каже:– Забув, забув!Потім знов голубка каже:– А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?А голуб каже:– Забув, забув!Тоді парубок і згадав за ту дівчину,- за цю-таки саму, що голуби поробила,- та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!

На одній фермі жила мама-свинка з трьома поросятами.Старше порося було старанним і завжди допомагало мамі, а двоє інших були ледачими й ніколи нічого не робили так, як треба.Коли поросята підросли, вони пішли у світ.Але перед цим мама їм нагадала, що слід остерігатися злого вовка.Поросята бродили по полонинах, лісах і полях, граючись і пустуючи. Минули весна та літо, настала холодна й дощова осінь.Тож поросята вирішили побудувати хатинки.Усі троє знайшли місце на одному пасовищі неподалік одне від одного. Вони приготували пилку, молоток, цвяхи, дошки, відро, сокиру, лопату, рулетку та інші інструменти й почали будувати.Перше поросятко було ледачим й не хотіло носити деревину та каміння, щоб побудувати будиночок, тому швидко збудувало солом’яну хатинку.І друге порося не захотіло носити каміння та цеглу, тому побудувало собі хатинку з дерева.Третє порося було більш охочим до будівництва. Воно наносило цегли й почало завзято будувати. Порося знало, що цегляна хатинка найбільш надійна.Двоє його братів насміхалися над ним: „Якби ти будував, як ми, то хатинка вже давно була б готова!“Не минуло багато часу, як на галявині з’явився голодний і злий вовк. Поросята злякалися й поховалися по своїх хатинках.Вовк прийшов до солом’яної хатинки й покликав порося. Коли воно не вийшло, він набрав повітря й дмухнув на хатинку. Уся солома розлетілась, а хатинки як і не було.На щастя, перше порося встигло сховатися в дерев’яній хатинці свого брата.Вовк прийшов до дерев’яної хатинки. „Не бійтеся, поросята, виходьте, будемо гратися“, – покликав він.Коли поросята не відповіли, він набрав повітря, дмухнув, але нічого не сталося. Дерево було важче за солому. Тоді вовк набрав ще повітря, дмухнув, і хатинка розвалилася.Переляканим поросятам вдалося втекти до цегляного будиночку.Вовк побіг до третьої хатинки й почав дути. Він дув-дув, дув-дув, а хатинка ні з місця.Двоє поросят злякалися, але третє заспокоїло їх: „Не бійтеся, мій дім міцний, вовк сюди не потрапить!“Вовк на мить замислився, потім розігнався та налетів на хатинку з усією силою. Але вона й не похитнулась. Вовк не здавався. Він виліз на дах і спробував спуститися по димарЮ.Порося швиденько розпалило піч. Вовк заліз у димар, обпалив хвоста, а дим почав виїдати йому очі. Вовчисько злякався, впав з даху та втік.Тож третє порося виявилось розумнішим за вовка. Вовчисько з того часу більше не з’являвся на пасовищі. Поросята жили разом у цегляній хатинці. Перші два порося більше не лінувалися й робили все так, як слід.

Було собі два брати – один убогий, а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:– Потроху відробиш мені за неї.Ну, бідний брат відробляв потроху, а далі тому ба гачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:– Віддай мені корову назад!Той каже:– Брате! Я ж тобі за неї відробив!– Що ти там відробив,- як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!Бідному жалко стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздумувати, хто з них правий, а хто ні,- то він і каже їм:– Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.– Кажіть, пане!– Слухайте: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете, скажете.Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі.– От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші? Ге, моя корова буде!Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:– Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?– Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.– А яка ж загадка, тату? – Маруся питає.– Та така: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе?– Е, тату, ситніш над усе – земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіш над усе – думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе – сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.– Чи ба? – каже батько.- Адже й справді так! Так же я й панові казатиму.Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:– Ану, відгадали?– Відгадали, пане,- кажуть обидва.От багатій зараз виступає, щоб собі попереду поспішитись, та й каже:– Ситніш, пане, над усе – ваші кабани, а прудкіш над усе – ваші хорти, а миліш над усе – гроші!– Е, брешеш, брешеш! – каже пан.Тоді до вбогого:– Ану, ти!– Та що ж, пане, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває.– Правда, правда! – каже пан.- Ну, а прудкіш що?– Прудкіш, пане, над усе – думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.– Так! Ну, а миліш? – питає він.– А миліш над усе – сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.– Так, усе! – говорить пан.- Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам це повідгадував, чи тобі хто сказав?– Та що ж, пане,- каже вбогий,- є в мене дочка Маруся,- так це вона мене так навчила.Пан аж розсердився:– Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його:– Чого ви, тату, плачете?– Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на снідання. А дочка взяла горщечок каші та й каже:– Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому,- нехай він виоре, посіє цю кашу і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць.Приносить чоловік до пана ту кашу, віддає та й каже:– Так і так дочка казала.Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:– Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб’є, попряде й витче сто ліктів полотна. А не зробить, то буде лихо.Іде додому той чоловік і знов плаче. Зустрічає його дочка й каже:– Чого ви, тату, плачете?– Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом’яла, спряла і виткала сто ліктів полотна.Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:– Несіть до пана, нехай із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити…» Потім думав, думав та й каже чоловікові:– Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні вбута; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо!Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:– Ну що, дочко, будемо робити? Пан загадав так і так.І розказав їй усе. Маруся каже:– Не журіться, тату,- все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла гринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає – одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам:– Прицькуйте її собаками!Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась та й каже:– Ось вам, пане, гостинець.- Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він – пурх та й вилетів у відчинене вікно!А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук та й питає:– Чого вам, люди добрі?Один каже:– Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша.А другий чоловік каже:– Ні, брехня,- моя! Розсудіть нас, пане!От пан думав, думав та й каже:– Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить,- та й привела.От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бігти,- взяло та й побігло геть. Ну, ніхто не знає, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже:– Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть – котра побіжить до лошати, то та й привела.Зараз так і зробили. Пустили їх – так одна й побігла до лошати, а друга стоїть.Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробить, і відпустив її.

Жила собі вдова, яка мала двох дочок. Одна з них, пасербиця, була гарною та працьовитою, а інша, рідна донька, – ледачою та непривітною. Однак мати більше любила свою рідну дитину, незважаючи на її вади. Пасербиця ж була змушена виконувати всю хатню роботу і жила, наче попелюшка.Щодня дівчина сиділа біля криниці й так старанно пряла, що нитка часто прорізала її пальці до крові. Якось вона порізалася так сильно, що кров залила весь починок. Коли дівчина нахилилася, щоб вимити його, починок вислизнув із рук і впав у криницю.Гірко заплакала дівчина й кинулася до мачухи, розповідаючи про своє лихо. Мачуха ж накинулася на неї з лайкою і, зрештою, промовила:— Раз змогла починок вкинути, то тепер лізь і діставай його!Засмучена дівчина попрямувала до криниці, не знаючи, що робити. Від відчаю й страху вона стрибнула в криницю й втратила свідомість.Коли опритомніла, то побачила, що лежить на дивовижній галявині. Сонце сяяло яскраво, а навколо розквітали тисячі різнобарвних квітів.Підвівшись, дівчина рушила лукою й невдовзі побачила піч, наповнену хлібом. Хліб почав благати:— Витягни мене, витягни! Згорю! Я вже давно готовий!Дівчина взяла лопату й обережно повитягала хліб із печі, а тоді пішла далі своєю дорогою. Ось приходить вона до яблуні, а на ній аж рясніє від яблук. Яблуня просить її:— Ох, обтруси мене! Яблука мої давно вже достигли.Дівчина струснула яблуню, і яблука градом посипались на землю. Вона трусила доти, поки жодного яблука не лишилося на яблуні. Тоді згорнула яблука на купу і пішла далі.Нарешті дійшла до невеличкої хатини, з якої у віконце визирала стара баба. В неї стирчали такі великі зуби, що дівчинка хотіла тікати. Але стара гукнула їй услід:— А чого ти боїшся, люба дитино? Залишайся в мене, і якщо добре впораєшся з хатньою роботою, то й тобі добре буде. Найкраще дбай про постіль, стели якнайстаранніше та добре вибивай подушки, щоб пір’я летіло, — тоді на світі йтиме сніг, бо я ж пані Метелиця.Як почула дівчина такі ласкаві слова, їй відлягло від серця, вона залишилась у бабусі й негайно стала до роботи. Дівчина у всьому догоджала старій, збивала їй подушки так сильно, що аж пір’я летіло, наче сніжинки, і тому жилося їй у старої дуже добре. Вона ніколи не чула від неї лихого слова і щодня їла смажене й пряжене. Пробула дівчина певний час у старої та й засумувала, а чого їй бракує, то спочатку й сама не знала. Нарешті здогадалась, що нудьгує за домівкою, і хоча тут було їй у тисячу разів краще, проте її тягло вернутися до рідної хати.Нарешті вона сказала до старої:— Взяла мене туга за рідним краєм, і хоч мені у вас дуже добре, проте довше я тут зоставатися не можу, мені треба вернутися до своїх.Пані Метелиця сказала:— Мені подобається, що тебе тягне додому. І за те, що ти вірно мені служила, я сама тебе виведу нагору.Вона взяла її за руку і провела до великої брами. Брама відчинилась, і тільки-но дівчина ступила на поріг, линув золотий дощ, і все золото приставало до неї, аж нарешті вся вона вкрилася золотом.— Це тобі за те, що ти у всьому старанна була, — сказала стара і віддала їй також і починок, що впав у колодязь.Тоді брама замкнулась, і дівчина опинилася вгорі, на землі, біля своєї хати.А щойно вона ввійшла в двір, півень злетів на цямрину і заспівав:Кукуріку, кукуріку! — Наша дівчина іде, — на ній золота без ліку.Ввійшла дівчина до хати, а мачуха й сестра, побачивши на ній золото, зраділи, не знають, де й посадити.Дівчина розповіла про все, що з нею трапилось, і коли мачуха почула, як падчірка дослужилася до такого великого багатства; то аж загорілася бажанням добути таке щастя й своїй рідній, гидкій та ледачій доньці.Отож пішла ледарка до криниці, сіла та й пряде, а щоб починок був у крові, вколола собі пальця, всунувши руку в густий терен. А потім кинула починок у колодязь і стрибнула сама туди.Вона опинилась, як і сестра, на чудовій луці й пішла тією самою стежкою. Дійшовши до печі й почувши, як хліб кричить: «Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!» — вона відповіла: «Тільки мені й охоти бруднитися біля тебе!» — і пішла далі.Незабаром дійшла вона до яблуні й, почувши, як та кричить: «Ох, обтруси мене, обтруси, мої яблука давно вже достигли!» — вона відповіла: «От не мала роботи! Ще якесь яблуко на голову мені впаде!» — і пішла далі.Прийшовши до хатини пані Метелиці, вона не злякалася її зубів, бо вже чула про них, і відразу найнялася до неї.Першого дня вона дуже старалася, слухалась пані Метелицю, коли та їй загадувала роботу, бо в неї тільки й думки було, що про золото, яке стара їй подарує, але другого дня почала лінуватися, третього ще більше — навіть уставати вранці не захотіла. Вона й постелі пані Метелиці не постелила як слід, і подушок не позбивала, щоб аж пір’я летіло.Це скоро набридло старій, і вона сказала дівчині, що її служба скінчилася. Ледащиця дуже зраділа, гадаючи, що тепер на неї лине золотий дощ. А пані Метелиця привела її до брами, і щойно дівчина ступила на поріг, як на неї перекинувся великий казан смоли.— Оце тобі твій заробіток, — сказала пані Метелиця і замкнула ворота.І прийшла ледащиця додому, вся вкрита смолою, а півень, побачивши її, злетів на цямрину і загорлав:Кукуріку, кукуріку! — Наша ледащиця йде, — що брудна буде довіку!І справді, смола так пристала до ледащиці, що не відмилася, скільки вона жила на світі.