Казки для дітей 7–8 років

Жило-було маленьке зернятко. Воно лежало в темній землі, прикрите пухким ґрунтом, і слухало, як навколо гудів світ. Пташки співали, вітер шелестів, а дощ тихо стукав по землі. Але зернятко почувалося таким крихітним і слабким, що сумнівалося: “Як із мене, такого маленького, може щось вирости? Я ж не рівня високим деревам чи пишним квітам!”Одного дня до зернятка прилетів вітерець. Він легенько погойдав землю й прошепотів: — Зернятко, у тобі ховається велика сила. Вір у себе, і побачиш, ким ти можеш стати.Зернятко задумалося. “Сила? У мені? Але я ж таке дрібненьке!” Та все ж вирішило спробувати. Воно потягнулося до теплого сонця, яке пробивалося крізь землю, і відчуло, як краплинка дощу ніжно його обійняла. “Може, я й справді можу?” — подумало зернятко й пустило маленький паросток.Дні минали, і паросток ставав вищим. Іноді приходили сумніви: “А що, якщо я зламаюся від вітру? А якщо сонце мене спалить?” Та щоразу, коли зернятко хотіло здатися, поруч з’являлися помічники. Бджілка гуділа: “Ти вже вище за траву, не зупиняйся!” Дощ шепотів: “Я дам тобі сили рости”. А сонце лагідно гріло: “Ти можеш бути великим, просто вір у себе”.Минули місяці, потім роки. Паросток перетворився на молоде деревце, а згодом — на міцний дуб. Його гілки розкинулися широко, мов руки, що обіймають небо. Листя шелестіло від вітру, а пташки гніздилися в його кроні. Одного дня дуб глянув униз і побачив під собою нове маленьке зернятко, яке щойно впало з його жолудя.— Ти хто? — спитало зернятко, дивлячись на велетня. — Я колись був таким, як ти, — усміхнувся дуб. — Маленьким і невпевненим. Але я повірив у себе — і виріс. І ти зможеш, якщо захочеш.Маленьке зернятко здивовано замовкло, а потім тихо сказало: — Тоді я спробую. І під лагідним поглядом великого дуба нове зернятко пустило свій перший паросток, знаючи, що одного дня стане таким же могутнім — якщо тільки повірить у себе.

Жило-було Таксі — маленьке жваве авто з блискучими фарами й веселим гудком “біп-біп!”. Воно дуже любило возити пасажирів: бабусь із кошиками, татусів із портфелями і, звісно, дітей із рюкзачками. Але одного дня Таксі помітило, що не всі пасажири знають, як правильно поводитися в дорозі.Якось у Таксі сіли двоє друзів — Софійка й Максимко. Вони були веселі, але дуже галасливі. Софійка стрибала на сидінні, а Максимко вирішив пограти в “водія” й потягнувся до керма. Таксі злякалося: — Ой-ой, друзі, так не можна! Я ж можу відволіктися й не помітити дорогу!Діти здивувалися: — А що, хіба в таксі є правила?Таксі усміхнулося фарами й сказало: — Є, і я вам їх розкажу, щоб наші поїздки були безпечними й приємними. Слухайте уважно!І почало розповідати. — Правило перше: сідайте спокійно й пристібайте ремені безпеки. Вони — як чарівні обійми, що тримають вас, якщо я різко загальмую. — Правило друге: не стрибайте й не кричіть. Я люблю веселощі, але коли ви галасуєте, я можу не почути важливого сигналу на дорозі. — Правило третє: не чіпайте кермо й кнопки. Я — водій, а ви — мої гості. Довіряйте мені вести вас! — І правило четверте: будьте ввічливі. Скажіть “добрий день” і “дякую”, і нам усім буде приємно подорожувати разом.Софійка й Максимко слухали, широко розплющивши очі. А потім Максимко спитав: — А що буде, якщо ми не слухатимемося?Таксі зітхнуло: — Тоді я можу заблукати чи навіть зупинитися. А ще мені буде сумно, бо я хочу, щоб ми були друзями. Діти задумалися. Софійка пристебнула ремінь і сказала: — Вибач, Таксі, ми будемо хорошими пасажирами. Максимко додав: — І дякую, що возиш нас!Таксі радісно бібікнуло: — Ось так набагато краще! А тепер тримайтеся — поїхали до школи!Відтоді Софійка й Максимко завжди дотримувалися правил. Вони розповідали друзям, як важливо бути ввічливими й спокійними в дорозі. А Таксі щоразу сяяло фарами від гордості, бо знало: його маленькі пасажири виростуть розумними й чемними мандрівниками.

Одного разу селянин пішов до лісу за дровами, а його собака пішла разом з ним. Вони зайшли в ліс, і раптом на них напав вовк. Він хотів з’їсти собаку, але вона зі сльозами на очах сказала:— Що я тобі поганого зробила, що хочеш мене з’їсти? Якщо ти мене з’їси, завтра знову будеш голодний. Краще підемо до мого господаря: там мені дають хліб і їжу кожного дня, будемо жити разом. Вовк зрозумів, що собака має рацію, і погодився. Вони йшли разом, і коли підійшли до села, вовк помітив, що на шиї собаки є рани.— Ого, добре ти живеш, але чому твоя шия така? — запитав він.— О, брате, у мого господаря поганий характер. Кожного разу, коли він дає мені їжу, він спочатку надягає на мене ланцюг і каже: «Їж».— Ні, брате, я краще повернуся назад. Я не хочу жити з ситим животом, але з ланцюгом на шиї.Яка мораль казки “Собака і вовк”?:Казка вчить, що краще бути вільним і не залежати від чужої волі, навіть якщо це означає мати менше матеріальних благ. Свобода та незалежність важливіші за ситість, коли вона дається з обмеженнями.

Колись у далекій країні жив маленький хлопчик Микола. Він мав добрі очі і щиру душу, і любив слухати історії про нічне небо. Його бабуся часто розповідала йому, як зірки на небі — це душі тих, хто пішов із цього світу, і як вони завжди світять, щоб нагадати про свою любов до тих, хто залишився.Однак одного разу бабуся Миколи захворіла. Всі намагалися допомогти їй, але з часом бабуся залишила цей світ. Микола був дуже засмучений, і йому здавалося, що нічого не зможе замінити ту любов, яку він відчував до неї.Одного вечора, коли Микола сидів на ліжку і дивився у вікно, він побачив, як небо наповнилося тисячами яскравих зірок. Йому пригадалася бабусина розповідь, і він вирішив вийти на подвір’я, щоб розповісти зіркам, як сильно він сумує за нею. «Бабусю, я сумую за тобою. Чому ти не можеш повернутися?» — прошепотів він, дивлячись на небо.Але раптом одна з зірок яскраво спалахнула, і ніби відповідаючи, з неба пролунав голос:«Не плач, Миколо, я завжди поруч, навіть якщо мене не видно. Я — твоя бабуся. Ти не самотній, я буду освітлювати твій шлях кожного разу, коли ти сумуватимеш. Я — одна з тих зірок, що світять тобі з неба, і моя любов завжди буде з тобою.»Микола здивовано поглянув на зірки, і раптом йому стало легше на душі. Відчуття, що його бабуся завжди буде з ним, хоч і не в тілі, але в світлі зірок, наповнило його спокоєм.Від того вечора кожного разу, коли Микола сумував, він піднімав погляд до неба і знаходив у зірках підтримку. Він знав, що бабуся дивиться на нього з висоти, і хоча вона вже не могла говорити з ним, зірки були її мовою, її світлом і її любов’ю, яка ніколи не згасне.З кожним днем Микола вчився жити без неї, але з розумінням того, що зірки, які світили на небі, завжди нагадували йому про те, що любов, яку даруєш і отримуєш, не зникає після смерті. Вона просто перетворюється на щось нове — на світло, яке ніколи не згасне.І хоча Микола ще часто сумував, він більше не відчував себе самотнім. Він знав, що зірки завжди будуть поруч, допомагаючи йому знаходити мир у серці, навіть у найтемніші ночі.

Йшов одного разу перехожий дорогою, побачив біля шляху трьох незнайомців і каже їм:— Добрий день! — і пішов далі.А ті троє почали між собою сперечатися, кому з них він побажав доброго дня. Сперечалися, сперечалися, а тоді вирішили догнати перехожого й запитати.— Скажи, будь ласка, кому з нас ти побажав доброго дня?Чоловік зупинився, здивувався та питає:— А хто ви такі будете?Один із них відповідає:— Я — Сонце.Другий каже:— А я — Мороз.А третій усміхається:— А я — Вітер! Подумав чоловік і відповідає:— Ну, якщо так, то це я Вітру сказав!Сонце аж засяяло від образи:— Я тобі в жнива так припікатиму, що не знатимеш, де сховатися!А Вітер йому:— Не бійся! Я тоді подую холодком, і людині стане легше.Мороз усміхнувся:— Ну, а я взимку тебе так заморожу, що будеш тремтіти від холоду!Та Вітер не розгубився:— Якщо ти, Морозе, почнеш морозити, то я не стану дути – от і не замерзне людина! Так Вітер показав, що він не менш важливий, ніж Сонце і Мороз, адже вміє як допомагати, так і захищати.

Жила-була дівчинка Марійка. Вона любила гуляти парком, слухати спів пташок і спостерігати, як вітер гойдає листя на деревах. Але Марійка часто почувалася самотньою. Їй здавалося, що ніхто не хоче з нею дружити, і від цього в її серці оселився тихий страх: а що, як вона назавжди залишиться одна?Одного дощового дня Марійка йшла додому, коли раптом побачила під старою липою яскраву парасольку — синю, з малюнками маленьких зірочок. Вона лежала просто на траві, ніби чекала на когось. Дівчинка підняла її, розкрила — і раптом почула тоненький голосок:— Привіт, Марійко! Я — Чарівна Парасолька. Бачу, тобі сумно. Може, я допоможу?Марійка здивувалася, але відповіла:— Привіт… Але як ти можеш мені допомогти? Я боюся, що ніхто не захоче зі мною дружити.Парасолька легенько засміялася:— Не бійся! Я вмію знаходити друзів. Просто тримай мене міцно і зроби маленький крок — підійди до когось. Я буду з тобою, і ти відчуєш себе сміливішою.Наступного дня Марійка взяла парасольку і пішла до парку. Там на лавці сиділа дівчинка з книжкою. Марійка зазвичай просто пройшла б повз, але цього разу парасолька тихенько шепнула:— Спитай, що вона читає. Це легко!Марійка набрала повітря в груди й сказала:— Привіт… А що ти читаєш?Дівчинка підняла очі й усміхнулася:— О, це казка про драконів! Хочеш, розкажу? Так почалася їхня розмова. Виявилося, що дівчинку звали Оленка, і вона теж любила казки. Вони гуляли разом, сміялися і навіть домовилися зустрітися ще раз. Марійка була щаслива, а парасолька тихенько сказала:— Бачиш? Треба було лише зробити крок.Через кілька днів Марійка з парасолькою пішла на майданчик, де діти грали в м’яча. Вона завжди боялася приєднатися, але парасолька підбадьорила:— Запропонуй пограти разом. Ти впораєшся!Марійка несміливо підійшла і сказала:— Можна з вами?Хлопчик із м’ячем кивнув:— Звісно! Давай грати!Того дня Марійка бігала, сміялася і вперше відчула, що вона не сама. Діти запросили її приходити ще, і страх самотності, який так довго жив у її серці, почав танути, як ранковий туман.З часом Марійка зрозуміла, що парасолька більше не розмовляє. Одного вечора вона запитала:— Чому ти мовчиш? Ти більше не чарівна?Парасолька відповіла востаннє:— Я допомогла тобі знайти друзів і повірити в себе. Тепер моя магія в тобі, Марійко. Ти знаєш, що справжні друзі завжди поруч — варто лише зробити крок назустріч.Відтоді Марійка більше не боялася самотності. Вона навчилася усміхатися людям, питати, ділитися — і щоразу знаходила тих, хто ставав її другом. А синю парасольку з зірочками вона зберігала вдома, як нагадування про те, що сміливість і доброта завжди відкривають двері до нових сердець.

Жили собі дід та баба біля самого моря. Дітей у них не було, та й жили вони не вбогі: наловить дід риби, баба нажарить – і ситі, і ще залишається. Одного разу баба зітхнула:— От якби у нас були діточки, не пропадали б залишки – з’їли б усе до крихти.Пішли вони до знахарки, і та допомогла їм: незабаром у діда з бабою народилося двоє дітей. Але відтоді наче щось змінилося – риба перестала ловитися. Що дід спіймає, баба нажарить, дітей нагодують, самі поїдять – і більше нічого немає. Знову взялися скаржитися:— Як не було дітей – було вдосталь їжі, а тепер ледве виживаємо.І Бог забрав у них дітей. Та відтоді й риби в морі зовсім не стало.— Ой, господи, — жаліються, — як діти були, хоч біля них годувалися, а тепер і того нема.Одного дня пішов дід до моря, закинув сіті та витяг звідти… лише одного рака. Приніс його додому та каже:— Розпалюй вогонь, бабо, хоч рака спечемо. А рак раптом озвався:— Не пеки мене, діду, а йди до моря й занур руку по лікоть у тому місці, де мене впіймав…Пішов дід до моря, занурив руку у воду й витяг цілий мішок грошей. Зрадів, накупив усього, що було потрібно, та недовго гроші водилися — швидко їх і прожив. От як залишився знову ні з чим, згадав про рака.— Бабо, розкладай вогонь, будемо рака пекти, — каже.А рак, що весь цей час був захований у коморі, знову озвався:— Не пеки мене, діду, а йди до моря, стань у воду по коліна на тому самому місці.Послухався дід, знову пішов, зайшов у воду – й витягнув ще більший мішок грошей. Так він розбагатів, що не лише все необхідне купив, а ще й крамницями обзавівся.Одного разу рак і каже:— Діду, іди до царя та сватай за мене царівну.— Як же я буду сватати за тебе, коли ти рак? — здивувався дід.— Іди, сватай! — наполіг рак.Пішов дід до царя та й каже:— Віддайте вашу доньку за мого рака!Цар здивувався:— Як це — за рака?— А так-таки за простого рака, — відповів дід.Цар засміявся та й каже:— Ну, добре! Але нехай твій рак покаже, що він не простий. Хай з’являться в нього слуги, такі ж, як у мене, та палац розкішний, як у царя. А ще — нехай від його палацу до мого буде міст: одна дошка срібна, інша золота, один стовп золотий, інший срібний, один цвях срібний, інший золотий. А як їхатиме по тому мосту — щоб сади цвіли, а коли повертатиметься — щоб плоди вже достигли!— Ну, добре, — відповів дід і пішов назад до рака…Повернувся дід від царя та й розповів раку про всі умови.— Що ж, — каже рак, — це можна влаштувати.Наступного ранку дід прокинувся — і ледь не зомлів від здивування: стоїть перед ним не проста хата, а розкішний палац, ще кращий за царський! Вибіг на двір — карета чекає. Узяв він рака, сів у карету й поїхав до царя. А міст, як і велів цар, простягнувся від одного палацу до іншого: дошки — срібні та золоті, стовпи — теж, а по обидва боки цвітуть розкішні сади. Царю нічого не залишалося, як виконати обіцянку. Віддали царівну за рака, справили гучне весілля. Але після вінчання сталося дивне: удень рак ховався за піччю, а вночі обертався гарним молодцем.Царівна не витримала цієї таємниці, вирішила підглянути за чоловіком. Одного разу, коли він заснув, вона побачила, куди він ховає свою шкаралупу. Не довго думаючи, взяла її й спалила.Прокинувся вранці рак-молодець, шукає свою шкаралупу — а її немає!— Ох, біда! — мовив він. — Якщо ти не змогла дочекатися, поки мине мій строк, то тепер не скоро мене побачиш… Візьми оці залізні черевички: коли вони зітруться до дірок, можливо, я повернуся.Сказав — і зник.Жила царівна, жила… Минали роки. Вже й думати про нього перестала. Аж раптом помітила — її залізні черевички зовсім зносилися. І в ту ж мить перед нею з’явився її чоловік.З того часу вони жили довго й щасливо.

У спекотній африканській савані, де сонце золотило траву, панував величний лев Муфаса. Він був королем земель Прайду, мудрим і справедливим. Одного дня в нього та королеви Сарабі народилося левеня — Сімба. На Скелі Прайду зібралися всі звірі: слони гуділи, жирафи витягали шиї, а антилопи радісно тупотіли. Мудрий мандрил Рафікі підняв крихітного Сімбу до неба, і сонячний промінь осяяв його золотисту шерсть.Муфаса дивився на сина з гордістю. Одного ранку він повів Сімбу на вершину пагорба.— Дивись, Сімбо, — сказав він низьким, теплим голосом, — усе, що осяває сонце, — наші землі. Одного дня ти станеш королем.— Правда? Я буду королем? — Сімба аж підстрибнув від захвату, його очі блищали.— Так, — усміхнувся Муфаса. — Але пам’ятай: король піклується про Коло Життя. Усе пов’язане — від мурашки до лева.Та не всі раділи Сімбі. Шрам, брат Муфаси, хмурився в тіні. Його очі горіли заздрістю.— Чому не я на троні? — бурмотів він собі під ніс. — Я цього заслуговую!Шрам замислив лихе. Він підкликав Сімбу й прошепотів:— Сімбо, чув про Слонове Кладовище? Там стільки цікавого! Але нікому не кажи, це секрет.— Ого! — Сімба аж затремтів від цікавості. — Я мушу туди піти!Він узяв подружку Налу, і вони побігли до забороненого місця. Та там на них напали гієни — злі посіпаки Шрама. Сімба закричав:— Нало, тікай!Але гієни загнали їх у кут. Раптом гримнув могутній рик — це Муфаса кинувся на порятунок. Він розкидав гієн і виніс левенят на безпечне місце.— Сімбо, чому ти пішов туди? — гримнув він, але в очах його була тривога.— Пробач, тату… — Сімба опустив голову, йому було соромно.Та Шрам не зупинився. Наступного дня він заманив Сімбу в каньйон.— Чекай тут, Сімбо, буде сюрприз від тата, — підступно усміхнувся він.А сам наказав гієнам спровокувати стадо антилоп. Земля задрижала, Сімба закричав:— Тату, допоможи!Муфаса кинувся вниз, витягнув сина на скелю, але сам ледве тримався на краю. Він благально глянув на Шрама:— Брате, допоможи мені!Шрам нахилився й прошипів:— Прощавай, королю.Він скинув Муфасу в прірву. Сімба, захлинаючись сльозами, закричав:— Тату!!!Шрам підійшов до нього й холодно сказав:— Це твоя провина, Сімбо. Тікай і ніколи не повертайся!Сімба впав у пустелі, знесилений. Але тут з’явилися Тімон і Пумба.Зламаний горем, Сімба побіг геть. Шрам став королем, а савана поринула в темряву — трава пожовкла, ріки висохли. — Гей, малюк, що з тобою? — весело гукнув Тімон.— Вставай, друже, у нас “Акуна Матата”! — додав Пумба, похрюкуючи.Вони забрали Сімбу до джунглів, де він ріс безтурботно, забувши про минуле.Та одного дня в джунглях з’явилася Нала — уже доросла й красива.— Сімбо, це ти?! — вигукнула вона. — Ти живий! Повертайся, Шрам знищив усе!— Я не можу… — відвернувся Сімба, його голос тремтів. — Я винен у смерті тата.Та вночі небо спалахнуло зірками, і голос Муфаси загримів:— Сімбо, пам’ятай, хто ти є! Ти мій син і справжній король!Сімба здригнувся, сльози котилися по його мордочці.— Я повернуся, тату… — прошепотів він.Він прибіг до Скелі Прайду. Шрам глузливо кинув:— О, хто це? Невдаха повернувся?— Ти вбив мого батька! — заревів Сімба.Битва спалахнула. Шрам зізнався:— Так, це я скинув Муфасу! І що ти зробиш?Сімба стрибнув і змусив Шрама відступити. Той упав зі скелі, де гієни, розлючені його зрадою, покінчили з ним.Сімба піднявся на Скелю Прайду й заревів — могутньо, як колись Муфаса. Дощі оживили савану, трава зазеленіла. Згодом Нала й Сімба стали батьками, і Рафікі підняв їхнє левеня до неба.— Коло Життя триває! — радісно вигукнув він.

У маленькому селі, де вітер гудів у солом’яних дахах, жив бідний хлопчик Малян. У нього не було ні теплого кожушка, ні смачної вечері, але серце його палало любов’ю до малювання. Щовечора він брав гілочку й зі сльозами радості креслив на землі птахів, що летять, і рибок, що танцюють у хвилях. Селяни шепотіли:— Ох, Маляне, твої малюнки — як живі! Якби ж у тебе був пензель…Малян лише зітхав, дивлячись на зорі: “Хоч би раз спробувати справжній пензель!”Однієї ночі, коли місяць сяяв, як срібна монета, Малян заснув із мріями в очах. Раптом перед ним з’явився старець із сивою бородою, а голос його був теплим, як літній вітер:— Маляне, твоє серце сповнене добра. Візьми цей чарівний пензлик, але обіцяй: малюй лише для щастя людей!Малян розплющив очі — і ось він, пензлик із золотою ручкою, лежить поруч! Серце закалатало від захвату, пальці затремтіли. Він занурив пензлик у калюжу — єдина “фарба”, що в нього була — і намалював на стіні маленьку рибку. Раптом — плюх! — рибка ожила, засяяла сріблом і стрибнула до нього на долоню! Малян аж підскочив:— Ой, невже це правда?! Мій пензлик — чарівний!Він побіг до старенької тітки Лі, яка ледве ходила від голоду, і закричав:— Тітко, тримайтесь! Я вам допоможу! Одним рухом він намалював великого коропа — і той загойдався на підлозі, живий і товстенький! Тітка Лі ахнула, сльози покотилися по її зморшках:— Маляне, ти мій рятівник! Як же я тобі дякую!Малян сміявся від щастя, бігаючи селом. Він малював мости над бурхливими річками, щоб діти могли ходити до друзів, і соковиті персики, які падали прямо в долоні голодним. Село ожило від його добра, люди обіймали його й шепотіли:— Ти наш маленький чарівник!Але одного дня до села приїхав жадібний пан у шовковому халаті. Його очі блищали, як у вовка, коли він гримнув:— Маляне, чув про твій пензлик! Намалюй мені гору золота, або я заберу його назавжди!Малян відчув, як холод пробіг по спині, але гордо відповів:— Мій пензлик — для людей, а не для твоєї жадоби!Пан розлютився так, що аж затупав ногами:— Схопіть його, негайно!Слуги замкнули Маляна в темній коморі, де пахло пилом і страхом. Хлопчик притис пензлик до грудей, серце гупало: “Що ж робити?” Але раптом він усміхнувся — і намалював на стіні двері. Скрииип — вони відчинилися, справжні! Малян вислизнув у ніч, а місяць світив йому дорогу.Пан послав слуг наздогнати його. Малян біг до річки, ноги тремтіли, але він не здавався. “Треба їх зупинити!” — подумав він і намалював величезний корабель. Стрибнув на нього — і корабель поплив, розсікаючи хвилі! Слуги кричали з берега:— Лови його! Лови!Та Малян махнув пензликом — і з’явилася буря! Вітер завив, хвилі здійнялися, як гори, і слуги розбіглися, мокрі й налякані.Коли небо прояснилося, Малян повернувся до села. Він намалював високий мур навколо своєї хатки — міцний, як його воля. А потім узявся за улюблене: криницю з холодною водою, що дзюрчала, мов пісня, поле пшениці, що гойдалося на вітрі, і маленького птаха, який співав так ніжно, що люди зупинялися й усміхалися.Малян стояв посеред села, дивлячись на щасливі обличчя, і шепотів:— Мій пензлик — це моє серце.Відтоді він жив із радістю, малюючи добро, а люди обіймали його, як рідного. Чарівний пензлик сяяв у його руках, нагадуючи: справжнє щастя — це дарувати світові тепло.