Казки для дітей 7–8 років

У маленькому селі біля лісу стояв старий млин, покинутий уже сто років. Люди шепотіли, що там живе привид — маленький Каспер, який колись був хлопчиком-мельником. Діти боялися навіть наближатися до млина, але одного вечора троє друзів — Оля, Петрик, Данило та Назар — вирішили перевірити, чи правда це.— Кажуть, Каспер гудить уночі й лякає всіх, хто зайде! — шепнула Оля, тримаючи ліхтарик.— Та це, мабуть, просто вітер, — пирхнув Петрик, хоч його коліна тремтіли.— А я чула, що він ховає скарб, — додав Данилко, широко розплющивши очі.Сонце сіло, і друзі тихенько підкралися до млина. Двері рипнули, ніби застогнали, коли вони їх відчинили. Усередині пахло пилом і старим деревом. Ліхтарик Олі блимав, кидаючи тіні на стіни, що гойдалися, мов живі.— Чуєте? — прошепотів Петрик. — Щось гуде!Дійсно, згори долинало тихе “ууу-ууу”. Оля схопила Назара за руку:— Це він! Каспер!Раптом ліхтарик згас. Темрява накрила їх, як ковдра, і щось холодне доторкнулося до Петрикової шиї. Він закричав:— Ааа! Він мене схопив!Та це був лише павук, що впав зі стелі. Друзі засміялися, але сміх обірвався, коли згори пролунав голос:— Хтоооо тут?Голос був тонкий, але моторошний, ніби вітер у димарі. Друзі завмерли. З темряви повільно виплив маленький привид — білий, як молоко, із сумними очима. Це був Каспер!— Ви… не боїтеся мене? — запитав він, гойдаючись у повітрі.Оля набралася сміливості:— Ми думали, ти страшний! Але ти… маленький!Каспер зітхнув, і від його подиху задрижали павутиння на стінах:— Усі мене бояться. Я був мельником, але одного дня млин загорівся, і я не встиг утекти. Тепер я тут сам… уже сто років. Данило нахилився ближче:— А чому ти гудиш?— Я не гуджу! — Каспер раптом розсердився, і його очі спалахнули зеленим. — Це інший привид! Він украв мій млин і не пускає мене нагору!Друзі переглянулися. Петрик стис кулаки:— Ми тобі допоможемо! Покажи, де він!Каспер повів їх вузькими сходами. З кожним кроком гудіння ставало голоснішим — “УУУУ-УУУУ!” Нагорі, біля старого колеса млина, гойдався величезний привид — темний, із зубастими щелепами й палаючими очима.— Йди геть, Каспере! — прогримів він. — І ви, діти, забирайтеся, або я вас з’їм!Оля скрикнула, але Петрик схопив стару мітлу:— Ми не боїмося! Це дім Каспера!Він махнув мітлою, Назар кинув в привида жменю пилу, а Оля увімкнула ліхтарик прямо в його очі. Темний привид завив:— Аааа! Занадто яскраво!Він закрутився, як вихор, і зник у щілині стіни. Млин затремтів, але вцілів. Каспер захлопав у долоні:— Ви прогнали його! Дякую! Тепер це знову мій млин!Та раптом підлога заскрипіла, і з-під дощок викотилася маленька скринька. Каспер ахнув:— Мій скарб! Я сховав його, коли був живий…У скриньці лежали блискучі камінці й стара монетка. Каспер усміхнувся:— Візьміть це собі. І приходьте ще — я більше не гудітиму, обіцяю!Друзі повернулися додому, тремтячи від хвилювання й сміючись. Відтоді Каспер став їхнім другом-привидом. А старий млин уже не здавався таким страшним — уночі там тихо світився маленький білий силует, який наспівував мелодію вітру.Мораль: Сміливість і дружба можуть подолати навіть найстрашніші таємниці.

У затишному Маусвіллі одного ранку Міккі Маус прокинувся від дивного звуку — “тік-так, тік-так”. Він визирнув у вікно й побачив величезний годинник, що стояв посеред площі. Його стрілки крутилися шалено, а циферблат сяяв золотом.— Ого, звідки він узявся? — здивувався Міккі, натягуючи свої червоні штанці.До нього прибігли друзі — Мінні, Дональд, Гуфі й Плуто. Мінні скрикнула:— Міккі, дивись! Годинник щось робить із часом!І справді: сонце раптом сіло, потім зійшло, а квіти на клумбі то розквітали, то закривалися. Дональд затупав лапами:— Це якась качина нісенітниця! Треба це зупинити!— А може, це чарівний годинник? — припустив Гуфі, чухаючи голову.Плуто гавкнув і побіг до годинника, а Міккі гукнув:— Друзі, ходімо розберемося! Разом ми все з’ясуємо! Вони підійшли ближче, і годинник раптом заговорив гудким голосом:— Я — Часовий Майстер! Хто відгадає мої три загадки, той зупинить мене. Інакше час у Маусвіллі збожеволіє назавжди!Міккі потер лапки:— Ми готові! Перша загадка — яка?Годинник загудів:— Що має крила, але не літає?Мінні задумалася й радісно вигукнула:— Вітряк! У нього є крила, але він стоїть на місці!Стрілки годинника сповільнилися, і перша загадка зникла з циферблата. Плуто загавкав від радості.— Друга загадка! — гукнув Дональд. — Давай швидше!Годинник прогудів:— Що співає без голосу?Гуфі засміявся:— Ха-ха! Це ж вітер! Він свистить у деревах, але голосу не має!Стрілки ще більше пригальмували, і сонце зупинилося в небі. Міккі підморгнув:— Остання загадка, і ми перемогли!Годинник загримів:— Що біжить, але не має ніг?Дональд закричав:— Час! Час біжить, але ніг у нього немає!Раптом — дзень! — годинник зупинився. Стрілки стали на місце, сонце засяяло спокійно, а квіти перестали метушитися. Часовий Майстер засміявся:— Молодці! Ви розумніші, ніж я думав. Ось вам подарунок!Із годинника вилетіли маленькі сяючі годиннички — по одному для кожного. Міккі надів свій і вигукнув:— Ого, він показує час для пригод!Мінні додала:— І для чаювання!— І для гойдалок! — гикнув Гуфі.Дональд буркнув:— Аби не для біганини…Плуто весело загавкав, а годинник раптом розтанув у повітрі, залишивши по собі лише легкий “тік-так”. Маусвілл повернувся до звичного ритму, а Міккі з друзями побігли святкувати перемогу, сміючись і обіймаючись.— З друзями ніякий час не страшний! — сказав Міккі, і всі погодилися.Відтоді щоразу, коли в Маусвіллі щось дивне відбувалося, Міккі з командою знали: їхня дружба зупинить будь-яку біду!

Колись давно жила одна зла жінка. Захотіла вона позбутися своєї пасербиці, тож послала її до своєї сестри — Баби-Яги, Кістяної Ноги, начебто по нитку й голку для сорочки.Дівчинка була кмітливою, тому перед дорогою зайшла до рідної тітки. Та дала їй мудру пораду:— Якщо берізка битиме тебе по очах, перев’яжи її стрічкою. Якщо ворота гримітимуть, змасти їх олійкою. Якщо собака загавкає, дай йому хлібця, а коту — шинки.Дівчина запам’ятала ці слова й вирушила до Баби-Яги.— Здрастуйте, тітонько! Матінка послала мене до вас по ниточку та голочку, хоче мені сорочку пошити, — сказала вона. — Гаразд, сідай ткати, — відповіла відьма й наказала своїй служниці натопити баню, щоб викупати дівчину та з’їсти її на сніданок.Дівчина, тремтячи від страху, звернулася до служниці:— Голубко моя, не підкладай дрова, а водою заливай.І дала їй за це хусточку.Тим часом Баба-Яга підійшла до вікна й питає:— Чи тчеш, племіннице?— Тчу, тітонько, — відповіла дівчина, а сама дала котові шинки та спитала, як втекти.— Ось тобі рушничок і гребінець, — мовив кіт. — Як буде відьма наздоганяти, кинь рушничок — утвориться широка річка. А як кинеш гребінець — виросте густий ліс.Дівчинка кинулася тікати. По дорозі пригостила собак, змастила олією ворота, а берізку перев’язала стрічкою. А кіт сів замість неї ткати.Баба-Яга незабаром зазирнула до хати — а дівчинки вже й слід прохолов! У люті вона кинулася лаяти кота, собак, ворота й берізку. Але ті їй відповіли:— Ми тобі вірно служили, а ти нас лише лаяла. А дівчинка була добра до нас.Розлютилася Баба-Яга, скочила в ступу й гайнула навздогін. Дівчинка почула, як відьма наближається, й кинула рушничок — позаду розлилася широка річка.Баба-Яга так і заскреготала зубами від злості, та не здалася. Припала до води й почала пити, доки не випила всю річку. Знову ринулася вперед!Дівчинка тоді кинула гребінець — і виріс густий-густий ліс. Відьма кинулася його гризти, та як не старалася, нічого в неї не вийшло.А тим часом додому повернувся батько дівчинки.— Де моя донечка? — спитав він у дружини.— Пішла до тітоньки, — відповіла та.Незабаром прибігла дівчинка й розповіла про все батькові. Він розлютився, вигнав злу дружину з дому, а з донькою стали жити щасливо.Хто така Баба Яга?Баба-Яга — це персонаж слов’янської міфології та народних казок. Вона зображується як стара відьма з кістяною ногою, яка живе в хатині на курячих ніжках, що може рухатися. Баба-Яга часто літає в ступі, використовуючи мітлу чи макогон, і має неоднозначний характер: вона може бути злою, хитрою і навіть поїдати людей, але іноді допомагає героям, якщо вони виявлять розум чи доброту.У казках Баба-Яга виступає випробуванням для головних героїв — вона загадує загадки, дає складні завдання або намагається їх з’їсти. Її образ символізує силу природи, мудрість і хаос одночасно. Часто її супроводжують магічні предмети чи тварини, як-от кіт, собаки чи птахи, які відіграють важливу роль у сюжеті. Радимо прочитати ще казки із Бабою Ягою – Про Бабу Ягу Кістяну Ногу або Василіса Прекрасна.

Одного теплого весняного дня Аліса сиділа на м’якій траві біля старого дзеркала, яке її тітонька привезла з якогось далекого ярмарку. Сонце грало на його сріблястій поверхні, а вітерець шепотів щось загадкове. Аліса, тримаючи в руках свого улюбленого котика Діну, задумливо промовила: — Цікаво, а що там, по той бік дзеркала? Може, там живуть такі ж люди, як ми, тільки навпаки?Не встигла вона договорити, як дзеркало раптом засяяло золотавим світлом, і її маленька ручка, що торкнулася рами, провалилася крізь скло, ніби крізь воду. Аліса ойкнула, але цікавість узяла гору — і ось вона вже пірнула в Задзеркалля, залишивши Діну позаду. Чудернацький світАліса опинилася в саду, де квіти не просто росли, а співали веселі пісеньки. Троянди підморгували їй пелюстками, а соняшники гуділи, як джмелі: — Вітаємо, вітаємо! Ти нова чи стара? Ти звідси чи звідти? — Я Аліса, — здивовано відповіла вона. — А ви хто? — Ми — Хор Квітів! — гордо заявили вони й затягнули мелодію: „Ми квіти Задзеркалля, співаємо щодня, Тут все навспак, тут диво-край, ласкаво просимо, дитя!“ Аліса всміхнулася й пішла далі. Доріжка вела до шахівниці просто посеред лісу — величезної, із живими фігурами. Білий Король, маленький і метушливий, гасав полем, вигукуючи: — Ох, мій капелюх! Де мій капелюх? Без нього я не король, а просто… просто хтось із бородою! Аліса підняла капелюх із трави й подала йому. — Дякую, люба! — зрадів Король. — За це я зроблю тебе… гм… Почесним Пішаком! Ходи вперед, шукай пригоди! Зустріч із Шаленою КоролевоюДорога привела Алісу до палацу, де правила Червона Королева — висока, гучна й трохи смішна у своїй пихатості. Її корона сяяла, а сукня шелестіла, ніби жива. — ХТО ТИ ТАКА? — гримнула вона, розмахуючи віялом. — Я Аліса, Почесний Пішак, — чемно вклонилася дівчинка. — Пішак? Ха! У моєму світі все навпаки! Ти будеш Королевою, а я — Пішаком! — І Королева раптом стрибнула на шахівницю, ставши маленькою фігуркою.Аліса тільки кліпнула очима, як опинилася в королівському кріслі. Але не встигла вона насолодитися владою, як двоє кумедних товстунів — Труляля і Траляля — увірвалися до зали, співаючи: „Труляля й Траляля, ми друзі назавжди, Тут усе навспак іде, смійся разом з нами ти!“ Вони закружляли Алісу в танці, аж доки вона не опинилася біля столу з чаєм.Шалене чаюванняЗа столом сиділи Капелюшник, Березневий Заєць і крихітна Соня, яка хропла в чайнику. — Чай чи не чай? — запитав Капелюшник, простягаючи їй капелюх замість чашки. — Я б хотіла чаю, — сказала Аліса. — Тоді це не чай! — зареготав він і налив їй… лимонаду. Березневий Заєць підкидав ложки в повітря, вигукуючи: — Час мінятися місцями! Час — це ми, а ми — це час! Аліса засміялася, але раптом помітила, що годинник на столі йде задом наперед.Повернення додомуДень у Задзеркаллі ставав дедалі дивнішим, але Аліса відчула, що сумує за домом. Вона побігла назад до дзеркала, яке сяяло вдалині. Квіти заспівали їй на прощання: „Вертайся, Алісо, коли захочеш знов, Тут дива чекають і дружня наша любов!“ Аліса пірнула крізь дзеркало й опинилася на траві біля Діни. Дзеркало знову стало звичайним, але в її очах ще блищав відголос чарівного світу. — Діно, — прошепотіла вона, — колись ми повернемося туди разом.І з цією думкою Аліса всміхнулася, обіймаючи свого котика.

Один хлопець вирушив на базар, несучи кошик із яйцями. Йде він дорогою та розмірковує вголос:— Несу три сотні яєць. Продам їх по монеті за кожне — отримаю триста монет. За ці гроші куплю порося, вигодую його, і воно приведе дванадцять малих свинок. Вирощу їх, і кожна народить ще по дюжині поросят. Вигодую весь цей гурт і продам. А тоді куплю собі гарного коня та буду їздити, як пан. Замріявся хлопець, не помітив, як палка зісковзнула з плеча. Кошик впав на землю, яйця розбилися. Він схопився за голову й зітхнув:— От лихо! Усе моє багатство пропало!Почав він підбирати ті яйця, що залишилися цілими, аж тут помітив, що за ним іде незнайомець. Хлопцю стало соромно, і він запитав:— Скажи, відколи ти йдеш слідом за мною? Чоловік усміхнувся й відповів:— Відтоді, як ти почав багатіти, і аж до того моменту, поки все не пішло прахом. Мораль казки: не варто забувати про реальність і бути занадто захопленим мріями, адже неуважність може призвести до втрати того, що вже маєш.

Жив собі в селі багатий Панас. А у нього служив бідний наймит Максим. Мав він дружину та п’ятеро діток. Жили вони в старій хатині з одним маленьким віконцем. Бідувала їхня родина.Прийшла весна. Сонечко пригріло. Час засівати свою ниву, а вдома жодної зернини не було.— Піду до пана, попрошу хоч півмішечка зерна, — сказав Максим своїй жінці.Та повернувся він з порожніми руками. Сів біля хати й задивився, як ластівки гніздечко під старою стріхою в’ють.— Навіщо будуєте, сили марнуєте? Піде дощ — усе зруйнується, — промовив чоловік.Але пташки ще дужче старалися.— Ось і готове наше гніздечко! — радісно щебетали ластівки.Невдовзі з’явилися маленькі пташенята з жовтими дзьобиками.Якось діти гралися на подвір’ї. Раптом закричали:— Тату, тату, змія під стріхою! Ось вона, ось!Максим схопив кілок, скинув змію з хати й відніс її в ярок. У гнізді лишилося одне ластів’я. Діти піклувалися про нього, а коли воно підросло й могло літати, випустили на волю.Минула холодна зима. Одного ранку до хати Максима прилетіла врятована ластівка, принесла зернятко й прощебетала:— Посій біля дверей.Опівдні принесла друге зернятко й сказала:— Посій перед вікном.А ввечері принесла третє:— Посій біля криниці.Максим усе зробив, як просила пташка. А наступного дня на тих місцях, де посадив зерна, виросли три величезні гарбузи. Коли він доторкнувся до першого гарбуза, той розколовся навпіл. Усередині були хліб, бублики, калачі, м’ясо й молоко. У другому знайшов одяг: сорочки, штани, черевики, намисто. А в третьому — золото.Так ластівка віддячила родині за порятунок її життя. Згодом Максим збудував великий будинок, і вся сім’я переселилася зі старої хатини. Відтоді вони зажили щасливо. Мораль цієї історії полягає в тому, що добрі вчинки, навіть невеликі, можуть повернутися до людини сторицею. Максим і його діти врятували ластів’я, не чекаючи нагороди, а пташка згодом віддячила їм за доброту, принісши достаток і щастя. Це вчить нас бути милосердними, допомагати іншим у біді та вірити, що добро завжди винагороджується, хоч іноді й несподіваним чином. Радимо прочитати схожі казки для дітей: “Кривенька качечка” (українська народна казка) Сюжет: Бідна дівчина рятує кривеньку качечку, яка виявляється зачарованою. За доброту качечка допомагає їй здобути багатство і щастя. Схожість: Добрий вчинок призводить до винагороди, є елемент дива. “Дванадцять місяців” Сюжет: Добра дівчина допомагає природним силам (місяцям), і вони винагороджують її за це, на відміну від злої мачухи та її дочки. Схожість: Доброта до природи чи інших істот повертається благом. “Пані Метелиця” (братів Грімм) Сюжет: Добра дівчина працює старанно і допомагає старій жінці (Пані Метелиці), за що отримує золото, а лінива сестра — покарання. Схожість: Винагорода за працьовитість і доброту.

Давним-давно в королівстві, де вітер співав у кронах вікових дубів, а озера відбивали срібло місяця, жив принц Іван. Його очі горіли жагою пригод, але серце тужило за чимось більшим, ніж палацові бали чи полювання. Одного вечора, коли сутінки обійняли землю, він узяв лук і стріли й подався до лісу, щоб знайти відповідь на свою внутрішню тривогу.Раптом тишу розірвав звук — ніжний, сумний спів, що линув від далекого озера. Іван пішов на голос, і серце його забилося швидше, коли він побачив картину, від якої перехопило подих. На воді гойдалися білі лебеді, їхнє пір’я виблискувало в місячному світлі, а посеред них стояла дівчина. Її золоте волосся спадало хвилями до землі, очі сяяли, як зірки, але в них тремтіли сльози. “Хто ти?” — тихо спитав Іван, боячись зруйнувати цю мить. “Я Олена, — відповіла вона голосом, що дзвенів, як кришталь. — Принцеса цього краю, але тепер лише тінь себе. Злий чаклун Ворон зачарував мене й моїх сестер. Удень ми лебеді, а вночі — люди. Лише той, хто любитиме мене всім серцем, може зламати ці пута”. Її слова пронизали Івана, і він відчув, як у грудях розквітає тепло. “Я врятую тебе, Олено, — сказав він, — клянуся зірками над нами”.Наступного дня Іван не міг думати ні про що, крім її сумних очей. Він пішов до старої Марфи, мудрої бабусі, що знала всі таємниці лісу. Її зморшкувате обличчя освітила слабка усмішка, коли вона вислухала його. “Щоб перемогти Ворона, тобі потрібна квітка папороті, — сказала вона, — але вона цвіте лише в ніч на Івана Купала, і чаклун стереже її, як свій найбільший скарб. Будь готовий, хлопче, бо його сила темна й підступна”.Дні тяглися повільно, але Іван готувався: точив меч, молився до зірок, згадував Олену. Нарешті настала та ніч — повітря тремтіло від магії, а ліс шепотів заклинаннями. Іван ступив у хащі, де серед папоротей мерехтів маленький вогник — квітка, що обіцяла порятунок. Та щойно він простягнув руку, земля здригнулася, і з темряви виріс Ворон. Його плащ гойдався, як крила, очі палали червоним, а голос гримів: “Ти смієш кинути мені виклик, смертний? Вона моя назавжди!”Іван затремтів, але згадав Оленині сльози. “Я не боюся тебе!” — крикнув він і вихопив меч. Ворон розсміявся, обернувшись на величезного птаха з пазурами, гострими, як кинджали. Битва була лютою: меч дзвенів, крила гуділи, а ліс стогнав від їхньої боротьби. Нарешті Іван, зібравши всі сили, схопив квітку й кинувся до озера, відчуваючи, як Ворон дихає йому в спину.На березі він упав на коліна, виснажений, але не зламаний. Лебеді гойдалися на воді, і серед них була Олена — її біле пір’я тремтіло в передчутті. Іван підняв квітку до неба, і голос його затремтів від сліз: “Олено, я люблю тебе більше за життя! Хай чари розвіються силою мого серця!” У ту мить світло спалахнуло, наче сонце зійшло вночі. Ворон закричав від болю, його темрява розтанула, і він зник, залишивши по собі лише жменьку попелу.Олена скинула лебедине пір’я, і перед Іваном постала принцеса — прекрасна, як мрія. Її сестри, сміючись і плачучи від радості, обіймали одна одну, а озеро засяяло, наче всипане діамантами. Олена кинулася до Івана, її руки обвили його шию. “Ти повернув мені свободу, — прошепотіла вона, і сльози щастя котилися по її щоках. — Я знала, що ти прийдеш”.Вони повернулися до королівства разом, і народ зустрів їх дзвоном і квітами. Весілля було таким, що про нього співали пісні: небо палало зорями, а вітер ніс аромат трав. Олена стала королевою, але люди називали її Принцесою-лебедем, бо щовесни над озером кружляли лебеді, наче дякуючи за її врятовану душу. А Іван щоночі дякував зіркам за те, що знайшов свою любов — сильнішу за будь-які чари. Мораль казки “Принцеса-лебідь” полягає в тому, що справжнє кохання, відвага та віра в себе здатні подолати будь-які перешкоди, навіть найтемніші чари. Іван своєю сміливістю і щирою любов’ю до Олени перемагає злого чаклуна, показуючи, що добро завжди тріумфує над злом, а наполегливість і доброта приносять щастя. Радимо прочитати ще казки для дітей про принцес: Рапунцель – це чарівна казка про дівчину з довгим золотим волоссям, яку зла чаклунка зачинила у високій вежі. Кожного дня чаклунка приходила до неї, примовляючи: «Рапунцель, Рапунцель, спусти своє волосся!» Але одного разу принц почув ці слова й знайшов спосіб дістатися до дівчини. Попереду їх чекали випробування, магія й справжня любов. Чи зможе Рапунцель знайти свободу та щасливе життя? Спляча Красуня — чарівна і зворушлива історія про принцесу, що прокидається від довгого сну завдяки поцілунку справжнього кохання, знову оживає в нашій новій версії! Попелюшка — це історія про добру і сміливу дівчину, яка переживає важкі часи, але завдяки своїй доброті та рішучості знаходить своє щастя. Мрії збуваються, і навіть підлість не може перемогти чистоту серця. І хто знає — можливо, саме ви знайдете свій власний чарівний шлях до щастя!

Жив собі одного разу собака – веселий, жвавий і трохи жадібний. Одного ясного дня він знайшов на дорозі велику, соковиту кістку. “Оце так вдача!” – подумав собака, облизуючись. Він міцно схопив кістку зубами і побіг додому, щоб насолодитися своєю знахідкою в спокої.Дорога додому пролягала через невеликий дерев’яний місток над тихою річкою. Сонце світило яскраво, і вода в річці була чистою, як дзеркало. Собака, тримаючи кістку в зубах, ступив на місток і раптом глянув униз. А там, у воді, він побачив іншого собаку! Той “собака” дивився на нього, а в зубах у нього була така ж велика і соковита кістка.“Хто це такий? І чому в нього така ж кістка, як у мене?” – подумав наш собака. Йому стало заздрісно. “Моя кістка хороша, але якщо я заберу ще й ту, то буду мати вдвічі більше!” – вирішив він. Жадібність засліпила його, і він, не довго думаючи, гавкнув на відображення, щоб налякати “суперника” і змусити його кинути кістку.Та щойно собака роззявив пащу, його власна кістка випала з зубів і плюхнулася у воду. Бульк! – і вона зникла в глибині річки. А відображення у воді? Воно лиш хитро посміхнулося і зникло разом із кісткою, яку собака так хотів забрати.Собака стояв на містку, здивовано кліпаючи очима. Він втратив свою кістку, а іншої так і не отримав. “От дурень я!” – подумав він, похнюпивши носа. З того дня собака зрозумів: не варто гнатися за тим, що здається кращим, якщо це може коштувати тобі того, що вже маєш.

Давним-давно, коли земля ще була вкрита густими джунглями, а в небі гуділи величезні птеродактилі, жив собі маленький динозавр Тімо. Тімо був тиранозавром, але зовсім не страшним – він був ще малюком, з короткими лапками та великими допитливими очима. Найбільше на світі Тімо любив гратися і знаходити нових друзів, але була одна проблема: інші динозаври його боялися. “Ти ж тиранозавр! Ти виростеш і будеш нас їсти!” – казали вони та тікали, щойно бачили його.Одного дня Тімо гуляв біля річки, сумно махаючи хвостом. “Чому ніхто не хоче зі мною дружити?” – думав він. Раптом він почув дивний звук – “бум-бум-бум!” – і побачив, як із джунглів викотився величезний круглий камінь, блискучий, наче веселка. Камінь зупинився прямо перед Тімо, і з нього почувся тихий голос: “Я – Камінь Дружби. Якщо ти виконаєш три добрі справи, я допоможу тобі знайти справжніх друзів!”Тімо зрадів: “Три добрі справи? Це ж так просто!” І він одразу побіг шукати, кому б допомогти.Перша добра справаНеподалік Тімо побачив маленького трицератопса Тріша, який застряг у густому чагарнику. Його роги заплуталися в ліанах, і він жалісно пищав: “Допоможи, будь ласка!” Тріша спочатку злякалася, побачивши Тімо, але той лагідно сказав: “Не бійся, я тільки допоможу!” Тімо обережно розсунув ліани своїми лапками і звільнив Трішу. Вона здивовано кліпнула: “Дякую, Тімо! Ти зовсім не страшний!” Тімо посміхнувся, а Камінь Дружби, який котився за ним, засвітився яскравіше. Друга добра справаДалі Тімо почув гучний плач біля скелі. Це був птеродактиль Піко, який випадково впустив своє улюблене пір’я в глибоку тріщину між каменями. “Я не можу дістати, а без нього я не зможу літати так швидко!” – скаржився Піко. Тімо задумався: його лапки були короткими, але він мав сильний хвіст! Він обережно просунув хвіст у тріщину і витягнув пір’я. Піко закричав від радості: “Тімо, ти мій герой!” І Камінь Дружби знову засвітився, ще яскравіше.Третя добра справаНарешті Тімо дійшов до великого болота, де почув гучне “буль-буль”. Це був диплодок Додо, який застряг у багнюці. Додо був величезним, але дуже добрим, і він благав: “Тімо, допоможи, я не можу вибратися!” Тімо зрозумів, що самотужки не впорається, і побіг кликати Трішу і Піко. Разом вони придумали план: Піко скинув міцну ліану з дерева, Тріша зачепила її рогами, а Тімо тягнув з усієї сили. Додо нарешті вибрався з болота і вдячно прогудів: “Ви всі мої рятівники!”Чарівний фіналКоли Тімо виконав третю добру справу, Камінь Дружби засвітився так яскраво, що всі динозаври в джунглях збіглися подивитися. Камінь заговорив: “Тімо, ти довів, що справжній друг – це той, хто допомагає іншим. Відтепер усі знатимуть, що ти добрий!” І справді, Тріша, Піко і Додо стали найкращими друзями Тімо. Вони разом гралися, бігали по джунглях і навіть влаштували велике свято біля річки, де Камінь Дружби сяяв, як маленьке сонечко.З того дня Тімо зрозумів: не важливо, який ти на вигляд, важливо, яке в тебе серце. А Камінь Дружби залишився в джунглях, чекаючи на нового героя, який захоче знайти справжніх друзів.