Казки для дітей 7–8 років

Жили собі дід і баба. Дітей у них не було.— Діду, — зітхала баба, — живемо ми добре, а діток у нас немає. Що ж маємо робити?— Та що ж, бабо, — відповідає дід. — Візьмімо якусь дівчинку за доньку — і буде нам дитина.Так і зробили. Взяли вони дівчинку з дуже бідної родини. Виховали її, вигодували, і виросла з неї красива й добра дівчина.Але трапилось лихо — баба померла. Через якийсь час дід одружився вдруге. Нова жінка прийшла в дім зі своєю дочкою. Тож тепер у діда стало дві дівчини.Та мачусі дідова дочка не припала до душі. Була вона надто гарна й чемна, а її власна дочка — недбала й нечепурна. Уся робота по господарству лягала на плечі дідової дочки. А коли дід повертався з поля, мачуха казала:— Це все моя донька зробила. А твоя тільки тиняється, нічого не хоче робити!Якось дівчина не витримала й каже:— Тату, це не моя мама, а мачуха. Моя мама померла. А ця мене б’є, змушує тяжко працювати. Я більше так не можу.Зібралася дівчина й пішла світ за очі. Дід її відмовляв, але вона була рішуча — таки подалася в дорогу.Йшла вона, йшла, аж дісталася до саду. Сад був дуже гарний, а на самому краєчку — стара яблуня, вся в павутинні й пилюці. Дівчина сіла під нею відпочити, а яблунька й мовить:— Донечко, обчисти мене, я тобі ще в пригоді стану. Дівчина обережно обчистила яблуньку, навела лад і відпочила в її затінку. Потім рушила далі.Йшла вона довго, й зненацька захотілося їй пити. Побачила криничку, але вода в ній була мутна й каламутна. Та раптом криничка озвалася:— Дівчино, почисть мене, і я тебе виручу у скруті.Дівчина не пошкодувала сил — почистила криничку, аж та заясніла чистою водою. Напилася дівчина й рушила у путь далі.Йшла дівчина все далі й далі, аж ось зголодніла. Глянула вбік — стоїть хатинка, мов із казки. Зайшла всередину — а там на столі лежить сірий хліб, і ніби сам до неї промовляє:— Поклади мене в піч, хочу спектися!А піч стара, занедбана, вся в попелі та сажі, хоч винось її з хати. І просить піч:— Полагодь мене, дівчино, почисть гарно, бо не можу хліб спекти.Дівчина не лінувалася — поприбирала піч, вимела попіл, розклала вогонь. Коли піч добре розігрілася, поклала хліб і чекала, доки спечеться. Спекла, поїла й рушила далі.Та дорогою раптом помітила — нема на нозі одного туфелька! Згадала: загубила його біля кринички. Зажурилася дівчина, та вирішила повертатись додому. Але вже не тією стежкою, якою прийшла, а зовсім новою дорогою. А той один туфельок, що лишився, зняла й понесла в руці, думаючи: «Куплю ще одного такого, щоб була пара».Прийшла додому — а мачуха як накинулась:— Ах ти така-сяка! Ще й повернулась?! Лізь на піч і сиди тихо, щоб і духу твого не було чути!А свою дочку мачуха вбирає, причепурює, та ще й у село відсилає. Аж тут доходить до неї чутка: мовляв, син великого пана шукає собі наречену.«Ото вже моя донька йому в пару!» — зраділа мачуха й заходилась готуватися до сватання.А тим часом панський син, засмучений, бо батько не дозволяв йому женитися з простою дівчиною, пішов мандрувати світом. Ішов, ішов — та й потрапив саме на ту дорогу, якою колись йшла дідова дочка.Втомився — сів перепочити під яблунею, що її дівчина колись очистила. Подивився — а яблука на ній такі гарні, аж дух захоплює. Хотів було зірвати — аж раптом яблуня заговорила:— Рви, не бійся! Це твоя суджена мене колись обчистила. Я тому так рясно й роджу.Хлопець здивувався. «Моя суджена? Я її ще й не бачив…» — подумав. Але зірвав яблуко, з’їв — і рушив далі.Йде — і ось спрага мучить, у роті пересохло. Побачив у лівому боці криницю. Підходить — вода чиста, аж блищить. Нахилився — і побачив біля кринички… туфельок.«Що це за туфельок? Звідки він тут?» — здивувався хлопець.— Це твоя суджена мене тут згубила, — почув він голос. — У неї є пара до мене. Вона береже її.— А як же мені знайти ту, кому ти належиш?— Хто взує мене легко, кому я припаду як рідний, — от та й буде твоя дружина.— Такого я ще не чув… — мовив хлопець і взяв туфельок із собою.Іде хлопець, іде… Вже змучився — і спрага, і голод дошкуляють. Став, глянув на шлях — а далі знов пішов. Іде та й іде, аж раптом бачить: стоїть хатка. «Може, тут хоч що перекушу», — подумав хлопець і зайшов усередину.А в хаті — чисто, затишно. На столі — хліб, а поруч два рум’яних пироги. І тут хліб заговорив:— Один пиріг з’їж сам, а другий віднеси своїй нареченій.— Якій нареченій? — здивувався хлопець. — Я ж нежонатий.А хліб відповів:— Хто легко й вільно взує той туфельок, що ти носиш, — ото і є твоя суджена. Візьми пиріг — і вертайся. Вона чекає.Послухав хлопець, узяв пиріг і повернувся додому. Приходить і каже батькові:— Батьку, я знайшов чарівний туфельок. Яблуня до мене промовляла, криничка — теж, а тепер ще й хліб. Вони всі сказали: знайди дівчину, що згубила туфельок — вона моя доля.Батько не перечив. Узяли туфельок, сіли з двома слугами у карету — і вирушили шукати. Їздили селами, ходили від хати до хати, приміряли туфельок усім дівчатам. Та все дарма: в одної нога замала, в іншої завелика, а в третьої крива.Пан здивувався:— Що ж це за дівчина така мала бути, що туфельок їй якраз?А син не зневірюється:— Не журіться, тату. Ще багато сіл попереду. Знайдемо.А тим часом мачуха вдома свою дочку наряджає, причісує, підфарбовує. А дідовій дочці наказує:— Ти, ледащице, не смій злазити з печі! Сиди там, як миша під віником!А та дівчина сидить собі тихенько на печі, туфельок пригорнула до грудей, і мовчить.Наближається панська карета до села. Мачуха аж в паніці — сіпає дочку:— Швидше, до дзеркала! Ще трохи — й вони в сусідів! Підфарбуйся! Очі, щоки, губи — щоб була, як панянка!А в дідової дочки туфельок захований у пазусі. Тихо сидить, мовчки чекає.Заїжджає пан з сином у подвір’я…— Добрий день, бабусю, — каже пан. — Чи є у вас дочки?— Є, є, паночку! — метушиться баба. — Є у мене донечка, одна-єдина, мов писаночка!— Ну то покличте її сюди, — мовив панський син.— Прошу до хати, прошу! — баба аж сяє. — Зараз вийде, зараз приміряємо!Панський син дістає туфельок, міряє — а він ніяк на бабину дочку не налазить. Та пхне, верещить:— Та як не лізе! Та ще трохи! Ой, станьте, пане, не так міряєте!А баба зразу:— Та вона взує, вона взує! Тільки… тільки дайте сокиру! Та трохи ніжку підправимо — та й буде!Пан тільки засміявся.А на печі дідова дочка, тиха, заплакала. Пан глянув угору:— А це хто у вас там на печі? Може, ще одна дівчина є?— Та то… Та то нікому не треба, — відмахнулась мачуха. — Ледача, брудна, неварта вашої уваги.— А все ж давайте, хай злізе. Нам треба кожну дівчину спробувати.— Ану злазь, невмивана! — крикнула баба.Злізла дівчина з печі — очі опущені, сором’язлива. Але тільки зійшла до хати — ніби світло сяйнуло, така гарна була. Вийняла з пазухи свою туфельку — взула, і якраз! А панський син подав другого — і той став до ноги, мов литий. Тут він витягає пиріг — подає дівчині. І пиріг заговорив:— Оце твоя дружина.Не гаючись, посадили її до карети і поїхали до панського двору.А тільки-но карета заїхала за ворота — як баба на свою дочку з кулаками:— Ой, ти ж нещастя моє! Хіба ж то ноги — то копита! Через тебе та ніклея пішла до пана, а ти лишилася, як кваша!А в пана — весілля. Гарне, веселе! Панський син оженився з дідовою дочкою. І хоч великої музики не було, лише одна сопілочка грала — та так гарно, що ще й нині по селах згадують.І жили вони довго і щасливо.

У нашому селі жив собі один чоловік, такий уже дивак, що як тільки хтось йому щось розповість — одразу відповідає:— А мені що до того? Чужа справа — не моя справа. Навіть небо чужого лиха не боїться!Тож і прозвали його всі в селі — Не-моя-справа.Якось цей чоловік поїхав до міста й купив мішок соєвих бобів. Закинув його собі на плече й пішов додому. Та не помітив, що мішок дірявий. І поки крокує, боби один за одним висипаються просто на дорогу. Наздоганяє його сусід, теж із базару вертається. Побачив, як боби сиплються, та й питає:— А як гадаєш, коли в когось біда — слід йому про це сказати?— Та ні, — буркнув Не-моя-справа. — Чужі справи — не моя турбота. Тобі ж яка з того користь?Сусід зітхнув, нічого не сказав.Ідуть далі. А боби — сип, сип, сип… Мішок уже напівпорожній. Сусід знову питає:— А як можна допомогти, хіба не варто?— Навіщо? — знизав плечима Не-моя-справа. — Допомагай, коли сам хочеш мати з цього вигоду. А так — не встрявай!От дійшли вони до села. Тільки тут Не-моя-справа побачив, що мішок майже порожній, і бобів майже не залишилося.Розсердився, загорлав:— Чому ж ти нічого не сказав?! Он скільки загубив!Сусід спокійно відповів:— Та ж ти сам казав: не моя справа. От я й не втручався…

Одного вечора, зголоднівши, лисиця залишила свою нору й рушила в ліс на пошуки їжі. Вона довго блукала між деревами, обшукувала кущі й прислухалася до кожного шереху, але марно — жодної поживи не трапилося.Згадалося їй, що ще з учорашнього дня й крихти не мала в роті. І серце її сповнилося образою та гнівом — на лева. Адже саме через нього вона втратила смачну вечерю. Напередодні лисиця потай пробралася до села, поцупила качку й уже збиралася тікати, як зненацька почула грізне ревіння лева. Злякавшись, кинула здобич і дала драпака.— Якби не той ревун, я б зараз не мучилась від голоду, — сердито бурмотіла лисиця.Вона йшла далі, сердита й зосереджена, не помічаючи нічого довкола, аж раптом — просто перед нею з’явився лев. Лисиця здригнулася, та швидко взяла себе в руки та з удаваним переляком вигукнула:— Леве, тікай! Біда насувається — ось-ось почнеться страшна буря!— Я важкий і сильний, — заричав лев. — Мене буря не злякає.— Але вітер буде такий шалений, що повалить навіть найміцніше дерево! Що ж ти робитимеш?— Я просто ляжу на землю, — спокійно відповів той.— І це не врятує тебе, буря все одно підхопить! Може, ти хапатимешся за стовбур?— Так, триматимусь за дерево.— Даремно! Вітер не вщухне кілька днів — ти не зможеш так довго протриматися.Почувши таке, лев занепокоївся й закричав:— То порадь мені, що робити?! Лисиця хитро всміхнулася:— Дозволь, я прив’яжу тебе до дерева. Так ти будеш у безпеці, жоден вітер тебе не здолає.— Розумна думка! — погодився лев.Лисиця швиденько прив’язала лева до стовбура. Сіла собі поблизу на камінчик і спостерігає. Лев озирнувся:— А чому ж ти сама не шукаєш схованки від бурі?— Бо ніякої бурі не буде, — байдуже мовила лисиця.Лев розлютився, заревів на весь ліс. На його крик збіглися інші звірі, здивовано розглядали цю картину: лев — прив’язаний, лисиця — спокійна.— Що тут сталося? — запитали.— Це я його зв’язала, — відповіла лисиця, — за те, що вчора лишив мене без вечері. Нехай це буде наука кожному: навіть найсильніший має пам’ятати про справедливість.Після цих слів вона гордо пройшлася перед усіма, а звірі з подивом і повагою проводжали її поглядом.

Жила-була бідна вдова. День і ніч вона працювала, мріючи про те, щоб її єдиний син здобув освіту і став ученим. Хлопчик у дитинстві вчився із великим захопленням: він любив книги, читав їх уважно й охоче. Мати раділа, що її син розумний, працьовитий і старанний.Та коли хлопчик підріс, він почав задаватися. «Я вже все знаю, навіщо мені ще вчитися?» — вирішив він. Поступово хлопець розлінився: перестав ходити до школи, натомість гуляв деінде, приховуючи від матері свою недбалість.Одного разу, блукаючи дорогою, він помітив великий камінь. Біля нього сиділа дуже стара жінка і старанно терла об камінь грубу залізну палицю. Хлопчик здивувався і запитав:— Навіщо ви точите цю палицю об камінь? — Хочу виточити з неї тоненьку голку, — відповіла старенька.— З такої товстої палиці — голку? — вигукнув хлопчик і засміявся. — Та ви ж стара, не встигнете це зробити за все життя!— Моя палиця справді велика, та моя воля ще більша, — відповіла жінка. — День за днем я працюватиму, і настане мить, коли я досягну свого. Адже недарма кажуть: «Захочеш — гору звернеш!» А ти, хлопче, ледарюєш, не хочеш вчитися і ще й обманюєш свою матір, яка без упину працює для твого щасливого майбутнього. Чи не соромно тобі?Хлопець почервонів від сорому. Він низько вклонився старенькій, подякував за мудру науку й негайно повернувся до школи. Відтоді він учився ще старанніше.Минуло багато років, і хлопчик виріс. Він став видатним ученим, яким пишалася його мати.

Жив у густому лісі маленький вовчик Вухань. Він був спритний, цікавий, але дуже боявся одного – зробити помилку. Найбільше Вухань хвилювався, коли старші вовки говорили про полювання. “А що, якщо я не спіймаю здобич? А якщо всі сміятимуться?” – думав він і ховався за кущами, коли приходив час вчитися.Його старший брат, Вовк Вітрогон, був справжнім майстром полювання. Одного дня він помітив, як Вухань сумно сидить біля річки, і підійшов до нього.– Чому ти не з нами, малий? – запитав Вітрогон.– Я боюся, – зітхнув Вухань. – Якщо я спробую полювати і в мене не вийде, усі подумають, що я невдаха.Вітрогон усміхнувся і поклав лапу на плече брата.– Знаєш, коли я вчився полювати, я одного разу спіткнувся і гнався за своїм хвостом замість зайця! Усі сміялися, але я спробував ще раз. Помилки – це не кінець, а лише крок до майстерності.Вухань невпевнено глянув на брата.– А якщо я ніколи не навчуся?– Спробуймо разом, – запропонував Вітрогон. – Тільки обіцяй, що не здасися, навіть якщо щось піде не так.Наступного ранку вони вирушили до лісу. Вітрогон показав Вуханю, як тихо ступати і прислухатися до шелесту. Першого разу Вухань наступив на суху гілку – тріск розлякав кролика. Вовчик засмутився, але Вітрогон лише підморгнув:– Бачиш? Тепер ти знаєш, що гілки треба обходити. Спробуй ще!Другого разу Вухань спробував підкрастися до пташки, але занадто поспішно стрибнув і впав у кущі. Вітрогон засміявся, але не насміхався, а допоміг братові встати.– Ти вже ближче, ніж учора! – сказав він.Минали дні, і Вухань ставав дедалі сміливішим. Одного вечора він нарешті спіймав маленьку мишку. Це була не велика здобич, але вовчик радів, наче здолав самого лося. Він гордо ніс мишку до лігва, а Вітрогон ішов поруч і хвалив: – Бачиш, брате, кожна помилка вчила тебе. І ось – твій перший успіх!Відтоді Вухань більше не боявся пробувати. Він зрозумів, що помилки – це не страшно, а просто частина шляху до великої мети. І щоразу, коли в нього щось не виходило, він згадував слова брата: “Помилки – це лише крок до майстерності”. Мораль: Помилки – це частина навчання. Не бійся їх, бо кожен невдалий крок наближає тебе до успіху.

Жив собі в маленькому італійському містечку старий майстер Джеппетто. Він був самотнім і мріяв про сина. Одного дня він узяв шматок деревини й вирізав із нього ляльку — хлопчика з кумедною посмішкою. «Назву тебе Піноккіо!» — сказав Джеппетто, милуючись своєю роботою.На диво, добра фея почула його бажання. Вона торкнулася Піноккіо чарівною паличкою, і дерев’яний хлопчик ожив! Він затанцював і весело вигукнув: — Джеппетто, я живий! Я твій син!Джеппетто, не тямлячи себе від щастя, обійняв його: — Мій хлопчику! Але слухай, Піноккіо, будь чемним і чесним, добре?— Обіцяю, тату! — радісно кивнув Піноккіо.Фея з’явилася перед ними й мовила: — Піноккіо, якщо хочеш стати справжнім хлопчиком, твоє серце мусить бути правдивим. Кожна брехня матиме наслідки. Пам’ятай це!Та Піноккіо був страшенно цікавим. Замість піти до школи, як обіцяв, він побачив афішу лялькового театру й побіг туди. Господар театру, Манджафуоко, побачив живу ляльку й вигукнув: — Хлопче, ти диво! Залишайся в моєму театрі, будеш зіркою!— О, я хочу бути зіркою! — заплескав у долоні Піноккіо.Виступи Піноккіо сподобалися глядачам, і Манджафуоко, вражений його талантом, винагородив його п’ятьма золотими монетами. «Це тобі за гарну роботу, — сказав він. — Але витрать їх із розумом!» Піноккіо, сяючи від радості, заховав монети в кишеню, мріючи купити собі гарну книжку для школи й новий капелюшок для Джеппетто.Коли Джеппетто дізнався, що Піноккіо не був у школі, він розсердився: — Піноккіо, де ти був? Чому не в школі?Піноккіо почервонів і пробурмотів: — Е-е… Мене… викрали! Так, викрали бандити!Раптом — о диво! — його ніс почав рости. Піноккіо злякався: — Ой, що це? Мій ніс! Фея з’явилася знову й суворо сказала: — Піноккіо, брехня робить твій ніс довшим! Скажи правду, і він стане як був.— Гаразд, гаразд! Я був у театрі, — зізнався Піноккіо, і ніс одразу зменшився.Та Піноккіо не втримався від нових пригод. Дорогою додому він зустрів Лисицю і Кота, двох шахраїв. Лисиця солодко заговорила: — Піноккіо, у тебе є монети? Посади їх у Чарівному полі, і виросте грошове дерево!— Справді? — очі Піноккіо загорілися. — Тоді я буду багатий!— О, так! — підхопив Кіт. — Ти зможеш купити все, що захочеш!Піноккіо, не думаючи довго, віддав їм свої п’ять золотих монет, які заробив у театрі. Але шахраї зникли, а грошове дерево так і не з’явилося. Розгублений Піноккіо побіг до міста, щоб поскаржитися на обман. Там він зустрів поліцейського і, тремтячи, розповів: — Мене пограбували! Лисиця і Кіт забрали мої монети!Поліцейський відвів його до судді — суворого мавп’ячого судді, який сидів за високим столом і пильно дивився на Піноккіо. — Розкажи, що сталося, — сказав суддя, поправляючи окуляри. — І тільки правду! Піноккіо, сподіваючись уникнути сорому, збрехав: — Я йшов додому, а вони напали на мене і вкрали всі монети! Я ні при чому!Ніс його миттю виріс так, що ледь не зачепив стелю. Суддя насупився: — Хлопче, твій ніс видає тебе! Брехуни у в’язницю! Марш туди, Піноккіо!У в’язниці Піноккіо сидів у темному кутку, сумуючи: — Ох, якби я не брехав… Як же я повернуся до тата?Та через кілька днів у місті оголосили свято, і всіх в’язнів відпустили на волю. Піноккіо, радіючи свободі, вирішив негайно йти додому до Джеппетто. Але дорогою він зустрів хлопчика на ім’я Лампіоне, який весело гукнув: — Піноккіо, чув про Острів Розваг? Там можна гуляти, їсти солодощі й гратися цілими днями, і ніхто не сварить!— Справді? — загорівся Піноккіо. — Це ж мрія!— Ходімо зі мною, там усі щасливі! — підморгнув Лампіоне.Піноккіо, забувши про свої обіцянки, погодився. На Острові Розваг він гасав із іншими дітьми, сміявся й ласував цукерками. Але скоро помітив, що його вуха ростуть, а за кілька днів іззаду з’явився хвіст — він ледь не став віслюком! Переляканий, Піноккіо втік із острова, зрозумівши, що безвідповідальність призводить до біди.Тоді ж він дізнався, що Джеппетто, шукаючи його, був проковтнутий величезним китом. Піноккіо рішуче сказав собі: — Я мушу врятувати тата! Хай що буде, я його знайду!Він відшукав кита, стрибнув у його пащу й побачив Джеппетто, що сидів у темряві. — Тату, я тут! — гукнув Піноккіо.— Мій хлопчику! — зрадів Джеппетто. — Але як нам вибратися?— Тримайся за мене, я виведу нас! — відповів Піноккіо.Він хоробро поплив із Джеппетто на спині, і вони вибралися на берег. Фея, вражена його сміливістю, з’явилася й сказала: — Піноккіо, ти став чесним і добрим. Твоя мрія здійсниться!У ту ж мить Піноккіо відчув, як його дерев’яне тіло стає живим. Він став справжнім хлопчиком! Джеппетто обійняв його: — Я так пишаюся тобою, мій сину!Відтоді Піноккіо завжди казав правду, знаючи, що тільки вона веде до щастя. Мораль: Брехня завжди викривається, а правда й доброта роблять нас кращими.

Був собі колись пастух, що пас овець у горах. Часом розпалював вогнище під деревом, а часом сидів, споглядаючи далекі схили, де інші пастухи доглядали свої отари.Якось хлопцеві стало страшенно нудно. Думав він, думав, як себе розважити, аж вигадав. Зліз на великий камінь і гукнув щосили:— Вовки! Вовки! Рятуйте!Ближній пастух почув крик і кинувся на поміч. Хлопець, побачивши його, зрадів: «О, зараз повеселюся, хай ще й інші прибіжать!» І знову закричав:— Вовки! Вовки напали на овець! Допоможіть!Інші пастухи, почувши, помчали щодуху. Прибігли, захекані, і питають:— Де вовки? Кажи, де вони?А хлопець, сидячи на камені, всміхнувся:— Які вовки? То я пожартував, хотів вас налякати!— Що за жарти? — обурився один пастух.— Ганяв нас, наче дурнів, щоб посміятися? — додав інший. — Ох, і відлупцювати б тебе!Пастухи, бурмочучи, пішли до своїх овець, а хлопець тішився, сміючись із їхньої довірливості. «Ще раз так пожартую, — думав, — раз вийшло, то й вдруге вдасться».За кілька днів він знову закричав:— Вовки! Вовки! Рятуйте!Пастухи перезирнулися:— Знов він кричить, — сказав один.— Може, знову жартує? — засумнівався другий.— А якщо ні? Біжімо про всяк випадок!І вони кинулися бігти. А хлопець, побачивши їх, аж заливався сміхом:— Ха-ха! Ну й легковірні! Знов повелися!— Ти нас знову за дурнів маєш? — розгнівався один.— Серце мало не вискочило, поки добігли! — додав інший.Пастухи, стримуючи злість, мовчки повернулися до своїх справ.Минуло трохи часу. Сидів якось пастух під деревом біля вогнища, аж раптом побачив, як величезний вовк мчить до його овець, вишкіривши ікла. — Ой, лихо! Вовк! — закричав хлопець, кидаючись геть. — Вовк! Рятуйте! Мої вівці!Він гукав щосили, благаючи допомоги. Та пастухи, почувши, лише посміялися:— Чуєте цього брехуна? — гукнув один.— Знов жартує, — відмахнувся інший. — Годі нам його слухати.Хлопець не вгавав:— Справді вовк! Правду кажу! Біжіть швидше, бо овець порве!— Дури когось іншого! — крикнули йому. — Знаємо твої жарти!Ніхто не прийшов. Вовк роздер кількох овець і зник у лісі. Хлопець залишився сам, гірко шкодуючи про свої витівки.Відтоді він затямив: хто часто бреше, тому не вірять, навіть коли каже правду.

Далеко-далеко, за синіми морями та високими горами, розкинулося велике князівство. У ньому жили князь із княгинею та троє їхніх синів. Минув час, і вирішив князь оженити своїх дітей. Для двох старших синів наречених вже підібрали, а от для наймолодшого, Іванка, підходящої дівчини не знайшлося.Іншим був Іванко — не схожий на братів. Він не марив славою чи війнами, а любив тишу, музику й пісню. Цілими днями сидів із сопілкою, складаючи мелодії, які змушували серце тріпотіти.Тоді й сказав йому батько:— Сам вирушай у мандри, сину. Шукай свою наречену. Я не стану заперечувати проти того, кого обереш.Послухався Іванко, сів на коня та подався світ за очі — не як княжич, а як простий мандрівник.День мандрує, другий, третій… Стомився — приліг відпочити на узліссі. І тут до нього злетів метелик, мов жива веселка. Сів на щоку, ніби хотів щось прошепотіти. Іванко замилувався тим створінням, узяв його обережно на долоні, погладив, а метелик зручно вмостився йому на плечі.Відтоді мандрували разом — юнак і метелик. І хоч куди їхав Іванко, той яскравий супутник не покидав його.Одного дня Іванко добрався до самого берега моря. Несподівано здійнявся сильний вітер, ледь не зірвав юнака з коня. Але Іванко притис метелика до грудей, ховаючи від стихії.Коли буря вщухла, трапилося диво: метелик у його руках почав світитися й змінюватися — і за мить перед Іванком стояла чарівна дівчина з ніжною усмішкою та сяючими очима.— Ти врятував мене, — мовила вона. — Зла відьма зачарувала мене, і лише турбота та тепло серця могли зняти її прокляття. Так знайшов Іванко свою долю — не тільки найвродливішу, а й наймудрішу дівчину. Вони повернулися додому, де князь прийняв обраницю сина з радістю.І жили вони довго і щасливо — в любові, злагоді та мирі.

У селі Тиховій, серед широкої галявини, стояло одне-єдине дерево. Його гілки були тонкі, мов пташині крила, а кора — сріблясто-сіра, ніби вкрита легким серпанком. Колись давно воно цвіло — прозорими квітами, що світилися вночі, наче зорі. Але вже багато років ніхто того цвіту не бачив.Старі люди зітхали: — Дерево спить. Воно живиться добром і злагодою, а в нас… — і замовкали.Справді, у селі часто сварилися. Через мітлу біля паркану. Через яблука, що впали не в той двір. Через погляд, що здалося — кривий.Жила в тому селі дівчинка Марта. Їй було дев’ять. Вона любила дивитися на дерево — їй здавалося, що воно сумує. Поруч завжди бігав її пес Ґудзик — чорний, з рудими лапами та хвостом, що крутився, як гвинт. — Дідусю Савко, — запитала якось Марта, — чому дерево ніколи не цвіте?Старий дід підняв очі й тихо сказав: — Бо воно чекає. Його серце прокидається тільки тоді, коли люди згадують про любов.— А якщо я нагадаю? — спалахнули очі Марті.— Спробуй, дитинко… Лише знай: дерево не любить гучних слів. Воно чує лише справжнє.І Марта почала.Вона допомогла бабусі Марії донести важкий кошик. Потім підібрала кота бабусі Ганни, який заліз у калюжу, і витерла його своїм шарфиком. Помирила двох хлопців, які билися через старого м’яча. Гудзик гавкав і стрибав поруч, ніби підтримував кожен добрий вчинок.Уночі Марта пішла до дерева — і завмерла. На самій верхівці тремтів один-єдиний прозорий бутон, що світився м’яким світлом.— Побачило… — прошепотіла дівчинка.Наступного дня вона розповіла про це дідусеві. А він — іншим. І пішло… Хтось прибрав сміття біля криниці. Інші влаштували спільний сніданок. А ще — концерт для стареньких. Дерево розцвітало поволі, обережно, наче перевіряло: “Чи надовго це?”І от, коли все вже здавалося світлим, у село прийшов чужинець. Він був із сокирою і хитрим поглядом.— Продайте дерево. Я зроблю з нього настоянку безсмертя! — сміявся. — Не дамо! — відповіли всі разом. І вперше за багато років усі трималися за одне — за дерево, за мир.Тієї ночі на небі не було жодної хмари. А на галявині — не було жодної темної плями. Дерево Миру розквітло — так, як ніколи раніше. Його квіти світилися м’яко, тепло. Люди стояли в тиші. Хтось плакав. Хтось посміхався крізь сльози.А Марта тримала Ґудзика на руках і шепотіла:— Це не казка. Це ми. І ми це зробили. Кінець