Казки для дітей 7–8 років

У далекому селі, де хмари танцювали з вітром, жив хлопчик Тарас. Він був допитливим, але часто не розумів, чому його настрій то сяяв, як сонце, то ховався, наче місяць за хмарами. Одного дня, гуляючи лісом, Тарас натрапив на таємничу браму, увінчану квітами, які мерехтіли, наче зірки. Над брамою було написано: «Чарівний сад емоцій».З цікавості Тарас штовхнув браму і опинився в саду, де кожна рослина була унікальною. Повітря гуділо від шепоту квітів, а дерева гойдалися, наче в танці. Назустріч йому вийшла стара садівниця з очима, що сяяли мудрістю. «Ласкаво просимо, Тарасе, — сказала вона. — Цей сад — відображення твого серця. Кожна рослина тут — це твоя емоція. Доглядай їх, і сад цвістиме. Зневажу їх — і він зів’яне».Садівниця повела Тараса стежкою. Першою вони побачили яскраво-червону троянду, яка палала, наче вогонь. «Це гнів, — пояснила садівниця. — Він може зігріти, але якщо його не стримувати, він спалить усе довкола. Поливай його прохолодною водою терпіння». Тарас спробував, і троянда перестала палахкотіти, ставши ніжнішою. Далі росла ніжно-блакитна незабудка, що тремтіла від подиху вітру. «Це смуток, — сказала садівниця. — Не проганяй його, а дай йому сонячне світло добрих спогадів». Тарас згадав, як грався з друзями, і незабудка розправила пелюстки, засяявши.Потім вони підійшли до соняшника, який гойдався і сміявся, розсипаючи золоті іскри. «Це радість, — усміхнулася садівниця. — Вона росте, коли ти ділишся нею». Тарас уявив, як розповідає жарти сестрі, і соняшник виріс ще вище, освітлюючи сад.Але в кутку саду Тарас помітив бур’яни, що душили ніжні фіалки. «Це страх, — зітхнула садівниця. — Він росте, коли ти тікаєш від нього. Подивися йому в очі, і він відступить». Тарас згадав, як боявся темряви, але уявив себе хоробрим лицарем. Бур’яни почали в’янути, а фіалки, що символізували спокій, розквітли.Садівниця вручила Тарасу маленьку лійку і сказала: «Твій сад потребує щоденної турботи. Емоції — як квіти: їх треба поливати, обрізати, давати світло. Не бійся жодної з них, бо всі вони — частина тебе».Тарас повернувся додому, але сад залишився в його серці. Щоразу, коли він відчував гнів, смуток чи радість, він уявляв, як доглядає за квітами. З часом він навчився балансувати свої емоції, і його життя стало схожим на квітучий сад, де кожна квітка мала своє місце.А Чарівний сад, кажуть, і досі стоїть у лісі, чекаючи тих, хто готовий навчитися піклуватися про своє серце.

Кажуть, колись давно на одному з віддалених островів жили собі кішка й миша — не ворогували, а були нерозлучними подругами. Кішка полювала на пташок, мишка ласувала горіхами й солодкими каштанами, і жили вони в мирі та злагоді.Та одного разу мишка занудьгувала.— Мені вже набрид цей острів, — сказала вона. — Може, переберемось на материк?— Але як ми перепливемо море? — здивувалась кішка.— Дуже просто, — озвалася мишка. — Змайструємо човен із дерева.І справді: мишка десь відшукала великий шматок деревини, вигризла в ньому заглибину, щоб удвох із кішкою могли вміститися, і невдовзі човник був готовий. Сіли подруги в човен та й вирушили в подорож. Пливли-пливли — і зголодніли. Їжі не прихопили. Кішка згорнулася в клубочок, намагаючись заснути, а мишка лишилася насторожі. Та голод не давав їй спокою. Щоб хоч трохи вгамувати його, вона почала гризти дно човна. Коли кішка час від часу розплющувала очі, мишка вдавала, ніби спить. Так тривало доти, поки зуби мишки не прогризли дірку. Вода просочилася в човен, і він поволі почав тонути.Зрештою обидві опинилися у воді. Кішка, яка терпіти не могла мокнути, розлютилася.— Я тебе з’їм! — закричала вона, виборсувавшись із хвиль. — Почекай, поки виберемось на берег, — відповіла мишка. — Бо ще потонеш, а тоді вже точно не з’їси.Щойно ступили вони на сушу, кішка знову загарчала:— А тепер, зраднице, я тебе з’їм!— Тільки дай мені обсохнути! Ти ж не зможеш перетравити мокре м’ясо.Кішка замислилася, а мишка в ту ж мить — шусь! — у нірку. Кішка кинулася за нею, та не пролізла.— Вилазь, шахрайко! — кричить.— Ще чого! — відповіла мишка з глибини. — Тепер я тут надовго.Кішка сіла коло нори й почала чекати. А мишка, не гаючи часу, прокопала підземний хід, вислизнула з іншого боку й втекла геть.З того часу кішка й забула, що таке глибокий сон. Щоночі прислухається, чи не шкрябає десь мишка, і чатує біля кожної нори. А мишка з того часу добре знає: якщо побачить кішку — носа з нори не висуне.

Жив-був один багач. Усього мав доволі — і грошей, і землі, і худоби. Та несподівано прийшло до нього дивне щастя, від якого він втратив спокій.Одного вечора ліг багач спати, та сон не йшов до нього. Перевертався з боку на бік, а в голові крутилися думки:— Чого це цар збирає податки з бідноти, коли й так має всього вдосталь? А я? Сам себе голодом мучу, аби багатства прибуло… Якби вже трохи більше мав, то жив би, як людина, ще й бідним допомагав би, — міркував уголос.Раптом почув він чийсь шепіт біля самого вуха:— Ось тобі торбинка. Візьми її — і станеш ще багатшим! У ній один срібний. Та тільки-но візьмеш його — з’явиться новий. Бери стільки, скільки потрібно. Але пам’ятай: щойно набереш, одразу кинь торбинку в річку. Тільки тоді зможеш користуватися срібними. А якщо залишиш її в себе — всі срібняки перетворяться на камінці.Багач спочатку не повірив почутому. Але озирнувся — а біля нього справді лежить торбинка. Обережно засунув руку — і витяг срібного. Поклав на постіль, знову зазирнув — ще один з’явився.— Оце щастя! — зрадів.До самого ранку вибирав гроші — цілу купу наскладав. Аж світати почало, і надумав він: от зараз кину торбинку до річки, а тоді й житиму на повну силу — і собі на добро, і людям на користь.Та коли сонце зійшло, подумав інакше: — Потерплю ще день, наберу більше. Їсти не буду, аби час не гаяти.Але що більше він збирав, то більше хотілося. Не міг відірватися від торбини. В хаті — лише сухий хліб. Хотів би щось купити, та не смів і на хвильку від неї відлучитися.Так і минав день за днем. Тиждень. Місяць. Рік. Багач усе вибирав і вибирав срібняки, тішачи себе думкою:— Ну хто ж від грошей відмовиться? Та жити йому стало не краще, а гірше. Забув обіцянки, забув людей, забув навіть себе. Іноді доходив до річки, вже підносив торбинку, та тільки згадає, що тоді не буде більше срібних — і вертається назад.Постарів, знесилів, зблід, а руки все не відривалися від торбини. І помер так — біля купи срібняків, що так і не стали справжнім щастям. Мораль казки: Справжнє щастя не в багатстві, а в умінні бути вдячним і розуміти міру. Жадібність засліплює, позбавляє радості, друзів і навіть сенсу життя. Якщо обіцяєш допомагати — дій, бо відкладання перетворює добрі наміри на марні слова. Читайте ще більше казок про гроші: Про чарівні гроші – добра та повчальна казка про те, як щедрість і турбота здатні змінити світ. У село приходить чарівниця Золотинка й дарує людям особливі монети, які виконують бажання. Але лише ті, хто використовує їх з добрим серцем, знаходять справжнє багатство. Ця казка навчить дітей, що справжня цінність — не в грошах, а в добрих вчинках і щирій допомозі іншим. Зіркові гроші — зворушлива казка про силу доброти й віру в добро.Маленька дівчинка, залишившись сама у світі, не втратила милосердя. Віддаючи останнє нужденним, вона не чекала нічого на заміну. Але саме її щирість і щедре серце стали причиною справжнього дива — з неба посипалися зірки, що перетворилися на гроші. Ця казка навчить дітей, що добро завжди повертається, особливо тоді, коли його роблять від щирого серця Золота монета — мудра вірменська казка про цінність праці та справжню дорослість. Юнак хоче одружитися, але батько погоджується дати благословення лише тоді, коли син заробить золоту монету власними руками. Справжній урок починається там, де закінчуються хитрощі…Ця казка навчить дітей і підлітків, що тільки те, що здобуто власною працею, має справжню цінність.

Жив колись король, наймогутніший володар у цілому світі. Він був добрим і справедливим у мирні часи, грізним — на війні. Його вороги тремтіли перед ним, а піддані жили щасливо та задоволено. Його дружина, вірна супутниця, була чарівною й вродливою. У їхньому шлюбі народилася донька.Їхній розкішний і величний палац був сповнений придворних, а в стайнях стояли коні на будь-який смак — великі й малі, з усього світу. Але найбільше дивувало всіх те, що почесне місце у стайні займав осел із великими вухами. Проте він справді заслуговував на таку шану, адже щоранку замість гною залишав на соломі повну купу золотих монет. Та небо, яке часто змішує добро і зло, несподівано послало королеві тяжку хворобу. Шукали допомоги звідусіль, але ні вчені лікарі, ні знахарі не змогли зупинити гарячку, яка щодня лише посилювалася. Нарешті, коли настав її останній час, королева сказала чоловікові: — Пообіцяй мені, що якщо, коли мене не стане, ти знайдеш жінку розумнішу й вродливішу за мене, то одружишся з нею і даси королівству нового спадкоємця.Королева була впевнена, що таку жінку знайти неможливо, і тому вірила, що король ніколи більше не одружиться. Король погодився на її умову, і незабаром вона померла в нього на руках. Деякий час він був у безутішному горі, день і ніч сумував. Та за кілька місяців, на наполягання придворних, він вирішив одружитися знову. Проте виконати свою обіцянку було непросто: як не шукав, він не міг знайти жінку, яка б перевершила королеву в розумі й красі. Лише його власна донька мала вроду й чарівність, яких не мала навіть її мати.І ось, щоб дотримати своєї обіцянки, король вирішив одружитися зі своєю дочкою. Це налякало й засмутили принцесу, і вона намагалася переконати батька, що той чинить велику помилку. Приголомшена подіями, вона вирушила до своєї хрещеної феї, яка жила в коралово-перлинній печері.— Я знаю, чому ти прийшла, — сказала фея. — У твоєму серці велика печаль. Але я тут, щоб допомогти тобі, і ніщо не зашкодить тобі, якщо ти дослухаєшся до моїх порад. Ти не повинна прямо суперечити батькові, але спершу скажи, що хочеш сукню кольору неба. Він нізащо не зможе виконати це бажання.Тремтячи від хвилювання, принцеса пішла до короля й висловила своє прохання. Та щойно він почув його, негайно покликав найкращих кравців і наказав їм без зволікань пошити сукню кольору неба — інакше він повісить їх усіх.Наступного дня сукню принесли принцесі. Вона була найпрекраснішого небесного блакитного кольору. Радіючи й водночас тремтячи від страху, принцеса не знала, що робити далі. Але хрещена фея знову порадила їй: — Попроси тепер сукню кольору місяця. Твій батько напевно не зможе виконати й це прохання.Та щойно принцеса висловила своє бажання, як король викликав вишивальників і наказав їм пошити сукню кольору місяця до четвертого дня. І справді, в той день сукня була готова — прекрасна, срібляста, немов сам місяць. Принцеса знову захопилася її красою.Та хрещена не зупинилася на цьому й радила зробити ще одне прохання — сукню, що сяє, мов сонце. Цього разу король покликав заможного ювеліра й наказав виготовити тканину з золота й діамантів, погрожуючи йому смертю в разі невдачі. Протягом тижня ювелір закінчив роботу — сукня вийшла така сліпуча, що засліплювала очі кожному, хто її бачив. Принцеса не знала, як подякувати батькові, але хрещена знову прошепотіла їй на вухо: — Попроси в нього шкуру осла з королівської стайні. Король не сприйме це прохання всерйоз. Ти її не отримаєш — або я дуже помиляюся.Але принцеса не знала, наскільки велике було бажання короля догодити дочці. І майже відразу шкуру осла принесли їй.Знову налякана, принцеса звернулася до хрещеної, і та знову прийшла на допомогу: — Притворися, що погоджуєшся на шлюб. Обіцяй усе, що він забажає, але водночас готуйся до втечі в далекий край.— Ось, — продовжила фея, — скриня, куди ми покладемо твої сукні, дзеркало, туалетні речі, діаманти й інші коштовності. Я даю тобі свою чарівну паличку: куди б ти не пішла, скриня завжди буде слідувати за тобою, захована під землею. Якщо ти торкнешся паличкою до землі, скриня з’явиться.— А щоб тебе не впізнали, осляча шкура буде найкращою маскою: ніхто не повірить, що така красуня може ховатися під чимось таким жахливим. Уранці принцеса зникла, як і радила хрещена. Її шукали скрізь — у домівках, на дорогах, у найвіддаленіших місцях — та все дарма. Ніхто не міг навіть уявити, що з нею сталося.А тим часом принцеса втікала все далі. Усі, кого вона зустрічала, бачили перед собою потворну істоту в ослячій шкурі й не хотіли мати з нею справу. Вона простягала руки, благаючи дати їй бодай якусь роботу, але її вигляд відштовхував усіх.І ось нарешті вона дісталася до ферми, де якраз шукали когось на найчорнішу роботу — прати ганчірки, чистити корита для свиней. Вона працювала в закутку кухні, наражаючись на грубі жарти й глузування від інших слуг.У неділю вона мала трохи відпочинку: виконавши всі ранкові справи, зачинялася у своїй комірчині, милася, відкривала чарівну скриню, діставала свої флакони, розставляла дзеркало і приводила себе до ладу. Вона приміряла сукню місячного сяйва, потім ту, що блищала, мов сонце, і нарешті — блакитну, як небо. Єдине, що засмучувало її — у комірці не було місця, щоб розкласти довгі шлейфи. Але, дивлячись у дзеркало й бачачи себе молодою й прекрасною, вона відчувала щастя. Ці недільні миті підтримували її до наступного тижня.На великій фермі, де працювала принцеса, була пташина ферма, що належала могутньому королю. Там тримали найрізноманітніших рідкісних птахів з химерними звичками. Часто син короля зупинявся тут після полювання, щоб відпочити й освіжитися напоєм разом зі своєю свитою.Здалеку Осляча Шкура дивилася на нього з ніжністю й пам’ятала, що під брудом і лахміттям у неї все ще серце принцеси. «Який у нього благородний вигляд, — думала вона, — яка вишуканість у манерах! Щаслива та, якій він подарує своє серце. Якби він подарував мені хоч найпростішу сукню, я почувалася б у ній розкішніше, ніж у будь-якій зі своїх чарівних».Якось принц, шукаючи пригод, проходив подвір’я за подвір’ям і опинився в темному коридорі, де знаходилась скромна кімнатка Ослячої Шкури. Випадково він заглянув у замкову щілину. Це був святковий день, і принцеса вдягла свою сукню із золота й діамантів, що сяяла, як сонце. Принц затамував подих — така була її краса, молодість і скромність. Тричі він уже був готовий увійти, але щоразу стримував себе.Повернувшись до батьківського палацу, принц став задумливим, зітхав удень і вночі, відмовлявся від балів та розваг. Він втратив апетит і згодом впав у глибоку меланхолію. Коли він запитав, хто ця дівчина, що живе у злиднях, йому відповіли, що це Осляча Шкура — найпотворніше створіння після вовка, гарантовані ліки від кохання. Проте принц не повірив у це й не зміг забути побачене.Королева благала сина розповісти, що з ним сталося. Та він лише зітхав, плакав і мовчав. Лише одне він сказав — що хоче, аби саме Осляча Шкура спекла йому тістечко власноруч.— О небо, — сказали слуги, — та ж ця Осляча Шкура — брудна служниця!— Не має значення, — відповіла королева. — Треба зробити, як він хоче. Це єдиний шанс врятувати його.Отож Осляча Шкура взяла трохи борошна, яке вона спеціально просіяла, сіль, масло, свіжі яйця й зачинилася у своїй кімнаті, аби спекти тістечко. Але спершу вона вмилася, одягла сріблясту накидку — на честь важливого завдання.Як розповідають, готуючи тісто трохи поспіхом, вона ненароком впустила туди перстень великої цінності. Дехто, знаючи кінець цієї історії, вважає, що вона зробила це навмисно — і, певно, мали рацію. Бо коли принц заглядав у замкову щілину, вона, безперечно, його помітила. А отже, знала, що перстень буде прийнятий з радістю її коханим.Принц знайшов тістечко настільки смачним, що в пориві голоду ледь не проковтнув перстень! Побачивши всередині прекрасний смарагд і золоту обручку, що точно повторювала форму пальця Ослячої Шкури, його серце сповнилося невимовною радістю. Він поклав перстень під подушку, але хвороба його тільки посилилася. Лікарі, побачивши, що йому стає гірше, дійшли висновку, що він хворий на кохання.Одруження — попри все, що про нього говорять, — чудовий засіб від любовної недуги. Тож було вирішено, що принц має одружитися.— Але я наполягаю, — мовив він, — що візьму за дружину тільки ту, на чий палець підійде ця обручка. Ця дивна вимога здивувала короля й королеву, але принц був такий слабкий, що вони не наважилися перечити.Почали шукати дівчину, на чий палець підійде перстень — незалежно від її походження чи становища. По всій країні ширилися чутки, що щоб стати нареченою принца, потрібно мати дуже тонкий палець. Шарлатани пропонували свої способи: одні радили шкребти палець, як ріпу, інші — відрізати шматочок, а дехто пропонував змастити палець спеціальною рідиною, що мала зменшити його розмір.Почали з принцес, маркіз і герцогинь, але хоча пальці їхні були витончені — перстень не наліз. Потім спробували графинь, баронес і всю шляхту — і знову марно. Далі настала черга простих дівчат, які часто мають гарні, стрункі пальці — але й тут не вдалося знайти підходящу. Нарешті довелося звернутися до прислуги, кухонної челяді, служниць і пташниць із червоними, брудними руками. Спроба надягти крихітну каблучку на їхні незграбні пальці була схожа на те, якби хтось намагався протягнути канат у вушко голки.Випробування добігали кінця. Залишилася тільки Осляча Шкура у своєму темному куточку на кухні ферми. Хто б міг подумати, що саме вона стане королевою?— А чому б і ні? — мовив принц. — Покличте її сюди.Дехто засміявся, інші обурено вигукували, що не варто пускати цю жахливу істоту до кімнати. Та коли вона витягла з-під ослячої шкури руку — білосніжну, як слонова кістка, — і коли на її пальці наділи перстень, що підійшов ідеально, усі остовпіли від подиву.Відразу ж почали готувати її до візиту до короля, але вона попросила, перш ніж постати перед своїм володарем, дати їй змогу переодягтися. Справді, це прохання викликало усмішки, але коли вона з’явилася у палаці в неймовірно розкішній сукні, сяйво якої не мало собі рівних, з білявим волоссям, що виблискувало діамантами, з ніжно-блакитними очима й талією, яку можна було б обхопити двома руками, — навіть найвродливіші панянки двору в її присутності здавалася зовсім звичайними.Серед загального щастя й захоплення сам король не зміг не помітити вроди своєї майбутньої невістки, а королева була нею просто зачарована. Щодо принца, то його щастя було таким великим, що він ледь його витримував.Підготовка до весілля почалася негайно. Було запрошено королів з усіх навколишніх держав. Дехто прибув зі Сходу на величезних слонах. Інші мали такий грізний вигляд, що лякали дітей. З усіх куточків світу з’їжджалися гості до двору. Але навіть принц і численні царствені гості не змогли затьмарити величності батька нареченої, який упізнав свою доньку і впав перед нею на коліна, просячи пробачення.— Яке ж милосердне небо, — сказав він, — що дозволило мені побачити тебе знову, моя люба доню.Заливаючись сльозами радості, він ніжно обійняв її. Його щастя розділили всі, а майбутній чоловік був особливо радий дізнатися, що його тесть — могутній король.Саме в цю мить прибула й фея-хрещена, яка розповіла всім правду про те, що сталося. Її розповідь стала останнім тріумфом Ослячої Шкури.Неважко зрозуміти мораль цієї казки: краще витерпіти найтяжчі випробування, ніж зрадити своєму обов’язку. Чеснота іноді здається приреченою, але врешті-решт завжди перемагає.І хоч ця історія може здаватися неймовірною, доти, доки в світі існують діти, мами й бабусі — її пам’ятатимуть усі.

Жили-були чоловік і жінка, але між ними не було згоди: постійно сварились і ображали одне одного. Чоловік часто називав свою дружину дурною, а вона у відповідь звинувачувала його у тому, що він теж дурень. Так вони й жили — вічно в скандалах.Якось чоловік приніс додому сто фунтів масла і рису. Дружина розлютилась:– Ти що, зовсім розуму не маєш? Ти ж дурень, навіщо купив стільки масла і рису? Може, ти вже збираєшся святкувати весілля нашого сина чи готуватися до похорону свого батька?Чоловік здивовано відповів:– Про що ти говориш? Які весілля і похорони? Все це добре приберемо. Хай стоїть, поки не прийде Карнавал.Дружина заспокоїлася, приховала продукти й почала чекати. Час минав, а Карнавал так і не з’являвся. Одного разу, сидячи на лавці перед домом, вона побачила незнайомця, що йшов вулицею. Вона підняла руку і покликала його:– Гей, брате, підійди сюди!Незнайомець зупинився.– Слухай, брате, тебе часом не Карнавалом звуть? – запитала жінка.Хлопець зрозумів, що жінка не зовсім при здоровому глузді, і вирішив пожартувати:– Так, сестро, я Карнавал. А що сталося?Жінка почала скаржитись:– Знаєш що, Карнавале, ми не наймалися зберігати твої продукти. Чому ти так довго не забрав їх? Тепер все твоє добро лежить тут, а я змушена тобі все це зберігати! – Не сердься, сестро, я щойно йшов сюди, шукаючи ваш дім. Ось і знайшов, нарешті, – відповів Карнавал, вирішивши зробити вигляд, що все це правда.– Добре, заходь і забирай, – сказала жінка.Незнайомець зайшов у будинок, взяв мішки з рисом і маслом, навантажив їх на спину і пішов. Повернувшись додому, чоловік запитав у дружини:– Ну, що, Карнавал з’явився?– Так, з’явився, забрав усе своє, – відповіла жінка. – Я йому все віддала.– Який Карнавал? Про що ти говориш? Ти що, зовсім здуріла? Масло і рис? Як ти могла так?Жінка показала чоловікові, якою дорогою пішов «Карнавал». Чоловік осідлав коня і поїхав слідом.Тим часом Карнавал, помітивши, що чоловік їде за ним, сховав мішки з рисом і маслом у кущах і почав йти пішки. Коли чоловік наздогнав його, запитав:– Ти не бачив мандрівника, що йшов цією дорогою?– Так, бачив, – відповів “Карнавал”. – І що він ніс?– Масло і рис.– Ага, той самий! Коли ти його бачив?– Давно вже.– Як ти думаєш, я його наздожену, якщо буду швидше їхати?– Ну, навряд чи. – сказав «Карнавал». – Дивись: ти на коні, а він пішки. Поки твій кінь переставить всі свої ноги, рахуй: раз-два-три-чотири, а той, за ким ти женеться, адже на двох ногах. Йому, щоб ноги переставити, треба зробити всього лише: раз-два, раз-два! Уже швидше, ніж ти на коні будеш робити ра-а-з-два-а-а-три-и-и-чот-и-и-ри!Чоловік погодився і залишив коня, сам побігши пішки. Він постійно повторював:– Раз-два, раз-два, раз-два, раз-два!Карнавал тим часом навантажив мішки на коня і поїхав іншою дорогою.Чоловік, після довгого бігу, не знайшов ні Карнавала, ні його коня. Всі сліди зникли. Повернувшись додому, він почав знову сваритися з дружиною за втрату масла і рису. А дружина звинувачувала його за втрату коня.І так вони й продовжували сваритися: він її дурною назве, вона його дурнем. А Карнавал, посміхаючись, дивився на все це з боку.

Жив-був собі бідний дід. І от якось надумав піти до сільської управи. Там зустрів учителя — той стояв із сигарою в зубах. Дід йому каже:— Курите! Знову курите!Учитель усміхнувся:— А може, й ви закурите, діду? — і простягає сигару. Дід дивиться на неї та й питає:— Скажіть, пане учителю, як це ви курите дорогі сигари, а в мене й на простий тютюн грошей нема?— Бо я в школі вчився, — відповів учитель.Іде дід додому та думає: «А піду і я завтра до школи — може, й мені пощастить».Наступного ранку приходить до школи.— Що вам, дідусю? — запитує учитель.— Та хочу вчитися.— Ех, дідусю, трохи ви запізнилися…— Ну, тоді бувайте здорові… Але на другий день дід знову з’явився, ще й раніше.— Що вам, дідусю?— Учора ви сказали, що я трохи запізнився, то ось я — ще зранку!Учитель засміявся:— Та я не це мав на увазі. Ви не на урок запізнились — вас уже пізно вчити, бо ви надто старі.— І то правда, — зітхнув дід.Пішов додому. А дорогою — дивиться, лежить сумка. Підняв, відкрив — а вона повна грошей! Зрадів дід, приніс додому, показав бабі — і зажили вони, як у казці.Та от якось посварилися. Дід бабі щось різко сказав, та й ще й по потилиці стукнув. Образилася баба, розсердилася, пішла — і донесла в управу, що дід, мовляв, чужу сумку з грішми забрав.Забрали діда в поліцію — допитують, сварять, навіть б’ють. Тут і справжній господар сумки знайшовся — пан якийсь.Викликали діда до суду. Суддя питає:— Діду, ти гроші знайшов?— Знайшов.— А коли саме?— Та коли до школи ходив.Суддя глянув на діда: старий, сімдесят літ. А той пан — молодий ще. Подумав-подумав і каже:— Ні, не його це гроші.Отак і залишилися ті гроші дідові.

Зустріч, яка змінила всеУ великому місті жив собака-далматинець Понґо. Він був розумним і дуже відданим своєму господарю Роджеру. Одного вечора, коли Роджер грав мелодію на піаніно, Понґо сів поруч і прошепотів:— Роджере, мені здається, нам бракує в домі ще когось. Я — собачої подруги, а ти — дружини.Роджер посміхнувся і погладив його:— Можливо, ти правий, друже. Треба шукати любов!І якось у парку вони зустріли прекрасну жінку Аніту, а з нею — граціозну далматинку Перліту.— О, яка красива собачка! — захоплено сказала Аніта, гладячи Перліту.Понґо і Перліта миттєво зрозуміли одне одного.— Ти, напевно, Понґо? — тихо промовила Перліта.— І я тебе довго чекав! — відповів Понґо.Так почалася їхня велика дружба та любов. Щаслива родина поповнюєтьсяПонґо і Перліта стали батьками 15 чарівних цуценят. Усі були здорові і веселі. Роджер з Анітою були неймовірно щасливі.— У нас справжня собача родина! — радісно казав Роджер. Темна загроза: Круелла де ВільТа радість тривала недовго. У місті почали ходити страшні чутки.— Круелла де Віль — жінка з шаленими очима — хоче викрасти далматинців, щоб зробити з них хутро для пальто! — тривожно говорили люди.Одного вечора сталося жахливе: зникли 99 цуценят-далматинців! Серед них — і 15 малюків Понґо і Перліти.— Вони в руках Круелли! — сумно сказав Понґо. Секрети Круелли де Віль: чому вона хоче хутро? Круелла де Віль була дуже відомою модницею, але з дуже холодним і жорстоким серцем. Вона мріяла про найкрасивіше хутряне пальто у світі — таке, щоб усі заздрили їй і дивилися з подивом.Але не просто хутро — вона хотіла хутро саме з далматинських цуценят, бо їхні плями робили кожне хутро унікальним і дуже стильним. Для Круелли це було не про любов до тварин, а про бажання мати щось рідкісне і розкішне, що підкреслювало б її владу та красу. Таємниця 99 викрадених цуценятПонґо і Перліта стояли в темному лісі, коли до них тихо підлетіла стара сова. Вона дивилася на них своїми мудрими очима і сказала:— Це не лише ваші малюки, — прошепотіла сова. — Круелла викрала цуценят з усього міста, а навіть і з ферми за річкою. Вона зібрала їх усіх, хто був настільки беззахисний, щоб стати частиною її страшного хутряного пальта.Понґо поглянув на Перліту і відчув, як його серце наповнюється рішучістю.— Ми маємо врятувати не тільки своїх дітей, — сказав він, — а всіх цих маленьких друзів. Вони — одна велика собача сім’я, і ми не можемо їх залишити у біді.Перліта м’яко схилила голову:— Разом ми сильніші, і разом ми їх визволимо!І так почалася їхня відважна місія — рятувати не просто цуценят, а всю велику дружню родину. Вирушаємо на порятунокПонґо і Перліта почали небезпечну подорож: вони бігли по дахах, перепливали річки, просили допомоги у гусей, коней, кішок і фермерських собак.— Всі мають знати, що далматинці в біді! — гавкав Понґо. Ніч втечі: план порятунку і небезпечний ризикПонґо й Перліта стояли в тіні старого маєтку Круелли, слухаючи, як всередині плакали й нявкали викрадені цуценята.— Перліто, — прошепотів Понґо, — це наш шанс. Я відволікатиму Круеллу, а ти звільниш малюків.— Ти впевнений? — тихо спитала Перліта, хвилюючись.— Мусимо ризикнути. Вони чекають на нас.Понґо глибоко вдихнув і почав голосно гавкати. Його голос лунав у темряві, розбудивши лиходійку.— Хто тут?! — закричала Круелла, вибігаючи з кімнати.— Це я, Понґо! Ти не зможеш утримати нас! — відважно гавкнув він.У той момент Перліта, непомітно для всіх, пробралася до кімнати, де тримали цуценят.Вона тихо кликала їх:— Малята, тихенько, ідіть за мною!Цуценята підбігли до дверей, побачивши маму, і почали вибігати назовні.— Ш-ш-ш! — шепотіла Перліта, намагаючись не допустити шуму.Але раптом пролунало:— Гав! Хто там?!Понґо швидко повернувся, щоб відволікти охоронців.— Біжіть швидше! — крикнула Перліта.Щоб не впізнали їх по плямах і не впіймали назад, всі цуценята вивалялися у сажі, що лежала неподалік — тепер вони стали схожими на великі чорно-білі грудки.— Ой, як ми виглядаємо! — сміявся один із малюків.— Але краще так, ніж у лапах Круелли! — відповіла Перліта.Понґо і Перліта з усіма малюками вибігли у морозну ніч, а вдалині пролунали злі крики Круелли.— Ми вільні! — зраділи вони всі разом. Повернення додомуРоджер і Аніта були шоковані, але щасливі, побачивши всіх далматинців.— У нас тепер справжня велика сім’я! — усміхнувся Роджер.Вони переїхали за місто і створили рай для собак. Щасливий кінець і новий початокПонґо подивився на далекі горизонти і сказав:— Круелла де Віль десь поруч, але разом ми непереможні!

У маленькому селі, де хатки гуділи від сміху дітей, жила дівчинка Марічка. Вона була веселою, допитливою і дуже любила гуляти лісовими стежками, збираючи квіти та слухаючи спів пташок. Але іноді Марічка відчувала, що не все, що пропонують дорослі чи навіть друзі, їй до вподоби. Вона соромилася сказати “ні”, бо боялася образити когось.Одного сонячного дня, коли Марічка допомагала бабусі полоти грядки, до неї підлетіла маленька золотиста бджілка. Але це була не звичайна бджілка — вона мала крихітну корону і сяяла, наче маленьке сонечко.— Марічко, — гуділа бджілка, — я чарівна Бджола Довіри. Я бачу, що ти добра дівчинка, але іноді тобі важко сказати “ні”, коли щось не так. Я принесла тобі подарунок! Бджілка розкрила крильця, і на долоньці Марічки з’явилася маленька червона кнопка з написом “НІ”. Вона була легка, як пір’їнка, і світилася м’яким теплом.— Ця кнопка чарівна, — пояснила Бджола. — Коли ти відчуєш, що щось неправильно, натисни її, і вона додасть тобі сміливості сказати “ні”. Але пам’ятай: завжди розповідай про це комусь із дорослих, кому довіряєш — мамі, татові, бабусі чи вчительці.Марічка здивовано подивилася на кнопку. Вона подякувала Бджолі Довіри, і та зникла, залишивши по собі золотисту пилку.Наступного дня Марічка пішла гуляти до лісу. Там вона зустріла пана Ведмедя, який тримав кошик із цукерками. Ведмідь був великий, усміхнений, але щось у його голосі змусило Марічку насторожитися.— Марічко, ходімо зі мною в глиб лісу, я покажу тобі чарівну галявину і дам багато цукерок! — сказав Ведмідь, простягаючи лапу.Марічка відчула, як у животику щось стиснулося. Їй не хотілося йти, але вона боялася образити Ведмедя. Тоді вона згадала про кнопку. Стиснувши її в долоні, Марічка відчула, як тепло розливається по всьому тілу. Вона глибоко вдихнула і сказала:— Ні, пане Ведмедю, я не піду. Мені не можна ходити далеко без мами чи тата.Ведмідь здивовано кліпнув, але Марічка не чекала. Вона побігла додому і все розповіла бабусі. Бабуся обняла її і похвалила:— Молодець, Марічко! Ти правильно зробила, що відмовилася і прийшла до мене. Завжди довіряй своїм почуттям і розповідай нам, якщо щось здається неправильним.Через кілька днів Марічка гралася на майданчику з іншими дітьми. Один хлопчик, Іванко, запропонував пограти в гру, де треба було сховатися в темному сараї. Марічці не сподобалася ця ідея — сарай виглядав моторошним. Вона знову стиснула кнопку “НІ” і твердо сказала:— Ні, Іванку, я не хочу туди йти. Пограймо в щось інше!Іванко спочатку насупився, але потім погодився, і вони разом почали грати в хованки на галявині. Марічка відчула радість: вона не лише відстояла себе, а й придумала веселішу гру!З кожним днем Марічка ставала сміливішою. Вона навчилася казати “ні”, коли хтось просив зробити щось, що їй не подобалося, і завжди розповідала про це мамі чи бабусі. Чарівна кнопка світилася щоразу, коли Марічка її використовувала, наче підтримуючи її. А одного вечора Бджола Довіри знову прилетіла.— Ти молодець, Марічко! — сказала вона. — Ти навчилася слухати своє серце і захищати себе. Пам’ятай: твоє тіло належить тільки тобі, і ти маєш право сказати “ні”, якщо щось здається неправильним. А ще завжди ділися своїми переживаннями з тими, кому довіряєш. Марічка усміхнулася і міцно обняла кнопку. Вона знала, що тепер завжди зможе захистити себе, навіть без чарівної кнопки, адже сміливість і довіра до близьких — це її справжня магія.

Жили колись рибалка та його дружина в убогій хатині біля моря. Щодня рибалка брав вудку з волосінню і йшов ловити рибу, і ловив, і ловив.Одного дня він сидів із вудкою, дивлячись у прозору воду, і сидів, і сидів. Нарешті волосінь пішла на дно, і коли він її витягнув, на гачку була велика камбала. І сказала камбала: — Рибалко, послухай мене! Відпусти мене, я не справжня риба, а зачарований принц. Яка тобі користь зі мною? Я не смачна, тож відпусти мене назад у воду, дай мені поплисти. — Гаразд, — відповів рибалка, — не треба стільки слів. Якщо ти вмієш говорити, я краще відпущу тебе.І він відпустив камбалу в прозору воду. Камбала пірнула на дно, залишивши за собою довгу смугу крові. Рибалка встав і пішов додому до своєї дружини в їхню хатину.— Ну, чоловіче, — сказала дружина, — нічого сьогодні не впіймав?— Ні, — відповів він, — тобто впіймав камбалу, але вона сказала, що вона зачарований принц, тож я її відпустив.— І ти нічого не забажав? — запитала дружина. — Ні, — сказав чоловік, — а що я мав би забажати?— Ох, боже! — вигукнула дружина. — Як же огидно жити в цій смердючій хатині! Ти міг би побажати маленьку хатинку. Іди назад, поклич камбалу, скажи, що ми хочемо хатинку. Я впевнена, вона нам її дасть. Іди, поспіш!Коли він повернувся, море було зелене й жовте, не таке прозоре, як раніше. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.Тоді камбала припливла і спитала: — Що ж вона хоче?— Ох, — сказав чоловік, — знаєш, коли я тебе впіймав, моя дружина сказала, що я мав би щось побажати. Вона більше не хоче жити в цій хатині, хоче хатинку.— Іди додому, — сказала камбала, — вона вже має хатинку.Пішов чоловік додому і побачив, що замість хатини стоїть маленька хатинка, а його дружина сидить на лавці перед дверима. Вона взяла його за руку і сказала: — Заходь, подивися, чи не краще це?Вони зайшли всередину, і там була маленька передня, гарненька спальня, кухня і комора, з усілякими меблями, найкращими залізними та мідними речами. А позаду був дворик із курми та качками і маленький садок, повний зелених овочів і фруктів.— Дивися, — сказала дружина, — чи не гарно?— Так, — відповів чоловік, — якщо це триватиме, ми будемо дуже задоволені.— Побачимо, — сказала дружина. Після вечері вони лягли спати.Усе йшло добре тиждень чи два, коли дружина сказала: — Слухай, чоловіче, ця хатинка замала, і двір, і садок такі маленькі. Гадаю, камбала може дати нам більший дім. Я б дуже хотіла жити у великому кам’яному замку. Іди до своєї риби, і вона дасть нам замок.— Ох, люба дружино, — сказав чоловік, — хатинка й так добра. Навіщо нам замок?— Ми хочемо замок, — відповіла дружина. — Іди, камбала дасть нам його.— Дружино, — сказав чоловік, — камбала дала нам хатинку. Мені не хочеться йти до неї знову, вона може розгніватися.— Іди, — наполягала дружина, — вона може дати нам замок не гірше, ніж хатинку. Роби, як я кажу!Чоловік дуже не хотів іти, і казав собі: — Це неправильно. — Але все ж пішов.Коли він прийшов до моря, вода була пурпурова, темно-синя, сіра і густа, не зелена й жовта, як раніше. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що ж вона хоче? — спитала камбала.— Ох, — сказав чоловік, трохи наляканий, — вона хоче жити у великому кам’яному замку.— Іди додому, вона вже стоїть перед дверима, — сказала камбала.Пішов чоловік додому, як гадав, але коли прийшов, на місці хатинки стояв великий кам’яний замок, а його дружина стояла на сходах, збираючись увійти. Вона взяла його за руку і сказала: — Заходьмо.Вони увійшли, і в замку була велика зала з мармуровою підлогою, багато слуг, які відчиняли великі двері, коридори були прикрашені гобеленами, а кімнати — золотими стільцями й столами, кришталевими люстрами на стелі, і всюди лежали килими. Столи були накриті стравами і найкращим вином для всіх охочих. Позаду замку був великий стайний двір для коней і худоби, а також найкращі карети; крім того, був чудовий великий сад із найгарнішими квітами та фруктовими деревами, і величезний парк, довжиною з пів милі, з оленями, волами, вівцями — усім, чого душа забажає.— Ось! — сказала дружина. — Чи не прекрасно це?— О так, — відповів чоловік, — якщо це триватиме, ми будемо дуже задоволені в цьому чудовому замку.— Побачимо, — сказала дружина. — А поки що подумаємо про це. — І вони лягли спати.Наступного ранку дружина прокинулася першою, саме на світанку, і виглянула з ліжка, побачивши прекрасну країну навколо. Чоловік не звертав на це уваги, тож вона штовхнула його ліктем у бік і сказала: — Чоловіче, вставай і виглянь у вікно. Подивися, чи не могли б ми бути королями над усією цією країною? Іди до своєї риби і скажи, що ми хочемо бути королями.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо нам бути королями? Я не хочу бути королем.— Ну, — сказала дружина, — якщо ти не хочеш бути королем, я буду королевою.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо тобі бути королевою? Я не можу просити про таке.— Чому ні? — відповіла дружина. — Ти мусиш піти негайно, я маю бути королевою.Чоловік пішов, дуже засмучений, що його дружина хоче бути королевою. — Це неправильно, зовсім неправильно, — думав він. Не хотів іти, але все ж пішов.Коли він прийшов до моря, вода була темно-сіра, гнала далеко вглиб суші і мала поганий запах. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що ж вона хоче? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути королевою.— Іди додому, вона вже королева, — сказала риба.Повернувся чоловік, і коли прийшов до палацу, побачив, що той став набагато більшим, із великими вежами і чудовими воротами; перед дверима стояв вісник, а також багато солдатів із литаврами і трубами.Увійшовши всередину, він побачив усе з мармуру і золота, багато завіс із великими золотими китицями. Потім він пройшов через двері зали до великої тронної зали, де його дружина сиділа на троні з золота і діамантів, із великою золотою короною на голові, а в руці тримала скіпетр із чистого золота і коштовностей. Обабіч неї стояли шість пажів у ряд, кожен нижчий за попереднього. Чоловік підійшов до неї і сказав: — Ну, дружино, тепер ти королева!— Так, — відповіла вона, — тепер я королева.Він стояв і дивився на неї, а коли нагледівся, сказав: — Ну, дружино, це чудово, що ти королева! Тепер більше немає чого бажати.— О чоловіче! — сказала дружина, здаючись дуже неспокійною. — Мені це вже набридло. Іди до своєї риби і скажи, що раз я король, я маю бути імператрицею.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо тобі бути імператрицею?— Чоловіче, — відповіла вона, — іди і скажи рибі, що я хочу бути імператрицею!— Ох, боже! — сказав чоловік. — Він не може цього зробити, я не можу просити про таке. Імператор лише один, риба не може зробити когось імператором, справді не може.— Дивися, — сказала дружина, — я королева, а ти лише мій чоловік, тож іди негайно! Якщо він зміг зробити мене королевою, він може зробити мене імператрицею. Я хочу і буду імператрицею, тож іди!Довелося йому йти; він почувався дуже ніяково і думав собі: — Це зовсім неправильно, бажати бути імператрицею — це занадто. Камбала скоро втомиться від цього.Коли він прийшов до моря, вода була чорна і густа, піна гнала, вітер віяв, і чоловік злякався. Але він став і сказав: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що тепер? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути імператрицею.— Іди додому, вона вже імператриця, — сказала риба. Повернувся чоловік додому і побачив замок, прикрашений полірованим мармуром і алебастровими статуями, із золотими воротами. Перед дверима вишикувалися війська, грали на трубах, били в барабани і литаври. Увійшовши, він побачив баронів, графів і герцогів, що прислуговували, наче слуги; двері були з яскравого золота. А його дружина сиділа на троні, зробленому з одного суцільного шматка золота, заввишки близько двох миль, із великою золотою короною заввишки три ярди, прикрашеною діамантами і карбункулами. В одній руці вона тримала скіпетр, в іншій — державу, а обабіч стояли пажі в два ряди, від величезного велетня заввишки дві милі до найменшого карлика розміром із мій мізинець. Перед нею юрмилися графи і герцоги. Чоловік підійшов до неї і сказав: — Ну, дружино, тепер ти імператриця.— Так, — відповіла вона, — тепер я імператриця.Він сів і добре її роздивився, а тоді сказав: — Ну, дружино, тепер, коли ти імператриця, більше немає чого бажати.— Що ти верзеш, чоловіче? — сказала вона. — Я імператриця, а наступним я буду папою! Іди і скажи рибі.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Чого ти тільки не хочеш? Ти не можеш стати папою, у християнському світі лише один папа, і риба не може цього зробити.— Чоловіче, — сказала вона, — досить слів, я маю і буду папою, тож іди до риби.— Дружино, — сказав чоловік, — як я можу просити про таке? Це занадто, це забагато, і він не може цього зробити.— Яка нісенітниця! — сказала дружина. — Якщо він зміг зробити мене імператрицею, він може зробити мене папою. Іди і проси, я імператриця, а ти лише мій чоловік, тож іди!Довелося йому йти, він дуже боявся, тремтів, коліна підгиналися; здійнявся великий вітер, хмари гнали, стало дуже темно, море здіймалося горами, кораблі гойдало, небо було частково синім посередині, але по краях дуже темним і червоним, як у великій бурі. Він почувався пригніченим, тремтів і сказав: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Ну, що тепер? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути папою.— Іди додому, вона вже папа, — сказала риба.Пішов він додому і опинився перед великою церквою, оточеною палацами. Йому довелося пробиратися крізь натовп людей. Увійшовши, він побачив, що все освітлено тисячами вогнів, а його дружина, одягнена в золоті шати, сиділа на дуже високому троні, з трьома золотими коронами на голові, у найвеличнішій папській пишноті. Обабіч неї стояли два ряди світильників усіх розмірів — від найбільшого, заввишки з вежу, до найменшого, як очеретяна свічка, а всі імператори і королі стояли перед нею навколішки, цілуючи її ногу.— Ну, дружино, — сказав чоловік, дивлячись на неї, — ти тепер папа.— Так, — відповіла вона, — тепер я папа!Він дивився на неї, аж поки не відчув, що очі сліпнуть, наче він сидить на сонці. Через деякий час він сказав: — Ну, дружино, що ще залишилося, коли ти папа?Вона сиділа дуже прямо і мовчала.Він повторив: — Ну, дружино, сподіваюся, ти нарешті задоволена, будучи папою, бо більше нічого не можна стати.— Побачимо, — сказала дружина. І вони пішли спати, але вона була далека від задоволення і не могла заснути, думаючи, ким би ще стати.Чоловік після такого дня спав міцно, як дзиґа, але дружина всю ніч крутилася з боку на бік, думаючи, ким би ще стати, але нічого не спадало на думку. Коли вона побачила червоний світанок, то вислизнула з ліжка, сіла перед вікном, щоб побачити схід сонця, і коли сонце зійшло, вона сказала: — Ага, придумала! А що, якби я могла змусити сонце і місяць сходити? — І гукнула: — Чоловіче! — штовхнувши його ліктем у бік. — Прокинься, іди до своєї риби і скажи, що я хочу мати владу над сонцем і місяцем.Чоловік так міцно спав, що, прокинувшись, випав із ліжка. Він струснувся, розплющив очі і сказав: — Ох, дружино, що ти сказала?— Чоловіче, — відповіла вона, — якщо я не зможу змушувати сонце і місяць сходити, коли я захочу, у мене не буде жодної спокійної години. Іди до риби і скажи їй це.— Ох, дружино! — сказав чоловік, падаючи перед нею на коліна. — Риба справді не може цього зробити. Я визнаю, що вона могла зробити тебе імператором і папою, але будь ласка, задовольняйся цим, благаю тебе.Вона розлютилася і закричала: — Я більше не можу чекати, іди негайно!Довелося йому йти, наляканому до тремтіння. Здійнялася страшна буря, він ледь тримався на ногах; будинки і дерева падали, гори тремтіли, скелі котилися в море; небо було зовсім чорним, гриміло і блискало, а хвилі, увінчані піною, здіймалися горами. Він закричав, не чуючи власних слів: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу. — Ну, що тепер? — спитала камбала.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче керувати сонцем і місяцем.— Іди додому! — сказала камбала. — Ти знайдеш її в старій хатині. І там вони сидять до цього дня.