Казки для дітей 7–8 років

За містом, де шум машин змінюється на спів пташок, а будинки зникають за деревами, розкинувся чарівний Парк Тихого Вітру. Тут росли високі дерева з розлогими кронами, які тінями обіймали зелені луки. Під кожним деревом — маленький світ: квітки, що схиляють голівки до сонця, метелики, які ніби танцюють у повітрі, і камінці, що нагріваються в променях полудня. Це було особливе місце. Цього ранку як завжди яскраво світило сонечко, співали пташки. На дерев’яній лавці сидів похмурий хлопчик. Він був таким самотнім і сумним, здавалося, що ніщо не може його розвеселити. Але дівчинка, яка в цей час проходила повз, все ж вирішила спробувати.— Привіт! А чому ти такий сумний? Щось сталося? – озвався дзвінкий дитячий голос серед тиші і спокою парку. Перед хлопчиком стояла маленька кудлата дівчинка в яскравому платтячку. Її очі світилися і від цього обличчя ніби сяяло. Вона скакала з місця на місце, і весь час сміялася. Хлопчику навіть смішно стало від цієї картини.— Нічого, залиш мене в спокої, — озвався хлопчик.— Нікуди я не піду, — весело щебетало дівчисько. Поки не скажеш, чому ти такий сумний. — Ну що ж ти за причепа! — вже сердито відповів хлопчик, який не хотів, щоб його турбували.— Я – не Причепа. Я – Смішинка! – весело засміялася дівчинка.—  Я —  Стрес, — озвався хлопчик. І я завжди таким сумний.—  Зрозуміло, — відповіла дівчинка! А давай дружити!— Дружити? Навіщо? Тобі, здається, і одній не сумно.— Не сумно, — озвалася Смішинка. — Але вдвох завжди веселіше. А ходімо я тобі дещо покажу.— Не хочу!— Ходімо! Там дуже цікаво! Тобі сподобається, обіцяю! — Ну, не знаю, — сумнівався Стрес. — Мені і тут нормально.— Ходімо, покажу тобі моє улюблене місце.Стрес спершу пручався. Але дівчинка вже взяла його за руку — вона не тягла, а ніжно кликала в дорогу. Стрес підвівся і сумно пішов за Смішинкою, яка весело підстрибуючи побігла кудись вперед. Дівчинка бігла, озиралася, весело гукала:— Ну де ти, чого так довго?!— Іду-іду, — похмуро відповідав Стрес, який ледве переставляв ноги,  — ти дуже швидко йдеш, я вже втомився, почекай.Вони йшли лісовою стежкою, де дерева шепотіли щось лагідне, а з-під кущів визирали білочки. Дівчинка розповідала кумедні історії, а хлопчик — уперше за довгий час — почав вслухатися.Посеред парку височіла зелена гора. Вона була м’яка, мов ковдра, і на самій її вершині росло одне-єдине дерево. Його гілки тягнулися до неба, а на нижній гілці висіла дерев’яна гойдалка — така, на якій хочеться летіти високо-високо, аж до хмар.— Скажи, гарно тут, — запитала Смішинка.Стрес на хвильку навіть замилувався пейзажем, але вчасно оговтався і знову став сумним.— Ну, таке! — озвався він.— Підійти ближче, — попросила Смішинка.— Що? Треба піднятися на цю величезну гору?— Аякже! Ми заради цього сюди і прийшли! — озвалася дівчинка.— Щось я не дуже хочеться, — почав було говорити Стрес … Але Смішинка вже тягла його за руку на гору і не зважала на його спантеличений вигляд.—  Дивися, яке місце! — вигукнула Смішинка.Хлопчик подивився — і щось потепліло в грудях. Йому стало… цікаво. Це було нове почуття для нього.— Сідай, — лагідно сказала Смішинка. — Це не просто гойдалка. Це — Гойдалка радості, вона розганяє сум.Хлопчик сів. Невпевнено. Його ноги трохи тремтіли, а серце калатало. Гойдалка рушила. Спершу — повільно. Потім — усе вище. І ось вітер підхопив його, мов крила. Його волосся куйовдилось, а тіло стало немов пір’їнка, він затамовує подих від висоти і краси природи. Він, сам того не розуміючи, почав посміхатися, а потім зовсім розсміявся. І вже не таким похмурим він був. А звичайним хлопчиком, в якого сяють очі, якого переповнюють позитивні емоції. — Чудово! Правда? — запитала дівчинка.— Так, — тихо відповів хлопчик.Хлопчик зістрибнув з гойдалки. Його очі блищали. Вони вже не були очима Стресу. Це були очі живого, щасливого хлопчика, що відкрив нову частину себе.— Я вже не Стрес, — сказав він. — Я — просто Я.— І цього цілком досить, — підморгнула Смішинка.

У дуплистому дереві жили дикі бджоли. Довідався про це ведмідь і, сподіваючись на свою силу, прийшов до них та й каже:— Ви маленькі й слабкі створіння! Давайте мені ваш мед, бо інакше я виверну дерево, з’їм увесь мед, а вас потрощу!— Добре, — відповіли бджоли. — Спробуй. Якщо зможеш нас здолати — ми піддамося.Розсердився ведмідь від такої сміливості. Засунув голову в дупло і висолопив язика за медом. Але раптом відчув такий біль, що й про свою силу забув: бджоли накололи йому язика, вуха і ніс своїми жалами! Завищав ведмідь від болю та кинувся навтьоки, а бджоли кричали йому вслід:— Пам’ятай: навіть малі створіння вміють захищатися!

Десь далеко, в нетрях Світового океану, стояв палац. Був він пишний та гарний. І жив в тому палаці цар Плутон, знатний і могутній володар підводного світу. Багато підданих мав цар, а також дев’ять прекрасних доньок-русалоньок. Але не мав він сімейного щастя, бо зла чаклунка перетворила його красуню-дружину Габріелу на кам’яну статую. Стояла вона в самому центрі палацу вже сім довгих років і цілісінькими днями сидів поруч неї цар. – Тату, рідненький! Ти весь час такий сумний! – мовила до царя найменша донька, Алінка. Вона була дуже схожа на маму правильними рисами обличчя та яскраво-рожевим волоссям, а також своєю ніжністю та добрим серцем. – Так, доню! Мені дуже не вистачає вашої мами. Її усмішки, дзвінкого голосу та щирої поради, – відповів цар та сильно притис до себе доньку, яка майже не пам’ятала своєї мами. Алінці був лише рік, коли чаклунка зачарувала її маму. Проте вся родина не втрачала надії колись ще побачити царицю живою та усміхненою. Хотіла цього найбільше і Алінка. Тож разом зі своєю бабусею вона шукала способи розчаклувати маму. А бабусею Алінки була русалка Аріель. Так-так, та сама Аріель, вона не залишися жити на суші, і не перетворилася на піну морську, як того хотіла зла чаклунка. Вона знову стала русалкою, повернула свій голос і жила в підводному палаці. Народила дівчинку Габріелу, яка виросла і стала  ще гарнішою, ніж була Аріель. Не могла заспокоїтися злюка-чаклунка, вона довго вчилася чорної магії. І врешті-решт вилила всю свою лють на прекрасну Габріелу. Живучи на суші, Арієль знала, що є ліки, трави, якими люди лікуються і видужують. Але те, що сталося з її донькою було не хворобою, це була – магія. І хто зна, чим можна її побороти.В це важко повірити, але найкращим другом Аліни був малюк китової акули на ім’я Флінк. Так, справжнє дитинча китової акули. Флінк мав дуже грайливий характер. І здавалося, що може бути краще, ніж цілісінькими днями плавати, грати в піжмурки серед водоростей та грітися в сонячних промінчиках, які пронизували товщу води. Але цього всього було мало для допитливої та розумної дівчинки, якою була Алінка. Її постійно манили затонулі кораблі та «скарби», які вона там знаходила. І коли Аліна знаходила щось цікаве, вона швиденько плила до своєї бабусі Арієль, щоб та розповіла призначення знахідки. Можливо нова знахідна стане у нагоді для зняття чар з її матусі.  – Бабусю, може ця річ? – питала Алінка, показуючи підсвічник. – Ні, дитя моя, ця річ називається підсвічник, на нього ставлять свічку і світло її освітлює все навколо. Навряд чи це допоможе твоїй матусі.  Але все одно вони залишали всі знайдені речі. Інколи до цього звалища знахідок припливали сестри Алінки в пошуках чогось цікавого. Одна з сестер знайшла там трубу, музичний інструмент, інша – чудовий гребінець для волосся. Одного дня в палаці готувалось справжнє свято. Цар Плутон організовував святкування для своєї старшої доньки. Їй виповнювалося 18 років. Вона була найстаршою з доньок царя і піклувалася про молодших, коли лихо сталося з мамою. Так, як в підводному царстві вже давно не було свят, святкування обіцяло бути пишним та веселим. Різнокольорові квіти буяли по всьому палаці, гриміла музика. Дізналася злюка-чаклунка про свято і вирішила зіпсувати його. Її вірні помічники, восьминоги, повинні були випустити чорнила на дівчину, коли та виходитиме з палацу. А чаклунка наведе заклинання зі своєї чаклунської книги і чорнила не змиються з дівчини протягом довгого часу. Такий підступний план підготувала злюка. Та не знала вона, що цар виставив охорону навколо палацу, щоб ніхто і нічого не завадило святкуванню. Ні вона, ні восьминоги не змогли потрапити на свято. Зла поверталася вона додому, до своєї печери. Така зла, що зовсім забула про свою чаклунську книгу.«А де це моя книжечка!» – подумала відьма, запливши до печери. – ААААААААААААА!!!!!!! – закричала вона. – Я загубила свою книгу заклинань і прокльонів! – Негайно повертайтеся назад та знайдіть її! – гримнула вона на восьминогів. Чаклунську книгу знайшов акульонок.  Хто ж знав, що ця знахідка змінить все їхнє життя. Коли восьминоги припливли до далекої печери звісно вони там не знайшли чаклунську книгу. Злюка-чаклунка була страшенно розгнівана. Такою її ще не бачили її піддані. Вони не знали, що без своєї чаклунської книги вона буде просто звичайнісінькою злюкою. – Що це? – запитала бабуся Арієль у акульока, коли той приніс їй книгу.– Цю річ загубила зла чаклунка, коли пропливала біля далекої печери, – відповів акульонок.– Цікаво, цікаво! – почала гортати книгу Арієль. – Та це ж магічна книга! Дякую тобі, Флінку, за допомогу. Сподіваюсь, тут є магічне заклинання, яке розчаклує мою донечку. Довгий час просиділа над чаклунською книгою Арієль. Та це було не дарма. – Є! Знайшла! – закричала Арієль так, що побудила Алінку і Флінка, які заснули, поки бабуся читала книгу.– Бабусю! Ура! Що, що треба зробити?! – допитувалася Алінка, їй вже не терпілося врятувати мамусю і хоча б раз її обійняти.– Треба, – почала читати Арієль, – поставити в ряд речі кольорів веселки: червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий.– Ох, – засмутилася Арієль, – де ж ми знайдемо всі кольори веселки?– Не засмучуйся, бабуню! Ми все знайдемо! Я все знайду!Акульонок підплив до Алінки, показуючи, що він поряд, що вони разом.Алінка з щирим завзяттям взялася за пошуки. Батьку вона нічого не розповідала, не хотіла завчасно давати йому надію.На звалищі знахідок Алінка та Флінк знайшли скло від розбитих глечиків для води. Воно було зеленого, блакитного та жовтого кольору. Червоний колір було знайти не важко, адже в підводному царстві було повно червоних водоростей. Синього кольору був гребінець однієї із сестер русалоньки. А от фіолетовий і помаранчевий кольори вони не могли знайти, бо люди ще не використовували їх.Цар Плутон був дуже люблячим, але в той же час і суворим батьком. Коли він побачив, як Алінка поцупила гребінець у сестри, то запитав її про це.– Алінко, ти нічого не хочеш мені розповісти?!– Ні, татусю! – опустивши голову відповіла Алінка.Тож царю нічого не лишалося, як покарати доньку за крадіжку. Він заборонив їй випливати з палацу.Алінка засмутилася, що не зможе більше шукати речі для знаття чар з матусі. Акульонок та бабуся Арієль продовжили ці пошуки. А русалочці нічого не лишалося, як бути в палаці і чекати. Ніколи раніше вона не звертала уваги на захоплення своїх сестер. Їй не цікаві були ні співи, ні танці, ні малювання, ні читання. Цар Плутон хотів, що б і у Алінки теж з’явилося якесь захоплення, але вона нічим не цікавилася. Проте одного разу вона помітила, як її сестра малює і як вона змішую при цьому фарби. Вона згадала, що в бібліотеці, яку мав кожен поважаючий себе цар, була книга, яка називається «Кольорознавство». Аліна одразу побігла до бібліотеки в пошуках цієї книги.Цар Плутон захопливо дивився, як Аліна перебирає книги у бібліотеці. А вона шукала ту єдину книгу, яка могла врятувати життя її матусі.Ось вона, «Кольорознавство, як змішувати і отримувати нові кольори». Радості Алінки не було меж. «Так, ось воно, якщо змішати червоний і синій, отримаємо фіолетовий, дивовижно», – подумала Алінка. – «Якщо змішати червоний і жовтий, отримаємо помаранчевий». Звичайно, Алінка не збиралася розплавляти скло і перемішувати кольори. Це було їй не під силу. Але вона мала гострий розум та велику фантазію. Алінка виглянула у віконечка і покликала акульонка. Коли той підплив, сказала:– Флінку, друже мій, швидко пливи до бабусі в печеру і попроси її припливти до палацу, разом з усіма знахідками.Акульонок швидко поплив виконувати доручення. Русалка Арієль вже довгий час не наближася до палацу, прикро їй було бачити єдину доньку заточену в камінь. Коли Арієль приплила до палацу, цар Плутон був дуже здивований.– Вітаю Вас у нашому палаці! – поважно привітався він. – Дуже радий Вас бачити!Ні, він не звинувачував Арієль в тому що сталося, не було її вини в тому, що зробила злюка-чаклунка. – Доброго дня, царю! Я припливла побачити своїх онучок. Пустиш до палацу?!– Звичайно, – відповів цар. – Це і ваш дім також.Арієль швидко попрощавшись з царем, попливла до Алінки.Алінка вже мала план. Вона поклала червоні водорості на синій гребінець і виставила на сонячні промені. Отримала ледь помітний, але фіолетовий колір. – Будемо сподіватися, що цього вистачить, – переживала Арієль. Теж саме Алінка проробила і з червоними водоростями та жовтим склом.– Ура, – закричала Алінка! – Вийшло. Тож Алінка мала свій талант, особливий, винахідницький. Її аналітичний розум та природна цікавість допоможуть розчаклувати царівну Габріелу.   Настав довгоочікуваний день, вперше за довгий час приплила Арієль до кам’яної статуї доньки. Виплила до саду і Алінка з акульонком. Був гарний сонячний день, сонячні промені походили крізь товщу води та наповнювали все світлом. Арієль та Алінка виставили скло за кольорами веселки. Світло впало на них, осяявши все навколо різними кольорами. Від скла відбилися промені і потрапили на кам’яну статую. Все засвітилося яскравими барвами і враз чари спали з Габріели. Царівна стояла жива. Вона, ніби прокинулася після довгого сну. Її рожеве волосся спадало на плечі, а сині очі світилися від щастя. Алінка підбігла до матусі, обняла, з її очей котилися сльози радості.В підводному палаці було грандіозне свято. Арієль перебралася зі своєї домівки в палац. Всі жили довго та щасливо РАЗОМ! А злюка-чаклунка луснула від злості, так і не знайшовши свою чаклунську книгу.Кінець!

Олень, напившись із кришталевого джерела, побачив у чистій воді своє відображення. Йому дуже сподобалася граційна дуга його розкішних рогів, але він відчув сором через свої тонкі ноги.— Як так може бути, — зітхнув він, — що я маю таку величну корону, але такі нікчемні ноги? У ту ж мить олень відчув запах пантери і кинувся навтьоки через ліс. Але його широкі роги зачепилися за гілки дерев, і невдовзі пантера його наздогнала. Тоді олень зрозумів, що ноги, яких він соромився, могли б урятувати йому життя, якби не марні прикраси на голові. Мораль: Ми часто захоплюємося зовнішнім блиском і зневажаємо те, що справді корисне.

З червоного вогнища блідо-оранжеві іскорки охоплювали жовто-зелене листя різноманітних дерев. Вдалині, під блакитним небом виднілася синя річка, над якою кружляли пташки із фіолетовим забарвленням. Тато ведмідь і малюк поверталися вузенькою стежкою додому. Раптом над ними майнув білокрилий лелека. Поважний птах летів неквапливо, немов прорізав небо крилом. Малюк разом з татом застигли на місці вдивляючись йому вслід. — Який гарний птах. — мовив малюк — От би мені такі крила! Ще якусь мить вони милувалися польотом птаха, а потім рушили своїм шляхом. Вдалині вправні бобри-робітники будували гарненький будиночок — із каміння та дерева. Високі стіни, дах, вікна. Не будинок, а справжня казкова оселя. — Коли я виросту, теж збудую собі такий гарний дім. — сказав малюк, вказуючи пальцем на споруду. Тато лише посміхнувся у відповідь. Вони зупинилися перепочити під високим, могутнім дубом. Не дерево, а справжня скеля — така ж висока і незворушна. — Одного дня я стану таким же сильним, як це дерево. І ніщо мене не зрушить! — мрійливо промовив малий. Тато ведмідь неквапливо погладив сина та й мовив: — Пам’ятай синку, ніхто тебе не любитиме так, як мати та батько твої. Ніхто не поважатиме так, як мати та батько твої. І ніхто не хвилюватиметься так, як мати та батько твої. Тому не забувай, а ні родини своєї, а ні дому. Він глибоко вдихнув і продовжив: — Пам’ятай, як лелека повертається до свого гнізда, так і ти повертайся до хати. Як коріння дерева тримає міцний стовбур, так і ти, синку, не забувай свого роду. І якщо схибнеш, спіткнешся та впадеш на коліна, не смій схиляти голову та опускати руки. Для того, щоб збудувати стіну, потрібен фундамент, тобто яма вниз. Малюк уважно слухав тата. Він ще не зовсім розумів його слів, але щиро запам’ятовував. І колись, коли защемить у грудях — він пригадає. Пригадає — і, можливо, зрозуміє.

Вже три роки поспіль Маруся приїздить до своєї бабусі в село на літні канікули. Батьки залишають її в бабусі саму, адже вона вже доросла, цього року перейшла у четвертий клас. Збиратися до бабусі Маруся почала ще з останнього дзвоника, склала одяг, книжечки, поклала в чемодан і улюблену м’яку іграшку – качечку. Хоча матуся жартувала, що у бабусі є живі каченятка і з ними, мабуть, буде цікавіше гратися, ніж з м’якою іграшкою. Маруся ображено відповідала:– Мамо, це не просто іграшка, це моя подруга.Та насправді мама була права, приїхавши до бабусі, Маруся згадувала про свою качечку лише перед сном, і то не завжди. А от живих каченят вона гляділа цілісінький день, разом з бабусею виганяла їх на травичку, наливала водичку, а ввечері перераховувала всіх. Не могла натішитися онукою бабуся, то була її помічниця, подруга та втіха. Та невдовзі все змінилося. До сусідки, баби Надії, приїхала онучка, яка була одноліткою Марусі. Раніше її не відпускали саму до бабусі, але коли дізналися, що по сусідству живе ще одна дівчинка, то відпустили. Адже не сумнівалися, що вони потоваришують. Дві дівчинки одного віку завжди знайдуть про що поговорити і чим себе розважити. Катруся, так звали дівчинку, дійсно виявилася дуже говіркою та веселою, тож дівчатка одразу подружили. З тих пір, кожна з бабусь тільки й чула: «Бабуню, я у Марусі», або «Бабуню, я у Катрусі». Що тільки не вигадували дівчатка: готували кашку для каченят, годували кроленят, влаштовували школу для котів та дресирували собак. А коли всі тваринки були надресировані та нагодовані, дівчатка любили виготовляти одяг з листя або ж влаштовували показ мод з речей, які знаходили в шафі у бабусі.Так минула добра половина літа. Сонце жарило так, що на вулицю не можна було вийти. Бабусь зморював пообіднішній сон, а дівчатка нудьгували в затінку. Одного разу, Маруся і Катруся помітили у вікно біля сливки великі кущі, які ніби солдати оточили деревце. Вибігли вони у садок, залізли в ці кущі і опинилися ніби в шалаші: навкруги густі кущі віниччя, а зверху розлоге гілля сливки з зеленими листочками та поодинокими плодами. І так їм стало затишно там, тож вирішили, що то буде їхня схованка. Вони принесли туди маленькі стільчики, столик, бо місця було вдосталь та почали гратися. Гралися до самого вечора, аж поки не почули, що їх шукають бабусі. З тих пір, кожного дня по обіді, дівчатка пропадали там.Одного разу, повернувшись увечері до хати, Маруся побачили, що бабуся в мисці щось теребе.– Бабуню, що це ти робиш?– Я тереблю квасолю, – відповіла бабуся. – Можна я тобі допоможу? – зацікавлено дивилася у миску дівчинка.– Звичайно, моя хороша, – відповіла бабуся та показала що робити. – Це так цікаво, – сказала Маруся, – ця квасоля така гладенька та біленька, а ось рябенька, а ось червоненька, така гарна!В очах Марусі, яка любила щось майструвати своїми руками, загорілися вогники. А вже наступного дня Маруся та Катруся пішли до свого шалашу не з пустими руками, а з мискою квасолі.– Що ти вигадала? – допитувалась у Марусі Катруся.– Зараз побачиш, – тримала інтригу Маруся.Дівчинка поставила на стіл миску з квасолею, поряд коробочку з нитками та голками, а посередині модні журнали прикрас. Катруся вже нічому не дивувалася, після того, як вони виготовляли одяг з лопухів, підв’язувавши їх пасками. Маруся засадила нитку в голку та почала проколювати квасолину за квасолиною, нанизуючи їх на нитку. Так з її рук почали з’являтися намисто та браслети з квасолі. Катрусі сподобалась ідея Марусі. І згодом в мисці не залишилося жодної квасолини, а на столі лежала купа «прикрас». Маруся була задоволена.В серпні батьки Марусі пішли у відпустку і приїхали за донькою, щоб разом їхати на море. За Катрусею теж приїхали батьки. Але наостанок, дівчата вирішили показати батькам, чим вони займалися ціле літо. Вони підготували показ мод, дресировану собачку, відгодованих каченят та кроленят, і найголовніше, подарунки для всіх у вигляді намиста та браслетів з квасолі.– Так от де поділася моя квасоля! – вплеснула у долоні бабуся. – А я її всюди шукала!– Не знаю, який би вийшов борщ з вашої квасолі, – звернулася мама Марусі до своєї мами, – але прикраси вийшли пречудові! Такі прикраси треба обов’язково з собою на море взяти, таких точно ні у кого не буде!Всі весело засміялися. А найбільше раділи дівчата! Це літо вони запам’ятають надовго!

Одного разу поміщик розлютився на свого наймита і вигнав його. Але наступного ранку той повернувся.— Чого приплентався? Я ж тебе вигнав! — роздратувався поміщик. — Геть звідси! Щоб духу твого тут не було!— Пане, — відповів наймит, — учора, коли ви мене прогнали, я прийшов додому, трохи посумував, а тоді заснув. А вранці прокинувся і згадав, що маю вам дещо сказати, щоб вас потішити.Почувши про щось приємне, поміщик пом’якшав і запитав:— То що ж ти хочеш мені сказати?— Учора я копав у вашому саду, — почав наймит, — і натрапив лопатою на щось тверде. Думав, камінь, а то був казан із викарбуваним вашим ім’ям. Відкрив кришку, а там повно срібла!Поміщик захвилювався, підозріло глянув на наймита, подумавши: «А чи не вкрав він звідти срібла?» Але стримався і, вдаючи доброзичливість, сказав:— Хоч скарб і в моєму саду, але ти його знайшов, міг би взяти частину собі.— Ні, пане, — відповів наймит. — Там було ваше ім’я, як би я посмів щось узяти?Зрадівши, що весь скарб дістанеться йому, поміщик запросив наймита до столу, налив вина, поставив закуски і сам сів поруч. Та в голові крутилася думка: «Не може бути, щоб він нічого не взяв!» — Невже ти спокійно дивився на казан зі сріблом? — не втерпів поміщик. — Скажи правду.Наймит зітхнув і тихо промовив:— Є приказка: чи можна влізти у воду й не намокнути? Щиро зізнаюсь: узяв один маленький зливок.Поміщик спалахнув від гніву, але стримався, подумавши: «Не час сваритися, бо не покаже, де скарб». Усміхнувшись, він далі пригощав наймита, а той їв і пив із задоволенням.Через деякий час поміщик знову спитав:— Тільки один зливок узяв? Може, більше? Сказав би чесно, я не гніваюся.Наймит, уже добряче напившись, підвівся і сказав:— Я знав, що срібло ваше, але жадоба взяла гору. Тільки простягнув руку, щоб зачерпнути повну жменю, як хтось штовхнув мене. Я злякався — і прокинувся. Шкода, що не встиг узяти більше. А все через мою дружину — це вона мене розбудила.Поміщик, ледве стримуючи лють, просичав:— То це був лише сон…— Аякже, — спокійно відповів наймит, відступаючи до дверей. — А ви думали, правда?

У мальовничому королівстві Ельвін, де квіти співали на світанку, а зірки щоночі шепотіли казки, стояв величний королівський сад. У самому його серці росло Заборонене Дерево — високе, з гілками, що сяяли золотавим світлом, і плодами, що виблискували, мов дорогоцінні камені. Легенда гласила, що той, хто скуштує плід цього дерева, відкриє таємницю вічного щастя, але за страшну ціну. Король Ерік суворо заборонив наближатися до дерева, і ніхто в королівстві не наважувався порушити цей наказ.Принцеса Елара, донька короля, була дівчиною з допитливим серцем. Їй було шістнадцять, і вона любила блукати садом, розмовляючи з метеликами та слухаючи шепіт вітру. Але Заборонене Дерево манило її найбільше. “Чому батько так боїться його?” — думала вона. Одного вечора, коли місяць заливав сад срібним сяйвом, цікавість перемогла. Елара прокралася до дерева, її серце калатало. Вона простягла руку і зірвала один плід — маленький, теплий, наче він дихав. Щойно вона надкусила його, світ навколо змінився. Сад зник. Елара опинилася в іншому світі — темному лісі, де дерева рухалися, а тіні шепотіли її ім’я. Перед нею з’явилася стара ворона з очима, що світилися, наче вуглинки. “Ти скуштувала плід Забороненого Дерева, — каркнула вона. — Тепер ти пов’язана з його магією. Щоб повернутися додому, ти мусиш виправити три лиха, які випустила в світ”.Елара злякалася, але ворона не дала їй часу на вагання. “Перше лихо — Хаос у Королівстві Звірів. Іди!” Ворона махнула крилом, і принцеса опинилася на галявині, де тварини сварилися. Ведмеді ревіли на оленів, птахи гнівно цвірінькали на лисиць, а річки висихали, бо бобри греблі будували безладно. Елара зрозуміла, що плід порушив гармонію природи. Вона згадала, як її мати, королева, колись вчила її слухати серцем. Елара сіла серед галявини, закрила очі й заспівала колискову, яку співала їй мати. Її голос заспокоїв звірів, і вони почали слухати одне одного, відновлюючи мир. Річки потекли знову, а бобри почали працювати разом.Ворона з’явилася знову. “Перше лихо виправлено. Друге — Смуток Людських Сердець”. Елара перенеслася до села біля королівського замку. Люди ходили похмурі, забувши, що таке радість. Діти не сміялися, а старі не розповідали казок. Елара згадала, як її непослух призвів до цього, і відчула провину. Вона вирішила діяти. Зібравши дітей, вона влаштувала гру, де кожен мав розповісти, що робить його щасливим. Спочатку люди чинили опір, але поступово їхні обличчя почали світитися. Елара навчила їх ділитися теплом своїх сердець, і сміх повернувся до села.“Останнє лихо — найважче, — сказала ворона. — Ти мусиш зцілити Дерево”. Елара повернулася до королівського саду, але Заборонене Дерево в’януло, його гілки тьмяніли. Ворона пояснила: “Плід, який ти зірвала, був серцем дерева. Без нього воно гине, а з ним — усе королівство”. Елара зрозуміла, що її цікавість завдала болю. Вона згадала слова батька: “Відповідальність — це не лише уникати помилок, а й виправляти їх”. Елара дістала плід, який усе ще тримала, і поклала його назад на гілку. Але цього було замало. Вона притисла руки до стовбура і заплакала, просячи пробачення за свій вчинок. Її сльози впали на коріння, і дерево почало оживати, його світло засяяло яскравіше, ніж будь-коли.Світ навколо Елари спалахнув, і вона знову опинилася в саду. Дерево стояло величне, а король Ерік чекав її. “Я знав, що ти прийдеш до дерева, — сказав він. — Але я вірив, що ти навчишся відповідальності”. Елара обійняла батька, відчуваючи, що стала мудрішою. Відтоді вона не лише слухала казки зірок, а й створювала власні, розповідаючи людям про те, як важливо виправляти свої помилки.І королівство Ельвін процвітало, а Заборонене Дерево стало символом не лише таємниці, а й уроку, що відповідальність — це магія, сильніша за будь-який плід.

Жила-була одна чарівниця, у якої було троє синів, що дуже любили одне одного, як справжні брати. Але стара жінка не довіряла їм і підозрювала, що вони хочуть відібрати в неї її силу. Тому вона обернула старшого на орла, який був змушений жити серед скелястих гір і часто з’являвся в небі, ширяючи по великих колах. Другого вона перетворила на кита, який плавав у глибинах моря, і про його присутність свідчило лише те, що іноді з води здіймався величезний стовп бризок. Обидва брати могли з’являтися у людській подобі лише на дві години на день.Третій син, боячись, що мати перетворить його на лютого дикого звіра — ведмедя чи вовка, — утік потайки. Він чув, що зачарована донька короля ув’язнена у Замку Золотого Сонця й чекає визволителя. Але кожен, хто намагався її звільнити, ризикував життям: уже двадцять троє юнаків загинули страшною смертю, і лише один ще мав право спробувати. Після нього більше нікому не дозволяли робити спробу.Оскільки серце юнака не знало страху, він вирішив розшукати Замок Золотого Сонця. Він довго мандрував, та так і не міг знайти його, аж поки випадково не потрапив до великого лісу й заблукав. Несподівано він побачив у далині двох велетнів, які махали йому руками. Коли він підійшов, вони сказали: — Ми сперечаємось через капелюх — кому він має належати. Обидва ми однаково сильні, і жоден не може перемогти іншого. Маленькі люди розумніші за нас, тож ми доручаємо вирішити це тобі. — Як можна сперечатися через старий капелюх? — здивувався юнак. — Ти не знаєш, які в нього властивості! Це — чарівний капелюх бажань. Хто його надягне, той може побажати опинитися будь-де — і вмить там опиниться.— Дайте мені капелюх, — сказав юнак. — Я відійду трохи далі, а тоді покличу вас. Хто перший добіжить до мене — тому й належатиме капелюх. Він надягнув його, пішов далі, але, згадавши про королівну, зовсім забув про велетнів і йшов усе далі й далі. Нарешті, зітхнувши з глибини душі, вигукнув: — Ах, якби ж я був уже в Замку Золотого Сонця! Ледве вимовив ці слова, як уже стояв на високій горі перед воротами замку. Він увійшов і пройшов усі покої, поки в останньому не знайшов королівну. Але як він злякався, побачивши її! Обличчя її було сірим, зморшкуватим, очі каламутними, а волосся — рудим. — Це ти — донька короля, чию красу славить увесь світ? — вигукнув він. — Ах, — відповіла вона, — це не мій справжній вигляд. Людські очі бачать мене лише в такому потворному образі. Але щоб ти дізнався, якою я є насправді — ось дзеркало, воно не обманює і покаже моє істинне обличчя. Вона дала йому дзеркало, і в ньому він побачив найвродливішу дівчину на землі, а на її щоках котилися сльози смутку. — Як тебе можна врятувати? Я не боюся небезпеки! — сказав юнак. — Той, хто здобуде кришталеву кулю й покаже її чаклуну, знищить його силу, і я поверну свій справжній вигляд, — сказала вона. — Але вже багато хто загинув, намагаючись це зробити. Ти ще такий молодий… Мені шкода, що тобі доведеться наражатися на таку небезпеку. — Ніщо мене не зупинить, — сказав юнак. — Лише скажи, що маю зробити.— Ти дізнаєшся все, — сказала вона. — Коли зійдеш із гори, біля джерела стоятиме дикий бик. Ти маєш битися з ним. Якщо тобі пощастить його вбити, з нього з’явиться вогняний птах, у тілі якого є палаюче яйце, а в яєчному жовтку лежить кришталева куля. Але птах не відпустить яйце, поки його не змусити. Якщо ж яйце впаде на землю, воно спалахне й спалить усе довкола, навіть лід розтопить, і разом із ним — кришталеву кулю. Тоді всі твої зусилля будуть марними.Юнак спустився до джерела, де бик ревів і гарчав. Після тривалої боротьби він встромив меча в тіло тварини, й та впала. В ту ж мить із неї вилетів вогняний птах і зібрався летіти геть. Але брат юнака — орел — пролітав повз хмари й побачив це. Він кинувся вниз, погнав птаха до моря й дзьобом бив його, доки той у розпачі не впустив яйце. Та яйце не впало в море, а впало на рибальську хатину на березі, й вона миттєво почала диміти та от-от мала загорітись. У ту мить із моря здійнялися хвилі заввишки з будинок — вони накрили хатину й загасили полум’я. То був інший брат — кит — який підплив і здійняв воду вгору.Коли вогонь згас, юнак шукав яйце і, на щастя, знайшов його. Воно ще не розтануло, але шкаралупа тріснула від раптового охолодження, і він зміг дістати кришталеву кулю цілою.Коли він прийшов до чаклуна і показав йому кулю, той сказав: — Моя сила знищена, відтепер ти — володар Замку Золотого Сонця. А за допомогою цієї кулі ти можеш повернути своїм братам людську подобу.Юнак поспішив до королівни, і коли увійшов до покою, вона стояла перед ним у всій красі. Радісно вони обмінялися перснями.