Казки для дітей 7–8 років

Жив собі колись один чоловік — лінивий, як муха в спеку. Нічого не хотів робити, сидів цілими днями, нарікав і тільки скаржився.Одного дня пішов він до мудреця:— Батьку! Нема в мене ні хліба, ні одягу. Діти голодні, дружина плаче, я зовсім знесилився. Не знаю, що робити. Куди йти, до кого жалітися?Мудрець глянув на нього та й питає:— Ти кажеш, що бідний?— Та бідний, аж світ немилий! — зітхнув ледар.— Гаразд, — мовив мудрець, — продай мені свою праву руку. Дам тобі багато грошей. Скільки хочеш? Ледар аж очі витріщив:— Що ви, батечку?! Рука ж мені самому потрібна. Як я без неї житиму? Як зароблятиму?— Тоді, може, праве око продаси? — спокійно спитав мудрець.— Око? Та як же я тоді бачитиму?! Ні, й око не продам.— А одну ногу?— Та що ви таке кажете! Як я ходитиму без ноги? Ні, ні, й ноги не віддам.— Добре. Тоді, може, вуха? Вони ж тобі не дуже потрібні.— Як же не потрібні? Щоб не чути голосу дітей чи пташиного співу? Не продам!— А рот? Продай мені свій рот!— Та як же я говоритиму, їстиму, сміятимусь? Ні, не віддам!— Ну що ж, тоді зуби. Хоч зуби продай!— Зуби?! Та ні! Я і їсти не зможу, і виглядатиму смішно.— Може, хоч ніс? — знову спробував мудрець.— Ні! І ніс не віддам. Мені все це потрібне!Мудрець усміхнувся:— От бачиш. Ти кажеш, що нічого не маєш, а насправді маєш найбільше багатство — здорове тіло. У тебе є руки, ноги, очі, рот, вуха — усе, що потрібно, щоб працювати й жити гідно. Іди, працюй і більше не нарікай на долю.І з того часу ледар змінився. Почав працювати, дбати про родину і дякувати за те, що має. Бо зрозумів: справжнє багатство — це здоров’я і бажання жити.

У старому будинку на околиці міста жила десятирічна Софійка. Вона обожнювала бабусині казки, особливо про Ввічливого Монстра — таємничу істоту, яка ночами прикидалася знайомим і лагідно просила відчинити двері. “Ніколи не довіряй незнайомцям, навіть якщо вони здаються добрими,”- завжди повторювала бабуся, поправляючи окуляри.Одного зимового вечора Софійка залишилася вдома сама. Мама затримувалася на роботі, а бабуся гостювала у подруги. За вікном вирувала хуртовина, вітер гудів, а сніг шурхотів, б’ючи у шибки. Софійка сиділа на дивані, загорнувшись у теплу ковдру, і читала книжку про пригоди. Раптом домофон різко задзеленчав. Звук був гучним і несподіваним, але після першого сигналу став тихішим, наче хтось навмисне натискав кнопку обережно.— Хто там? — обережно запитала Софійка, підійшовши до домофона.— Добрий вечір, Софійко, — відповів м’який, солодкуватий голос. — Це я, дядько Микола, сусід із п’ятого поверху. Забув ключі, холодно надворі. Відчини, будь ласка, двері під’їзду. Софійка завмерла. Вона знала дядька Миколу — він завжди усміхався і пригощав її цукерками у дворі, коли вона гуляла з подружками. Але чому його голос звучить так дивно, майже як у казці про Ввічливого Монстра? І як він міг дізнатися її ім’я через домофон? Вона пригадала, як учора бавилася у дворі, а подружка кликала її по імені біля під’їзду. Може, хтось підслухав? Її серце закалатало, а долоні спітніли.— Зачекайте хвилинку, — сказала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Бабуся вчила: “Якщо сумніваєшся, перевір.” Софійка схопила телефон і швидко набрала мамин номер.— Мамо, хтось у домофоні каже, що він дядько Микола, і просить відчинити під’їзд. Він знає моє ім’я! — прошепотіла Софійка.— Софійко, не відчиняй! — твердо відповіла мама. — Дядько Микола сьогодні поїхав до іншого міста, я сама його проводжала. Хтось, мабуть, підслухав твоє ім’я у дворі. Залишайся вдома, я вже їду!Холод пробіг по спині Софійки. Вона повернулася до домофона і сказала якомога спокійніше:— Вибачте, я не можу відчинити. Мама скоро буде.Голос у домофоні замовк. Софійка притулилася до вікна, вдивляючись у темряву. У світлі ліхтаря вона помітила тінь, що швидко зникла за рогом будинку. Серце гупало, але вона знала, що вчинила правильно. Незабаром мама вбігла до квартири і міцно обійняла доньку.— Ти молодець, Софійко, — сказала мама. — Ти згадала бабусину казку і зробила все правильно. Ніколи не відчиняй двері незнайомцям, навіть якщо вони знають твоє ім’я чи здаються добрими.Наступного дня сусіди розповіли, що вночі хтось намагався потрапити до кількох під’їздів, називаючись “сусідом”. Поліція з’ясувала, що це був невідомий чоловік, який підслуховував імена дітей у дворах, щоб прикидатися знайомим. Завдяки пильності Софійки їхній будинок залишився у безпеці.Мораль: Ніколи не відчиняй двері незнайомим, навіть якщо вони говорять лагідно чи знають твоє ім’я. Завжди перевіряй і телефонуй батькам чи поліції, якщо щось здається підозрілим.

Чи бачили ви коли-небудь справді стару дерев’яну шафу — зовсім почорнілу від віку, всю в різьбленні, з завитками й листям? Саме така стояла в одній вітальні. Її успадкували від прабабусі, і вся вона була оздоблена різьбленими трояндами й тюльпанами зверху донизу. Там були дивовижні завитки, а між ними визирали голови оленів з великими рогами. Але посередині шафи було вирізьблено цілу постать чоловіка — він мав дуже кумедний вигляд, та й сміявся постійно. Та це й не сміх був — скоріше гримаса. У нього були козлячі ноги, маленькі ріжки на лобі й довга борода.Діти в кімнаті завжди називали його “верхньонижній генерал-командир-сержант з козлячими ногами”, бо це було дуже довге й складне ім’я, і не багато хто має такий титул. Але щоб вирізьбити його — то було справжнє мистецтво. Та все ж він там стояв! І завжди дивився в бік столу під дзеркалом, бо там стояла чарівна маленька порцелянова пастушка. У неї були позолочені черевички, гарна сукенка, оздоблена червоною трояндою, золота шляпка й пастуша палиця. Вона була дуже мила.Поряд з нею стояв маленький сажотрус — такий чорний, як вугілля, але теж із порцеляни. Він був так само чистенький і гарненький, як будь-хто інший. Те, що він був сажотрусом — це лише роль, яку йому надав майстер порцеляни. Він міг так само зробити з нього й принца — адже все можливо!Сажотрус стояв із драбинкою, такий охайний, з обличчям білим і рум’яним, як у дівчини. І це було навіть трішки неправильно — він мав би бути трохи чорнішим. Він стояв зовсім поруч із пастушкою. Обох поставили поряд, і оскільки вони стояли разом, то й заручилися. Вони так гарно підходили одне одному — обидва були молоді, зроблені з однієї порцеляни й однаково крихкі.Поруч із ними стояла ще одна лялька, утричі більша — це був старий китаєць, який умів кивати головою. Він також був порцеляновий і стверджував, що є дідусем маленької пастушки, хоча й не міг цього довести. Він твердив, що має над нею владу, і тому вже кивнув козлоногому верхньо-нижньому генералові-командирові-сержанту, який сватався до пастушки.— Ось чоловік для тебе, — сказав старий китаєць. — Чоловік, що, я майже впевнений, зроблений із червоного дерева. Він може зробити тебе пані козлоногого верхньо-нижнього генерал-командир-сержанта! У нього ціла шафа срібла, не рахуючи скарбів у таємних сховках!— Я не хочу в ту темну шафу! — вигукнула маленька пастушка. — Я чула, що в нього там одинадцять порцелянових жінок!— Тоді ти будеш дванадцятою! — відповів китаєць. — Сьогодні вночі, щойно заскрипить стара шафа, буде весілля, як я, китаєць, сказав! — І він кивнув головою та заснув.А пастушка заплакала й глянула на свого наймилішого — порцелянового сажотруса.— Прошу тебе, — мовила вона, — візьми мене з собою у широкий світ, бо тут нам не залишитися! «Я хочу все, чого хочеш ти!» — сказав маленький сажотрус. — «Ходімо негайно, я певен, що зможу прогодувати тебе своєю професією!»«От тільки якби ми вже були злізли зі столу!» — сказала вона. — «Я не буду щаслива, доки ми не опинимося у широкому світі!»Він утішив її й показав, куди ставити маленьку ніжку — на різьблені краї та позолочене листя, що спускалося вздовж ніжки столу. Свою драбинку він теж використав, і ось вони вже на підлозі. Але щойно поглянули на стару шафу — там зчинився великий рух: усі вирізьблені олені висунули голови ще далі, підняли роги й закрутили шиями; козлоногий верхньо-нижній генерал-командир-сержант високо підскочив і закричав до старого китайця:«Вони тікають! Вони тікають!»Вони злякалися й миттєво стрибнули в шухляду під настільною надбудовою. Там лежали три-чотири неповні колоди карт і маленький ляльковий театр, зібраний як могло. Вистава вже йшла, усі дами — черви, бубни, трефи й піки — сиділи в першому ряду й обмахувалися тюльпанами, а позаду стояли валети, показуючи, що мають голову і згори, і знизу, як то буває у гральних картах.У п’єсі йшлося про двох, яким не дозволяли бути разом, і пастушка плакала, бо це нагадувало їй власну історію.«Я не можу цього витримати!» — сказала вона. — «Я мушу вибратися з цієї шухляди!»Та коли вони знову опинилися на підлозі й поглянули на стіл — старий китаєць уже прокинувся й гойдався всім тілом, бо був суцільним шматком знизу.«Старий китаєць іде!» — вигукнула маленька пастушка й упала просто на свої порцелянові колінця — така сумна вона була.«У мене є думка!» — сказав сажотрус. — «Сховаймось у великій банці з попурі, що стоїть у кутку — там ми можемо лежати на трояндах і лаванді, й кидати йому сіль в очі, якщо прийде!»«Це не допоможе!» — сказала вона. — «До того ж я знаю, що старий китаєць і банка з попурі колись були заручені, а після таких стосунків завжди лишається трохи доброти! Ні, іншого виходу нема — треба йти у широкий світ!»«Ти справді маєш відвагу піти зі мною у широкий світ?» — спитав сажотрус. — «Ти подумала, який він великий, і що ми вже ніколи не зможемо повернутись назад?»«Так, подумала!» — відповіла вона.Сажотрус подивився на неї серйозно, і сказав: «Мій шлях — через димар! Ти справді зважишся повзти зі мною через піч, крізь барабан і трубу? Тоді ми опинимося в димоході, і там я знатиму, як рухатися! Ми піднімемось так високо, що ніхто не зможе нас дістати, а на самому верху є отвір у широкий світ!»І він повів її до дверцят печі. «Там темно!» — сказала вона, але все ж пішла з ним — і крізь барабан, і крізь трубу, де була суцільна чорна ніч.«Ми вже в димоході!» — сказав він. — «Подивись! он там, угорі, сяє найпрекрасніша зірка!»Це була справжня зірка на небі, що світлом своїм ніби вказувала їм дорогу. Вони повзли й дерлися, і був то жахливий шлях — так високо, так складно! Але він підтримував і допомагав їй, показував, куди ставити її маленькі порцелянові ніжки — і ось вони дісталися самого краю димаря й сіли там, бо були дуже втомлені, і мали на це повне право.Над ними було небо з усіма зірками, а під ними — всі дахи міста. Вони бачили навколо себе так далеко, так широко… Бідна пастушка ніколи не уявляла собі світу таким. Вона притулила свою голівку до сажотруса й заплакала — так, що позолота з її паска від сліз зійшла. «Це занадто!» — сказала вона. — «Я цього не витримаю! Світ надто великий! Якби ж я знову була на маленькому столику під дзеркалом! Я не буду щаслива, доки ми не повернемось туди! Я вже пішла з тобою в широкий світ — тепер, якщо ти мене любиш, повернись зі мною додому!»Сажотрус говорив їй розумні речі — про старого китайця й про козлоногого генерала-командир-сержанта, але вона так гірко плакала і цілувала свого сажотруса, що він не витримав і підкорився, хоча це й було небезпечно.І от вони знову спускалися димарем, крізь трубу й барабан, — було це дуже незручно, — і нарешті опинилися у темній печі. Там вони заховалися за дверцятами, щоб дізнатися, що сталося у кімнаті. Було зовсім тихо. Вони визирнули — ах! посеред кімнати лежав старий китаєць. Він упав зі столу, коли намагався їх наздогнати, і розбився на три частини: вся спина відкололась одним шматком, а голова відкотилася у куток. А козлоногий генерал стояв на своєму місці, як завжди, і щось обмірковував.«Це жахливо!» — сказала маленька пастушка. — «Старий дідусь розбитий, і це через нас! Я цього не переживу!» — і згорнула свої маленькі ручки.«Його ще можна склеїти!» — сказав сажотрус. — «Цілком можна! Не хвилюйся так! Якщо йому спинку склеїти, а в шию вставити добру скріпку, то буде як новий — і ще багато прикрих речей нам скаже!»«Ти думаєш?» — спитала вона. І тоді вони знову вилізли на стіл, де стояли раніше.«Ось до чого ми дійшли!» — сказав сажотрус. — «Усе це було марною турботою!»«Головне, щоб дідуся склеїли!» — сказала пастушка. — «Це дуже дорого?»Його таки склеїли. Сім’я склеїла йому спину, вставила добру скріпку в шию — і він став майже як новий, тільки більше не міг кивати.«Мабуть, стали пихаті після того, як вас розбили!» — сказав козлоногий генерал-командир-сержант. — «А я, зрештою, питаю: чи буде вона моєю чи ні?»А сажотрус і маленька пастушка подивилися на старого китайця так зворушливо — вони дуже боялися, що він кивне. Але він не міг, і йому було незручно казати стороннім, що в нього тепер скріпка в шиї. І так порцелянові закохані залишилися разом і благословляли дідусеву склейку — і жили в любові, доки самі не розбилися.

У лісі настала весна. Дерева випустили перші листочки, з-під землі виглянули квіти, а повітря наповнилось запахом тепла і життя. З нори старого зайця лунали веселий гамір і сміх — у наймолодшого зайченяти був день народження!Цього дня батьки дозволили йому вперше піти самому далеко в ліс. Та було одне «але»: усі знали його як Боягуза — він боявся всього на світі і рідко коли висовував носа з нори.— Я піду в ліс… наступного року, — виправдовувався він щороку.Та цього разу щось у ньому змінилося. Він вирішив: досить боятися! Підійшов до старших братів:— Ходімо разом до великого болота!Та брати лише засміялися:— Та ти ж Боягуз! Ти й з нори лячно виходиш, а не те що через болото йти!Тоді зайченя запалало рішучістю:— Я сам піду. І перейду те велике болото, куди жоден з вас не насмілився ступити!Він рушив у подорож. Кожен шелест, кожне тріщання гілки змушувало його здригатися і ховатися за найближче дерево. Але він ішов далі. Нарешті зайчик дістався великого болота, про яке колись розповідав дідусь. Почало сутеніти. Ліс потемнів, завили сови. Було моторошно. Але зайчик заснув, сховавшись під кущиком.Вранці він зібрався з силами й ступив на болото. Раптом почув голос:— Стій!Перед ним стояв сірий вовк — облізлий, із довгим хвостом і хитрими очима.— Ти куди це, вухатий, зібрався?— Я… я хочу перейти на той бік болота, — відповів тремтячим голосом зайчик.— О, я допоможу, — підступно всміхнувся вовк.Зайчик погодився, бо ще ніколи не бачив вовка і не знав, наскільки той небезпечний. Вони йшли мовчки. Та чим ближче було до кінця болота, тим виразніше було чути чиїсь голоси.— Що це за звуки? — спитав зайчик.— Та це… вітер свище, — пробурмотів вовк.Аж ось вони зайшли у темну вовчу нору, де сиділа ціла зграя. Вовки схопили зайчика і кинули його до глибокої ями. Там уже сиділи ще два нещасних зайці.Але Боягуз не розгубився. Він подумав-подумав і каже:— Ставаймо один на одного. Хтось мусить вистрибнути!Він зібрав силу — стриб! — і вибрався з ями. Потім витягнув своїх друзів. Разом вони втекли з лігва і добігли до безпечного лісу.З того дня зайчик перестав бути Боягузом. Більше він нічого не боявся. І вже ніхто ніколи з нього не сміявся.

У королівстві Фрелл, де ранкові пташки співали мелодії, а зірки вночі сяяли, наче чарівні ліхтарики, народилася дівчинка на ім’я Елла. Її зелені очі блищали, а кучеряве каштанове волосся гойдалося, коли вона бігала луками, сміючись від радості. Але в день її народження сталася подія, яка змінила її життя. Фея Люсінда, з крилами, що мерехтіли веселковими барвами, прилетіла до колиски. Усі чекали подарунка — можливо, чарівної іграшки чи вічної квіточки. Але Люсінда підняла руки і проголосила:— Я дарую тобі слухняність! Ти виконуватимеш кожен наказ, що тобі дадуть!Гості ахнули, а її слова повисли в повітрі, наче важка хмара. Це було не благословення, а прокляття.Елла росла, не розуміючи спочатку, що означає цей дар. Коли мама казала: «Елло, вдягни теплу шапку», вона слухняно вдягала її, навіть у спеку. Але одного дня сусідський хлопчик, хихикаючи, сказав:— Елло, стрибай на одній ніжці до вечора!Бідолашна Елла стрибала, доки ніжки не загуділи від утоми, а серце стискалося від безсилля. Того вечора мама обняла її та прошепотіла:— Моя квіточко, тримай це в таємниці. Твоя сила — у твоїй хоробрості. Ми знайдемо спосіб тебе звільнити.Мама вчила Еллу бути обережною, щоб ніхто не дізнався про її прокляття.Елла любила проводити час із Менді, кухаркою, яка була трохи чарівницею. Менді пекла медові булочки, від яких дім наповнювався теплом, і могла заговорити ложку, щоб та сама розмішувала суп. Одного вечора, коли Елла сиділа на кухні, гризучи булочку, вона запитала:— Менді, чому Люсінда дала мені таке жахливе прокляття?Менді зітхнула, витираючи руки об фартух.— Люсінда думає, що її подарунки роблять усіх щасливими, але вона не слухає серця. Не бійся, Елло, ми щось придумаємо.Але біда прийшла несподівано. Мама Елли захворіла, і жодні ліки не допомогли. Перед тим, як піти, вона подарувала Еллі блакитну стрічку, схожу на шматочок неба.— Носи її, моя дівчинко, — сказала мама слабким голосом. — Вона нагадає тобі, що ти сильна.Елла тримала стрічку ночами, стискаючи її в долонях, коли сльози котилися по щоках.Батько Елли, сер Пітер, був багатим купцем, який торгував рідкісними тканинами. Він любив Еллу, але більше любив свої мандри. Одного дня він повернувся з новою дружиною — Дамою Ольгою, пихатою, наче вона володіла всім королівством. З нею прийшли її дочки: Хетті, хитра і в’їдлива, та Олів, яка думала лише про солодощі.— Ох, Елло, яка ти… проста, — сказала Хетті, скрививши губи, коли побачила її. — Де мої нові сукні? — пробурчала Олів, гризучи пиріг.Хетті випадково дізналася про прокляття Елли, підслухавши розмову з Менді. Її очі заблищали від злої радості.— Елло, віддай мені свою блакитну стрічку! — наказала вона.Елла, стиснувши кулачки, віддала мамин подарунок, хоч серце її розривалося. Того вечора вона втекла до саду і прошепотіла зіркам:— Я не буду їхньою маріонеткою. Я знайду спосіб стати вільною.Одного сонячного дня в місті влаштували ярмарок, де гуділи музика і сміялися люди. Елла гуляла між ятками, милуючись блискучими стрічками і цукровими яблуками, коли Хетті спробувала її наздогнати, щоб знову наказати щось безглузде. Елла побігла, не дивлячись, і налетіла на високого хлопця з скуйовдженим волоссям і добрими карими очима. Він спіймав її за руку, щоб вона не впала, і засміявся:— Ти швидша за мого коня! Я Чармонт, але зови мене Чар. А ти хто?— Елла, — відповіла вона, відчуваючи, як щоки стають теплими. — Вибач, я не хотіла тебе штовхнути. — Нічого, — сказав Чар, усміхаючись. — Хочеш подивитися на жонглерів? Вони кидають п’ять м’ячів одразу!Чар був принцом Фрелла, але зовсім не пихатим. Він розповів Еллі, як одного разу застряг у гігантському гарбузі, допомагаючи фермеру.— Уявляєш, я сидів у тому гарбузі, як у човні, і кричав, щоб мене витягли! — сміявся він.Елла розсміялася так, що забула про свої біди. Вони гуляли ярмарком, кидаючи камінці в мішені і пробуючи медові пряники. Але в глибині душі Елла боялася: що, якщо хтось накаже їй зашкодити Чару? Вона вирішила триматися від нього подалі, хоч серце тягнулося до нього, наче до теплого вогнища.Одного вечора Елла увірвалася до Менді і сказала:— Я не можу більше терпіти! Я знайду Люсінду і змушу її зняти прокляття!Менді обняла її і відповіла:— Ти хоробра, Елло. Візьми цю чарівну книгу — вона відповість на твої питання, якщо попросиш ввічливо.Елла зібрала мішечок із хлібом, сиром і маминою стрічкою, яку зав’язала на зап’ясті для сміливості. Вона ступила на шлях, її серце тремтіло від страху, але горіло надією. Попереду чекали чарівні ліси, огри, ельфи та, можливо, свобода.Читайте другу частину історії

Елла йшла через королівство Фрелл, де вітер шепотів казки, а квіти світилися в темряві, наче крихітні зірочки. Її чарівна книга тихо гуділа в мішечку, підказуючи дорогу. Але шлях був сповнений небезпек. Першу частину “Зачарованої Елли” знайдете тут Першою зупинкою став ліс, де жили огри — величезні, з зубами, як кинджали, і запахом старих шкарпеток. Вони схопили Еллу і загарчали:— Яка смачна вечеря! — сказав головний огр, облизуючи губи.Елла стиснула мамину стрічку і відповіла:— Ваші зуби такі блискучі! Ви, мабуть, можете розгризти камінь!Огри розпливлися в посмішках, їхні щоки почервоніли від гордості.— Ти нам подобаєшся, маленька! — прогарчав один із них. — Бери яблука і йди!Вони дали їй кошик соковитих яблук, і Елла помахала їм, поспішаючи далі.Наступною зупинкою було село ельфів. Їхні будиночки виглядали, як гриби з віконцями, а ліхтарики з пелюсток гойдалися на вітрі. Ельфи, маленькі, з зеленим волоссям, майстрували чарівні іграшки: пташок, що співали, і квіти, що танцювали. Елла зустріла ельфа Сларена, який сказав:— Ти смілива дівчинка, Елло! Візьми цей плащ — він зігріє тебе в холод і сховає від дощу. — Дякую, Сларене! Де мені шукати Люсінду? — запитала Елла.— Вона була на весіллі гігантів, — відповів ельф, усміхаючись.Елла подякувала і вирушила далі, її серце калатало від хвилювання. Вона йшла через поля з соняшниками, вищими за будинки, і через річку, де риби світилися, наче ліхтарики. Нарешті вона дісталася до ферми гігантів, де гуділа музика і гомоніло весілля. Гіганти танцювали так, що земля тремтіла, а їхній сміх звучав, як грім. Посеред величезного торта сиділа Люсінда, розкидаючи блискітки. Елла підбігла до неї і сказала:— Люсіндо, благаю, зніміть моє прокляття! Воно забирає мою свободу!Фея розсміялася:— Слухняність — це скарб! Ти просто не вмієш його цінувати! І зникла в хмарі блискіток. Елла сіла на траву, її очі наповнилися сльозами.— Я не здамся, — прошепотіла вона, стискаючи мамину стрічку.Повернувшись додому, Елла дізналася, що Дама Ольга відправила її до школи для юних леді, де вчили вишивати і кланятися. Хетті наказувала:— Елло, віддай мені свій сніданок! І виший мені хусточку! Елла терпіла, але таємно писала листи Чару. Одного разу він написав:— Елло, ти найсміливіша дівчина, яку я знаю. Одного дня я покажу тобі палацовий сад, де ростуть квіти, що співають.Елла усміхалася, читаючи його слова, і мріяла про свободу. Настав день великого балу в палаці. Елла хотіла піти, але Дама Ольга замкнула її в коморі.— Ти нікуди не підеш! — гаркнула вона.Але Менді, сяючи від чарів, відкрила двері та створила сукню з блакитного шовку, що блищала, наче зірки. На балу Елла танцювала з Чаром, який сказав:— Елло, ти особлива. Залишайся зі мною назавжди. Але Хетті, яка пробралася на бал, наказала:— Відштовхни Чара і тікай!Елла відчула, як магія тягне її, наче мотузки. Але вона зупинилася, згадала маму, Чара, свої пригоди.— Ні! Я вільна! — крикнула вона.Магія розлетілася, наче розбите скло. Елла обняла Чара, її серце співало від радості. Він усміхнувся:— Ти зробила це, Елло. Ти сильніша за будь-яку магію.Дама Ольга і сестри отримали урок: їх відправили працювати на ферму гігантів, де вони вчилися бути добрішими. Елла і Чар стали найкращими друзями, а згодом одружилися, бо їхні серця билися в унісон. Вони мандрували, допомагали ельфам, сміялися з гігантами і переконали Люсінду припинити свої дивні подарунки. Елла навчила всіх, що справжня магія — це хоробрість і любов до себе. І жили вони довго і щасливо в королівстві, де ніхто не змушував інших робити те, чого вони не хочуть.

Жив собі Кіт, який був такий пильний, що жодна Миша не наважувалася висунути навіть кінчик своїх вусиків — боялася бути з’їденою живцем. Здавалося, Кіт був усюди водночас, завжди готовий до стрибка з гострими кігтями. Нарешті Миші почали так ретельно сидіти у своїх норах, що Кіт зрозумів: аби вполювати хоч одну, йому доведеться вдатись до хитрощів.Одного дня він видерся на полицю й повис на ній головою вниз, наче мертвий, тримаючись за мотузки однією лапою.Коли Миші визирнули та побачили його в такому стані, то вирішили, що його повісили за якийсь злочин. Спершу дуже обережно вони висунули голови й обнюхали все навколо. Але коли нічого не зворухнулося, всі радісно повилазили святкувати смерть Кота.Та саме в той момент Кіт відпустив мотузку — і перш ніж Миші встигли отямитися від несподіванки, він уже вполював трьох чи чотирьох.Після цього Миші стали ще обережнішими й зовсім не виходили з дому. Але Кіт, усе ще голодний, знав не один трюк. Він обвалявся в борошні, поки не став білим з голови до лап, і ліг у борошняний ящик, залишивши одне око відкритим, чекаючи на здобич.І справді, Миші незабаром почали виглядати. Кіт уже уявляв, як ось-ось схопить молоду соковиту Мишку, коли з нори визирнув старий Пацюк. Він мав великий досвід у справах із Котами й пастками, а ще — недостачу частини хвоста, здобуту дорогою ціною. З безпечної відстані він приглядався до борошна. — Обережно! — вигукнув він. — Може, то й справді купа борошна, але мені воно дуже вже нагадує Кота. Що б це не було, краще триматися подалі.Мудрі не дають себе ошукати вдруге.

Жив собі хлопчик Максимко. Йому було сім років, і він дуже любив свої іграшки: плюшевого ведмедика Тедді, сміливого солдатика Гриця, ляльку Оленку в синій сукні та маленького робота Біпа. Одного дня батьки Максимка мали йти на роботу, а він залишився вдома сам.— Максимку, пам’ятай: не відчиняй двері незнайомцям, не грайся з газовою плитою і не визирай у вікно, — сказала мама, цілуючи його в щічку перед виходом.Максимко кивнув, але щойно двері зачинилися, йому стало трохи нудно. Він сидів у своїй кімнаті, роздивляючись іграшки. Аж раптом… щось дивне сталося! Іграшки заворушилися, зашепотіли між собою і… ожили!— Максимку, слухай уважно! — гукнув солдатик Гриць, виструнчившись на столі. — Ми — Іграшкова команда порятунку, і ми тут, щоб навчити тебе правил безпеки!Максимко здивовано роззявив рота.— Безпеки? Але ж я вдома, що може статися? — запитав він. — Ой, багато чого! — вигукнула лялька Оленка, поправляючи свою сукню. — Ходімо, ми покажемо тобі, як бути обережним.Перша зупинка: кухняКоманда іграшок повела Максимка на кухню. Там Тедді, плюшевий ведмедик, підстрибнув до газової плити.— Ніколи, чуєш, ніколи не торкайся газової плити! — сказав Тедді, грізно махаючи лапкою. — Якщо газ увімкнеться, може статися пожежа. А це дуже небезпечно!Максимко кивнув. Він і не збирався чіпати плиту, але тепер точно запам’ятає, що це табу.— А що робити, якщо щось загориться? — запитав він.— Якщо побачиш вогонь, біжи з дому і клич дорослих або телефонуй 101! — відповів Гриць. — Але краще просто не гратися з такими речами.Друга зупинка: вікноДалі іграшки потягли Максимка до вікна у вітальні. Робот Біп замиготів лампочками і пискнув:— Вікно — не місце для ігор! Не визирай, не сідай на підвіконня і не відкривай його. Можна впасти, а це дуже боляче.Максимко згадав, як одного разу хотів подивитися на пташок, стоячи на підвіконні.— Добре, я зрозумів. Не лазитиму до вікон, — пообіцяв він. Третя зупинка: мобільний телефонРаптом у кишені Максимка задзвонив його мобільний телефон, видаючи веселий дзвоник. Хлопчик потягнувся, щоб відповісти, але Оленка швидко схопила його за рукав.— Стій, Максимку! — вигукнула вона. — Якщо дзвонить незнайомець, не відповідай і ніколи не кажи, що ти сам удома. Це може бути небезпечно!Максимко здивовано глянув на свій телефон.— А як дізнатися, що це незнайомець? — запитав він.— Якщо це мама чи тато, їхній номер буде в контактах, і ти побачиш їхнє ім’я. Вони можуть зателефонувати ще раз або надіслати повідомлення, — пояснив Біп, блимаючи своїми лампочками. — А якщо номер невідомий, краще не брати слухавку і не відповідати на повідомлення від чужих людей.Максимко кивнув, зрозумівши, що потрібно бути обережним із мобільним телефоном.Завершення інструктажуКоли іграшки закінчили свій інструктаж, Гриць вишикував команду і сказав:— Максимку, головне правило: якщо щось здається небезпечним або ти не впевнений, що робити, — телефонуй батькам або сусідам, яким довіряєш. А ще краще — займайся чимось безпечним: читай, малюй або грайся з нами!Максимко усміхнувся. Йому стало спокійніше, адже тепер він знав, як поводитися вдома. Він подякував своїй Іграшковій команді порятунку, і іграшки знову стали звичайними. Але Максимко знав: вони завжди поруч, щоб нагадати йому про безпеку.Того дня він намалював велику картину, де вся команда іграшок стояла разом, тримаючи плакат: «Безпека вдома — найголовніше!» Мораль казки: Коли ти вдома сам, пам’ятай: не грайся з газом, не лізь до вікон, не відповідай незнайомцям і завжди май номер телефону батьків або дорослих, яким довіряєш. Безпека — це легко, якщо знати правила! Читайте ще більше казок про правила безпеки — навчайтеся бути уважними, обережними й кмітливими разом із казковими героями!

Темна-претемна ніч. Місто, як завжди, заплющило очі, вимкнувши світло у будинках. Тиша! І ні в якому разі не смій заважати цій тиші. Навіть, якщо тобі не спиться! Навіть, якщо цікавість долає страх, не смій підійматися, щоб зрозуміти, що то за скрипіння дверцят чи потаємне шкрябання під ліжком! Усі ці звуки є ознакою того, що він поряд. Але дуже сильно хвилюватися непотрібно, адже він, загалом, приходить в ніч, з четверга на п’ятницю. Тож, усі інші ночі, можна спати спокійно. Принаймні так вважала Марічка, та на жаль, вона помилилася. Цього разу він прийшов у саму неочікувану ніч, з неділі на понеділок. Мабуть, найтяжчу ніч тижня, адже вона є коридором між закінченням вихідних і початком навчання. Безсоння Марічки не було випадковим. Дівчина відчувала, що щось має трапитися. Спочатку, вона, почула тяжке дихання під ліжком, яке повільними кроками, переходило до скрипіння дверцят старої шафи. Дратівливий звук ще більше лякав, але водночас пробуджував цікавість. На мить розплющу очі й погляну що коїться, хоча ні, не вистачить сміливості, подумала дівчина й сховала голову під ковдрою. Та порахувавши до трьох, вона знайшла в собі сили й різко визирнула, щоб побачити того, хто її лякає. Та на превеликий жаль, кімната була порожня. Лише чиясь тінь, немовби сонячний зайчик, бігала з кутка в куток, зліва направо, по стінах, стелі та підлозі. Але чия ж то тінь? Що приходить в кімнати до маленьких діточок? Що хоче від них, і найголовніше питання, чому приходить, а нічого не відбудеться?Поки Марічка ховалася, він спостерігав: вимірював, вираховував, зважував, обчислював. Кожен пальчик, кожну частину тіла. Ширина, довжина, висота, колір, запах. З ніг до голови, а потім навпаки. І сердиться, все сердиться. Знову неточності. Формули, формули, формули. А якщо ось так? О ні, так ще гірше. Фізика, хімія, математика… математика? Так, це воно! Які пропорції! Не так і легко знайти те, що потрібно, але якщо докладати великих зусиль, то все неодмінно вийде. Марічка, стала тією, хто був йому до смаку. Спи мій янголе, спи — шепотів він тихесенько на вушко дитині й з тяжким диханням повертався туди, звідки прийшов, а саме, під ліжко. Ховається й чекає, поки вона засне. А потім… а потім тіло дитини, немовби тоне у болоті, занурюється у ліжко й зникає.Марічка, замотана у ковдру, опинилася на плечах невідомого старця, який темним, кам’яним лабіринтом ніс її до свого лігва. Згодом, вони опинилися у кімнаті, яка нагадувала підвал, а звідти, піднявшись дерев’яними сходами, потрапили в середину будинку. Старець, обережно вивільнив її та й зачинив у сталевій клітці, яка стояла посеред великої кімнати. Марічка голосно кричала, кликала на допомогу, благала щоб той її відпустив, та все було даремно. — Бабайко, — плачучи мовила дівчина, — відпусти мене. Я ніколи більше не буду балуватися і завжди слухатиму батьків.— І чому ж ви усі так голосно кричите? Бабай, бабай! Ну і що з того, що я бабай! Я ж зовсім не страшний, а навпаки, навіть дуже милий, — відповів він.Поки дівчина плакала, бабай на декілька хвилин кудись зник, а коли повернувся, то вона побачила старенького, худорлявого дідугана, не високого зросту, із довгою, сивою бородою, великими очима як у сови та зубами гострими як у піраньї. Але не дивлячись на страшне обличчя, одяг його був чистіше чистішого, охайніше охайнішого. Оригінальний чорний піджачок прямого пошиття з двобортними застібками, загорнутим, застебнутим на ґудзик коміром та накладними масивними кишенями. Під піджачком була чорна сорочка з м’якої тканини. Все це дуже пасувало до його штанів класичного варіанту в тон піджака, які доповнювалися елегантними лаковими туфлями. Марічці, старець був схожий на якогось бізнесмена чи боса мафії аніж на монстра. Присів він на маленький шкіряний диван та й почав дивитися на неї, немовби вивчаючи її. А вона знову йому говорить:— Бабайко, бабайчику…— Френч! — обірвав він дівчину на півслові, — моє ім’я Френч!Та дівчина не розгубилася і продовжила:— Френче, Френчику, я ж у тата й мами одна-єдина, а вони хвилюватимуться, ночей не спатимуть, мене шукатимуть.Та раптом, її скарження, перебив скриплячий звук відкривання дверей. До кімнати увійшла невідома особа на ім’я Байєр, у класичному чорному костюм з м’якої тканини та білосніжної сорочки з французьким коміром, загострені краї якого були широко розведені в сторони. За виглядом, майже велетень, але трішки нижче. Він був набагато молодший за бабая, та за віком, мабуть, старший за Марічкиного прадіда. В руках він тримав дві чашки, з яких, по всій кімнаті, розповсюджувався запашний аромат польових квітів. Присівши біля свого товариша, незнайомець мовив:— Щось вона занадто тендітна!— Саме те, що нам потрібно! — вигукнув Френч. — Ідеальні параметри, шкіра, волосся, зріст. Все просто бездоганно!— Якщо ви хочете мене з’їсти, то я вас засмучу, — плачучи сказала їм дівчина, — моїми кістками ви не дуже наїстеся!Та істоти навіть не звернули на неї уваги й продовжили розмову далі.— Тобі видніше, — каже Байєр. — Тоді, можливо, смарагдово-паперовий коктейль? Як на мене вишукано та витончено. Вона виглядатиме на всі сто!— Нііі! — це не дуже пасуватиме до її кольору очей. — заперечив Френч— Коктейль з мене буде нікудишній! — знову втрутилася у розмову Марічка — Я ж малесенька та худесенька, а без жиру ніякого навару!Та насолоджуючись приємним узваром, вони знову проігнорували її.— Тоді класика! Трикутно-огіркове хакі! — знову запропонував велетень.— Для її розмірів потрібно щось тендітне. — відповів Френч.— Розмірів? Ви що, труну для мене готуєте? — витираючи сльози запитала Марічці. Їй ставало дедалі цікавіше.— То може футляр з квадратним вирізом. Дерев’яно-камінчиковий колір дуже пасуватиме до її темного волосся.— Байєр, щось подібне було торік у Вінсента. Тут потрібно щось оригінальне. — невдоволено мовив бабай— Перепрошую, а можете пояснити, що ви зі мною хочете зробити, бо мені й самій стає дуже цікаво! — невпевненим голоском прощебетала дівчина.Велетень, повільно підійнявшись, обережно поклав чашку на круглий, червоний стіл, який стояв поряд з диваном й мовив:— Ні, щоб спокійно плакати, ви, юна леді, задаєте дуже багато хибних запитань, тим самим, дуже заважаєте нам працювати. Як тільки но все скінчиться, ми вас одразу ж і відпустимо, цілу та неушкоджену. Навіть без синців, подряпин чи укусів. А поки що, будь ласка, поплачте, щоб ми вас і не чули.Такої ввічливості від істоти дівчина не могла навіть уявити. Протерши очі від сліз, вона уважніше роздивилася приміщення. Навколо все нагадувало приємний будиночок жахів із десятками потворними манекенами, одягнені у різноманітні сукні та смокінги. В одному з кутків висіли дзеркала із тіньовим ефектом, а позаду клітки були ескізи сотень тканин та тисячі кольорів.— І все ж таки, я хочу знати, що ви зі мною хочете зробити, бо інакше… інакше я грімко верещатиму й задаватиму безліч дурних запитань, через які ви не зможете спокійно працювати — настирливо мовила Марічка.Посміхнувшись, Френч все ж таки вирішив вгомонити цікавість дівчини невеличкою розповіддю:— Розумієш, у світі монстрів, мода має важливе значення! Усі поважні чудиська хочуть гарно виглядати. Жінкам потрібні гарні сукні, а чоловікам, звісно ж елегантні костюми. Тому, королева монстрів, влаштовує щорічний показ одягу. Цього разу, ми хочемо вразити саму королеву, тому і створимо одяг для її величності. А той, хто найбільше їй сподобається, матиме змогу одягати її величність впродовж року. А це не аби яка честь для будинків моди. Ти, в цьому випадку, будеш моделлю, яку я обирав не один місяць, вештаючись по кімнатах багатьох будинків. Сподіваюся, що я не помилився і твої розміри, повністю збігаються з розмірами нашої королеви.— То всі ваші дивні слова, то лише види суконь і ви нічого поганого зі мною не зробите?Монстри лише посміхнулися у відповідь. Марічка, звісно ж, аж запишалася. Їй водночас було і страшно і цікаво. Вона, як і всі інші дівчата, дуже полюбляла гарний одяг. Тому, не довго думаючи, сказала:— Якщо ви хочете, щоб ваша модель, виглядала як королева, то може потрібно її одягнути та пригостити гарячим чаєм. Прохолодно ж тут у вас! Змусила вона чоловіків зніяковіти та почервоніти, адже дівчинка була в тонкій піжамі. Соромно їм стало, тому вони одразу ж дали їй теплу ковдру та гарячий смачний узвар. Поки вона смакувала, Байєр та Френч продовжили підбирати їй сукню. Та не довго вони насолоджувалися тишею, адже Марічка знову втрутилися у розмову:— А може, краще морозиво-планшетне дерево?— Ви обіцяли не заважати! До того ж, таких суконь та кольорів не існує. — відповів Байєр.— То ви створіть щось подібне! Щось нове! Ви ж професіонали! — з насмішкою мовила Марічка.Зачепили Френча слова дівчини. Адже і дійсно, майстер своєї справи, а створити намагається те, що давно вже створене до нього.— А це непогана ідея! — мовив бабай, — створити те, чого не було ще створено.Від почутого, Байєр присів на диван. Яке морозиво? Який планшет?— Байєр, друже, маю грандіозну ідею. Дістань мені, будь ласка, Місячних троянд, карликових гусеней із Купальського болота, декілька зірок із водяного неба та сік пелюстково-лаймового бергамоту.Хоч Байєр й не зрозумів, що запланував його колега, та заперечувати й уточнювати не став, адже ні на хвилину не сумнівався у таланті свого товариша.Не ставши чекати до ранку, Байєр одразу ж подався до високої гори, шлях до якої був дуже тяжким, адже весь час потрібно підніматися майже під прямим кутом, і чим вище, тим більше шансів скотитися м’ячиком вниз. Могутній велетень, впевненими кроками, долав крутий схил, і вже через деякий час, дійшов до самісінької вершини, з якої, дотянувшись руками до місяця, обережно зірвав з нього чарівних троянд. Перепочивши, він одразу ж подався до Купайлівського болота, щоб назбирати карликових шовкопрядів. Дорога вниз, здавалася йому набагато легшою. Крок за кроком, немов повільним бігом, велетень швидко спустився з гори, та й дійшов до потрібного місця. Опинившись на болоті, він одразу почав збирати шовкопрядів. Занурюючи якомога глибше руки крізь тягучу масу, Байєр діставав гусінь й одного за одним клав до скляної баночки, в яку, заздалегідь насипав плодів із без листкових дерев, щоб тім було що їсти в дорозі. Назбиравши повну баночку, велетень відправився до водяного неба, у якому, немовби звір, який ловить лапою рибок, виловлював блискучі зірочки, які відбивалися сяйвом від неба. Зірка в торбинку, зірка з неба, зірка в торбинку, зірка з неба. Мабуть, вистачить, подумав він, а то ще небо без зірок залишиться. Зібравши більшість інгредієнтів, на останок, мандрівник, зазирнув до Дрімучого саду, в якому, у невеличку пляшку, націдив соку пелюстково-лаймового бергамоту. Отримавши усі матеріали, він швиденько повертався до будинку Френча, адже часу було обмаль, а роботи непочатий край.А поки Байєр збирав інгредієнти, Френч звільнив Марічку, і вона, поринувши у цікавість невідомого їй світу, почала ознайомлюватися з триповерховим будинком, який вабив своєю моторошною красою, загадковістю та різноманітним одягом. Немов та дзиґа, бігала з одного поверху на інший, роздивляючись загадковий дизайн химерного приміщення. Зазирнувши до однієї з кімнат, Марічка нарешті зупинилася. Такої краси вона ще ніколи не бачила. Ліжечко, стіл, гардероб. Стіни, підлога, стеля. Дзеркало, квіти, книги. Вікно з виглядом на височезну гору, вершина якої розсіювалася десь посеред неба. І все це було оформлено у металево-рожевому відтінку з елементами прямолінійного аромату ночі. На сто відсотків дівчача кімната, подумала дівчина й голосно крикнула:— Френч, я, здається знаю, де сьогодні заночую! Бабай не став заперечувати, адже створив цю кімнату для дівчаток, які з року в рік потрапляли до його будинку. А найчарівнішим у тій кімнаті був гардероб, а точніше його вміст. Десятки різноманітних суконь, які, наступного ж дня, Марічка почала приміряти.— Тааак! — мовила вона. — П’ять рожевих суконь я б одягнула на день народження, а ось ці три малинові незрозумілого дизайну, підійдуть на Новий рік. А ще б обрати сукню для шкільного балу. Але яку? Шкода, що не можна одягати все й одразу. Ну чому завжди такий тяжкий вибір?Ще довго дівчинка сперечалася зі своїм зображенням у дзеркалі, а ж поки не втомилася, і з думкою про те, яке воно несправедливе жіноче життя, не заснула.Настав ранок. Дівчина прокинулася разом із першими промінчиками сонечка. Згодом і Байєр повернувся. Він віддав дівчинці назбирані ним матеріали й попросив їх віднести до підвалу та віддати їхній колезі — Джоанні. «У підвалі я ще не була» вигукнула Марічка й взявши в руки інгредієнти, швиденько побігла до невідомого приміщення. Та тільки но вона дійшла до сходів, як крок її одразу ж уповільнився. Їй стало дуже страшно. Темна кімната з тихим цокотінням, яке, своєю загадковістю, заважало зробити бодай би один крок. Дівчинка нібито йшла вперед, але щосекунди була напоготові ринути назад до сходів. Раптом, вона відчула, як щось обережно торкається її волосся. По тілу пробігли тисячі мурах, серце застукало, немовби після швидкого бігу і хотілося закричати, та було таке відчуття, ніби голос зник. Повільно піднявши голову, у ледь видимому світлі, вона побачила павутину. Уся стеля була вкрита цими різнокольоровими ниточками. Одна краща за іншу. Безмежна кількість кольорів, яких вона ніколи не бачила.— Ти принесла сніданок? — пролунав голос з підлоги.Марічка опустила голову й побачила білого павука, який дивився на неї голодними очима.— Ти, мабуть, Джоанні! — прошепотіла вона — ні, я принесла матеріали.— От і добре, зараз і поснідаю! — мовив павучок.— Я не смачна! — заперечила дівчина.— Цього я не дізнаюся, тому, що тебе я не їстиму — мовила Джоанні, — та якщо ти наполягаєш…Після цих слів, Марічка впустила матеріали й закричавши, швиденько підійнялася сходами до кімнати. Френч та Байєр ніби як передбачили такий сценарій подій й чекали на неї з ароматним узваром. Заспокоївши дівчинку, вони пояснили, що павучок з’їсть певні інгредієнти, а потім, сплете особливу ниточку, з якої, зроблять особливу тканину для майбутньої сукні. Тож, поки готується ниточка, можна попрацювати над макетом.Десятки різноманітних ескізів, сотні примірок і тисячі незадоволених поглядів Френча. Все не так і все не те. Виснажена дівчина, заснула на диванчику, навіть не дочекавшись ночі. А рано вранці, її розбудив задоволений крик бабая. Не розплющивши очі, вона зрозуміла, що він, нарешті, зробив те, чого хотів. Згодом і ниточки були готові, а це значить, що скоро, можна буде побачити нову тканину.Після тяжкої праці, наряд для Марічки був готовий. Результат здивував усіх. Такої краси ще не бачив світ. Шовкова сукня хамелеон, яка під променями світла, змінювала свій колір з екстра чорного на кроваво-червоний відтінок. Пропорціональні розрізи з витонченими параметрами, які лише підкреслювали строгість вбрання. А до цієї неперевершеної краси, Байєр приніс Марічці гарні туфельки на високих підборах, щоби дівчина мала вигляд справжньої королеви.Під час чергової примірки, Марічка, запитала у Френча, про її величність — яка вона? Що любить, а що ненавидить? Заклопотаний дідуган, навіть не знав, що їй відповісти, адже королеву бачив лише з далеку, а про характер чув від собі подібних монстрів. А от про одяг сказав, що вона дуже строго відноситься до свого вбрання. Епатажна жінка, яка вражає своєю неординарністю, адже завжди одягала вишукані сукні, анти яскравих тонів.І ось, нарешті, довгоочікуваний день показу вбрання. Цей ранок, здавалося, що ніколи не закінчиться. Такого божевілля Марічка ще не бачила. Всі метушаться, нервують, поспішають, знову нервують, і знову метушаться. Одним словом — паніка. Паніка, яка спіткала навіть найспокійнішого та найврівноваженішого кравця світу монстрів. Та все ж таки, вони зібрали речі та вирушили до палацу.А у палаці, з усього королівства зібралися монстри, щоб подивитися на цьогорічний показ нового одягу. Гості прибули навіть з найвіддаленіших куточків темного світу. Марічка, разом із Френчем та Байєром прибули до замку й одразу ж почали готуватися до перевтілення. Кожному будинку моди, були виділені окремі кімнати, в яких спеціалісти з відомих салонів краси, робили їм зачіску та макіяж. Дівчинка дуже хвилювалася, готуючись до головної події вечора — вбрання для королеви. Та в момент, коли усі були заклопотані своїми справами, сталося дещо дуже і дуже не добре. Підступні конкуренти, побачивши сукню від Френча, були вражені її красою, тому навмисно зіпсували одяг, щоби той не зміг перемогти.А в цей час, на подіумі, модельєри вражали своїми ідеями одягу. І чого там тільки не було: від бананово-металевих вечірніх суконь для жінок, до пісочно-прямокутних костюмів для чоловіків. Від класики до найсучасніших дизайнів. Найрізноманітніші види тканини та найдивовижніші кольори, які можна було лише уявити.І ось, настала та мить, коли потрібно виходити на подіум моделям, щоби представити сукні для королеви. Та поки декілька дівчаток представляли нові вбрання від різних будинків моди, Френч разом з Байєром намагалися вгамувати панічну атаку. Ведучий показу вже вдруге називає ім’я Френча, та представниці від нього так і не з’явилось. Усі присутні відразу ж зашепотіли. Що трапилося? Де модель? Де сукня? Яка неповага до її величності.Та раптом, на подіумі з’явилася Марічка. Одяг дівчинки змусив всіх затихнути. Навіть сама королева монстрів піднялася зі свого трону, щоб краще розгледіти дівчинку. Марічка вийшла на подіум в оригінальному чорному піджачку прямого пошиття з двобортними застібками, загорнутим, застебнутим на ґудзик коміром та накладними масивними кишенями. Під піджачком була чорна сорочка з м’якої тканини. І все це дуже пасувало до її штанів класичного варіанту в тон піджака, які доповнювалися туфельками на високих підборах. Річ у тому, що Марічка запропонувала варіант, від якого бабай не міг відмовитися, тим паче, що іншого вибору в нього не було. Тому, не гаючи ні хвилини, вони скинули з Френча верхній одяг й швиденько підправили його вбрання під розміри дівчинки. Це дуже вразило королеву, адже серед десятків суконь, вона побачила щось нове і неординарне. Дизайн так і підкреслював строгість її наряду. В залі здійнявся такий галас, що важко було розібрати слова. Такий шквал голосів і думок, що з легкістю міг би збити з ніг. Як це так? Жінка у чоловічому одязі! Це абсурд! Та обурення присутніх вгамував повільний плеск в долоні королеви.— Сміливий вибір! — мовила вона. — Настав той час, коли потрібно змінювати стандарти моди! Королеві дуже сподобалась впевненість дівчинки. Вона не побоялася вийти до обуреного натовпу у чоловічому одязі. Дехто, звісно ж був не задоволений вибором королеви, та скаржитися не осмілився. Хоч цей наряд був створений Френчем для власного користування, він став цікавою новинкою сезону. Йому було дуже шкода, що її величність так і не побачила його дивовижної сукні, та тепер, він має змогу одягати королеву впродовж року, тож він матиме час, щоб її вразити.Після закінчення показу, Марічка, разом з колегами, повернулися до будинку Френча. Вона була настільки вражена подіями, які відбулися за останні декілька днів, що лише при одній думці про повернення до звичного життя, їй ставало трішки сумно.— Бабайчику, — мовила дівчинка — ти хоча б навідуйся час від часу. Бо я сумуватиму. І сукні не забувай приносити… такі ж самі, які створиш для її величності. Бо, я ж твоя королева, хоч і не справжня.Френч міцно обійняв Марічку. За цей короткий час, він дуже звик до дівчини, і йому не хотілося розлучатися з нею. Та він не міг собі дозволити залишити її у світі монстрів. Тож, прошепотівши їй на вушко «спи моя королева, спи», дівчинка одразу ж заснула в обіймах бабая.Взяв він її обережно на руки, й темним, кам’яним лабіринтом відніс туди, звідкіля й поцупив. Поклавши дівчинку у ліжко, він ще довго не міг залишити кімнату. Немовби сонячний зайчик, бігав з кутка в куток, милуючись тихим сном дитини, аж поки не…— Доню, час прокидатися, а то ще до школи спізнишся!Хоч дехто й подумає, що все це було чарівним сном, Марічка ж вважає зовсім інакше. І хоча вже ніхто не вірить у чари, а тим паче у бабая, та дівчина добре знає де його шукати, і чим він займається у вільний час.