Казки для дітей 7–8 років

Жили собі дід і баба. Однієї неділі баба напекла пиріжків із маком, виклала їх у миску й поставила на вікно, щоб прохололи. А лисичка пробігала повз хатинку, вловила пахощі та підкралася ближче. Тихенько схопила один пиріжок і мерщій подалася в поле.Сівши на траві, лисичка виїла мак із пиріжка, а замість нього напхала сміття, стулила його, ніби нічого й не було, та побігла далі.Дорогою зустріла хлопців, що гнали товар. — Здорові були, хлопці! — каже лисичка. — Здорова, лисичко-сестричко! — Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!Хлопці спершу не погоджувалися: — Де це бачено — бичка за пиріжок!А лисичка їм: — Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..Нарешті один хлопець погодився. Лисичка наказала: — Тільки не їжте пиріжка, поки я в ліс не зайду!Коли вона сховалася, хлопці розламали пиріжок і побачили, що всередині сміття. А лисичка тим часом погнала бичка в ліс. Прив’язала його до дуба, а сама взялася майструвати саночки. Рубає деревину й приказує: — Рубайся, деревце, криве й праве!Нарубала дерева, зробила санчата, запрягла бичка й рушила. Дорогою зустріла вовка. — Здоров, вовчику-братику! — привіталася лисичка. — Здоров, лисичко-сестричко! А де ти взяла бичка й саночки? — Бичка заробила, саночки зробила — от і їду!Вовк попросився підсісти. — Куди тебе візьму? Саночки поламаєш! — відказала лисичка. — Ні, я тільки лапку покладу, — запевнив вовк.Лисичка погодилася, але вовк то другу лапу поклав, то третю, а тоді й сам у саночки вліз. Саночки тріснули!Розсердилася лисичка: — А щоб тобі добра не було! Санчата зламав, а тепер іди й рубай нові! Пішов вовк у ліс, але неправильно повторював лисиччині слова: — Рубайся, дерево, криве й криве!Нарубав корячкуватих гілок і повернувся до лисички. Та лише глянула на ті гілки й заходилася його лаяти. — Сиди тут і стережи бичка, а я піду нарубаю сама!Вовк залишився біля бичка. Зголоднів і надумав: «З’їм бичка та втечу!» Виїв бичка зсередини, набив його соломою й підпер паличкою.Коли повернулася лисичка, побачила, що сталося, й вирішила провчити вовка. Побігла шляхом і натрапила на валку чумаків із рибою. Лисичка прикинулася мертвою. Чумаки підняли її й кинули на віз. А вона, поки їхали, скидала рибу додолу. Потім зіскочила з воза, зібрала рибу й стала ласувати.Тут і вовк з’явився. — Дай і мені рибки, лисичко-сестричко! — Отакої! Сам налови! — відповіла вона.Вовк попросив навчити. Лисичка порадила: — Встроми хвіст у ополонку й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!»Вовк зробив так, але мороз сковзнув хвіст кригою. Лисичка тим часом бігала навколо й примовляла: — Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!Коли хвіст примерз, вона побігла до села: — Люди, ідіть вовка бити!Назбігалися люди й побили вовка. А лисичка втекла до хати, вимазала голову тістом і знову в ліс.Зустрів її вовк, насилу йдучи. — Оце ти мене піддурила, лисичко! — каже. — Ой, вовчику, й мене побили — бачиш, мозок витікає! Відвези мене додому!Вовк посадив лисичку на спину й поніс. А вона приказувала: — Битий небиту везе!Привіз до її хатки, а лисичка зістрибнула й, регочучи, сховалася всередині. Вовк тупцював навколо, але влізти не міг. Лисичка тільки визирала у віконце й дражнилася.

У одного чоловіка був старий кіт, що вже зовсім не міг ловити мишей. Хазяїн подумав: “Навіщо він мені? Тільки даремно їжу переводить”. Узяв кота, завіз у ліс і залишив там.Кіт сидить у лісі, коли раптом до нього підходить лисиця й питає: – Хто ти такий?– Я – пан Коцький, – гордо відповів кіт.Лисичка запропонувала: – Будь моїм чоловіком, а я буду тобі за дружину.Кіт погодився, і лисиця привела його до своєї хатки. Вона дбала про нього: ловила курей, але сама не їла – все приносила коту.Якось зайчик побачив лисицю й каже: – Лисичко-сестричко, прийду до тебе на досвітки!Лисичка йому відповідає: – У мене тепер є пан Коцький, він тебе розірве!Зайчик переповів це вовкові, ведмедеві та кабанові. Звірі зібралися разом і вирішили побачити пана Коцького. Думали, як його запросити, і вирішили зготувати обід.Вовк сказав: – Я принесу м’ясо для борщу.Кабан додав: – А я знайду буряки й картоплю.Ведмідь: – А я меду на закуску.Зайчик сказав: – А я капусти принесу.Коли обід був готовий, постало питання, хто покличе пана Коцького. Вовк, ведмідь і кабан відмовилися – всі боялися. Тож послали зайця. Прибіг заєць до лисиччиної хатки й сказав: – Лисичко-сестричко, запрошую тебе з паном Коцьким на обід!Лисичка відповіла: – Ми прийдемо, але сховайтеся, бо пан Коцький може вас розірвати!Звірі злякалися й поховалися: ведмідь виліз на дерево, вовк заліз за кущ, кабан зарився у хмиз, а заєць сховався в траві.Лисичка привела пана Коцького до столу. Той побачив багато м’яса й задоволено закричав: – Ма-у! Ма-у! Ма-у!Звірі подумали: “От, який страшний, ще йому мало! Ще й нас з’їсть!”Кіт видерся на стіл і почав їсти, аж за вухами тріщало. Потім розлігся на столі. Кабан, що ховався поруч, ворухнув хвостом, бо його вкусив комар. Кіт побачив хвіст, подумав, що то миша, й кинувся на кабана.Кабан як схопиться, та навтіки! Кіт злякався кабана й скочив на дерево, де сидів ведмідь. Ведмідь перелякався, почав лізти вище, але дерево не витримало й тріснуло. Ведмідь упав прямо на вовка, ледве не розчавив його.Усі звірі схопилися й розбіглися хто куди. А згодом зустрілися й сказали: – От, який малий, а мало нас усіх не поїв!

Жили собі дід та баба. Дід працював майданником, а баба вдома мички пряла. Жили вони бідно: що зароблять – те й проїдять. Якось баба каже дідові: – Зроби мені, діду, солом’яного бичка та осмоли його смолою.Дід здивувався: – Навіщо тобі той бичок? – Зроби, я знаю, навіщо, – наполягала баба.Дід узявся до роботи: зробив бичка з соломи, осмолив його, і вони лягли спати.На ранок баба взяла мички, погнала бичка пасти, сіла під могилою, пряде кужіль і каже: – Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!Та й задрімала. Тим часом із лісу вибіг ведмідь із обідраним боком. Побачив бичка й питає: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений, – відповів бичок. – Дай мені трохи смоли бік залатати, – попросив ведмідь.Бичок мовчав, і ведмідь почав віддирати смолу. Та зав’яз зубами й не міг вирватися. Прокинулась баба, бачить – бичка нема. Подумала, що той додому пішов. Повернулася – а бичок тягне ведмедя. Баба покликала діда, і той загнав ведмедя в погріб.Наступного дня баба знову пішла пасти бичка. Як і раніше, задрімала. Тим часом вовк підійшов до бичка й питає: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. – Дай і мені смоли на бік, – попросив вовк.Вовк почав віддирати смолу й теж зав’яз зубами. Баба побачила, що вовк тягне бичка, покликала діда, і той загнав вовка до погреба.На третій день баба знову погнала бичка. Сіла під могилою та й заснула. До бичка підбігла лисичка: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. – Дай мені смоли, бік підлатати, – попросила лисичка. Лисичка зав’язла зубами, і баба знову покликала діда. Той загнав і лисичку до погреба. Згодом у пастку потрапив і зайчик.Коли всі звірі сиділи в погребі, дід почав гострити ножа. Ведмідь перелякався: – Навіщо тобі ніж? – З тебе шкуру знімати, щоб кожухи пошити, – відповів дід. – Не ріж мене, дідусю, я тобі меду принесу!Дід пожалів ведмедя й випустив його. Тоді взявся до вовка. – Навіщо тобі ніж? – питає вовк. – Шапку на зиму пошити, – каже дід. – Не ріж мене, я тобі овець приведу!Вовка теж випустив. Потім підійшла лисичка: – Нащо тобі ніж? – На опушку до кожуха, – каже дід. – Не ріж мене, я тобі курей і гусей принесу!Дід випустив і лисичку. Останнім був зайчик: – Дідусю, не ріж мене, я тобі намисто, сережки й стрічки принесу!Дід погодився.На ранок звірі почали приносити обіцяне: ведмідь приніс мед, вовк пригнав овець, лисичка – курей і гусей, а зайчик – прикраси. Дід і баба продали овечок, купили волів і стали чумаками. Згодом вони розбагатіли. А солом’яний бичок стояв собі на сонці, поки зовсім не розтанув.

Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав голосно кукурікати. Почула його лисичка, що ховалася в сусідньому лісі, і підкралася ближче.– День добрий! – привітала вона. – Як гарно ти співаєш! Голос у тебе чудовий. Але чи вмієш ти співати так, як твій батько?– А як співав мій батько? – запитав півень.– Він ходив по плоту на одній нозі, заплющував одне око і так гарно кукурікав, що всі заслуховувалися!– І я так можу! – вигукнув півень.Він випрямився, заплющив одне око і почав кукурікати.– А чи зможеш ти стояти на одній нозі, заплющити обидва очі й співати? – хитро поцікавилася лисиця.– Зможу! – відповів півень. Щойно півень заплющив очі, лисиця миттю схопила його й понесла в ліс. Уже збиралася його з’їсти, аж півень каже:– Твоя мати так не робила!– А як робила моя мати? – здивувалася лисиця.– Вона, спіймавши півня, спочатку співала, а вже потім їла.– Я вся вдалася в матір! – мовила лисиця, заплющила очі й почала щось шепотіти.Півень тільки цього й чекав! Змахнувши крилами, він вирвався з її лап і сів на дерево.– Ох, хитрун! Перехитрив мене! – облизуючись, сказала лисиця, зітхнула і голодна подалася назад у ліс.

Їхав чоловік дорогою та й загубив тиковку. Вітер її котить, і вона гуде.Аж тут біжить лисичка.— Бач, — каже, — реве, ще й лякає! От я тебе утоплю!Схопила тиковку за мотузочку, почепила на шию та й подалася до річки. Почала тиковку топити, а та набирає води та булькотить.— Іч, — каже лисичка, — ще й проситься! І не просись, бо не пущу!Та як тиковка вже набралася води, почала тягти лисичку у воду. — Бач, яка, — обурилася лисичка. — То просилася, а тепер ще й шуткуєш. Пусти-бо!Насилу вирвалася та втекла.Біжить далі, аж на дорозі лежить скрипка, яка на вітрі потихеньку гуде.— Бач, — каже лисичка, — ангельський голосочок, та чортова думка.Обійшла її стороною й побігла далі.Аж тут чоловік капкани розставив.— Бач, які хитрощі-мудрощі! — сказала лисичка. — Хіба вже й сісти не можна?Тільки сіла, як капкан її за хвіст схопив.— Бач, яке, — каже, — ще й тримає!А тут уже й чоловік іде.— Дивись, — скаржиться лисичка, — ще, може, й бити буде!А чоловік узяв її, та й забрав.

Жили собі дід і баба, але дітей у них не було. Сумували вони через це, а якось дід і каже бабі:– Ходімо, бабо, до лісу по грибочки!Зібралися вони й пішли. Баба збирає грибки, а тут помічає в кущах гніздечко, а в ньому — качечка сидить.– Подивись, діду, яка гарненька качечка! — каже баба.А дід відповідає:– Давай візьмемо її додому, нехай поживе з нами.Підходять ближче, а у качечки ніжка поламана. Взяли вони її обережно, принесли додому, зробили їй затишне гніздечко, виклали його пір’ячком і посадили туди качечку. А самі знову вирушили до лісу по грибочки. Вертаються, аж дивляться, що в них так прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусідів: – Хто це? Хто це?Ніхто нічого не знає.Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому, аж у них і варенички зварені, і починочок стоїть на віконці. Вони знову до сусідів:– Чи не бачили кого?Кажуть:– Бачили якусь дівчину, від криниці водицю несла. Така, кажуть, гарна, тільки трішки кривенька. От дід і баба думали, думали: «Хто б це був?» – ніяк не згадають. А далі баба дідові й каже:– Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємося та й будемо виглядати, хто до нас понесе воду.Так і зробили.Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із їх хати виходить дівчина з коромислом: така гарна, така гарна! Тільки що кривенька трішки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться, аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір’ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули в піч, воно там і згоріло.Коли ж іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка – аж гніздечка нема. Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть:– Не плач, галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми тебе будемо любити й жалувати, як рідну дитину.А дівчина каже: – Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною; а тепер, каже, не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду від вас.Дід і баба плачуть, просять її зостатися; вона не схотіла.От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла надворі й пряде. Коли ж летить каченят табуночок, побачили її й співають:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!От вони їй скинули по пір’ячку, а самі полетіли далі.Коли летить другий табуночок, і ці теж:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!Коли ж летить третій табуночок, побачили дівчину і зараз:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!Скинули їй по пір’ячку, дівчина увертілася в пір’ячко, зробилася качечкою і полетіла з табуночком. А дід і баба знов зостались самі собі.

Жила собі одна мати, у якої було дві дочки: рідна – Голена, і пасербиця – Марушка. Мати дуже любила свою дочку, але на пасербицю ледве дивитися могла, адже Марушка була набагато вродливішою за Голену. Марушка й не підозрювала про свою красу, тому не розуміла, чому мачуха ставиться до неї так холодно.Уся робота по дому лягала на плечі Марушки. Вона прибирала, варила, прала, шила, пряла, ткала, косила траву та доїла корову. А Голена тільки чепурилася та ледарювала. Марушка була терплячою та ніколи не скаржилася, навіть коли її ображали. Але це не змінювало ставлення мачухи та Голени. Вони з кожним днем ставали дедалі злішими, бо краса Марушки тільки розквітала, а Голена втрачала свою вроду.Одного зимового дня, у січні, Голена раптом захотіла фіалок.– Марушко, йди до лісу й принеси мені підсніжників. Хочу прикріпити їх до пояса, щоб пахло весною! – наказала вона.– Ой, сестро, але ж зараз січень, і підсніжники під снігом не ростуть, – відповіла Марушка.– Ах ти, ледащице! Ану йди, і щоб без підсніжників не поверталася! Інакше поб’ю тебе! – закричала Голена.Мачуха тут же виштовхнула Марушку з хати. Дівчина пішла до лісу, гірко плачучи. Навкруги – тільки сніг, ніде жодної стежки. Довго блукала вона, доки не побачила вдалині світло. Пішла на те світло й вийшла на високу гору, де горіло багаття. Навколо нього сиділи дванадцять чоловіків – дванадцять місяців.Найстарший із них, Січень, спитав:– Чого ти прийшла, дівчино?– Шукаю підсніжники. Мачуха й сестра наказали мені принести їх, а інакше вони мене вб’ють, – відповіла Марушка.Січень передав свою патерицю Березню:– Брате, настав твій час.Березень махнув патерицею, і навколо все змінилося: сніг розтанув, зазеленіла трава, і на галявині підсніжники.– Збирай, Марушко, – звелів Березень. Дівчина назбирала цілий оберемок, подякувала місяцям і повернулася додому. Голена й мачуха здивувалися, побачивши підсніжники, але подякувати навіть не подумали.Наступного дня Голена захотіла ягід. Мачуха знову вигнала Марушку до лісу. Там дівчина знову зустріла дванадцять місяців. Цього разу Січень передав патерицю Липню. Липень махнув нею, і настало літо. Під кущами дозрівали соковиті ягоди.Марушка повернулася додому з повним фартухом ягід. І цього разу Голена й мачуха тільки сварили її, хоча самі ласували зібраним.На третій день Голена забажала яблук. Марушку знову відправили до лісу. Місяці допомогли їй утретє: Січень передав патерицю Жовтню. Той викликав осінь, і на яблуні з’явилися стиглі червоні плоди.Голена й мачуха не наситилися двома яблуками, тому вирішили самі піти до лісу. Але коли вони грубо відповіли Січню, той насупився й махнув патерицею. Почалася хуртовина, вітер замітав їх сліди, і вони замерзли в снігах.Марушка залишилася сама. Її працьовитість і доброта винагородилися: вона згодом вийшла заміж за доброго господаря, і жила в мирі та достатку.

В одному великому лісі жив ведмідь, дужий і лютий. Його звірі боялися як вогню, адже він нищив усе, що траплялося на його шляху. Страх охопив ліс — якщо так триватиме, скоро душі живої не залишиться.Зібралися звірі на раду й вирішили піти до ведмедя з проханням: «Вельможний пане ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж нас, щоб ти його з’їв».Ведмідь погодився, але пригрозив: — Якщо бодай один день мене обдурите, всіх роздеру!Від того дня почали звірі день поза день ведмедеві одного з-поміж себе посилати. Почали кидати день у день жеребки: на кого впав, той і мусив іти до ведмедя…Одного разу жереб випав на зайця. Перелякався він до сліз, але сперечатися не став — мусив іти.Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!.. Та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався. Тільки випросив собі годинку часу, щоб із жінкою, діточками попрощатися. Та поки жінку знайшов, поки всю свою сім’ю скликав, поки попрощались та наплакалися, та наобнімалися, то вже сонце геть з полудня звернуло.Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу.Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та все рясні сльози витирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока.Стає заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу повеселішав і аж підскочив з радості. В його голові з’явилася щаслива думка: якби це йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного ведмедя.І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої гаври.Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід.Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце.– Що ж це? – ревів ведмідь.- Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені зараз не прийде від них страва, то клянуся буком і берестом, що завтра скоро світ рушу до лісу і повидушую все, що в ньому є живого! І одного хвоста не лишу!..Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла.Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютості.В такому настрою застав його заєць.– Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря,- кричав на нього ведмідь.- Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Та я тебе, такого комара, маю цілий день голодний ждати?..Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та скоро отямився і, ставши на задніх лапках перед ведмедем, промовив, як міг, найчемніше:– Вельможний пане! Не моя в тому вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Сьогодні, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, послали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав сьогодні добрий бал.– Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де там тих троє? – запитав ведмідь.– Трапилася нам дуже погана пригода,- мовив заєць.- Міркуючи, що в тому лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнесенько стежкою; коли із кам’яного замку вискочив величезний ведмідь та й до нас: «Стійте!» – кричить. Ми стали. «Куди йдете?» Ми розповіли по правді. «Го, го,- крикнув він.- Нічого з того не буде! Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!» Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду. Та де тобі! Ані слухати не хоче. «Я тут пан,- кричить,- і я один маю на вас право! І ніхто мені тут не сміє втручатися!» І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам поміркуй, чи ми винні в тому, що ти сьогодні з голоду намлівся, і що тобі далі робити.Почувши це, ведмідь аж увесь наїжачився. Вся його злість обернулась на того нового суперника, що так несподівано став йому на дорозі. – Це ще який непотріб непотрібний посмів сюди вдертися! – ревів він, дряпаючи землю пазурами.- Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!– Вельможний пане,- мовив заєць.- Це дуже могучий пан, страшний такий.– Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий!– Вельможний пане, але він живе у кам’яному замку.– Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його дістану, хоч би він сховався на самий вершок найвищого дерева.Попровадив заєць розлюченого ведмедя до криниці та й каже:– Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свого замку.– Де він? Де він? – кричав ведмідь, оглядаючись навкруги і не бачачи нікого.– Ходи сюди і заглянь ось тут! – мовив заєць і підвів ведмедя до криниці.Став ведмідь над цямриною, глянув униз – аж там справді ведмідь. – Бачиш свого ворога,- мовив заєць,- як заглядає із свого укріплення?– Я не я буду, коли його звідти не дістану! – мовив ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла у криницю!А з криниці як не відіб’ється його голос вдвоє сильніше, мов з величезної труби!– Та так? – скрикнув ведмідь.- Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!Та за цим словом ведмідь бабах до криниці та й там потонув.А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя.Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілому лісі.

Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів – Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:– Ану спечи паляницю Йванкові. Най іде у світ – може, десь знайде свою долю.Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:– Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.– Добре, мамо, я скоро вернуся.Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.– Няв-няв-няв…– Чого тобі, кіточко? – спитав.- Їсти захотіла?– Няв-няв-няв…– На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мамка.Кицька з’їла шматок паляниці й питав Іванка:– Куди йдеш, легіню?Парубок здивувався:– Де це ти навчилася по-нашому?– Живу між вами все життя, то й навчилася,- відповіла кицька.- Куди, питаю, йдеш?– Іду служби шукати.– Служи у мене.Іванко знову витріщився:– Яка в тебе робота?– А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.– Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.– Послужи мені хоч трошки, Йванку,- умовляла кицька.І хлопець дав згоду:– Коли так файно просиш, то най буде.Кицька повела Йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір’я. Брама заперлася за ним, а кицька – шусть, сховалася в дучку. Іванко бачить, що палац – із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:– А я теж голодна.– Мені не жаль паляниці, мишко,- відповів Іванко і кинув їй шматок.Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко втішився. Сказав:– Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити мишей – не моє ремесло.– Послужи ще одну ніч,- просила його кицька.– Не можу, бо вже з’їв усю паляницю. Треба вертатися додому.Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:– Нікому не кажи ні слова, що ти видів.– Добре, кицько, не скажу.Іванко вернувся додому.Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:– Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:– Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.– Не журіться, мамо, я скоро вернуся.Штефанко пішов. Ішов один день, другий, третій. У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:– Няв-няв-няв…– А ти звідки взялася тут, кицько? – зрадів хлопець кішці.- Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не шкода паляниці. На, трохи поїж.Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала:– Куди йдеш, легіню?– Йду у світ шукати служби.– Ти наймися в мене.– А що робити в тебе? – здивувався хлопець.– Будеш мишей ловити.– Е, ні, це мені не пасує. Потому люди скажуть, що я є той легінь, який шукає легкої роботи.– Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.– Дві ночі можу послужити.Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла – пропала.Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться – а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.– Дай мені кавальчик паляниці,- попросила мишка.– Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?– Із чистого, Штефанку.– Ти, відай, дуже дорога.– Дуже, легіню,- відповіла мишка.Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.Прийшла біла кицька:– Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?– Ні, мишей ловити – не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму, піду додому, бо з’їв паляниці.Кицька насипала йому до торбини срібла й попросила:– Не говори нікому, де ти був і що видів.– Буду мовчати як риба,- пообіцяв хлопець.Вернувся він додому, а батько каже матері:– Спечи, жінко, аж три паляниці та най іде Романко у світ шукати гараздів.Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому:– Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.– Не гризіться, мамо,- відповів їй син і подався у світ.Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці. Витягнув з торбини паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.– Няв-няв-няв!– Чого тобі, кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці,- відламав кавалок і дав кіточці.Вона поїла і спитала:– Куди йдеш, Романку?– У світ.– Чого?– Шукати служби.– Наймися у мене.– Та що в тебе робити?– Якщо мені зловиш золоту мишу – живою або мертвою,- то я тобі віддячу.Хлопець почухав потилицю:– Хоч мишей ловити – не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, увійшли на подвір’я. Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, гейби з-під землі вийшла золота миша із своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:– Якого ти дідька ходиш довкола мене? Не маєш що робити?– Ходжу, бо я тебе не боюся,- відповіла мишка.Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь з пазухи. Прицілився й потрафив миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала. І дивно, миша зникла, а на її місці з’явилася дівчина – така файна, як квітка. Вона сказала:– Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найфайнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене– Хочу, аби-сь стала моєю жінкою,- відповів Романко.Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. Там справили велике весілля.