Казки для дітей 7–8 років

Жив собі в одному селі бідний чоловік із жінкою. Усе їхнє багатство складалося лише з одного цапа. Куди б чоловік не йшов — завжди той цап тупцяв слідом.Одного разу пішли вони разом у ліс по дрова. Чоловік рубає, а цапик під кущем щось копає копитами. Копав-копав — та й вигріб невеличкий котелик із грошима. Чоловік як угледів — аж засяяв від радості. Дрова кинув, гроші забрав та й додому: — Жінко, тепер будемо жити, як люди! Наш цап скарб відкопав!З того часу зажили вони в достатку. У вдячність господар дозволив цапові жити, як справжньому членові сім’ї: спав він на ліжку, їв за столом, усе як у людей.Минув час, постарів цап і згинув. Засмутився чоловік та й каже жінці: — Такий добродій нам був, треба його поховати, як людину.Зробили цапові домовину. Чоловік іде до священика: — Отче, чи не могли б ви похоронити мого цапа?Священик аж руками розвів: — Та хто ж таке чув, аби священик йшов хоронити цапа?!А чоловік йому тихенько: — Похороніть, отче, бо цап гроші залишив…Священик аж усміхнувся: — Е-е, давно би ти так сказав!І справді похоронили цапа, як людину. Бо, як кажуть у народі: за гроші все зробиться.

Колись кішка та мавпа жили як домашні улюбленці в одному домі. Вони були великими друзями і постійно потрапляли разом у різні витівки. Понад усе їх цікавило, як дістати їжу, і зовсім неважливо було, яким способом.Одного дня вони сиділи біля вогнища й дивилися, як на каміні смажаться каштани. Питання було лише в тому, як їх дістати.— Я з радістю їх дістала б, — сказала хитра мавпа, — але ти значно спритніша в таких справах, ніж я. Дістань їх, а я поділюся з тобою.Кішка обережно простягла лапу, відсунула трохи попелу й швидко забрала лапу назад. Потім вона спробувала ще раз, цього разу витягнувши каштан наполовину з вогню. Третій раз — і вона витягнула каштан повністю. Так вона робила кілька разів, щоразу сильно обпікаючи лапу. А мавпа, щойно каштан витягали, одразу його з’їдала. Раптом увійшов господар, і витівники миттю розбіглися: пані Кішка з обпеченою лапою та без жодного каштана. Кажуть, відтоді вона задовольнялася мишами та пацюками і мала мало спільного з Мавпочкою.Лестун шукає вигоду за ваш рахунок.

У тридев’ятому царстві, в далекому селі, жив страшний змій. Щороку він вимагав від селян данину: хтось віддавав їй пожитки, хтось — дітей. Та не знаходилося сміливця, який міг би протистояти йому, і люди змушені були терпіти його жорстокість.Одного року настала черга ще однієї бідної сім’ї сплачувати подать. Батьки були у розпачі — їм ледь вистачало на прожиття. Та в родині був єдиний син, добрий, турботливий і співчутливий. Вони не хотіли віддавати його, адже життя без нього здавалося неможливим. Та коли чутка дійшла до злого змія, він розгнівався: ніхто ще не відмовлявся платити йому данину. Він прокричав:— Я проклинаю матір цього хлопця! Відтепер вона більше не зможе плакати, а замість сліз з її очей падатимуть діаманти!І сталося так, як він сказав. Кожного разу, коли мати опинялася у розпачі, її сльози перетворювалися на дорогоцінні камені. Син побачив це і змінився — став черствим, грубим і байдужим. Він змушував матір плакати, а сам жадібно збираючи діаманти, радів багатству. Так тривало багато років. Хлопець став ще жадібнішим, а його матір усе одно любила його, піклувалася, хоча нічого не отримувала натомість. Згодом син назбирав стільки діамантів, що вирішив збудувати палац. Палац вийшов розкішним: стіни та підлога були оздоблені коштовним камінням, кімнат було понад тисячу. Але для матері він спорудив маленьку темницю без вікон і поселив у ній свою бідну, нещасну матусю. Щодня приносив їй їжу, а натомість забираючи діаманти. Минуло ще кілька років. Син одружився і в нього народився власний син — розумний, добрий, скромний. Бабуся, яка сиділа у темниці, дізналася про онука і ще більше заплакала, адже не могла його побачити, приголубити, обійняти. Та в душі вона вірила у зустріч із ним.Одного разу хлопчина помітив, що батько постійно відвідує темницю й нікому не дозволяє заходити. Він вирішив розкрити таємницю. Коли батько відпочивав, хлопчик проник у палац і вкрав ключі. Відчинив двері — і застиг від здивування. Там сиділа стара, сивочола бабуся, гірко ридаючи, а навколо лежали діаманти.Хлопчина обійняв бабусю і заспокоїв її, дізнавшись жахливу таємницю. У цей момент зайшов батько:— Що ти тут робиш? Геть звідси! — вигукнув він.Та хлопчик міцно обійняв бабусю і відповів:— Тепер я залишуся з нею і не дозволю тобі знущатися над нею.Слова онука розчулили батька. Він упав на коліна перед матір’ю, плакав і просив пробачення. Мати посміхнулася, обняла його і пробачила.Вони залишили палац і збудували невеликий затишний дім, де зажила щасливою вся родина. Син більше ніколи не ображав матір, не змушував її плакати. А лихий Змій, дізнавшись про це, безслідно зник. Його чари виявилися безсилі перед любов’ю, радістю і щастям. І всі полонені повернулися до своїх домівок, де панували мир і злагода.

Жили собі на болоті журавель і чапля. Журавлю було самотньо, і він вирішив знайти собі пару серед журавлих. Проте раптом йому спало на думку, що варто піти сватати чаплю, аби оженитися з нею.Прийшовши до чаплі, він робить пропозицію. Та чапля йому відповіла:— У тебе одяг короткий, ноги надто довгі, та й нагодувати мене буде нічим. Йди геть, ти мені не підходиш!Соромно та засмучено журавель повернувся додому.Минув час, і чапля подумала:— Самій мені сумно жити. Може, піду свататися до журавля.Вона прийшла і перепросила:— Будь ласка, візьми мене за дружину. Журавель лише похитав головою:— Іди геть, ти недорослого роду та недобра. Було треба йти тоді, коли я тебе сватав!Чапля повернулася додому, плачучи і соромлячись.А журавель знову подумав:— Шкода, що не взяв чаплю за дружину. Мабуть, піду ще раз.Він прийшов до неї знову і попросив:— Чапле, будь моєю дружиною.А чапля йому відповіла:— Геть з моєї хати! Міг б ти брати мене тоді, коли я приходила до тебе!І так вони й досі ходять один до одного свататися, але жодного разу не змогли одружитися.

Давним-давно, в одному селі, жили три сестри. Багаті, гарні, з чорними бровами, білими личками та довгими косами. Стрункі, мов тополі, вони зачаровували всіх навкруги.Багато юнаків намагалися привернути їхню увагу, але дівчата були байдужі. Ніхто з них не здобув їхнього серця. І справа була не в гордості — просто сестри мовчали. Коли хлопці питали чи розмовляли з ними, дівчата вперто мовчали, і ніхто не міг зрозуміти, чому.Та одного разу до їхнього маєтку завітав незнайомець. Чарівний чоловік був одягнений у короткий сюртук, який у тих краях називали «половик» — це старовинний чоловічий жакет, що доходив до талії.Дівчата розкішно прибралися і сіли навпроти нього. Незнайомець лагідно дивився на них, розпитував, намагався розговорити. Але сестри мовчали. Тоді він вирішив піти на хитрість.Сів у крісло, розстебнув свій половик, черкнув сірник і, ніби запалюючи цигарку, підпалив одяг. З половика пішов дим, а чоловік вдавав, що не помічає цього. Дівчата лише розгублено переглядались між собою. Коли вогонь підібрався до краю половика, одна з них не витримала і сказала:— Каварер, каварер, погорік загорер!Друга, трохи незадоволено:— Ти б сиділа і мовчала, ніби діро не твоє.А третя лаконічно промовила:— А я морчу.Так незнайомцеві вдалося дізнатися причину їхнього мовчання: дівчата соромилися своєї вади мови. Але навіть вона не змогла затьмарити їхню красу та скромність. Згодом кожна з сестер вийшла заміж, і нарешті вони позбулися того безглуздого сорому, який тягарив їх стільки років.До сьогодні щасливо живуть сестри у своїх сім’ях, відкривши серця та голоси для світу.

Жив собі у мальовничому лісі маленький їжачок на ім’я Колючка. Він був добрим і веселим, але дуже сором’язливим. Колючка мріяв знайти справжнього друга, з яким можна було б ділитися радістю, сміхом і навіть маленькими таємницями. Але як зрозуміти, хто справжній друг, а хто лише прикидається? Їжачок вирішив вирушити в подорож, щоб знайти відповідь.Зустріч із ЛисичкоюПершою Колючка зустрів Лисичку. Вона була яскравою, балакучою і одразу запросила їжачка пограти. Лисичка хвалилася, як швидко вона бігає і як уміє знаходити смачні ягоди. Колючка радісно побіг за нею, але скоро помітив, що Лисичка завжди хоче бути першою. Коли їжачок знайшов велику соковиту малину, Лисичка вихопила її і сказала:— Ха, це я перша побачила! Тобі ще вчитися треба! Колючка засмутився, але подумав: «Може, я просто не звик до її ігор?» Вони грали весь день, але Лисичка жодного разу не поділилася ягодами і не запитала, чи весело їжачкові. Наступного дня Лисичка не прийшла, бо знайшла собі іншого товариша, який мав більше солодощів. Колючка зрозумів: справжній друг не забирає все собі і не кидає тебе заради когось іншого.Зустріч із ЗайчикомДалі Колючка зустрів Зайчика. Той був дуже ввічливим і запропонував разом побудувати хатинку з гілочок. Колючка зрадів, адже йому подобалося працювати разом. Вони весело ганялися за метеликами і будували хатинку, але коли пішов дощ, Зайчик раптом утік, залишивши Колючку самого. Їжачок сховався під листочком і подумав: «Може, Зайчик просто злякався дощу?» Але наступного дня Зайчик навіть не згадав про їхню хатинку і побіг гратися з іншими.Колючка зрозумів: справжній друг не тікає, коли тобі потрібна допомога, і не забуває про спільні справи.Зустріч із БобромНарешті Колючка дістався до річки, де жив Бобер. Бобер був зайнятий — він будував греблю. Побачивши їжачка, він привітно махнув хвостом і сказав:— Привіт, Колючко! Хочеш допомогти? Разом ми швидше закінчимо, а потім поп’ємо чаю з медом!Колючка здивувався, адже ніхто раніше не пропонував йому працювати разом і ще й пригощати чаєм. Вони цілий день носили гілочки, сміялися і навіть трохи бризкалися водою. Коли Колючка випадково вколовся об гілку і засмутився, Бобер не сміявся, а приніс йому листочок подорожника і сказав:— Не переживай, зі мною таке теж буває. Головне — ми разом! Того вечора, сидячи біля річки з чашкою чаю, Колючка зрозумів: справжній друг — це той, хто радіє твоїй допомозі, підтримує, коли тобі важко, і не кидає в біді. Бобер не хвалився, не забирав усе собі і не тікав, коли щось пішло не так.Повернення додомуКолючка повернувся додому щасливим. Він зрозумів, що справжній друг — це не той, хто лише веселить чи хвалиться, а той, хто піклується про тебе, ділиться радістю і залишається поруч, навіть коли все не ідеально. Відтоді Колючка і Бобер стали найкращими друзями. Вони разом будували греблі, збирали ягоди і навіть вчилися танцювати під зоряним небом. А якщо ти, маленький читачу, хочеш знайти справжнього друга, пам’ятай: будь добрим, щирим і не бійся допомагати іншим. Тоді справжній друг обов’язково знайде тебе!

Вітер і Сонце сперечалися, хто з них сильніший. Поки вони з гарячністю й гучними словами доводили свою силу, дорогою йшов Подорожній, загорнутий у плащ.«Домовимось так, — сказав Сонце, — сильніший той, хто зможе зняти з Подорожнього плащ».«Гаразд», — пробурмотів Вітер і відразу ж послав на Подорожнього крижаний, завивальний подих. Від першого подиху вітру поли плаща закрутилися навколо тіла Подорожнього. Але він одразу ж щільніше загорнувся в нього, і чим дужче дув Вітер, тим міцніше він тримав плащ при собі. Вітер люто смикав плащ, та всі його зусилля були марними.Тоді засяяло Сонце. Спершу його промені були лагідні, і після лютої холоднечі Вітру Подорожньому стало так приємно, що він розстебнув плащ і дав йому вільно спадати з плечей. Промені Сонця ставали дедалі теплішими. Чоловік зняв капелюха й витер чоло. Нарешті йому стало так спекотно, що він зовсім скинув плащ і, рятуючись від пекучого проміння, приліг у затінку дерева край дороги. Лагідність і добра переконливість досягають успіху там, де сила й грубість безсилі.

Жила собі стара жінка. Раз вона підмітала свою хатину і знайшла маленьку шестипенсову монету. — Що ж мені робити з цією монеткою? — подумала вона. — Піду на базар та куплю маленьке поросятко.Так і зробила. Повертаючись додому, дійшла вона до паркану. Але поросятко вперто не хотіло перелазити через нього. Пішла жінка трохи далі й зустріла собаку. — Собачко, собачко! Вкуси поросятко! Бо поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але собака відмовився.Пішла вона ще далі й зустріла палицю. — Палице, палице! Вдар собаку! Бо собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але палиця не захотіла.Далі зустріла вогонь. — Вогнику, вогнику! Спали палицю! Бо палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Та вогонь не схотів.Пішла далі й зустріла воду. — Водичко, водичко! Загаси вогонь! Бо вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але вода не захотіла.Далі зустріла вола. — Воле, воле! Пий воду! Бо вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Та віл не захотів.Зустріла вона м’ясника. — М’яснику, м’яснику! Забий вола! Бо віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але м’ясник відмовився.Зустріла мотузку. — Мотузко, мотузко! Повісь м’ясника! Бо м’ясник не хоче вбити вола; віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але мотузка не захотіла.Далі зустріла щура. — Щуре, щуре! Перегризи мотузку! Бо мотузка не хоче повісити м’ясника; м’ясник не хоче вбити вола; віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але щур не захотів.Нарешті вона зустріла кішку. — Кицю, кицю! Убий щура! Бо щур не гризе мотузку; мотузка не вішає м’ясника; м’ясник не хоче вбити вола; віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері.А кішка каже: — Якщо підеш до тієї корови та принесеш мені мисочку молока, тоді я вб’ю щура.Пішла жінка до корови. А корова каже: — Якщо принесеш мені оберемок сіна з того стогу, тоді дам молока.Пішла жінка до стогу, принесла корові сіно. Коли та його з’їла, дала старій жінці молока. Жінка принесла молоко киці. Кішка випила його та кинулася на щура. Щур почав гризти мотузку. Мотузка почала душити м’ясника. М’ясник став убивати вола. Віл почав пити воду. Вода почала гасити вогонь. Вогонь став палити палицю. Палиця почала бити собаку. Собака почав кусати поросятко.А поросятко з переляку скочило через перелаз — і так стара жінка нарешті дісталася додому тієї ночі.

Жив собі у високих горах маленький дракончик на ім’я Іскринка. Він був не схожий на інших драконів: замість грізного полум’я з його пащі вилітали лише іскри, а крила були ще надто слабкими, щоб злетіти високо. Проте серце Іскринки палало бажанням пригод, і одного дня він вирішив вирушити у подорож, щоб знайти своє справжнє полум’я. Щиро дякуємо Івану Подхалюзіну за надзвичайно професійну та емоційну озвучку казки! Його майстерність, глибокий приємний тембр голосу та уважність до деталей зробили історію по-справжньому живою й захопливою. Перша зустріч: маніпулятивний чаклунІскринка спустився з гір і потрапив до темного лісу, де зустрів старого чаклуна на ім’я Тінемор. Чаклун мав солодкий голос і сяючу посмішку, але очі його блищали хитрістю.— О, маленький дракончику, — сказав Тінемор, — я знаю, як зробити твої іскри справжнім полум’ям! Але для цього ти мусиш принести мені Золоте Перо Фенікса з Палаючої Гори. Тільки воно відкриє твою силу! Іскринка, засліплений мрією про величне полум’я, погодився. Але щось у словах чаклуна змусило його серце тремтіти. “А що, якщо це пастка?” — подумав він. Замість того, щоб одразу бігти до Палаючої Гори, Іскринка вирішив зупинитися і подумати.Слухаючи серцеСівши під старим дубом, Іскринка заплющив очі й прислухався до свого серця. Воно шепотіло: “Не поспішай. Слова чаклуна гарні, але чи правдиві вони?” Дракончик згадав, як мама-дракониха завжди казала: “Якщо сумніваєшся, перевір і подумай двічі”. Іскринка вирішив не поспішати й розібратися, що за Золоте Перо і чому чаклуну воно потрібне.Він знайшов у лісі мудру сову, яка знала всі таємниці. Сова розповіла, що Золоте Перо — це магічний артефакт, який дає чаклуну владу над вогнем будь-якого дракона. “Тінемор хоче використати твою силу для своїх темних справ!” — попередила сова.Аналізуючи словаІскринка зрозумів, що чаклун маніпулював ним, обіцяючи силу, але приховуючи свої справжні наміри. Він пригадав, як Тінемор уникав прямих відповідей на запитання і постійно повторював, що Іскринка “мусить поспішити”. Це здалося дракончику підозрілим. Він вирішив перевірити слова чаклуна, розпитавши інших лісових мешканців. Вовк і заєць підтвердили, що Тінемор уже обманював багатьох, обіцяючи дива, але забираючи їхню силу.Порада батьківІскринка відчув, що самотужки не впорається. Він згадав ще одну пораду мами: “Якщо не знаєш, що робити, повертайся до тих, хто тебе любить”. Дракончик розправив свої маленькі крила й полетів додому, хоч це було нелегко.Мама-дракониха вислухала його історію й похвалила за те, що він не поспішав і слухав своє серце. “Тінемор боїться тих, хто думає самостійно, — сказала вона. — Твоє полум’я вже в тобі, але воно розгориться, коли ти навчишся довіряти собі й просити підтримки в потрібний момент”. Разом вони склали план: Іскринка повернеться до чаклуна, але не сам, а з хитрістю.Перемога над труднощамиНаступного дня Іскринка знову зустрів Тінемора. “Я приніс Золоте Перо!” — гордо сказав дракончик, тримаючи в лапах блискуче перо, яке насправді було звичайним, пофарбованим золотою фарбою. Чаклун, засліплений жадібністю, схопив перо й спробував використати свою магію. Але нічого не сталося! Іскринка, скориставшись моментом, випустив хмару іскор прямо в обличчя Тінемора. Той, злякавшись, утік, залишивши свій чарівний плащ. Коли Іскринка повернувся додому, його іскри раптом спалахнули яскравим полум’ям. “Ти переміг, бо довірився собі й не побоявся просити поради”, — сказала мама, обіймаючи його.Мораль казкиІскринка зрозумів, що справжня сила — не в чарівних артефактах, а в умінні слухати своє серце, аналізувати слова інших і не боятися просити допомоги. З того дня він вирушав у нові пригоди, але завжди пам’ятав: мудрість і підтримка близьких — це його найсильніше полум’я.