Казки для дітей 7–8 років

Жила-була Сільська Мишка. Одного дня до неї в гості завітала її родичка — Міська Мишка. На обід господиня приготувала пшеничні зернятка, корінці й жолуді, а запивали вони усе холодною водичкою. Міській гості така їжа зовсім не сподобалася. Вона їла зовсім трішки й тільки з ввічливості усміхалася.Після обіду мишки довго розмовляли. Міська Мишка розповідала про життя в місті, про смачні страви та розкіш, а Сільська слухала й дивувалася. Уночі їй навіть наснилося, що вона теж живе в місті, де все так гарно й багате.Тож наступного ранку, коли Міська Мишка запросила подружку до себе, та з радістю погодилася.Приїхали вони в розкішний дім. На столі ще стояли залишки святкового бенкету: тістечка, сири, солодощі — справжня казка для мишок! Але щойно Сільська Мишка зібралася відкусити шматочок ніжного пиріжка, як почула гучне нявчання кота та дряпання у двері. Перелякані мишки кинулися в схованку й довго лежали нерухомо, майже не дихаючи. Коли ж нарешті наважилися повернутися до частування, двері раптом відчинилися, і до кімнати зайшли слуги прибирати зі столу, а за ними — й хатній пес.Сільська Мишка затрималася у домівці подруги рівно настільки, щоб забрати свою валізку та парасольку.— У тебе, звісно, є розкоші й ласощі, яких у мене немає, — сказала вона, швидко збираючись, — але я більше ціную свою просту їжу та спокійне життя на селі, разом із миром та безпекою, які вони дають. Краще бідність із безпекою, ніж достаток серед страху й небезпеки.

Не хочеться Федькові домашнє завдання виконувати. Прийде зі школи, покладе книжки, пообідає та й іде гуляти до вечора.  Увечері сяде, швиденько сяк-так перепише вправи. А задачу, буває, й не розв’яже. А то якось Федько прийшов, пообідав. Хотів іти гуляти, а мама йому: — Пороби уроки, тоді гуляй. Федько сів за стіл, переписав мерщій вправу, розв’язав задачу, бо легенька була. Бачить мама, що Федько написав дуже погано. — Перепиши красиво, — каже йому.Не хочеться Федькові писати, та нічого не поробиш. Переписав він ту вправу й задачу, а мама не задоволена. — Ти знову поспіхом нашкрябав. Зроби як слід, бо гуляти сьогодні не підеш. Федько довго плакав, так не хотілось йому ще раз переписувати. Але подумав: “Як напишу погано, мама знову заставить переробити”. Постарався. Написав-таки красиво. Увечері повернувся батько з роботи й питає маму: — Ну, як Федько вчиться? Як він уроки сьогодні готував? — Добре працює наш Федько, — похвалила мама. — Написав раз — не сподобалось йому, написав удруге — не сподобалось. Він переписав утретє — чисто, красиво. Покажи, Федьку. Федько поклав зошити батькові на стіл. — Молодець, Федьку, — мовить батько. — Ти стаєш справжньою людиною. Федько почервонів.

Одного дня Вовк зустрів Равлика, який повільно й тяжко поспішав до живоплоту.— Відійди, незграбо! — крикнув він йому. — Я проходжу за чверть години більше, ніж ти за цілий рік. — Ого-го! — відповів Равлик. — Це ще побачимо. Слухай, позмагаємось завтра на світанку в бігу, і я згоден, щоб ти мене з’їв, якщо я не прийду раніше за тебе! — Я згоден, — відказав Вовк. — Але дивись, витягни свої роги подовше — вони все одно будуть закороткі, щоб дістатися до мети вчасно. — Побачимо, побачимо. Не поспішай святкувати перемогу.Вовк перестрибнув через жалюгідного суперника зі сміхом жалості й побіг собі далі. А коли зник, Равлик подався до свого брата розповісти про виклик, який кинув.— Ти занадто багато на себе взяв, — зауважив брат. — Як ти можеш випередити вовка, коли ледве тягнеш свою мушлю з кінця в кінець нашого поля за цілий день? — Авжеж, сам би я не впорався, але я розраховую на твою допомогу. Ти знаєш, який той Вовк дурнуватий; тож зробимо так: ти станеш на одному кінці поля, а я — на другому, і… — Добре, добре! Він навіть не здогадається, що нас двоє. Я зрозумів. — Тоді хутчіше вирушай. Ти маєш бути на своєму місці завтра вдосвіта, а перейти поле — теж не жарти. — Обійдеться тим, що я не зупинюся вночі на відпочинок, — відповів брат.На цих словах мандрівник висунувся зі своєї мушлі, добре влаштував її на спині й рушив зі швидкістю чотири метри за годину. Наступного дня, на сході сонця, Вовк з’явився. Не давши йому й подих перевести, Равлик вигукнув:— Ну ж бо, ледацюго, швидше! Чого боїшся? Ось борозна — рушаймо, хто швидше її пробіжить! До мети, до мети!Вовк, роздратований криками Равлика, помчав, не помітивши, що той спокійнісінько залишився на місці. Вовк летів щодуху, розкидаючи грудки землі, задихаючись і хекаючи. Вже бачив кінець борозни й ось-ось мав досягти його, коли раптом перед ним підняв роги інший Равлик, поворушив ними на знак перемоги й вигукнув:— Ку-ку!Вовк здивовано скрикнув «Ох!» і відскочив убік; потім завмер, переконаний, що бачить того самого Равлика, з яким стартував.— Ти визнаєш поразку? — Програти в бігу равлику?.. Ніколи! Почнемо знову. — Домовились. Раз… два… три — рушили!І Вовк кинувся бігти, не шкодуючи сил. Цього разу він летів так, що й птахові було б важко його наздогнати. Майже досягнувши кінця, він озирнувся, щоб подивитися, де суперник. Не побачивши нікого, вже вважав себе переможцем, коли зненацька, прямо за дюйм від його голови, знову пролунав крик:— Ку-ку!Не промовивши й слова, він розвернувся і кинувся бігти ще раз… але марно. Наприкінці борозни його знову зустрів тріумфуючий равлик.Так тривало довго. Та зрештою настав момент, коли дурний Вовк упав знесилений, без сил і ледь не загинув від утоми.Мораль казки Хитрість, кмітливість і згуртованість здатні перемогти навіть того, хто здається сильнішим і швидшим. Вовк мав силу й швидкість, але через свою пиху й нерозумність програв маленьким равликам, які діяли розумно та разом.А ще — не варто зневажати слабших, бо саме вони можуть виявитися мудрішими й перехитрити тебе.

Мати з Петриком сіли у вагон і їдуть у далеке південне місто, на берег теплого моря — відпочивати. Вечоріло. Мати послала на одній лавці собі, на другій — Петрикові. Хлопчик з’їв смачну булку з курячою лапкою і яблуко. Ліг на м’яку подушку й питає матір: — Мамо, ви казали, що поїзд веде машиніст. А вночі хто? — І вночі — машиніст, — каже мати. — Як? — дивується Петрик. — Невже він уночі не спить? — Не спить, синку. — Ми спимо, а він ні? — ще більше дивується Петрик. — Ні… — Як же це так? — не може зрозуміти Петрик. — Йому ж хочеться спати. — Хочеться, але він повинен вести поїзд. Кожна людина повинна. — І я повинен? — питає Петрик. — І ти повинен. — Що ж я повинен? — Бути людиною. — каже мати. — Це найголовніше.

Жила-була в далекому королівстві Ароматії принцеса, на ім’я Спайс. Не те щоб вона була схожа на тих класичних принцес з довгими сукнями та віялами — ой ні! Спайс мала волосся, що стирчало, як пар з киплячого казана, і руки, завжди в борошні чи соусі. Замість того щоб сидіти на троні й вишивати хрестиком, вона ховалася в королівській кухні, де варила супи, пекла пироги й експериментувала з перцем чилі, який змушував слуг танцювати від гостроти. “Я не хочу бути королевою, — шепотіла Спайс своєму найкращому другові, старому кухонному ножу, на ім’я Ріжик. — Я хочу бути шеф-кухарем! Готувати страви, від яких люди сміються, плачуть від щастя чи навіть закохуються за одним шматочком!”Але батьки її, король і королева, тільки зітхали: “Спайс, принцеси не чхають від мускатного горіха! Ти муситимеш одружитися з принцом і правити державою!” І ось одного сонячного ранку, коли Спайс, як завжди, уникала уроку етикету, вона натрапила на стару, запилену шафу в кутку кухні. Дверцята скрипнули, і звідти вивалилася товста книга з золотими літерами на обкладинці: “Чаклунські рецепти від бабусі Зірини”.“Ого, — здивувалася Спайс, обтираючи пил рукавом. — Це ж не звичайна кулінарна книга!” Вона розкрила її, і сторінки зашелестіли, ніби шепотіли секрети. Перший рецепт: “Літаючі яблучні пироги з корицею”. Спайс, не довго думаючи, зібрала інгредієнти — борошно, яблука, корицю — і почала мішати. Раптом тісто ожило! Воно закрутилося в кульки, запашні й золотисті, і… полетіло! Пироги гуділи над кухнею, як бджоли, і співали веселу пісеньку: “Ми — солодкі мрії, летимо до сердець!” Спайс розсміялася так голосно, що слуги прибігли подивитися. “Ваша Високість, це ж магія!” — вигукнула кухарка Марта. А Спайс уже гортала далі: суп, що співає арії про кохання, салат, що танцює вальс, і навіть печиво, яке розповідає жарти. Книга оживила кухню — овочі шепотіли секрети, спеції сипалися самі, а солодощі виростали в монстрів, але добрих, з кремовими посмішками.Та радість тривала недовго. У королівстві з’явився злий кухар-альхімік на ім’я Гіркус. Він був високий, як димар, з бородою, скрученою в спіраль, і очима, що блищали, як отруйні краплі. Гіркус мріяв стати головним кухарем королівства, але його страви були жахливими: супи, від яких люди кашляли димом, пироги, що вибухали як феєрверки, і соуси, що робили язики синіми на тиждень. “Я отрую королівське меню! — шипів він у своїй таємній лабораторії. — І тоді всі скажуть, що тільки я вмію готувати!” На великій королівській бенкеті, де мали обрати нареченого для Спайс, Гіркус підмішав до страв свою чаклунську отруту — “Сумний порошок”, від якого гості раптом почали плакати, сміятися крізь сльози й забувати, як смакує щастя. Король упав у відчай: “Хто отруїв нашу їжу? Бенкет зіпсований!” А принцеса Спайс, яка ховалася за столом з книгою, відчула знайомий запах — гіркий, як палена цибуля.“Це Гіркус! — прошепотіла вона. — Але я не дозволю йому зіпсувати все!” Тієї ж ночі Спайс зібрала свою армію союзників. З книги вилізли овочі-духи: морква-воїн з мечем з селери, капуста-щитоносець, що хрустіла як панцир, і цибуля-миротворець, яка змушувала ворогів плакати від сміху. А з печі виповзли солодощі-монстри: шоколадний дракон, що плювався розплавленим какао, маршмеллові привиди, що лоскотали ворогів, і печиво-тролями, які реготали: “Хрум-хрум, ми тебе з’їмо… від сміху!”“Друзі, — сказала Спайс, тримаючи книгу як щит. — Ми влаштуємо ‘Війну смаків’! Турнір страв, де переможе не той, хто найгостріший чи найсолодший, а той, хто нагодує серця. Гіркус думає, що магія — це отрута, але ми покажемо, що справжня магія — у радості!” Наступного дня королівський двір заповнився наметами з ароматом базиліку та ванілі. Гіркус, упевнений у перемозі, подав свою страву: “Гіркий торт помсти” — чорний, як ніч, і такий кислий, що дерева поруч в’яли. Гості скривилися: “Фу, це ж смак нудьги!”Потім настала черга Спайс. Вона розкрила книгу, і почалося диво! Спочатку вилетіли літаючі пироги — вони кружляли над головами, розсипаючи корицю, і співали: “Лети, серце, до мрії!” Гості сміялися й хапали їх у повітрі. Потім суп-арія заспівав про перше кохання, і сльози на очах гостей стали сяючими від щастя. Овочі-духи танцювали салат, що світився кольорами веселки, а солодощі-монстри влаштували феєрверк з карамелі — вибухи радості, від яких серця билися в ритмі.Гіркус лютував: “Мої отрути сильніші!” Він послав на арену своїх помічників — отруйні гриби-демонів і кислі лимони-тролів. Але морква-воїн рубала їх мечем, капуста ховала союзників у своїх листках, а шоколадний дракон розтопив ворогів у гарячому какао. “Ви — лише гіркота! — кричала Спайс. — А ми — смак життя!”Кульмінація настала, коли Гіркус кинув свій останній трюк: хмару “Сумного порошку”. Але Спайс, з допомогою книги, зварила “Еліксир радості” — суп з усіх спецій світу, де кожна ложка розповідала історію сміху. Хмара розтанула, перетворившись на дощ з цукрової пудри, і Гіркус, скуштувавши еліксир, раптом розплакався… від щастя. “Я… я просто хотів, щоб мене цінували, — пробурмотів він. — Мої страви ніхто не любив.” Спайс простягнула йому ложку: “Тоді готуй з серцем, а не з помстою. Магія — не в чарах, а в тому, щоб годувати душі.”Королівство Ароматія оговталося від отрути. Гості танцювали від смаку щастя, а король, скуштувавши пироги, оголосив: “Спайс, ти — наша королева кухні! Готуй для народу, а принца… ну, хай почекає.” А Гіркус став помічником Спайс, навчаючись смакувати радість.З того дня в Ароматії свята стали бенкетами, де кожна страва оживає, а урок простий: найкраща магія — у творенні радості для інших. Бо що може бути солодше за посмішку на обличчі друга?І жили вони смачно й щасливо. Кінець.

У звичайній школі, на звичайній вулиці, у звичайного хлопчика, на ім’я Максим трапилася одна зовсім незвичайна історія.Якось у понеділок, коли Максим шукав у своєму рюкзаку ручку, він знайшов дивний зошит. Обкладинка була зіркового кольору, а на ній золотими літерами виблискувало: “Зошит бажань”.— Що за дурниці? — пробурмотів Максим і відкрив першу сторінку.Там красивим каліграфічним почерком було написано:“Дорогий власнику! Цей зошит особливий. Будь-яке твоє бажання, записане тут, може здійснитися. Але запам’ятай: зошит лише допомагає тим, хто сам докладає зусиль. Він не чарівна паличка, а твій вірний помічник на шляху до мрії.”Максим скептично посміхнувся. Ну звісно, хтось з однокласників вирішив пожартувати. Але все ж, на всяк випадок, він дістав ручку і написав:“Хочу отримати п’ятірку з математики!” Наступного дня була контрольна. Максим, як завжди, нічого не вчив і сподівався на диво. Але коли отримав завдання, зрозумів — без знань не впораєшся. Він розгублено дивився на приклади, коли раптом зошит у його рюкзаку тихенько нагрівся.Максим відчув дивне бажання спробувати розв’язати хоча б одну задачу. Він взяв чернетку і почав міркувати. Несподівано для себе він згадав щось із минулого уроку, потім ще щось… За п’ятнадцять хвилин до кінця уроку Максим усвідомив, що розв’язав майже всі завдання!Але останнє, найскладніше, ніяк не виходило. Він бачив, що сусід Олег уже все зробив. Було б так легко зазирнути…Зошит у рюкзаку знову нагрівся, ніби нагадуючи про щось.“Зошит лише допомагає тим, хто сам докладає зусиль, ” — згадав Максим.Він не став списувати. Натомість зосередився і таки знайшов рішення! Можливо, воно було не ідеальне, але це була його власна робота.Через тиждень учителька роздала контрольні. У Максима була дев’ятка. Не десятка, але чесно зароблена оцінка. І йому було приємніше, ніж від будь-якої списаної десятки.Того ж дня Максим написав у зошиті нове бажання:“Хочу навчитися грати у футбол так, щоб мене взяли до шкільної команди!”Наступного ранку він прокинувся з дивним натхненням. Максим узяв м’яч і пішов тренуватися у двір. День за днем він вправлявся, набивав м’яч, вчився точно пасувати. Зошит ніби підказував йому, коли треба більше старатися, а коли — відпочити.Через місяць тренер шкільної команди сам підійшов до Максима:— Я бачу, як ти тренуєшся. Хочеш приєднатися до нас?Максим аж підстрибнув від радості!Новину про чарівний зошит він вирішив розповісти своїй найкращій подрузі Соні. Вона теж хотіла спробувати.“Хочу, щоб Марійка Козак стала моєю подругою,” — написала Соня.Марійка була новенькою в класі. Вона трималася осторонь, і здавалося, що подружитися з нею неможливо.Але наступного дня Соня помітила, що Марійка сидить на перерві сама і читає книжку. Зошит тихенько нагрівся в сумці Софійки, ніби підштовхуючи її.— Привіт! — Соня підійшла до Марійки. — Я бачу, ти читаєш “Гаррі Поттера”? Це моя улюблена книжка!Спочатку Марійка здивовано подивилася, але потім посміхнулася:— Справді? А яка частина тобі найбільше подобається?Так почалася їхня розмова. Соня докладала зусиль: запрошувала Марійку гуляти, захищала її, коли хтось жартував, ділилася секретами. І незабаром вони справді стали найкращими подругами.Одного дня до Максима підійшов їхній однокласник Артем — хуліган і двієчник.— Слухай, дай мені той зошит! — вимогливо сказав він. — Я теж хочу, щоб мої бажання здійснювалися!Максим подумав і віддав зошит. Адже зошит допомагав усім, хто готовий старатися.Артем написав:“Хочу новий смартфон!”Але наступного дня нічого не трапилося. І через тиждень теж. Артем розлютився і кинув зошит на парту:— Фігня якась, а не зошит! Не працює!Максим підняв зошит і побачив, що на сторінці з бажанням Артема з’явився новий напис:“Зошит не може дати тобі речі просто так. Але якщо ти заробиш гроші своєю працею — допоможу відшукати найкращу ціну.”Артем фиркнув і пішов. Але через кілька днів Максим побачив його… на автомийці біля школи! Артем мив машини за гроші.— Ти ж казав, що зошит не працює! — здивувався Максим.— Та працює він, — буркнув Артем, але в його очах промайнула посмішка. — Просто не так, як я хотів. Але, знаєш, заробити самому — це круто!Через місяць Артем таки купив собі смартфон. Не новіший, а вживаний, але зароблений власними руками. І пишався ним більше, ніж будь-якою річчю, яку просто подарували.Зошит переходив від учня до учня. Хтось мріяв про гарні оцінки — і зошит допомагав їм зосередитися на навчанні. Хтось хотів навчитися малювати — і раптом знаходив чудовий безкоштовний майстер-клас. Хтось мріяв про друзів — і зошит давав сміливість зробити перший крок.Але кожного разу зошит працював лише тоді, коли людина сама докладала зусиль.Одного разу зошит потрапив до дівчинки Олі, яка дуже хотіла допомогти своїй хворій бабусі. Вона написала:“Хочу, щоб бабуся одужала.”Зошит не міг вилікувати бабусю — він же не був магічним. Але він підказав Олі, як саме вона може допомогти: приносити ліки вчасно, готувати корисну їжу, читати бабусі книжки, щоб вона не сумувала.Оля докладала всіх зусиль, і поволі бабусі справді ставало краще. Не через магію, а через любов, турботу і старанність онуки.Коли зошит повернувся до Максима наприкінці року, на останній сторінці з’явився новий напис:“Дорогі друзі! Ви навчилися найважливішого: будь-яка мрія може здійснитися, якщо ви готові працювати заради неї. Тепер вам не потрібен чарівний зошит — бо справжня магія живе у ваших серцях, у вашій наполегливості та вірі в себе. Ви самі — творці своїх бажань.”І знаєте що? Зошит мав рацію. Діти продовжували досягати своїх цілей — і без зошита. Бо вони зрозуміли головне: немає легких шляхів до мрії, але кожна зроблений крок наближає тебе до неї.А зошит? Він зник так само таємниче, як і з’явився. Можливо, він подорожує далі, допомагаючи іншим дітям зрозуміти, що справжня магія — це їхня власна наполегливість, доброта і віра в себе.

Миші якось скликали збори, щоб вирішити план, як позбутися свого ворога — кота. Принаймні вони хотіли знайти спосіб дізнаватися, коли кіт наближається, щоб мати час втекти. Дійсно, щось потрібно було робити, адже вони жили в постійному страху перед його кігтями і ледве наважувалися покидати свої нори вдень чи вночі.Було обговорено багато планів, але жоден з них не здавався достатньо хорошим. Нарешті дуже молода миша піднялася і сказала:«У мене є план, який здається дуже простим, але я знаю, що він буде успішним. Усе, що нам потрібно зробити, — це прив’язати дзвіночок до кота. Коли ми почуємо дзвінок, ми одразу дізнаємося, що наш ворог наближається».Всі миші дуже здивувалися, що раніше не додумалися до такого плану. Але серед радості через їхнє щастя піднялася стара миша і сказала:«Скажу, що план молодої миші дуже хороший. Але дозвольте поставити одне питання: хто прив’яже дзвіночок коту?» Сказати, що щось слід зробити — одне, а зробити це насправді — зовсім інша справа.

Жили по сусідству двоє чоловіків: один бідний, другий заможний. Кожен жив своїм життям, один до одного не ходили. Бідняк, хоч і злиднював, та не звертався до багатого по допомогу. А той навіть не думав чимось допомогти сусідові.Одного разу вдалося бідняку зібрати трохи грошей, і купив він собі теля. Почув багач, що на сусідському подвір’ї мекає телятко, і каже своїй дружині:— Невже сусід теля придбав? Піду гляну.Приходить до бідняка й питає:— Гей, сусіде! Звідки в тебе телятко взялося?Бідний знав, який його сусід жадібний та заздрісний, тому вирішив його розіграти:— Помітив, що я рідко на подвір’ї показувався? То я в хліві теля з яйця висиджував.Багач аж рота роззявив від такої новини.— Яке таке яйце? — дивується.— Шкода, що ти пів життя прожив, а про бичачі яйця й гадки не маєш. Слухай, розповім тобі як сусідові. Пішов я якось на ярмарок. Дивлюся — біля одного возу натовп великий зібрався. Підходжу й я. А на возі чоловік сидить і кричить, щоб купували в нього бичачі яйця — з кожного, каже, теля вилупиться. Бідні люди по одному купують, а багаті мішками забирають, навіть про ціну не питають. Мені тільки два яйця й дісталося. Приніс додому, одне висиджувати сів, а друге на потім залишив — не зможу ж я відразу двох телят прогодувати. Так за два місяці одне теля й вивів.Багач слухає, а потім благати почав:— Сусіде, продай мені те друге яйце! Ми ж сусіди, торгуватися не буду — скільки попросиш, стільки й дам.Бідняк начебто задумався, головою похитав:— Хотів я мати двох корівок, але тобі, доброму сусідові, відмовити не можу.Виштовхав він з-під ліжка великий жовтий гарбуз і віддав багачеві. Той щедро заплатив і помчав з гарбузом додому. Настелив у сараї соломи й сів висиджувати теля.Дружина терпіла-терпіла, а потім докоряти почала:— Ти що, чоловіче, розуму позбувся? Хіба з гарбуза теля вилупиться?Та багач проганяв її і далі сидів на гарбузі, мов квочка на яйцях. А було це влітку. Жінка сердилася, що вся робота стоїть, а чоловік час марнує.— Люди жито косять, а наше пропадає! Так ми не тільки худобу втратимо, а й самі з голоду помремо!Не витримав багач, узяв косу, гарбуз у мішок поклав і пішов у поле. Вибрав місце на пагорбі, поставив мішок з гарбузом, сів зверху й далі виграває. Приносить дружина обід, а він ще й косити не починав. Накинулася вона на чоловіка з лайкою та докорами. Не встояв багач, кинувся на жінку, а та ногою штурхнула мішок. Гарбуз покотився з пагорба, вдарився об пеньок і розтріснувся. А за тим пеньком саме заєць відпочивав. Злякався він, вистрибнув і понісся геть. Коли побачив це багач, ледве не заплакав:— Бачиш, жінко, що ти наробила! Якби я ще місяць досидів, цілісіньке теля б вилупилось, а так тільки пів телятка народилось, та й те втекло!

Молода Миша, у пошуках пригод, бігала берегом ставка, де жила Жаба. Коли Жаба побачила Мишу, вона підпливла до берега і заквакала:— Чи не завітаєш до мене? Обіцяю, тобі буде весело, якщо прийдеш. Попередження: Байка містить елементи, які можуть бути сприйняті як жорстокі. Рекомендується для дітей шкільного віку (6), або для спільного читання з дорослим. Мишу не потрібно було довго вмовляти, бо вона дуже хотіла побачити світ та все, що в ньому є. Та хоч вона й трохи вміла плавати, не наважилася б пірнати в ставок без допомоги.Жаба мала свій план. Вона прив’язала ногу Миші до своєї за допомогою міцного очерету. Потім стрибнула у ставок, тягнучи за собою наївну подругу. Миші це швидко набридло, і вона захотіла повернутися на берег; але підступна Жаба мала інші наміри. Вона потягла Мишу під воду і втопила її. Та перш ніж змогла розв’язати очерет, що зв’язував її з мертвою Мишею, над ставком пролетів Яструб. Побачивши тіло Миші, що плавало на воді, Яструб різко низько спустився, схопив Мишу і відніс її, тримаючи Жабу, що звисала з ноги. Так одним ударом він здобув і рибу, і м’ясо на обід.Ті, хто намагається нашкодити іншим, часто самі страждають через свою підлість.