Казки для дітей 7–8 років

У великому будинку на тихій вулиці Стокгольма жив звичайний хлопчик, на ім’я Малюк. Йому було сім років, і він часто почувався самотнім серед гамору старших брата й сестри, добродушної мами, зайнятого тата, вірної собаки Бімбо та суворої господині фрекен Бок, яка весь час бурчала: “Діти — це біда на чотирьох лапах!” Малюк мріяв про пригоди, про друга, з яким можна було б сміятися й пустувати, але день за днем минав у нудьзі.Одного сонячного дня, після обіду Малюк сидів сам у кімнаті, дивлячись у вікно на хмари. Раптом пролунав дивний гул — ніби маленький моторчик. Вжжж! Бум! На підвіконня вліз товстенький чоловічок, з пишним чубчиком, що стирчав на голові, і пропелером на спині. Він поправив сіру куртку, потер живіт і весело гукнув: — Привіт! Я — Карлсон, який живе на даху! Я в міру товстий, дуже красивий і найкращий у світі!Малюк аж підскочив, витріщивши очі.— Ти… ти справжній? А не з казки?Карлсон зареготав, натиснув кнопку на животі — і пропелер закрутився з гудінням.— Звичайно, справжній! А ти хто такий? Виглядаєш, ніби щойно з нудьги виліз. Ходімо, покажу тобі свій дім!Вони вилізли на дах через вікно, і Карлсон гордо провів Малюка до маленького дерев’яного будиночка за великою трубою. Всередині — крихітний камінчик, телевізор, м’яке кріселко й банка з варенням на столі.— Бачиш? — хвалився Карлсон, ковтаючи ложку варення. — Я тут живу сам, бо незалежний. Ніяких мам, татусів чи фрекен Бок, які бурчать: “Не чіпай!” А в тебе що, тільки іграшки та нудьга? Малюк засміявся вперше за довгий час.— У мене є собака Бімбо, але вона більше спить, ніж грає. А ти справді літаєш?— Ще й як! — Карлсон натиснув кнопку, і вони злетіли над дахами, вітер свистів у вухах. — Дивись, Стокгольм як на долоні! А тепер — на прогулянку. Тільки не кажи мамі, бо вона скаже: “Карлсон — це вигадки!”З того дня пригоди посипалися, як конфеті з неба. Карлсон часто прилітав у гості, коли Малюк бував сам, і вони пустували: розкидали іграшки, жували іриски, малювали на стінах крейдою. Але Карлсон був хитрий — щойно чув кроки, ж-жж! — і зникав, залишаючи Малюка пояснюватись перед фрекен Бок.— Хто тут усе розкидав? — гримала вона, хитаючи головою. — Малюк, ти знову вигадуєш привидів?— Ні, фрекен Бок, це… це Карлсон! Він з пропелером!Вона фиркала: “Карлсон? Такий собі бешкетник? Краще прибирай, бо я тебе зараз до підвалу запру!”Але найбільша біда прийшла з сусідом — великим хлопцем, на прізвище Хільдінг, якого всі звали Рінтінтін. Він був товстий, злий і любив чіплятися до Малюка на вулиці.— Ей, лузере! — кричав Рінтінтін, штовхаючи його. — Ти навіть м’яча нормально не кинеш!Малюк тікав додому слізьми, а Карлсон, почувши про це, запалав.— Ніхто не ображає мого друга! — прогримів він. — Я полечу й покажу йому, хто тут король!Вони сіли в засідку біля будинку Рінтінтіна. Карлсон увімкнув пропелер і злетів тихо, як тінь. Раптом — бац! — м’ячик полетів прямо в ніс хулігана.— Ааа! Хто це?! — заревів Рінтінтін, хапаючись за ніс.Карлсон завис у повітрі, регочучи:— Я — Карлсон, найкращий у світі! А ти — просто жирна качка, яка боїться м’ячика! Ще раз зачепиш Малюка — і я тебе на пончики перетворю!Рінтінтін кинувся тікати, спотикаючись об власні ноги, а друзі ховалися за кущем, давлячись від сміху.— Бачиш? — шепотів Карлсон. — З пропелером ти непереможний. А без — теж, бо ми команда!Осінь принесла нові страховища. Малюк чув від сусідських дітей про привида в підвалі — білого, як простирадло, з ланцюгами, що брязкають.— Я боюся, Карлсоне, — зізнався Малюк одного вечора. — А якщо він справжній?Карлсон витріщився, ніби то була найдурніша ідея.— Привид? Ха! Спустімося й перевіримо. Я його так перелякаю, що він сам пропелер купить!З ліхтариком у руках вони прокралися в темний підвал. Повітря було сирим, пахло пилом. Раптом — шарудіння! Тінь майнула в кутку.— Бу-у-у! — заревів Карлсон, махаючи руками. — Я — Карлсон з пропелером, страшніший за всіх привидів! А ти хто — стара ганчірка на мотузці?Вони підбігли ближче — і розреготалися. “Привид” виявився просто білим простирадлом, що висіло на гачку, а шарудіння — від щура, який гриз сир.— Бачиш? — Карлсон ляснув Малюка по плечу. — Страхи — як варення без ложки: солодкі, але без смаку. Ходімо, поп’ємо какао в тебе вдома. Гарячого, як мої жарти!Найяскравіша пригода сталася взимку, на день народження Карлсона. Він прилетів рано-рано, з тортом у руках — кривим, але з кремом.— Сьогодні мені сім років! — проголосив він. — Але з пропелером я виглядаю молодше. Готуйся до свята на даху!Вони спекли млинці — точніше, спробували. Дим валував з печі, млинці пригоріли з країв.— Ой-ой, — засміявся Малюк. — Це ж не млинці, а вугілля!Карлсон відкусив шматок і жував з виглядом гурмана.— Ні-ні, це блискучі млинці! З хрусткою скоринкою — як у справжніх королів. А тепер — танці! Увімкни пропелер, і полетимо!Вони кружляли над дахом, співали пісні, кидали сніжки в хмари. Малюк подарував Карлсону намальовану картину — себе й друга в польоті.— Дякую, друже, — тихо сказав Карлсон, вперше без хвастощів. — Без тебе мій дах був би порожній.Але не все було гладко. Фрекен Бок підозрювала бешкет і одного дня спіймала Карлсона на гарячому — він якраз жував останню іриску.— Ага! — вигукнула вона. — То ти той невидимий привид? Зараз покличу маму!Карлсон не розгубився — ж-жж! — і злетів, але цього разу не встиг. Вся родина вибігла в кімнату, і мама Малюка, побачивши маленького літуна, аж рот роззявила.— Хто ти такий? — запитала вона м’яко.— Я — Карлсон! — відповів він гордо. — Найкращий друг вашого сина. І я не привид, я з пропелером!Спочатку всі здивувалися, але Карлсон так смішно хвалився — “Я в міру товстий і вмію літати!” — що скоро всі сміялися. Навіть фрекен Бок пом’якшала: “Ну, якщо ти такий незалежний, то, мабуть, не такий уже й поганий. Тільки не чіпай мої іриски!”З того дня Карлсон став частиною сім’ї. Пригоди тривали: вони ловили злодіїв у парку, дули велетенські мильні бульбашки, що несли їх у небо, і сміялися над усіма страхами. Малюк зрозумів: справжній друг — як пропелер, що робить життя легким і веселим. А Карлсон шепотів йому на вухо:— Пам’ятай, друже: ми найкращі у світі. І ніяка нудьга нас не зламає!І так, над дахами Стокгольма, де хмари танцювали з вітром, двоє друзів літали — уві сні й наяву, у казці й у житті.

Жив собі цар. Одружився він із вродливою царівною — розумною, доброю, лагідною. Ще й не встиг натішитися своєю молодою дружиною, як змушений був вирушати у далекий край.Перед від’їздом сказав їй: — Не виходь з палацу, не розмовляй із чужими людьми й не слухай поганих порад.Царівна пообіцяла бути слухняною. Минуло кілька днів. Сумує царівна в самотині, аж тут приходить до неї жінка — на вигляд проста, щира.— Чого ти така сумна? — питає. — Ходім у сад, на свіже повітря.Спочатку царівна відмовлялася, а потім подумала: «Пройтися по саду — не біда». І погодилася.У саду било чисте джерельце, а день був спекотний. Жінка каже: — Скупаймося, освіжимось!Царівна вагалася, але все ж погодилась. Скинула сукню, стрибнула у воду — а жінка її долонею по спині лясь!— Пливи, — каже, — білою качечкою!І в ту ж мить царівна обернулася на білосніжну качку. А зла жінка вдягла її сукню й повернулася до палацу. Коли цар приїхав додому, вона вибігла назустріч, обняла його — і він, не підозрюючи лиха, подумав, що це його кохана дружина.А тим часом біла качечка звила гніздо біля річки, знесла яєчка й вивела трьох діточок — двох гарненьких і одного маленького калічку. Виросли дітки, стали бігати по бережку, гратися й ловити рибку.Якось вони вибігли до царського двору. Мати кричить їм з води: — Не ходіть, дітки, туди!Та не послухалися.Відьма побачила їх, одразу все зрозуміла. Усміхається солодко, кличе до себе, пригощає, напуває, спати кладе. А слугам наказує розпалити вогонь, повісити казани й нагострити ножі.Двоє братів заснули, а третій — калічка — не спить. Сховався під стільцем, усе чує.Надвечір відьма приходить і шепоче під дверима: — Чи ви спите, дітки?А калічка відповідає: — Спимо, не спимо, думу думаємо, що хочуть нас порізати. Вогонь кладуть, казани вішають, ножі гострять.Відьма пішла, але скоро знову прийшла — і все повторилося.Розлютилася вона, відчинила двері, побачила двох сплячих хлопців — обвела їх мертвою рукою, і вони померли. А калічку не помітила.На ранок біла качечка кличе своїх діток — нема. Відчула серцем біду. Полетіла до палацу — бачить, у світлиці лежать її двоє синів мертві. Обняла їх крилами, заплакала людським голосом.Цар почув і каже: — Жінко, качка людським голосом плаче!— Та це тобі примарилось, — відповідає відьма. — Прожени її з двору.Слуги гнали качечку, а вона все поверталася, плакала й приказувала: Кря-кря, мої діточки, Кря-кря, мої малесенькі. Згубила вас відьма лукава, Відняла в вас батька й матір, Потопила у річці чистій, Обернула в білу качечку, А сама живе — радіє. Цар задумався: «Щось тут не так…» — Впіймайте мені ту качечку! — наказав.Слуги ловили — не змогли. А цар сам вибіг на подвір’я, простяг руки — і качечка сама впала йому на долоні. Він сказав: — Стань, біла березо, позаду мене, а гарна дівчино — попереду!І в ту мить перед ним постала його справжня дружина — прекрасна царівна.Обійняв він її, зрадів, що знову разом.Послав цар сороку по живу воду. Коли та принесла, полили нею дітей — і хлопчики ожили. А найменшого калічку скупали з голови до п’ят — і став він здоровий, як дуб.З того часу цар ще дужче беріг свою родину, і жили вони в любові та злагоді.А відьму прив’язали до хвоста кобили й пустили полем. Де впала її нога — виріс рогач, де рука — граблі, де голова — кущ. Птахи м’ясо поклювали, вітри кістки розвіяли — і сліду від неї не лишилося.

У золотавому краї, де осінь малювала ліс пурпуром і золотом, жив маленький Промінчик. Він був не просто сонячним променем, а справжнім чарівником світла, що вмів танцювати на листі й зігрівати своїм дотиком усе живе. Промінчик любив осінь за її барви, за шурхіт листя під лапками лісових звірят і за тонкі павутинки, що гойдалися в повітрі, наче срібні струни.Та одного ранку, коли вітер загудів холодніше, Промінчик помітив, що лісові мешканці притихли. Білочка сумно гребла горішки в нору, бджілки гуділи без радісного дзижчання, а Їжачок згорнувся в клубочок, бурмочучи про зиму.— Чому ви такі сумні, друзі? — запитав Промінчик, стрибаючи з гілки на гілку.— Осінь іде, Промінчику, — зітхнула Білочка, притискаючи до себе дубовий жолудь. — Скоро холод скує землю, і наше літо зникне назавжди.— Я хочу ще тепла, ще сонця! — пропищала Мишка, визираючи з-під опалого листя. — Хоч на кілька днів!Промінчик задумався. Він знав, що осінь не зупинити, адже вона — мудра ткаля, що готує землю до зимового сну. Та в його серці зажевріла іскорка. «А що, як я подарую їм трішки літа?» — подумав він і полетів до своєї бабусі, старенької Сонячної Кулі, що гріла небо з давніх-давен.Бабуся сиділа на краю хмари, плетучи з золотих ниток теплі спогади про літо. Її промені гойдалися, наче шовкові стрічки, а голос був м’яким, мов вечірній вітерець.— Бабусю, — сказав Промінчик, — лісові мешканці тужать за теплом. Чи можеш ти сплести для них кілька сонячних днів, щоб вони знову усміхнулися?Сонячна Куля всміхнулася так, що навіть хмари розступилися.— Мій маленький чарівнику, — мовила вона, — я подарую тобі жменю золотих ниток. З них ти сплетеш теплі дні, які люди назвуть «бабине літо». Але пам’ятай: ці дні будуть легкими, як павутина, і короткими, як подих осені.На світанку ліс прокинувся в обіймах тепла. Промінчик гасав між деревами, розсипаючи золоте сяйво. Павутинки заіскрилися, наче кришталеві нитки, листя заграло рубіновими й бурштиновими барвами, а повітря стало таким м’яким, що здавалося, ніби літо повернулося на мить. Білочка затанцювала на гілці, бджілки загуділи веселі пісні, а Їжачок розгорнувся й підставив носика теплому вітерцю. — Оце так бабине літо! — радісно вигукнула Білочка.— Дякуємо, Промінчику, і твоїй бабусі! — гукали звірята, сміючись.Промінчик сяяв, наче маленька зірка, а Сонячна Куля дивилася з неба, тихо всміхаючись. Бабине літо тривало недовго, але кожен у лісі відчув його магію. Коли ж останні золоті нитки розтанули, звірята вже не сумували. Вони знали: навіть у холодну пору природа ховає для них маленькі дива, варто лише дочекатися. Бабине літо нагадує нам, що краса й тепло ховаються в найкоротших митях. Цінуйте їх, бо навіть маленьке диво може зігріти серце надовго. Що таке “бабине літо” з погляду науки?З наукового погляду, бабине літо — це період короткочасного потепління восени після перших похолодань. Воно виникає внаслідок стійкого антициклону, який приносить ясну, суху та теплу погоду. У цей час в атмосфері мало вологи, небо чисте, а сонячні промені, хоч і менш інтенсивні, добре прогрівають повітря. Чому багато павутиння: Тепла, безвітряна і суха погода створює ідеальні умови для переселення павуків. Вони випускають тонкі нитки павутини, щоб за допомогою потоків повітря “подорожувати” на великі відстані — це явище називається аеропланктон павуків. Саме тому восени, під час бабиного літа, у повітрі й на гілках помітно багато блискучих павутинок. Тривалість: зазвичай кілька днів або тиждень у вересні–жовтні.

Жило було маленьке мишеня, якого звали Крумчик. Він був добрий, лагідний і дуже вразливий. Якщо хтось казав щось неприємне — навіть жартома — він одразу вірив і засмучувався.Одного ранку Крумчик знайшов шматочок сиру біля старого дуба. — О, який смачний! — зрадів він і підстрибнув.Та саме тоді з гілки скочила Білка: — Фу, сир смердить! Як ти можеш це їсти?Крумчик опустив вушка: — Мабуть, і справді він поганий…Поруч сиділа стара сова на гілці. Вона бачила все. — Чому ти засмутився, маленький? — спитала вона. — Бо Білка сказала, що мій сир смердить, — відповів Крумчик.Сова усміхнулася: — Те, що сказала Білка, — думка, а не факт.— А яка між ними різниця? — запитало мишеня.Сова розкрила крила й пояснила: — Факт — це те, що правда для всіх і що можна перевірити. Наприклад: Сир жовтий — це факт. Він холодний на дотик — це факт. У ньому є дірочки — теж факт. А от коли хтось каже:“Сир смердить” або “Сир — гидкий” — це вже думка. Комусь запах не подобається, а хтось обожнює його смак. Крумчик замислився. — Тобто Білка просто не любить сир, а це не означає, що він поганий? — Саме так! — кивнула Сова. — У всіх різні смаки. Іноді, коли хтось сердитий або голодний, його думки можуть звучати грубо. Але це не твоя провина.Наступного дня Крумчик ніс додому свій улюблений горішок, коли повз пробіг Їжак. — Ха! Такий дрібний горішок — і ти ним пишаєшся? — пирхнув він.Крумчик хотів образитися, але згадав слова Сови. — Це твоя думка, Їжаче, — сказав він спокійно. — А для мене цей горішок — скарб.Їжак здивувався: — Вибач… Я, мабуть, просто роздратований. Зранку дощ промочив мені голки.— То ти не злий, ти просто мокрий і сердитий? — уточнило мишеня. — Саме так, — усміхнувся Їжак. І вони разом побігли шукати сухе листячко.Ще одного яскравого дня на лісовій галявині Крумчик показував малюнок, який зробив із пелюсток. — Який гарний! — сказав Метелик. А Лисеня пирхнуло: — Мені не подобається. Кольори дивні.Крумчик уже хотів зім’яти свою картинку, але раптом згадав: — Коли хтось каже “мені не подобається”, — це не значить, що вона погана. Це просто його смак.І він спокійно продовжив приклеювати пелюстки. Метелик аплодував. Урок від СовиТого вечора Сова знову прилетіла. — Ну що, Крумчику, тепер ти розумієш різницю?— Так! — радісно пискнуло мишеня. — Факти — це коли щось можна побачити або перевірити. А думки — це просто чиєсь “мені подобається” або “мені ні”.Сова схвально кивнула: — Пам’ятай, малюче: Якщо хтось каже, що ти некрасивий — це лише його думка. А факт у тому, що ти — мишеня, яке має лагідне серце, блискучі очі й вміє робити добро. Ніхто не може знати про тебе все, тому не дозволяй чужим словам робити тебе сумним. Крумчик подякував Сові й пішов додому з теплим серцем і новою мудрістю.

Кажуть, що колись у місті Фучжоу жив бідний студент, якого звали Мі. Він був таким злиденним, що навіть за чашку чаю не мав чим заплатити. Напевно, він би помер з голоду, якби не добрий власник чайної. Той шкодував бідолаху й безкоштовно пригощав його чаєм і їжею.Одного разу студент Мі прийшов до господаря й сказав:— Я йду. Грошей у мене немає, і заплатити за все, що я тут з’їв і випив, не можу. Але я не хочу бути невдячним. Подивіться-но!Він витяг із кишені шматочок жовтої крейди й намалював на стіні чайної лелеку. Лелека був точнісінько як живий — тільки жовтий.— Цей лелека, — сказав Мі, — принесе вам удесятеро більше грошей, ніж я заборгував. Щоразу, коли зберуться люди й тричі плеснуть у долоні, він зійде зі стіни й почне танцювати. Але пам’ятайте одне: ніколи не змушуйте лелеку танцювати лише для однієї людини. Якщо ж таке трапиться — знайте, він танцюватиме востаннє. А тепер прощавайте.Сказав це — і пішов.Господар здивувався, але вирішив спробувати. Наступного дня, коли в чайній зібралося багато людей, він попросив усіх тричі плеснути в долоні. І в ту ж мить жовтий лелека зійшов зі стіни й затанцював. Як весело й кумедно він це робив! Потім знову повернувся на місце. Гості були в захваті — дивувалися, ахали, не вірячи своїм очам. І так відбувалося щоразу, коли в чайній збиралося багато людей.Чутка про дивовижного лелеку швидко розійшлася, і народ юрбами йшов подивитися на дива. Господар чайної швидко розбагатів — слова студента Мі справдилися.Та ось одного разу до чайної зайшов важливий начальник. Побачив, що навколо сидять самі селяни й ремісники, розсердився й наказав усіх вигнати.Слуги накинулися на людей із палицями — відвідувачі розбіглися, і начальник залишився сам. Він поклав перед господарем купу грошей і зажадав показати йому лелеку. Господар, побачивши гроші, забув усе, про що попереджав його Мі. Він тричі плеснув у долоні. Лелека повільно зійшов зі стіни й протанцював лише один танець. Був він сумний і знесилений. Потім знову злетів на стіну й більше не ворухнувся.Начальник кричав, погрожував, але нічого вдіяти не міг.А вночі у двері чайної хтось голосно постукав. Господар відчинив — на порозі стояв студент Мі. Він мовчав. Потім витяг із кишені сопілку, заграв і рушив геть, не озираючись.Жовтий лелека стрепенувся, зіскочив зі стіни й полетів за ним. З того часу ніхто більше не бачив ні студента Мі, ні його чарівного жовтого лелеку.Старі люди кажуть: якщо десь з’явиться диво — воно для всіх. А якщо ним володіє лише одна людина, то його ніби й немає — воно все одно зникне.

Жив колись у старовинному селі чоловік, якого звали Джек. Він був дотепний і веселий, але трохи… скупий. Коли сусіди просили допомоги — він завжди казав: — Потім! У мене важливіші справи!Одного вечора, у переддень Самайну — стародавнього кельтського свята, яке відзначали на межі осені та зими (з 31 жовтня на 1 листопада), коли за повір’ям духи мандрують між світом живих і світом мертвих — Джек зустрів на дорозі самого Чорта.— Джеку, — мовив той, — твій час прийшов. Підеш зі мною? — Еге ж, але спершу пригостиш мене яблучним соком, — хитро відповів Джек. Чорт погодився, але грошей у нього, звісно, не було. Тоді Джек умовив його перетворитися на срібну монету. Та тільки-но це сталося, як Джек швидко поклав монету до кишені — поруч із маленьким хрестиком.Чорт не міг повернутися у свій вигляд і мусив обіцяти Джеку, що ніколи не забере його душу.Минуло багато років. Джек постарів і відійшов у засвіти. Але у Рай його не пустили — за скупість. У Пекло теж не взяли — бо Чорт дав слово.І тоді Джек залишився між світами. Було темно й холодно.— Хоч маленький вогник мені дай! — попросив він у Чорта.Той кинув йому жаринку з пекельного вогню, щоб не блукав у цілковитій темряві. Джек поклав її в порожню ріпу, яку ніс із собою, і з того часу мандрує світом зі своїм ліхтариком.А люди, почувши цю історію, почали робити такі самі ліхтарі, щоб світити у ніч Самайну. Коли вони переїхали до нової землі — Америки — тамтешні гарбузи були великі й круглі. Тож саме з них і зробили перші гарбузові ліхтарі — символ свята, яке ми сьогодні знаємо як Геловін. Мораль: Навіть найтемніша ніч не страшна, якщо в серці є іскра добра.

В одному темному-претемному лісі зібралися звірі на пораду. Їм було дуже образливо, що люди святкують, танцюють, співають, а у них — тільки будні. От і вирішили звірі: треба й собі придумати свято.Подумав ведмідь, який був у них головним, і каже:— Будемо святкувати чийсь день народження.Задумались звірі. Це ж треба гостей запросити, нагодувати, напоїти… А ті можуть насмітити та додому піти. Нема охочих.— От як зробимо, — каже ведмідь, — день народження буде у зайця. У нього вуха довгі, стрибає він швидко, скрізь бував, різні звичаї чув.На тому й зійшлися, хоча зайця спитати забули. А що ж він їсть? Моркву та капустину. Вчасно звірі згадали та принесли йому курку, щоб він щось смачненьке приготував. Сів заєць біля птиці й думає: — Курка, звичайно, не наша лісова, а міська… але ж вона жива. Шкода її. Гості з’їдять і «спасибі» не скажуть. А вона жити хоче.Пожалів заєць курку і випустив її. Коли та зникла з виду, заєць засумнівався: — Мабуть, я вчинив неправильно. До мене ж звірі на гостину прийдуть, а я чим їх пригощу? Морквою? Мене замість курки з’їдять!Засмутився заєць і пішов до ведмедя. Сів і плаче:— Що ж робити? Курку тільки почав смажити, як прибіг вовк і вхопив її!— Що забрав? — заревів ведмідь.— Та курку ж!— Ну я йому! — і пішов шукати вовка.Але заєць був хитріший і знайшов вовка першим. Каже:— Ох ця лисиця, забрала в мене курку. Не маю чим гостей пригостити.— От лиска! — розсердився вовк, — ну я їй покажу!А руда лисиця сиділа за деревом і все чула. Думає: — Ну, заєць, я покажу тобі, де раки зимують.Курки в той день звірі так і не скуштували. Але відтоді ведмідь з вовком, а лисиця з зайцем не дружать.А курка щасливо дісталася додому і розповіла дідові та бабі цю історію. Тільки вони їй не повірили…

Сад оточувала жива огорожа з ліщини. За нею починалися поля та луки, де паслися корови й вівці. Посеред саду цвів кущ троянд, а під ним сидів равлик. Він був багатий внутрішнім змістом — він містив у собі самого себе.— Почекайте, і мій час настане! — сказав він. — Я дам світу щось важливіше за ці троянди, горіхи чи молоко, що дають корови й вівці.— Я багато чого від тебе очікую, — сказав кущ троянд. — Дозволь дізнатися, коли це станеться?— Час терпить. А ось ви всі поспішаєте! А поспіх послаблює враження.Наступного року равлик лежав майже на тому ж самому місці, на сонці, під кущем троянд. Кущ випускав бутони й розцвітав трояндами, кожного разу свіжими, кожного разу новими.Равлик наполовину висунувся зі своєї раковини, насторожив вусики та знову приглянувся. — Все як торік! Жодного прогресу. Кущ троянд лишається при своїх трояндах — і жодного кроку вперед!Пройшло літо, пройшла осінь, кущ троянд випускав бутони й розцвітав трояндами, аж поки не випав сніг. Стало сиро, холодно; кущ пригнувся до землі, а равлик заповз у землю.Знову настала весна, з’явилися троянди, з’явився равлик.— Тепер уже ви старі! — сказав він кущу троянд. — Пора б і честь знати. Ви дали світу все, що могли. Багато це чи мало — питання, яким мені ніколи займатися. А те, що ви нічого не зробили для власного розвитку, ясно. Інакше з вас вийшло б щось інше. Що скажете на свій захист? Адже ви скоро станете сухим хмизом. Розумієте, про що я кажу?— Ви мене лякаєте, — сказав кущ троянд. — Я ніколи над цим не замислювався.— Так, так, ви, здається, мало турбували себе думками! А ви коли-небудь пробували запитати себе: навіщо ви цвітете? І як це відбувається? Чому так, а не інакше?— Ні! — сказав кущ троянд. — Я просто цвів від радості й не міг інакше. Сонце таке тепле, повітря таке свіже, я пив чисту росу й рясні дощі. Я дихав, я жив! Сили підіймалися в мене із землі, вливались з повітря, я був щасливий завжди новим, великим щастям і тому завжди мусив цвісти. Таке моє життя, я не міг інакше.— Словом, ви жили, не журилися! — сказав равлик.— Звісно! Мені все було дано! — відповідав кущ троянд. — Але вам дано ще більше! Ви одна з тих думаючих, глибоких, високодарованих натур, яким судилося дивувати світ.— Та хоч би що! — сказав равлик. — Я не хочу знати вашого світу. Мені байдуже до нього. Мені достатньо самого себе.— Так, але мені здається, усі ми, хто живе на землі, повинні ділитися з іншими найкращим, що в нас є! Віддавати їм усе, що можемо!.. Так, я дав світу лише троянди… А ви? Вам дано так багато. Що дали світу ви? Що дасте?— Що дав я? Що дам? Мені байдуже на світ! Він мені ні до чого! Мені до нього немає діла! Надавайте його трояндами, на це у вас вистачить сил! Хай ліщина дає йому горіхи, корови й вівці — молоко, у них своя публіка! А моя — у мені самому! Я замкнуся в собі — і баста. Мені байдуже на світ!І равлик заповз у свою раковину і закрився в ній.— Як сумно! — сказав кущ троянд. — А я хотів би, та не можу замкнутися в собі. Усе проривається назовні, проривається трояндами. Пелюстки їх опадають і розносяться вітром, але я бачив, як одну з моїх троянд поклала в книгу господиня дому, іншу пригорнула до себе чарівна молода дівчина, третю цілували усміхнені губки дитини. І я був так щасливий, знаходив у цьому істинне задоволення. Ось мої спогади, моє життя!І кущ троянд цвів у всій своїй простоті й невинності, а равлик просто дрімав у своїй раковині — йому байдуже було до світу.Роки йшли…Равлик став порохом від пороху, і кущ троянд став порохом від пороху, розпався в книзі й спогадів троянда… Але в саду цвіли нові кущі троянд, у саду росли нові равлики. Вони заповзали у свої домівки й плювались — їм байдуже до світу. Не почати цю історію спочатку? Вона буде все та сама.Мораль казки “Равлик і троянди”Ця казка Ганса Крістіана Андерсена вчить, що істинне значення життя полягає не в самозамилуванні чи ізоляції, а в щедрому даруванні світу того, що ми маємо найкращого. Равлик, замкнутий у своїй “глибокості”, марнує існування, не лишаючи по собі нічого, окрім байдужості, тоді як кущ троянд, у простоті та радості, цвіте для інших, даруючи красу, спогади й щастя — і тим знаходить вічність у серцях людей. Егоїзм веде до забуття, а щирість і відкритість — до безсмертя через любов і поділ. “Не ховайся в раковині — розквітай для світу!”

Жив собі у селі холостяк Тарас. Був він веселий, працьовитий, але ніяк не міг знайти собі дружину. Всі дівчата казали: “Тарасе, ти хороший, але дуже вже ти неуважний! То ключі забудеш, то корову не напоїш, то каші перевариш!”Одного разу, оре Тарас поле, аж бачить — стоїть старенька бабуся на дорозі, ледве йде.— Голубчику, — каже вона, — донеси мені, будь ласка, мішок до хати. Старенька я вже.Тарас одразу погодився. Доніс мішок, води приніс, дровець нарубав. Бабуся й каже:— Добре серце у тебе, Тарасе. Візьми ці три зернини пшениці. Посій їх біля хати та доглядай уважно. Кожного ранку поливай, кожного вечора пісню співай. І тоді знайдеш те, що шукаєш.Узяв Тарас зернини, подякував і пішов додому. Посадив їх біля хати. І щоранку поливав, і щовечора співав веселих пісень. А щоб не забути — зробив собі позначки на плоті. Виросли три колоски — золоті, аж світяться! Тільки-но Тарас їх зібрав та обмолотив, як раптом — чудо! Замість зерна з першого колоска випала золота монета, з другого — срібна сопілка, а з третього — маленька записочка.Прочитав Тарас записку: “Хто вміє бути уважним і дбайливим, той вміє любити. Приходь на ярмарок у суботу, принеси сопілку і грай біля криниці”.Пішов Тарас на ярмарок, сів біля криниці та й заграв на сопілці. Така гарна музика полилася! Люди зупинилися слухати. А одна дівчина, Марійка, підійшла й каже:— Ти грай, а я заспіваю!Заспівала Марійка так чудово, що всі заплескали. А Тарас подивився на неї та зрозумів — ось вона, його доля! А Марійка подивилася на Тараса — такий уважний, музику грає, людей радує — і теж серцем відчула.— Марійко, — каже Тарас, — а я тобі золоту монету подарую, якщо навчиш мене не забувати важливе!— А я тебе й так навчу, — засміялася Марійка, — якщо ти мене співати навчиш грати на сопілці!Одружилися Тарас і Марійка. Він навчив її грати на сопілці, вона його навчила все запам’ятовувати. А золоту монету на щастя над дверима повісили.І жили вони довго і щасливо, а якщо Тарас щось забував, Марійка на сопілці грала — і він одразу згадував!