Казки для дітей 7–8 років

Жили-були двадцять п’ять олов’яних солдатиків — усі брати, бо народилися вони з однієї старої олов’яної ложки. Стояли рівно, тримаючи рушниці в руках, а форма на них була червона й синя — дуже гарна.Перше, що вони почули на світі, коли зняли кришку з коробки, де вони лежали, — слова:— «Олов’яні солдатики!» — вигукнув маленький хлопчик і радісно заплескав у долоні. Він отримав їх на день народження й одразу поставив на стіл.Усі солдатики були однакові, тільки один трохи відрізнявся: у нього була лише одна нога — олова не вистачило, бо його відливали останнім. Та він стояв так само твердо на одній нозі, як інші на двох. І саме він став найцікавішим з усіх.На столі, де стояли солдатики, було багато іграшок, але найбільше привертало увагу паперовий замок. Через крихітні віконця було видно зали, перед замком стояли маленькі деревця, а поруч — дзеркальце, яке зображало ставок. По ньому плавали воскові лебеді й милувалися своїм відображенням.Та наймилішою була маленька паперова балерина. Вона стояла у відчинених дверях замку в сукенці з найтоншого мусліну, через плече — вузенька блакитна стрічка, а посередині блищала блискітка, велика, як усе її обличчя. Балерина стояла на пальчиках, витягнувши руки, і підняла одну ніжку так високо, що олов’яний солдатик її не бачив і подумав, що вона теж має лише одну ногу.— «Оце б дружина для мене!» — подумав він. — «Та вона, певно, дуже знатна: живе в замку, а я — лише в коробці, де нас двадцять п’ять. Не місце їй зі мною! Та все ж я мушу ближче познайомитися».І він ліг за тютюнову коробку на столі, звідки міг добре бачити ніжну балерину, що стояла на одній нозі, не втрачаючи рівноваги.Настала ніч. Усі діти полягали спати, і в кімнаті стало тихо-тихо. Тоді іграшки ожили. Вони стрибали, розмовляли, сміялися, грали у війну та танцювали. Тільки олов’яний солдатик і маленька балерина залишалися на своїх місцях — він непорушно стояв, а вона, злегка нахилившись, завмерла у граційній позі.Солдатик не зводив із неї очей. Здавалося, навіть місячне світло лагідно торкалося її сукенки, і вона сяяла ще ніжніше. — «Така тендітна, така прекрасна…» — подумав він. — «Якби тільки я міг зробити крок до неї…»Але раптом із коробки для іграшок визирнув чортик із бляшаного циліндра. — «Гей, солдатику!» — гукнув він злим голосом. — «Не смій задивлятися на балерину!» Та олов’яний солдатик удав, що не чує. Він просто стояв, як справжній вояк, і дивився перед собою.— «Добре!» — пробурмотів чортик. — «Побачимо, що буде завтра!»І справді, наступного дня сталося лихо. Коли діти гралися, один із хлопчиків поставив солдатика на підвіконня. Раптом вікно відчинив вітер, і солдатик з гуркотом упав додолу з третього поверху!Хлопчик миттю вибіг на вулицю шукати його, але марно — солдатик зник у щілині між камінням. Дощ почав лити, потім полив ще сильніше, і невдовзі по вулиці побігли струмки. Двоє хлопчаків, які проходили повз, помітили солдатика.— «Дивись, олов’яний солдатик! Зробімо йому човник!» — вигукнув один. Вони згорнули газету трикутником, посадили солдатика всередину — і пустили човен плисти потоком.Газетний човник весело гойдався на хвилях дощу. Вода несла його все далі й далі вузенькими вуличками, немов справжньою річкою. Олов’яний солдатик стояв посеред човника — прямо, як справжній герой. Він тримав рушницю біля плеча і дивився вперед, хоч хвилі хлюпали йому по коліна.«Не здавайся!» — ніби шепотіла йому думка. — «Тримайся, як справжній вояк!»Та раптом струмок підхопив човен ще швидше — і він потрапив до темного підземного каналу, де було темно, сиро й моторошно.— «Хто ти такий?» — загарчав хтось із темряви. Це був величезний щур, сторож підземних вод. — «Де твій паспорт? Плати мито!»Солдатик стояв мовчки. Він не боявся. Щур кинувся слідом, але хвиля підхопила човен і понесла далі — прямо у водоспад!Човник закрутився, розвернувся і… перевернувся! Солдатик полетів у воду й стрімко пішов на дно. Його сталевий погляд залишався незламним, хоча навколо було темно, а холодні струмені тягнули вниз.І тут з глибини з’явилася величезна щука. Вона розкрила пащу й — ковт! — проковтнула солдатика в один момент. Всередині було темно, але солдатик стояв навіть там — струнко, мовби на варті. Минуло трохи часу, і щуку спіймав рибалка. Він приніс її на базар, а звідти — на кухню до того самого будинку, де колись жив солдатик!Коли кухарка розрізала щуку, вона з подивом вигукнула: — «Ой, дивіться, що всередині! Олов’яний солдатик!»Вона поставила його на стіл — і серце солдатика завмерло: перед ним, як і раніше, стояла балерина. Вона все так само підняла одну ніжку, сяяла у своєму замочку й дивилася просто на нього.Солдатик був щасливий. Йому здавалося, що весь світ знову став теплим і світлим.Та доля мала свій план…Солдатик знову стояв на столі — там, де почалася його історія. Він дивився на балерину, і йому здавалося, що все навколо стало спокійним, добрим і знайомим. Світло падало просто на її сукенку, і вона сяяла, мов ранкова зірка.Та одного дня маленький хлопчик, граючись, поставив солдатика біля пічки. — «Подивімося, чи витримає він жар, такий уже стійкий!» — засміявся він.Полум’я весело потріскувало, а олов’яний солдатик стояв непорушно. Він не скаржився й не кликав на допомогу — тільки думав про свою балерину. Йому здавалося, що тепло вогню — це її погляд, що блищить крізь полум’я.Раптом дверцята відчинив вітер. Балерина підхопилася з полиці й легко, немов метелик, злетіла прямо до солдатика. Полум’я обійняло їх обох — тихо, без болю. І в ту мить, коли все навколо стихло, вони були поруч. Коли полум’я згасло й люди прибрали попіл, на тому місці, де стояв солдатик, лежало маленьке олов’яне серце. А поряд — блискітка від балерининої сукенки, така сама ясна, як колись. Так закінчилася історія про стійкого олов’яного солдатика — вірного, хороброго й ніжного, який любив по-справжньому й залишив після себе лише серце

У далекому, спокійному королівстві, де замки сяяли на сонці, а сади цвіли золотими трояндами, жила принцеса, яку звали Елішка. Вона була дочкою короля та королеви, з косичками, що переливалися, як річкова вода, і серцем, повним доброти. Елішка любила гуляти садами, годувати птахів і мріяти про пригоди. Королівство її було багатим, але люди там жили в страху: у віддаленій печері на Чорній горі мешкав дракон Драк. Кажуть, в його скарбниці срібло і золото, що блищало яскравіше за сонце. Багато сміливців — лицарі, купці, селяни — вирушали туди за багатством. Але ніхто не повертався живим. “Дракон жадібний і лютий!” — гомоніли в замку. “Він спалює всіх, хто торкнеться його скарбів!” — попереджали старші. Тож король заборонив навіть згадувати про гору.Одного сонячного ранку Елішка сиділа в тронній залі з батьками. Король, з сивою бородою, переглядав мапи скарбів, а королева вишивала квіти на гобелені. Елішка, граючись з лялькою, раптом запитала:— Тату, мамо, а чому всі тікають від Драка? Я чула від служниць, що в нього срібло і золото. Може, він просто не хоче, щоб його обкрадали? А якщо з ним поговорити по-доброму? Король похитав головою, його корона блиснула.— Дитино моя, дракон — то не людина. Він монстр! Багатьох наших послали туди за скарбами, і всі зникли. Не думай про таке, принцесо. Твоє місце — в замку, в безпеці.Королева обійняла дочку, але Елішка не заспокоїлася. Тієї ночі, дивлячись на зірки з вікна вежі, вона подумала: “Чому б не піти й не подружитися? Не за золотом, а за дружбою. Якщо він самотній, то я стану його подругою!” На світанку, переодягнувшись у просту сукенку, Елішка вислизнула з замку з кошиком яблук і шматком пирога. Не зі страхом, а з добрим серцем, що співало, як пташка. Дорога була крутою: через колючі хащі, де шепотіли вітри, і по кам’янистих стежках, де туман ховав небезпеки. Нарешті Елішка дійшла до печери. Вхід мерехтів від відблисків срібла всередині, і з глибин долинув важкий рев. Дівчинка ступила вперед і гукнула чистим голосом:— Драче! Я — Елішка, принцеса з долини. Принесла тобі пирога, а не меч! Не бійся, я прийшла не за твоїм золотом, а поговорити. Може, ти самотній, як я іноді в замку?З печери вирвався клуб диму, земля затремтіла, і виліз величезний дракон — синьо-зелений, з крилами, як нічне небо, і очима, повними сліз. Поруч блищали купи срібла й золота, але Драк не кинувся — лише сумно зітхнув, і іскри вилетіли з ніздрів.— Принцесо? — прогримів він голосом, як далекий грім, але з ноткою надії. — Всі приходять за моїм скарбом! Лицарі з мечами, купці з жадібними очима. Я захищаюся вогнем, бо інакше… вони заберуть усе, і я залишуся ні з чим. А ти… чому не боїшся? Чому не хочеш золота?Елішка не відступила. Вона сіла на купу м’якого моху і простягнула пирога.— Бо скарби — то не щастя, Драче. Я дочка короля, маю замок повний золота, але сумую за справжньою дружбою. Розкажи про себе. Чому ти ховаєшся? Може, разом придумаємо, як поділитися скарбами з усіма, без бійок?Драк опустив голову, його хвіст обмотався навколо лап. Він з’їв шматок пирога і вперше за довгий час всміхнувся — лусочки засяяли. — Я не жадібний, Елішко. Давно-давно я зібрав ці скарби, щоб мати друзів — дарувати монети за розмови, срібло за пісні. Але всі бачили лише блиск, а не мене. Я самотній, як зірка в імлі. Хочу друга, а не злодіїв. Ти… ти перша, хто не хапає.Елішка поклала руку на його теплу лапу.— То давай будемо друзями! Я розповім тобі про бали в замку, а ти — про політ над хмарами. І знаєш, мої батьки бояться тебе, бо думають, ти злий. Але я переконаю їх!Так почалася їхня дружба. Елішка приходила щодня, ховаючись від варти. Вона допомагала Драку сортувати скарби — не красти, а мріяти, як ними скористатися для добра: золото для бідних, срібло для прикрас. А Драк носив її на спині над горами, показував зірки вночі і ділився мудрістю: “Справжній скарб — у серці, не в скрині”. Одного разу, коли Елішка впала в потік, Драк витягнув її крилом і зігрів подихом.— Дякую, друже, — сміялася Елішка. — Ти кращий за будь-який лицар!— А ти — моя королева дружби, — відповідав Драк, і його очі сяяли тепліше за золото.Минали тижні, і Елішка вирішила: час діяти. Одного сонячного дня вона привела Драка до замку — не силоміць, а м’яко, тримаючи за кіготь. Ворота затремтіли, варта закричала, король і королева вибігли на балкон з мечами в руках. Народ ховався, шепочучи: “Кінець королівству!”— Тату, мамо! Не бійтеся! — закричала Елішка, стоячи перед Драком. — Це мій друг Драк. Він не злий — просто самотній. Всі йшли до нього за скарбами, а він захищався. Але подивіться: ось його золото для скарбниці, срібло для народу. Він хоче бути з нами, як член родини!Король, блідий, опустив меч.— Дитино, ти божевільна! Він убив стількох… Як я можу повірити?Драк схилив голову, його голос пролунав м’яко, як шелест листя:— Ваші величності, я не шукав крові. Я шукав дому. Ваша дочка показала мені серце. Дозвольте мені служити королівству — охороняти кордони, ділитися скарбами. Я буду вірним, як скеля.Королева, з сльозами, підійшла ближче, торкнулася лусочки. — Якщо Елішка вірить… то й ми. Дитино, ти врятувала нас усіх своєю добротою.Король кивнув, обіймаючи дочку.— Драче, вітай у родині. Ти — наш брат тепер, не монстр.З того дня королівство розквітло. Драк став частиною родини: спав у саду замку, ділив скарби з бідними, носив принцесу на прогулянки. Страх зник, як туман на сонці — люди сміялися з вогняними трюками Драка, танцювали на балах з ним. Елішка вчила всіх: “Скарби без дружби — то пил. А з добротою — вічне золото”.І жили вони щасливо, бо зрозуміли: справжня родина — не в крові чи сріблі, а в серцях, що подолали страх.

Один Вовк якось надто жадібно наївся, і кістка застрягла йому поперек у горлі. Ні проковтнути, ні виплюнути він її не міг, а їсти тим часом було неможливо. Для ненажерливого Вовка це була справжня мука.Тоді він побіг до Журавля. Вовк був певен, що той, маючи довгу шию й дзьоб, легко дістане кістку й витягне її.— Я щедро тебе нагороджу, — сказав Вовк, — якщо ти витягнеш з мого горла цю кістку.Журавель, як можна здогадатися, не дуже хотів пхати голову у вовчу пащу. Але, будучи за вдачею трохи користолюбним, погодився і зробив те, про що просив Вовк. Коли Вовк відчув, що кістки більше нема, він просто розвернувся й пішов.— А як же моя нагорода? — тривожно вигукнув Журавель.— Що? — ричить Вовк, обертаючись. — Хіба тобі мало того, що я дозволив витягти голову з моєї пащі й не відкусив її? Мораль: Не чекай винагороди, якщо служиш злим.

Троє мандрівників йшли один за одним пустельною дорогою. Раптом налетіла хуртовина — здійнявся сильний вітер, посипав густий сніг, а над головами завив заметільний рев. Було ще далеко до найближчого села, а негода ставала все лютішою.Щоб не замерзнути, перший мандрівник запропонував сховатися в старому покинутому храмі, який трапився на їхньому шляху. Другий і третій погодилися. Так усі троє опинилися разом під дахом.Надворі швидко сутеніло, але хуртовина не стихала. У храмі було холодно, наче надворі. Мандрівники трусилися від холоду.— Мороз просто нестерпний… — зітхнув перший. — У мене руки й ноги змерзли до кісток, — поскаржився другий. — Якщо так далі піде, ми тут не переживемо ніч, — пробурмотів третій.Запала мовчанка. Потім перший озвався знову: — Якби трохи хмизу — розпалили б вогонь і зігрілися.— Було б чудово! — підтримав другий.— І заночувати тоді було б не страшно, — додав третій.Та, попри всі слова, ніхто не зрушив з місця. Вогонь так і залишився в мріях, а мороз — реальністю. Перший глянув на другого: — Сусіде, сходи по хмиз. Я б пішов, та ноги ниють.Другий перевів погляд на третього: — У мене живіт крутить, може, ти підеш?А третій махнув рукою: — А в мене голова обертом — ледве стою. Іди вже ти.Так і сперечалися. Кожен знаходив причину нічого не робити. Насправді ж усі були цілком здорові, просто не хотіли зробити бодай щось більше, ніж інші.Перший подумав: «Я їм не слуга. Чому саме я маю йти?»Другий міркував: «Хай самі йдуть. Я що, крайній?»А третій сердився подумки: «Нехай хтось інший зробить! Я не маю на це сил та бажання».Ніч тривала. Вітер не стишався, а холод пробирав до кісток. Усі троє думали одне й те ж: «Коли вже нарешті хтось піде по хмиз?..» — але кожен мовчав і сидів на місці.А зранку в храмі знайшли трьох замерзлих мандрівників…

Лев спав у лісі, велика голова його лежала на лапах. Несподівано поряд з’явилася маленька боязка Миша і, налякана та кваплячись втекти, пробігла по носу Левові. Розбуджений від дрімоти, Лев сердито поклав свою величезну лапу на крихітну істоту, щоб убити її.«Помилуйте мене!» — благала бідна Миша. «Будь ласка, відпустіть мене, і колись я обов’язково вам стану у пригоді.»Леву було дуже смішно думати, що Миша колись зможе йому допомогти. Але він був щедрим і зрештою відпустив Мишу.Через кілька днів, полюючи в лісі, Лев потрапив у пастку мисливської сіті. Не в змозі звільнитися, він наповнив ліс своїм сердитим ревом. Миша впізнала його голос і швидко знайшла Лева, що боровся у сітці. Підійшовши до одного з великих канатів, які його обв’язували, вона перегризла його, і незабаром Лев був на свободі. «Ти сміявся, коли я казала, що відплачу тобі,» — сказала Миша. «А тепер бачиш, що навіть Миша може допомогти Левові.» Мораль: Добро ніколи не пропадає марно.

Жили собі батько Рік і мати Земля. І мали вони чотири дочки-красуні: Зиму, Весну, Літо й Осінь.Зима була білолиця, червонощока й сувора — не любила жартів. Весна — ніжна, лагідна, із зеленими очима, що сяяли, мов веселка після дощу. Осінь мала довгі золоті коси, а очі в неї були сумні — часто плакала. Літо ж було барвисте, веселе та тепле, мов полуденне сонце.Батьки вибрали кожній доньці особливе вбрання: Зимі — білосніжне, Весні — зелене, Літу — різнобарвне, Осені — золоте. Жили сестри дружно, разом працювали. Тільки ось коли надходила пора переодягатися — починали сваритися. Одягне Зима своє біле плаття — а Літо бурмоче:— І я хочу таке!Вдягне Осінь золоте вбрання — а Весна вже мріє про таке саме.Батьки довго терпіли ці суперечки, а потім сказали:— Гаразд, нехай кожна вдягне те, що їй до душі.Зраділи дочки! Літо вдягнуло біле, Весна — золоте, Зима — зелене, а Осінь вибрала яскраве, мов веселка.Та тільки веселощі були недовгими. У світі почалося щось неймовірне: сніг, дощ, спека, мороз і листопад — усе переплуталося. Врожай не встигав дозріти, пташенята — вирости, звірята — підготуватися до холодів.Тоді звірі, птахи й люди прийшли до дому Року та Землі й попросили:— Любі пори року, поверніть своє справжнє вбрання, бо так жити неможливо.Вислухали сестри, замислилися і зрозуміли: їхні сукні — не просто краса, а порядок життя на Землі. Відтоді вони носять те вбрання, яке дали батьки, і живуть у мирі та злагоді.

Трьох жінок було перетворено на квіти, що стояли в полі, але одній із них дозволялося ночами бути у своєму домі. Коли якось наближався світанок і вона знову мала піти до своїх подруг у поле та стати квіткою, вона сказала своєму чоловікові:«Якщо ти сьогодні до обіду прийдеш і зірвеш мене, я буду звільнена й назавжди залишуся з тобою». Так і сталося. Тепер питання: як її чоловік впізнав її, якщо всі квіти були абсолютно однакові й не мали жодної різниці?Відповідь: Оскільки вона провела ніч у домі, а не в полі, на неї не впала роса, як на інших двох. Саме за цим чоловік її впізнав.

Жив собі майстер. Він умів створювати дивовижні речі зі снігу та льоду і виставляв їх на продаж на ринку — то крижаних зайчиків вистругав, то снігових пампушок спік. І ось одного разу майстер виготовив зі льоду крижане серце і поніс його на базар, щоб продати.― Серце, крижане серце! ― гукав майстер. ― Хто бажає крижане серце? Підходьте, купуйте!― Але кому ж воно потрібне? ― дивувався народ. ― Воно ж холодне, з льоду. ― Може, комусь і стане в пригоді, ― відповів майстер.І справді, як на диво, підійшов до майстра чоловік і купив крижане серце. А цей чоловік виявився королем країни, де жив майстер. Він давно втомився правити та вирішив, що крижане серце зробить його життя простішим.Надії короля справдилися — крижане серце охолодило його почуття до всіх справ королівства. Та від цього народ страждав: життя стало важким, люди сумували. Засуджених карали суворіше, закони стали жорсткішими, податки зросли, а багатство розподілялося несправедливо. Адже країною правив король із крижаним серцем.Та одного дня з’явився сміливець, котрий захотів допомогти людям. Він вирішив викрасти крижане серце короля. Пробравшись до королівських покоїв, сміливець знайшов скриньку з серцем, відчинив її та побачив, наскільки воно дивовижне. Крижаним серцем сяяв холод, ні краплі жалю чи сумнівів на ньому не було. «Саме таке серце мені потрібне!» — подумав сміливець. — «З крижаним серцем я стану безстрашним. Жодна перешкода не зможе мене зупинити!»Але сталося зовсім не так, як гадалося. Без людських сумнівів та жалю, які стримують від необачних вчинків, сміливець перетворився на лиходія. Його крижане серце не відчувало болю інших людей, тож дії колишнього сміливця стали злочинними. Неприязнь і ворожість керували його вчинками, і все, що він робив, було злим.Почув про крижане серце купець. «Я можу продати його дорого і розбагатіти», ― подумав він. Купець запропонував лиходієві багато золота. Спершу лиходій вагався, але золота було забагато, тож він продав крижане серце.Подивившись на серце, купець захопився його красою: воно сяяло, мов коштовний камінь. «Не продам, залишу собі!» — вирішив він.Але крижане серце змінило і купця. Якщо раніше він міг щось віддати бідним, то тепер навіть сміття намагався продати. Він обдирав людей, брав останні гроші за необхідні речі, став жадібним до багатства і брехав заради копійок. Його сім’я та друзі відвернулися від нього.Та й злодюжка заздрісно пробрався до купця і вкрав крижане серце. Серце вплинуло і на нього: якщо раніше він крав лише хліб, то тепер став страшним розбійником, який шкодив багатьом. Король же, змилостившись над народом, захотів допомогти людям і видав указ: хто спіймає страшного розбійника, отримає багатства від короля.Сміливець вирішив взятися за цю справу. Раніше він був лиходієм, але без крижаного серця його серце стало добрим, співчутливим.― Я спіймаю страшного розбійника, ― сказав сміливець, ― і ніхто не постраждає. Але нагорода мені не потрібна.В дорозі йому зустрівся купець:― Ось трохи грошенят на дорогу, ― дав він.Купець знову став щедрим, і сміливець подякував йому та продовжив шлях. Довго гнався сміливець за розбійником і, нарешті, впіймав його. Він відібрав крижане серце і розтрощив на шматочки, щоб ніхто більше не зміг спокуситися холодною силою.Відтоді майстер більше не робив крижаних сердець. Йому доручили вирощувати квіти, які прикрашали свята і приносили людям радість. І з того часу в країні запанували мир і злагода.

Колись дуже давно у Києві княжив мудрий правитель – князь Володимир. Та біля самого Києва оселився страшний змій, який вимагав щороку данину — молодого парубка або дівчину. Ніхто не міг відмовитися: давали всі. І от настала черга йти до змія князевій доньці. Що мав робити князь? Закони були однакові для всіх.Послав він свою красуню-доньку у данину. А вона була така вродлива, що й не переказати. Змій, побачивши її, одразу полюбив. Одного разу дівчина, вдаючи покірність, обережно запитала змія:— Змію, скажи… чи є на всьому білому світі такий чоловік, що міг би тебе подолати? — Є, — відповів він, — у Києві над самим Дніпром. Коли топить хату, дим аж до небес здіймається. А коли виходить до Дніпра мочити кожі (шкури тварин) (бо він Кожум’яка), не одну несе — одразу дванадцять! А коли вони водою наллються, я вчеплюсь у них — чи витягне? А він бере та й витягує, та ще й мене мало не висмикує на берег. От тільки його одного я й боюся.Князівна слухала уважно, кожне слово в пам’яті тримала. Вона стала думати, як би батькові звістку передати, бо під охороною змія нікого біля неї не було — тільки голуб, якого вона колись удома вигодовувала. Довго думала, а тоді написала листа.«Дорогий батьку, — писала вона. — У вас у Києві є чоловік, якого звали Кирило, прізвище Кожум’яка. Попросіть його, через старих та мудрих людей, щоб він побився зі змієм і визволив мене з неволі. Умилостивить його і словом, і дарунками, щоб не образився за щось випадкове та не відмовив!»Прив’язала вона листа голубові під крильце і випустила. Голуб піднявся високо і полетів просто до княжого двору. Молодші князі бігали на подвір’ї — вони першими й побачили пташину.— Таточку, поглянь! — кричать. — Голубок від сестрички прилетів!Князь зрадів, а потім похмурнів:— Боюсь, той нечистий уже згубив мою дитину…Та, взявши голуба, він побачив записку. Прочитав — і негайно покликав старшину:— Чи є в нас чоловік на ім’я Кирило Кожум’яка?— Є, — кажуть, — живе над самим Дніпром.— Як же з ним говорити, щоб не образити і на поміч схилити?Порадились і послали до нього найстарших. Прийшли ті до хати, заглянули — й злякались: сидить Кожум’яка спиною до дверей, мнеться у його руках дванадцять товстих кож, а біла борода аж ходором ходить. Тоді один тихенько: «Кахи!»Кожум’яка здригнувся — і всі дванадцять кож трісь-трісь! потріскали. Він обернувся, а старці йому в пояс кланяються:— Прислав нас до тебе князь із проханням…А Кирило й слухати не хоче — розсердився на них за зіпсовані кожі. Старці просили та благали, навіть навколішки стали, але дарма. Повернулися похилені й засмучені.Князь журився, журилась і старшина. Вирішили послати молодших — але й вони нічого не добились. Так видко образився Кирило на порвані кожі, що навіть словом не обізвався.Довго думав князь і послав до нього маленьких дітей. Ті стали перед Кирилом, просили, плакали. І серце Кожум’яки не витримало — й сам із ними розплакався.— Гаразд, — каже, — заради вас піду й битимусь зі змієм.Кирило прийшов до князя:— Дайте мені дванадцять возів конопель та дванадцять бочок смоли. Обмотався він коноплями, обсмолився смолою, узяв важезну булаву — більше десяти пудів — і вирушив до змія.Змій зустрічає:— Що, Кириле, прийшов битися чи миритися?— Та яке з тобою миритися! Битися будемо, нечистий ти іроду!І почався бій — земля гуде, гори стогнуть. Змій розженеться, ухопить зубами — шмат смоли відірве. Розженеться ще — кігтями коноплі видере. А Кирило булавою як ударить — так змія в землю вганяє. Змієві гаряче, він горить, біжить до Дніпра охолодитися, а Кирило знов обмотується коноплями та обсмолюється.Вискочить змій із води — і знову на Кирила. А той не відступає: булавою раз, другий — і аж іскри летять. Так розпалив Кожум’яка змія, наче коваль у горні розпікає залізо до червоного. Змій аж захлинається, земля під ним гуде. А навколо на пагорбах стоїть народ. Люди тремтять, за голови хапаються — чекають, чим скінчиться. І раптом змій — гуп! Так упав, що земля затряслася. Люди в долоні плеснули:— От так Кирило! От так Кожум’яка!Переміг Кирило змія, визволив князівну й повернув її батькові. Князь не знав, як дякувати героєві. А місце, де жив Кирило, з того часу стали називати Кожум’яками.