Казки для дітей 7–8 років

Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту,- такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ – час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже: – Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ – час уже вам подружжя шукати. – Час,- кажуть,- таточку, час! – Забирайте ж,- каже,- діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати. От вони повиходили, понатягали луки – та й нум стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же,- каже цар,- її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме! Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку. – Не дам,- каже,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. – Я,- каже царенко,- тебе візьму. Намовились. Поїхав він. Середульший царенко стрельнув,- звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же її,- каже князь,- нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме. От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже: – Я тебе візьму. Погодились. Поїхав. Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко,- його звали Іваном-царенком,- як стрельне – загула стріла ні високо ні низько – вище хат, та й упала ні далеко ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить: – Верни мою стрілку! – Не дам я,- каже жаба,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи. От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два – старший і підстарший – такі раді!.. А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них: – Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили? А старший каже: – Я, татку, знайшов царівну. Підстарший: – Я – князівну. А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче! – А ти чого, Іване-царенку, плачеш? – Як же,- каже,- мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня? – Бери,- каже цар,- така вже, видно, твоя доля. От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший – князівну, а Іван-царенко – зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?» Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала. – Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи! Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа – і стала такою жабою, як і була. Прокидається Іван-царенко – аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники – так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив. От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!.. – Не плач, напечемо! Лягай та спи! Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди,- гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники – як сонце, такі гарні! Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе – і знов стала такою зеленою жабою, як була. Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати. От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же мені не плакати. Батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу? – Не плач,- каже,- лягай та спи, якось поїдемо. Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився. – Не журись,- каже,- Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає – то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить – то вже їде. Іван-царенко убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися: – Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз… – Не смійтесь,- каже,- потім приїде… Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже: – Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається! Брати сміються з нього. – Чи ти,- кажуть,- здурів, що таке торочиш? Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже: – Це моя жіночка в дороге убрання прибирається! Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів. Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже: – Оце ж уже моя голубонька їде! Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми – як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі – така гарна! От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано – така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав. Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати – батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться – легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала,- став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде – пісні співає, а донизу йде – казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем – у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем – кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим – цареві очі позабризкували. – Годі, годі, ви мені очі повибиваєте! Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють. А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,- аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося,- він той тулубець у вогонь – тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя – саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою. Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася – аж кожушка й нема… Шукала-шукала… – Чи ти,- питає,- Іване-царенку, не бачив моєї одежі? – Якої? – Тут,- каже,- я кожушок скинула. – Я,- каже Іван-царенко,- спалив! – Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки… Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі: – Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги! Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене – полинула… Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече,- пішов шукати. Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає: – Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш? – Іду,- каже,- дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе? – Чому,- каже,- не знати? Знаю. – Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені! – Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш! – Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду бога молити! – Ну, коли вже,- каже,- тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його – куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби-яги – костяної ноги. Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов. Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Ведмідь йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде далі, вийшов на край лісу – сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Сокіл йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він посаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить: – Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі за те у великій пригоді стану! Він її вкинув у море, пішов далі. От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить баба-яга – костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала. – Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш? – Ні,- каже,- бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу – жабу зелену. – Знаю, знаю! – каже баба-яга.- У мого братика за наймичку служить. От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже: – Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись. От він подякував бабі-язі, пішов. Іде та йде, дійшов до моря, глянув – море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться. А це випливає щука: – Іване-царенку, чого ти журишся? – Так,- каже,- і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись. – Не журись! – каже. Ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений,- як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів. Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало – нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» – думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв. От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс – сказано – просунутися не можна. Ходив, ходив, коли – зирк! – іде ведмідь. – Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш? – Хочу,- каже,- як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом. – Я тобі поможу! Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко. От пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,- нема нікого; відчинив другі, срібні,- і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,- аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче – і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка – так і впала йому на шию: – Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато,- може б, ти мене більше й не побачив ніколи… Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли! От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже: – Цей мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула! Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.

Давно-давно у одному селі оселився страшний змій, який пожирав усіх його мешканців, доки не лишився там лише один старий дід.– Ну що ж, – мовив змій, – завтра й тебе з’їм на сніданок.Того дня через село проходив бідний юнак і попросився до діда переночувати.– А тобі що, жити набридло? – здивовано запитав дід.– Чому ж? – відповів хлопець.Тоді дід розповів йому, як змій винищив усе село і тепер має намір з’їсти останнього мешканця – його.– Ех, – усміхнувся хлопець, – ще подивимося, хто кого!Наступного ранку прилетів змій, побачив юнака і радісно вигукнув:– От і добре! Було одного, тепер цілих двоє – бенкет буде пишним!А хлопець лише усміхнувся:– Гляди, змію, щоб не подавився!Змій з подивом зиркнув на нього.– Що, – питає, – невже ти сильніший за мене?– Авжеж, сильніший.– Та невже? А чим доведеш? Ось я, наприклад, – мовив змій, – глянь, як можу!Взяв здоровенний камінь, стиснув його з усієї сили, і з каменя одразу сипонуло борошно.– Пхе, це дурниця! – відказав хлопець. – Ану, зроби так, щоб юшка потекла.Змій здивувався, а хлопець тим часом непомітно взяв із торби шматок сиру, стиснув його в руках, і з сиру відразу потекла сироватка.– Бачиш? Оце сила! – усміхнувся хлопець, демонструючи свою “перемогу”.– Отак,- каже,- дави.– Ну, ходім,- каже тоді змій,- за товариша будеш.А хлопець йому:– Хіба за старшого.Ото й пішли. Питає його змій:– А як звуть тебе?– Іван-Побиван,- каже хлопець.Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,- думає,- і не вбив».Стало на обід, змій і каже:– Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити.Пішов хлопець. Ходить по змієвій череді та й вв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, побіг сам.– Що ти, хлопче, робиш?– Е, буду ще тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.– Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш..Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.– Іди,- каже,- води принеси.Узяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.– Що це ти робиш?– Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.– А щоб тебе! – каже змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам.– Піди ж,- каже,- хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде.– Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! – Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не сильний, як побачить, що хлопець менше нього їсть. А як зосталось небагато, то він сів і собі посьорбав та й каже:– Мало.– Ну,- каже змій,- то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.– А як іти, то йти,- каже хлопець, а сам думає: «Тепер пропав».От як почали їсти,- а вареників стоїть бочок двадцять,- то змій все їсть та їсть, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подали, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:– Ходім на камінь крутитись.– А як іти, то йти,- каже хлопець.Змій як крутнувсь – аж огонь пішов.– Дурниця,- каже хлопець,- ти так крутнись, щоб юшка потекла.- Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них так юшка і бризнула.- Отак,- каже,- крутись.- Та ще, та ще: – От як дави!Ну, змій вже вкрай злякавсь Івана-Побивана. Але ще каже:– Ану, давай, хто сильніше засвище.Змій як свисне, аж дерева пригнулись.«Ну,- думає Іван-Побиван,- що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:– Зажмур очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити. Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія залізякою, то той аж здригнувсь.– Правду кажеш,- каже змій,- ледве справді очі не повискакували! – Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував йому хату на одшибі; а сам давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу.– Давай,- кажуть,- його спалим.А хлопець підслухав це та десь і сховавсь. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується.Приходить змій.– Що ти, хлопче, хіба ще живші?– Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.«Ну,- думає змій,- од такого треба подалі!» Та як дременув з тих країв, то тільки його й бачили.

В одному селі жив заможний дідич. Мав він стільки полів, лісів, худоби та багатства, що навіть сам цісар йому заздрив. У дідича служив бідний чоловік на ім’я Максим. Жив Максим у маленькій хатині з одним віконцем. Покрівлю вже давно зірвав вітер, і під час дощу вода стікала по стінах. У тій хатині мешкала й уся Максимова родина – велика, але дуже бідна. Їсти часто не було чого.Прийшла весна. Усі в селі взялися за роботу, а Максим навіть не мав чим засіяти поле – мішок із зерном був порожній.Жінка ходила засмучена, часом не стримувала сліз.– Люди вже й засіяли, а в нас навіть поле не зоране! Зроби щось, чоловіче, бо цього року не переживемо!Максим спробував заспокоїти її:– Не плач, жінко. Піду до дідича, попрошу трохи насіння. Засіємо, а наступного року буде й у нас своє.– Ну, йди, не гайся, – відповіла жінка, витираючи сльози.Максим вирушив до дідича. Став перед його порогом і покірно сказав:– Світлий пане, немає в мене чим засіяти поле. Дайте трохи насіння, аби мої діти не повмирали з голоду.Дідич зиркнув на нього з-під лоба, а потім загорлав:– Аби щось мати – треба працювати!– Та я ж працюю у вас день і ніч, пане! – спробував виправдатися Максим.– Мовчи, ледацюго! Не смій мені таких дурниць говорити! – перебив його дідич із злістю.Максим лише тяжко зітхнув, опустив голову і пішов додому. Повернувшись, він розповів жінці, як його прогнав дідич. Надворі сонечко гріє. Пташки з теплих країв прилетіли, всюди весело. А Максим сидить зі своєю жінкою на призьбі й сумує, бо діти ходять голодні та слабі, як мухи.Раптом до Максимової хатки прилетіли дві ластівки і почали ліпити під стріхою гніздечко. Максим уздрів їх і сказав:– Бідні ластівочки, нащо ви ліпите гніздечко під такою дрантивою стріхою? Таж як піде дощ, то вам дітей затопить.Та ластівки не розуміли людської мови. А якщо й розуміли, то мовчали. Зліпили гніздечко, виклали пір’ячком, знесли яєчок і висиділи зграйку маленьких пташенят. Коло хати Максима стало так весело, що душа раділа.Але одного разу звідкись явився страшний змій, який почав тягнутись до ластів’ячого гніздечка. Діти заверещали:– Тату, до наших ластів’ят лізе якийсь змій!Максим вибіг надвір, схопив довбню, і почалася бійка не на життя, а на смерть. Гепав змія по хребті, поки його не переламав. Змій ледве відповз і сконав у темному яру. Трьох ластів’ят страшний змій схопив, а четверте пташеня вдалося врятувати. Але і з ним сталася біда: йому під час бійки поранили ніжку.Максим забрав пташечку до хати, діти її дозирали, годували. Коли могла уже літати, випустили на волю, аби шукала своїх маму й тата.Минуло літо, і настала осінь. Ластівки полетіли у вирій. Усю землю завіяло снігом. Та минула і зима, пташки вернулися додому, до своїх гніздечок.У Максимовій хаті злидні так розсілися, що не дають дихати.Та ось одна ластівочка ударила крильцем у шибку. Максим вийшов надвір і спитав:– Чого ти хочеш, дорога пташино?Ластівочка поклала йому на долоню якесь зеренце і прощебетала:– Посій перед дверима.Через якусь хвилину прилетіла знову.Поклала на долоню друге зеренце:– Посій перед вікном.Фуркнула й вернулася з третім зеренцем:– Посій коло криниці.Максим красно подякував їй і зробив так, як вона сказала. Посіяв три зернини, почав чекати врожаю. Другого дня вранці діти повставали й повибігали на сонечко. Але скоро вернулися в хату, гейби перелякані.– Тату, у нас коло хати щось таке дивне виросло, ой-йой-йой!– Ви ще спите навстоячки?– Ні, тату, подивіться.Вийшов Максим і бачить – перед порогом, під вікном і коло криниці три величезних гарбузи. Схотів підняти, але де там! – треба силу велета.Гарбузи уже достигли, блищали, як сонечко.– Жінко, ану, розпалюй у печі вогонь,- втішився Максим.- Звари на обід гарбузяної каші.Закотив гарбуз до хати і нагострив ніж. Коли розрізав на дві половини, то очам не повірив: там був білий хліб, калачі, бринза, м’ясо, ковбаса, солонина – варене, смажене, солодке, квасне й гірке… Максим викладав те добро на стіл, а в гарбузі нічого не зменшувалося.Як поїли добре, жінка накрила чарівний гарбуз білим рушником. А Максим вкотив до хати другого. Розрізав його на дві половини, а там таке убрання, що і найбільші пани подібного не бачили: шовкові сорочки, новенькі черевики, всілякі спідниці, намиста, коралі. Було все, чого бажав Максим, його жінка й діти.Жінка від утіхи аж заплакала й накрила той гарбуз найфайнішою скатертиною.Максим вкотив до хати і третій гарбуз. Розрізав і злякався: з нього висипалася ціла купа золота. Накидав повну скриню золотих, і жінка накрила гарбуз полотном.– Тепер ви, діточки мої, не будете вже голодувати, а я не буду кланятися захланному дідичеві,- каже весело Максим.Він файно вбрав своїх дітей, жінку і сам ходив по селу, як газда, а не як жебрак. Через кілька днів став будувати собі хату.Люди здивувалися, що в бідного Максима з’явилися такі гаразди. Хтось розповів дідичеві. Прийшов пан та й питає:– Скажи мені, Максиме, звідки в тебе багатство?Максим відповів:– Я, пане, не краду, і на мене ніхто не робив. Все, бачите, принесла мені мала ластівка.- І розповів, що з ним було.Дідич вислухав Максима і пішов до палацу. Його мучило бажання розбагатіти ще більше. Зліпив під карнизом ластів’яче гніздо і почав загулювати пташок. І якось так сталося, що дві ластівки дали себе загулити: залетіли в те гніздо, нанесли яєчка й сіли висиджувати їх. Як ластів’ята вивелися й трохи підросли, дідич почав визирати змія. Але змій не приходив. Це дуже злило дідича: пташки от-от вилетять, тоді їх не зловиш!Одного разу він приклав драбину, виліз до гнізда. Сам за змія побив ластів’ят, а одному з них поранив ніжку. Забрав ту пташку до палацу, дозирав ціле літо. А восени випустив, аби собі летіла у вирій.Минули осінь і зима. Настала весна. З теплих країв вернулися пташки. До вікна палацу підлетіла ластівка.Дідич вибіг надвір і спитав її:– Який подарунок ти принесла мені, ластівочко? Вона дала три зеренця і прощебетала:– Посієш перед дверима, під вікном і коло криниці.– Дякую тобі, пташечко. Тепер я стану багатшим від самого цісаря!Дідичеві виросли так само три величезні гарбузи.Узяв барду, вдарив по одному і розрізав на дві половини. А звідти несподівано вилетіла хмара сарани. Кинулася на його лани і з’їла все, що там росло.Розтяв другий гарбуз. Звідти вибухнув вогонь. Спочатку загорівся дідичів палац, а потім весь маєток.Третього гарбуза не встигли і розрізати. Люди кажуть, що в ньому є кублище гадюк, які вилізуть тоді, коли дідич вернеться й захоче знову панувати.А Максим ще довго жив і не журився.

Жив собі давно-давно добрий святий Миколай. Він мешкав високо в горах, де зима панувала більшу частину року, але його серце завжди було теплим, бо він любив людей, особливо дітей. Миколай мав дивовижну здатність відчувати, хто потребує допомоги, і завжди знаходив спосіб зробити добро. Щороку перед Різдвом, коли ніч була найдовшою, а мороз найсильнішим, Миколай виходив зі свого затишного будиночка, вдягав теплий червоний плащ і вирушав у довгу подорож. Він ніколи не забував нікого – ні бідного, ні багатого, ні старого, ні малого. Його чарівні сани, запряжені білими конями, летіли через сніжні поля, не залишаючи слідів.Одного разу в маленькому селі сталася біда. Сильний вітер зруйнував будинок бідної родини. Маленький хлопчик Петрик і його сестричка Марічка дуже сумували. Вони знали, що їхні батьки не мають змоги відновити дім, і бояться, що на Різдво залишаться без затишного куточка.Петрик вирішив написати листа святому Миколаю. У своєму листі він не просив подарунків для себе. Він просив лише одне — щоб їхня родина знову мала дім і могла святкувати Різдво разом. Вітер підхопив листа і поніс його далеко-далеко, аж до гір, де жив святий Миколай.Коли Миколай прочитав цей лист, його серце наповнилося теплом. Він зрозумів, що потрібно діяти швидко. В ту саму ніч Миколай вирушив на допомогу. Він зупинився біля зруйнованого будинку, махнув чарівним посохом — і сталося диво! Старий будинок став новим, а під ялинкою з’явилися подарунки для всієї родини.Коли Петрик і Марічка прокинулися вранці, вони не могли повірити своїм очам. Їхній дім був відновлений, а біля вікна стояла ялинка, прикрашена блискучими прикрасами, і навколо було так тепло і затишно. Петрик зрозумів, що святий Миколай почув його прохання і подарував їхній родині справжнє диво.З того часу кожного року Петрик і Марічка згадували той чарівний день і вчили всіх довкола, що святий Миколай завжди поруч, готовий допомогти тим, хто має добре серце і вірить у дива.І так, у теплій хаті під сяйвом різдвяної зірки, всі разом святкували Різдво, дякуючи доброму святому за його безмежну доброту та любов до людей.

Одного разу, в маленькому містечку, жила дівчинка на ім’я Катруся. Вона обожнювала Новий рік, бо це було свято чудес і здійснення бажань. Цього року Катруся мріяла про особливий подарунок – старі сани її дідуся, які давно стояли забутими в коморі. Вони були зламані, але Катруся вірила, що зможе їх відновити.Одного вечора перед Новим роком Катруся вирішила почистити дідівські сани. Вона пішла до комори, дістала їх, обмила від пилу й снігу, але раптом помітила щось дивне: сани почали світитися! Зненацька перед нею з’явився маленький сивочолий дідусь із веселими очима й бородою.— Це ти їх полагодила? — спитав дідусь із усмішкою.— Я лише почистила їх, — здивувалася Катруся.— Тоді я допоможу їм літати! — сказав він, і сани засяяли ще яскравіше.Це був чарівний дух Нового року, який почув бажання дівчинки. Катруся не могла повірити своїм очам, коли сіла в сани й вони піднялися в повітря. Разом із дідусем вона полетіла над засніженими лісами та річками, бачивши, як у вікнах будинків запалюються святкові вогники, а діти радіють подарункам. — Ці сани — символ доброти та родинного тепла, — пояснив дідусь. — Тому вони знову ожили. Ти відродила їх любов’ю до свого дідуся.Катруся подякувала дідусю, а сани м’яко опустилися назад на землю. Наступного ранку вона прокинулася з вірою в дива, а дідівські сани стояли біля будинку, як новенькі. Відтоді вони стали сімейною реліквією, яка кожен рік приносила щастя й радість до їхньої оселі.Мораль казки: Чудеса живуть у серці кожного з нас, і найцінніші подарунки — це ті, які наповнені любов’ю та добротою.

Жила-була осінь. Вона була чарівницею, яка приходила після літа і прикрашала природу в золоті та червоні барви. Осінь була дуже працьовитою: кожного року, коли наставала її пора, вона фарбувала листя на деревах у теплі кольори, насипала жовтих килимів під ноги і огортала світ лагідним осіннім вітерцем.Одного разу, коли Осінь знову прийшла у своє королівство, вона помітила, що природа цього року особливо гарна, але люди, захоплені своїми справами, не звертали на неї уваги. Вони поспішали, не помічали краси жовтогарячого листя та яскравих плодів. Осінь вирішила, що настав час щось змінити.Осінь мала трьох вірних друзів — дощик, вітерець і павутинку. Вона покликала їх і сказала:— Треба нагадати людям, що осінь — це чарівний час. Дощику, ти помий вулиці м’яким дощем, щоб земля заблищала. Вітерцю, ти підніми листя в повітря, щоб воно танцювало в красивому вальсі. А ти, павутинко, ніжно розстели свої ниточки між гілками дерев, щоб вони світилися на сонці.Після цих слів осінь розпочала свою роботу. Небо стало синім, і м’який дощ почав змивати пил із доріг. Листя піднімалося у повітря, кружляючи в ніжному танці, а павутиння блищало в сонячних променях, ніби мереживо, розтягнуте між гілками дерев. Діти вийшли на вулиці, почали збирати каштани, жолуді й гратися в листі. Дорослі, які зазвичай поспішали, раптом зупинилися й підняли голови, побачивши, як красиво світить осіннє сонце крізь золоте листя.Одна маленька дівчинка на ім’я Марічка, побачивши цю красу, підійшла до Осені, яка тихо сиділа на лавці в парку і спостерігала за всім. Марічка спитала:— Осене, чому ти така красива і спокійна? Осінь усміхнулася й відповіла:— Я приходжу щороку, щоб нагадати всім про важливість спокою та краси в житті. Моя мета — показати, що навіть коли щось закінчується, як літо, завжди є час для нового початку. Листя опадає, щоб навесні з’явилося нове. І так у всьому житті — після будь-якого завершення настає новий початок.Марічка замислилась і усміхнулася у відповідь. Вона зрозуміла, що кожна пора року має свою чарівність, і що варто цінувати кожен момент.Осінь залишилася ще на декілька тижнів, а потім тихо зникла, щоб дати дорогу зимі. Але люди цього разу запам’ятали її урок і завжди з нетерпінням чекали її повернення.І ось так, щороку, Осінь приходила, щоб принести спокій, затишок і нагадати всім про красу моментів, які швидко минають, але завжди залишають по собі теплі спогади.

Одного зимового дня, коли сніг сипав, як біле пір’я, королева сиділа біля вікна й вишивала. Рама у вікні була з чорного дерева, і сніг, який падав, здавався ще білішим. Задивившись на сніг, королева випадково вколола пальця голкою. Щоб зменшити біль, вона виставила руку на холод за вікно, і на сніг упало три краплі крові. Ці червоні краплі виглядали так гарно на білому снігу, що королева подумала: «Якби в мене була дитина така біла, як сніг, така червона, як кров, і така чорна, як дерево на цій рамі».Незабаром після того королева народила донечку, і шкіра в неї була така біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як дерево на рамі. Тому дівчинку назвали Білосніжкою. Проте королева, народивши дочку, померла. Через рік король одружився вдруге. Нова королева була красива, але дуже горда та пихата. Вона не витримувала б, щоб хтось був кращий за неї. І була в неї чарівна дзеркальце. Кожного разу, підійшовши до стіни, де висіло дзеркальце, вона дивилася в нього і питала:Королева запитала у дзеркальця:— Дзеркальце, скажи мені, хто в нашій країні найкращий?Дзеркальце відповіло:— Ви, королево, найкраща у нас.Королева була задоволена, адже знала, що дзеркальце не бреше.Але Білосніжка з кожним роком ставала все красивішою. Коли їй виповнилося сім років, вона стала такою гарною, що перевершила навіть саму королеву. І одного разу королева знову звернулася до свого дзеркальця:— Дзеркальце, скажи мені правду: хто в нашій країні найкращий?Дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Але Білосніжка краща в сто разів.Королева від жаху аж поблідла і розлютилася від заздрості. Вона настільки полюбила свою ненависть до Білосніжки, що серце її наповнювалося болем кожного разу, коли вона її бачила. Вона не могла знайти спокою ані вдень, ані вночі. І ось, нарешті, вона покликала лісника і сказала:— Відведи дівчину в ліс, аби я більше не бачила її. А там убий її і принеси мені її печінку, щоб я знала, що ти виконав моє бажання.Як лісникові було не послухатись королеви? Повів він Білосніжку в ліс, а там витяг мисливського ножа й хотів уже її вбити, але дівчинка заплакала й почала його просити:– Ох, чоловіче добрий, не вбивай мене, я піду собі в ліс і більше ніколи не вернуся до замку.Вона була така гарна, що лісник пожалів її і сказав:– Ну добре, йди, бідолахо!А сам подумав: «Однаково тебе скоро з’їдять дикі звірі». Та все ж таки в нього ніби камінь з душі звалився, що йому не довелося вбивати її.Повз нього саме пробігав молоденький дикий кабан. Лісник заколов його, вирізав із нього печінку й відніс королеві на доказ того, що він убив Білосніжку. Лиха королева взяла її і віддала собакам.А бідолашна дівчинка лишилася в лісі сама, як палець. Стоїть вона, тремтить зі страху, приглядається до кожного листочка навколо й не знає, що їй робити. Потім пішла куди очі бачать, по гострому камінні й по колючках. Повз неї пробігали дикі звірі, але жодне її не зачепило.Ішла вона, йшла, поки ноги несли, а як почало вечоріти, побачила маленьку хатку й зайшла до неї відпочити. В хатці все було маленьке, але таке гарне та чисте, що й не сказати. Посеред хатки стояв столик, застелений білим обрусом, на ньому стояло сім мисочок і сім чарочок, а біля кожної мисочки лежала ложечка, виделка й ножик. А вздовж стіни стояло сім ліжечок, кожне накрите білим, як сніг, простирадлом.Білосніжка дуже зголодніла й хотіла пити, тому взяла з кожної мисочки потрошку городини й по шматочку хліба і надпила з кожної чарочки по краплі вина, бо не хотіла забирати в когось одного все. Потім вирішила лягти відпочити, бо так стомилася за дорогу, що ледве на ногах стояла. Лягла вона на одне ліжечко – а воно завелике, лягла на друге – а воно замале. Аж сьоме виявилось якраз на неї. Так вона на ньому й заснулаКоли зовсім смеркло, прийшли додому господарі хатки. То були сім карликів, що добували руду в горах.Засвітили карлики сім свічечок і, коли в хатині стало видно, побачили, що там хтось побував без них, бо все стояло не так, як вони залишили.– Хто сидів на моєму стільчику? – сказав перший карлик.– Хто їв із моєї мисочки? – сказав другий.– Хто надламав мій хліб? – сказав третій.– Хто над’їв мою городину? – сказав четвертий.– Хто брав мою виделку? – сказав п’ятий.– Хто різав моїм ножиком? – сказав шостий.– Хто пив із моєї чарочки? – сказав сьомий. Тоді перший озирнувся навколо й побачив, що простирадло на його ліжечку трохи вгрузло.– Хто лягав на моє ліжко? – сказав він. Решта карликів теж побігли до своїх ліжечок і закричали:– На моє ліжко також хтось лягав!А сьомий глянув на своє ліжечко й побачив Білосніжку, що спала на ньому.Він покликав своїх товаришів, ті підбігли, присвітили свічечками і вражено загукали:– Ой леле! Ой леле! Яка ж гарна дівчинка! І такі були раді, що вирішили не будити Білосніжку, хай собі спить.А сьомий карлик переспав ніч біля своїх товаришів – одну годину на одному ліжку, другу на другому, третю на третьому, і так до самого світанку.Коли настав ранок, Білосніжка прокинулась, побачила сімох карликів і злякалася. Та вони не гнівались на неї, а ласкаво спитали:– Як тебе звати?– Білосніжка, – відповіла дівчинка.– А як ти опинилася в нашій хаті? – спитали далі карлики.Тоді Білосніжка розповіла їм, як мачуха хотіла її вбити, а лісник пожалів, як вона йшла цілий день, аж поки натрапила на їхню хатку.– Якщо ти згодна бути в нашій хаті господинею – куховарити, прати, стелити ліжка, шити, латати, прибирати й давати всьому лад, то лишайся в нас, тут тобі буде добре.– Я залюбки лишуся у вас, бо мені нема куди йти, – відповіла Білосніжка.Так вона стала господинею в хаті карликів. Вони зранку йшли в гори, де шукали руду й золото, а ввечері верталися додому, і їй треба було на той час приготувати їм їсти. Цілий день дівчинка була вдома сама, тому добрі карлики застерігали її:– Бережися своєї мачухи, вона скоро довідається, що ти в нас. Нікого не впускай до хати!А королева думала, що Білосніжка давно мертва й тепер вона найперша і найкраща в країні.Одного разу королева підійшла до дзеркальця і запитала:— Дзеркальце, правду скажи мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?А дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Та Білосніжка в темній долині,де серед карликів вона живе нині,краща за вас у тисячу разів. Злякалася королева, бо знала, що дзеркальце ніколи не каже неправди. І зрозуміла, що лісник обдурив її, лишив Білосніжку живою. Почала вона думати і так, і сяк, як би його звести пасербицю зі світу, бо поки вона не стане найкращою на цілий край, заздрощі не дадуть їй спокою. Нарешті надумала, нафарбувала собі обличчя, перебралася старою перекупкою і стала зовсім на себе не схожа. А тоді пішла в гори, добралася до хатини карликів, постукала в двері й загукала:– Продаю, продаю, дешево продаю! Білосніжка виглянула у вікно і спитала:– А що ви продаєте, тітонько?– Гарні пояси продаю, доню, дешеві пояси всіх кольорів, – відповіла перебрана королева й витягла з торби довгий пояс, сплетений із барвистих шовкових ниток.«Це, видно, чесна жінка, її можна впустити», – подумала Білосніжка, відсунула засув на дверях і купила собі гарний шовковий пояс.– Ой, доню моя, як же на тобі сукенка висить! – вказала перебрана королева. – Ходи-но сюди, хай я тебе як слід підпережу.Довірлива Білосніжка підійшла до перекупки, щоб та її підперезала. Перебрана королева хутенько взялася до діла й кілька разів обперезала її довгим поясом, так тісно, що дівчинці не стало чим дихати, і вона впала додолу, як мертва.– Отепер уже ти не будеш найкраща, – сказала королева і швидко пішла геть.Це було перед самим вечором, і невдовзі вернулися додому карлики. Як же вони перелякалися, коли побачили, що їхня люба Білосніжка лежить долі й не ворушиться, як мертва!Вони підвели її, побачили, що вона тісно обперезана поясом, і перерізали його навпіл. Тоді Білосніжна почала трохи дихати й поволі ожила.Почули карлики, що сталося, та й кажуть їй – То лиха королева перебралася старою перекупкою, більше ніхто. Нікого не впускай до хати, коли нас немає вдома!А королева повернулася до замку, підійшла до дзеркальця і спитала його:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло, як і минулого разу:Ви, королево, гарні у нас,та Білосніжка в темній долині,де вона в карликів мешкає нині,краща за вас в тисячу раз.Як почула це королева, з неї серце мало з грудей не вискочило, так вона злякалася, бо зрозуміла, що Білосніжка знов лишилася жива.– Треба конче вигадати щось таке, що її зведе зі світу,– сказала сама собі королева.Почала вона чаклувати й нарешті вичаклувала отруйний гребінець. Потім перебралася старою бабою, не схожою на ту, що перше була, й пішла в гори, до хатини семи карликів. Постукала вона в двері та й гукає:– Продаю гребінець, дешево продаю! Білосніжка виглянула у віконце та й каже їй:– Ідіть собі далі, я нікого не можу впустити.– Впустити не можеш, але ж поглянути на те, що я продаю, можеш, – мовила стара, витягла з торби гребінця й показала його.І так той гребінець сподобався Білосніжці, що вона повірила старій і відчинила двері.Купила вона гребінець, а стара й каже їй:– Дай-но, я тебе гарно розчешу. Бідолашна дівчинка нічого не запідозрила й підставила їй голову. Та тільки-но стара встромила гребінця їй у коси, як отрута перейшла в дівчинку, і вона впала, мов нежива, додолу.– Так тобі й треба, щоб не була найкращою на цілий край, – сказала лиха королева. – Тепер ти вже не встанеш.І пішла собі.На щастя, вже було недалеко до вечора, й карлики скоро повернулися додому. #к побачили вони Білосніжку долі нерухому, зразу подумали на її лиху мачуху. Тому негайно обшукали дівчинку і знайшли отруйний гребінець. Тільки-но вони витягли його з кіс, як Білосніжка опритомніла й розповіла їм, що сталося. Карлики знов наказали їй, щоб вона була обережна й нікому не відчиняла дверей.А королева прийшла додому й спитала в дзеркальця:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло їй так само, як перед тим:Ви, королево, гарні у нас,та Білосніжка в темній долині,де вона в карликів мешкає нині,краща за вас в тисячу раз.Як почула королева, що каже дзеркальце, то аж засіпалася з люті.– Я таки зведу Білосніжку зі світу, навіть якби мені й самій довелося загинути! – крикнула вона.Потім, пішла в потаємну комірчину, до якої ніхто не заглядав, крім неї, і зробила там отруйне яблуко. Воно було біле, червонобоке й таке гарне, що кожному закортіло б його з’їсти. Але кожен, хто б його надкусив, відразу помер би.Коли яблуко було готове, королева пофарбувала собі обличчя, перебралася селянкою і пішла в гірську долину, до хатини сімох карликів. Постукала вона в двері, а Білосніжка виглянула у віконце та й каже:– Карлики наказали мені, щоб я нікого не впускала.– То й не впускай, – мовить селянка, – тільки візьми яблуко. Я тобі дарую його.– Ні, – каже Білосніжка, – я не можу його взяти.– Боїшся, щоб я не отруїла тебе? – питає стара. – Ну то глянь, я розріжу його; надвоє: червону половину з’їси ти, а білу я.А вона зробила яблуко так, що отруєна була тільки червона половина.Білосніжці дуже хотілося того яблука, і як вона побачила, що селянка їсть його, то не втрималась, вистромила руку у вікно й узяла отруєну половину. Та тільки-но вкусила її, зразу впала додолу, як мертва.Подивилася на неї королева страшним поглядом, зареготала та каже: ,– Біла, як сніг, червона, як кров, чорна, як дерево на рамі! Ну, цього разу тебе вже карлики не збудять!І коли вона вернулася до замку, то зразу ж запитала дзеркальця:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло:Ви, королево, найкраща у нас.Тепер її заздрісне серце заспокоїлось, коли таке серце може заспокоїтись.Повернулися карлики ввечері додому і бачать: лежить Білосніжка долі й ані пари з уст, справді вже мертва. Вони підвели її, обшукали, чи нема на ній чогось отруйного, розпустили їй пояс, розчесали коси, обмили її водою] і вином, та нічого не допомогло: дівчина була мертва й не оживала. Тоді вони поклали її на шари, посідали всі семеро навколо й заплакали. Так вони плакали три дні. Потім хотіли поховати її, але вона була як жива, навіть рум’янці на щоках не зблідли. Тому карлики сказали:– Не можемо ми її опустити в темну могилу.І надумали вони зробити прозору скляну труну, щоб Білосніжку видно було з ycіx боків. Поклали вони її туди, а на труні золотими літерами написали, як її було звати й що вона була королівська дочка. Потім винесли труну на високу гору і на зміну охороняли її. До труни прилітали птахи й теж оплакували Білосніжку – спершу сова, тоді ворон, а наостанці голуб.Довго-довго лежала Білосніжка у своїй труні і нітрохи не мінялася, лишалась така, як була: шкіра біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як рама з чорного дерева.Одного разу їхав тим лісом королевич і зайшов до карликів переночувати. Побачив він на горі труну і красуню Білосніжку в ній, прочитав, що на тій труні написано золотими літерами. І каже він карликам:– Віддайте мені цю труну, я за неї заплачу, скільки ви захочете.Але карлики відповіли йому:– Ми її не віддамо за все золото, яке є на світі.– Ну, то подаруйте її мені, – сказав королевич. – Я тепер без неї жити не зможу. Дивитимусь на Білосніжку хоч на неживу, все-таки легше буде.Пожаліли його карлики й віддали йому труну з Білосніжкою. Королевич звелів своїм служникам узяти її на плечі й нести до замку. Ідуть вони, йдуть, та й зачепилися за якийсь кущ. Труна струснулася, Білосніжка в ній також, і шматочок отруєного яблука, який вона була відкусила, випав у неї з рота. Невдовзі по тому вона розплющила очі, підняла віко труни й сіла в ній, знов жива-живісінька.– Ой леле, де я? – вигукнула вона. Зрадів королевич та й каже:– Ти в мене!І розповів їй, що з нею було. А на закінчення мовив:– Ти мені стала миліша за все на світі. Ходи зі мною до замку мого батька й стань моєю дружиною!Білосніжка погодилася і пішла з ним. У королівському замку почали готуватися до весільного бенкету.До того ж, на весілля запросили й лиху мачуху Білосніжки. Вона вдяглася у свої найкращі шати, підійшла до дзеркальця і запитала:— Дзеркальце, правду скажи мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?А дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Та молода королевакраща за васу тисячу разів.Коли лиха мачуха почула це, вона мало не задихнулася від люті. Серце її переповнилося жахом, бо вона зрозуміла, що цей страх уже ніколи її не покине. Спочатку вона вирішила не йти на весілля, але потім передумала. Вона зрозуміла, що не побачивши молодої королеви, не зможе знайти спокою.Зайшла вона до кімнати, де сиділи молоді, впізнала Білосніжку й закам’яніла зі страху. Стоїть і далі ні руш. А тоді її лихе серце не витримало, і вона впала додолу мертва.

Жила-була стара коза. Вона мала семеро козенят і любила їх так, як тільки мати може любити своїх дітей. Якось вона вирішила піти в ліс, щоб пошукати їжу, і зібрала всіх своїх малят довкола себе. Потім сказала:– Дорогі мої дітки, я йду в ліс. А ви обережно слідкуйте за вовком! Якщо він прийде сюди, він вас усіх з’їсть – і зі шкурою, і з шерстю! Цей злодій може прикидатися, але ви його відразу впізнаєте: він має грубий голос і чорні лапи.Козенята відповіли:– Мамо, не переживай, ми будемо обережні! Йди собі спокійно, нам нічого не загрожує!Коза поблажливо замекала та й відправилася у подорож.Час спливав непомітно. Ось раптом хтось грюкає у двері та гукає:– Діточки рідненькі, діточки маленькі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!Але козенята по товстому голосу одразу зрозуміли, що це вовк.– Не відчинимо, – закричали вони. – Ти не наша матуся! У неї голос тонкий і лагідний, а твій голос товстий. Ти – вовк!Вовк пішов до купця, купив великий шматок крейди, з’їв його, і його голос став тонким. Тоді він повернувся до хатки, постукав у двері і каже:– Дітки мої, відкрийте, ваша матуся прийшла, принесла вам гостинці.Але коли вовк поклав свою чорну лапу на віконце, козенята побачили її і знову закричали:– Не відчинимо! У нашої матусі лапи не чорні! Ти – вовк!Побіг тоді вовк до пекаря й каже:– Я забився, помаж мені лапу тістом. Помазав йому пекар лапу тістом, побіг вовкдо мірошника й каже:– Притруси мені лапу білим борошном.Мірошник подумав: «Вовк, мабуть, хоче когось ошукати», і не погодився.А вовк каже:– Якщо ти цього не зробиш, я тебе з’їм.Злякався мірошник і побілив йому лапу. Ось які бувають люди на світі!Підійшов злодій втретє до дверей, постукав і каже:– Дітки милі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам із лісу гостинців принесла!Закричали козенята:– А ти покажи нам спочатку свою лапу, щоб ми знали, що ти наша матуся.Поклав вовк свою лапу на віконце, побачили вони, що вона біла, і подумали, що він правду каже, – і відчинили йому двері. А той, хто увійшов, був вовк. Злякалися вони і вирішили сховатися. Стрибнуло одне козенятко під стіл, друге – на ліжко, третє – на пічку, четверте – у кухню, п’яте – у шафу, шосте – під умивальник, а сьоме – у футляр від стінного годинника. Але всіх їх знайшов вовк і не став довго розбиратися: розкрив пащу і проковтнув їх одного по одному; тільки не знайшов те молодше, що сховалося у годиннику.Наївшись досита, він пішов, розтягнувся на зеленій галявинці під деревом і заснув.Приходить невдовзі стара коза із лісу додому. Ах, що ж вона там побачила!… Двері відчинені. Стіл, стільці, лавки перекинуті, умивальник розбитий, подушки і ковдри з ліжка скинуті. Стала вона шукати своїх діток, але знайти їх ніде не могла. Стала вона їх кликати по іменах, але ніхто не відкликався. Нарешті підійшла вона до молодшого, і почула у відповідь тоненький голосок:– Мила матусю, я у годиннику сховався!Витягла вона його звідти, і він розповів, що приходив вовк і з’їв усіх. Можете собі уявити, як плакала коза через своїх бідних діточок!Нарешті вийшла вона у великому горі із дому, а молодше козеня побігло за нею слідом. Прийшла вона на галявинку, бачить– лежить біля дерева вовк і хропить так, що аж гілки тремтять. Роздивилася вона його з усіх боків і побачила, що у великому животі у нього щось ворушиться і перекидається.«Ах, Боже мій, – подумала вона, – невже мої діточки, яких з’їв він на вечерю, ще живі?» І наказала вона козеняті бігти швидко додому і принести ножиці, голку і нитки. Ось розрізала вона чудовиську живіт, але тільки зробила надріз, а тут і висунуло козеня свою голову. Стала різати живіт далі, – тут і вискочили один по одному всі шестеро, живі-здорові, і нічого з ними поганого не сталося, тому що чудовисько від жадібності ковтало їх цілими. Ось уже радість була! Стали вони ласкатися та горнутися до милої своєї матусі, скакати і стрибати, немов кравчик на весіллі. Але стара коза сказала:– Йдіть швидко і знайдіть каменів, ми наб’ємо ними живіт проклятущому звірові, доки він ще сонний.Принесли тут семеро козенят багато-багато каменів і засунули їх вовку у живіт стільки, скільки помістилося. Зашила стара коза йому швидко живіт, а той нічого не помітив, навіть жодного разу не прокинувся.Після того, як вовк виспався, він підвівся на ноги і відчув таку спрагу, що вирішив піти до колодязя, щоб напитися води. Лише зробив перший крок, і в животі в нього затріщали камінці, що знову почали стукати один об один. Вовк вигукнув:Щось у пузі стука-грюка, Ось така мені наука! Це не козенята-стрибунці, А важкі прокляті камінці!Коли він підійшов до колодязя, нахилився, щоб пити воду, камені потягли його вниз, і він потонув. Семеро козенят побачили це, побігли до матері і радісно закричали:– Вовк мертвий! Вовк уже мертвий! – і почали разом із мамою танцювати біля колодязя від радості.

Жили собі чоловік і жінка, які дуже мріяли про дитину, але ніяк не могли її дочекатися. І ось одного разу жінка зрозуміла, що її бажання нарешті може здійснитися завдяки милосердному Господу.У їхній хатині було маленьке віконце, з якого відкривався вид на чудовий сад, повний квітів і соковитої зелені. Але цей сад був оточений високим парканом, і ніхто не наважувався туди заходити, бо сад належав відьмі. Вона володіла великою силою, і всі люди страшенно її боялися.Якось стояла жінка біля віконця, зазирнула в сад і побачила грядку, на якій росла розкішна рапунцель. Листя її було таке свіже та зелене, що жінці дуже захотілося її скуштувати. Щодня це бажання ставало дедалі сильнішим, але вона знала, що дістати рапунцель неможливо. Від цього вона зовсім зблідла, схудла і виглядала дуже нещасною.Занепокоївся чоловік і запитав:– Чого тобі, люба моя, бракує?– Ах, – відповіла вона, – якщо я не з’їм рапунцелі з того саду, що за нашим будинком, то я просто помру.Чоловік дуже любив свою дружину й подумав: «Якщо через це їй доведеться померти, то я будь-що дістану для неї рапунцель, хай би чого це мені коштувало».Одного вечора чоловік переліз через кам’яну огорожу у сад відьми, швидко нарвав цілий жмуток рапунцелі й приніс його дружині.Вона відразу приготувала з рапунцелі салат і з жадобою з’їла його. Салат їй так сподобався, що наступного дня бажання з’їсти рапунцель стало ще сильнішим. Вона не могла заспокоїтися, поки чоловік не погодився піти до саду знову.Чоловік у сутінках знову переліз через огорожу, але цього разу він жахнувся, коли перед ним з’явилася відьма.– Як ти смієш залазити в мій сад і красти мою рапунцель, мов злодій? – сказала вона злісно. – Тобі за це дорого заплатити доведеться!– О, будь ласка, пробачте мені, – відповів він, – я зважився на це лише тому, що моя дружина побачила вашу рапунцель і так сильно захотіла її скуштувати, що могла б померти без неї.Гнів у відьми трохи минув, і вона сказала йому:– Якщо це правда, що ти кажеш, то я дозволю тобі назбирати рапунцелі стільки, скільки ти забажаєш, але при одній умові: ти повинен будеш віддати мені свою дитину, яка народиться у твоєї дружини. їй буде у мене добре, я буду про неї піклуватися, як мати рідна.І він з жаху погодився на все. Коли дружині прийшов час родити і вона народила доньку, з’явилася тієї ж миті відьма, назвала дитину Рапунцель і забрала її з собою.Стала Рапунцель найкрасивішою дівчинкою на світі. Коли їй виповнилося дванадцять років, відьма заперла її у вежу, що була в лісу; у тій вежі не було ані дверей, ані сходів, тільки на самому вершечку було маленьке віконце. Коли відьмі хотілося залізти на вежу, вона ставала внизу і кричала:– Рапунцель, Рапунцель, проснися, Спусти свої коси донизу.У Рапунцель було довге, прекрасне волосся, тонке й блискуче, наче золоте прядиво. Щойно вона чула голос відьми, розпускала свої коси, прив’язувала їх до гачка біля вікна, і волосся спадало на двадцять аршинів вниз. Відьма підіймалася по цих косах, чіпляючись за них руками.Минуло кілька років. Одного дня королівський син їхав верхи через ліс, де стояла вежа. Раптом він почув дивовижний спів, такий мелодійний і чарівний, що зупинився й почав прислухатися. Це Рапунцель співала пісню своїм ніжним голосом. Королевич захотів потрапити всередину вежі, але не міг знайти жодного входу. Зрештою він поїхав додому, але пісня не виходила в нього з голови. Наступного дня він знову повернувся до лісу слухати цей чарівний голос.Якось він сховався за деревом і побачив, як підійшла відьма й гукнула:– Рапунцель, Рапунцель, прокинься,Спусти свої коси донизу!Рапунцель спустила свої коси вниз, і відьма піднялася до неї нагору.«Якщо ці коси – єдині сходи до вежі, то і я хотів би випробувати свою долю», – подумав королевич. Наступного вечора, коли почало темніти, він під’їхав до вежі й голосно сказав:– Рапунцель, Рапунцель, прокинься,Спусти свої коси донизу!Золотисте волосся миттю впало вниз, і королевич піднявся нагору. Побачивши незнайомого чоловіка, Рапунцель спочатку дуже злякалася. Але королевич заговорив до неї лагідно й розповів, як його зворушив її спів і як він не міг знайти спокою, поки не побачив її.Рапунцель заспокоїлася, а коли королевич запитав, чи згодна вона стати його дружиною – адже він був молодий і вродливий – вона подумала: «Він любитиме мене більше, ніж стара Готель», і погодилася, простягнувши йому руку. Вона сказала:– Я охоче піду з тобою, але не знаю, як спуститися вниз. Принось мені щоразу шматок шовку, і я сплету з нього мотузяну драбину. Коли вона буде готова, я спущуся, і ти відвезеш мене на своєму коні.Вони домовилися, що королевич приходитиме ввечері, бо вдень до вежі навідувалася відьма. Та стара нічого не помічала, поки одного разу Рапунцель необережно не сказала їй:– Скажіть мені, пані Готель, чому мені тебе піднімати нагору важче, ніж молодого королевича? Він підіймається до мене миттєво.– Ах ти, мерзотне дівчисько! – крикнула відьма. – Що я чую? Я вважала, що заховала тебе від усіх, а ти мене все ж обманула! – І вона із злості вчепилася в прекрасне волосся Рапунцель, обмотала його кілька разів навколо своєї лівої руки, а правою схопила ножиці і – чик-чик! – відрізала його, і чудові коси лежали на землі.І була відьма такою безжалісною, що завела бідну Рапунцель у темні хащі; і довелося їй там жити у великій нужді і горі.І того ж дня, як вона прогнала Рапунцель, вона прив’язала ввечері відрізані коси до віконного крючка і, коли з’явився королевич і крикнув:– Рапунцель, Рапунцель, проснися, Спусти свої коси донизу!То спустила відьма волосся вниз.Королевич піднявся вгору, але не знайшов там своєї коханої Рапунцель. Замість неї перед ним стояла відьма, що дивилася на нього злісним і єхидним поглядом.– Ага! – глузливо крикнула вона. – Ти шукаєш свою кохану, але пташки вже немає в гнізді, і її пісня змовкла назавжди. Кішка забрала її, а тобі, мій хлопче, вона видряпає очі. Ти втратив Рапунцель назавжди – більше ти її не побачиш!У розпачі королевич стрибнув із вежі. Він залишився живим, але гострі колючки кущів, у які він упав, осліпили його. Блукаючи сліпим по лісу, він їв лише коріння та ягоди і безперестанку оплакував свою втрачену кохану.Минуло кілька років у печалі й самотності. Нарешті він забрів у гущавину лісу, де жила Рапунцель зі своїми дітьми-близнюками – хлопчиком і дівчинкою.Раптом королевич почув знайомий голос. Серце його здригнулося, і він пішов назустріч звуку. Коли він підійшов ближче, Рапунцель впізнала його, кинулася йому на шию та заплакала. Дві сльози впали йому на очі, і зір до нього повернувся.Королевич привів Рапунцель і дітей до свого королівства. Там їх зустріли з великою радістю. Вони жили довго й щасливо, насолоджуючись своїм коханням і багатим життям.