Казки для дітей 7–8 років

Жив колись біля дрімучого лісу бідний дроворуб. Мав він двоє дітей: хлопчик на ім’я Гензель і дівчинка Гретель. Вони жили в постійній скруті, а коли в країні настали важкі часи, дроворуб уже не міг заробити навіть на шматок хліба.Однієї ночі чоловік довго не міг заснути, непокоївся і зітхав, обмірковуючи свою біду. Нарешті, глибоко зітхнувши, він звернувся до дружини:– Що ж нам робити? Як прогодувати дітей, якщо ми самі голодуємо?Дружина відповіла:– Слухай, чоловіче. Завтра вранці заведемо дітей у найглухіші хащі. Там розкладемо багаття, дамо їм по шматочку хліба, а самі підемо на роботу. Вони не знайдуть дороги назад, і ми позбудемося їх.– Ні, жінко, – заперечив дроворуб. – Як я можу залишити своїх дітей самих у лісі? Дикі звірі їх роздеруть!– Ой, який ти дурний! – роздратовано вигукнула жінка.– Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.І гризла його доти, поки він згодився.– А все ж таки жаль мені моїх бідних діток, – сказав батько.Діти теж не могли заснути від голоду й почули кожне слово, яке їхня мачуха говорила батькові. Гретель заплакала гіркими слізьми й прошепотіла братові:– Ми загинули!– Тихо, сестричко, не плач, – заспокоїв її Гензель. – Ми ще знайдемо вихід.Коли дорослі поснули, Гензель тихенько встав, одягнувся, відчинив двері й крадькома вийшов надвір. Ясне місячне світло заливало все навколо, так що хоч голки збирай. Біля хати на землі в місячному сяйві блищали білі камінці, немов срібні монетки. Гензель набрав їх повні кишені, повернувся до кімнати й прошепотів сестрі:– Не хвилюйся, Гретель, спи спокійно.Після цього він ліг поруч і швидко заснув.Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:– А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:– Оце вам на обід, а як з’їсте до обіду, то більше нічого не дістанете.Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:– Сину, що це ти ловиш ґав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.– Ох, тату, – сказав Гензель, – я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати “прощавай”;А мачуха мовила:– Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх на дорогу.Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:– Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум’я знялося високо, мачуха сказала:– Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.Гензель і Гретель сіли біля вогнища, а коли настала обідня пора, з’їли по шматочку хліба. Вони чули якийсь стукіт неподалік і подумали, що то їхній батько рубає дрова. Але то стукала не сокира, а дерев’яна колодка, яку батько прив’язав до сухого дерева. Вітер розгойдував її, і вона гупала об стовбур.Діти довго сиділи біля вогню, втомилися і почали дрімати. Нарешті вони заснули. Коли прокинулися, навколо вже панувала темна ніч. Гретель заплакала:– Як же ми тепер виберемося з лісу?А Гензель заспокоїв її:– Не бійся, сестричко. Почекаємо, поки зійде місяць, тоді ми знайдемо дорогу.Коли місяць піднявся високо, Гензель узяв Гретель за руку і повів її за собою. Він ішов, орієнтуючись на камінці, які виблискували при місячному світлі, наче срібні монети, і вказували їм шлях. Вони йшли всю ніч і дісталися додому тільки на світанку. Постукали у двері. Мачуха відчинила їх і, побачивши Гензеля і Гретель, злісно накинулась на дітей.– А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:– І знову все з’їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: “Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми”. Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:– Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.Рано–вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.– Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? – питає батько.– Йди як слід.– Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені “прощавай”, – відповів Гензель.– Дурню ти, – озвалася мачуха, – то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.Мачуха завела дітей ще далі в ліс, – вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:– Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку.– Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:– Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Дітийшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось–ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру. – Отут ми підживимося, – сказав Гензель, – матимемо добрий обідець. Я з’їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.Коли раптом з хатини почувся пискливий голос:А хто там гризе без упину,Руйнує мою хатину!Діти відповіли:Це вітер ліснийГуде навісний!І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати–ласувати.Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них:– Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо.Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх принаджувати. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з’їдала, і то для неї було свято.У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:– Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано–вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум’яні щічки, пробурмотіла тихенько: “Ласий буде шматочок”.А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:– Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з’їм.Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:– Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.– Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки.– Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з’їм його.Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.– Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, – голосила дівчинка, – то ми б хоч разом померли!– Ану годі скиглити! – гаркнула стара.–Все одно нічого не поможе.Рано–вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.– Зараз ми напечемо хліба, – сказала стара. –Я вже натопила піч і замісила тісто.Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.– Лізь у піч, – сказала відьма, – і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з’їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:– Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.– Дурепа! – крикнула стара.– Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь.А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.Ох і заверещала відьмище! Просто страх!А Гретель і Гензель утекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.

Жила лисиця у вовка прислужницею, і що вовк наказував робити, те вона й виконувала, бо була слабшою за нього. Одного разу лисиця вирішила позбутися такого господаря.Якось вони йшли разом лісом, і вовк сказав:– Лисице руда, знайди мені їжу! Не дістанеш – з’їм тебе!Лисиця відповіла:– Є одне селянське подвір’я, де пасуться два молоді ягняти. Якщо хочеш, можемо вкрасти одного.Вовк погодився, і вони вирушили туди. Лисиця вкрала ягня, віддала вовкові, а сама втекла. Вовк з’їв ягня, але захотів ще. Пішов він знову на подвір’я, але був таким незграбним, що мати ягняти його помітила й здійняла галас. На крик збіглися селяни, які зловили вовка і добряче його побили. Кульгаючи та виючи від болю, вовк повернувся до лисиці й сказав:– Ти мене підвела! Я хотів украсти друге ягня, але мене спіймали й набили боки.А лисиця відповіла:– Сам винен! Навіщо бути таким ненажерливим?Наступного дня вони знову пішли в поле, і вовк знову каже:– Лисице руда, дістань мені щось поїсти, а не дістанеш – я тебе з’їм.Лисиця відповіла:– Я знаю одне селянське подвір’я, де сьогодні ввечері господиня млинці пече. Давай їх украдемо.Вони пішли туди, і лисиця обшукала весь дім, все роздивилася і принюхалася, доки не дізналася, де стоять горщики. Вкрала шість млинців і принесла їх вовкові.– На, їж, – сказала вона йому, а сама знову втекла своєю дорогою.Вовк миттю проковтнув млинці й каже:– Вони такі смачні, що мені ще хочеться.Він повернувся до хати й звалив усю миску на підлогу – залишилися тільки скалки. Піднявся галас, господиня помітила вовка і почала кликати на допомогу. Збіглися люди, і вони почали його бити, хто чим. Вовк ледве втік, кульгаючи на обидві ноги та голосно виючи, до лисиці в ліс.– Чому ти мене так підвела? – скрикнув вовк. – Селяни спіймали мене і добре начесали мені спину!Лисиця відповіла:– А навіщо ти такий ненажерливий?Третього дня вони знову разом пішли в поле. Вовк, кульгаючи, ледь встигав за лисицею і знову каже їй:– Лисице руда, дістань мені щось поїсти, а не дістанеш – я тебе з’їм.Лисиця відповідає:– Я знаю одного селянина, він зарізав корову, і засолене м’ясо лежить у нього в коморі, в діжці. Давай його вкрадемо!Вовк погодився:– Давай підемо разом, а ти мені допоможеш, якщо я не зможу вибратися.– Що ж, підемо, – сказала лисиця і показала йому всі шляхи та лази.Нарешті вони дісталися до комори. М’яса там було багато, і вовк одразу ж взявся за нього, думаючи: «Усе з’їм – часу вистачить». Лисиця теж поїла, але постійно роздивлялася навкруги й часто підбігала до дірки, через яку вони залізли в комору, перевіряючи, чи достатньо широка вона для втечі. Вовк запитав:– Лисице мила, чому ти все бігаєш туди-сюди?– Треба подивитися, чи не йде хтось, – відповіла хитра лисиця. – Не їж тільки занадто багато.Вовк відповів:– Я не піду, доки не з’їм усе м’ясо з діжки.Тим часом у комору зайшов селянин, почувши шерех лисячих лап. Лисиця одразу ж вискочила назовні, і вовк за нею, але так набив собі живіт, що застряг у дірці. Селянин узяв дубину й убив вовка. А лисиця втекла в ліс і раділа, що позбулася такого ненажери.

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Лише почує щось — і вже розносить новину по всьому селу: «Ой, кумонько люба, що я чула! Але дивіться, нікому не кажіть, бо це така таємниця, що нікому й знати не можна. Я вам тільки!» І пішло-поїхало! Одна кума розповість другій, та — третій, третя — п’ятій-десятій, і вже всі знають те, чого знати не повинні. Жили собі чоловік і жінка — Петро і Хвеська. Хвеська була гарна жінка, але мала один недолік — дуже вже любила поговорити. Що б їй чоловік не сказав, вона все своїм довгим язиком усім розповість. Хоч нічого їй не кажи! Петро і просив її, і вмовляв, і сердився — нічого не допомагало!Якось поїхав Петро орати і виорав скарб — гроші. Було це ще за часів панщини. І думає він: «Якщо дізнається економ, то забере скарб. А дізнається він обов’язково, бо Хвеська не втримається і все рознесе по селу. Що ж робити?»Думав Петро, думав і придумав: «Треба відучити жінку від цієї поганої звички. І гроші зберегти».Він забрав гроші, привіз додому, заховав і нічого жінці не сказав. Наступного дня Петро поїхав на базар, купив цілий лантух бубликів і зайця. Повертаючись додому, заїхав до річки, витяг із ятерів і верші рибу, а зайця кинув у вершу.Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому. Пообідали з жінкою, от він і каже їй:– Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!А Хвеська здивовано каже:— Що це ти, чоловіче, здурів? Хіба буває таке, щоб у лісі риба водилася?— Звісно, буває, — відповідає Петро. — Сьогодні ліс ніби рибою притхнувся, от і назбираємо її. Ходімо, подивимося!Хвеська не вірить, але все ж іде за чоловіком. Приходять до лісу, а там під кожним кущем — риба лежить. Петро хитро усміхається і каже:— Ну що, Хвесько, хіба я не казав?— Диво дивне! — промовляє вона. — За все життя такого не бачила!— Гаразд, — говорить Петро, — ходімо тепер до річки. Може, у ятері або в верші й заєць упіймався!– Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? – каже Хвеська.- Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?– Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! – каже він.Пішли… Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно – аж віти гнуться. Хвеська й кричить:– Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? – бублики на груші!– Та бачу,- каже чоловік,- то що?– Та як же так: бублики на груші. Хіба ж таки бублики ростуть на груші?– Звісно, не ростуть,- каже він.- А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс,- оце й зосталися бублики.– Нум же, чоловіче, струшувати!Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір – нема нічого, витягає другий – нема; тоді тягне вершу, аж у ній заєць.– Ох ти ж, моя ненько! – аж скрикнула Хвеська.- Заєць у рерші! Зроду-віку такого не бачила!– То що, що не бачила? – каже Петро.- Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.Ото позабирали все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала:– І що то, чоловіче, за день такий! Зроду-віку такого нічого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!– Це ще нічого,- каже Петро,- от що диво, що я сьогодні й гроші знайшов.– Та ну?!– Їй-бо, знайшов!– А де ж вони, чоловіче?– Та ось! – витягає ті гроші.– Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!– Будемо,- каже чоловік,- та не дуже, бо як економ довідається, то зараз відніме.– От! – каже жінка.- А як же він довідається? Я нікому не скажу!– Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, то зараз догадаються, що я гроші знайшов.Отак Петро каже, жартуючи, а Хвеська:– Добре,- каже,- нікому в світі не скажу.Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.– Чоловіче, що то таке? – Хвеська питається.- Я піду та подивлюсь!– От не дивись та не слухай поганого,- каже Петро.А Хвеська:– Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!– Та то,- каже чоловік,- наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав!Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.– Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! – та так і схопилася з місця.– От не ходи краще та сиди дома! – каже чоловік.- Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть.Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі таки не втерпіла – як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла. Сидить; хочеться сказати, та боїться. А далі:– Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що.А кума Меланка й собі:– Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..А Хвеська не дає їй і доказати та зараз своє:– Ну, та, може, скоро не будемо вбогі…– Як то так? – питається кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила.– Ох, кумасю, не знаю, як і казать…– Та кажіть-бо, кажіть,- умовляє кума Меланка.– Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!– Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! – каже кума Меланка.– Ну, кумасю,- каже Хвеська,- це вже я вам тільки, та глядіть же – нікому, нікому!Та й давай пошепки про ті гроші.Тільки Хвеська з хати, а Кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:– Ох, кумочко, чи ви чули?..А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, а в неї вже є кума Явдоха – то так, що вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.А тут саме на той день Петро посварився за щось з Хвеською і добре-таки на неї нагримав. Вона тоді:– Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.Ото день чи два проминуло – кличуть Петра в контору, до економа. Той на нього зараз, як мокрим рядном:– Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші?– Ні,- каже Петро,- не знаходив.– Як не знаходив? Адже твоя жінка каже!– А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема – наплете!– А так чи не так! – каже економ.- Покликать сюди жінку!Ото зараз по тую Хвеську. Приводять. Питається економ:– Знайшов твій чоловік гроші?– Знайшов,- каже,- паночку, знайшов.– А що,- питається тоді економ у Петра,- бачиш!– Та що ж,- каже той,- вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли це було?– А коли це було? – питається економ.– Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся та ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.– А що далі скажеш? – питається Петро.– Еге, що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.– Ото слухайте, пане,- каже Петро,- чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли і як те було.– Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…– А чого мене водили по селу? – питається економ.– Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали…Як крикне ж економ:– Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хлосту, щоб катзна-чого не базікала!Тут Петро заступився, почав просити, що його жінка не сповна розуму.Ото економ подумав, подумав – і справді дурна,- узяв та й пустив.От ідуть вони вдвох, Хвеська з Петром. Він собі сміється в вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:– Так ти,- каже,- мене підвів!– Хвесько, жінко моя люба! – каже Петро.- Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься та давай помиримося.Ото й помирились. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.

Зібралися раз миші й почали гомоніти: що таки треба щось думати з тим котом,- бо далі вже видержати не можна! Відколи господиня стала запирати його в хижі та в коморі,- настало чисте горе: то того, то другого в мишачій громаді не долічишся! Та ще ж такий проклятий той кіт, що хоч би ж нападав так, щоб його заздалегідь було чути, а то ж підкрадається так тихесенько, що його й не чуть, та й заляже десь у закамарку так щільненько, що його й не побачиш! А сам же, звісно, і вночі бачить! Тільки заглядить яке мишеня – плиг і зцупив пазурами своїми. – Ну що ж би йому зробити? – міркують миші далі. Одні кажуть: «Отруїти». «Та як же його отруїти? – говорять інші: – Трутизни, що господиня – з ласки своєї! – для нас порозкладала, він не їсть (десь-то знає, проклятий, що воно таке), а іншої отрути в нас нема…» Дехто каже: «Устрелити його!» А на сеє інші: «Як? Чим? Нема ж у нас такої зброї!» Аж тут обізвалася одна миша: – Знаєте що, панове громадо? Давайте ми йому почепимо на шию дзвіночок, то хоч будемо чути, як він наближатиметься, та й будемо стерегтись! А дзвіночок єсть,- ось тут у коморі коло кінської збруї малесенькі такі дзвіночки, та голосні дуже! Можна одгризти одного – й почепити! – От розумно придумано! – загукали інші миші.- Ну, та й дотепно ж! Отже, так і зробим! Навтішалися миші тією вигадкою, а потім і кажуть: – Ну, добре: дзвіночок, то дзвіночок, і одгризти його від шнурка – не штука! А хто ж його котові на шию повісить?.. – Еге, хто ж повісить? Зглядаються миші одна на одну – ніхто не озивається. Далі й розлазитись почали, посумувавши… А та мишка, що прираяла ту штуку з дзвіночком, вже й давно втекла. Ото ж то й ба! Радити спосіб на напасника – не штука, а самому поткнутися супроти лиха – то інша річ!

У одного чоловіка було троє синів – двоє кмітливих, а третього всі називали дурником, постійно його зневажали, насміхалися з нього та ображали при кожній нагоді.Якось старший син вирішив піти до лісу нарубати дров. Мати дала йому смачний пиріг і пляшку вина, щоб він міг підкріпитися в дорозі.У лісі він зустрів маленького сивого чоловічка, який привітався й попросив:– Дай мені шматочок пирога зі своєї торби та ковток вина, бо дуже зголоднів і спраглий.Але старший син відказав:– Що ще вигадуєш! Як я поділюся з тобою, то для мене нічого не залишиться. Іди собі геть!Сказав це і пішов далі своєю дорогою.Ось почав він рубати дерево, та й рубнув якось невдало, сокира вирвалась, ударила по руці, і він мусив вертатися додому перев’язувати рану. І все це наробив йому невеличкий сивий чоловічок.Тоді до лісу пішов середній син. Мати також дала йому смачний пиріг та пляшку вина, як і старшому. У лісі йому на зустріч вийшов той самий маленький сивий чоловічок і попросив шматок пирога та ковток вина. Але середній син відповів так само мудро:– Якщо я буду ділитися з кожним, то й сам залишуся голодний. Іди своєю дорогою!Після цих слів він пішов далі.Та й його не минула кара: не встиг він нарубати кілька дров, як поранив ногу, та так сильно, що його довелося нести додому.Тоді дурник сказав:– Тату, дозвольте мені піти нарубати дров.Батько відповів:– Якщо твої брати наробили собі лиха, то що вже чекати від тебе? Краще сиди вдома.Але дурник так довго благав, що батько нарешті погодився. – Та йди вже. Як скалічишся, то, може, порозумнішаєш.На дорогу мати дала йому коржа, на воді замішеного і в попелі спеченого, і пляшку скислого пива.Прийшовши до лісу, він також зустрів старенького сивого чоловічка, який привітався і попросив:– Дай мені шматочок твого коржа та ковток пива, бо дуже зголоднів і хочу пити.Дурник відповів:– У мене корж на воді замішений і в попелі печений, а пиво кисле. Але якщо тобі до смаку, давай разом поснідаємо.Вони сіли, і коли дурник дістав свій сніданок, то з подивом побачив, що в руках у нього – чудовий, свіжий пиріг, а замість кислого пива – добре, смачне вино.Коли вони поснідали, старий чоловічок сказав:– За те, що в тебе добре серце і ти готовий поділитися останнім, я дарую тобі щастя. Он там стоїть старе дерево. Зрубай його, і під корінням знайдеш дещо особливе.Сказав це і попрощався.Дурний зрубав дерево, а коли воно впало, бачить: сидить між корінням гуска, і все пір’я на ній з чистого золота. Він дістав гуску, взяв із собою й пішов до заїзду переночувати. А в хазяїна заїзду було три доньки. Вони побачили гуску і дуже зацікавились, що це за дивина – гуска з золотим пір’ям, і їм захотілося дістати хоч одну таку пір’їну.Старша подумала: «Я таки прихитрюся й вискубну одну пір’їну», – і, коли дурний вийшов кудись, схопила гуску за крило, але пальці й рука раптом міцно прилипли до гуски, і дівчина ніяк не могла відірвати їх.Незабаром прийшла й друга з такою самою думкою – вискубнути одну золоту пір’їну. Та ледве доторкнулася вона до сестри, як і сама наче прикипіла до неї.Нарешті прийшла й третя з таким самим наміром. Тоді дві старші закричали:– Не підходь, не підходь!Але менша не зрозуміла, чому їй не можна підходити, і подумала: «Коли вони скубуть гуску, то чому я не можу?» – підбігла, торкнулась їх та так і прилипла.І мусили вони ночувати біля гуски.Наступного дня дурник узяв гуску й пішов собі далі, а про трьох дівчат, що бігли слідом, він і не думав. Дівчата крокували за ним куди б він не йшов.На полі їм зустрівся піп. Побачивши таку дивну процесію, він обурено вигукнув:– Як вам не сором, негідниці, бігати полем за молодим парубком! Хіба так личить дівчатам?Він схопив наймолодшу за руку, щоб її відтягнути, але щойно доторкнувся, як сам прилип і змушений був іти слідом за всіма.Незабаром їм зустрівся паламар. Побачивши, як піп біжить за трьома дівчатами, він здивовано запитав:– Отче, куди це ви так поспішаєте? Сьогодні ж хрестини!Він підбіг до священика й схопив його за рукав, але теж прилип до процесії.Тепер вони вже вчотирьох чимчикували полем. Дорогою їм трапилися двоє селян, що поверталися додому з мотиками. Піп попросив їх допомогти й відчепити паламаря, але щойно селяни доторкнулися, як теж міцно прилипли.Отак їх уже стало семеро, і всі разом чимчикували по полю, не в змозі відлипнути один від одного.Ось приходять вони всі до одного міста. Король, що правив там, мав одну доньку, і вона була така сумна, що ніхто не міг її насмішити. Король оголосив по всій країні, що той, хто насмішить королівну, стане її чоловіком.Почувши таке, дурник прийшов зі своєю гускою та сімома, що до неї прилипли, до королівської доньки.Як побачила королівна тих сімох, що дріботіли одне за одним, то так зареготала, що й упину їй не було.Тоді дурник забажав, щоб його одружили з королівною. Але королю не сподобався такий зять, і він удався до різних викрутів.По–перше, загадав він, хай дурник знайде такого чоловіка, що зміг би випити повний льох вина.Дурник згадав сивого чоловічка – чи не допоможе той йому? І пішов у ліс, на те місце, де колись зрубав дерево. Аж бачить – сидить там чоловік і тяжко журиться.От дурник і питає, чого він так зажурився.– Я хочу пити і ніяк не можу вгамувати спраги. Холодної води терпіти не можу; правда, я випив бочку вина, та це для мене все одно, що крапля на гарячий камінь.– Тоді я тобі поможу, – сказав дурнику ходи лиш зі мною і вгамуєш свою спрагу.І повів його в королівський льох.Чоловік одразу приступив до найбільше бочки і дудлив, поки в боці закололо, а відпочивши, почав знову пити, і ще сонце було на небі, як він спорожнив усі бочки.Дурник знову зажадав, щоб віддали йому наречену, та король розгнівався, що якийсь голодранець, кого всі за дурника мають, зазіхає на його доньку, і поставив нову умову: він повинен знайти чоловіка, який міг би з’їсти гору хліба.Дурник, недовго думаючи, вирушив знову до лісу, до того самого місця. Дивиться – сидить чоловік, міцно стягує ременем живіт і, скривившись, як середа на п’ятницю, каже:– Я щойно з’їв цілу піч хліба, але хіба це допоможе такому голодному, як я? Мій шлунок порожній, і доводиться підперізуватись, щоб не померти з голоду.Дурник зрадів і мовив:– Збирайся та ходімо зі мною – наїсися досхочу!Він привів чоловіка на королівський двір, де зібрали борошно з усієї країни й напекли цілу гору хліба. Та лісовий чоловік узявся їсти, і до заходу сонця від гори хліба й сліду не залишилося.Дурник утретє вимагав, щоб йому віддали наречену. Але король знову вирішив викрутитись і заявив:– Збудуй корабель, що зможе ходити і по морю, і по суходолу. Як прибудеш на ньому, я віддам тобі свою доньку. Дурник подався просто в ліс. Там сидів старий сивий чоловічок, з яким він колись поділився своїм коржем. Старий сказав йому:– Я за тебе їв і пив, я тобі дам і корабля. Я все для тебе зроблю, бо ти був до мене добрий.І дав йому корабля, що міг рухатися по воді й по сухому. Як побачив це король, то довше не міг затримувати доньку. Справили весілля, а після смерті короля дурник успадкував королівство і довго-довго жив щасливо зі своєю дружиною.

Колись давно жив бідний чоловік, який не мав змоги більше годувати свого єдиного сина. Одного дня син сказав йому:— Любий батьку, вам і так важко, а зі мною ще важче. Краще я піду у світ і сам зароблятиму собі на хліб.Батько благословив його та з сумом попрощався. Того ж часу король могутньої країни вів війну. Юнак найнявся до королівського війська та вирушив на фронт.Під час битви ворог наступав, навколо свистіли кулі, багато його товаришів загинули, а коли було вбито воєначальника, солдати, що залишилися живими, вирішили тікати. Але юнак сміливо виступив уперед, підбадьорив їх і вигукнув:— Ми не можемо допустити загибелі нашої батьківщини!Його слова додали відваги іншим воїнам. Вони рушили за ним у наступ і розгромили ворога.Дізнавшись, що саме завдяки юнакові здобуто перемогу, король нагородив його великими багатствами й призначив своїм першим радником.У одного короля була донька — надзвичайна красуня, але неймовірно примхлива. Вона дала слово, що вийде заміж лише за того, хто пообіцяє після її смерті поховати себе живцем разом із нею.— Якщо він справді кохає мене від щирого серця, — говорила вона, — то для чого йому жити після моєї смерті?Вона також вирішила, що зробить те саме, якщо її чоловік помре раніше за неї, і піде з ним у могилу. Через цю дивну обіцянку всі наречені боялися свататися до неї. Проте одного дня з’явився юнак, зачарований її красою настільки, що він зовсім не злякався цієї умови й попросив у короля її руки.— Чи знаєш ти, — запитав король, — яку обіцянку ти маєш дати?— Так, якщо вона помре раніше за мене, я маю бути похований разом із нею, — відповів юнак. — Моє кохання настільки велике, що я не боюся цієї небезпеки.Король погодився, і відгуляли розкішне весілля. Жили вони деякий час щасливо та без бід, але ось якось сталося, що молода королева захворіла на тяжку хворобу, і ані один лікар не міг їй допомогти. І коли вона лежала вже мертва, згадав молодий король, що пообіцяв він, і стало йому страшно лягати живим у могилу, але іншого виходу не було: король наказав виставити біля всіх воріт варту, і врятуватися від долі не було можливості.Коли прийшов день і тіло її винесли у королівську гробницю, привели і його туди, зачинили на засув ворота і заперли їх на замок.Поряд із труною стояв стіл, а на ньому чотири свічки, чотири хліби й чотири пляшки вина. Але ось стали припаси закінчуватися, і молодий король повинен був померти повільною смертю. Сповнений горя та суму, він сидів там і кожного дня з’їдав по маленькому шматочку хліба, випивав тільки один ковток вина і бачив, що смерть підходить все ближче і ближче.Він сидів і дивився пильно у кут, раптом бачить: виповзає звідти змія і наближається до померлої. Він подумав, що змія з’явилася, щоб гризти труп, вихопив свій меч і сказав:– Доки я живий, ти не посмієш до неї доторкнутися! – і розрубав змію на три шматки.Невдовзі виповзла з кута друга змія, але, побачивши, що перша лежить убита та порубана на шматки, вона уповзла, однак невдовзі повернулася назад, тримаючи в роті три зелених листочки. Потім взяла вона три розрубаних шматки тієї змії, склала їх разом і на кожну рану поклала по листочку. І миттю шматки зрослись, змія почала рухатися, ожила знов, і вони обидві уповзли геть, а листочки залишились лежати на землі. І нещасливцю, який усе це бачив, спало на думку: чи не зможе чарівна сила листочків, яка оживила змію, допомогти й людині. Він підняв листки, приклав один із них до вуст померлої, а два інших – на очі. І тільки він це зробив, як зарухалася у неї кров у жилах, прилила до блідого обличчя, і воно знов стало рожевим. Потім зітхнула вона, відкрила очі і спитала:– Ах, Господи, де це я?– Ти зі мною, моя мила дружино, – відповів молодий король і розповів їй, як усе сталося і як він повернув її знов до життя.Він подав їй трохи вина і хліба, і повернулися до неї сили, вона підвелася, вони підійшли до дверей, постукали і стали кричати так голосно, що почула варта й доповіла про це королю.Король спустився сам у гробницю, відчинив у неї вхід і побачив їх обох бадьорими і здоровими, і радів разом із ними, що всі прикрості минулися. А три зміїних листки молодий король взяв із собою, дав їх прислужнику й сказав:– Бережи мені їх добре і завжди носи при собі. Хто знає, з якої біди вони ще зможуть нас виручити.Але з королевою, після того як її знов повернули до життя, відбулася зміна: здавалось, що все кохання до чоловіка у неї із серця зникло. Коли він задумав вирушати за море в мандрівку, до свого старого батька, і зійшов на корабель разом із дружиною, вона забула про його велике кохання й вірність, які він їй довів, врятувавши її від смерті, і нею оволоділа недобра пристрасть до корабельника.Коли одного разу молодий король ліг і заснув, вона підізвала до себе корабельника, схопила сплячого за голову й наказала корабельнику взяти його за ноги, і вони скинули його в море. Коли вони здійснили злочин, королева сказала корабельнику:– А тепер давай повернемося додому і скажемо, що він по дорозі помер. А я вже так тебе розхвалю і так змалюю перед своїм батьком, що він нас обручить і назначить тебе спадкоємцем своєї корони.Але вірний слуга все це бачив; він непомітно відв’язав від корабля човен, сів у нього і поплив рятувати свого пана, а зрадники вирушили далі. Вірний слуга витяг мертвого з води, дістав три зміїних листочки, що були завжди при ньому, поклав їх йому на очі і рот і повернув його знов до життя.День і ніч вони обидва гребли що було сили, і човник їх мчав так швидко, що вони прибули до старого короля раніше великого корабля. Король здивувався, побачивши, що вони прибули самі, і спитав, що з ними сталося. Дізнавшись про злочин своєї доньки, він сказав:– Я не можу повірити, щоб вона вчинила так мерзотно, але правду ми скоро дізнаємося, – і він наказав їм обом заховатися в таємній кімнаті і знаходитися там таємно від усіх.Невдовзі до берега прибув великий корабель, і зла королева постала перед своїм батьком із сумним виразом обличчя. Король запитав її:— Чому ти повернулася одна? Де твій чоловік?— Ах, любий батьку, — відповіла вона, — я повернулася з великим горем. Мій чоловік захворів у дорозі й помер. Якби не добрий капітан корабля, мені було б непереливки. Він був свідком його смерті й може все розповісти.Тоді король сказав:— Я оживлю померлого.Він відчинив таємну кімнату й наказав молодому королю та його вірному слузі вийти.Побачивши свого чоловіка живим, королева була приголомшена. Вона впала на коліна й почала благати про пощаду. Але король відповів:— Пощади не буде. Твій чоловік був готовий померти заради тебе й врятував твоє життя, а ти підступно вбила його уві сні. За цей злочин ти отримаєш заслужену кару.Королеву разом із її спільником посадили в дірявий човен і пустили в море, де їх поглинули хвилі.

Були собі дід та баба, і мали вони трьох синів: двоє були розумні, а третій — дурник. Розумних синів батьки любили та жаліли, а баба щонеділі давала їм чисті білі сорочки. А от дурника всі лаяли, сміялися з нього, а він тільки на печі сидів у просі, в чорній сорочці, без штанів. Їсти він отримував, коли дадуть, а як ні — то й голодував.Одного разу прийшла новина: цар видав указ, щоб усі збиралися до нього на обід. Той, хто змайструє корабель, що зможе літати, й прибуде на ньому до царя, отримає в нагороду руку царівни.Розумні брати почали радитися між собою:— Може, піти? А раптом наше щастя там на нас чекає?Порадилися й попросили дозволу в батька та матері:— Підемо ми до царя на обід. Нічого не втратимо, а може, удача нам усміхнеться.Батько й мати намагалися їх відмовити, але марно.— Ні! Підемо, і все тут! Благословіть нас у дорогу. Старі, нічого не вдієш, поблагословили синів у дорогу. Баба дала їм білі паляниці, спекла порося — і пішли брати.А дурник сидить на печі й собі проситься:— Піду і я туди, куди брати пішли!— Куди ти підеш, дурню? — каже мати. — Тебе ж вовки дорогою з’їдять!— Ні, не з’їдять, — відповів дурник. — Все одно піду!Спочатку старі сміялися з нього, а потім почали сварити. Але він стояв на своєму. Бачать батьки, що з дурником нічого не вдієш, і кажуть:— Ну, йди, але щоб ти не повертався й не признавався, що ти наш син! Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!– Здорові, діду!– Здоров, сину!– Куди йдете, діду?А той каже:– Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?– До царя на обід.– Хіба ти,- питає дід,- умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?– Ні,- каже,- не вмію!– То й чого ж ти йдеш?– А хто його знає,- каже,- чого! Загубити – не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.– Сідай же,- каже дід,- та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!– Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.– Нічого, виймай!От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких!..– От бач! – каже дід.От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:– Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді,- каже,- тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.Дурник подякував дідові, і вони попрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурник подався до лісу.Зайшов він у глиб лісу, підійшов до великого дерева, цюкнув сокирою, упав ницьма і міцно заснув. Спав довго, коли раптом чує, що хтось його будить:— Вставай, твоє щастя вже прийшло, вставай!Дурник прокинувся, розплющив очі й побачив перед собою корабель: золотий, зі срібними щоглами і шовковими вітрилами, які ледь не лопаються від вітру — тільки летіти! Не роздумуючи довго, він сів на корабель. Корабель піднявся в повітря і полетів — нижче неба, вище землі — й так швидко, що й оком не змигнеш! Летів корабель, летів, аж раптом бачить дурник: на шляху чоловік припав до землі, вухо приклав і щось слухає. Дурник гукнув до нього:— Здоровенькі були, дядьку!— І тобі здоров’я, небоже!— А що ви тут робите?— Слухаю, чи вже всі люди до царя на обід зібралися.— А ви теж до царя йдете? — запитав дурник.– Туди.– Сідайте зо мною, я вас підвезу.Слухало сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.– Здорові, дядьку!– Здоров, небоже!– Чого ви на одній нозі скачете?– Того,- каже,- що коли б я відв’язав другу, то за одним ступенем увесь би світ переступив. А я,- каже,- не хочу.– Куди ж ви йдете?– До царя на обід.– Сідайте з нами.– Добре.Скороход сів. Знов полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.Дурень і крикнув:– Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?– То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!– Де ви її бачите?– Е,- каже,- там за сто миль, сидить на сухій грушці?– Сідайте з нами!Він погодився і сів на корабель. Полетіли далі.Летіли-літели, коли бачать: дорогою йде чоловік і несе за спиною великий мішок хліба.— Здоровенькі були, дядьку! — гукнув дурник.— Здоров! — відповів чоловік.— Куди це ви йдете?— Іду собі, — каже чоловік, — хліба на обід добути.— Так у вас же цілий мішок хліба за плечима!— Та що там того хліба! Мені й на один раз поснідати не вистачить.— Тоді сідайте з нами!— Добре! — погодився чоловік.Сів і Об’їдайло на корабель. Полетіли вони далі.Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Чого ж ви тут ходите?– Пити,- каже,- хочеться, та ніяк води не знайду.– Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?– Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.– Так сідайте з нами!– Добре.Обпивайло сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли глянуть – аж іде чоловік у село й несе куль соломи.– Здорові, дядьку! Куди це несете солому?– У село,- каже.– Ото! Хіба в селі нема соломи?– Є,- говорить,- та не така!– А хіба це яка?– А така,- каже,- що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.– Сідайте з нами!Морозко сів. І полетіли далі.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Куди ви дрова несете?– У ліс.– Ото! Хіба в лісі нема дров?– Чому нема? Є,- говорить,- та не такі.– А які ж?– Там,- каже,- прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!– Сідайте з нами!І той згодився, сів та й полетіли.Летіли вони довго чи недовго, але ось і прилетіли до царського палацу на обід. А там, посеред двору, стоять довгі столи, накриті найкращими наїдками. Бочки меду викочені — пий та їж досхочу! Людей зібралося — півцарства прийшло: старі й малі, багаті пани та убогі старці. Справжній ярмарок!Дурник зі своїми товаришами прилетів на золотому кораблі, спустився перед царськими вікнами, вийшли вони з корабля й пішли до столів обідати.Цар виглянув у вікно й побачив, що хтось прилетів на золотому кораблі. Тоді він сказав лакеєві:— Піди дізнайся, хто це прилетів на золотому кораблі.Лакей пішов, глянув і повернувся до царя:— Та то якісь обідрані мужики!Цар не повірив:— Як таке може бути, щоб мужики прилетіли на золотому кораблі? Ти, мабуть, щось не так розпитав!Тоді цар сам вийшов до людей.— Хто тут прилетів на цьому кораблі? — запитав він.Дурник сміливо вийшов уперед. – Я! – каже.Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»Що його робити? І давай йому загадки загадувати.– Піди,- каже на лакея,- скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч – а йому голова з плеч!Лакей і пішов.А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:– Чому ти,- питає,- не їси?– Де вже мені їсти! І в пельку не йде.І розказав – так і так:– Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої… Як я її добуду?– Не журись! Я тобі дістану!– Ну, гляди!Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.– Скажи,- говорить,- що принесу!От лакей і пішов.А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув,- так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.Набрав, утомивсь. «Ще,- думає,- поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» – думає.Слухало взяв приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав:– Не журись! – каже.- Під млином спить, вражий син!– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень.- Як би його збудити?А Стрілець каже:– Не бійся: я збуджу!От як нап’яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин – аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.Цар – що робити? Ну загадувати другу загадку:– Як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,- каже,- віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то от: оце меч – а його голова з плеч.Слухало й підслухав та й розказав дурневі.– Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! – каже дурень.Та й знов зажурився – аж плаче.А Об’їдайло й каже:– Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало!Приходить лакей: так і так.– Добре,- каже,- нехай дають!От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти – усе дочиста поїв і ще просить:– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трошки дали!..Цар бачить, що нічого не вдіє – знову загадав:– Щоб сорок сорокових кухов меду випив за одним духом і сорок сорокових кухов квасу, а не вип’є: мій меч – його голова з плеч!Слухало підслухав – розказав; дурень плаче.– Не плач! – каже Обпивайло.- Я,- каже,- сам вип’ю, ще й мало буде!От викотили їм по сорок сорокових кухов меду й квасу.Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й підсміюється.– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трохи.Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить!»От і посилає до дурня лакея:– Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубник натопив баню – так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню – аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому – й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.– Оце,- каже,- як я міцно спав!Та й пішов із бані.Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…– Ну,- каже,- як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч – його голова з плеч!А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»От і дав наказ.Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?Іде на корабель до товариства:– Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!– Не плач,- каже той, що ніс дрова,- я тебе виручу.Приходить слуга:– Казав,- каже,- цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!– Добре, зроблю! – каже дурень.- Тільки,- каже,- скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось!.. На ранок прокидається цар – аж чує: грають.Він питає:– Що там так рано грає?– То,- кажуть,- той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе.Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:– Стій! – крикнув.Військо у лаву стало,- як перемите!Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:– Сідай, мій зятю любий!Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!

Жив собі один принц, який дуже хотів одружитися з принцесою, але тільки зі справжньою. Він об’їздив увесь світ у пошуках такої нареченої, але так і не знайшов. Принцес було багато, але чи були вони справжніми, він не міг упевнитись. Йому завжди щось здавалося не так. Тож повернувся принц додому засмучений, бо мріяв знайти справжню принцесу і одружитися з нею.Одного вечора почалася страшна негода: гримів грім, блискала блискавка, а дощ лив як з відра. Було справді моторошно!Раптом у міську браму постукали. Старий король пішов відчинити двері.За брамою стояла дівчина, яка назвалася принцесою. Ох і вигляд же в неї був після такої зливи! Вода стікала по її волоссю й сукні, текла по носках черевиків і витікала з-під каблуків. Але дівчина наполягала, що вона справжня принцеса.«Ну, це ми перевіримо!» — подумала стара королева, але нічого не сказала вголос. Вона пішла до спальні, зняла всю постіль із ліжка, поклала на дошки маленьку горошину. Потім поклала поверх неї двадцять матраців і ще двадцять пухових перин із найніжнішого гагачого пуху.На цьому ліжку мала спати принцеса цілу ніч.Вранці її запитали, як вона відпочила. — Ой, дуже погано! — поскаржилася принцеса. — Я всю ніч не могла заснути. Не знаю, що було в ліжку, але я лежала на чомусь твердому. Все тіло болить і вкрите синцями! Це було просто жахливо!Тоді всі зрозуміли, що перед ними справжня принцеса. Адже тільки справжня принцеса могла відчути горошину через двадцять матраців і двадцять пухових перин. Тільки у справжньої принцеси могла бути така ніжна й чутлива шкіра! Принц одружився з нею, бо знав тепер напевне, що знайшов справжню принцесу, а горошина потрапила до музею, де лежить і досі, якщо її ніхто не взяв.От яка історія була насправді!

Жив собі батько з донькою. Матір дівчинки давно не стало, і через кілька років чоловік узяв собі нову дружину. У мачухи теж була донька — зла, лінива та нахабна, яка цілими днями лежала на печі й гризла горіхи. Тим часом пасербиця виконувала всю хатню роботу.Мачуха зовсім не любила дівчину. Що б та не робила, ніколи не могла догодити жорстокій жінці.Якось узимку мачуха наказала чоловікові відвезти пасербицю в ліс і залишити її там під ялинкою.Батькові було дуже шкода дівчину, але перечити дружині він не наважився.Він відвіз доньку до глухого лісу, попрощався з нею й повернувся додому.Сіла дівчина під ялинкою, холодно їй, страшно. І раптом з’являється Морозко, підходить до неї. – Чи не холодно тобі, дівчино? Не замерзла, голубонько? – запитав Морозко, підходячи до пасербиці. – Ні, дідусю, не замерзла, – лагідно відповіла дівчина. – А тобі, мабуть, дуже холодно, блукаючи таким морозом? Ось, візьми мої рукавички, зігрійся!Морозко здивовано подивився на дівчину:– Яке ж у тебе добре серце, красуне! За твою чуйність і доброту дарую тобі подарунки.І змахнувши рукою, він подарував їй трійку коней і повні сани всякого добра.Повернулася пасербиця додому з багатими дарунками, і мачуха від заздрощів аж зчорніла. Вона негайно наказала чоловікові відвезти до лісу й свою доньку, сподіваючись, що й та повернеться з такими ж дарами.Батько, не сперечаючись, виконав наказ.Сіла ледарка під ялинкою, нетерпляче очікуючи Морозка. Незабаром той з’явився.– Чи не холодно тобі, дівчино? Не замерзла, голубонько? – привітно спитав він.– Чого причепився? Давай швидше подарунки та йди собі! – різко відповіла мачушина донька.Морозко насупився й нічого не сказав.Посміхнувся Морозко й подарував дівчині також трійку сивогривих і скрині з подарунками. Та як дісталася ледарка дому, коні миттю зникли, а в скринях мачуха знайшла лише дрова й вугілля.