Казки для дітей 7–8 років

Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в тій хвилі йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього: – Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гонять, хотять мене віку збавити. Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, завдав собі на плечі на й несе. Надбігають ловці-молодці. – А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика? – питають. – Ні, не бачив. От вони й погнали далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із міха обзивається: – А що, пішли вже мої гонителі? – Пішли. – Ну, тепер випусти мене на волю! Чоловік розв’язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю! А той і говорить: – Ну, чоловіче, тепер я тебе з’їм. – Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди вирятував, а ти мене з’їсти хочеш! – А що, чоловіче! Се так у світі ведеться: старе добро забувається. Видить чоловік, що діло погане, і говорить: – Ну, коли так, то ходімо далі! Здаймося на суд. Коли суд скаже по-твойому, то нехай по-твойому й буде: з’їси мене. Пішли далі. Здибають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить: – Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Отсе я вирятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з’їсти. І розповів їй усе, як було. Кобила подумала-подумала та й мовить: – Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього із усеї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарілася і до роботи стала неспосібна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’їли. Отсе вже тиждень я тут днюю і ночую і жду не дождуся, поки прийдуть вовки й розідруть мене. Так-то, дядьку, старе добро забувається, – А бачиш, моя правда! – крикнув Вовк. Засумувався чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм іще другого суду. Вовчик пристав на се. Ідуть-ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього обертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав-подумав та й повідає: – Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зо мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому і худоби, а коли постарівся і голосу у мене не стало, він вигнав мене з обійстя, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, се свята правда! – Бачиш, на моє виходить! – крикнув Вовк. Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка. – Позволь мені ще одного суду розпитати, а тоді вже роби зо мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаєш. – Добре. Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-сестричка. – Гей, Лисичко-сестричко! – кричить їй здалека чоловік і кланяється.- Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас обох з Вовчиком. Наблизилася Лисичка, розповідає їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить. – Та не може сьому бути правда, чоловіче, аби Вовк, такий великий пан, та влізся в отсей мішок! – Але ж правда! – крикнув Вовк. – Ні, нізащо не йму віри! – уперлася при своїм Лисичка. Що вже чоловік божиться, що Вовчик запевняє, ні та й ні! – Не можу сьому вірити, хіба мені доочне покажете, як се було. – Що ж, се можна,- сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка. – Ось бач, як се було! – сказав Вовк і встромив голову в мішок. – Як то, ти хіба тілько голову встромив? – спитала Лисиця. Вовк уліз увесь у мішок. – Ну, чоловіче,- промовила Лисиця,- тепер покажи мені, як ти його зав’язував? Чоловік зав’язав. – Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотив? Чоловікові не треба було сього два рази казати. Як замахне ціпом, як почне лущити по мішку! А Лисиця ще й примовляє: – Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав? Чоловік обернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові, та й забив його на смерть. – Ну, чоловіче,- мовить Лисиця,- я тебе вирятувала від смерті. Що ж ти мені за се ударуєш? – Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей. – Добре. Пішла Лисичка-сестричка за чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок та й почав ловити курей, коли втім жінка надходить. – А що се ти, чоловіче, робиш? Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої пригоди вирятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв заплату. – Богу дякувати, що ти живий і здоров,- мовить жінка.- А щоб Лисиці давати курей, на се я ніколи не пристану. Ліпше ти всади в мішок наших двох Песиків, Лиска та Рябка, та й дай Лисиці. Подумав-подумав чоловік та й послухав жінки. Всадив Песиків до мішка, виніс за ворота та й мовить: – На ж тобі, Лисичко-сестричко, отсей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв’язуй близько села, щоб не розлетілися! Взяла Лисичка мішок, несе-несе, двигає-двигає, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі: «Дай загляну лишень, кілько там тих курей у мішку?» Розв’язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як не вискочать Лиско і Рябко та за Лисицею. Лисиця втеки щодуху, ледво-не-ледво вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переполоху, почала сама з собою розмовляти: – Ви, мої оченька, що ви робили, коли за мною ті погані собаки гнали? – Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати. – А ви, мої ноженька, що робили? – Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догонити. – А ви, мої вушенька, що робили? – Ми уважно надслухували, чи не наближаються твої вороги. – А ти, хвостище, що робив? Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість: – А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоби тебе собаки зловили. – А, то ти такий добрий,- крикнула Лисиця.- Геть мені з хати! Та й за сим словом висунула хвіст із нори, ще й кричить: – Гей, Лиско й Рябко, цу-цу! Нате вам Лисиччиний хвостик! Рвіть його! А Лиско і Рябко немов на те й чекали. Вхопили Лисиччиний хвостик, як шарпнули та витягли й цілу Лисичку з нори і тут її й розірвали.

Давним-давно жили собі король і королева, але дітей у них не було. Щодня вони сумували й зітхали:– Як же ми мріємо про дитинку!Та, скільки не мріяли, дітей у них не з’являлося.Одного разу, коли королева купалася, з води вистрибнула жаба. І, на диво, заговорила людським голосом:– Твоє бажання здійсниться. Менше ніж за рік у тебе народиться донечка.І сталося все так, як передбачила жаба: королева народила донечку. Дівчинка була такою гарною, що король не тямився від щастя. Щоб відзначити цю радісну подію, він влаштував грандіозний бенкет.На свято були запрошені всі: родичі, друзі, знайомі, а також чарівниці, щоб ті благословили новонароджену.У королівстві жило тринадцять чарівниць, але в палаці було лише дванадцять золотих тарілок для подавання страв. Тож одній із чарівниць довелося залишитися вдома.Бенкет вдався на славу, а наприкінці чарівниці почали обдаровувати новонароджену особливими дарами. Одна подарувала їй доброчесність, інша — красу, третя — багатство. Так, крок за кроком, дівчинка отримала все, про що тільки можна було мріяти.Коли свої побажання висловила одинадцята чарівниця, раптом у залу увійшла тринадцята. Ображена тим, що її не запросили, вона була сповнена гніву. Не привітавшись і не звернувши уваги на присутніх, чарівниця голосно промовила:— Коли принцесі виповниться п’ятнадцять років, вона вколеться веретеном і помре!І, ні словечка більше не промовивши, лиха чарівниця пішла геть.Всі полякались. Тоді виступила дванадцята, котра ще не висловила свого побажання. І хоч зовсім знешкодити злі чари було їй не до снаги, проте вона могла пом’якшити їх, а тому сказала:– Хай королівну спіткає не смерть, а тільки глибокий столітній сон.Король, бажаючи вберегти свою доньку від страшного прокляття, видав наказ знищити всі веретена в королівстві. Вогнем були знищені всі прядки, щоб жодна нитка долі не привела до біди.Минав час, і побажання добрих чарівниць справдилися. Королівна зростала напрочуд гарною, чесною, люб’язною і такою розумною, що кожен, хто бачив її, не міг не захоплюватися.У свій п’ятнадцятий день народження трапилося так, що король із королевою вирушили у справи, залишивши доньку саму в замку. Залишившись без нагляду, допитлива принцеса вирішила оглянути палац. Вона обійшла зали й покої, милуючись їхньою красою, аж поки не дійшла до старої вежі. Підіймаючись вузькими гвинтовими сходами, дівчина натрапила на маленькі двері, замок яких прикрашав іржавий ключ. Вона обережно повернула ключ, двері прочинилися зі скрипом, і перед нею відкрилася комірчина. Усередині сиділа стара бабуся, яка, зосереджено працюючи, пряла кужіль на веретені.– Добридень, бабусю,– привіталася королівна,– що це ви робите?– Пряду,– відповіла стара і кивнула головою.– А що це у вас в руках, що так весело крутиться? – запитала королівна, взяла в руки веретено і хотіла спробувати й собі прясти.Та ледве торкнулась вона веретена, як справдилися лихі слова чарівниці: королівна вколола собі палець. Вмить вона впала на ліжко, що там стояло, і оповив її глибокий сон. Цей сон охопив і весь замок. Король і королева, і які щойно вернулися і ввійшли до зали, раптом заснули, а разом із ними всі придворні та челядь. Поснули й коні в стайнях, і пси на подвір’ї, і голуби на даху, і мухи на стінах, навіть вогонь, що горів у печі, заснув, а печеня перестала шкварчати. Кухар, який хотів був смикнути кухарчука за чуба, щоб не ловив гав, пустив його й заснув. Вітер ущух, і на деревах перед замком не ворухнувся більш жоден листочок.А навкруги почав розростатися терен – що рік, то вище, і нарешті виріс такий високий, що закрив собою цілий палац, навіть прапора на даху не видно було.І пішла по країні поголоска про зачаровану красуню, бо так прозвали королівну, і час од часу різні королевичі намагались пробитися до палацу крізь терновий живопліт, але ніяк не могли, бо терни так міцно сплелися, наче мали руки і не пускали юнаків. Ті зависали на колючках і вмирали лютою смертю.Так минуло багато, багато років. І ось приїхав у цю країну ще один королевич і почув, як старий дід розповідає про тернову огорожу, що за нею буцімто стоїть палац, а в палаці спить прекрасна королівна і з нею разом сплять король і королева і всі придворні та челядь. Дід чув ще від свого діда, що приїздило багато королевичів і хотіли продертися крізь терни, та не могли – гинули, зависнувши на колючках.Тоді юнак мовив:– Я нічого не боюсь, крізь терни продерусь і зачаровану красуню побачу.Добрий дід хотів відрадити його, та королевич не послухався. А саме тоді й минуло сто років, і настав день, коли зачарована красуня мала прокинутись.Кущі терну, вкриті ніжним духмяним цвітом, розступилися перед королевичем, коли той наблизився, відкриваючи йому шлях до палацу, а позаду знову зімкнулися, ніби охороняючи спляче царство. На подвір’ї він побачив застиглу тишу: коні й гончі лежали у сні, а голуби на даху ховали дзьоби під крила.Увійшовши до палацу, королевич зауважив, як сон панує над усім. Мухи нерухомо застигли на стінах, кухар із піднятою рукою ніби от-от мав схопити кухарчука за чуба, а служниця сиділа, завмерши над чорним півнем, ніби збиралася його обскубти. У залі, серед сплячих придворних, на троні схилили голови зачаровані король і королева.Складаючи кроки все далі, юнак помітив, що навколо панувала абсолютна тиша, і він міг чути лише власне дихання. Нарешті він дістався вежі й відчинив двері до маленької комірчини. Там на ліжку спала чарівна королівна. Вона була така прекрасна, що королевич не міг відірвати від неї очей.Схилившись, він ніжно поцілував її. І щойно його губи торкнулися її щоки, королівна розплющила очі, прокинулася й подивилася на нього з привітною посмішкою. Вона підвелася, і разом із нею пробудилися всі: король із королевою, придворні, кухар, служниця — усе зачароване королівство ожило. Усі з подивом і радістю озирали одне одного, повертаючись до життя.Пробудилися надворі коні й зацокали копитами, посхоплювались гончаки й замахали хвостами. Голуби на даху повиймали голови з-під крил, озирнулися навкруги й полетіли в поле. Стали повзати мухи по стінах, спалахнув у печі вогонь, і кухар дав такого ляпаса кухарчукові, що той аж заревів. Служниця вмить доскубла півня.А незабаром королевич і королівна взяли шлюб. Вони справили пишне-препишне весілля і жили щасливо аж до самої смерті.

Привіт! Мене звати Джиміні Цвіркун.Сьогодні я поділюся з вами дивовижною історією, яка трапилася зі мною багато років тому.Все почалося в затишному будиночку доброго майстра на ім’я Джеппетто. Він був талановитим різьбярем: його руки могли створити з дерева все, що завгодно — від шаф і сервантів до чарівних годинників із зозулею. Жив Джеппетто сам, але йому ніколи не було нудно. У його домі мешкали кіт на ім’я Фігаро та золота рибка Клео.Та хоча Джеппетто мав таких милих друзів, йому все ж бракувало справжньої компанії. Одного дня він вирізьбив із шматка сосни ляльку, схожу на справжнього хлопчика, і назвав її Піноккіо.— Якби ж Піноккіо став справжнім хлопчиком, — подумав Джеппетто, дивлячись на свій витвір. — Я завжди мріяв про сина.Тієї ночі, лежачи у ліжку, він поглянув у небо, і його погляд зупинився на яскравій зірці, що падала.— Дивись, Фігаро, падаюча зірка! — вигукнув Джеппетто і швидко додав: — Кажуть, вона може здійснити найзаповітніші мрії.Потім він усміхнувся і пробурмотів: — Хіба це можливо? Просто казки…І незабаром поринув у сон, не підозрюючи, що цієї ночі його бажання почне збуватися.А вночі, поки Джеппетто, Фігаро та Клео спали, у відкрите вікно влетіла Блакитна Фея.— Я тут, щоб виконати бажання Джеппетто, — прошепотіла вона і м’яко торкнулася Піноккіо своєю чарівною паличкою. Потім Блакитна Фея глянула на мене.— А тобі, Цвіркуне Джіміні, доведеться попрацювати з совістю Піноккіо. Зроби так, щоб він став сміливим, чесним, добрим, і колись він перетвориться на справжнього хлопчика.Піноккіо одразу почав рухатися, вертітися на всі боки. Його рухи були незграбними, і він наробив чимало шуму. Цей гамір розбудив Фігаро та Джеппетто. Старий не вірив своїм очам.— Подивися, Фігаро! Моя дерев’яна лялька ожила! — вигукнув Джеппетто. — Дивись, вона танцює та співає, як справжній хлопчик!Джеппетто сяяв від щастя. Він обіймав і цілував Піноккіо, повторюючи: — Мій хлопчику, мій хлопчику! Нарешті й у мене є син! І хоча ти зроблений із дерева, для мене ти завжди будеш справжнім сином.Наступного ранку Джеппетто звернувся до Піноккіо: — Сьогодні ти підеш до школи. Тобі потрібно стати розумним, як інші діти.Піноккіо зрадів, почувши це, і весело поскакав вулицею в напрямку школи.На його шляху під аркою стояли двоє хитрунів, щось перешіптуючись між собою. Це були відомі міські злодії: пронира-лис Чесний Джон і його спільник, худий та голодний кіт Гідеон.— Глянь на дерев’яну ляльку, он там, — сказав лис, прищуривши очі. — Вона рухається без жодної мотузки. Що думаєш, друже? Чи не заробити нам на ній чесний золотий, га?— Давай поговоримо з ним, – відповів кіт.— Доброго дня, хлопче, — привітав Піноккіо Чесний Джон. — Сьогодні в тебе щасливий день, ти вчасно опинився в нашому місті. Ходімо з нами, і я обіцяю тобі, ти станеш артистом всесвітнього відомого лялькового театру Стромболі!— Лялькового театру! —захоплено вигукнув Піноккіо. — Як би мені цього хотілося… Але мені треба йти до школи.— Дурниці, — махнув рукою лис, — твоя школа зачекає.Так Піноккіо потрапив до лялькового театру Стромболі, де його виступ викликав захоплення у глядачів.Заглянувши до театру, я побачив огрядного директора, Стромболі, який гримів: — Співай, Піноккіо, співай!І Піноккіо, щосили стараючись, заспівав: — Я без мотузок, я сам собі пан, Голова крутиться, як хочу я сам. Був дерев’яним, став живий, Хто ще такий веселий і гнучкий? Я не іграшка, не на повідку, Свободу свою нікому не віддам, Я сам собі господар, я справжній Пан! Публіка шаленіла від захвату, обсипаючи його монетами.— Що ж, він, здається, мене більше не потребує, — подумав я з сумом. — Піду до Джеппетто і повідомлю йому, що Піноккіо, ймовірно, не повернеться.— Прекрасно, прекрасно! — вигукнув Стромболі, обіймаючи Піноккіо. — Ти справжня золота жила! Ми виступатимемо по всьому світу!— О, звісно! — закивав головою Піноккіо. — Але спершу я маю повернутися до свого батька. Завтра я обов’язково прийду.— Ну ні, друже! — прогарчав Стромболі, схопивши його за руку. — Ти залишишся тут!Перш ніж Піноккіо встиг щось відповісти, Стромболі кинув його у стару пташину клітку та зареготав: — Тут тобі і місце! Ха-ха-ха!Я почув, як Піноккіо голосно кликав мене: — Джіміні! Джіміні! Допоможи! Стромболі схопив мене і посадив у клітку!— От як… Краще б тобі піти до школи! Добре, я спробую відкрити замок.Але замок виявився занадто великим та міцним. Минув час, і ми з Піноккіо все більше впадали у відчай.— Дивись! — раптом закричав Піноккіо і показав на вікно. – Падаюча зірка! До нас летить Блакитна Фея.За мить Голуба Фея залетіла у фургон.— Що трапилось? – запитала вона.І тут Піноккіо збрехав, що дорогою до школи на нього напали якісь чудовиська і засунули його в мішок. І чим більше він брехав, то довшим і довшим ставав його ніс.— Піноккіо, ну скажи правду, може, Блакитна Фея дасть тобі ще один шанс!І тоді він розповів, як все було насправді.— Гаразд, заради старого доброго Джеппетто я тебе звільню, — сказала Блакитна Фея. — Але пам’ятай: хлопчик, який не хоче бути слухняним, може залишитися дерев’яним на все життя.А в цей час лисиця Чесний Джон і кіт Гідеон сиділи в шинку і обговорювали угоду зі Стромболі.— Ха, та ви отримали за хлопця жалюгідні копійки, — сказав хтось.То був візник, що піднявся з-за свого столу.— Я плачу за маленьких хлопчиків значно більше.— Набравши повну карету неслухняних хлопчиків, я відвожу їх на Острів насолод, а звідтам вони повертаються віслюками. Ха-ха-ха!Ми з Піноккіо бігли додому, до Джеппетто. На жаль, я обігнав його і не помітив, як лис Чесний Джон і кіт Гідеон схопили малюка.— Так-так, юначе, — сказав лис. – Не схоже, щоб ви дуже хотіли ходити до школи.— Ні, я хочу, але спочатку я маю зайти додому, побачити тата, — відповів Піноккіо.— Нісенітниці, — гаркнув лис. — Подивися на себе: ти блідий, у тебе температура, тобі терміново треба відпочити на Острові насолод.— Острів насолод? — Протягнув Піноккіо. — Звучить чудово!І він дав двом розбійникам посадити себе в карету, забиту іншими хлопцями. На щастя, я встиг застрибнути на задок карети. Ми довго їхали, а потім пливли більшу частину ночі, поки, нарешті, не досягли Острова насолод.Острів був схожий на гігантський парк розваг з американськими гірками і різною їжею, але тільки дуже шкідливою. Діти набирали собі солодощів, чіпсів, плавали річкою з лимонадом, що протікала між горами з морозива.Піноккіо потоваришував із забіякою та хуліганом на прізвисько Фітіль. Він увесь час бешкетував ламав речі, і Піноккіо вирішив у всьому наслідувати його.Я знайшов їх граючими у більярд. Якраз настала черга Фітіля бити по кулі, як раптом з ним сталося жахливе перетворення.Він перетворився на осла і з ревом кинувся навтьоки.Піноккіо було хотів посміятися, але те саме почало відбуватися і з ним. Спочатку у нього виросли довгі ослячі вуха, потім з’явився хвіст.— Піноккіо, швидше! — закричав я. — Стрибай у воду, можливо, це зупинить чари!На щастя, вода частково допомогла. Ослячі вуха й хвіст почали зникати, але ми були втомлені, змучені та налякані.Коли ми повернулися додому, нас чекало розчарування — будинок був порожнім. Джеппетто, Фігаро і Клео зникли. Ми зазирнули у вікно, але не побачили ані душі.Раптом через вікно влетів аркуш паперу. Це був лист: “Джеппетто вирушив у море на пошуки Піноккіо. Але його корабель проковтнув жахливий морський кит, відомий як Жах Глибин. Джеппетто, Фігаро та Клео опинилися всередині китового живота. Вони чекають, сподіваючись, що кит відкриє рот і дасть змогу зловити трохи риби, адже вони давно нічого не їли та голодують.” — Давай, Джіміні, ми мусимо його врятувати! — вигукнув Піноккіо.Ми стояли на високій скелі біля океану. Піноккіо прив’язав до свого ослячого хвоста важкий камінь, щоб швидше опуститися на дно.І за секунду ми вже опинилися в морських глибинах.— Куди ж нам іти?— Дивись, там плаває риба тунець. Кити люблять смакувати тунцями, давай підемо за ним, — запропонував Піноккіо.Раптом щось ніби потягло нас крізь товщу води. Це кит розтулив свою пащу і заковтнув тунця. Ми пішли за рибою і побачили Джеппетто, який рибалив з човна.Джеппетто витяг своєю вудкою Піноккіо. Які ж вони були раді зустрічі.— Сину мій, синочку! Я вже думав, що тебе ніколи більше не побачу.— Татку, я так за тобою нудьгував! Я тебе ніколи більше не залишу!— А що в тебе з вухами? – спитав Джеппетто. — І що то за хвіст?— Я тобі пізніше розповім,— відповів Піноккіо.— Спочатку нам треба вибратися звідси. І я знаю, як це зробити: ми зробимо з човна пліт, а частину, що залишилася, підпалимо.—Ти хочеш розвести вогонь? —запитав Джеппетто.— Так, тоді Чудовисько пчихне і виплюне нас назовні.Джеппетто міцно притискав до себе Фігаро й Клео, я вчепився за Піноккіо, і раптом це сталося. З оглушливим: “А-а-а-пчхи!” ми вилетіли з горлянки страшного кита й опинилися посеред нескінченного моря.Джеппетто зовсім не мав сили триматися на плаву.— Бережи себе, Піноккіо! — прокричав він.Але Піноккіо, не вагаючись, схопив батька за комір і щосили поплив до берега.Коли вони дісталися суші, змучений Піноккіо впав на пісок і втратив свідомість.Джеппетто, хоч і знесилений, зібрав усі сили, щоб принести Піноккіо додому. Він поклав його в ліжко й не міг стримати сліз.— Прощавай, мій хлопчику, — промовив Джеппетто, схилившись над сином. — Ти віддав усе, щоб урятувати мене.Та раптом сталося диво. Піноккіо огорнуло яскраве сяйво, і його дерев’яне тіло почало змінюватися. Перед Джеппетто стояв не дерев’яний хлопчик, а справжня, жива дитина.Піноккіо підвівся, його очі засяяли, а на обличчі розцвіла радісна усмішка.— Синку! Мій справжній сину! — вигукнув Джеппетто, обіймаючи його з невимовною радістю.Обіцянка Блакитної Феї здійснилася: “Якщо ти будеш сміливим, добрим і чесним, ти станеш справжнім хлопчиком.”

Жив колись король, у якого було дванадцять доньок. Усі вони були прекрасними, наче квіти, а наймолодша була особливою красунею. Вони жили разом у великій кімнаті, де ночами спали в своїх ліжках. Але щоранку король зауважував, що їхні черевички були зовсім стоптані, ніби дівчата всю ніч танцювали.Король дивувався цьому та оголосив: – Хто дізнається, де мої доньки танцюють вночі, той може обрати одну з них за дружину та стане моїм спадкоємцем. Якщо ж хтось спробує й не розгадає таємницю за три дні та ночі, то втратить голову.Багато сміливців приходило спробувати свої сили, але ніхто не зміг розгадати, де принцеси проводили ночі.Одного дня прийшов старий солдат. Його поранили у війні, і він більше не міг служити. У нього не було ані грошей, ані дому, але він вирішив спробувати щастя. У дорозі він зустрів стареньку жінку, яка спитала, куди він іде.– Хочу дізнатися, де королівські принцеси танцюють ночами, – відповів солдат. – Або розбагатіти, або загинути.– Це не так уже й складно, – мовила жінка. – Ось тобі чарівний плащ. Якщо надягнеш його, станеш невидимим і зможеш слідкувати за принцесами. Також тобі слід не пити вина, яке вони тобі запропонують, бо воно присипляє.Солдат подякував і вирушив до замку.Солдат прийшов до короля та заявив, що спробує розгадати таємницю принцес. Його прийняли, і вночі провели до кімнати, що була поруч зі спальнею дівчат. Перед сном старша принцеса принесла йому келих вина, але солдат, пам’ятаючи пораду старенької, лише зробив вигляд, що випив, а сам вилив напій у квітковий горщик. Потім ліг у ліжко та прикинувся, ніби заснув.Принцеси сміялися, шепочучи одна одній: – Цей не розгадає нашої таємниці!Старша принцеса підійшла до ліжка солдата, нахилилася над ним і сказала: – Він спить так міцно, як і всі інші.Потім дівчата почали вдягати свої найкращі сукні та прикрашати волосся, готуючись до танців. Наймолодша принцеса занепокоїлася: – Щось не так, мені здається, що сьогодні нас викриють!– Ти що, дурненька? – відповіла старша. – Усі вже заснули, і цей теж!Коли принцеси закінчили збиратися, старша підійшла до свого ліжка й тричі постукала по ньому. Ліжко повільно відсунулося, і відкрився таємний хід під підлогою. Принцеси по черзі спустилися вниз, а солдат тим часом накинув чарівний плащ і пішов слідом, невидимий для них.Дівчата спускалися довгим коридором, доки не опинилися в чарівному лісі, де всі дерева мали срібне листя. Солдат зламав гілочку одного дерева, і гучний тріск налякав наймолодшу принцесу.– Що це було? – злякано спитала вона.– Напевно, лише вітер, – запевнила старша сестра. Далі вони дійшли до лісу, де дерева були з золотим листям, а потім – з діамантовим. Солдат у кожному лісі ламав по гілочці, аби мати доказ. Зрештою, вони дійшли до озера, де на кожну принцесу чекав човник із принцом. Всі сіли в човни й попливли до величезного замку, де почалися розкішні танці.Солдат також пішов у замок, і хоча він був невидимим, принцеси відчували щось незвичайне. Принци дивувалися, чому їхні човни стають важчими, а солдат сміявся про себе.Принцеси танцювали всю ніч безперестанку, доки їхні черевички не стали зовсім стоптаними. Потім вони повернулися тим самим шляхом додому. Солдат непомітно випередив їх і ліг у своє ліжко, наче нічого не сталося.На наступний ранок король викликав солдата до себе й запитав: – Ну що, ти дізнався, куди ночами ходять мої доньки?Солдат поклонився і відповів: – Так, ваша величносте.Король був здивований, але вирішив вислухати історію солдата. Той розповів про чарівний підземний хід, срібний, золотий та діамантовий ліси, човники з принцами та замок, де принцеси танцюють усю ніч, поки не стопчуть черевички. На доказ своїх слів солдат показав гілочки з чарівних дерев і стоптані черевички принцес.Принцеси, зрозумівши, що їх викрито, не мали іншого вибору, як зізнатися в усьому. Король, дотримуючись обіцянки, сказав солдатові: – Тепер ти можеш обрати одну з моїх доньок собі за дружину!Солдат подумав і обрав найстаршу принцесу, адже вона була найрозумнішою. Король благословив їхній шлюб, і скоро відбулося гучне весілля.Що ж до принців із підземного замку, то вони більше ніколи не з’являлися. А підземний хід закрили назавжди, щоб таємні пригоди принцес залишилися в минулому.Солдат і його нова дружина жили довго й щасливо, а королівство стало ще щасливішим, адже таємниця була розгадана.Кінець.

Був собі раз Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, і задумали вони взятися чесно на хліб працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи – ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що там бог дав, а щоби в полуднє не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі, перехрестившися, та й до роботи. Коплють, коплють, та Лисиці швидко навкучила чесна праця. Нібито копле, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло: – Гуп-гуп-гуп! – Зараз, зараз, сватоньку,- скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й забирається йти. – А куди ти, Лисичко? – питає її Вовчик-братик. – Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе. – Та чого? – Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму. – Га, коли так, то йди, тілько не барися. – Я заразісінько верну! – мовила Лисичка.- Копли собі свій загонець, я тебе здогоню. Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав’язувала, пооблизувалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом – звичайно, кума. – А що, вже по хрестинах? – питає Вовчик. – Та вже,- мовить Лисичка. – А що там бог дав? – Хлопчика. – А як же його охрестили? – Початочок. – Ото ім’я! Я ще й не чував такого,- мовив Вовчик, Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи. Може, так минула година, а може, й дві,- знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить: – Зараз, сватуню, зараз! – А то що, Лисичко? – питає Вовчик. – Та, бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить. – Ну що, коли просить, то йди, тілько не барися. – Я заразісінько, Вовчику! – мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденку вже мало що й лишилося, та й вертається до Вовчика. – О, ти вже тут! Уже по хрестинах? – Та вже. – А що ж там бог дав? – Та дівчинку. – А як її охрестили? – Серединка. – Ото! Я ще й не чував такої назви,- дивувався Вовчик. – У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи. Попрацювали знов з годину, і знов Лисичці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить: – Іду, сватоньку, йду! – Та куди йдеш, Лисичко? – Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить? – Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? – мовив Вовчик. – Бо мене дуже любить, Вовчику. – Ну, то йди ж, а не барися, треба роботу кінчити. – Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю. Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика. – А що, вже по хрестинах? – Та вже. – А що там бог дав? – Хлопчика. – А як же його охрестили? – Остаточок. – Ну, що ж, нехай здоров росте. Копали так, копали, аж ось уже й полудне. Вовчик давно зголоднів, та все якось стидається признатися, а далі кинув мотику та й каже: – Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати? – Певно, що пора, Вовчику-братику,- мовить Лисичка, а сама нібито копле, пильнує роботи. – А ти ж не голодна? – Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там на хрестинах погостили. Пішов Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди се Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала! – А, так ти така, погана Лисице! – скрикнув Вовчик.- Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю! Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам знати та до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить: – Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене. Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота. – Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну. Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ божий. Не похопилася Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, Вовк, почувши, що щось зачепив, так тягне, що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати: – Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думаєш, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни! Почувши се, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь. – Ай, ай, ай! Моя ноженька! – закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.

З неба летіла додолу сніжинка. Вона була ніжна, легка, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги і її затопчуть». Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати. Хлопчик простягнув долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.

Вовчик-братик і Лисичка-сестричка хитрили, поки хитрили, грішили, поки грішили, а далі стали та й кажуть: – Годі нам грішити! Треба покаятися. Ходімо на прощу аж за море, аби відмолити свої гріхи. Ходімо, то й ходімо. Зібралися, йдуть. Ішли, йшли, аж надибали Осла, що пасся на пасовиську. – Здоров був, Ослику-братику! – промовили до нього. – Здорові були, люди божі! – відповідає Осел. Стали вони, ласо позирають на Осла, а далі Лисичка й мовить: – А може би, ти, Ослику-братику, пішов з нами в дорогу? – А куди ж вас господь провадить? – На прощу в далеку заморську країну. – Що ж, я готов іти з вами. – Ходи, синку, ходи,- поважно мовить Вовк,- з нами тобі безпечно буде, і розмова приємна по дорозі. Чи довго вони там ішли, чи коротко, досить, що в найкращій згоді прийшли аж над море. Тут зараз Лисичка сюди-туди звинулася, знайшла кораблик, прип’ятий до берега, і гукнула на своїх. Посідали на кораблик, відв’язали його і пустилися плисти. Осел веслує, Вовк рулює, а Лисичка вітрил пильнує. Все їм так справно йде, аж душа радується. Пливуть вони, пливуть, ба вже Вовк і Лисичка здорово поголодніли. Ослові байдуже; в кораблику на дні було настелено листя та соломи, от він і жує собі помалесеньку і веслує так, що аж піна бризкає. – Слухайте,- говорить Лисичка.- Отсе ми при божій помочі серед моря, та хто його знає, чи доведеться нам доплисти до цілі? – Бог ласкав,- мовить Осел і гребе далі. – Так-то так, і я так думаю,- мовить Лисичка, похитуючи головою,- та що, коли ми дуже прогнівили його, милосердного. – А то чим? – скрикнули в один голос Вовк і Осел. – Забули висповідатися, поки виплили на море. Хіба не знаєте, який є звичай у побожних людей? – Ай, ай, ай! – скрикнув Вовк.- Правда твоя, Лисичко! Гріх великий! Ану ж прийде буря і потопить нас, то що тоді буде? Не тілько тілом, але й душею загинемо на віки вічні. – Що ж його робити? – питає стурбований Осел. – Знаєте що,- мовить Лисичка,- сповідаймося одні одним на голос і відбудьмо покуту кождий за свої гріхи, ачень бог нам відпустить. Ти, Вовче, сповідайся мені, я буду тобі, а Осел нам обом. – Добре! – мовить Вовк.- Тяжкі мої гріхи, Лисичко-сестричко. Коли бувало ввірвуся до кошари, то не ріжу одну Вівцю або дві, щоб наїстися, але замордую десять, двадцять із самої лютості. – За такий гріх, Вовчику-братику, мусиш три дні постити і поклони бити. Та й мої гріхи не легші. Коли бувало влізу до курника, то не душу одну курку або дві, щоб наїстися і дітей погодувати, але видушу десять, двадцять із самої злої волі. – О, за такий гріх, Лисичко-сестричко, мусиш чотири дні постити і поклони бити. А ти, Ослику-братику, чим бога образив? – Пригадую собі,- мовив з сокрушенним серцем Осел,- що раз мій господар запряг мене до візка і цілий день возив мною гарбузи, дині, моркву, огірки і всяку ярину з огороду. Отоді-то з візка впав один огірок, я схилився, підняв його і з’їв. Більше не можу собі пригадати нічого. – Ой грішнику темний! – у один голос завили Вовк і Лисичка.- Та се ж страшенний гріх! Хіба ж тобі позволено їсти огірки? Се ж ти найголовнішу заповідь переступив і за се нема для тебе ніякої покути, хіба смерть. Поміркував Осел, куди воно річ іде, та й каже: – Га, коли смерть, то смерть. Нехай хоч своєю смертю спокутую свій гріх. Та одного тілько мені жаль. Вибираючися в дорогу, я закопав на полі під каменем великий скарб, то шкода, щоби він так і пропав. Коли б ви, люди божі, видобули його та роздали на святі церкви, на служби божі та на милостиню за мою душу! – Добре, Ослику-братику, добре,- мовив Вовк,- зробимо все, що кажеш, тілько розкажи нам, де лежить той скарб і по чім пізнати його схованку? – Він лежить недалеко того місця, де ви мене здибали, а пізнати схованку по камені, що ним завалена нора. На тім камені видовбаний такий самісінький знак, як ось тут у мене на лівому копиті. Придивися йому добре, то зараз пізнаєш. Підняв Осел ліву задню ногу, а Вовк нахилився, щоби поглянути, що там за знак на копиті. Та в тій хвилі Осел як не замахне ногою, як не фрасне Вовка копитом у зуби, аж Вовк перекинувся і стрімголов бабахнув у море. Там ще не встиг отямитися, а вже було по нім. А Лисичка, бачачи, що сталося з Вовком, з великого переляку аж підскочила, та так нещасливо, що й сама впала в море і втопилася. А Осел плив, плив, поки не доплив щасливо до берега.

У полі працювали Віл і Садівник. Віл, запряжений в плуг, орав поле. Повільно сунув він по землі — тягнути було нелегко. Та Віл звик коритися господареві. Він знав: як тільки стане, то господар боляче вперіщить його батогом та ще й сіна дасть менше увечері. А Садівник скопав невелику кам’янисту грядочку, підготував на виноградник. Віл уранці чув розмову господаря й Садівника. Тоді Садівник сказав: «Ця кам’яниста грядка навіть волові не під силу». Тепер Віл вухам своїм не вірить: копає Садівник грядку й співає. Із нього піт тече, а він співає, і очі у нього веселі, радісні. — Садівниче, тобі важко? — питає Віл, порівнявшись із ним. — Ой, як важко… — відповідає Садівник. — То чого ж ти співаєш і очі у тебе такі радісні? — Бо я бачу цю мертву кам’янисту діляночку вже скопаною. Бачу на ній виноградні грона. Бачу радість в очах людей. — Як же ти все це бачиш? — питає здивований Віл. — Цього ж немає. — Якби людина бачила тільки те, що є, вона не була б Людиною. Людина бачить своє майбутнє. — Навчи мене, Садівниче, бачити те, чого ще немає. — Добре, — каже Садівник, — зараз я визволю тебе з хомута. — Але ж без хомута й батога я не зможу працювати, — благає Віл. Садівник тільки розвів руками й подумав: «Той, кого заставляють працювати хомут і батіг, не може бачити майбутнього». Та він цього не сказав, бо Віл все одно нічого б не збагнув.

У далекому небі жила маленька Зірочка. Вона була найяскравішою на своєму небосхилі, але почувалася дуже самотньою. Щоночі вона світила для інших — для мандрівників, які шукали шлях, для закоханих, які загадували бажання, і для дітей, які дивилися на зоряне небо перед сном. Та ніхто не знав, як сильно Зірочка прагне знайти того, хто зрозуміє її серце.Одного разу вона помітила на землі хлопчика, на ім’я Лука. Він сидів біля озера і грав на сопілці, його мелодія піднімалася прямо до неба. Зірочка відчула, що музика торкається її душі, і вперше їй захотілося не просто світити здалеку, а стати ближче до землі.— Лука, — прошепотіла Зірочка, — я хочу побачити світ, про який ти співаєш. Допоможи мені зійти з небес.Лука, почувши тихий голос, підняв голову.— А як же ти допомагаєш мандрівникам? — запитав він. — Без твоєї яскравості вони заблукають.— Якщо в моєму серці буде любов, я засяю ще сильніше, — відповіла Зірочка. — Але для цього мені потрібно дізнатися, що таке любов.Лука замислився. Він хотів допомогти Зірочці, тому запропонував їй одне рішення:— Щоночі я гратиму тобі мелодію. Вона розкаже про радість, сум, щирість і віру. Можливо, у цій музиці ти знайдеш відповіді.Зірочка погодилася. Щоночі Лука сідав біля озера і грав для неї. У його мелодії були різні історії: про пташку, яка віддала останній шматок хліба іншій, про стареньку бабусю, яка ділилася теплом із чужими дітьми, і про матір, яка стояла на холодному вітрі, аби захистити свого малюка.Зірочка слухала й зрозуміла: любов — це не лише почуття, це дії. Це тепло, яке ти даруєш іншим, навіть якщо тобі самій важко.Одного дня вона заговорила до Луки:— Дякую тобі, тепер я знаю, що любов живе у кожному, хто готовий поділитися світлом свого серця. Я повернуся на небо, але тепер я сяятиму яскравіше, щоб кожен зміг знайти свою дорогу. Коли Зірочка знову піднялася на небосхил, вона світила так сильно, що її помітили всі мандрівники. Лука теж дивився на неї знизу і грав свою музику, знаючи, що їхня дружба та тепло залишаться назавжди. Мораль казки: Любов — це світло, яке народжується, коли ми даруємо щось важливе іншим. Вона живе у наших вчинках, щирих словах і бажанні підтримати ближніх.