Казки для дітей 7–8 років

Був собі раз у господаря Пес, що жив у великій приязні з Вовком. Зійдуться бувало на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те: Пес оповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові подає лісові новини. Раз якось говорить Вовк до Пса: – Слухай, Гривку. Я чув, що у твойого господаря Свиня має молоді. – Се правда. Дванадцятеро поросят привела. Гарні такі, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися. – Ай, ай, ай! – зацмокав Вовк.- Аж мені слина на язик набігає. Дванадцятеро, мовиш? Ах, мушу ще сеї ночі навідатися до них. – Ні, Вовчику,- мовив Пес.- Не чини сього! Тямиш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелями, я тобі буду розповідати все, що є нового в селі, але ти зате не смієш ніколи ходити до мойого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій приязні амінь. – Е, що,- мовив Вовк,- про таку дурницю мали б ми сваритися? Адже дванадцятеро поросят! Навіть значно не буде, як я одно або двоє схрупаю. – Ні, Вовчику,- остерігав Пес,- не ходи до нас! Готова бути біда. – Яка біда? Не бійся! Я так легесенько залізу до хліва, так делікатно там справлюся, що ніхто й не почує. – Але я почую. – Ти? Але ж надіюсь, що ти будеш тихо, що не схочеш видавати свойого приятеля. – Добре тобі говорити! – сумно мовив Пес.- Не видавати приятеля! Але ж господар ще більший мій приятель, дає мені їсти, то як же мені байдуже дивитися на його шкоду. І що він скаже мені потому? – Роби як знаєш,- мовив Вовк,- а я мушу до твоїх свиней навідатися і раджу тобі бути тихо. Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й суне просто до хліва. Побачив се Пес та й міркує собі: «Що маю робити? Зажду троха. Коли Вовк справді справиться тихо, то нехай собі робить що хоче. Але при найменшім крику в хліві і я не буду мовчати». І справді, ледве Вовк крізь шпарку пропхався до хліва, почула його Свиня та й як закричить! Поросята собі як не завищать, а Пес, почувши се, як не загавкає, як не завиє! Посхапувалися господарі та до хліва, аж там Вовк. Кинулися на нього і, поки неборак успів назад шмигнути крізь шпарку, всипали йому такого бобу, що пару день нікуди не ходив, тільки лежав у лісі та вилизувався. Пес не ходив уже на край лісу з Вовком на розмову, але по якімось часі Вовк сам вечором прийшов до нього, станув за ворітьми та й мовить: – Ага, Гривку! Такий-то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобі сього! – А хіба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мойого господаря? – мовив Гривко. – А хіба я не велів тобі мовчати? – огризнувся Вовк. – Але ти казав, що справишся тихо в хліві, тямиш? Поки було тихо, я мовчав. А пощо ж ти зайшов собі в сварку зі Свинею? – Та який там біс заходив з нею в сварку? – люто буркнув Вовк.- Ледво я до хліва, а вона в крик. Але я не я буду, коли їй се подарую. Слухай, Гривку, не роби дурниць! Дай мені слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогодні вночі до Свині в гостину. – Про мене, приходи,- мовив Гривко,- тілько пам’ятай, щоб у хліві було тихо. Скоро там найменшого гармидеру наробиш, я не можу довше мовчати. З тим Вовк і пішов, а опівночі суне знов до хліва. Але Гривко не дурний був і шепнув Свині, щоб не спала і малася на осторозі, бо Вовк обіцявся навідатися до неї. Ще Вовк і голови не встиг просунути в шпарку, а вже Свиня з поросятами наробила в хліві такого репету, а Гривко так жалібно почав вити під хатніми вікнами, що Вовк чимдуж мусив драпцювати до лісу. Знов минуло кілька день. Гривко не виходив під дуба на розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свині навідуватися. Аж одного вечора дивиться Гривко – стоїть Вовк за воротами і махає до нього. Підійшов ближче. – А що, Гривку,- мовить Вовк ніби ласкаво,- чому не виходиш під ліс? Забув про старого приятеля? Не кортить тебе побалакати? – Не кортить,- мовив Гривко. – Ах ти, Юдо! Ах ти, Скаріоте! – крикнув на нього Вовк.- Ти думаєш, що я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти остеріг Свиню? Але чекай, вийдеш ти мені колись за ворота, а вже я не я буду, коли не підстережу тебе! А тоді будь певен, поти твойого життя! – Га, що ж діяти,- мовив Гривко.- Раз мати родила, раз і вмирати треба. Я то й знав, що наша приязнь не довговічна. Але пам’ятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти і підвести на біду. – Ах ти, собаче покоління! – лютував Вовк за ворітьми.- Ти ще смієш мені грозити? Зараз мені ладься зо мною на війну! Побачимо, чия візьме. Віднині на третій день маєш мені ставитися зі своїм лицарством коло дуба на поляні. Розумієш? А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої буди і розірвемо на шматочки. З тим Вовк і пішов. Прибігши до лісу, він подався просто до ведмежої гаври, а ставши перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й мовить: – Слухайте, вуйку Бурмило, я до вас з великою просьбою. Зайшла у мене сварка з Псом Гривком, і я видав йому війну. Так чи не були б ви ласкаві станути мені до помочі? – Розуміється, розуміється, що стану! – відповів Ведмідь.- Сьому драбузі варто вже раз доїхати кінця. Радісний побіг Вовк далі і здибав дикого Кабана. – Слухайте, стрику Пориличу,- мовив Вовк.- Станьте мені до помочі! За три дні у мене велика війна з Псом, то я збираю щонайчільніше лісове лицарство. – Гаразд, гаразд,- мовив Кабан.- Стану напевно. На третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба, дожидаючи противника. Тим часом Пес Гривко тяжко зажурився, почувши, як Вовк визиває його на війну. «Що мені на світочку божім робити? – думав він собі.- І яких мені лицарів кликати на сю війну? Ні, мабуть, доведеться-таки пропасти». Отак думав бідний Гривко день, думав другий день і нічого не міг видумати. Вже й їда його не береться, звісив голову і ходить мов сам не свій. – Ей, Гривку, а тобі що таке? – окрикнув його Кіт Мурко, його добрий товариш і приятель. – Ет, що тобі говорити! – нерадо мовив Гривко.- Нещастя моє, та й годі, і ти, певно, не поможеш мені. – Ну, говори, говори! – настоював Мурко.- Поможу, не поможу, а бодай розважу твою тугу. Гривко розповів Муркові про свою пригоду з Вовком. – Не турбуйся, братику,- мовив Мурко.- Я тобі стану до помочі. Іди тілько поклич іще Гусака і Качура, то маю надію, що ми не постидаємося в тій війні. Послухав Гривко розумної ради, запросив Качура і Гусака, а ті обіцяли йому свою поміч у війні. Настав умовлений день. Ще не світ не зоря, вирушив Гривко зі своїм лицарством на війну. Передом іде Гусак і гегає в одно, точнісінько мов у барабан б’є: тра-та-та! тра-та-та! За ним рядом машерують Гривко і Мурко, попіднімавши вгору хвости, мов вояки карабіни, а ззаду йде Качур та все головою до землі нипає і розсудливо приговорює: так-так-так! так-так-так! Вовк тим часом, дожидаючи ворогів, звелів Ведмедеві вилізти на дерево і уважати на прихід ворожого війська та сповістити решту товариства, яке воно. Лис Микита став напереді і підняв свій хвіст як фану; Вовк стоїть під дубом, а Кабанові веліли заритися в купу листя і там сидіти в засідці, щоби в рішучій хвилі міг наробити постраху між ворогами. Ось показалося вороже військо. – Слухайте, братчики! – говорить з дерева Ведмідь.- Ідуть уже, йдуть наші вороги! Та й страшні ж! Попереду барабанщик іде – чуєте, як барабанить? – Чуємо,- з острахом промовили лицарі. – А за ним ідуть два люті стрільці з карабінами. – Ой лишенько! – скрикнули в один голос Вовк і Лис.- Буде по нас! – А ззаду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духу додає, мабуть, кулі за ними збирає та все вниз показує і говорить: так-так-так! – Ой, се він на мою душу важить! – простогнав Кабан, лежачи під листям. – Що ж робити, братчики? – промовив Вовк.- Негарно ж нам утікати з війни, навіть не трібувавши бою. Ану, тілько сміло на них! Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рушається і шелестить серед листя, подумав, що се Миш, і щодуху кинувся туди. Тим часом се був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам про те не знаючи, рушав хвостом. Своїми острими пазурами впився Кіт Кабанові в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з перестраху і з болю, Кабан заквичав страшенно і кинувся тікати. Тоді Кіт, ще дужче переляканий, запрускав, згорбився, мов стріла, скочив на дуба і поліз догори деревом. – Ой господи! – скрикнув Ведмідь, що згори слідив за ходом битви.- Се ж, мабуть, смерть моя лізе! І він поперся і собі ж горі деревом, тікаючи від лютого ворога, але швидко підхопився на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягаря, вломилася, і бідний вуйко, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, і тут не було коли довго спочивати! Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив – щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Неборака Лис шарпнувся щосили і, лишивши хвіст у Гривкових зубах, шурнув щодуху. В тій хвилі гепнув і Ведмідь з дерева і, хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на рівні ноги та й попер у ліс. Розуміється, що по такім страшнім розгромі всього лицарства не лишалося й Вовкові нічого, як дати ногам знати. Отак-то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу побіду над Вовком, а отрубивши її як слід і постоявши трохи на поляні, пішли радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої гаври і почали пригадувати, які-то страховища перетерпіли вони в тій війні. – Е, не штука було побідити нас, маючи два карабіни! – мовив Вовк. – А мені, братчики, адіть, який шмат хвоста мечем відсікли! – мовив Кабан. – А я не інакше міркую, тілько на мене кинули бомбу, що так мені весь хвіст гладко відчикрижила! – говорив Лис Микита. – А я й не тямлю, що зо мною було,- стогнав Ведмідь.- Те тілько тямлю, що я перший і остатній раз в житті пробував літати! Хай йому цур! Летіти ще сяк-так, але сідати дуже погано.

Був собі в однім лісі Медвідь, та такий дужий та лютий, що не приведи господи! Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибле: одно з’їсть, а десятеро й так покине, тільки дармо життя збавить. Ліс був великий, і звірини в нім багато, та проте страх пішов на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило буде так господарювати. Рада в раду, присудили звірі такий спосіб. Вислали до Медведя депутацію і веліли йому сказати: – Вельможний наш дідичу, пане Медведю. Пощо ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох зо злості розідреш і покинеш? Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодень присилати одного з-поміж нас, щоби ти його з’їв. Вислухав Медвідь тої мови та й каже: – Добре! Але пам’ятайте собі, як мене хоч одного дня ошукаєте, то я вас усіх пороздираю! Від того дня почали звірі день поза день посилати Медведеві одного з-поміж себе на страву. Чи трапиться старе та немічне, чи бідна вдовиця, котрій і жити не хочеться на світі, чи дурнувате яке вдасться і не вміє собі ради дати на світі, зараз звірі посилають се до Медведя, а той не питає, розірве та й харчується собі спокійно. Далі не стало вже старих, дурних та осиротілих, прийшлося вибирати з таких, що їм не хотілося вмирати. Почали кидати день у день жереб: на кого впав льос, той мусив іти до Медведя і датися йому з’їсти. Одного дня випав льос на Зайця. Перелякався бідний Заєць так, що не суди боже, та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався, тільки випросив собі годинку часу, щоби з жінкою й діточками попрощатися. Та поки там жінку знайшов, поки всю сім’ю скликав, поки попрощалися, та наплакалися, та наобіймалися, то вже сонце геть з полудня звернуло. Врешті прийшлося Зайцеві рушати в дорогу. Іде бідолаха до медвежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному Зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постайкує, та все рясні сльози втирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить, серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока. Став Заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та побачивши в воді свою подобу, почав їй придивлятися уважно і нараз повеселів і аж підскочив із радості. В його голові заблисла щаслива думка, як би йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від сього лютого та безрозумного Медведя. І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до медвежої гаври. Було вже близько вечора. Медвідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг нікого дождатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце. – Що ж се значиться,- ревів Медвідь.- Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною Вороною я маю бути два дні ситий? О прокляті звірі! Коли мені в тій хвилі не прийде від них страва, то кленуся буком і берестом, що завтра, скоро світ, вирушу до лісу і повидушую все, що в нім є живого, і одного хвоста не лишу! Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір уже Медвідь не знав, що з собою зробити з голоду і лютості. В такім настрої застав його Заєць. – Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря! – кричав на нього Медвідь.- Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? То я на тебе, такого комара, маю цілий день о голоді ждати? Затремтів Заєць, почувши медвежий крик і люті медвежі слова, та по хвилі стямився і, станувши на задніх лапках перед Медведем, промовив як міг найчемніше: – Вельможний пане дідичу! Не моя в тім вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Нині, в день твоїх іменин, вони, ще досвіта зібравшися, вильосували були для тебе нас чотирьох, і ми всі як стій вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нині добрий бал. – Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де тамті три? – запитав Медвідь. – Трапилася нам дуже погана пригода,- мовив Заєць.- Міркуючи, що в тім лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнісінько стежкою, коли нараз із укріпленого кам’яного замку вискочив величезний Медвідь та й до нас. – Стійте! – кричить. Ми стали. – Куди йдете? Ми розповіли по правді. – Го, го,- крикнув він.- Нічого з того не буде. Се мій ліс, і я не позволю, аби ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права. Ви мої, і я беру вас собі на обід. Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду,- та де тобі, ані слухати не хоче. – Я тут пан,- кричить,- і я один маю до вас право, і ніхто мені тут не сміє втручуватися. І взяв нас усіх чотирьох до свойого замку. Ледво-не-ледво я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе, щоб я дав тобі відомість, як стоїть справа. Тепер, вельможний дідичу, сам поміркуй, чи ми винні тому, що ти сьогодні голоду намлівся, і що тобі далі робити. Почувши се оповідання, Медвідь аж увесь наїжився. Вся його злість обернулася на того нового супірника, що так несподівано вліз йому в дорогу. – Се що за якийсь непотріб непотрібний посмів сюди вдертися? – ревів він, дряпаючи землю пазурами.- Гей, Зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки! – Вельможний дідичу! – мовив Заєць.- Се дуже могучий пан, страшний такий… – Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий. – Вельможний дідичу, але він жиє в кам’янім замку… – Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його досягну, хоч би він сховався на сам вершок найвищої смереки. Попровадив Заєць Медведя до криниці та й каже: – Вельможний дідичу! Велика твоя сила! Ади, твій ворог, як тілько побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свойого замку. – Де він? Де він? – кричав Медвідь, оглядаючися довкола і не бачачи нічого. – Ходи сюди і заглянь ось тут! – мовив Заєць і підвів Медведя до криниці. Став Медвідь над цямриною, глянув униз, аж там справді Медвідь. – Бачиш свого ворога,- мовив Заєць,- як заглядає зі свойого укріплення. – Я не я буду, коли його звідтам не досягну! – мовив Медвідь і як не рикне з цілого медвежого горла вниз до криниці! А з криниці як не відіб’ється його голос ще вдвоє сильніше, мов з величезної труби! – Га, так! – скрикнув Медвідь.- Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу! Та й за сим словом Медвідь ба-бавх до криниці та й там і затопився. А Заєць стояв при цямрині і глядів, поки звірячий ворог зовсім не заллється, а тоді скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував Медведя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя. Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілім лісі і як усі дякували Зайцеві за його вчинок.

Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає: — Чого це ти так довго ходив? — А я снідав, — каже Сергійко. — Як — снідав? — дивується мати. — А вони запросили мене снідати… — А що ж ти їм відповів? — Нічого… Сів і поснідав. — Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний. — Але ж мені їсти дуже хотілося… Сказати — не голодний… — Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити? — Правда буває гірша за неправду, — каже мати. А Сергійкові тепер думай: як же це так?

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі. Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей — Мишко й Оля. Біля хати ріс високий гіллястий осокір. — Зробимо на осокорі гойдалку, — сказав раз Мишко. — Ой, добре буде гойдатися! — зраділа Оля. Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки мотузку. Стали на гойдалку Мишко й Оля та й ну собі гойдатися. Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та й співає, співає. Мишко й каже: — І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає. Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі — гніздечко синиччине, а в гніздечку — пташенята маленькі. — Синичка не радіє, а плаче, — сказала Оля. — Чого ж їй плакати? — здивувався Мишко. — Подумай, чого, — відповіла Оля. Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»

Дідусь з онуком йшли великим лісом. Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами. Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку. — Дідусю, он хатинка! — радісно вигукнув онук. — Може, в ній переночуємо? — Так, це хатинка для подорожніх, — сказав дідусь. Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості. Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки. На вікні — відро з водою. Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти. — Хто це все поставив на стіл? — питає онук. — Добрий чоловік, — мовив дідусь. — Як це так? — дивується онук. — Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався? — Щоб ти став кращим, — відповів дідусь. Чому вчить оповідання В.Сухомлинського “Щоб ти став кращим”?Мораль цього оповідання — доброта передається далі. Незнайомий подорожній залишив їжу не для похвали, а щоб допомогти іншим, і це вчить хлопчика важливому життєвому уроку: справжнє добро робиться безкорисливо. Маленькі вчинки доброти можуть змінити людей і зробити світ кращим.Радимо прочитати оповідання “Чого синичка плаче?” та “Правда буває гірша за неправду”.

Хлопчик сидів біля відчиненого вікна й пускав мильні бульбашки. Вони були легкі, красиві. Сонечко грало на бульбашках всіма кольорами веселки: жовтим, синім, зеленим, оранжевим, фіолетовим… Легенький вітерець підхоплював бульбашки, й вони летіли над квітником, над кущами бузку. Їм хотілося піднятися вище за дерева, та ледве торкалися листя — вони лопались. А одна велика Мильна Бульбашка, підхоплена вітром, полетіла у синє небо. Побачила Мильну Бульбашку Ластівка, полинула до неї, летить поруч і дивується: — Яке на вас гарне плаття! Яка ви красива! Ви чарівна пташка! — Так, я чарівна пташка, — згорда відповіла Бульбашка. — Поглянь, одежа на мені веселкою грає. Доторкнулася Ластівка до одежі — Мильна Бульбашка лопнула. — Де ж це вона поділась та чарівна пташка? — здивувалася Ластівка. — Тільки бризки полетіли.

Був собі раз Осел. Забагато йому стало праці і батогів у господаря. «Давай,- думає,- втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися по лісі, і хто мені що зробить?» І, не думавши довго, втік від господаря, та й у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нічого, ніхто його не б’є – відколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього. «Ну,- думає собі Осел,- аж тепер уже по мні буде!» Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився і поміркував собі: «Ану, може, я його деяк здурю?» Та й як стояв, бух на землю, ляг собі і лежить, мов і гадки не має. Надходить Лев і кричить уже здалека: – Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені? А осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає. Надійшов Лев і знов кричить: – Зараз устань і поклонися мені! – А хто ж ти такий? – питає Осел. – Ти ще й питаєшся? – кричить грізно Лев.- Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіми звірами цар? Осел, не встаючи, підвів голову і витріщив на нього очі. – І що ти за дурниці балакаєш? – промовив він.- Ти цар над усіми звірами? Хто тобі се сказав? Маєш то на письмі? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори! Лев став, мов чолом о стіну стукнувся. – Хто мені се сказав? Та всі мені се кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж се неправда? – Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усіми звірами не хто, а я. – Ти? – здивувався Лев.- А ти хіба маєш се на письмі? – Певно, що маю! Ади подивися ось тут! І він устав на рівні ноги і, обернувшися задом до Льва, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова. – Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то йти би мав таку. – Ото диво! – промовив Лев. А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо трібуватися. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде правдивий цар. – Добре, нехай і так буде,- промовив Осел, і з тим розійшлися. Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут злапав серну, там зайчика, там знов якусь звірину – за годину мав уже щось п’ять чи шість штук. Бере те все і волоче до Осла. А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонічко ясно світило, і насеред луки кинувся на землю, ноги геть відкидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя – сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гурмою до нього. Зразу здалека заскакували, а там бачать, що не рушається, то й почали по нім скакати, дзьобати його язик та очі. А Осел нічого, тільки як котра пташина надто близько надлізе, а він клап її зубами або стук її ногою, вб’є та й ховає під себе, та так хитро, що другі й не бачать. Не минула година, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як не стреплеться, як не рикне, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися зі Львом. Приходить, а Лев уже там. – Ну, що,- каже до Осла і показує йому свою здобичу,- бачиш, кілько я наполював? – Ну, та й дурний же ти, небоже,- каже Осел і копнув його звірів ногою.- Таких звірів я міг би був наловити зо дві копи. Та що вони варті! А ти подивися на моїх! Я тілько таких ловив, що в повітрі літають. Ану, попробуй ти! – Ні, я такої штуки не втну,- відповів Лев.- Аж тепер бачу направду, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою! – А видиш! – промовив гордо Осел.- Завше треба бути чемним, бо ану ж наскочиш на старшого від себе, а тоді що буде? От і тепер я міг би тобі зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобі, бо ти з дурноти се зробив, а не з злої волі. Іди ж тепер і пильнуйся на другий раз! І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, здибає в лісі Вовчика-братика. – Здорові були найясніший царю! – каже Вовк і кланяється низенько. – Ет, іди, не смійся з мене! – каже сумно Лев.- Який я тобі цар? – Як то ні? – скрикнув Вовк.- Хто ж би смів інакше казати? – Мовчи, братику,- шептом говорить до нього Лев.- Тут недалеко є правдивий цар. Як почує, біда буде і тобі й мені. – Правдивий цар? – дивувався Вовк.- Що за диво? Який же тут є правдивий цар, крім тебе? – Є, є! – з перестрахом шептав Лев.- Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в повітрі літають. Богу дякую, що мене живого пустив. – Ну, що ти говориш! – дивувався Вовк.- Диво дивне! Знаю сей ліс не віднині, але ніяк не придумаю, хто би се міг бути. Як же виглядає той новий цар? – Одно слово – страшний! – говорив Лев.- Вуха отакі, голова, як коновка, а на задній нозі царська печать. – Ніяк не вгадаю, хто се може бути? – клопотався Вовк.- Знаєш що, ходи покажи мені його! – Я? Нізащо в світі! – скрикнув Лев.- Досить уже раз страху наївся. – Та ходи-бо! Чого боятися? – заохочував Вовк.- От знаєш що, прив’яжи себе своїм хвостом до мойого, сміліше нам буде йти! – Про мене,- каже Лев,- нехай і так буде. Зв’язалися оба хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбик над полянку, що на ній пасся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепоче до Вовка: – Ось він! Ось він! Подивися! Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне: – Дурний Льве, таж се Ослисько! – А Львові причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через ярки що було духу! Дер, дер, далі втомився, став та й озирнувся. – А що, Вовче, близько вже той новий цар? Але Вовк тільки язик вивісив. Як був прив’язаний до львиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу і давно вже й духа спустив. – А видиш,- каже до нього Лев,- ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!

У дрімучому лісі й у глибокому яру ще лежать холодні сніги. Спить пролісок під торішнім листям. Синіє лід на ставку. Тільки на горбах і схилах розтало, потекли струмочки. Запарувала земля, в синьому небі заграло ясне сонечко. Вийшла з хати Маринка й побачила сіру пташку в небі. Пташка співала. Немов срібний дзвіночок на крильцях підняла, і він тремтів, тремтів. — Мамо, що це за пташка співає? — питає Маринка маму. — Жайворонок, — відповідає мама. — Чого ж він так рано прилетів? Чому так радісно співає? Ще ж сніги лежать… — Жайворонок сонечкові допомагає, — каже мама. — Як же він допомагає? — дивується Маринка. — Коли жайворонок злітає в синє небо, воно стає тепліше.