Казки для дітей 7–8 років

Пасся собі раз Осел на пасовиську та якось наблизився до корча, а за корчем сидів Вовк, вискочив до Осла і хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня окричали, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже: – От то добре, от то добре, пане Вовче, що ви надходите. Я вже тут за вами шукаю-шукаю. – А пощо я тобі здався? – питає Вовк. – Та, бачите, громада вислала мене по вас і остро наказала: «Іди і без Вовка нам навіть не вертай до села». – А пощо я громаді здався? – питає Вовк. – А ви й не знаєте? Адже у нас у громаді війта вибирають. – Ну, так що з того, що вибирають? – Не то біда, що вибирають,- мовить Осел,- а то біда, що ні на кого не можуть згодитися. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі кажуть: «Тут хіба один Вовк із лісу може війтом бути». Як похопили се слово, так на тім і стали, і вислали мене, щоб я вас зараз спровадив до села. Таке-то діло. Почувши се, Вовк аж хвіст угору підняв з радості. Зараз виліз на Осла, сів йому на хребет та й їде до села. А коли приїхали до села, Осел закричав своїм дзвінким голосом, з хат повибігали люди, а бачачи, що Вовк на Ослі верхом їде, кинулися з палками, ціпами та полінами та й давай його молотити. Били, били, ледве Вовк живий із села втік. Біжить, неборака, та все оглядається, чи ще люди за ним не біжать. Аж коли вже села не було видно, Вовк побачив копицю сіна, вискочив на неї, простягнувся і ляг спочивати. А спочиваючи, почав голосно сам до себе говорити: – Мій тато війтом не був, мій дід війтом не був – і чого ж то мені, дурному, раптом забажалося війтом бути? Ех, шкода, що нема тут якого порядного хлопа, щоби мене здоровенним буком протрепав та розуму навчив. А під копицею сидів власне порядний хлоп з вилами в руках. Почувши се, як вискочить, як потягне Вовка разів з десять по хребті, аж Вовк і содухи спустив.

Осінь – це дочка Діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього молодша доня – Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне. Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою підіймається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь. Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть. Любить Осінь заходити у садки. Доторкнеться до яблуні – яблука жовтіють. А дятли радіють, зустрівшись із Осінню: голосно щебечуть, перелітають із місця на місце, шукають поживи на деревах. Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце – світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає- пісню про срібні павутинки.

Жила-була вдова, і були у неї дві дочки. Старша – точна копія матері: те саме обличчя, той самий характер. Дивишся на неї – і здається, що перед тобою її мати. Обидві, і старша дочка, і мати, були настільки грубими, пихатими, зарозумілими та злими, що всі люди – і знайомі, і незнайомі – намагалися триматися від них подалі.А молодша дочка вся вдалася в покійного батька – добра, привітна, лагідна, та ще й така красуня, що годі й шукати подібної.Зазвичай люди люблять тих, хто схожий на них. Тому мати безмежно любила старшу дочку і терпіти не могла молодшу. Вона змушувала її працювати з ранку до ночі, а годувала на кухні.Крім усіх інших справ, молодша дочка повинна була двічі на день ходити до джерела, що знаходилося щонайменше у двох годинах ходьби, і приносити звідти великий, наповнений по вінця глечик води.Якось, коли дівчина набирала воду, до неї підійшла якась бідна жінка й попросила напитися.— Пийте на здоров’я, тітонько, — сказала добра дівчина.Швиденько сполоснувши свій глечик, вона зачерпнула воду в найглибшому й найчистішому місці та подала жінці, притримуючи глечик так, щоб їй було зручніше пити.Жінка зробила кілька ковтків води й сказала дівчині:— Ти така добра, привітна й мила, що мені хочеться подарувати тобі щось на згадку.(Річ у тому, що це була фея, яка навмисне прийняла вигляд простої сільської жінки, щоб перевірити, чи справді ця дівчина така добра й чемна, як про неї розповідають.)— Ось що я тобі подарую: від сьогодні з кожним словом, яке ти вимовиш, з твоїх вуст падатимуть або квіти, або коштовне каміння. Прощавай!Коли дівчина повернулася додому, мати почала лаяти її за те, що вона так довго затрималася біля джерела.— Вибачте, матінко, — тихо мовила бідна дівчина. — Я й справді сьогодні затрималася.Але щойно вона вимовила ці слова, як із її губ упали кілька троянд, дві перлини й два великі діаманти.— Дивіться-но! — вигукнула мати, широко розплющивши очі від здивування. — Здається, замість слів вона сипле діаманти й перлини… Що з тобою сталося, дочко?(Вперше в житті вона назвала свою молодшу доньку «дочкою».) Дівчина просто, без приховування й без хизування, розповіла матері про все, що з нею сталося біля джерела. А квіти й діаманти тим часом сипалися з її вуст.— Ну, якщо так, — сказала мати, — треба й старшу дочку послати до джерела…— Ану, Фаншон, подивися, що падає з губ твоєї сестри, щойно вона заговорить! Невже тобі не хочеться отримати такий самий дивовижний дар? Для цього всього-на-всього треба сходити до джерела й, коли бідна жінка попросить у тебе води, чемно подати їй напитися.— Ось ще! Знайшла дурну! Мені зовсім не хочеться тягнутися в таку далечінь! — огризнулася старша сестра.— А я хочу, щоб ти пішла! — гримнула на неї мати. — І негайно, без балачок!Дівчина нехотя послухалася й вирушила в дорогу, не перестаючи бурчати. На всякий випадок вона взяла із собою срібний глечик — найкрасивіший, який тільки був у них у домі. Ледве вона підійшла до джерела, як назустріч їй з лісу вийшла вишукано вбрана дама й попросила ковток води.(Це була та сама фея, тільки цього разу вона прийняла вигляд принцеси, щоб перевірити, чи справді старша сестра така груба й зла, як про неї говорять.)— Невже ви думаєте, що я пройшла таку дорогу тільки для того, щоб дати вам напитися? — зухвало відповіла дівчина. — Ну звісно, саме для цього! Я ж і срібний глечик спеціально прихопила, щоб піднести водичку вашій милості!..А втім, мені байдуже. Пийте, якщо хочете…— Ви не надто чемні, — спокійно мовила фея. — Що ж, яка послуга — така й нагорода. Від сьогодні кожне слово, яке зірветься з ваших губ, перетворюватиметься на змію або жабу. Прощавайте!Щойно дівчина повернулася додому, мати кинулася їй назустріч:— Це ти, донечко? Ну як?— А ось так, матінко! — буркнула дочка, і в ту ж мить дві гадюки й дві жаби плюхнулися на поріг.— Ох, лишенько! — скрикнула мати. — Що це таке? Звідки?..А, знаю! Це все твоя сестра винна! Ну, вона в мене поплатиться!..І з цими словами вона накинулася на молодшу дочку з кулаками.Бідолашна в страху кинулася тікати й сховалася в сусідньому лісі.Там її і зустрів молодий принц, син короля цієї країни.Повертаючись із полювання, він знайшов у гущавині прекрасну дівчину й, захопившись її красою, запитав, що вона робить у лісі зовсім сама й чому так гірко плаче.— Ах, пане, — відповіла красуня, — матінка прогнала мене з дому!..Королівський син помітив, що з кожним словом дівчини з її вуст падає квітка, перлина чи діамант. Він здивувався й попросив пояснити, яке це диво. Тоді дівчина розповіла йому всю свою історію.Королівський син закохався в неї. До того ж він вирішив, що дар, яким фея наділила красуню, вартий більше за будь-яке придане, яке могла б принести йому інша наречена. Він відвіз дівчину до палацу, до свого батька, й одружився з нею.А старша сестра з кожним днем ставала все більш нестерпною й огидною. Врешті-решт навіть рідна мати не витримала й вигнала її з дому. Нещасна не змогла знайти притулку ніде й ні в кого й померла, відкинута всіма.

В столиці одного китайського царства, дуже великого і багатого (а якого – зараз ніяк не згадаю), жив собі та був собі кравець Мустафа. Нічого казати, чесний він, роботящий, але бідний. Ледве-ледве він міг прогодувати свою жінку та сина Аладдіна. Де вже було думати Мустафі про якесь виховання сина! І хлопець виховувався просто на вулиці, серед вуличних розбишак. Важко було його навіть вдержати в хаті. З ранку до вечора він бігав на вулицях і площах і тільки смерком повертався додому, щоб попоїсти і виспатись. Але ось настала пора і привчати його до якого-небудь діла. А без грошей у яку науку його віддаси? «Хай і Аладдін вчиться на кравця»,- подумав батько і подав синові голку. Та не заохотився Аладдін своєю роботою: всі його думки летіли туди, де гуляють товариші, здатні на великі вигадки. Ще коли стоїш над ним, він начебто щось і робить, а як одвернувся – уже в хаті його не угледів. Вискочив на вулицю і подавсь до самої ночі. Ні докори, ні лозина, ні ласкаве слово – ніщо не могло його переробити. Мустафа махнув рукою і від нудьги та лиха занепав і незабаром помер. Бідній удові залишалося тільки продати майстерню, щоб збити копійку і перебиватися з хліба на воду. На Аладдіна не було ніякої надії. Матері він зовсім не слухався і ніколи не бував дома. З ранку до вечора він ганяв по вулицях з своїми приятелями і думав про одні забавки. Ніщо лише його не турбувало, і ні до чого йому не було ніякогісінького діла. Одного разу, коли Аладдін весь був захоплений якоюсь забавою, до нього підійшов якийсь добродій і сказав:«Батько твій Мустафа? Кравець? Я не помилився, моя дитинко?»«Так, так! Звали його Мустафа,- дивуючись, відповів хлопець і додав: – Але його вже давно немає на світі».«Немає!!» – крикнув добродій і накинувся з слізьми на очах обнімати та цілувати хлопця.«Чого ви плачете, пане?» – звернувся Аладдін.«Та як же мені не плакати?! – заголосив добродій,- коли твій батько був мій рідний брат, а я – твій дядько! Сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожував по різних землях, а тепер вернувся, щоб побачити Мустафу, щоб обняти мого брата рідного… Але така вже Божа воля. Єдина моя втіха – що бачу тебе і пізнаю в тобі свого брата».Потім він вийняв із кишені жменю срібла і, даючи Аладдіну, сказав:«На, віднеси ці гроші твоїй матері і скажеш, що, може, завтра, коли буде у мене вільний час, я навідаюсь до неї і подивлюся ту оселю, де жив і помер мій брат».Аладдін не оглядаючись побіг додому.«Мамо, мамо,- закричав він,- скажіть насамперед, чи є у мене який-небудь дядько?»«Ні, дядьків ніяких у тебе немає»,- відповіла мати.«Оце так! А хто ж до мене підходив, обіймав і цілував мене, а тоді просив передати цілу жменю срібла? Він навіть сказав, що завтра зайде до нас, щоб побачити нашу хату».«Не розумію! – дивувалася мати.- У твого батька справді був колись брат, але він давно вже в могилі. Других же братів у його не було. Мабуть, якесь непорозуміння»,- додала вона.На другий день, коли Аладдін грався з товаришами на якійсь площі, до його підійшов той же добродій і сказав:«Я можу прийти до вас тільки увечері. Скажи матері, щоб вона зварила що-небудь на вечерю. Передай їй оці два червінці, але раніше покажи мені вашу хату».Аладдін показав хату і побіг додому, щоб віддати гроші.Дуже зраділа вдова, коли довідалась, що сьогодні ввечері буде у неї несподіваний гість. Вона побігла на базар, скупилась і позичила посуд у сусідів. Наварила вона, напекла і стала ждати. Незабаром хтось постукав у двері, і в хату ввійшов поважний дід з кошиком у руках, з якого виглядали пляшки з вином і всякі інші речі. Поставивши кошика, гість привітався і попросив показати йому те місце, де звичайно сидів Мустафа. Йому показали. Тоді дід упав на коліна перед цим місцем і з слізьми на очах декілька разів його поцілував.«Бідний брате! І чому я не застав тебе живим?!» – голосно проговорив він.Удова попросила його сісти на місце свого чоловіка, але він одказав їй:«Ні, цього я ніколи не зроблю, я сяду проти і буду уявляти, що бачу між вами і мого рідного брата.- Сівши, де йому хотілось, дід знову забалакав: – Не дивуйся, люба сестро, що за стільки років мене бачиш уперше. Ось уже сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожую по Індії, Персії, Аравії, Сірії, Єгипту. Останні роки я прожив у Африці, але довше оставатись там я вже не міг і приїхав сюди, щоб, може, перед смертю угледіти свого брата і умерти в рідному краї. Я не стану вам розповідати, чого я натерпівся за далеку дорогу, як я змучився і зморився за неї,- стократ тяжче мені було довідатись про довчасну смерть Мустафи, якого я любив від усього серця.- Помітивши, що у матері на очах заблищали сльози, він захотів перемінити розмову і звернувся до небожа: – А як тебе звуть, хлопчику?»«Мене звуть Аладдін»,- відповів хлопець.«Ну, Аладдіне, розкажи мені, що ти поробляєш, до чого привчаєшся?!»Аладдін почервонів і сховав голову.«Ледащо він у мене, ледащо! – відповіла за його мати.- Батько хотів його зробити кравцем, але з цього нічого не вийшло. А умер батько, Аладдін і зовсім перестав слухатись. Хоч би тобі день посидів дома та за що-небудь узявся – так ні! Гульня та забавки тільки в його голові. Ніколи він не подумав про наші достатки та про те, що може завтра нічого буде їсти. Як це не прикро, а доведеться мені зовсім вигнати його з дому. Як хоче, хай так і живе, поки не слухає матері».«Еге, сину, погано, погано! – докірливо захитав головою гість і став його соромити.- Хіба ж ти мала дитина, хіба тобі вже не час подумати та взятись за яку-небудь роботу? Ти б ще матері допоміг, мій сину. Не маєш охоти бути кравцем, то візьмись за що-небудь інше. Може, торгував би ти крамом? Коли хочеш, я найму для тебе крамницю, куплю краму, і ти торгуй собі на здоров’я. Хочеш бути торговцем? Ото поміркуй собі гарненько, а потім і скажеш мені».Аладдін довго не думав. Ганяючи по вулицях, він бачив, що торговцям живеться незле і робота в них не така вже нудна, тому він відповів дядькові«Торгувати мені дуже подобається, і коли б ти, дядьку, допоміг мені зробитись торговцем, я б ніколи не перестав тобі дякувати».«От і чудесно,- сказав гість,- завтра ж я куплю для тебе найкраще убрання, найму крамницю і наберу краму»Повечеряли, побалакали ще про Аладдіна, про торгівлю, про покійного Мустафу, і гість пішов додому, обіцяючи навідатись на другий день.І справді, вранці він прийшов до вдови, взяв з собою Аладдіна і пішов з ним у крамницю, щоб купити убрання.«Вибирай, яке хочеш!» – сказав він Аладдіну, коли вони прийшли в крамницю.Аладдін вибрав найкраще убрання, одяг його і щасливий оглядав себе з усіх боків, а дядько заплатив гроші.«Спасибі ж тобі, дядечку, спасибі!» – дякував Аладдін, а дядечко усміхнувся і повів його в ті місця, де були найкращі крамниці.«Ну, подивись на крамниці, хлопче, подивись на торговців і сам себе покажи. Ви мусите знати і спільне діло і один другого».І дядько показав йому крамниці, потім повів його по місту, щоб показати султанський палац, мечеті, отелі, де спинялись торговці. В тому отелі, де жив дядько, ждало уже декілька торговців, яких він запросив навмисне для того, щоб познайомити з ними свого небожа.Вечеря затяглась, і торговці розійшлись тільки пізно ввечері.Аладдін уже хотів попрощатися з дядьком і йти додому, але дядько затримав його і сам повів небожа до матері. Вдова не пізнала свого сина і не знала, що робити від щастя. В думках вона молилася і дякувала Бога за його милосердя.«Аладдін – добра дитина,- сказав, прощаючись, дід,- і коли він і надалі буде таким слухняним, то все буде гаразд. Мені тільки шкода, що завтра п’ятниця і даремно навіть думати найняти крамницю, бо в цей день торговці спочивають і нічого не роблять. Доведеться нам підождати суботи, але завтра я зайду до вас, щоб узяти з собою Аладдіна і зводити його в сад, де звичайно збираються порядні люде. Весь час він тільки грався з дітьми – хай же подивиться і на дорослих».Таємний гість пішов додому, а Аладдін ліг спати, але не зміг заснути. Він ніколи не був за містом, де зеленіють розкішні сади, і вони цілу ніч йому ввижались і вабили до себе. Ще до сходу сонця схопився Аладдін, одягся і став ждати дядька. Він декілька разів вибігав за ворота і дивився на вулицю, але дядько чомусь не йшов. І ледве тільки забіліла його довга-довга борода, як Аладдін з криком побіг до матері, попрощався з нею і полетів назустріч дядькові.Дядько обняв небожа і сказав:«Ходім, дитино, я сьогодні покажу тобі багато гарного і цікавого».І він повів його далеко за місто, де красувались пишні палаци, оточені з усіх боків зеленими садами. Аладдін щиро радів, йому і в думку не приходило, що він іде з африканським чарівником«Сядьмо та відпочиньмо, дитино, ось тут біля водограю,- сказав дід, зайшовши в якийсь сад.- До речі, ми тут поснідаємо і підкріпимо сили».Чарівник вийняв пиріжки й овочі, розламав пиріжок і дав половину хлопцеві. За сніданком ішла мова про те, що слід уже Аладдіну покинути дитячі забавки, познайомитися з людьми дорослими, поважними, які можуть дати йому корисні поради.«Час тобі вже навчитись поважним розмовам, щоб тобі не соромно було стріватись з розумними людьми»,- сказав чарівник.Поснідавши, вони пішли далі. Пройшли сади і вийшли в поле, оточене з усіх боків високими горами. Аладдін нарешті почув величезну втому.«Та куди ми йдемо, дядечку? – звернувся він до чарівника.- Я так стомився за дорогу, що не знаю, чи зможу дійти додому».«Не турбуйся, хлопчику! Мені хочеться показати тобі один сад, якого, певно, ти ніколи не бачив у сні і навіть не уявляв його в думках».Аладдін повірив чарівнику і пішов за ним. Довго вони йшли і нарешті опинилися в долині між двома високими горами. Це і було те місце, із-за якого чарівник покинув Африку і прибув у Китай.«Ну, хлопче,- сказав він,- я через хвильку покажу тобі такі дива, яких не доводилось бачити нікому на світі. Але ти допоможи мені назбирати хмизу для огню».Аладдін назбирав, а чарівник запалив хмиз, і густий чорний дим встав курявою над огнем. Чарівник стояв, махав руками і говорив якісь таємні, незрозумілі слова. В ту ж хвилину затряслась і розійшлася земля. Коли заглянув Аладдін у яму, то угледів камінь і так злякався, що хотів уже тікати, але чарівник схопив його і так ударив його по обличчю, що Аладдін ледве не впав на землю.«Що я вам, дядечку, заподіяв такого, що ви б’єтесь?» – спитав він, витираючи сльози.«Не треба без мого дозволу тікати,- відповів чарівник.- Я заступив місце твого рідного батька, і ти мусиш мене слухатись. Але, дитино моя,- додав він уже м’яко і ласкаво,- ти не бійся нічого і тільки роби те, що я звелю тобі, коли хочеш собі щастя. Знай, що під цим каменем – дорогоцінний скарб, який зробить тебе багатшим над усіх царів на світі. Ніхто, крім тебе одного, не має права не тільки піднімати цього каменя, а навіть торкатися до його. Пам’ятай же мої слова і роби так, як я тобі велітиму».«Кажи, кажи, дядечку,- крикнув, радіючи, Аладдін,- все зроблю, що захочеш».«От і добре, дитино»,- відповів чарівник і звелів йому підважити камінь.«Але ж сили у мене, дядечку, не стане,- завважив Аладдін,- чи не допомогли б ви мені хоч трошечки?!»«Ні! І не проси,- кинув суворо чарівник,- сам ти мусиш його підняти, а щоб легше тобі було це зробити, згадай і скажи голосно імена свого батька і діда».Аладдін одкинув камінь і угледів під ним печеру, сходи і невеликі двері.«Ну, тепер слухай мене та уважно,- сказав чарівник.- Коли ти ввійдеш у печеру, то угледиш скрізь величезні вали, насипані злотом та сріблом, але ти йди швидко і навіть не торкайся до їх, коли не хочеш у ту хвилину впасти мертвим. Пройшовши через усі величезні та пишні світлиці, ти знову наткнешся на двері. Ти їх відчиниш і ввійдеш у сад. Коли захочеш ти покуштувати овочів, нарви їх собі на здоров’я. Угледівши сходи, ти зійди нагору. Там висітиме лампа. Ти її погаси, вилий масло і сховай її за пазуху. Потім ти обережно тією ж дорогою повертайся назад».Після цього чарівник зняв з себе золотий перстень, надів його на палець Аладдіна і сказав, що цей перстень таїть в собі таємну силу – визволяти від усякого лиха.Аладдін плигнув у яму, збіг по сходах у печеру, пройшов обережно через усі світлиці і нарешті опинився в саду. Ось і сходи. Швидко він збіг нагору, схопив лампу, погасив її, вилив масло і сховав її за пазуху. Повертаючись, Аладдін згадав, що дядько йому дозволив їсти овочі. Тоді він приглянувся уважніше до дерев і до овочів і помітив, що овочі в цьому саду якісь надзвичайні. Вони були самих різних кольорів: то червоного, то блакитного, то синього, то жовтого. Інші були такі блискучі, як срібло, і такі прозорі, як кришталь. Але хлопця найбільше здивувало те, що вони були важкі і тверді, як камінь. Аладдін подумав, що вони зроблені із різнобарвного скла. Аладдін понапихав ними кишені, позакручував їх у пояс. Незабаром він був уже біля чарівника, але, обтяжений овочами, він не міг виплигнути з ями.«Дядечку! Дядечку! Дайте мені руку, поможіть вийти з ями!»«Зараз, моя дитино! – крикнув чарівник.- Але ти раніше дай мені лампу. Вона заважає тобі».«Вибачте, дядечку,- озвався із ями Аладдін,- але вона завалена овочами, і я вам віддам її, коли вилізу звідси і викидаю овочі».Чарівник став вимагати лампу, а Аладдін не хотів її діставати, боячись, що він розгубить усю садовину. Розлютований хитрістю хлопця, чарівник кинув якогось зілля в огонь і в ту ж хвилину закурив чорний дим і камінь привалив Аладдіна. Аладдін опинився наче в труні.Тепер уже час нам дещо сказати і про «дядька» Аладдіна. Він зовсім не був ніяким дядьком Аладдіна. Жив він весь час в Африці і з самого дитинства почав учитись чарівництва. Після сорокалітнього учення він нарешті дізнався з деяких таємних книжок про чудесну лампу, яка свого господаря може зробити найбагатшою людиною в світі. Але лампу цю міг добути тільки Аладдін і передати йому з рук у руки. Прибувши в Китай, він відшукав Аладдіна, печеру, і все було б гаразд, коли б не така упертість хлопця. Боячись, щоб хто-небудь не підслухав суперечок і не скористався лампою, чарівник і привалив каменем Аладдіна.Чарівнику більше не оставалось нічого робити, як податись в Африку і там взятись знову за свою науку. Боячись, щоб його не розпитували про хлопця, він обминув місто і, засмучений, пішов у свою далеку дорогу.Але вернемось до Аладдіна. Коли упав камінь, він опинився як в труні. Спочатку він не міг сказати і слова, а потім почав з усієї сили кричати і кликати дядька, щоб визволив його з могили. Пройшло декілька годин, але ніхто не озивався. Тоді Аладдін спустився вниз, щоб знову пройти в сад. На превеликий жаль, двері не одчинялись. Аладдін розпачливо заплакав – і став ждати смерті. Так пройшло два дні. На третій день він склав на грудях руки і став молитись. Якось ненавмисне він торкнувся персня, і в ту ж хвилину перед ним виріс дух велетенського зросту.«Скажи, чого ти хочеш! Ти – власник персня – мій володар, а я твій раб». В другий час Аладдін вмер би з переляку, а цього разу він навіть не звернув уваги, що перед ним не людина, а дух і відповів:«Лишенько! Чого я хочу?! Та, звичайно, вилізти як-небудь із цієї ями. Допоможи мені, будь ласка. Я тобі весь вік дякуватиму, добрий чоловіче!»Не встиг він договорити, як уже був на землі в тому місці, куди привів його чарівник.В долині, за зеленими садами, блищало на сонці місто, і Аладдін подався додому, не оглядаючись. Спочатку він біг, потім, почуваючи стому, став іти тихше і нарешті ледве доволік ноги.Мати зраділа несказанно і стала його розпитувати, де він був, але хлопець не міг говорити від знесилля і зомлів.Прийшовши до тями, він насамперед попросив їсти. «Третій день як і рісочки не було у мене в роті»,- додав він.«Будь обережнішим, синочку,- попередила мати,- і не їж багато. Навіть зараз не говори мені – ще ти встигнеш розказати мені про свої пригоди. Я така щаслива, що ти вернувся додому, що бачу тебе живим та здоровим».Аж ось Аладдін підкріпив свої сили і став розказувати їй про всі пригоди, які трапилось йому пережити з п’ятниці. Нарешті він вийняв чудесну лампу і різнобарвні овочі. Декілька з них він подарував матері.Переклад: Олександр Олесь

Літом, як тепло та гарно, Рябко вивернеться та витягнеться й примовляє:– На ката хата! Мені й так добре! А як прийде зима, холод та лиха година, то Рябко тоді зігнеться, скулиться та каже:– Коли б мені хатонька – хоч манісінька, хоч отакісінька!..Отже, як є в вас у дворі Рябко, або Сірко, чи який інший собака, то ви вже йому напніть хоч яку-небудь хатку, щоб він не пропадав холодом,- напніть «хоч манісіньку, хоч отакісіньку»!

Як настала холодна осінь, журавель збирався в інший край та й каже куликові: – Ось ну лишень, куличе, рушай і ти! Коли б ти знав, які хороші сторони є на світі! Тепло там та гарно, та всячина росте й плодиться. – Дарма,- каже кулик,- мені й тут добре! Нема в світі над моє болото! Не бійсь, і тобі закортить вернутись до нього.

Недалеко від лісу стояла хатка. В тій хаті жив чоловік Максим з сім’єю; було в нього четверо дітей,- найстаршому хлопчикові Івасеві було десять літ. Ліс був такий гарний, навіть зимою не здавався смутним, бо проміж чорноліссям було там чимало й сосон, а вони завжди веселять око тим вічнозеленим убранням! Недалеко від Максимової хати була одна сосонка – така-то вже хороша! Була вона не дуже велика, але й не маленька, саме мірненька та така зграбнесенька, круглесенька, зелені глиці аж сяють, а молоді пагонки, як свічечки, стремлять, прості та ясні. Красує сосонка. Прийшла осінь смутна, прийшла зима люта, а сосонці байдуже! Сусідки її, берези та липки, стоять такі сумні та бідні, листячко з їх геть облетіло, а сосонка мов би ще кращою здається поміж смутних товаришок. Отож і запишалась вона, каже берізкам та липкам: – А що? Де ваші кучері гарні та рясні? Стоїте деркачами! Ох, що то за хороша річ, як хто шляхетного роду! Нема в світі як ми, сосни! Ой світе мій, яка ж я гарна та велична! Величається сосонка, аж тут прилетіла сорока. Сіла в неї на гілці та й каже: – Че-че-че! Чекай, чекай!.. А чого чекати – не каже… Тим часом сорока таки знала, що казала: вона, бачите, була на подвір’ї в дядька Максима й бачила, як Максим сани ладив; чула й те, як Максим говорив Івасеві, що поїде зрубає сосонку та повезе на продаж. Так воно й сталося. Запріг Максим коня, під’їхав до тієї сосонки, зрубав її, бо вона була сама найпридатніша, та й повіз на торг. І синок Івась упросився з ним (бо то не дуже далеко було). Одягся Івась, мати дала свої чоботи й онучки добрі; сидить Івась у санках, добре йому, і сосонку рукою придержує на гринджолах. Нічого не знає сосонка, куди це її везуть, тільки гілочками стріпує, як підскочать де санки дорогою. Приїхали в город і стали там, де й інші люди стояли з ялинками та з сосонками; багато там їх, тих деревців було, бо то саме Різдвяні святки були (якраз проти нового року). Багатші пани купували ті зелені деревця, щоб становити їх у хаті та вбирати на втіху дітям. Чи то ж не втіха справді? Тут зима біла, все снігом укрите, а тут тобі зелене деревце стоїть у хаті, убрате та освічене – зеленіє!.. Еге ж! Ото з такою думкою, щоб купити деревце, підійшла й до нашої сосонки якась-то підстаркувата жінка, либонь, нянька, з двома паненятами. Щебечуть дітки; а нянька тільки глянула на господаря, та й гукає: – Чи се ви, куме Максиме? – Та я ж,- каже Максим. От розговорилася нянька та зараз і сосонку купила. Сказала потім везти деревце до її панів. Приїхали. Сосонку внесли в горниці, а Максим заїхав у двір. Нянька, бачите, закликала Максима в кухню, трохи погрітися, чаєм його заходилась приймати. Бо хоч вона вже й городянка була, та колись у сусідньому селі жила, так ото й кумою була Максимові. Таки ж не подоба цуратися! Приймала нянька, як могла: Івасеві дуже доброго бублика дала. Поснідали трохи. Тоді Максим, подякувавши за хліб та сіль, подався в город деякі справи справляти. А хлопця свого Івася в куми зоставив. Коли вже надвечір приходить Максим та й журиться. – Все,- каже,- справив, купив, що треба було, а тільки з чобітками лихо: ще перед святками дав шити, а вони й досі не пошиті! Сказав швець, на завтра будуть нехибно готові; та чи то ж не досада – завтра знов по їх приїздить? Хотілось би на новий рік дома побути! Нянька й почала вмовляти Максима, що вона попросить панів, щоб позволили йому переночувать у їх у дворі. – Вам, куме,- каже нянька,- вигідніше так буде. А Івасеві ж то яка втіха буде! Я попрошу панів, щоб пустили його в горниці подивитись на сосонку,- сьогодні ж її вбиратимуть. Зосталися наші. Сидить Івась та й думає: «Як там вони ту сосонку вбиратимуть?.. Що то за диво таке буде!..» Аж і справді «диво» предивне побачив Івась! Як повела його ввечері нянька в покої, та як став він на порозі тієї панської світлиці, та як глянув він на ту сосонку, то аж оторопів! Світе мій ясний! Івась навіть не пізнав своєї сосонки! Вся вона сяє свічечками, ліхтариками, все гілля обчіпляне яблучками, якимись цяцьками, червоними, синіми, золотими, аж у очах мигтить! Під сосною, на примості, стоять ляльки, коники, щось таке ще… А ось кругом сосонки почали ходить такі дивні діти – чи, може, то живі ляльки? Такі гарні, кучеряві, так штучно повбирані… Що се таке?.. Чи сниться, чи справді діється?.. А сосонка стоїть, сяє – як зоря в небі! Ну, й тішилася ж вона! – От,- каже,- моє щастя прийшло! Я таки знала, що не проста доля мені судилася!.. Боже, як же гарно, як любо! Як усі вихваляють! От коли б то липки побачили! Та не довго втішалася гарна сосонка: ще свічечки не догоріли доостатку, а вже їх погасили (боялися, щоб не було чадно, як почнуть куріти недогарки). Далі почали здіймати з сосонки її покраси. Все, все поздіймали – ласощі, цяцьки, забавки!.. Зосталося тільки те, чого не зауважили або щось нікому не потрібне більше: якісь ланцюжки з паперу та деякі дрібниці… Стоїть сосонка, розібрана, темна, дивується, ради собі не дасть: що се таке?.. Її розібрали? За неї зовсім не дбають?! Се була правда – за неї ніхто більше не дбав. Всі зайнялися тими лакоминками та цяцьками, що здіймано з неї. Все те було поділено поміж дітьми. Навіть Івась добув, з ласки няньчиної та малої панночки, кілька золотих горіхів, червоних яблучок, цукерків у кошичку маленькому, солодкого коника і паперову золоту рибку! Боже мій, чи то ж не втіха? Аж уночі снилось Івасеві те свято та осяяна сосонка – все те диво, що він бачив. Другого дня вийшов Івась на подвір’я до батька, а батько вже коня запряга. Бачить Івась – виволокли слуги з будинку сосонку й кинули її надворі, біля дровітні; сказали, що вдень багато гостей буде, то не потрібно, щоб таке чепірадло в світлиці стояло. Лежить бідна сосонка, розчепіривши те обдерте гілля… Вчора вона була така велична, а тепер?.. Глянув Івась та аж йому шкода стало. Не знав він того, що й з людьми часто так буває! Дививсь, дививсь Івась, та й заманулось йому взяти додому тую сосонку; на ній пак були ще недогарки, стреміло кілька золотеньких цяцьок, обривків ланцюжків паперових. «Можна дома показати, а як ще те почіпляти, що пани дали, ото-то здивуються наші! – думає Івась.- Куди пак! Яблучка та золоті горіхи на сосні – аж п’ять,- чи в хуторі таке бачили?» Спитали в двірника, чи не можна б узяти сосонку? – Та можна,- каже,- нащо вона тепер здалась? Тепер вона нікуди не годна! Як то було сосонці слухати отаке?! Поїхали наші, повезли сосонку до свого двора. От уже й до лісу під’їхали; всі дерева так дивуються: що се таке з сосною сталося? Стовбурець управлений в перехрестя, на вершку золота звізда стремить!..- Подивіться,- каже берізка,- які на ній ланцюжки рожеві! – Ет,- цвірінькнув снігирчик,- не хотів би я й ланцюжків, хоч би й рожевих! Нема в світі, як воля! Приїхали наші, втягли сосонку в хату. Гомін такий знявся! Івась розповідає, показує цяцьки, діти всі щебечуть, дивуються!.. А ввечері Івась таки почепив на сосонку все, що мав, ще й недогарків кілька позосталих запалив. От так утіха була малим. Та не довго й тут була шана сосонці: через день діти витягли її на двір і поставили її коло порога. Нічогісінько вже на ній не було!.. Єдину втіху мала вона в тім, що розповідала горобчикам, які сідали їй на гілочки, яка то їй честь була у панів того вечора!.. А згодом побачила сосонка, що стала вона сохнути, жовкнути… Одного дня Іван і каже батькові: – Тату, порубайте вже сосну на дрова, бо вже вона пожовкла! А батько одказує: – Нащо її рубати! Краще я поставлю її замість віхи, отам, на дорозі, бо тепер раз у раз метелиця дорогу замітає; вже нащо я дорогу знаю, і то вчора блудив. Нехай хоч сосонка для прикмети на дорозі стоїть. Поставили сосонку на полі, при дорозі. Стоїть вона, людям дорогу показує. Одного разу їде Івась у санках з батьком та й каже їй: – Бувай здорова, сосонко! Уже я з дому від’їжджаю! Прощавай! «Що се таке? Чого він прощається?» – дума сосонка. А воно й справді те було, що Івась від’їжджав. Приїхала якось до них Максимова кума, ота нянька, та й почала казать, що її пани шукають хлопця до послуги в горницях і що добре було б віддати в ту службу Івася; намовляла, що він собі одежі й грошенят заслужить та й в люди потроху вийде. Як почала вмовлять, то й одвезли ото Івася, за яким часом, на службу до панів. Та щось не дуже-то йому на тій службі повелося. Не сподобалось йому… Перше всього ймення йму перемінено: був він Івась, а то став уже «Ванька»; потім дали йому таку вузьку та тісну одежину, посадили в прихожій, а часом пошлють куди. Туряють Івася пани, штурхають у потилицю слуги. Одно слово, за попихача в усіх. Одного разу старший слуга так побив Івася за якісь панові чоботи, що Івась довго плакав… А другого разу горнична за ножі набила… – Ні, годі сього! – зважив сам собі Івась і задумав утекти. Була масниця, був у панів великий бенкет; в будинку знявся такий шарварок, що ніхто й не зауважив, як зник Івась. Огледілися потім: «Де Ванька? Покличте Ваньку!» А «Ваньки» вже й сліду нема – за містом уже! Іде Івась; уже він далеченько в полі опинився, вже не боїться, що ось-ось наженуть!.. І так йому любо, що то він на волі, навіть не холодно здається, дарма що й сніжок іде. Просторо так навкруги, повітря таке чисте, та біло, біло так усюди!.. Але ж от погано, починає смеркати, та й сніг дедалі більший та більший віє, та ще й вітер його крутить, аж іти тяжко. Мете… Ох, боже мій, та де ж вона та дорога? Лишенько! Збився Івашко з дороги! Кидається він то в той, то в той бік, сльози рвуться з очей, бо нічого не вдіє! Не знає вже, де він і що… Може, воно недалеко від дому, а може,- зовсім не туди він іде, куди слід! «Боже мій! – плаче Івась,- що ж се зі мною буде? Замерзну я в полі!» (А вже й так ноги дуже померзли!) Плаче бідний Івась, крізь завірюху нічого перед собою не баче. Коли се дивиться – щось мріє… Перше злякався,- думав, що вовк; коли ні: то дерево… Боже мій, та се ж та сосонка, що батько Івасів поставив; он і друга віха!.. Зрадів Івась, де в нього й сила знов узялася. Бреде через замети. О, тепер він вже знає, куди йому держать! Тепер він доб’ється додому. Добився! Ось і хата його. Дома ще не сплять, у хаті світиться – вечеряють, либонь. Підійшов Івась під двері, боїться й у хату йти, щоб не сварили, що втік. Почула мати: – Цитьте,- каже,- діти, мовби щось плаче чи що! – Та то вітер у комені,- каже батько. – Та ні, бо таки не вітер… Коли відчинили двері, аж то Івась у сінях!.. До нього, питають: – Що се таке?.. звідкіля се він?.. А він ледве промовляє за слізьми: – Я покинув, я не можу там бути, там мене б’ють усі!.. Я не можу! Що ти будеш казать дитині, як воно отаке бідне, плаче, тремтить, руки подубли!.. – Моя доленько! – скрикнула мати, роздягаючи Івася та придивляючись до нього при світлі.- Та яке ж ти худе стало! Яке ж то тобі лишенько було!.. Відігріли Івася, нагодували, положили спати на печі. Другого дня встав Івась, виспаний, та такий радий, що то він дома, на волі! Ніхто його не ганяє, ніхто стусанів не дає!.. Побіг з братом Андрійком надвір, а далі в лісок та на поле. А за околицею вже й дорогу свіжу протерто – саме на торг люди їхали. Побігли хлоп’ята з гринджолятами тією дорогою. Ось і сосонка знакомита! – Спасибі тобі, сосонко! – каже Івась,- адже якби не ти, то я був би замерз! – А бач,- каже сосонка,- а ти казав, щоб мене на дрова порубали! А от якраз я тобі в пригоді стала!.. Та й двірник помилився; казав, що я ні на що не здатна,- а ось дарма що я пожовкла, проте здаюся на користь! Похитується сосонка, думоньку гадає… Прилетіли до неї пташки, вона й каже їм: – Полетіть до моїх сестричок та розкажіть їм про всю пригодоньку мою!..

У Багдаді, в славне царювання каліфа Гарун аль-Рашіда, жив собі бідний робітник – Гіндбад. Одного літнього дня, в саму спеку, довелось йому нести з одного кінця міста в другий важку поклажу. Він уже зовсім знесилився, коли зайшов на одну вулицю, де віяв прохолодний вітрець і де вся дорога була полита рожевою водою. Тут він скинув із себе мішок і сів на нього, щоб відпочити в холодку. Кращого місця для спочинку не могло і бути. Із розчинених вікон якогось величезного палацу неслися пахощі і летіли дивні звуки музики, що зливалися з щебетанням пташок і тьохканням солов’я. Слухаючи музику і вдихаючи пахощі, Гіндбад подумав, що в цьому будинку сьогодні бенкетують та гуляють. Підійшовши до брами, він спитав: – Хто господар цього палацу? Слуги здивувались. – Як?! – сплеснув руками один.- Ти живеш у Багдаді і не знаєш, що цей будинок славного Сіндбада, що переплив усі моря, які тільки хвилюються на білому світі? Гіндбаду і раніше доводилось чути про всі незчисленні багатства Сіндбада, але зараз, бачачи перед собою такі розкоші, він мимоволі позаздрив і проговорив так голосно, що його навіть почули в будинку. – Всемогутній Аллаху! Через що таке велике провалля між мною і Сіндбадом? Чого він живе у вічному достатку, а я часом не маю черствого шматка хліба, хоч вибиваюсь із сил, щоб прогодувати свою родину? Чим запобіг він у тебе такої ласки і чим, нарешті, я винен, що ти дав мені таку гірку долю? – І, сказавши, він топнув ногою об землю. Довго він стояв в задумі… Аж ось хтось підходить до його, бере його за плечі і говорить: – Мій пан господар Сіндбад хоче тебе бачити. Іди за мною. Гіндбад злякався. Він подумав, що господар почув його слова і тепер хоче покарати за них. – Бачите, у мене мішок тут, і я не можу, на жаль, піти за вами, щоб з ним чого не трапилось,- сказав Гіндбад. Але слуга відповів, що за мішок він може не турбуватися, і бідний носильщик мусив іти. Його ввели у величезну кімнату, де за пишним столом бенкетувало панство. На покуті сидів поважний дід з довгою білою бородою, і ціла юрба слуг чекала його слова або знаку що-небудь принести або зробити. Це і був господар хати – Сіндбад. Бідному робітникові ніколи не доводилось бачити нічого подібного, і він перелякано водив очима по кімнаті, але Сіндбад привітно покликав його до себе, посадив його поруч з собою, власноручно наклав йому всякої страви і налив дорогого вина. По обіді Сіндбад звернувся до носильщика і, називаючи його, за арабським звичаєм, братом, спитав, хто він і як його кличуть. – Я носильщик, а звуть мене Гіндбадом,- відповів робітник. – Дуже радий бачити,- сказав господар,- та я думаю, що і всім приємно зустрітися з тобою. А тепер скажи ще раз те, що ти сказав на вулиці. Носильщик почервонів і, низько схиливши голову, відповів: – Прости, пане господарю, за необережні слова,- всьому виною моя надмірна стома. – Невже ти думаєш, що я образився? – завважив Сіндбад.- Навпаки, я розумію твоє становище і цілком співчуваю тобі. Але ти помиляєшся, коли думаєш, що усе щастя впало мені з неба без жодної праці з мого боку. Знай, що воно куплено дорогою ціною, якої ти і не уявляєш собі. Е-е-е,- протяг він, звертаючись до присутніх,- ви всі, звичайно, чули, що мені доводилось побувати в багатьох країнах, що зо мною траплялось багато різних пригод, але ніхто з вас не знає, яких мук, якого лиха я натерпівся в часи сього блукання. Коли хочете, я розкажу вам про всі свої сім подорожей. Сподіваюсь, що вам буде цікаво вислухати мене. Всі гості висловили бажання його слухати, і Сіндбад, потурбувавшись, щоб мішок носильщика був однесений куди слід, почав розповідати.Переклад: О. Олесь

Славутній німецький музика Моцарт почав грати на фортепіано, ще бувши зовсім малим. Про його великий хист дійшла чутка аж до короля. Оповідано королеві, що малий Моцарт може заграти чималу річ (сонату) навіть тоді, як накрити клавіші хусткою. Забажав король почути Моцарта. – Приведіть мені,- каже,- того хлопця, коли він такий митець! Хочу його послухати. Взяв Моцартовий батько свого сина-музику й повів у будинок до короля. Приведено їх у велику світлицю; вийшов король, зібралися й всі його прибічні. Тоді привели Моцарта до фортепіано, накрили клавіші хусткою й казали грати. Моцарт грає, всі дивуються та хвалять, що який то він зручний. Потім король і каже: – Ну, грай іще що-небудь, уже без хустки. Я чув, що ти там із своєї голови щось компонуєш! Ну, король слухав, а потім щось таке почав говорити з своїми прибічними; пішла розмова, далі вже й сміх чути – щось там веселе розповідали… Малий музика тоді, бачивши, що на грання його вже не вважають, як схопиться зі стільчика, як грюкне накривою від фортепіано,- та й побіг із світлиці. За ним погнався батько і дехто з інших, і кажуть йому: – Що це ти? Як же можна так поводитись у королівській господі? Не скінчив, не вклонився королеві, не подякував за ласку. – За яку ласку? – каже малий Моцарт.- За те, що король просив мене грати, а потім не слухав? Це теж зневага для мене! Коли просив, повинен слухать! – Але ж то король! – кажуть хлопцеві. – То що! – каже музика.- Королів багато, а Моцарт-музика – один. Минув час. Моцарт виріс та став славутним музикою по всіх краях. Приїхав він раз у свою столицю давати концерт. Ох, так-то вже пильно слухали його вся громада присутня і король з своїм товариством.