Казки для дітей 9 років

У високих горах Чосицзя жив старий дід з бабусею. Було в них троє дітей — два сини та дочка. Діти росли дружно, допомагали батькам, а коли подорослішали — дочка вийшла заміж і переїхала до іншого села, а сини одружилися і залишилися жити з батьками. У родині панували злагода й працьовитість.Та ось прийшло лихо. Страшна хвороба забрала спочатку матір, а згодом і обох синів. Дід залишився сам-один із двома невістками. Старий уже не мав сил працювати в полі, тож уся господарка перейшла до рук молодих жінок.Минув час. Спершу невістки доглядали за свекром, але з кожним днем ставали до нього дедалі байдужішими. Вони почали наказувати йому, ганяти на важку роботу: то дрова рубати, то воду носити, то йти стерегти овець у заметіль. Їли самі ситно, а дідові давали лише холодні, черстві коржі та засохлу кров старого яка. Від виснаження і холоду дід танув на очах, став подібний до тіні людини.Зрештою він вирішив звернутися по допомогу до єдиної, хто ще міг його пожаліти — до доньки. Одного дня вийшов він на дорогу, якою проходили каравани та переганяли худобу, і сів край шляху, сподіваючись зустріти подорожнього, який би передав звістку.Сонце лагідно гріло, дід задрімав. І в ту мить дорогою рушив караван яків. Перший погонич закричав:— Гей, дідусю! Чого ти на дорозі сидиш? Не боїшся, що тебе затопчуть?Дід прокинувся, привітався й лагідно відповів:— Добрі люди, маю до вас прохання. Коли будете в селі, де живе моя дочка, передайте їй від батька: “Твоя мати й брати вже померли, а я ще живий. Тільки живу тепер у невісток — працюю вівчарем, їм чорстві коржі й засохлу кров, а дзамбу та житнє пиво вже й не пригадаю, який на смак…”Караван рушив далі і невдовзі дістався того села, де мешкала дочка старого. Коли вона почула звістку, то залилася слізьми:— Бідний мій тату… Хто б міг подумати, що така доля випаде йому на старість!Адже він такий немічний, зовсім старенький, а його ще й посилають у холодні гори пасти овець, годують черствими коржами! Що ж це за життя таке — без жалю, без поваги до старості?Дочка довідалася, коли саме караван вирушатиме у зворотну путь, і передала погоничам невеличку глиняну цеглинку. Усередину вона заховала дорогоцінний скарб — велику бірюзу, камінь, який мав допомогти батькові не грошима, а мудрістю.— Передайте татові, — попросила вона погоничів, — якщо хоче, щоб йому стало легше жити, нехай розіб’є цеглинку і подивиться, що всередині. Але — хай не продає камінь. Збереже!А тим часом дід усе водив отару ближче до дороги — виглядав вісточки від доньки, хоч і сам не до кінця вірив, що вона дізнається про його долю. Та ось нарешті прибув караван. Погоничі передали йому цеглинку й передали слова дочки. Дід подякував, уважно розбив глину — і перед ним заблищала бірюза.Старий задумався: навіщо донька просила не продавати цей коштовний камінь? Чому не дозволила обміняти його на їжу чи одяг? Він повільно пішов додому, подивився на невісток — і раптом його мов блискавкою пронизало: зрозумів! Ось чому дочка так сказала! «Яка ж вона розумниця!» — з гордістю подумав дід. Наступного ранку, коли молодшої невістки не було вдома, дід дістав бірюзу й показав старшій:— Оце прислала мені донька. Дуже цінна річ. Продавати не буду, а от коли помру — заповім тобі.Очі старшої невістки загорілися жадобою. «Старий довго не проживе, — подумала вона, — а тоді камінь стане моїм!»І відтоді змінилася: більше не сварилася, не примушувала діда до тяжкої роботи, годувала краще, навіть по-доброму усміхалася.Опівдні, коли старша невістка вийшла з дому, повернулася молодша. Дід знову витяг коштовність і лагідно сказав:— Це подарунок від доньки. Цінний камінь. Продавати не буду — після смерті залишу тобі.Молодша невістка була дуже задоволена. «Він уже зовсім старенький, довго не протягне, — думала вона. — Але поки що треба бути привітною, краще годувати й доглядати — аби тільки не змінив свого рішення».Відтоді й вона почала дбати про діда — як могла. Обидві невістки раптом стали лагідними, уважними, чемними: кожна була переконана, що саме їй судилося успадкувати ту загадкову, коштовну бірюзу.Минув рік. І от дід тяжко занедужав. Відчуваючи, що смерть вже десь поруч, він дістав свій скарб, загорнутий у глиняну цеглинку, і сховав його на закопченому кінці дерев’яної балки, що виступала над вогнищем. Під нею стояв великий мідний чан з водою. Дід подивився у воду, побачив відображення й ледь помітно посміхнувся.Коли в хату зайшли невістки, старий попросив:— Пошліть по мою доньку… Хочу востаннє її побачити, тоді й спокійно заплющу очі.А потім додав:— Якщо не встигне застати мене живим — передайте їй мої слова: Дракон над водою простягнувся, як міст, Чорніє у воді відбитий хвіст. Побачиш його, коли підведеш очі, У хвості у дракона того — бірюза. Скоро дід помер, не дочекавшись доньки. А невістки — тільки-но скінчились обрядові сльози — зразу ж кинулися шукати камінь. Перевернули хату догори дриґом, нишпорили в скринях, у печі, під лавами — та бірюзи не було!Злість охопила обох, але що поробиш — довелося чекати, поки приїде дочка.Коли дочка дізналася про смерть батька, вона заплакала щиро й довго. Провела обряд поминання, потім звернулася до невісток:— Батько нічого мені не передав наостанок?— Та передав, — пробурмотіли ті, — але щось незрозуміле: Дракон над водою простягнувся, як міст, Чорніє у воді відбитий хвіст. Побачиш його, коли підведеш очі, У хвості у дракона того — бірюза. Дочка діда була кмітлива. Вона одразу підійшла до чана з водою, нахилилась — і побачила в глибині чітке відображення балки, що звисала над вогнищем. Її закопчений кінець і справді нагадував хвіст дракона. Жінка простягнула руку — й намацала цеглинку. Так дорогоцінна бірюза — символ любові й мудрості — повернулася до тієї, хто справді цінував батька.

Жила-була в мальовничому королівстві Златоліс юна принцеса Софія. Її королівство славилося золотими полями, де росли чарівні квіти, що світилися вночі, та кришталевими ріками, що співали пісні. Софія була не лише красивою, а й розумною, з добрим серцем і гострим розумом. Але одного дня темрява прийшла до Златолісу.Підступний чаклун Морґан, що століттями ховався в Тінистих Горах, заздрив процвітанню королівства. Він наклав прокляття: золоті поля зів’яли, ріки замовкли, а замок Софії огорнув густий туман. Морґан проголосив себе новим правителем, а Софію вигнав із замку, залишивши її без трону, без дому, але з палаючим вогнем у серці.“Я не чекатиму принца чи дива,” – сказала собі Софія, стиснувши кулаки. – “Я поверну своє королівство!”Мандри принцесиСофія, перевдягнувшись у просту мандрівницю, вирушила в дорогу. Вона знала, що сама не здолає чаклуна, тому вирішила знайти союзників і навчитися всього, що допоможе їй у боротьбі. У лісі вона натрапила на старого майстра бойових мистецтв, який жив у хатині на дереві. Майстер Лао, вражений її рішучістю, погодився навчити її. День за днем Софія тренувалася: вона вчилася тримати меч, відбивати стріли й рухатися так швидко, що здавалося, ніби вона танцює з вітром.“Сила не в мечі, а в тому, хто його тримає,” – казав Лао. Софія запам’ятала ці слова назавжди. Кмітливий лисОдного вечора, коли Софія відпочивала біля багаття, до неї підійшов рудий лис із хитрими зеленими очима. “Я чув, ти хочеш повернути Златоліс,” – сказав він, наче людина. Софія здивувалася, але лис, що звався Ріко, пояснив: “Я – чарівний лис, якого Морґан обдурив багато років тому. Я знаю його слабкості.”Ріко став першим союзником Софії. Він був майстром хитрощів: міг знайти дорогу в найгустішому лісі, вкрасти ключ від будь-якого замка і навіть обдурити вартових Морґана. “Тільки не проси мене битися,” – жартував Ріко. – “Моя зброя – це розум!”Стара відьмаДорога привела Софію до боліт, де жила стара відьма Гелена. Люди боялися її, називаючи злою, але Софія побачила в її очах доброту. “Чому ти допомагаєш мені?” – спитала принцеса. Гелена відповіла: “Морґан вкрав мою магію, коли я була молодою. Якщо ти його здолаєш, я поверну свою силу.”Гелена навчила Софію декількам чарам: як створювати світло в темряві, як загоювати рани й навіть як спілкуватися з лісовими духами. “Магія – це не лише заклинання, а й віра в себе,” – сказала відьма, вручивши Софії амулет у вигляді зірки.Хлопець-ковальУ селі біля Тінистих Гір Софія зустріла Антона, молодого коваля з міцними руками й сором’язливою усмішкою. Він не був лицарем, але його серце було відважним. Антон викував для Софії легкий, але міцний меч, який вона назвала “Світанок”. “Я піду з тобою,” – сказав він. – “Морґан спалив моє село, і я хочу помститися.”Антон виявився не лише сильним, а й винахідливим. Він умів лагодити все – від зламаних мостів до старих механізмів, які вони знаходили в покинутих печерах. Його доброта й гумор допомагали команді не втрачати надію.Битва за ЗлатолісЗібрана команда – Софія, Ріко, Гелена й Антон – вирушила до замку Морґана. Лис пробрався повз вартових і вкрав ключ від головного входу. Гелена використала свою магію, щоб розсіяти туман. Антон зламав механізм пасток у замку, а Софія, озброєна мечем і бойовими навичками, кинула виклик чаклуну.Морґан сміявся: “Ти лише дівчисько без трону!” Але Софія відповіла: “Трон – це не корона, а люди, які вірять у мене.” Вона билася хоробро, уникаючи блискавок Морґана. Ріко відволікав чаклуна, Гелена блокувала його заклинання, а Антон допоміг Софії дістатися до магічного кристала – джерела сили Морґана. Коли Софія розбила кристал мечем “Світанок”, прокляття зникло. Золоті поля зацвіли, ріки заспівали, а Морґан, втративши силу, утік у Тіністі Гори, щоб ніколи не повернутися.Справжня силаСофія повернулася до замку як королева, але відмовилася від розкішного трону. “Я хочу бути ближчою до людей,” – сказала вона. Вона збудувала нову залу, де кожен міг прийти й бути почутим. Ріко став її радником, Гелена – берегинею магії, а Антон – головним майстром королівства.Софія зрозуміла, що справжня сила – не в троні чи короні, а в дружбі, сміливості та вірі в себе. І хоча її пригоди закінчилися, люди Златолісу ще довго розповідали казки про принцесу, яка повернула світло своєму королівству.

Одного разу єгипетський цар гуляв у лісі, де росли банани, горіхи й хурма. Він милувався папугами, що блищали барвистим пір’ям, і сміявся з кумедних мавп, які стрибали по деревах, рвали плоди й ласували ними.З того часу цар щодня приходив до лісу. Та одного дня, дивлячись на мавп, він задумливо мовив до своїх вельмож:— А що, як спіймати кілька десятків мавп і навчити їх танцювати?— Та це ж неможливо! — здивувалися придворні.— Чому ж? Мавпи ж люблять наслідувати людей! Побачить, як хтось зачісується — і сама голову шкребе. Побачить танець — і вже копіює рухи. Давайте спробуємо.За царським наказом у лісі впіймали кілька десятків мавп і доправили до палацу. Цар покликав танцюристів:— Навчіть цих мавп танців. Але ставтеся до них добре — годуйте, не кривдьте. Нехай їм буде весело, не як у неволі.Танцюристи заходилися до справи. Минуло кілька днів — і один із них прибіг до царя:— Володарю! Ви не повірите! Мавпи вже все вивчили! Танцюють так, що й ми позаздрили!Цар не повірив — але побачене вразило його до глибини душі. Десятеро мавп танцювали граційно й весело, ніби справжні актори. Цар був у захваті й велів нагородити кожну мавпу торбинкою золота.Потім покликав кравців:— Пошийте мавпам гарне вбрання: яскраве, розкішне, кожній — інше. Не шкодуйте тканин і прикрас. Бо через тиждень — велике свято, і мавпи танцюватимуть перед усіма!Настав день урочистості. Палац сяяв, до нього з’їхались вельможі в шовках та оксамитах. Цар з царицею приймали гостей, пригощали вишуканими стравами. Потім усі пройшли до великої зали.Світло погасло, музика заграла — і на сцену вибігли мавпи в кольорових костюмах і машкарах. Вони почали танцювати, викликаючи захоплення і сміх у публіки.Та раптом один жартівливий юнак, спостерігаючи за виступом, тихенько вийшов до вітальні, набрав повну жменю горіхів, повернувся і непомітно розсипав їх на краю сцени.Мавпи одразу помітили горіхи — і шоу скінчилося. Вони кинулися до ласощів, забувши про танці й публіку. Почали битися, виривати горіхи одна в одної, здирати машкари, рвати вбрання.На сцені запанував хаос: шерсть летіла, одежі тріщали, музика замовкла. Глядачі реготали, а цар — найбільше. Лише старий слуга, що спостерігав з дверей, сумно похитав головою:— Як не вчи мавпу танцювати — вона все одно залишиться мавпою.

Багато років тому жив-був король, який так надзвичайно любив гарний новий одяг, що витрачав усі свої гроші тільки на те, щоб гарно вбратися. Йому не було діла до війська, не цікавили вистави чи прогулянки в лісі — усе це мало для нього значення лише тоді, коли він міг показати новий одяг. У нього була сукня на кожну годину дня, і як зазвичай про короля говорять: «Він у раді», то про нього казали: «Король у гардеробі!»У великому місті, де він жив, було дуже весело, щодня приїздило багато чужинців. Одного разу з’явилися два шахраї. Вони вдавали, що є ткачами, і заявили, що можуть виткати таку чудову тканину, якої ще ніхто не бачив. Не лише кольори й узори були надзвичайно гарні, а й тканина мала дивовижну властивість: вона ставала невидимою для кожного, хто не годився на свою посаду або був безмірно дурним.— Оце так тканина! — подумав король. — Якби я носив такий одяг, я б одразу дізнався, хто в моєму королівстві не справляється зі своєю роботою. Я зможу відрізнити розумних від дурнів! Негайно наказати ткати цю тканину для мене!І він щедро заплатив шахраям, щоб ті взялися до роботи.Ті ж установили два ткацькі верстати, удавали, ніби працюють, хоча на верстатах не було й нитки. Вони вимагали найтоншого шовку й найкращого золота, яке клали до власних кишень, а самі працювали на порожніх верстатах — та ще й до глибокої ночі.— Цікаво, наскільки вони просунулися в роботі? — подумав король. Але при самій думці про те, що дурні чи невдалі в службових справах люди не зможуть побачити тканини, йому стало якось тривожно. Звісно, він вважав, що йому боятися нічого, але вирішив спершу послати когось іншого, аби подивився, як ідуть справи.Усе місто вже знало про надзвичайну властивість тканини, і всі жадали побачити, хто виявиться невігласом або нікчемою.— Я пошлю до ткачів мого старого чесного міністра! — подумав король. — Він найкраще побачить, як виглядає тканина, бо має розум і чудово виконує свою службу.Отже, увійшов старий, поважний міністр до зали, де сиділи два шахраї й «працювали» за порожніми верстатами.— Господи милосердний! — подумав старий міністр, витріщивши очі. — Та ж я нічого не бачу!Але він не сказав цього вголос.Обидва шахраї запросили його підійти ближче й запитали, чи не вважає він, що візерунок гарний, а кольори прекрасні. Вони показували на порожній верстат, а бідолашний старий міністр усе дивився і дивився, розплющивши очі, та нічого не бачив, бо там не було нічого.— Боже правий! — подумав він. — Невже я дурень? Я ніколи б про себе таке не подумав! І ніхто не повинен дізнатися про це! Невже я не придатний до своєї посади? Ні, я не можу зізнатися, що не бачу тканини!— Ну, ви нічого не кажете! — мовив один із «ткачів».— О, це чудово! Просто чарівно! — відповів старий міністр, дивлячись крізь окуляри. — Який візерунок, які кольори! Я неодмінно скажу королю, що мені це дуже подобається!— Нам дуже приємно це чути! — сказали обидва ткачі. І вони назвали кольори, описали химерний візерунок — усе вигадане. Старий міністр уважно слухав, щоб потім переказати все те ж саме королю. І він це зробив.Шахраї тим часом знову вимагали більше грошей, ще шовку і золота — ніби для ткацтва. Усе це вони клали до своїх кишень, а на верстат не потрапляло жодної нитки. Проте вони, як і раніше, «працювали» — начебто тчуть.Невдовзі король надіслав ще одного поважного урядовця, аби той подивився, як просувається ткацтво і чи скоро тканина буде готова. І з цим трапилося те саме, що з першим. Він дивився і дивився, але, окрім порожніх верстатів, нічого не бачив.— Хіба це не прекрасна тканина! — вигукували шахраї, показуючи й описуючи вигаданий візерунок, якого насправді не було.«Та я ж не дурень!» — подумав чоловік. — «Виходить, я просто не гідний своєї посади? Яке диво! Але цього не можна показувати!» І він почав вихваляти одяг, якого не бачив, і запевнив шахраїв, що дуже тішиться з чудових кольорів і прекрасного візерунка.— Так, це просто чарівно! — сказав він королю.Усе місто гомоніло про це розкішне вбрання.І ось сам король захотів побачити тканину, поки вона ще на верстаті. Разом із почтом обраних чоловіків, серед яких були та ті двоє старих поважних чиновників, що вже бували там, він вирушив до шахраїв. Ті старанно працювали — але на порожньому верстаті, без жодної нитки.— О так, це ж просто чудово! — вигукували чиновники. — Вашій Величності слід подивитися, який візерунок, які кольори! — і вказували на порожній верстат, бо були певні, що решта таки бачить тканину.«Що це таке?!» — подумав король. — «Я нічого не бачу! Це жахливо! Невже я дурень? Невже я не гідний бути королем? Це найстрашніше, що могло зі мною статися!»— О, це дуже гарно! — сказав король. — Це має моє найвище схвалення! — і задоволено кивнув, вдивляючись у порожній верстат. Він не хотів визнати, що нічого не бачить.Увесь почет також дивився — і не бачив більше, ніж король, але всі, як один, сказали: — О, це дуже гарно!Їм порадили, щоб король уперше одягнув ці нові, чудові шати на велику урочисту ходу, яка ось-ось мала відбутися.— Це неймовірно! Чарівно! Вишукано! — лунало з вуст у вуста, і всі щиро раділи.Король подарував кожному з шахраїв орден, щоб ті носили його в петлиці, і надав їм звання придворних ткачів.Усю ніч перед днем великої процесії шахраї не спали. У них горіло понад шістнадцять свічок. Люди бачили, як вони метушаться, нібито закінчують шити нове вбрання для короля. Вони удавали, що знімають тканину з верстата, різали повітря величезними ножицями, шили голками без ниток — і нарешті вигукнули:— Ось, вбрання готове!Король із найвищими своїми вельможами прибув особисто, і шахраї підняли руки, ніби тримали щось, і мовили: — Ось — штани! Ось — камзол! Ось — плащ!— Воно таке легке, як павутинка! Здається, ніби нічого немає на тілі — і це якраз його перевага!— Так, так! — казали всі придворні, хоча нічого не бачили, бо там нічого й не було.— Чи не буде ласкава Його Королівська Величність зняти своє вбрання, — мовили шахраї, — а ми надягнемо нове, перед великим дзеркалом!Король скинув свій одяг, а шахраї вдавали, ніби вдягають на нього кожен елемент нових шат. Король обертався перед дзеркалом.— Боже, як йому личить! Як чудово сидить! — казали всі. — Який візерунок! Які кольори! Це справжній скарб!— Надворі вже стоїть тронний балдахін, який нестимуть над Вашою Величністю під час процесії! — доповів головний церемоніймейстер.— Ну, я готовий! — сказав король. — Чи не добре сидить? — і ще раз повернувся до дзеркала, удаючи, що милується вбранням.Камергерів, яким належало нести шлейф, змусили схилитися і вдавати, ніби вони піднімають його з підлоги. Вони йшли, тримаючи руки в повітрі, бо не наважувалися визнати, що нічого не бачать.Король рушив у процесію під прекрасним балдахіном, і всі люди на вулицях та у вікнах вигукували:— Боже, які неймовірні нові шати в короля! Який чудовий шлейф! Як гарно сидить!Жоден не хотів визнати, що нічого не бачить, адже тоді він виявив би, що не гідний своєї посади або просто дурень. Жоден королівський одяг ще не мав такого успіху!— Але ж він голий! — сказав малюк.— Господи, чуєте голос невинності! — мовив батько. І всі почали перешіптуватися, переказуючи одне одному, що сказало дитя.— Але ж він і справді голий! — вигукнув нарешті весь народ.Король здригнувся, бо йому теж здалося, що це правда. Але подумав: «Я мушу йти далі в процесії.»І камергери продовжували нести шлейф, якого не було.

Було це за царя Панька, як ще земля була тонка: візьмеш її у жменю — аж дірка посередині проглядає.У одному селі жили чоловік із жінкою. Гарно їм жилося: мали своє поле, конячку, корівку, все на господарстві ладненько. Та не з неба їм те щастя впало — обоє були роботящі, від світання до смерку працювали. Одна лише біда точила їх серце — не мали дітей.Якось жінка зібралася до ворожки. Взяла з собою дарунки — молока, яєць, полотна — та й подалася. Старенька ворожка довго мовчала, а потім тихо промовила:— Що перше побачиш на дорозі — те й з’їж.Жінка здивувалась, аж розсердилась: «От і допомога!» — подумала, махнула рукою та й рушила додому. Та тільки відійшла — щось хрусь під ногою. Дивиться — лежить горішок. «А бодай що! Нехай уже буде, як буде…» — подумала вона й з’їла.Минув час — і народила вона донечку. Назвали дівчинку Оришкою — бо ж із горішка.Росла Орися, мов маків цвіт: чорноброва, білолиця, слухняна, до роботи жвава. Як підросла, то все батькам допомагала — і в хаті, і в полі.Одного разу була вона в полі, коли побачила: летить голуб, а за ним — яструб. Наздогнав яструб голуба, кидається, клює. Орися не стерпіла: схопила палицю, прогнала хижака, а зраненого голуба принесла додому й почала лікувати. Минуло трохи часу. Якось їхав селом старий панич. Побачив Орисю — і така вона йому припала до душі, що надумав викрасти дівчину. Наказав слугам схопити її й завезти до лісової хатини, де ніхто не знайде.Сидить Орися в тій хатині, плаче, журиться. Аж раптом — тук-тук! Дивиться — у віконце залетів її голуб. У дзьобі несе три зернятка. Відразу зрозуміла дівчина: непрості то зернятка.Кинула перше — і двері враз самі відчинились! Ухопила голуба, вискочила з хати — і побігла навпростець, через ліс, через поле.Та недовго тішилася свободою — чує позаду тупіт: пан і слуги женуться! Кинула друге зернятко — і виросли з-під землі густі колючі кущі шипшини. Панські слуги й пан сам мусили продиратись крізь хащі, подряпались, аж заслизлися.А Орися — далі. Та знову чує за спиною: наздоганяють. Кинула третє зернятко — і виріс перед ними червоний мак, та такий палкий, що як тільки хтось наблизиться — вогнем обпікає! Слуги аж верещали, та все одно бігли далі. Вже й село близенько, вже й дзвони на утреню дзвонять… Та сили Орисю зрадили. Схопили її слуги, не втекти.Раптом із рук дівчини зірвався голуб, упав додолу — і перетворився на парубка-красеня.— Орисю, — каже він, — ти врятувала не птаха, а мене самого. Я був зачарований злим чаклуном. Та з першим ударом дзвону моє закляття скінчилось.Пан і слуги так і закам’яніли від подиву — стоять, мов статуї.А Орися з парубком повернулись додому, побралися, і жили собі щасливо та в любові — скільки доля дала.

За містом, де шум машин змінюється на спів пташок, а будинки зникають за деревами, розкинувся чарівний Парк Тихого Вітру. Тут росли високі дерева з розлогими кронами, які тінями обіймали зелені луки. Під кожним деревом — маленький світ: квітки, що схиляють голівки до сонця, метелики, які ніби танцюють у повітрі, і камінці, що нагріваються в променях полудня. Це було особливе місце. Цього ранку як завжди яскраво світило сонечко, співали пташки. На дерев’яній лавці сидів похмурий хлопчик. Він був таким самотнім і сумним, здавалося, що ніщо не може його розвеселити. Але дівчинка, яка в цей час проходила повз, все ж вирішила спробувати.— Привіт! А чому ти такий сумний? Щось сталося? – озвався дзвінкий дитячий голос серед тиші і спокою парку. Перед хлопчиком стояла маленька кудлата дівчинка в яскравому платтячку. Її очі світилися і від цього обличчя ніби сяяло. Вона скакала з місця на місце, і весь час сміялася. Хлопчику навіть смішно стало від цієї картини.— Нічого, залиш мене в спокої, — озвався хлопчик.— Нікуди я не піду, — весело щебетало дівчисько. Поки не скажеш, чому ти такий сумний. — Ну що ж ти за причепа! — вже сердито відповів хлопчик, який не хотів, щоб його турбували.— Я – не Причепа. Я – Смішинка! – весело засміялася дівчинка.—  Я —  Стрес, — озвався хлопчик. І я завжди таким сумний.—  Зрозуміло, — відповіла дівчинка! А давай дружити!— Дружити? Навіщо? Тобі, здається, і одній не сумно.— Не сумно, — озвалася Смішинка. — Але вдвох завжди веселіше. А ходімо я тобі дещо покажу.— Не хочу!— Ходімо! Там дуже цікаво! Тобі сподобається, обіцяю! — Ну, не знаю, — сумнівався Стрес. — Мені і тут нормально.— Ходімо, покажу тобі моє улюблене місце.Стрес спершу пручався. Але дівчинка вже взяла його за руку — вона не тягла, а ніжно кликала в дорогу. Стрес підвівся і сумно пішов за Смішинкою, яка весело підстрибуючи побігла кудись вперед. Дівчинка бігла, озиралася, весело гукала:— Ну де ти, чого так довго?!— Іду-іду, — похмуро відповідав Стрес, який ледве переставляв ноги,  — ти дуже швидко йдеш, я вже втомився, почекай.Вони йшли лісовою стежкою, де дерева шепотіли щось лагідне, а з-під кущів визирали білочки. Дівчинка розповідала кумедні історії, а хлопчик — уперше за довгий час — почав вслухатися.Посеред парку височіла зелена гора. Вона була м’яка, мов ковдра, і на самій її вершині росло одне-єдине дерево. Його гілки тягнулися до неба, а на нижній гілці висіла дерев’яна гойдалка — така, на якій хочеться летіти високо-високо, аж до хмар.— Скажи, гарно тут, — запитала Смішинка.Стрес на хвильку навіть замилувався пейзажем, але вчасно оговтався і знову став сумним.— Ну, таке! — озвався він.— Підійти ближче, — попросила Смішинка.— Що? Треба піднятися на цю величезну гору?— Аякже! Ми заради цього сюди і прийшли! — озвалася дівчинка.— Щось я не дуже хочеться, — почав було говорити Стрес … Але Смішинка вже тягла його за руку на гору і не зважала на його спантеличений вигляд.—  Дивися, яке місце! — вигукнула Смішинка.Хлопчик подивився — і щось потепліло в грудях. Йому стало… цікаво. Це було нове почуття для нього.— Сідай, — лагідно сказала Смішинка. — Це не просто гойдалка. Це — Гойдалка радості, вона розганяє сум.Хлопчик сів. Невпевнено. Його ноги трохи тремтіли, а серце калатало. Гойдалка рушила. Спершу — повільно. Потім — усе вище. І ось вітер підхопив його, мов крила. Його волосся куйовдилось, а тіло стало немов пір’їнка, він затамовує подих від висоти і краси природи. Він, сам того не розуміючи, почав посміхатися, а потім зовсім розсміявся. І вже не таким похмурим він був. А звичайним хлопчиком, в якого сяють очі, якого переповнюють позитивні емоції. — Чудово! Правда? — запитала дівчинка.— Так, — тихо відповів хлопчик.Хлопчик зістрибнув з гойдалки. Його очі блищали. Вони вже не були очима Стресу. Це були очі живого, щасливого хлопчика, що відкрив нову частину себе.— Я вже не Стрес, — сказав він. — Я — просто Я.— І цього цілком досить, — підморгнула Смішинка.

Десь далеко, в нетрях Світового океану, стояв палац. Був він пишний та гарний. І жив в тому палаці цар Плутон, знатний і могутній володар підводного світу. Багато підданих мав цар, а також дев’ять прекрасних доньок-русалоньок. Але не мав він сімейного щастя, бо зла чаклунка перетворила його красуню-дружину Габріелу на кам’яну статую. Стояла вона в самому центрі палацу вже сім довгих років і цілісінькими днями сидів поруч неї цар. – Тату, рідненький! Ти весь час такий сумний! – мовила до царя найменша донька, Алінка. Вона була дуже схожа на маму правильними рисами обличчя та яскраво-рожевим волоссям, а також своєю ніжністю та добрим серцем. – Так, доню! Мені дуже не вистачає вашої мами. Її усмішки, дзвінкого голосу та щирої поради, – відповів цар та сильно притис до себе доньку, яка майже не пам’ятала своєї мами. Алінці був лише рік, коли чаклунка зачарувала її маму. Проте вся родина не втрачала надії колись ще побачити царицю живою та усміхненою. Хотіла цього найбільше і Алінка. Тож разом зі своєю бабусею вона шукала способи розчаклувати маму. А бабусею Алінки була русалка Аріель. Так-так, та сама Аріель, вона не залишися жити на суші, і не перетворилася на піну морську, як того хотіла зла чаклунка. Вона знову стала русалкою, повернула свій голос і жила в підводному палаці. Народила дівчинку Габріелу, яка виросла і стала  ще гарнішою, ніж була Аріель. Не могла заспокоїтися злюка-чаклунка, вона довго вчилася чорної магії. І врешті-решт вилила всю свою лють на прекрасну Габріелу. Живучи на суші, Арієль знала, що є ліки, трави, якими люди лікуються і видужують. Але те, що сталося з її донькою було не хворобою, це була – магія. І хто зна, чим можна її побороти.В це важко повірити, але найкращим другом Аліни був малюк китової акули на ім’я Флінк. Так, справжнє дитинча китової акули. Флінк мав дуже грайливий характер. І здавалося, що може бути краще, ніж цілісінькими днями плавати, грати в піжмурки серед водоростей та грітися в сонячних промінчиках, які пронизували товщу води. Але цього всього було мало для допитливої та розумної дівчинки, якою була Алінка. Її постійно манили затонулі кораблі та «скарби», які вона там знаходила. І коли Аліна знаходила щось цікаве, вона швиденько плила до своєї бабусі Арієль, щоб та розповіла призначення знахідки. Можливо нова знахідна стане у нагоді для зняття чар з її матусі.  – Бабусю, може ця річ? – питала Алінка, показуючи підсвічник. – Ні, дитя моя, ця річ називається підсвічник, на нього ставлять свічку і світло її освітлює все навколо. Навряд чи це допоможе твоїй матусі.  Але все одно вони залишали всі знайдені речі. Інколи до цього звалища знахідок припливали сестри Алінки в пошуках чогось цікавого. Одна з сестер знайшла там трубу, музичний інструмент, інша – чудовий гребінець для волосся. Одного дня в палаці готувалось справжнє свято. Цар Плутон організовував святкування для своєї старшої доньки. Їй виповнювалося 18 років. Вона була найстаршою з доньок царя і піклувалася про молодших, коли лихо сталося з мамою. Так, як в підводному царстві вже давно не було свят, святкування обіцяло бути пишним та веселим. Різнокольорові квіти буяли по всьому палаці, гриміла музика. Дізналася злюка-чаклунка про свято і вирішила зіпсувати його. Її вірні помічники, восьминоги, повинні були випустити чорнила на дівчину, коли та виходитиме з палацу. А чаклунка наведе заклинання зі своєї чаклунської книги і чорнила не змиються з дівчини протягом довгого часу. Такий підступний план підготувала злюка. Та не знала вона, що цар виставив охорону навколо палацу, щоб ніхто і нічого не завадило святкуванню. Ні вона, ні восьминоги не змогли потрапити на свято. Зла поверталася вона додому, до своєї печери. Така зла, що зовсім забула про свою чаклунську книгу.«А де це моя книжечка!» – подумала відьма, запливши до печери. – ААААААААААААА!!!!!!! – закричала вона. – Я загубила свою книгу заклинань і прокльонів! – Негайно повертайтеся назад та знайдіть її! – гримнула вона на восьминогів. Чаклунську книгу знайшов акульонок.  Хто ж знав, що ця знахідка змінить все їхнє життя. Коли восьминоги припливли до далекої печери звісно вони там не знайшли чаклунську книгу. Злюка-чаклунка була страшенно розгнівана. Такою її ще не бачили її піддані. Вони не знали, що без своєї чаклунської книги вона буде просто звичайнісінькою злюкою. – Що це? – запитала бабуся Арієль у акульока, коли той приніс їй книгу.– Цю річ загубила зла чаклунка, коли пропливала біля далекої печери, – відповів акульонок.– Цікаво, цікаво! – почала гортати книгу Арієль. – Та це ж магічна книга! Дякую тобі, Флінку, за допомогу. Сподіваюсь, тут є магічне заклинання, яке розчаклує мою донечку. Довгий час просиділа над чаклунською книгою Арієль. Та це було не дарма. – Є! Знайшла! – закричала Арієль так, що побудила Алінку і Флінка, які заснули, поки бабуся читала книгу.– Бабусю! Ура! Що, що треба зробити?! – допитувалася Алінка, їй вже не терпілося врятувати мамусю і хоча б раз її обійняти.– Треба, – почала читати Арієль, – поставити в ряд речі кольорів веселки: червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий.– Ох, – засмутилася Арієль, – де ж ми знайдемо всі кольори веселки?– Не засмучуйся, бабуню! Ми все знайдемо! Я все знайду!Акульонок підплив до Алінки, показуючи, що він поряд, що вони разом.Алінка з щирим завзяттям взялася за пошуки. Батьку вона нічого не розповідала, не хотіла завчасно давати йому надію.На звалищі знахідок Алінка та Флінк знайшли скло від розбитих глечиків для води. Воно було зеленого, блакитного та жовтого кольору. Червоний колір було знайти не важко, адже в підводному царстві було повно червоних водоростей. Синього кольору був гребінець однієї із сестер русалоньки. А от фіолетовий і помаранчевий кольори вони не могли знайти, бо люди ще не використовували їх.Цар Плутон був дуже люблячим, але в той же час і суворим батьком. Коли він побачив, як Алінка поцупила гребінець у сестри, то запитав її про це.– Алінко, ти нічого не хочеш мені розповісти?!– Ні, татусю! – опустивши голову відповіла Алінка.Тож царю нічого не лишалося, як покарати доньку за крадіжку. Він заборонив їй випливати з палацу.Алінка засмутилася, що не зможе більше шукати речі для знаття чар з матусі. Акульонок та бабуся Арієль продовжили ці пошуки. А русалочці нічого не лишалося, як бути в палаці і чекати. Ніколи раніше вона не звертала уваги на захоплення своїх сестер. Їй не цікаві були ні співи, ні танці, ні малювання, ні читання. Цар Плутон хотів, що б і у Алінки теж з’явилося якесь захоплення, але вона нічим не цікавилася. Проте одного разу вона помітила, як її сестра малює і як вона змішую при цьому фарби. Вона згадала, що в бібліотеці, яку мав кожен поважаючий себе цар, була книга, яка називається «Кольорознавство». Аліна одразу побігла до бібліотеки в пошуках цієї книги.Цар Плутон захопливо дивився, як Аліна перебирає книги у бібліотеці. А вона шукала ту єдину книгу, яка могла врятувати життя її матусі.Ось вона, «Кольорознавство, як змішувати і отримувати нові кольори». Радості Алінки не було меж. «Так, ось воно, якщо змішати червоний і синій, отримаємо фіолетовий, дивовижно», – подумала Алінка. – «Якщо змішати червоний і жовтий, отримаємо помаранчевий». Звичайно, Алінка не збиралася розплавляти скло і перемішувати кольори. Це було їй не під силу. Але вона мала гострий розум та велику фантазію. Алінка виглянула у віконечка і покликала акульонка. Коли той підплив, сказала:– Флінку, друже мій, швидко пливи до бабусі в печеру і попроси її припливти до палацу, разом з усіма знахідками.Акульонок швидко поплив виконувати доручення. Русалка Арієль вже довгий час не наближася до палацу, прикро їй було бачити єдину доньку заточену в камінь. Коли Арієль приплила до палацу, цар Плутон був дуже здивований.– Вітаю Вас у нашому палаці! – поважно привітався він. – Дуже радий Вас бачити!Ні, він не звинувачував Арієль в тому що сталося, не було її вини в тому, що зробила злюка-чаклунка. – Доброго дня, царю! Я припливла побачити своїх онучок. Пустиш до палацу?!– Звичайно, – відповів цар. – Це і ваш дім також.Арієль швидко попрощавшись з царем, попливла до Алінки.Алінка вже мала план. Вона поклала червоні водорості на синій гребінець і виставила на сонячні промені. Отримала ледь помітний, але фіолетовий колір. – Будемо сподіватися, що цього вистачить, – переживала Арієль. Теж саме Алінка проробила і з червоними водоростями та жовтим склом.– Ура, – закричала Алінка! – Вийшло. Тож Алінка мала свій талант, особливий, винахідницький. Її аналітичний розум та природна цікавість допоможуть розчаклувати царівну Габріелу.   Настав довгоочікуваний день, вперше за довгий час приплила Арієль до кам’яної статуї доньки. Виплила до саду і Алінка з акульонком. Був гарний сонячний день, сонячні промені походили крізь товщу води та наповнювали все світлом. Арієль та Алінка виставили скло за кольорами веселки. Світло впало на них, осяявши все навколо різними кольорами. Від скла відбилися промені і потрапили на кам’яну статую. Все засвітилося яскравими барвами і враз чари спали з Габріели. Царівна стояла жива. Вона, ніби прокинулася після довгого сну. Її рожеве волосся спадало на плечі, а сині очі світилися від щастя. Алінка підбігла до матусі, обняла, з її очей котилися сльози радості.В підводному палаці було грандіозне свято. Арієль перебралася зі своєї домівки в палац. Всі жили довго та щасливо РАЗОМ! А злюка-чаклунка луснула від злості, так і не знайшовши свою чаклунську книгу.Кінець!

Олень, напившись із кришталевого джерела, побачив у чистій воді своє відображення. Йому дуже сподобалася граційна дуга його розкішних рогів, але він відчув сором через свої тонкі ноги.— Як так може бути, — зітхнув він, — що я маю таку величну корону, але такі нікчемні ноги? У ту ж мить олень відчув запах пантери і кинувся навтьоки через ліс. Але його широкі роги зачепилися за гілки дерев, і невдовзі пантера його наздогнала. Тоді олень зрозумів, що ноги, яких він соромився, могли б урятувати йому життя, якби не марні прикраси на голові. Мораль: Ми часто захоплюємося зовнішнім блиском і зневажаємо те, що справді корисне.

Вже три роки поспіль Маруся приїздить до своєї бабусі в село на літні канікули. Батьки залишають її в бабусі саму, адже вона вже доросла, цього року перейшла у четвертий клас. Збиратися до бабусі Маруся почала ще з останнього дзвоника, склала одяг, книжечки, поклала в чемодан і улюблену м’яку іграшку – качечку. Хоча матуся жартувала, що у бабусі є живі каченятка і з ними, мабуть, буде цікавіше гратися, ніж з м’якою іграшкою. Маруся ображено відповідала:– Мамо, це не просто іграшка, це моя подруга.Та насправді мама була права, приїхавши до бабусі, Маруся згадувала про свою качечку лише перед сном, і то не завжди. А от живих каченят вона гляділа цілісінький день, разом з бабусею виганяла їх на травичку, наливала водичку, а ввечері перераховувала всіх. Не могла натішитися онукою бабуся, то була її помічниця, подруга та втіха. Та невдовзі все змінилося. До сусідки, баби Надії, приїхала онучка, яка була одноліткою Марусі. Раніше її не відпускали саму до бабусі, але коли дізналися, що по сусідству живе ще одна дівчинка, то відпустили. Адже не сумнівалися, що вони потоваришують. Дві дівчинки одного віку завжди знайдуть про що поговорити і чим себе розважити. Катруся, так звали дівчинку, дійсно виявилася дуже говіркою та веселою, тож дівчатка одразу подружили. З тих пір, кожна з бабусь тільки й чула: «Бабуню, я у Марусі», або «Бабуню, я у Катрусі». Що тільки не вигадували дівчатка: готували кашку для каченят, годували кроленят, влаштовували школу для котів та дресирували собак. А коли всі тваринки були надресировані та нагодовані, дівчатка любили виготовляти одяг з листя або ж влаштовували показ мод з речей, які знаходили в шафі у бабусі.Так минула добра половина літа. Сонце жарило так, що на вулицю не можна було вийти. Бабусь зморював пообіднішній сон, а дівчатка нудьгували в затінку. Одного разу, Маруся і Катруся помітили у вікно біля сливки великі кущі, які ніби солдати оточили деревце. Вибігли вони у садок, залізли в ці кущі і опинилися ніби в шалаші: навкруги густі кущі віниччя, а зверху розлоге гілля сливки з зеленими листочками та поодинокими плодами. І так їм стало затишно там, тож вирішили, що то буде їхня схованка. Вони принесли туди маленькі стільчики, столик, бо місця було вдосталь та почали гратися. Гралися до самого вечора, аж поки не почули, що їх шукають бабусі. З тих пір, кожного дня по обіді, дівчатка пропадали там.Одного разу, повернувшись увечері до хати, Маруся побачили, що бабуся в мисці щось теребе.– Бабуню, що це ти робиш?– Я тереблю квасолю, – відповіла бабуся. – Можна я тобі допоможу? – зацікавлено дивилася у миску дівчинка.– Звичайно, моя хороша, – відповіла бабуся та показала що робити. – Це так цікаво, – сказала Маруся, – ця квасоля така гладенька та біленька, а ось рябенька, а ось червоненька, така гарна!В очах Марусі, яка любила щось майструвати своїми руками, загорілися вогники. А вже наступного дня Маруся та Катруся пішли до свого шалашу не з пустими руками, а з мискою квасолі.– Що ти вигадала? – допитувалась у Марусі Катруся.– Зараз побачиш, – тримала інтригу Маруся.Дівчинка поставила на стіл миску з квасолею, поряд коробочку з нитками та голками, а посередині модні журнали прикрас. Катруся вже нічому не дивувалася, після того, як вони виготовляли одяг з лопухів, підв’язувавши їх пасками. Маруся засадила нитку в голку та почала проколювати квасолину за квасолиною, нанизуючи їх на нитку. Так з її рук почали з’являтися намисто та браслети з квасолі. Катрусі сподобалась ідея Марусі. І згодом в мисці не залишилося жодної квасолини, а на столі лежала купа «прикрас». Маруся була задоволена.В серпні батьки Марусі пішли у відпустку і приїхали за донькою, щоб разом їхати на море. За Катрусею теж приїхали батьки. Але наостанок, дівчата вирішили показати батькам, чим вони займалися ціле літо. Вони підготували показ мод, дресировану собачку, відгодованих каченят та кроленят, і найголовніше, подарунки для всіх у вигляді намиста та браслетів з квасолі.– Так от де поділася моя квасоля! – вплеснула у долоні бабуся. – А я її всюди шукала!– Не знаю, який би вийшов борщ з вашої квасолі, – звернулася мама Марусі до своєї мами, – але прикраси вийшли пречудові! Такі прикраси треба обов’язково з собою на море взяти, таких точно ні у кого не буде!Всі весело засміялися. А найбільше раділи дівчата! Це літо вони запам’ятають надовго!