Казки для дітей 9 років

Ой чули ви чи ні, та одного разу три вовки зібралися риби хвостом наловити. І хоч це повністю суперечило логіці, та вовків це не зупинило.Отож, з чого все почалося? А з того, що спочатку вели вони розмову про те, хто більше риби може наловити. І кожен хвастався своєю вудкою, гачками та поплавками. Кожен вихваляв свої хитрості та вміння ловити рибу.— Та я… та я учора такий улов мав — одна рибина як та ріпка! Отака була, — розмахував лапами Патякало показуючи розміри риби — ледве гуртом до хати донесли. І бабка з дідом допомагали, і кішка з мишкою. А коли несли, то ще й хвіст по землі волочився.— Ага, таке скажеш! — не повірив йому Базікало — Я от, днями, рибу ловив, один гачок — три рибини. І кожна більше за мене. Тож улов мій втричі більший ніж будь у кого з вас.— Ото вигадали! — почав тягти ковдру на свій бік Триндякало — Три рибини на один гачок. Не рибка, а ріпка. І хто вам повірить? От я вчора акулу упіймав. Та ще й китову. Ось він справжній улов!Притихли вовки. Дурно їм стало від того, що наговорили. Але не зупинилися.— Та що б ви знали, моя вудка десять метрів в довжину. І як закидую то ліска аж до протилежного берега дістає. — продовжив вихвалятися Патякало.— Та щоб ви знали, в мене на гачку черв’як як дресований пес — сам рибу шукає. А потім хапає її та й тягне на берег. Я навіть не надриваюся. З легкістю дістаю, а риба та велика-велика, десь як твоя ріпка напевно. — вказав він Патякалу — Або як твоя акула — вказав Триндякалу.Не знав що сказати Триндякало, не зміг швидко вигадати нової нісенітниці, от і змолов дурницю.— Та що там ваші гачки та поплавки? От спробуйте рибу хвостом упіймати!— Та запросто! — вигукнув Патякало.— Та легше нікуди. — додав Базікало.Здивувався Триндякало, але не став уступати.— Може то і впіймаєте, але не більше мене.— Та я… — кричав Патякало.— І я… — кричав Базікало.Так і домовились. Пішли до берега, сіли в човен та й поплили на середину річки. Опустили в воду хвости, сидять та й чекають. Годину сидять, другу, а не клює. Набридла їм тиша, от Патякало й мовив:— О, здається щось клюнуло. Скоро буде риба. — Та що там в тебе клюнуло? Риба бульбашки пускає? В мене от вже з годину як сіпає та все ніяк не вхопить. Мабуть, щось велике-велике.— Та тихо ви там, — втрутився в розмову Триндякало — ось вже рибка на підході.Та й знову змовкли. А в цю мить пропливав під човном сом. Побачив він цю картину та й вирішив зухвалих рибаків провчити. Набрав розгону та як гепнув того човна, що човен й перехилився. А вовки гуртом у воду впали й з остраху почали гребти до берега.— Ріпка? — занервував Патякало.— Та яка ще ріпка в річці, то, мабуть, акула. — припустив Базікало.— Не знаю, що то за акула, та я до води більше ні на крок. — мовив Триндякало.Інші ж вовки змовчали, але також про це подумали.Мораль цієї казки така — не всяка риба на дурість клює, а от для неприємностей й вудки не потрібно.

Уявіть собі тихе містечко у Швеції, де всі діти слухаються батьків, а будинки стоять у рядочок, наче цукерки в коробці. Але одного дня в старій віллі «Курка» з’являється Пеппі Довгапанчоха – дівчинка з рудими косичками, що стирчать, наче вуса кота, веснянками на щоках і очима, що блищать від пустощів. Вона сильна, як справжній велетень, і може підняти свого коня, який живе прямо на веранді! А ще в неї є мавпочка Пан Нільсон, що любить красти печиво.«Я сама собі капітан!» – весело кричить Пеппі, перевертаючи сковорідку з млинцями так, що тісто літає по стелі. Її тато, капітан Ефраїм, десь у морях, а мама, за словами Пеппі, «стала янголом і дивиться на мене з хмаринки». Але Пеппі не сумує – у неї є скриня із золотими монетами й уява, що не знає меж. Якось із сусіднього будинку за Пеппі спостерігають двоє дітей – Томмі й Анніка. Вони стоять біля паркану, витріщившись на її коня.«Гей, ти хто така?» – питає Томмі, тримаючи в руках бутерброд.«Я Пеппі Довгапанчоха, найкраща у світі вигадниця пригод! – сміється вона. – А ви хто?»«Я Томмі, а це Анніка, моя сестра, – відповідає хлопчик. – Ти правда живеш із конем?»«Аякже! І з Пан Нільсоном! Ходіть, я покажу, як готувати млинці без тарілок!» – гукає Пеппі, запрошуючи їх до вілли.Усередині хаос: Пеппі ходить по стелі, бо «так цікавіше», а Пан Нільсон гойдається на люстрі.«Ти не ходиш до школи?» – здивовано питає Анніка.«Школа? Фу, там учать нудні цифри! – фиркає Пеппі. – Я краще вчуся знаходити штукенції!»«Шту… що?» – перепитує Томмі.«Штукенції! – пояснює Пеппі, стрибаючи на дивані. – Це коли знаходиш щось класне, наприклад, блискучий камінець чи стару ложку. Хочете шукати зі мною?»Так починаються їхні пригоди. Пеппі веде друзів до лісу, де вони лазять по деревах і шукають «скарби».«Глянь, я знайшов гудзик!» – радісно кричить Томмі.«Це не гудзик, а медаль із королівства Каняка! – запевняє Пеппі. – Там я танцювала з крокодилами!»«Танцювала з крокодилами?» – Анніка хапається за голову. «Це ж неправда!»«Може, й неправда, але звучить круто!» – підморгує Пеппі.Та не всі в місті люблять Пеппі. Однієї ночі двоє злодіїв, Громила й Квіточка, пробираються до вілли, щоб украсти її золото.«Тихо, мала спить, – шепоче Громила. – Хапай скриню, і тікати!»Але Пеппі не спить – вона сидить на стелі й п’є чай із ложки.«О, гості! – радісно вигукує вона. – Хочете пограти в піратів?»«Ти що, не боїшся нас?» – реве Громила, витріщивши очі.«Боятися? Ха! – сміється Пеппі. – Давайте я вас покручу!»Вона хапає злодіїв, крутить їх у повітрі, наче ганчірки, і викидає за двері.«Приходьте ще, навчу вас жонглювати!» – кричить вона їм услід.Іншого дня Пеппі, Томмі й Анніка йдуть на ярмарок. Там цирк, і Пеппі не може всидіти на місці.«Дивіться, силач піднімає штангу!» – захоплено шепоче Анніка.«Пхе, я можу краще!» – заявляє Пеппі й вибігає на арену.«Гей, пане силачу, давай позмагаємося!» – гукає вона.«Ти? Мала? – сміється силач. – Іди грайся в ляльки!»Але Пеппі хапає його штангу, підкидає її в повітря й ловить однією рукою. Глядачі аплодують, а силач тільки рота роззявив.Потім Пеппі бачить трапецію. «Це ж як гойдалки!» – кричить вона й стрибає вгору, перевертаючись у повітрі.«Ця дівчинка – диво!» – шепоче натовп.Якось у місті спалахує пожежа. Двоє малюків кричать із верхнього поверху будинку, а драбина пожежників закоротка.«Що робити?» – панікує Томмі.«Триматися за косички!» – сміється Пеппі. Вона хапає дошку, лізе на сусідній дах і перекидає місток до дітей.«Не бійтеся, я тут!» – гукає вона, забираючи малюків у безпеку.«Ти справжня героїня!» – захоплено каже Анніка.«Та ну, просто день був нудний!» – відмахується Пеппі.Дорослі в місті хочуть відправити Пеппі до дитячого будинку. Приходить сувора тітонька з паперами.«Дитино, тобі потрібен порядок!» – каже вона.«Порядок? – сміється Пеппі. – У мене є порядок: спочатку млинці, потім танці, а потім штукенції!»Вона влаштовує у віллі вечірку: діти їдять цукерки, Пан Нільсон жонглює бананами, а Пеппі співає пісню про піратів. Тітонька так веселиться, що забуває про свої папери.На день народження Пеппі вілла «Курка» гудить від сміху. Усі діти містечка танцюють, їдять торт і отримують від Пеппі золоті монети.«Це на ваші мрії!» – каже вона, обіймаючи Томмі й Анніку.«Пеппі, ти найкраща!» – кричить Томмі.«З тобою кожен день – як свято!» – додає Анніка.«Атож! – сміється Пеппі, і її косички підстрибують. – Життя – це пригода, і я її капітан!»

Жив собі колись один чоловік — лінивий, як муха в спеку. Нічого не хотів робити, сидів цілими днями, нарікав і тільки скаржився.Одного дня пішов він до мудреця:— Батьку! Нема в мене ні хліба, ні одягу. Діти голодні, дружина плаче, я зовсім знесилився. Не знаю, що робити. Куди йти, до кого жалітися?Мудрець глянув на нього та й питає:— Ти кажеш, що бідний?— Та бідний, аж світ немилий! — зітхнув ледар.— Гаразд, — мовив мудрець, — продай мені свою праву руку. Дам тобі багато грошей. Скільки хочеш? Ледар аж очі витріщив:— Що ви, батечку?! Рука ж мені самому потрібна. Як я без неї житиму? Як зароблятиму?— Тоді, може, праве око продаси? — спокійно спитав мудрець.— Око? Та як же я тоді бачитиму?! Ні, й око не продам.— А одну ногу?— Та що ви таке кажете! Як я ходитиму без ноги? Ні, ні, й ноги не віддам.— Добре. Тоді, може, вуха? Вони ж тобі не дуже потрібні.— Як же не потрібні? Щоб не чути голосу дітей чи пташиного співу? Не продам!— А рот? Продай мені свій рот!— Та як же я говоритиму, їстиму, сміятимусь? Ні, не віддам!— Ну що ж, тоді зуби. Хоч зуби продай!— Зуби?! Та ні! Я і їсти не зможу, і виглядатиму смішно.— Може, хоч ніс? — знову спробував мудрець.— Ні! І ніс не віддам. Мені все це потрібне!Мудрець усміхнувся:— От бачиш. Ти кажеш, що нічого не маєш, а насправді маєш найбільше багатство — здорове тіло. У тебе є руки, ноги, очі, рот, вуха — усе, що потрібно, щоб працювати й жити гідно. Іди, працюй і більше не нарікай на долю.І з того часу ледар змінився. Почав працювати, дбати про родину і дякувати за те, що має. Бо зрозумів: справжнє багатство — це здоров’я і бажання жити.

Чи бачили ви коли-небудь справді стару дерев’яну шафу — зовсім почорнілу від віку, всю в різьбленні, з завитками й листям? Саме така стояла в одній вітальні. Її успадкували від прабабусі, і вся вона була оздоблена різьбленими трояндами й тюльпанами зверху донизу. Там були дивовижні завитки, а між ними визирали голови оленів з великими рогами. Але посередині шафи було вирізьблено цілу постать чоловіка — він мав дуже кумедний вигляд, та й сміявся постійно. Та це й не сміх був — скоріше гримаса. У нього були козлячі ноги, маленькі ріжки на лобі й довга борода.Діти в кімнаті завжди називали його “верхньонижній генерал-командир-сержант з козлячими ногами”, бо це було дуже довге й складне ім’я, і не багато хто має такий титул. Але щоб вирізьбити його — то було справжнє мистецтво. Та все ж він там стояв! І завжди дивився в бік столу під дзеркалом, бо там стояла чарівна маленька порцелянова пастушка. У неї були позолочені черевички, гарна сукенка, оздоблена червоною трояндою, золота шляпка й пастуша палиця. Вона була дуже мила.Поряд з нею стояв маленький сажотрус — такий чорний, як вугілля, але теж із порцеляни. Він був так само чистенький і гарненький, як будь-хто інший. Те, що він був сажотрусом — це лише роль, яку йому надав майстер порцеляни. Він міг так само зробити з нього й принца — адже все можливо!Сажотрус стояв із драбинкою, такий охайний, з обличчям білим і рум’яним, як у дівчини. І це було навіть трішки неправильно — він мав би бути трохи чорнішим. Він стояв зовсім поруч із пастушкою. Обох поставили поряд, і оскільки вони стояли разом, то й заручилися. Вони так гарно підходили одне одному — обидва були молоді, зроблені з однієї порцеляни й однаково крихкі.Поруч із ними стояла ще одна лялька, утричі більша — це був старий китаєць, який умів кивати головою. Він також був порцеляновий і стверджував, що є дідусем маленької пастушки, хоча й не міг цього довести. Він твердив, що має над нею владу, і тому вже кивнув козлоногому верхньо-нижньому генералові-командирові-сержанту, який сватався до пастушки.— Ось чоловік для тебе, — сказав старий китаєць. — Чоловік, що, я майже впевнений, зроблений із червоного дерева. Він може зробити тебе пані козлоногого верхньо-нижнього генерал-командир-сержанта! У нього ціла шафа срібла, не рахуючи скарбів у таємних сховках!— Я не хочу в ту темну шафу! — вигукнула маленька пастушка. — Я чула, що в нього там одинадцять порцелянових жінок!— Тоді ти будеш дванадцятою! — відповів китаєць. — Сьогодні вночі, щойно заскрипить стара шафа, буде весілля, як я, китаєць, сказав! — І він кивнув головою та заснув.А пастушка заплакала й глянула на свого наймилішого — порцелянового сажотруса.— Прошу тебе, — мовила вона, — візьми мене з собою у широкий світ, бо тут нам не залишитися! «Я хочу все, чого хочеш ти!» — сказав маленький сажотрус. — «Ходімо негайно, я певен, що зможу прогодувати тебе своєю професією!»«От тільки якби ми вже були злізли зі столу!» — сказала вона. — «Я не буду щаслива, доки ми не опинимося у широкому світі!»Він утішив її й показав, куди ставити маленьку ніжку — на різьблені краї та позолочене листя, що спускалося вздовж ніжки столу. Свою драбинку він теж використав, і ось вони вже на підлозі. Але щойно поглянули на стару шафу — там зчинився великий рух: усі вирізьблені олені висунули голови ще далі, підняли роги й закрутили шиями; козлоногий верхньо-нижній генерал-командир-сержант високо підскочив і закричав до старого китайця:«Вони тікають! Вони тікають!»Вони злякалися й миттєво стрибнули в шухляду під настільною надбудовою. Там лежали три-чотири неповні колоди карт і маленький ляльковий театр, зібраний як могло. Вистава вже йшла, усі дами — черви, бубни, трефи й піки — сиділи в першому ряду й обмахувалися тюльпанами, а позаду стояли валети, показуючи, що мають голову і згори, і знизу, як то буває у гральних картах.У п’єсі йшлося про двох, яким не дозволяли бути разом, і пастушка плакала, бо це нагадувало їй власну історію.«Я не можу цього витримати!» — сказала вона. — «Я мушу вибратися з цієї шухляди!»Та коли вони знову опинилися на підлозі й поглянули на стіл — старий китаєць уже прокинувся й гойдався всім тілом, бо був суцільним шматком знизу.«Старий китаєць іде!» — вигукнула маленька пастушка й упала просто на свої порцелянові колінця — така сумна вона була.«У мене є думка!» — сказав сажотрус. — «Сховаймось у великій банці з попурі, що стоїть у кутку — там ми можемо лежати на трояндах і лаванді, й кидати йому сіль в очі, якщо прийде!»«Це не допоможе!» — сказала вона. — «До того ж я знаю, що старий китаєць і банка з попурі колись були заручені, а після таких стосунків завжди лишається трохи доброти! Ні, іншого виходу нема — треба йти у широкий світ!»«Ти справді маєш відвагу піти зі мною у широкий світ?» — спитав сажотрус. — «Ти подумала, який він великий, і що ми вже ніколи не зможемо повернутись назад?»«Так, подумала!» — відповіла вона.Сажотрус подивився на неї серйозно, і сказав: «Мій шлях — через димар! Ти справді зважишся повзти зі мною через піч, крізь барабан і трубу? Тоді ми опинимося в димоході, і там я знатиму, як рухатися! Ми піднімемось так високо, що ніхто не зможе нас дістати, а на самому верху є отвір у широкий світ!»І він повів її до дверцят печі. «Там темно!» — сказала вона, але все ж пішла з ним — і крізь барабан, і крізь трубу, де була суцільна чорна ніч.«Ми вже в димоході!» — сказав він. — «Подивись! он там, угорі, сяє найпрекрасніша зірка!»Це була справжня зірка на небі, що світлом своїм ніби вказувала їм дорогу. Вони повзли й дерлися, і був то жахливий шлях — так високо, так складно! Але він підтримував і допомагав їй, показував, куди ставити її маленькі порцелянові ніжки — і ось вони дісталися самого краю димаря й сіли там, бо були дуже втомлені, і мали на це повне право.Над ними було небо з усіма зірками, а під ними — всі дахи міста. Вони бачили навколо себе так далеко, так широко… Бідна пастушка ніколи не уявляла собі світу таким. Вона притулила свою голівку до сажотруса й заплакала — так, що позолота з її паска від сліз зійшла. «Це занадто!» — сказала вона. — «Я цього не витримаю! Світ надто великий! Якби ж я знову була на маленькому столику під дзеркалом! Я не буду щаслива, доки ми не повернемось туди! Я вже пішла з тобою в широкий світ — тепер, якщо ти мене любиш, повернись зі мною додому!»Сажотрус говорив їй розумні речі — про старого китайця й про козлоногого генерала-командир-сержанта, але вона так гірко плакала і цілувала свого сажотруса, що він не витримав і підкорився, хоча це й було небезпечно.І от вони знову спускалися димарем, крізь трубу й барабан, — було це дуже незручно, — і нарешті опинилися у темній печі. Там вони заховалися за дверцятами, щоб дізнатися, що сталося у кімнаті. Було зовсім тихо. Вони визирнули — ах! посеред кімнати лежав старий китаєць. Він упав зі столу, коли намагався їх наздогнати, і розбився на три частини: вся спина відкололась одним шматком, а голова відкотилася у куток. А козлоногий генерал стояв на своєму місці, як завжди, і щось обмірковував.«Це жахливо!» — сказала маленька пастушка. — «Старий дідусь розбитий, і це через нас! Я цього не переживу!» — і згорнула свої маленькі ручки.«Його ще можна склеїти!» — сказав сажотрус. — «Цілком можна! Не хвилюйся так! Якщо йому спинку склеїти, а в шию вставити добру скріпку, то буде як новий — і ще багато прикрих речей нам скаже!»«Ти думаєш?» — спитала вона. І тоді вони знову вилізли на стіл, де стояли раніше.«Ось до чого ми дійшли!» — сказав сажотрус. — «Усе це було марною турботою!»«Головне, щоб дідуся склеїли!» — сказала пастушка. — «Це дуже дорого?»Його таки склеїли. Сім’я склеїла йому спину, вставила добру скріпку в шию — і він став майже як новий, тільки більше не міг кивати.«Мабуть, стали пихаті після того, як вас розбили!» — сказав козлоногий генерал-командир-сержант. — «А я, зрештою, питаю: чи буде вона моєю чи ні?»А сажотрус і маленька пастушка подивилися на старого китайця так зворушливо — вони дуже боялися, що він кивне. Але він не міг, і йому було незручно казати стороннім, що в нього тепер скріпка в шиї. І так порцелянові закохані залишилися разом і благословляли дідусеву склейку — і жили в любові, доки самі не розбилися.

У королівстві Фрелл, де ранкові пташки співали мелодії, а зірки вночі сяяли, наче чарівні ліхтарики, народилася дівчинка на ім’я Елла. Її зелені очі блищали, а кучеряве каштанове волосся гойдалося, коли вона бігала луками, сміючись від радості. Але в день її народження сталася подія, яка змінила її життя. Фея Люсінда, з крилами, що мерехтіли веселковими барвами, прилетіла до колиски. Усі чекали подарунка — можливо, чарівної іграшки чи вічної квіточки. Але Люсінда підняла руки і проголосила:— Я дарую тобі слухняність! Ти виконуватимеш кожен наказ, що тобі дадуть!Гості ахнули, а її слова повисли в повітрі, наче важка хмара. Це було не благословення, а прокляття.Елла росла, не розуміючи спочатку, що означає цей дар. Коли мама казала: «Елло, вдягни теплу шапку», вона слухняно вдягала її, навіть у спеку. Але одного дня сусідський хлопчик, хихикаючи, сказав:— Елло, стрибай на одній ніжці до вечора!Бідолашна Елла стрибала, доки ніжки не загуділи від утоми, а серце стискалося від безсилля. Того вечора мама обняла її та прошепотіла:— Моя квіточко, тримай це в таємниці. Твоя сила — у твоїй хоробрості. Ми знайдемо спосіб тебе звільнити.Мама вчила Еллу бути обережною, щоб ніхто не дізнався про її прокляття.Елла любила проводити час із Менді, кухаркою, яка була трохи чарівницею. Менді пекла медові булочки, від яких дім наповнювався теплом, і могла заговорити ложку, щоб та сама розмішувала суп. Одного вечора, коли Елла сиділа на кухні, гризучи булочку, вона запитала:— Менді, чому Люсінда дала мені таке жахливе прокляття?Менді зітхнула, витираючи руки об фартух.— Люсінда думає, що її подарунки роблять усіх щасливими, але вона не слухає серця. Не бійся, Елло, ми щось придумаємо.Але біда прийшла несподівано. Мама Елли захворіла, і жодні ліки не допомогли. Перед тим, як піти, вона подарувала Еллі блакитну стрічку, схожу на шматочок неба.— Носи її, моя дівчинко, — сказала мама слабким голосом. — Вона нагадає тобі, що ти сильна.Елла тримала стрічку ночами, стискаючи її в долонях, коли сльози котилися по щоках.Батько Елли, сер Пітер, був багатим купцем, який торгував рідкісними тканинами. Він любив Еллу, але більше любив свої мандри. Одного дня він повернувся з новою дружиною — Дамою Ольгою, пихатою, наче вона володіла всім королівством. З нею прийшли її дочки: Хетті, хитра і в’їдлива, та Олів, яка думала лише про солодощі.— Ох, Елло, яка ти… проста, — сказала Хетті, скрививши губи, коли побачила її. — Де мої нові сукні? — пробурчала Олів, гризучи пиріг.Хетті випадково дізналася про прокляття Елли, підслухавши розмову з Менді. Її очі заблищали від злої радості.— Елло, віддай мені свою блакитну стрічку! — наказала вона.Елла, стиснувши кулачки, віддала мамин подарунок, хоч серце її розривалося. Того вечора вона втекла до саду і прошепотіла зіркам:— Я не буду їхньою маріонеткою. Я знайду спосіб стати вільною.Одного сонячного дня в місті влаштували ярмарок, де гуділи музика і сміялися люди. Елла гуляла між ятками, милуючись блискучими стрічками і цукровими яблуками, коли Хетті спробувала її наздогнати, щоб знову наказати щось безглузде. Елла побігла, не дивлячись, і налетіла на високого хлопця з скуйовдженим волоссям і добрими карими очима. Він спіймав її за руку, щоб вона не впала, і засміявся:— Ти швидша за мого коня! Я Чармонт, але зови мене Чар. А ти хто?— Елла, — відповіла вона, відчуваючи, як щоки стають теплими. — Вибач, я не хотіла тебе штовхнути. — Нічого, — сказав Чар, усміхаючись. — Хочеш подивитися на жонглерів? Вони кидають п’ять м’ячів одразу!Чар був принцом Фрелла, але зовсім не пихатим. Він розповів Еллі, як одного разу застряг у гігантському гарбузі, допомагаючи фермеру.— Уявляєш, я сидів у тому гарбузі, як у човні, і кричав, щоб мене витягли! — сміявся він.Елла розсміялася так, що забула про свої біди. Вони гуляли ярмарком, кидаючи камінці в мішені і пробуючи медові пряники. Але в глибині душі Елла боялася: що, якщо хтось накаже їй зашкодити Чару? Вона вирішила триматися від нього подалі, хоч серце тягнулося до нього, наче до теплого вогнища.Одного вечора Елла увірвалася до Менді і сказала:— Я не можу більше терпіти! Я знайду Люсінду і змушу її зняти прокляття!Менді обняла її і відповіла:— Ти хоробра, Елло. Візьми цю чарівну книгу — вона відповість на твої питання, якщо попросиш ввічливо.Елла зібрала мішечок із хлібом, сиром і маминою стрічкою, яку зав’язала на зап’ясті для сміливості. Вона ступила на шлях, її серце тремтіло від страху, але горіло надією. Попереду чекали чарівні ліси, огри, ельфи та, можливо, свобода.Читайте другу частину історії

Елла йшла через королівство Фрелл, де вітер шепотів казки, а квіти світилися в темряві, наче крихітні зірочки. Її чарівна книга тихо гуділа в мішечку, підказуючи дорогу. Але шлях був сповнений небезпек. Першу частину “Зачарованої Елли” знайдете тут Першою зупинкою став ліс, де жили огри — величезні, з зубами, як кинджали, і запахом старих шкарпеток. Вони схопили Еллу і загарчали:— Яка смачна вечеря! — сказав головний огр, облизуючи губи.Елла стиснула мамину стрічку і відповіла:— Ваші зуби такі блискучі! Ви, мабуть, можете розгризти камінь!Огри розпливлися в посмішках, їхні щоки почервоніли від гордості.— Ти нам подобаєшся, маленька! — прогарчав один із них. — Бери яблука і йди!Вони дали їй кошик соковитих яблук, і Елла помахала їм, поспішаючи далі.Наступною зупинкою було село ельфів. Їхні будиночки виглядали, як гриби з віконцями, а ліхтарики з пелюсток гойдалися на вітрі. Ельфи, маленькі, з зеленим волоссям, майстрували чарівні іграшки: пташок, що співали, і квіти, що танцювали. Елла зустріла ельфа Сларена, який сказав:— Ти смілива дівчинка, Елло! Візьми цей плащ — він зігріє тебе в холод і сховає від дощу. — Дякую, Сларене! Де мені шукати Люсінду? — запитала Елла.— Вона була на весіллі гігантів, — відповів ельф, усміхаючись.Елла подякувала і вирушила далі, її серце калатало від хвилювання. Вона йшла через поля з соняшниками, вищими за будинки, і через річку, де риби світилися, наче ліхтарики. Нарешті вона дісталася до ферми гігантів, де гуділа музика і гомоніло весілля. Гіганти танцювали так, що земля тремтіла, а їхній сміх звучав, як грім. Посеред величезного торта сиділа Люсінда, розкидаючи блискітки. Елла підбігла до неї і сказала:— Люсіндо, благаю, зніміть моє прокляття! Воно забирає мою свободу!Фея розсміялася:— Слухняність — це скарб! Ти просто не вмієш його цінувати! І зникла в хмарі блискіток. Елла сіла на траву, її очі наповнилися сльозами.— Я не здамся, — прошепотіла вона, стискаючи мамину стрічку.Повернувшись додому, Елла дізналася, що Дама Ольга відправила її до школи для юних леді, де вчили вишивати і кланятися. Хетті наказувала:— Елло, віддай мені свій сніданок! І виший мені хусточку! Елла терпіла, але таємно писала листи Чару. Одного разу він написав:— Елло, ти найсміливіша дівчина, яку я знаю. Одного дня я покажу тобі палацовий сад, де ростуть квіти, що співають.Елла усміхалася, читаючи його слова, і мріяла про свободу. Настав день великого балу в палаці. Елла хотіла піти, але Дама Ольга замкнула її в коморі.— Ти нікуди не підеш! — гаркнула вона.Але Менді, сяючи від чарів, відкрила двері та створила сукню з блакитного шовку, що блищала, наче зірки. На балу Елла танцювала з Чаром, який сказав:— Елло, ти особлива. Залишайся зі мною назавжди. Але Хетті, яка пробралася на бал, наказала:— Відштовхни Чара і тікай!Елла відчула, як магія тягне її, наче мотузки. Але вона зупинилася, згадала маму, Чара, свої пригоди.— Ні! Я вільна! — крикнула вона.Магія розлетілася, наче розбите скло. Елла обняла Чара, її серце співало від радості. Він усміхнувся:— Ти зробила це, Елло. Ти сильніша за будь-яку магію.Дама Ольга і сестри отримали урок: їх відправили працювати на ферму гігантів, де вони вчилися бути добрішими. Елла і Чар стали найкращими друзями, а згодом одружилися, бо їхні серця билися в унісон. Вони мандрували, допомагали ельфам, сміялися з гігантами і переконали Люсінду припинити свої дивні подарунки. Елла навчила всіх, що справжня магія — це хоробрість і любов до себе. І жили вони довго і щасливо в королівстві, де ніхто не змушував інших робити те, чого вони не хочуть.

Жив собі Кіт, який був такий пильний, що жодна Миша не наважувалася висунути навіть кінчик своїх вусиків — боялася бути з’їденою живцем. Здавалося, Кіт був усюди водночас, завжди готовий до стрибка з гострими кігтями. Нарешті Миші почали так ретельно сидіти у своїх норах, що Кіт зрозумів: аби вполювати хоч одну, йому доведеться вдатись до хитрощів.Одного дня він видерся на полицю й повис на ній головою вниз, наче мертвий, тримаючись за мотузки однією лапою.Коли Миші визирнули та побачили його в такому стані, то вирішили, що його повісили за якийсь злочин. Спершу дуже обережно вони висунули голови й обнюхали все навколо. Але коли нічого не зворухнулося, всі радісно повилазили святкувати смерть Кота.Та саме в той момент Кіт відпустив мотузку — і перш ніж Миші встигли отямитися від несподіванки, він уже вполював трьох чи чотирьох.Після цього Миші стали ще обережнішими й зовсім не виходили з дому. Але Кіт, усе ще голодний, знав не один трюк. Він обвалявся в борошні, поки не став білим з голови до лап, і ліг у борошняний ящик, залишивши одне око відкритим, чекаючи на здобич.І справді, Миші незабаром почали виглядати. Кіт уже уявляв, як ось-ось схопить молоду соковиту Мишку, коли з нори визирнув старий Пацюк. Він мав великий досвід у справах із Котами й пастками, а ще — недостачу частини хвоста, здобуту дорогою ціною. З безпечної відстані він приглядався до борошна. — Обережно! — вигукнув він. — Може, то й справді купа борошна, але мені воно дуже вже нагадує Кота. Що б це не було, краще триматися подалі.Мудрі не дають себе ошукати вдруге.

Колись жив собі один іранський шах, який був настільки товстим і важким, що його здоров’я від цього серйозно страждало. Стурбований, він скликав до палацу всіх придворних лікарів і звелів: — Зробіть що завгодно, тільки вилікуйте мене!Та дарма вони старались — шах усе товстішав і товстішав.І ось одного дня до нього з’явився новий, дуже розумний лікар. — О великий шах, я зможу тебе вилікувати, — сказав він упевнено. — Але мені потрібно три дні, щоб обрати найкращі ліки.Шах погодився чекати.Через три дні лікар повернувся і сказав: — О могутній! Я дослідив твою долю — тобі залишилося жити лише сорок днів. Якщо не віриш мені — накажи кинути мене до в’язниці. Але знай: помсти не уникнеш, коли побачиш, що мав рацію.Шах спохмурнів і наказав ув’язнити лікаря. З того дня він перестав веселитися, не сідав на коня, уникав розваг і людей. Його серце охопила тривога. Щодень він рахував час і все більше худнув — від страху, смутку й занепокоєння.Минуло сорок днів.Шах, ще живий, але вже куди стрункіший, звелів привести лікаря й суворо запитав: — Ти сказав, що я помру. Чому ж я досі живий?— О шаха, — усміхнувся лікар, — це була хитрість. Іншого способу допомогти тобі я не знайшов. Але ти сам бачиш — ліки подіяли.Шах помовчав… а потім щедро нагородив розумного лікаря — бо саме завдяки його мудрості й хитрості повернув собі здоров’я.

Одного ясного ранку Лисиця, шукаючи сніданок, ішла лісом, покладаючись на свій гострий нюх. Раптом вона побачила Ворону, що сиділа на гілці дерева. Це була не перша Ворона, яку бачила Лисиця. Але цього разу її зацікавило інше: щаслива пташка тримала в дзьобі шматочок сиру.«Далеко шукати не треба», — подумала хитра Лисиця. — «Ось і ласий шматочок на сніданок».Вона підійшла під дерево, на якому сиділа Ворона, і, дивлячись угору з захопленням, вигукнула:— Доброго ранку, прекрасна істото!Ворона нахилила голову набік і з підозрою стежила за Лисицею. Але дзьоб із сиром тримала міцно й нічого у відповідь не сказала. — Яка ж ти чарівна! — мовила Лисиця. — Як блищить твоє пір’ячко! Яка граційна постава, які чудові крила! Така дивовижна пташка, без сумніву, має й чудовий голос. Якби ти заспівала хоч одну пісеньку, я б одразу проголосила тебе Королевою птахів!Почувши ці лестощі, Ворона забула про обережність і… про сніданок. Їй дуже хотілося, щоб її назвали Королевою птахів. Тож вона розтулила дзьоб, щоб голосно каркнути, і — хлясь! — сир упав прямо в пащу Лисиці.— Дякую, — солодко сказала Лисиця, відходячи. — Голос у тебе, може, й не найкращий, зате є. А от де твій розум? Мораль: Лестощі живляться з тих, хто готовий їх слухати.