Казки для дітей 9 років

Одного дня дванадцять чоловік із села Ейді Ніфас пішли до міста Май Едега, понесли у млин зерно. От намололи вони борошна, завдали мішки на плечі та й рушили додому. Стежка вилася поміж густим лісом. Ішли вони, ішли, аж тут комусь із них здалося, що один загубився. Гукнув він іншим, щоб зупинилися, і давай лічити. Усіх полічив, а себе забув, і вийшло, що їх тільки одинадцять.— Чекайте! — вигукнув він.— Когось немає! — Не може бути! — Порахуйте самі!Другий порахував і теж забув за себе. — А й справді,— сказав він,— нас тільки одинадцять, одного не вистачає.Третій порахував і теж налічив одинадцять. — Ой деде! — вигукнув він.— Хтось із нас збився з дороги, і його вхопив леопард!Зрештою вони знову рушили далі до Ейді Ніфаса, дорікаючи собі за те, що не вгледіли товариша. — Треба було не спускати його з очей,— сказав один. — А ми залишили його позаду! — додав інший. — Йото вхопив здоровий леопард! — вигукнув третій. — Здоровенна люта леопардиха! — А як мужно він боронився, та ще й голіруч! — Відважний був вояк, що й казати! — Найсміливіший у всьому краї. Він навіть не скрикнув, не поглухав на поміч, коли на нього напала зграя леопардів. — Бідолашна вдова! Що з нею тепер буде? — завголав один. — Нещасна сім’я! За що їм таке лихо? — сумно додав інший. — Він був не тільки хоробрий, але й щедрий та добрий.Так оплакували подорожні свого загиблого товариша. Зайшли вони в село і почали тужити-лементувати. Люди кинулись їм назустріч.— О горе! Дорогою спіткала нас біда! — вигукнув один, і мандрівники почали розповідати про те, як їхній товариш став на бій з леопардом і по-геройському загинув.Зчинився неймовірний гамір, всі заговорили нараз-перебій.Тим часом мале дівча підійшло до мішків з борошном, що їх прибули поставили на землю, і порахувало. Мішків було дванадцять.— Мамо, — сказала дівчинка, — тут дванадцять мішків. — Не морочь голову,— відмахнулася жінка і знову заходилась теревені правити. — Мамо, — сказала дівчинка перегодом, — тут стоїть дванадцять мішків з борошном, то, мабуть, прийшли всі дванадцятеро чоловіків.Мати вгомонилася нарешті й порахувала мішки. — Тут дванадцять мішків, тож мусить бути й дванадцять чоловіків! — закричала вона.Староста села порахував прибулих. — Тепер їх дванадцять. Сміливець вернувся, — сказав він.Селяни радісно загомоніли. — Він подбивав леопардів голими руками і вернувся переможцем! — вигукнув один мандрівник. — Без зброї він подолав цілу зграю хижаків! — оголосив другий. — Слава нам! Такого лицаря, як він, немає ніде!І тут почалося велике свято на честь героя із Ейді Ніфаса з нагоди, що повернувся живим з бою з леопардом.Відтоді минуло багато років, а старі й досі розповідають, як колись їхній земляк прославив село своєю хоробрістю та силою.

Жила-була в маленькому шведському містечку незвичайна дівчинка на ім’я Пеппі Довгапанчоха. Уявіть собі: руде волосся, заплетене у дві косички, що стирчать у різні боки, веснянки на обличчі, як маленькі зірочки, і широка усмішка, яка могла розтопити будь-яке серце! Пеппі була не просто дівчинкою — вона була найсильнішою у світі, могла підняти свого коня однією рукою і жила сама у великій старій хатині, яку називала Вілла «Курка». Разом із нею мешкали її вірні друзі: кумедна мавпочка Пан Нільсон, яка завжди сиділа в неї на плечі, і кінь, що мирно пасся на ґанку. Якщо ще не знайомі із Пеппі Довгапанчохою, радимо відкрити Пеппі Довгапанчоха (скорочено), щоб більш детально познайомитися з головними героями. Одного сонячного ранку Пеппі сиділа на кухні, наминаючи величезний бутерброд із сиром і медом, коли до неї завітали її найкращі друзі — Томмі та Анніка. Це були звичайні діти з сусіднього будинку, які обожнювали пригоди Пеппі. Томмі, з акуратно зачесаним волоссям, і Анніка, з бантиками на косах, сяяли від захвату, розповідаючи про школу.— Пеппі, ти уявляєш, у школі ми вчимося читати, писати, рахувати, а ще малюємо й співаємо! — сказала Анніка, її очі блищали, як два маленькі озерця.— А ще там є перерви, коли можна бігати й гратися! — додав Томмі, жваво розмахуючи руками.Пеппі замислилася, жуючи бутерброд. «Школа? Хм, це, мабуть, як велика пригода, тільки з партами й книжками!» — подумала вона. Її очі загорілися, і вона вигукнула:— Тоді я йду з вами! Хочу побачити, що це за школа така, де ви стільки всього робите!Наступного дня Пеппі вдягла свою улюблену сукню, яка була трохи завелика і різнокольорова, наче веселка, взяла Пана Нільсона на плече, а коня залишила вдома, пообіцявши йому принести цукерку. Вона стрибала поруч із Томмі та Аннікою, співаючи вигадану пісеньку: «Школа, школа, це так кльово, там, напевно, купа дива!»Коли вони зайшли до класу, усі діти витріщилися на Пеппі. Вона виглядала як персонаж із казки: руді косички стирчали, як антени, а Пан Нільсон почав стрибати по партах, викликаючи сміх у всіх. Вчителька, пані Ларсон, була милою, але суворою. Вона поправила окуляри та сказала:— Ласкаво просимо, Пеппі. Сідай, будь ласка, і почнімо урок.Першим був урок математики. Вчителька запитала: «Скільки буде сім плюс п’ять?» Усі діти підняли руки, але Пеппі вигукнула, не чекаючи дозволу:— О, я знаю! Сім яблук і п’ять яблук — це дванадцять яблук! Але якщо це не яблука, а, скажімо, пірати, то вийде ціла піратська команда, яка попливе шукати скарби!Діти зареготали, а вчителька здивовано підняла брови. Вона спробувала пояснити, що в математиці потрібні точні відповіді, але Пеппі вже розповідала історію про те, як вона одного разу порахувала сто п’ятдесят хмарок у небі, а потім вони перетворилися на цукрову вату.На уроці малювання стало ще веселіше. Вчителька дала завдання намалювати квіточку. Усі діти старанно малювали на маленьких аркушах, а Пеппі попросила дозволу малювати на дошці. Вона схопила крейду і намалювала величезний малюнок: слона, який тримає в хоботі цілу клумбу квітів, а поруч — корабель, що пливе по морю з цукерок. Малюнок був такий великий, що крейда скінчилася, а дошка ледь витримала! — Пеппі, це дуже гарно, але ми малюємо лише квіточку, — лагідно сказала вчителька.— Але ж квіточка без слона і корабля — це так нудно! — відповіла Пеппі, підморгнувши Пану Нільсону, який саме жував олівець.На перерві Пеппі влаштувала справжнє шоу: вона жонглювала яблуками, які принесла в кишенях, і навіть підняла парту над головою, щоб показати, яка вона сильна. Діти аплодували та сміялися, а Пеппі відчувала себе, як на сцені цирку.Але коли уроки продовжилися, вчителька пояснила, що в школі є правила: не можна кричати, бігати по класу чи малювати слонів на всю дошку. Пеппі слухала, схиливши голову, а потім сказала:— Знаєте, пані Ларсон, школа — це дуже цікаво, але я люблю вчитися по-своєму. Я вчуся, коли плаваю з піратами, коли літаю на повітряній кулі чи коли печу млинці для всіх у місті!Вчителька посміхнулася, але сказала, що Пеппі, мабуть, ще не готова до школи. Пеппі не образилася. Вона вирішила, що школа — це чудово для Томмі й Анніки, але її пригоди чекають на неї деінде.Перед тим як піти, Пеппі витягла з кишені величезний мішок із цукерками й печивом, які вона спекла напередодні. Вона роздала їх усім дітям і навіть вчительці, сказавши:— Це вам, щоб школа була солодшою!А потім Пеппі, тримаючи Пана Нільсона за лапку, пострибала назад до Вілли «Курка». Вона співала нову пісеньку: «Школа — це клас, але світ — мій дім, я вчуся щодня, коли бігаю в нім!»Томмі й Анніка проводжали її поглядом, сміючись. Вони знали, що Пеппі — це не просто дівчинка, а справжня чарівниця, яка робить кожен день незабутнім. А в школі ще довго згадували той день, коли Пеппі Довгапанчоха прийшла на уроки й принесла із собою цілу бурю веселощів.

Дерево. А за деревом дерево. А за деревом дерево. А за деревом паркан. За парканом стежечка, а за стежкою поріг. За порогом двері, що ведуть у дім. А у домі тому, брат разом із сестрою поспішають на подвір’я погратися першим грудневим снігом.— Давай швидше, а то поки одягнешся, то і сніг увесь розтане! — мовив Тарас.Поліна поспішала як могла та все одно не встигала за братом. Обоє чекали цього дня як ніби якогось свята й нарешті дочекалися. І хоч цієї ночі сніжних опадів було не так вже й багато, та на невеличкого сніговика повинно вистачити. А ще, якщо позбирати сніжок із верхівок різноманітних поверхонь, то можна буде й у сніжки пограти.Звісно ж, якби снігу було більше то й на санчатах можна було б покататися. А точніше, брат покатав би сестру. Бо ж маленька Поліна ніяк би не потягла б санчата зі старшим братом. Вона б кректала, стогнала, сопіла. Надривалася, падала, підіймалася. А з місця б й не зрушила. Тому, на санчатах би покаталася лише Поліна. Але то було б тоді, якби сніжних опадів було набагато більше. А по багнюці санчата не їздять.І от, коло до кола, хвостиком по колу, накатали діти снігові кулі та й зліпили сніговика (якого, до речі, з легкістю можна назвати африканським, і все через те, що болото спаплюжило білосніжний покрив). Старий Полінин кросівок, який до дірок засмакував собака Смайлик, став дуже гарним носиком. Ще й колір у нього був помаранчевий, тобто морквяний. А от очі були з прищіпок, посмішка з дрібних камінців, а волосся з посохлих гілок. Якщо комусь стало цікаво, навіщо сніговику волосся, то відповідь дуже проста — сніговик без зачіски, то не сніговик, а якийсь лисий дядько. Тому, зачіска повинна бути на першому місці. Принаймні, так вважала Поліна.Тож, зліпивши сніговика (якого, до речі, назвали П’ятниця) діти вирішили зайнятися важливою справою, а саме — погратися у сніжки.— Поля-квасоля, ти мазило! — наголосив Тарас — Дивися як треба!Хлопак замахнувся й запустив гармату, яка приземлилася біля Поліниних ніг.— Ні, братику, мазило в нас ти! — регочучи відповіла мала й кинула свою сніжку, але та полетіла повз хлопця.— Ма-зи-ло! — зареготав Тарас — Я принаймні у щось влучаю, а ти жодного разу не поцілила!— От зараз побачимо хто кого!Поліна прицілилася, але знову промахнулася.— Щоб влучити у ціль, — почав пояснювати Тарас — потрібно правильно кинути сніжку. А для того, щоб правильно кинути сніжку, потрібно правильно її зліпити. А як її правильно зліпити, коли навколо лише багнюка? Та це вже не сніжка виходить, а “багніжка” якась! Таку “багніжку” й кинути не так і легко!— Головне, що весело! — наголосила мала — А чи сніжка то, чи “багніжка”, немає різниці!— Весело коли весело, а зараз час йти до хати. Тут нічого більше робити.— А в хаті що? Айфон, телефон, смартфон? Планшет, ноутбук, комп’ютер? Світлини, вподобайки та пів-паф ігри? Це ж так нудно!— Нудно з багнюки ліпити сніжку й уявляти, що це весело! До того ж мама недуже зрадіє плямам на одязі. Ходімо.Поліна засумувала. Їй нечасто доводилося гратися з Тарасом. Вона чекала цієї миті більше ніж свого Дня Народження. Та все зіпсувала багнюка. Хтозна, яка зима буде цього року: теплою та дощовитою чи сніжною та холодною. Та й Тарас, як завжди в телефоні чи грається з друзями. Тому, шанс ще хоча б раз погратися з братом, рівняється нулю.На подвір’ї стало тихо. Весела гра перетворилася на мовчання. Від дитячих радощів залишилися лише сліди маленьких рук на багнюці та самотній сніговик, на якого, час від часу, дзявкотів Смайлик.З подвір’я та й до хати, до свого рідного куточку, у якому кожному було затишно. Тарас вдивлявся в ноутбук, а Поліна прилипла до вікна, чекаючи дива, як раптом:— Заснула чи що?Поліна розплющила очі й поглянула довкола. А довкола, поміж густого туману, на біленькій, пухкій хмаринці, яка була замість твердої поверхні землі, займалися різними справами якісь невідомі особи невеличкого зросту.Біля дівчинки стояв незнайомець, який помітно відрізнявся своїми розмірами від маленьких чоловічків. Його довге тіло трималося на двох тонесеньких ніжках, а ніс нагадував картоплю.— Ти хто така? — сердито запитав містер поглядаючи на свого годинника.— Поля! — прошепотіла дівчинка.— А що ти тут, Поля, робиш? — склавши руки в боки, поцікавився він. — Не знаю! — відповіла мала, нишпоривши поглядом по сторонах, а потім — Стою! Я тут просто стою й спостерігаю!Невідомого ніби вдарило струмом. Щічки почервоніли, вуха заплигали, волосся стало дибки, а ніс взагалі засопів, видаючи холодну пару.— Ти що, не можна просто стояти! Потрібно щось робити! Ми й так не встигаємо! У нас залишилось дуже мало часу! — загорланив містер.— Ну то чому ви тут стоїте й витрачаєте на мене свій час? Я, наприклад, нікуди не поспішаю. А ви, швидше беріться за роботу!Після цих слів містер скипів, немов чайник.— Що? Хто? Хто привів її сюди? — звернувся він до присутніх, які були заклопотані своїми справами — Я повторюю, хто привів сюди цю малу, невиховану, наглу дитину?Та у відповідь, а ні слова. Містер знову поглянув на годинник, а потім вигукнув:— Лишилося десять хвилин! Ми відстаємо від графіка! Готуйте фарбу та запускайте вітряки!Чоловік помітно нервував. Мабуть, через те, що не встигав виконати якесь завдання.— Так, Маляка, ти мене відволікаєш.Дівчинка хотіла щось сказати у свій захист, та той поплескав в долоні й продовжив горланити:— Залишилося зовсім мало часу. Ану, зібралися усі й швидше, швидше, швидше. І, передягніть хто-небудь цю малу, бо ж очі ріже її вбрання.До дівчинки підійшов маленький чоловічок, з довгими вухами, як в ельфа (але то точно був не ельф) та з невеличкими ріжками на голові як у фавна (але точно був не фавн). Він відвів дівчинку до невеличкого будинку, схожого на комору та вручив їй злегка пом’ятий спецодяг.— Тільки швиденько, бо можемо не встигнути. — пробуркотів чоловічок.— Що не встигнути? — поцікавилася дівчинка.Та той нічого не пояснив. Лише зачинив за нею двері, мовляючи:— У тебе є дві хвилини!«Як дві хвилини?» — подумала Поліна. Так швидко вона ще ніколи не переодягалася. Зазвичай, їй потрібно хвилин десять для того, щоб одягти шкарпетки та зрозуміти, що одягла їх навиворіт. А потім, ще хвилин п’ять для того, щоб подумати, чи переодягати їх, чи залишити так, як є. А тут, цілих дві хвилини, щоб передягтися.Поліна, звісно ж, поспішала як могла й десь через три хвилини та кільканадцять секунд, вийшла з кімнати. Біля дверей вже стояв розлючений містер.— Муля, мені здається, ти зовсім не розумієш, що тут відбувається!— Я не Муля, а Поля, тобто По-лі-на! Та для вас, містере, краще Поліна Петрівна! — невдоволено мовила мала, нацупивши брови та закотивши верхню губу.— Дванадцять слів за дев’ять секунд! Муля Петрівна, ви занадто повільні! Ви повільні, як та черепаха, яка проти вітру повзе на високу гору. Ви повільні як той равлик, який випадково прилип до клею, та незважаючи на це, все одно намагається поспішати. Ви повільні як…Містер притих, зупинивши погляд на годиннику. Він обережно постукав пальцем по циферблату. Скоріш за все засумнівався у справності свого приладу.— Залишилося п’ять хвилин! Готуйте воду! — містер запанікував — Ану, ледацюги, покваптесь, бо з такими темпами, ми нічого не встигнемо!Чоловік засмутився. На його червоних щічках з’явилися ледь видимі кришталики сліз.— Це від вітру! — мовив містер, проводячи пальцями по щоках.Судячи з його поведінки, Поліна зрозуміла, що незнайомець любив свою роботу, та ще більше він любив виконувати її вчасно. Але цього разу щось пішло не за планом. Поліні стало шкода містера, тож вона вирішила якось вплинути на обставини.— Ну добре, — неохоче мовила дівчинка — чим я можу допомогти?Той на мить замислився, а потім:— Чи вмієш ти принести, подати та не заважати?Поліна розвила руками.— Ні, в мене краще виходить не донести, розбити та загубити!Містер почесав потилицю.— То може в тебе добре виходить склеїти, зшити та відремонтувати?— Ага, — засміялася мала — хіба що розірвати, розшити та розламати!Здивування містера було очікуваним.— Ти хоча б щось можеш зробити швидко та правильно?— Так, звісно! — радісно вигукнула Поліна — Я можу швидко та правильно нічого не робити!— Бездоганно! Тоді яка від тебе користь?Дівчинка здвинула плечима.— А якщо… хоча ні, краще не ризикувати.Містер знову поглянув на годинника.— Ану, зібралися всі! Лишилося три хвилини! — стривожено промовив він.— Три хвилини без п’яти секунд! — пробігаючи повз містера промовив робітник.— Три хвилини без десяти секунд! — промовив інший робітник.Незнайомець узяв дівчинку за руку й відвів до великих діжок, що стояли неподалік.— Стій тут й мовчки вдавай що ти тут і стоїш! І головне, нічого не чіпай!Поля хотіла щось сказати, та той приклав вказівного пальця до своїх губ, видавши жалюгідне «тссс» й пішов геть.Дівчинка спостерігала за чоловічками які метушилися навколо неї.— Хтось може мені пояснити, що тут відбувається?Все ж таки не втримала вона свою цікавість. Та на жаль, ніхто нічого не збирався пояснювати. Та не через свою неввічливість, а через те, що всі були дуже заклопотані різними справами.— Чотирнадцять секунд! — вигукнув містер — Посилюйте морозець!Й після цих слів, чоловік підійняв руку вгору й різко махнув нею, після чого усі голосно почали рахувати.— Десять!— Дев’ять!— Вісім!— Сім!— Шість!— Відкривайте чани з водою!— Чотири— Три!— Два!— Один! Запускай!В ту ж мить, стихло все навколо. Зупинилися вітряки та припинили ричати двигуни. Тиша. Пом’якшав морозець і десь за обрієм почало виглядати сонечко. Збентежений містер стояв серед розгублених робітників, які також нічого не розуміли.— І що цього разу? А? Хто мені пояснить, в чому справа?Та всі навколо мовчали.— Зізнавайтеся, хто за собою привів не-ща-ссссс… тя.Погляд містера зупинився на Поліні, яка намагалася звільнитися з ланцюгів, що кріпили різноманітні важелі. Ім’я дівчинки пролунало на всю околицю. Такого невдоволення нечула жодна присутня душа.— А я то все гадаю, що ж то за день такий! А вся біда лише в маленькій дитині!— Я тут ні до чого! — намагалася заперечити Поліна.— То ти хочеш сказати, що це я у всьому винен?— Чому завжди потрібно шукати винних? Це ж лише звичайнісінький збіг обставин.— То це ти називаєш збігом обставин? Та це ж…— То ви б краще за діло взялися, аніж в усьому звинувачувати якусь там малу дитину. — не дала Поліна завершити містеру своє невдоволення.Той притих. Мабуть, таки намагався впорядкувати літери на вустах, знайти правильне рішення та розкласти по шухлядах своє невдоволення.— Добре, — пробубнів він — запускайте вітряки та відкривайте чани!— Але ж кришталики не встигнуть змерзнути! — зауважив один з працівників.— То влаштуємо трохи дощу! — відповів містер потираючи долоні.Усі навколо знову взялися до роботи. Поліна хвостиком ходила за містером постійно запитуючи, чим вона може допомогти. Та у відповідь чула лише:— Нічого не зіпсуй!— То може поясните, врешті решт, що я зіпсувала?— Сніг! — сердито відповів містер — Сьогодні мав бути сніг.Від почутого дівчинка ледве не розплакалася. З думкою про те, що вона зіпсувала цей день, Поліна закричала:— Ану зібралися усі й швидше, швидше, швидше до роботи! Запускайте вітряки, відкривайте чани та підсилюйте морозець. Там мій брат нудьгує, поки ви тут байдикуєте!Містер підозріло поглянув на Полю. Мабуть, таки зрозумів, що саме в неї добре виходить робити. Або ж, просто побачив в ній конкурента.— Запустити на повну вітряки та понизити температуру! — крикнув містер.— Понизити температуру та запустити на повну вітряки! — повторила мала.Чоловік посміхнувся. Все ж таки це більше йому подобалося, аніж «не донести, розбити та загубити».Згодом, піднявся вітер, а з неба почали падати кришталики води, які перетворювалися на дивовижні сніжинки. Та не знав не містер, ні будь-хто інший, що не можна було залишати Поліну без нагляду, особливо біля діжок з фарбою.«П-О-Л-І-Н-А!» — голосно пролунало її ім’я. Чи то від розлюченого містера, чи то від брата, який намагався отямити сестру.— Прокидайся! Поглянь у вікно! — радісно вигукнув Тарас.Мала не могла збагнути, що від неї хоче брат. Вона дивилася у вікно й майже нічого не бачила. І не через те, що тільки-но прокинулася, а через снігопад, який раптово здійнялася за вікном.— Швиденько одягайся й хапай санчата. В нас є всі шанси добряче повеселитися. — радісно вигукнув Тарас. Того дня таки сталося диво. І хоч для багатьох людей цим дивом був різнобарвний сніг, та для Поліни дивом було — добре проведений час зі старшим братом.

Жив собі в одному селі бідний чоловік із жінкою. Усе їхнє багатство складалося лише з одного цапа. Куди б чоловік не йшов — завжди той цап тупцяв слідом.Одного разу пішли вони разом у ліс по дрова. Чоловік рубає, а цапик під кущем щось копає копитами. Копав-копав — та й вигріб невеличкий котелик із грошима. Чоловік як угледів — аж засяяв від радості. Дрова кинув, гроші забрав та й додому: — Жінко, тепер будемо жити, як люди! Наш цап скарб відкопав!З того часу зажили вони в достатку. У вдячність господар дозволив цапові жити, як справжньому членові сім’ї: спав він на ліжку, їв за столом, усе як у людей.Минув час, постарів цап і згинув. Засмутився чоловік та й каже жінці: — Такий добродій нам був, треба його поховати, як людину.Зробили цапові домовину. Чоловік іде до священика: — Отче, чи не могли б ви похоронити мого цапа?Священик аж руками розвів: — Та хто ж таке чув, аби священик йшов хоронити цапа?!А чоловік йому тихенько: — Похороніть, отче, бо цап гроші залишив…Священик аж усміхнувся: — Е-е, давно би ти так сказав!І справді похоронили цапа, як людину. Бо, як кажуть у народі: за гроші все зробиться.

Колись кішка та мавпа жили як домашні улюбленці в одному домі. Вони були великими друзями і постійно потрапляли разом у різні витівки. Понад усе їх цікавило, як дістати їжу, і зовсім неважливо було, яким способом.Одного дня вони сиділи біля вогнища й дивилися, як на каміні смажаться каштани. Питання було лише в тому, як їх дістати.— Я з радістю їх дістала б, — сказала хитра мавпа, — але ти значно спритніша в таких справах, ніж я. Дістань їх, а я поділюся з тобою.Кішка обережно простягла лапу, відсунула трохи попелу й швидко забрала лапу назад. Потім вона спробувала ще раз, цього разу витягнувши каштан наполовину з вогню. Третій раз — і вона витягнула каштан повністю. Так вона робила кілька разів, щоразу сильно обпікаючи лапу. А мавпа, щойно каштан витягали, одразу його з’їдала. Раптом увійшов господар, і витівники миттю розбіглися: пані Кішка з обпеченою лапою та без жодного каштана. Кажуть, відтоді вона задовольнялася мишами та пацюками і мала мало спільного з Мавпочкою.Лестун шукає вигоду за ваш рахунок.

У тридев’ятому царстві, в далекому селі, жив страшний змій. Щороку він вимагав від селян данину: хтось віддавав їй пожитки, хтось — дітей. Та не знаходилося сміливця, який міг би протистояти йому, і люди змушені були терпіти його жорстокість.Одного року настала черга ще однієї бідної сім’ї сплачувати подать. Батьки були у розпачі — їм ледь вистачало на прожиття. Та в родині був єдиний син, добрий, турботливий і співчутливий. Вони не хотіли віддавати його, адже життя без нього здавалося неможливим. Та коли чутка дійшла до злого змія, він розгнівався: ніхто ще не відмовлявся платити йому данину. Він прокричав:— Я проклинаю матір цього хлопця! Відтепер вона більше не зможе плакати, а замість сліз з її очей падатимуть діаманти!І сталося так, як він сказав. Кожного разу, коли мати опинялася у розпачі, її сльози перетворювалися на дорогоцінні камені. Син побачив це і змінився — став черствим, грубим і байдужим. Він змушував матір плакати, а сам жадібно збираючи діаманти, радів багатству. Так тривало багато років. Хлопець став ще жадібнішим, а його матір усе одно любила його, піклувалася, хоча нічого не отримувала натомість. Згодом син назбирав стільки діамантів, що вирішив збудувати палац. Палац вийшов розкішним: стіни та підлога були оздоблені коштовним камінням, кімнат було понад тисячу. Але для матері він спорудив маленьку темницю без вікон і поселив у ній свою бідну, нещасну матусю. Щодня приносив їй їжу, а натомість забираючи діаманти. Минуло ще кілька років. Син одружився і в нього народився власний син — розумний, добрий, скромний. Бабуся, яка сиділа у темниці, дізналася про онука і ще більше заплакала, адже не могла його побачити, приголубити, обійняти. Та в душі вона вірила у зустріч із ним.Одного разу хлопчина помітив, що батько постійно відвідує темницю й нікому не дозволяє заходити. Він вирішив розкрити таємницю. Коли батько відпочивав, хлопчик проник у палац і вкрав ключі. Відчинив двері — і застиг від здивування. Там сиділа стара, сивочола бабуся, гірко ридаючи, а навколо лежали діаманти.Хлопчина обійняв бабусю і заспокоїв її, дізнавшись жахливу таємницю. У цей момент зайшов батько:— Що ти тут робиш? Геть звідси! — вигукнув він.Та хлопчик міцно обійняв бабусю і відповів:— Тепер я залишуся з нею і не дозволю тобі знущатися над нею.Слова онука розчулили батька. Він упав на коліна перед матір’ю, плакав і просив пробачення. Мати посміхнулася, обняла його і пробачила.Вони залишили палац і збудували невеликий затишний дім, де зажила щасливою вся родина. Син більше ніколи не ображав матір, не змушував її плакати. А лихий Змій, дізнавшись про це, безслідно зник. Його чари виявилися безсилі перед любов’ю, радістю і щастям. І всі полонені повернулися до своїх домівок, де панували мир і злагода.

Давним-давно, в одному селі, жили три сестри. Багаті, гарні, з чорними бровами, білими личками та довгими косами. Стрункі, мов тополі, вони зачаровували всіх навкруги.Багато юнаків намагалися привернути їхню увагу, але дівчата були байдужі. Ніхто з них не здобув їхнього серця. І справа була не в гордості — просто сестри мовчали. Коли хлопці питали чи розмовляли з ними, дівчата вперто мовчали, і ніхто не міг зрозуміти, чому.Та одного разу до їхнього маєтку завітав незнайомець. Чарівний чоловік був одягнений у короткий сюртук, який у тих краях називали «половик» — це старовинний чоловічий жакет, що доходив до талії.Дівчата розкішно прибралися і сіли навпроти нього. Незнайомець лагідно дивився на них, розпитував, намагався розговорити. Але сестри мовчали. Тоді він вирішив піти на хитрість.Сів у крісло, розстебнув свій половик, черкнув сірник і, ніби запалюючи цигарку, підпалив одяг. З половика пішов дим, а чоловік вдавав, що не помічає цього. Дівчата лише розгублено переглядались між собою. Коли вогонь підібрався до краю половика, одна з них не витримала і сказала:— Каварер, каварер, погорік загорер!Друга, трохи незадоволено:— Ти б сиділа і мовчала, ніби діро не твоє.А третя лаконічно промовила:— А я морчу.Так незнайомцеві вдалося дізнатися причину їхнього мовчання: дівчата соромилися своєї вади мови. Але навіть вона не змогла затьмарити їхню красу та скромність. Згодом кожна з сестер вийшла заміж, і нарешті вони позбулися того безглуздого сорому, який тягарив їх стільки років.До сьогодні щасливо живуть сестри у своїх сім’ях, відкривши серця та голоси для світу.

Одного дня Вовк зустрів Равлика, який повільно й тяжко поспішав до живоплоту.— Відійди, незграбо! — крикнув він йому. — Я проходжу за чверть години більше, ніж ти за цілий рік. — Ого-го! — відповів Равлик. — Це ще побачимо. Слухай, позмагаємось завтра на світанку в бігу, і я згоден, щоб ти мене з’їв, якщо я не прийду раніше за тебе! — Я згоден, — відказав Вовк. — Але дивись, витягни свої роги подовше — вони все одно будуть закороткі, щоб дістатися до мети вчасно. — Побачимо, побачимо. Не поспішай святкувати перемогу.Вовк перестрибнув через жалюгідного суперника зі сміхом жалості й побіг собі далі. А коли зник, Равлик подався до свого брата розповісти про виклик, який кинув.— Ти занадто багато на себе взяв, — зауважив брат. — Як ти можеш випередити вовка, коли ледве тягнеш свою мушлю з кінця в кінець нашого поля за цілий день? — Авжеж, сам би я не впорався, але я розраховую на твою допомогу. Ти знаєш, який той Вовк дурнуватий; тож зробимо так: ти станеш на одному кінці поля, а я — на другому, і… — Добре, добре! Він навіть не здогадається, що нас двоє. Я зрозумів. — Тоді хутчіше вирушай. Ти маєш бути на своєму місці завтра вдосвіта, а перейти поле — теж не жарти. — Обійдеться тим, що я не зупинюся вночі на відпочинок, — відповів брат.На цих словах мандрівник висунувся зі своєї мушлі, добре влаштував її на спині й рушив зі швидкістю чотири метри за годину. Наступного дня, на сході сонця, Вовк з’явився. Не давши йому й подих перевести, Равлик вигукнув:— Ну ж бо, ледацюго, швидше! Чого боїшся? Ось борозна — рушаймо, хто швидше її пробіжить! До мети, до мети!Вовк, роздратований криками Равлика, помчав, не помітивши, що той спокійнісінько залишився на місці. Вовк летів щодуху, розкидаючи грудки землі, задихаючись і хекаючи. Вже бачив кінець борозни й ось-ось мав досягти його, коли раптом перед ним підняв роги інший Равлик, поворушив ними на знак перемоги й вигукнув:— Ку-ку!Вовк здивовано скрикнув «Ох!» і відскочив убік; потім завмер, переконаний, що бачить того самого Равлика, з яким стартував.— Ти визнаєш поразку? — Програти в бігу равлику?.. Ніколи! Почнемо знову. — Домовились. Раз… два… три — рушили!І Вовк кинувся бігти, не шкодуючи сил. Цього разу він летів так, що й птахові було б важко його наздогнати. Майже досягнувши кінця, він озирнувся, щоб подивитися, де суперник. Не побачивши нікого, вже вважав себе переможцем, коли зненацька, прямо за дюйм від його голови, знову пролунав крик:— Ку-ку!Не промовивши й слова, він розвернувся і кинувся бігти ще раз… але марно. Наприкінці борозни його знову зустрів тріумфуючий равлик.Так тривало довго. Та зрештою настав момент, коли дурний Вовк упав знесилений, без сил і ледь не загинув від утоми.Мораль казки Хитрість, кмітливість і згуртованість здатні перемогти навіть того, хто здається сильнішим і швидшим. Вовк мав силу й швидкість, але через свою пиху й нерозумність програв маленьким равликам, які діяли розумно та разом.А ще — не варто зневажати слабших, бо саме вони можуть виявитися мудрішими й перехитрити тебе.

Жив-був колись король, який завжди хвалився, що ніколи в житті не брехав. Проте придворні часто шепотіли один одному: «Це неправда! Ти брехун!» — і король дуже сердився, коли про це чув.Нарешті він сказав придворним:— Ви мене дивуєте й засмучуєте. Якщо чужинець почує ваші розмови, подумає, що я царюю над брехунами. Я хочу, щоб це припинилося. Ви ніколи більше не почуєте від мене слів «Це неправда!» чи «Ти брешеш!», а тому я обіцяю: віддам свою доньку заміж за того, хто зловить мене на цих словах.Одного дня молодий пастух, який теж це почув, промовив про себе:— Чудово! Якщо король дотримається слова, його донька буде моєю!Старий король дуже любив стародавні пісні, казки та жарти. Після вечері він часто сідав на кухні біля великого вогнища та слухав, як слуги співають і розповідають кумедні історії.— А ти, хлопчику, мабуть, нічого не знаєш, — звернувся він одного вечора до молодого пастуха.— Як не знати, ваша величносте, — відповів той. — Тоді послухаємо, що ти вмієш, — сказав король.Пастух почав:— Одного разу йшов лісом і побачив товстого зайця, який біг просто на мене. У мене був шматочок смоли. Я кинув його в зайця — і смола прилипла йому до лоба. Заяць помчав далі та врізався в іншого зайця, і вони так і залишилися склеєні. Я без зусиль спіймав обох. — Невже таке можливо? — здивувався король.— До того, як стати пастухом при дворі, я працював на батьковому млині. Одного разу мій віслюк ледь не зламав хребет від перевантаження. Я вирізав із паркану гілку й вставив її замість хребта. Віслюк відразу підвівся і пішов далі з вантажем.— Дивовижно! — вигукнув король.— Наступного ранку я побачив, що на кінці палиці виросли гілки з листям і горішками, вони піднялися аж до неба. Я почав лізти по гілках і дійшов до місяця. Там побачив баб, які жали овес. Коли я хотів спуститися, то палиці вже не було, а віслюк зник. Я сплів колосся у мотузку і почав спускатися.— Це неймовірно, — сказав король.— Мотузка була замала, я впав і застряг у скелі. Вибравшись, побіг за залізним ломом, бо моя голова залишилася в скелі. Повертаюся — а там величезний вовк гриз мою голову. Я вдарив його палицею, і з його заду випав папір.— І що ж було на папері? — запитав король.— Там було написано, що ваш батько колись був моїм дідом, мельником.— Ти брешеш! — крикнув король, зриваючись на ноги.— Ура! — сказав пастух. — Я виграв: ваша донька буде моєю дружиною!— Як так? — здивувався король. — Чи не обіцяли ви віддати руку доньки тому, хто спіймає вас на словах «Ти брешеш»?— Вірно, — промовив король. — Слово короля — закон. Завтра заручини, а через тиждень весілля.І так пастух за одне слово отримав королівську доньку!