Казки для дітей 9 років

Миші якось скликали збори, щоб вирішити план, як позбутися свого ворога — кота. Принаймні вони хотіли знайти спосіб дізнаватися, коли кіт наближається, щоб мати час втекти. Дійсно, щось потрібно було робити, адже вони жили в постійному страху перед його кігтями і ледве наважувалися покидати свої нори вдень чи вночі.Було обговорено багато планів, але жоден з них не здавався достатньо хорошим. Нарешті дуже молода миша піднялася і сказала:«У мене є план, який здається дуже простим, але я знаю, що він буде успішним. Усе, що нам потрібно зробити, — це прив’язати дзвіночок до кота. Коли ми почуємо дзвінок, ми одразу дізнаємося, що наш ворог наближається».Всі миші дуже здивувалися, що раніше не додумалися до такого плану. Але серед радості через їхнє щастя піднялася стара миша і сказала:«Скажу, що план молодої миші дуже хороший. Але дозвольте поставити одне питання: хто прив’яже дзвіночок коту?» Сказати, що щось слід зробити — одне, а зробити це насправді — зовсім інша справа.

Жили по сусідству двоє чоловіків: один бідний, другий заможний. Кожен жив своїм життям, один до одного не ходили. Бідняк, хоч і злиднював, та не звертався до багатого по допомогу. А той навіть не думав чимось допомогти сусідові.Одного разу вдалося бідняку зібрати трохи грошей, і купив він собі теля. Почув багач, що на сусідському подвір’ї мекає телятко, і каже своїй дружині:— Невже сусід теля придбав? Піду гляну.Приходить до бідняка й питає:— Гей, сусіде! Звідки в тебе телятко взялося?Бідний знав, який його сусід жадібний та заздрісний, тому вирішив його розіграти:— Помітив, що я рідко на подвір’ї показувався? То я в хліві теля з яйця висиджував.Багач аж рота роззявив від такої новини.— Яке таке яйце? — дивується.— Шкода, що ти пів життя прожив, а про бичачі яйця й гадки не маєш. Слухай, розповім тобі як сусідові. Пішов я якось на ярмарок. Дивлюся — біля одного возу натовп великий зібрався. Підходжу й я. А на возі чоловік сидить і кричить, щоб купували в нього бичачі яйця — з кожного, каже, теля вилупиться. Бідні люди по одному купують, а багаті мішками забирають, навіть про ціну не питають. Мені тільки два яйця й дісталося. Приніс додому, одне висиджувати сів, а друге на потім залишив — не зможу ж я відразу двох телят прогодувати. Так за два місяці одне теля й вивів.Багач слухає, а потім благати почав:— Сусіде, продай мені те друге яйце! Ми ж сусіди, торгуватися не буду — скільки попросиш, стільки й дам.Бідняк начебто задумався, головою похитав:— Хотів я мати двох корівок, але тобі, доброму сусідові, відмовити не можу.Виштовхав він з-під ліжка великий жовтий гарбуз і віддав багачеві. Той щедро заплатив і помчав з гарбузом додому. Настелив у сараї соломи й сів висиджувати теля.Дружина терпіла-терпіла, а потім докоряти почала:— Ти що, чоловіче, розуму позбувся? Хіба з гарбуза теля вилупиться?Та багач проганяв її і далі сидів на гарбузі, мов квочка на яйцях. А було це влітку. Жінка сердилася, що вся робота стоїть, а чоловік час марнує.— Люди жито косять, а наше пропадає! Так ми не тільки худобу втратимо, а й самі з голоду помремо!Не витримав багач, узяв косу, гарбуз у мішок поклав і пішов у поле. Вибрав місце на пагорбі, поставив мішок з гарбузом, сів зверху й далі виграває. Приносить дружина обід, а він ще й косити не починав. Накинулася вона на чоловіка з лайкою та докорами. Не встояв багач, кинувся на жінку, а та ногою штурхнула мішок. Гарбуз покотився з пагорба, вдарився об пеньок і розтріснувся. А за тим пеньком саме заєць відпочивав. Злякався він, вистрибнув і понісся геть. Коли побачив це багач, ледве не заплакав:— Бачиш, жінко, що ти наробила! Якби я ще місяць досидів, цілісіньке теля б вилупилось, а так тільки пів телятка народилось, та й те втекло!

Молода Миша, у пошуках пригод, бігала берегом ставка, де жила Жаба. Коли Жаба побачила Мишу, вона підпливла до берега і заквакала:— Чи не завітаєш до мене? Обіцяю, тобі буде весело, якщо прийдеш. Попередження: Байка містить елементи, які можуть бути сприйняті як жорстокі. Рекомендується для дітей шкільного віку (6), або для спільного читання з дорослим. Мишу не потрібно було довго вмовляти, бо вона дуже хотіла побачити світ та все, що в ньому є. Та хоч вона й трохи вміла плавати, не наважилася б пірнати в ставок без допомоги.Жаба мала свій план. Вона прив’язала ногу Миші до своєї за допомогою міцного очерету. Потім стрибнула у ставок, тягнучи за собою наївну подругу. Миші це швидко набридло, і вона захотіла повернутися на берег; але підступна Жаба мала інші наміри. Вона потягла Мишу під воду і втопила її. Та перш ніж змогла розв’язати очерет, що зв’язував її з мертвою Мишею, над ставком пролетів Яструб. Побачивши тіло Миші, що плавало на воді, Яструб різко низько спустився, схопив Мишу і відніс її, тримаючи Жабу, що звисала з ноги. Так одним ударом він здобув і рибу, і м’ясо на обід.Ті, хто намагається нашкодити іншим, часто самі страждають через свою підлість.

Жив собі цар. Одружився він із вродливою царівною — розумною, доброю, лагідною. Ще й не встиг натішитися своєю молодою дружиною, як змушений був вирушати у далекий край.Перед від’їздом сказав їй: — Не виходь з палацу, не розмовляй із чужими людьми й не слухай поганих порад.Царівна пообіцяла бути слухняною. Минуло кілька днів. Сумує царівна в самотині, аж тут приходить до неї жінка — на вигляд проста, щира.— Чого ти така сумна? — питає. — Ходім у сад, на свіже повітря.Спочатку царівна відмовлялася, а потім подумала: «Пройтися по саду — не біда». І погодилася.У саду било чисте джерельце, а день був спекотний. Жінка каже: — Скупаймося, освіжимось!Царівна вагалася, але все ж погодилась. Скинула сукню, стрибнула у воду — а жінка її долонею по спині лясь!— Пливи, — каже, — білою качечкою!І в ту ж мить царівна обернулася на білосніжну качку. А зла жінка вдягла її сукню й повернулася до палацу. Коли цар приїхав додому, вона вибігла назустріч, обняла його — і він, не підозрюючи лиха, подумав, що це його кохана дружина.А тим часом біла качечка звила гніздо біля річки, знесла яєчка й вивела трьох діточок — двох гарненьких і одного маленького калічку. Виросли дітки, стали бігати по бережку, гратися й ловити рибку.Якось вони вибігли до царського двору. Мати кричить їм з води: — Не ходіть, дітки, туди!Та не послухалися.Відьма побачила їх, одразу все зрозуміла. Усміхається солодко, кличе до себе, пригощає, напуває, спати кладе. А слугам наказує розпалити вогонь, повісити казани й нагострити ножі.Двоє братів заснули, а третій — калічка — не спить. Сховався під стільцем, усе чує.Надвечір відьма приходить і шепоче під дверима: — Чи ви спите, дітки?А калічка відповідає: — Спимо, не спимо, думу думаємо, що хочуть нас порізати. Вогонь кладуть, казани вішають, ножі гострять.Відьма пішла, але скоро знову прийшла — і все повторилося.Розлютилася вона, відчинила двері, побачила двох сплячих хлопців — обвела їх мертвою рукою, і вони померли. А калічку не помітила.На ранок біла качечка кличе своїх діток — нема. Відчула серцем біду. Полетіла до палацу — бачить, у світлиці лежать її двоє синів мертві. Обняла їх крилами, заплакала людським голосом.Цар почув і каже: — Жінко, качка людським голосом плаче!— Та це тобі примарилось, — відповідає відьма. — Прожени її з двору.Слуги гнали качечку, а вона все поверталася, плакала й приказувала: Кря-кря, мої діточки, Кря-кря, мої малесенькі. Згубила вас відьма лукава, Відняла в вас батька й матір, Потопила у річці чистій, Обернула в білу качечку, А сама живе — радіє. Цар задумався: «Щось тут не так…» — Впіймайте мені ту качечку! — наказав.Слуги ловили — не змогли. А цар сам вибіг на подвір’я, простяг руки — і качечка сама впала йому на долоні. Він сказав: — Стань, біла березо, позаду мене, а гарна дівчино — попереду!І в ту мить перед ним постала його справжня дружина — прекрасна царівна.Обійняв він її, зрадів, що знову разом.Послав цар сороку по живу воду. Коли та принесла, полили нею дітей — і хлопчики ожили. А найменшого калічку скупали з голови до п’ят — і став він здоровий, як дуб.З того часу цар ще дужче беріг свою родину, і жили вони в любові та злагоді.А відьму прив’язали до хвоста кобили й пустили полем. Де впала її нога — виріс рогач, де рука — граблі, де голова — кущ. Птахи м’ясо поклювали, вітри кістки розвіяли — і сліду від неї не лишилося.

Кажуть, що колись у місті Фучжоу жив бідний студент, якого звали Мі. Він був таким злиденним, що навіть за чашку чаю не мав чим заплатити. Напевно, він би помер з голоду, якби не добрий власник чайної. Той шкодував бідолаху й безкоштовно пригощав його чаєм і їжею.Одного разу студент Мі прийшов до господаря й сказав:— Я йду. Грошей у мене немає, і заплатити за все, що я тут з’їв і випив, не можу. Але я не хочу бути невдячним. Подивіться-но!Він витяг із кишені шматочок жовтої крейди й намалював на стіні чайної лелеку. Лелека був точнісінько як живий — тільки жовтий.— Цей лелека, — сказав Мі, — принесе вам удесятеро більше грошей, ніж я заборгував. Щоразу, коли зберуться люди й тричі плеснуть у долоні, він зійде зі стіни й почне танцювати. Але пам’ятайте одне: ніколи не змушуйте лелеку танцювати лише для однієї людини. Якщо ж таке трапиться — знайте, він танцюватиме востаннє. А тепер прощавайте.Сказав це — і пішов.Господар здивувався, але вирішив спробувати. Наступного дня, коли в чайній зібралося багато людей, він попросив усіх тричі плеснути в долоні. І в ту ж мить жовтий лелека зійшов зі стіни й затанцював. Як весело й кумедно він це робив! Потім знову повернувся на місце. Гості були в захваті — дивувалися, ахали, не вірячи своїм очам. І так відбувалося щоразу, коли в чайній збиралося багато людей.Чутка про дивовижного лелеку швидко розійшлася, і народ юрбами йшов подивитися на дива. Господар чайної швидко розбагатів — слова студента Мі справдилися.Та ось одного разу до чайної зайшов важливий начальник. Побачив, що навколо сидять самі селяни й ремісники, розсердився й наказав усіх вигнати.Слуги накинулися на людей із палицями — відвідувачі розбіглися, і начальник залишився сам. Він поклав перед господарем купу грошей і зажадав показати йому лелеку. Господар, побачивши гроші, забув усе, про що попереджав його Мі. Він тричі плеснув у долоні. Лелека повільно зійшов зі стіни й протанцював лише один танець. Був він сумний і знесилений. Потім знову злетів на стіну й більше не ворухнувся.Начальник кричав, погрожував, але нічого вдіяти не міг.А вночі у двері чайної хтось голосно постукав. Господар відчинив — на порозі стояв студент Мі. Він мовчав. Потім витяг із кишені сопілку, заграв і рушив геть, не озираючись.Жовтий лелека стрепенувся, зіскочив зі стіни й полетів за ним. З того часу ніхто більше не бачив ні студента Мі, ні його чарівного жовтого лелеку.Старі люди кажуть: якщо десь з’явиться диво — воно для всіх. А якщо ним володіє лише одна людина, то його ніби й немає — воно все одно зникне.

Жив колись у старовинному селі чоловік, якого звали Джек. Він був дотепний і веселий, але трохи… скупий. Коли сусіди просили допомоги — він завжди казав: — Потім! У мене важливіші справи!Одного вечора, у переддень Самайну — стародавнього кельтського свята, яке відзначали на межі осені та зими (з 31 жовтня на 1 листопада), коли за повір’ям духи мандрують між світом живих і світом мертвих — Джек зустрів на дорозі самого Чорта.— Джеку, — мовив той, — твій час прийшов. Підеш зі мною? — Еге ж, але спершу пригостиш мене яблучним соком, — хитро відповів Джек. Чорт погодився, але грошей у нього, звісно, не було. Тоді Джек умовив його перетворитися на срібну монету. Та тільки-но це сталося, як Джек швидко поклав монету до кишені — поруч із маленьким хрестиком.Чорт не міг повернутися у свій вигляд і мусив обіцяти Джеку, що ніколи не забере його душу.Минуло багато років. Джек постарів і відійшов у засвіти. Але у Рай його не пустили — за скупість. У Пекло теж не взяли — бо Чорт дав слово.І тоді Джек залишився між світами. Було темно й холодно.— Хоч маленький вогник мені дай! — попросив він у Чорта.Той кинув йому жаринку з пекельного вогню, щоб не блукав у цілковитій темряві. Джек поклав її в порожню ріпу, яку ніс із собою, і з того часу мандрує світом зі своїм ліхтариком.А люди, почувши цю історію, почали робити такі самі ліхтарі, щоб світити у ніч Самайну. Коли вони переїхали до нової землі — Америки — тамтешні гарбузи були великі й круглі. Тож саме з них і зробили перші гарбузові ліхтарі — символ свята, яке ми сьогодні знаємо як Геловін. Мораль: Навіть найтемніша ніч не страшна, якщо в серці є іскра добра.

Сад оточувала жива огорожа з ліщини. За нею починалися поля та луки, де паслися корови й вівці. Посеред саду цвів кущ троянд, а під ним сидів равлик. Він був багатий внутрішнім змістом — він містив у собі самого себе.— Почекайте, і мій час настане! — сказав він. — Я дам світу щось важливіше за ці троянди, горіхи чи молоко, що дають корови й вівці.— Я багато чого від тебе очікую, — сказав кущ троянд. — Дозволь дізнатися, коли це станеться?— Час терпить. А ось ви всі поспішаєте! А поспіх послаблює враження.Наступного року равлик лежав майже на тому ж самому місці, на сонці, під кущем троянд. Кущ випускав бутони й розцвітав трояндами, кожного разу свіжими, кожного разу новими.Равлик наполовину висунувся зі своєї раковини, насторожив вусики та знову приглянувся. — Все як торік! Жодного прогресу. Кущ троянд лишається при своїх трояндах — і жодного кроку вперед!Пройшло літо, пройшла осінь, кущ троянд випускав бутони й розцвітав трояндами, аж поки не випав сніг. Стало сиро, холодно; кущ пригнувся до землі, а равлик заповз у землю.Знову настала весна, з’явилися троянди, з’явився равлик.— Тепер уже ви старі! — сказав він кущу троянд. — Пора б і честь знати. Ви дали світу все, що могли. Багато це чи мало — питання, яким мені ніколи займатися. А те, що ви нічого не зробили для власного розвитку, ясно. Інакше з вас вийшло б щось інше. Що скажете на свій захист? Адже ви скоро станете сухим хмизом. Розумієте, про що я кажу?— Ви мене лякаєте, — сказав кущ троянд. — Я ніколи над цим не замислювався.— Так, так, ви, здається, мало турбували себе думками! А ви коли-небудь пробували запитати себе: навіщо ви цвітете? І як це відбувається? Чому так, а не інакше?— Ні! — сказав кущ троянд. — Я просто цвів від радості й не міг інакше. Сонце таке тепле, повітря таке свіже, я пив чисту росу й рясні дощі. Я дихав, я жив! Сили підіймалися в мене із землі, вливались з повітря, я був щасливий завжди новим, великим щастям і тому завжди мусив цвісти. Таке моє життя, я не міг інакше.— Словом, ви жили, не журилися! — сказав равлик.— Звісно! Мені все було дано! — відповідав кущ троянд. — Але вам дано ще більше! Ви одна з тих думаючих, глибоких, високодарованих натур, яким судилося дивувати світ.— Та хоч би що! — сказав равлик. — Я не хочу знати вашого світу. Мені байдуже до нього. Мені достатньо самого себе.— Так, але мені здається, усі ми, хто живе на землі, повинні ділитися з іншими найкращим, що в нас є! Віддавати їм усе, що можемо!.. Так, я дав світу лише троянди… А ви? Вам дано так багато. Що дали світу ви? Що дасте?— Що дав я? Що дам? Мені байдуже на світ! Він мені ні до чого! Мені до нього немає діла! Надавайте його трояндами, на це у вас вистачить сил! Хай ліщина дає йому горіхи, корови й вівці — молоко, у них своя публіка! А моя — у мені самому! Я замкнуся в собі — і баста. Мені байдуже на світ!І равлик заповз у свою раковину і закрився в ній.— Як сумно! — сказав кущ троянд. — А я хотів би, та не можу замкнутися в собі. Усе проривається назовні, проривається трояндами. Пелюстки їх опадають і розносяться вітром, але я бачив, як одну з моїх троянд поклала в книгу господиня дому, іншу пригорнула до себе чарівна молода дівчина, третю цілували усміхнені губки дитини. І я був так щасливий, знаходив у цьому істинне задоволення. Ось мої спогади, моє життя!І кущ троянд цвів у всій своїй простоті й невинності, а равлик просто дрімав у своїй раковині — йому байдуже було до світу.Роки йшли…Равлик став порохом від пороху, і кущ троянд став порохом від пороху, розпався в книзі й спогадів троянда… Але в саду цвіли нові кущі троянд, у саду росли нові равлики. Вони заповзали у свої домівки й плювались — їм байдуже до світу. Не почати цю історію спочатку? Вона буде все та сама.Мораль казки “Равлик і троянди”Ця казка Ганса Крістіана Андерсена вчить, що істинне значення життя полягає не в самозамилуванні чи ізоляції, а в щедрому даруванні світу того, що ми маємо найкращого. Равлик, замкнутий у своїй “глибокості”, марнує існування, не лишаючи по собі нічого, окрім байдужості, тоді як кущ троянд, у простоті та радості, цвіте для інших, даруючи красу, спогади й щастя — і тим знаходить вічність у серцях людей. Егоїзм веде до забуття, а щирість і відкритість — до безсмертя через любов і поділ. “Не ховайся в раковині — розквітай для світу!”

Жив собі у селі холостяк Тарас. Був він веселий, працьовитий, але ніяк не міг знайти собі дружину. Всі дівчата казали: “Тарасе, ти хороший, але дуже вже ти неуважний! То ключі забудеш, то корову не напоїш, то каші перевариш!”Одного разу, оре Тарас поле, аж бачить — стоїть старенька бабуся на дорозі, ледве йде.— Голубчику, — каже вона, — донеси мені, будь ласка, мішок до хати. Старенька я вже.Тарас одразу погодився. Доніс мішок, води приніс, дровець нарубав. Бабуся й каже:— Добре серце у тебе, Тарасе. Візьми ці три зернини пшениці. Посій їх біля хати та доглядай уважно. Кожного ранку поливай, кожного вечора пісню співай. І тоді знайдеш те, що шукаєш.Узяв Тарас зернини, подякував і пішов додому. Посадив їх біля хати. І щоранку поливав, і щовечора співав веселих пісень. А щоб не забути — зробив собі позначки на плоті. Виросли три колоски — золоті, аж світяться! Тільки-но Тарас їх зібрав та обмолотив, як раптом — чудо! Замість зерна з першого колоска випала золота монета, з другого — срібна сопілка, а з третього — маленька записочка.Прочитав Тарас записку: “Хто вміє бути уважним і дбайливим, той вміє любити. Приходь на ярмарок у суботу, принеси сопілку і грай біля криниці”.Пішов Тарас на ярмарок, сів біля криниці та й заграв на сопілці. Така гарна музика полилася! Люди зупинилися слухати. А одна дівчина, Марійка, підійшла й каже:— Ти грай, а я заспіваю!Заспівала Марійка так чудово, що всі заплескали. А Тарас подивився на неї та зрозумів — ось вона, його доля! А Марійка подивилася на Тараса — такий уважний, музику грає, людей радує — і теж серцем відчула.— Марійко, — каже Тарас, — а я тобі золоту монету подарую, якщо навчиш мене не забувати важливе!— А я тебе й так навчу, — засміялася Марійка, — якщо ти мене співати навчиш грати на сопілці!Одружилися Тарас і Марійка. Він навчив її грати на сопілці, вона його навчила все запам’ятовувати. А золоту монету на щастя над дверима повісили.І жили вони довго і щасливо, а якщо Тарас щось забував, Марійка на сопілці грала — і він одразу згадував!

Жили-були двадцять п’ять олов’яних солдатиків — усі брати, бо народилися вони з однієї старої олов’яної ложки. Стояли рівно, тримаючи рушниці в руках, а форма на них була червона й синя — дуже гарна.Перше, що вони почули на світі, коли зняли кришку з коробки, де вони лежали, — слова:— «Олов’яні солдатики!» — вигукнув маленький хлопчик і радісно заплескав у долоні. Він отримав їх на день народження й одразу поставив на стіл.Усі солдатики були однакові, тільки один трохи відрізнявся: у нього була лише одна нога — олова не вистачило, бо його відливали останнім. Та він стояв так само твердо на одній нозі, як інші на двох. І саме він став найцікавішим з усіх.На столі, де стояли солдатики, було багато іграшок, але найбільше привертало увагу паперовий замок. Через крихітні віконця було видно зали, перед замком стояли маленькі деревця, а поруч — дзеркальце, яке зображало ставок. По ньому плавали воскові лебеді й милувалися своїм відображенням.Та наймилішою була маленька паперова балерина. Вона стояла у відчинених дверях замку в сукенці з найтоншого мусліну, через плече — вузенька блакитна стрічка, а посередині блищала блискітка, велика, як усе її обличчя. Балерина стояла на пальчиках, витягнувши руки, і підняла одну ніжку так високо, що олов’яний солдатик її не бачив і подумав, що вона теж має лише одну ногу.— «Оце б дружина для мене!» — подумав він. — «Та вона, певно, дуже знатна: живе в замку, а я — лише в коробці, де нас двадцять п’ять. Не місце їй зі мною! Та все ж я мушу ближче познайомитися».І він ліг за тютюнову коробку на столі, звідки міг добре бачити ніжну балерину, що стояла на одній нозі, не втрачаючи рівноваги.Настала ніч. Усі діти полягали спати, і в кімнаті стало тихо-тихо. Тоді іграшки ожили. Вони стрибали, розмовляли, сміялися, грали у війну та танцювали. Тільки олов’яний солдатик і маленька балерина залишалися на своїх місцях — він непорушно стояв, а вона, злегка нахилившись, завмерла у граційній позі.Солдатик не зводив із неї очей. Здавалося, навіть місячне світло лагідно торкалося її сукенки, і вона сяяла ще ніжніше. — «Така тендітна, така прекрасна…» — подумав він. — «Якби тільки я міг зробити крок до неї…»Але раптом із коробки для іграшок визирнув чортик із бляшаного циліндра. — «Гей, солдатику!» — гукнув він злим голосом. — «Не смій задивлятися на балерину!» Та олов’яний солдатик удав, що не чує. Він просто стояв, як справжній вояк, і дивився перед собою.— «Добре!» — пробурмотів чортик. — «Побачимо, що буде завтра!»І справді, наступного дня сталося лихо. Коли діти гралися, один із хлопчиків поставив солдатика на підвіконня. Раптом вікно відчинив вітер, і солдатик з гуркотом упав додолу з третього поверху!Хлопчик миттю вибіг на вулицю шукати його, але марно — солдатик зник у щілині між камінням. Дощ почав лити, потім полив ще сильніше, і невдовзі по вулиці побігли струмки. Двоє хлопчаків, які проходили повз, помітили солдатика.— «Дивись, олов’яний солдатик! Зробімо йому човник!» — вигукнув один. Вони згорнули газету трикутником, посадили солдатика всередину — і пустили човен плисти потоком.Газетний човник весело гойдався на хвилях дощу. Вода несла його все далі й далі вузенькими вуличками, немов справжньою річкою. Олов’яний солдатик стояв посеред човника — прямо, як справжній герой. Він тримав рушницю біля плеча і дивився вперед, хоч хвилі хлюпали йому по коліна.«Не здавайся!» — ніби шепотіла йому думка. — «Тримайся, як справжній вояк!»Та раптом струмок підхопив човен ще швидше — і він потрапив до темного підземного каналу, де було темно, сиро й моторошно.— «Хто ти такий?» — загарчав хтось із темряви. Це був величезний щур, сторож підземних вод. — «Де твій паспорт? Плати мито!»Солдатик стояв мовчки. Він не боявся. Щур кинувся слідом, але хвиля підхопила човен і понесла далі — прямо у водоспад!Човник закрутився, розвернувся і… перевернувся! Солдатик полетів у воду й стрімко пішов на дно. Його сталевий погляд залишався незламним, хоча навколо було темно, а холодні струмені тягнули вниз.І тут з глибини з’явилася величезна щука. Вона розкрила пащу й — ковт! — проковтнула солдатика в один момент. Всередині було темно, але солдатик стояв навіть там — струнко, мовби на варті. Минуло трохи часу, і щуку спіймав рибалка. Він приніс її на базар, а звідти — на кухню до того самого будинку, де колись жив солдатик!Коли кухарка розрізала щуку, вона з подивом вигукнула: — «Ой, дивіться, що всередині! Олов’яний солдатик!»Вона поставила його на стіл — і серце солдатика завмерло: перед ним, як і раніше, стояла балерина. Вона все так само підняла одну ніжку, сяяла у своєму замочку й дивилася просто на нього.Солдатик був щасливий. Йому здавалося, що весь світ знову став теплим і світлим.Та доля мала свій план…Солдатик знову стояв на столі — там, де почалася його історія. Він дивився на балерину, і йому здавалося, що все навколо стало спокійним, добрим і знайомим. Світло падало просто на її сукенку, і вона сяяла, мов ранкова зірка.Та одного дня маленький хлопчик, граючись, поставив солдатика біля пічки. — «Подивімося, чи витримає він жар, такий уже стійкий!» — засміявся він.Полум’я весело потріскувало, а олов’яний солдатик стояв непорушно. Він не скаржився й не кликав на допомогу — тільки думав про свою балерину. Йому здавалося, що тепло вогню — це її погляд, що блищить крізь полум’я.Раптом дверцята відчинив вітер. Балерина підхопилася з полиці й легко, немов метелик, злетіла прямо до солдатика. Полум’я обійняло їх обох — тихо, без болю. І в ту мить, коли все навколо стихло, вони були поруч. Коли полум’я згасло й люди прибрали попіл, на тому місці, де стояв солдатик, лежало маленьке олов’яне серце. А поряд — блискітка від балерининої сукенки, така сама ясна, як колись. Так закінчилася історія про стійкого олов’яного солдатика — вірного, хороброго й ніжного, який любив по-справжньому й залишив після себе лише серце