Казки для дітей 9 років

Один Вовк якось надто жадібно наївся, і кістка застрягла йому поперек у горлі. Ні проковтнути, ні виплюнути він її не міг, а їсти тим часом було неможливо. Для ненажерливого Вовка це була справжня мука.Тоді він побіг до Журавля. Вовк був певен, що той, маючи довгу шию й дзьоб, легко дістане кістку й витягне її.— Я щедро тебе нагороджу, — сказав Вовк, — якщо ти витягнеш з мого горла цю кістку.Журавель, як можна здогадатися, не дуже хотів пхати голову у вовчу пащу. Але, будучи за вдачею трохи користолюбним, погодився і зробив те, про що просив Вовк. Коли Вовк відчув, що кістки більше нема, він просто розвернувся й пішов.— А як же моя нагорода? — тривожно вигукнув Журавель.— Що? — ричить Вовк, обертаючись. — Хіба тобі мало того, що я дозволив витягти голову з моєї пащі й не відкусив її? Мораль: Не чекай винагороди, якщо служиш злим.

Троє мандрівників йшли один за одним пустельною дорогою. Раптом налетіла хуртовина — здійнявся сильний вітер, посипав густий сніг, а над головами завив заметільний рев. Було ще далеко до найближчого села, а негода ставала все лютішою.Щоб не замерзнути, перший мандрівник запропонував сховатися в старому покинутому храмі, який трапився на їхньому шляху. Другий і третій погодилися. Так усі троє опинилися разом під дахом.Надворі швидко сутеніло, але хуртовина не стихала. У храмі було холодно, наче надворі. Мандрівники трусилися від холоду.— Мороз просто нестерпний… — зітхнув перший. — У мене руки й ноги змерзли до кісток, — поскаржився другий. — Якщо так далі піде, ми тут не переживемо ніч, — пробурмотів третій.Запала мовчанка. Потім перший озвався знову: — Якби трохи хмизу — розпалили б вогонь і зігрілися.— Було б чудово! — підтримав другий.— І заночувати тоді було б не страшно, — додав третій.Та, попри всі слова, ніхто не зрушив з місця. Вогонь так і залишився в мріях, а мороз — реальністю. Перший глянув на другого: — Сусіде, сходи по хмиз. Я б пішов, та ноги ниють.Другий перевів погляд на третього: — У мене живіт крутить, може, ти підеш?А третій махнув рукою: — А в мене голова обертом — ледве стою. Іди вже ти.Так і сперечалися. Кожен знаходив причину нічого не робити. Насправді ж усі були цілком здорові, просто не хотіли зробити бодай щось більше, ніж інші.Перший подумав: «Я їм не слуга. Чому саме я маю йти?»Другий міркував: «Хай самі йдуть. Я що, крайній?»А третій сердився подумки: «Нехай хтось інший зробить! Я не маю на це сил та бажання».Ніч тривала. Вітер не стишався, а холод пробирав до кісток. Усі троє думали одне й те ж: «Коли вже нарешті хтось піде по хмиз?..» — але кожен мовчав і сидів на місці.А зранку в храмі знайшли трьох замерзлих мандрівників…

Лев спав у лісі, велика голова його лежала на лапах. Несподівано поряд з’явилася маленька боязка Миша і, налякана та кваплячись втекти, пробігла по носу Левові. Розбуджений від дрімоти, Лев сердито поклав свою величезну лапу на крихітну істоту, щоб убити її.«Помилуйте мене!» — благала бідна Миша. «Будь ласка, відпустіть мене, і колись я обов’язково вам стану у пригоді.»Леву було дуже смішно думати, що Миша колись зможе йому допомогти. Але він був щедрим і зрештою відпустив Мишу.Через кілька днів, полюючи в лісі, Лев потрапив у пастку мисливської сіті. Не в змозі звільнитися, він наповнив ліс своїм сердитим ревом. Миша впізнала його голос і швидко знайшла Лева, що боровся у сітці. Підійшовши до одного з великих канатів, які його обв’язували, вона перегризла його, і незабаром Лев був на свободі. «Ти сміявся, коли я казала, що відплачу тобі,» — сказала Миша. «А тепер бачиш, що навіть Миша може допомогти Левові.» Мораль: Добро ніколи не пропадає марно.

Жили собі батько Рік і мати Земля. І мали вони чотири дочки-красуні: Зиму, Весну, Літо й Осінь.Зима була білолиця, червонощока й сувора — не любила жартів. Весна — ніжна, лагідна, із зеленими очима, що сяяли, мов веселка після дощу. Осінь мала довгі золоті коси, а очі в неї були сумні — часто плакала. Літо ж було барвисте, веселе та тепле, мов полуденне сонце.Батьки вибрали кожній доньці особливе вбрання: Зимі — білосніжне, Весні — зелене, Літу — різнобарвне, Осені — золоте. Жили сестри дружно, разом працювали. Тільки ось коли надходила пора переодягатися — починали сваритися. Одягне Зима своє біле плаття — а Літо бурмоче:— І я хочу таке!Вдягне Осінь золоте вбрання — а Весна вже мріє про таке саме.Батьки довго терпіли ці суперечки, а потім сказали:— Гаразд, нехай кожна вдягне те, що їй до душі.Зраділи дочки! Літо вдягнуло біле, Весна — золоте, Зима — зелене, а Осінь вибрала яскраве, мов веселка.Та тільки веселощі були недовгими. У світі почалося щось неймовірне: сніг, дощ, спека, мороз і листопад — усе переплуталося. Врожай не встигав дозріти, пташенята — вирости, звірята — підготуватися до холодів.Тоді звірі, птахи й люди прийшли до дому Року та Землі й попросили:— Любі пори року, поверніть своє справжнє вбрання, бо так жити неможливо.Вислухали сестри, замислилися і зрозуміли: їхні сукні — не просто краса, а порядок життя на Землі. Відтоді вони носять те вбрання, яке дали батьки, і живуть у мирі та злагоді.

Трьох жінок було перетворено на квіти, що стояли в полі, але одній із них дозволялося ночами бути у своєму домі. Коли якось наближався світанок і вона знову мала піти до своїх подруг у поле та стати квіткою, вона сказала своєму чоловікові:«Якщо ти сьогодні до обіду прийдеш і зірвеш мене, я буду звільнена й назавжди залишуся з тобою». Так і сталося. Тепер питання: як її чоловік впізнав її, якщо всі квіти були абсолютно однакові й не мали жодної різниці?Відповідь: Оскільки вона провела ніч у домі, а не в полі, на неї не впала роса, як на інших двох. Саме за цим чоловік її впізнав.

Було так страшенно холодно; йшов сніг, і починало темніти; це був останній вечір року, новорічна ніч. У цій холоднечі та темряві по вулиці йшла маленька бідна дівчинка з непокритою головою й босими ногами. Авжеж, вона мала капці, коли виходила з дому, але що з того! То були дуже великі капці, які носила її мати, такі завеликі, що дівчинка загубила їх, коли поспішала через вулицю, бо дві карети пролетіли так страшенно швидко. Одного капця вона так і не знайшла, а з іншим утік хлопчисько, сказавши, що використає його як колиску, коли в нього будуть діти.Так тепер маленька дівчинка йшла босоніж, а її ноги вже посиніли й почервоніли від холоду. В старому фартушку вона несла купу сірників, а в руці тримала один пучок. За весь день ніхто не купив у неї жодного сірника, ніхто не дав навіть дрібної монетки. Голодна, змерзла, вона йшла, згорблена маленька бідолаха! Сніжинки падали на її довге світле волосся, що так гарно вилося на шиї, але вона зовсім не думала про це. Світло сяяло з вікон, і по вулиці розходився дивовижний запах смаженої гуски — адже була новорічна ніч. От про що вона думала.У куточку між двома будинками, де один будинок трохи виступав уперед, вона присіла й згорнулася клубочком. Маленькі ніжки вона підібгала під себе, але холод сковував її ще більше, а додому вона боялася йти: вона не продала жодного сірника, не заробила ні копійки, а батько б побив її. Та й удома було холодно: вітер свистів крізь щілини, хоч їх і заткнули соломою та ганчір’ям. Її маленькі ручки майже зовсім заціпеніли від холоду. Ах! Один маленький сірник міг би зігріти. Якби тільки наважитися витягнути один, черкнути ним об стіну та нагріти пальці. Вона витягла один. «Рррітч!» — він засіпав, запалав! Це було тепле, ясне полум’я, справжнє маленьке світло, коли вона затулила його рукою. Як дивно сяяло воно! Дівчинці здалося, що вона сидить перед великою залізною грубкою з блискучими латунними кулями й мідним барабаном; вогонь горів так благословенно, так добре грів! Вона вже простягла ноги, щоб зігріти й їх, — та полум’я згасло, грубка зникла, і дівчинка залишилася з маленьким обвугленим недопалком сірника в руці.Вона запалила новий. Він горів, він світив, і де світло падало на стіну — та ставала прозорою, мов серпанок. Вона побачила кімнату всередині: стіл накритий білою скатертиною, гарний порцеляновий посуд, а посеред столу — смажена гуска, що парувала, начинена чорносливом і яблуками! І що ще дивовижніше — гуска зістрибнула з блюда, закульгала по підлозі з виделкою та ножем у спині, і прямісінько до бідної дівчинки! Та раптом сірник згас, і вона побачила лише холодну товсту стіну.Вона запалила третій сірник. Тепер вона сиділа під найпрекраснішою ялинкою. Вона була більша й красивіше прикрашена, ніж та, яку дівчинка бачила минулого Різдва крізь скляні двері у багатого купця. Тисячі вогників горіли на зелених гілках, а строкаті картинки, як ті, що прикрашають вітрини магазинів, хилилися до неї. Маленька простягнула руки — і раптом сірник згас. Вогники злетіли вище, вище — і вона побачила, що то були зірки на небі. Одна з них упала, лишивши довгий вогняний слід.«Хтось помер!» — сказала дівчинка, бо її стара бабуся, єдина, хто був добрий до неї, але вже померла, казала: коли падає зірка, душа підіймається до Бога.Вона знову чиркнула сірником об стіну. Він засвітився, і в сяйві стояла її бабуся — така ясна, така світла, така добра і благословенна.«Бабусю!» — вигукнула дівчинка. — «Забери мене з собою! Я знаю, ти зникнеш, коли сірник згасне — як та тепла грубка, та чудова гуска і те величезне гарне ялинкове дерево!» — і вона швидко запалила весь пучок сірників, усі до одного — вона хотіла втримати бабусю. І сірники палали з таким сяйвом, що було світліше, ніж удень. Бабуся ніколи ще не була такою великою й прекрасною. Вона підняла дівчинку на руки, і вони полетіли в сяйві та радості — так високо, так високо! І там не було ні холоду, ні голоду, ні страху — там вони були в Бога.Але й другого зимового ранку, у куточку між двох будинків, маленька дівчинка усе ще сиділа з почервонілими щічками, з люб’язною усмішкою, — тільки вже одубла й замерзла. Новорічний ранок зійшов над її маленьким тілом; поруч лежали сірники, майже весь пучок був спалений.«Вона хотіла зігрітися!» — казали люди. Але ніхто не знав, яка краса явилася їй, у яке сяйво вона увійшла разом зі своєю бабусею, зустрічаючи новорічну радість.

Жив собі майстер. Він умів створювати дивовижні речі зі снігу та льоду і виставляв їх на продаж на ринку — то крижаних зайчиків вистругав, то снігових пампушок спік. І ось одного разу майстер виготовив зі льоду крижане серце і поніс його на базар, щоб продати.― Серце, крижане серце! ― гукав майстер. ― Хто бажає крижане серце? Підходьте, купуйте!― Але кому ж воно потрібне? ― дивувався народ. ― Воно ж холодне, з льоду. ― Може, комусь і стане в пригоді, ― відповів майстер.І справді, як на диво, підійшов до майстра чоловік і купив крижане серце. А цей чоловік виявився королем країни, де жив майстер. Він давно втомився правити та вирішив, що крижане серце зробить його життя простішим.Надії короля справдилися — крижане серце охолодило його почуття до всіх справ королівства. Та від цього народ страждав: життя стало важким, люди сумували. Засуджених карали суворіше, закони стали жорсткішими, податки зросли, а багатство розподілялося несправедливо. Адже країною правив король із крижаним серцем.Та одного дня з’явився сміливець, котрий захотів допомогти людям. Він вирішив викрасти крижане серце короля. Пробравшись до королівських покоїв, сміливець знайшов скриньку з серцем, відчинив її та побачив, наскільки воно дивовижне. Крижаним серцем сяяв холод, ні краплі жалю чи сумнівів на ньому не було. «Саме таке серце мені потрібне!» — подумав сміливець. — «З крижаним серцем я стану безстрашним. Жодна перешкода не зможе мене зупинити!»Але сталося зовсім не так, як гадалося. Без людських сумнівів та жалю, які стримують від необачних вчинків, сміливець перетворився на лиходія. Його крижане серце не відчувало болю інших людей, тож дії колишнього сміливця стали злочинними. Неприязнь і ворожість керували його вчинками, і все, що він робив, було злим.Почув про крижане серце купець. «Я можу продати його дорого і розбагатіти», ― подумав він. Купець запропонував лиходієві багато золота. Спершу лиходій вагався, але золота було забагато, тож він продав крижане серце.Подивившись на серце, купець захопився його красою: воно сяяло, мов коштовний камінь. «Не продам, залишу собі!» — вирішив він.Але крижане серце змінило і купця. Якщо раніше він міг щось віддати бідним, то тепер навіть сміття намагався продати. Він обдирав людей, брав останні гроші за необхідні речі, став жадібним до багатства і брехав заради копійок. Його сім’я та друзі відвернулися від нього.Та й злодюжка заздрісно пробрався до купця і вкрав крижане серце. Серце вплинуло і на нього: якщо раніше він крав лише хліб, то тепер став страшним розбійником, який шкодив багатьом. Король же, змилостившись над народом, захотів допомогти людям і видав указ: хто спіймає страшного розбійника, отримає багатства від короля.Сміливець вирішив взятися за цю справу. Раніше він був лиходієм, але без крижаного серця його серце стало добрим, співчутливим.― Я спіймаю страшного розбійника, ― сказав сміливець, ― і ніхто не постраждає. Але нагорода мені не потрібна.В дорозі йому зустрівся купець:― Ось трохи грошенят на дорогу, ― дав він.Купець знову став щедрим, і сміливець подякував йому та продовжив шлях. Довго гнався сміливець за розбійником і, нарешті, впіймав його. Він відібрав крижане серце і розтрощив на шматочки, щоб ніхто більше не зміг спокуситися холодною силою.Відтоді майстер більше не робив крижаних сердець. Йому доручили вирощувати квіти, які прикрашали свята і приносили людям радість. І з того часу в країні запанували мир і злагода.

ЗмістНЕСПОДІВАНКАЧАКЛУН ЗЛАНДІЙМАЙСТЕР ТІК І МАЙСТЕР ТАКУ ПОГОНЮ!ТАКИ ЗАПІЗНИВСЯ!БРОВКО БАРБОСОВИЧ ПОЧИНАЄ РОЗСЛІДУВАННЯПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ ЗЛАНДІЯВИКРАДЕННЯБАБА СВИСТУХАПЕРЕВЕРТНІВІДЬМА ВСЕ ВІДАЄКАЗКОВА ПОЛІЦІЯНЕСПОДІВАНКАБіжить зимовим лісом Дід Мороз. За спиною – здоровенницький мішок з новорічними подарунками для дітей. Біжить, весело наспівує на бігу: Щоб по-справжньому радіти Подарункам стали діти, – До кожного щасливу мить Таємно мушу долучить. І я нікому не скажу, Що зараз я туди біжу, Де щасливі хвилини кують, Де щасливі хвилини дають… Аж тут із-за куща несподівано вистромилася довга палиця, схожа на держак від мітли. Дід Мороз перечепився через неї і бебехнувся на землю, боляче вдарившись коліном об пеньок. Мішок покотився, розв’язався, подарунки посипались у сніг. Ох! Що ж це таке? Так болить коліно!.. Тепер клопіт матиму, бо тепер кульгатиму! А мені ж треба поспішати… І подарунки розсипалися, збирати треба… Ох, запізнююсь я, запізнююсь!..А з-за куща почувся тихий сміх, потім свист. Враз знялася завірюха, і той, хто свистів і сміявся, умить зник…ЧАКЛУН ЗЛАНДІЙЛихий чаклун Зландій сидів у своєму розкішному палаці і гірко зітхав:– Ох! Ну що за життя?! От я – всемогутній чаклун, усіх перемагаю, усе маю, що тільки забажаю… А щастя нема!.. Сумно, нудно і марудно. Наближається ж Новий рік. І відомо: як ти рік зустрінеш, таким він для тебе і буде.А в мене настрій – хоч плач! – Із зеленого ока чаклуна викотилася зелена каламутна сльоза.І тут несподівано до палацу забіг захеканий прислужник чаклуна Посіпака. – Ваша Злість! Знайшов! Нарешті знайшов! – ледве дихаючи, вигукнув він.– Та невже! – стрепенувся Зландій. – І де ж вони? Де? Та не тягни – кажи швидше!– Заховалися так, що ледве відшукав… У горах, серед лісу… Але викрасти їх звідти абсолютно неможливо. Там, у себе, вони користуються казковою недоторканістю. От якби вони самі прийшли до нас – тоді інша справа. Тут їхня недоторканість не діє.– То треба зробити, щоб вони прийшли, – спокійно сказав Зландій.– Як? Надіслати їм запрошення: будь ласка, приходьте? Чи ж вони пришелепкуваті, щоб прийти?– Звичайно, на запрошення не прийдуть. А треба у них викрасти щось таке, без чого вони обійтися не можуть. Тоді змушені будуть прийти.Посіпака на мить роззявив рота, а тоді радісно заплескав у долоні:– Ваша Злість – геній! Є! Є така річ!.. Але треба поспішати! Новий же рік от-от настане! Побігли!Чаклун люто тупнув ногою:– Що сказав ти, вражий сину? Я не бігаю, а лину!Посіпака аж присів від страху:– Ой! Тоді полинули!– Лину тільки я! – ще лютіше вигукнув Зландій. – Ти ж за мною побіжиш!І вони вирушили в дорогу.МАЙСТЕР ТІК І МАЙСТЕР ТАКНа Горі Вічності, край берега Ріки Часу, серед густого гірського лісу, у Чарівному Замку Годин двоє братів-близнюків, Майстер Тік і Майстер Так, по черзі били золотими молотками по золотому ковадлу і приспівували: Тік-так! Тік-так! Тік-Так! – і є хвилинка, І в чарівний у мішок З ковадла – скік! З ковадла – скок! Ми накуєм на цілий рік Для всіх для вас Щасливий час. – Щось Дід Мороз затримується… – зітхнув Майстер Тік.– Ага! – похитав головою Майстер Так. – А він же у кожний подарунок щастинку-золотинку додати мусить.І тут раптом знадвору почувся крик:– Рятуйте! Дід Мороз у Річці Часу тоне!– Чуєш, брате?! – вигукнув Майстер Тік.– Біжімо рятувати! – вигукнув Майстер Так.І вони кинулися до дверей.У ПОГОНЮ!Тільки брати-ковалі вибігли, як до Замку Годин заскочив чаклунський прислужник Посіпака. Схопив золоте ковадло, чарівний мішок “Скік-скок” і вибіг.Чаклун Зландій, який, як ви вже здогадалися, кричав зміненим голосом, одразу напустив чарівного туману, і брати-ковалі не помітили Посіпаки.Пересвідчившись, що Діда Мороза у Річці Часу нема, Ковалі Щастя повернулися до Замку. Й одразу помітили, що сталося.– Ой-йой! – скрикнув Майстер Тік. – Без ковадла ми безсилі – ми не зможемо кувати!– Треба злодіїв спіймати і ковадло повернути! – вигукнув Майстер Так. – Але куди вони побігли?– Дивись, оно щастинки-золотинки, що висипались із чарівного мішка! Вони вкажуть нам шлях! – вигукнув Майстер Тік.І, не думаючи про небезпеку, брати кинулись у погоню.ТАКИ ЗАПІЗНИВСЯ!Не минуло й кількох хвилин, як до Замку Годин пришкутильгав Дід Мороз.– Бути не може! – розпачливо вигукнув він. – Ковалів нема, ковадло зникло, чарівний мішок із щастинками-золотинками теж!.. Запізнився. Де їх шукати? Без сумніву, стався якийсь злочин. Викрадення!Золотинок на підлозі не було – після того, як Ковалі Щастя пройшли повз них, золотинки зникли. Отже, Дід Мороз скористатися цим дороговказом не міг.– Одна надія – на Бровка Барбосовича! – І Дід Мороз пошкутильгав до Казкового Детективного Бюро.БРОВКО БАРБОСОВИЧ ПОЧИНАЄ РОЗСЛІДУВАННЯБіля собачої будки з вивіскою “Казкове детективне бюро” сидів старий пес Бровко Барбосович. Тут його і знайшов Дід Мороз.– Здрастуйте, дорогий детективе! – ще здаля вигукнув Дід Мороз. – Поможіть! У Чарівному Замку Годин – біда! І Ковалі Щастя, і золоте ковадло, і чарівний мішок із щастинками-золотинками – все зникло! Моя версія – викрадення!.– Та-ак! – почухав себе за вухом Бровко Барбосович. – Почнемо розслідування, а тоді будемо говорити про версії. Спершу треба обстежити місце злочину, понюхати, взяти слід, а тоді…– Але ж треба поспішати, Новий рік на носі! – вигукнув Дід Мороз. – Діти можуть лишитися без подарунків!– Не панікуйте, пане Морозе! Фестіна ленте – поспішай поволі, – казали древні. Тим більше ви, бачу, кульгаєте…У Замку Годин Бровко Барбосович усе ретельно обнюхав і сказав:– Слід я взяв, починаю переслідування. Вам ходити важко, тому ви лишайтеся тут і чекайте.Дід Мороз зітхнув (йому теж хотілося взяти участь у переслідуванні), але змушений був погодитися.ПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ ЗЛАНДІЯА тим часом чаклун Зландій і його прислужник Посіпака у палаці радіють – щастинки-золотинки подіяли на них. Зландій танцює і співає: Ой, як гарно! Ой, як мені весело! Так ніколи ще, ніколи, Ще ніколи не було! – А тепер, – наказав Зландій Посіпаці, – приготуйся зустрічати Ковалів Щастя! Он вони вже біжать! Недаремно я їм щастинки-золотинки по дорозі розкидав, щоб дорогу до нас знайшли.– А вони нас молотками не поб’ють? – лякливо спитав Посіпака. – Все-таки ковалі – хлопці дужі.– Не бійся! – заспокоїв його Зландій. – Я ж – чаклун!І тут до палацу вбігли Майстер Тік і Майстер Так. – Сердечно вітаю вас, дорогі брати-ковалі! – Зландій, привітно усміхаючись, рушив їм назустріч. – Я давно чекаю на вас! Усе вийшло так, як було задумано.Ковалі Щастя здивовано перезирнулися.– Нічого не розумію! – мовив Майстер Тік.– Що й ким було задумано? – спитав Майстер Так.– Ображаєте! – закопилив губу чаклун. – Я все задумав – виманив вас із Замку Годин, бо там ось-ось мав з’явитися злий чаклун Зландій, який хоче знищити вас. Йому не подобається, що ви куєте людям щасливий час. Він хоче, щоб люди були нещасними. А я хочу врятувати вас. Тому й організував викрадення золотого ковадла і чарівного мішка. Ще й золотинки розсипав по дорозі, щоб ви могли відшукати мене.– Правильно! Правильно! Правильно! – закивав головою Посіпака.– Але ж до нас от-от мав прийти Дід Мороз! – вигукнув Майстер Тік.– Ми ж накували йому щастинки-золотинки, щоб він долучив їх до новорічних подарунків! – вигукнув Майстер Так.– Ха-ха! – засміявся чаклун. – До вас мав прийти не Дід Морооз, а Зландій, який обернувся на Діда Мороза. І якби не я…– Правильно! Правильно! Правильно! – знову закивав головою Посіпака.– А хто ж ви такий? – спитав Майстер Тік.– От-от! – підхопив Майстер Так.– Я – чарівник Добряндій. І зичу всім добра. Тепер ми будемо діяти разом – ви куватимете щастинки-золотинки, а я розподілятиму їх кому слід. Наведу порядок! Бо геть усі хочуть щастя. А це казна-що! Щастя мусять мати лише ті, хто заслужив його своєю покірною, слухняною поведінкою!– Правильно! Правильно! Правильно, Ваша Злість!.. Ой! – Посіпака затулив собі рота, але було вже пізно – слово не горобець, вилетіло, не впіймаєш.Зландій замахнувся на Посіпаку – той присів.– Ви не Добряндій! Ви – Зландій! – вигукнув Майстер Тік.– Так-так! – вигукнув Майстер Так. – Ви – злий чаклун!– Ну й що?! – сказав Зландій. – Все одно ви тепер будете працювати на мене. Бо я вас звідси не випущу!– Правильно! Правильно! Правильно! – закивав головою Посіпака.– Ну добре! – Майстер Тік підморгнув братові. – Давай кувати!– Давай! – і собі підморгнув Майстер Так.Вони підійшли до ковадла і почали бити молотками, приспівуючи:Тік-так! Тік-так! Тік-так! Таки Куємо зараз навпаки – Хай зникнуть всі хвилинки, Щастинки-золотинки!..Посіпака кинувся до чарівного мішка – мішок був порожній.– Що ви наробили? – люто закричав Зландій.– Ми не куємо щастя злим і підступним! – спокійно сказав Майстер Тік.– Такого ще не бувало! – додав Майстер Так.– Не бувало – так буде! – вигукнув чаклун. – Я вас примушу!Зландій тричі ляснув у долоні, і враз Ковалі Щастя опинилися у клітці.– Правильно! Правильно! Правильно! Тепер не втечете! Хе-хе-хе! – захихотів Посіпака.І тут…ВИКРАДЕННЯІ тут раптом пролунав пронизливий свист, від якого і Зландій, і Посіпака попадали на підлогу. До палацу хтось залетів, схопив клітку з Ковалями Щастя і зник.Коли Зландій підняв голову, нікого вже не було.– Що це таке?! – вигукнув чаклун. – Хто насмілився обікрасти мене, всемогутнього Зландія?! Де ти був, Посіпако?! Чому не пильнував?!– Ваша Злість! Та я ж упав від того свисту, як і ви! Нічогісінько не бачив!– Негайно в погоню!– За ким? Ми ж нікого не бачили.– Зате чули. Будемо шукати по свисту.– По свисту? Як?.. – Посіпака почухався. – Та й свистіла якась нечиста сила…– А я хто?! Чаклун із чаклунів! Хоч на край світу піду, а ковалів знайду! Вперед!.. – І Зландій вилетів з палацу, а Посіпака назирці за ним.Ледве вони зникли, як до палацу забіг Бровко Барбосович.– Та-ак! – сказав він, оглянувши палац. – Нікого нема… Сліди Ковалів Щастя тут обриваються. Отже, звідси Ковалі пішли не своїми ногами. Та оскільки крил у них нема, то хтось летючий їх звідси забрав. На землі я бачу відбитки ніг лише однієї особи – візьмемо цей слід.І, принюхуючись до слідів Посіпаки, Бровко Барбосович продовжив переслідування.БАБА СВИСТУХАУ своєму чудернацькому обійсті біля клітки з Ковалями Щастя стояла бабуся із довгим гачкуватим носом і розпатланим волоссям. У руках вона тримала мітлу, на якій щойно прилетіла разом із кліткою.– Я врятувала вас від того противного Зландія! – лагідним голосом сказала бабуся. – Тепер треба витягти вас із клітки. От зараз я свисну – і будете вільні. Не кажу я заклинання, щоб здійснилося бажання. Замість цього в мене свист – отакий я маю хист! І бабуся пронизливо свиснула.І раптом мітла проти бабусиної волі розмахнулася і вдарила її по голові.– Ой! Що таке?! – скрикнула бабуся. – Моя мітла такою зроду не була! Мітлу відкину геть, бо вона, певне, зачаклована!Бабуся відкинула подалі мітлу і, схопившись руками за ґрати, знову свиснула. І враз бабусина голова потрапила між ґрат і защемилася.– Ой-йой! – відчайдушно скрикнула вона. – І клітка зачаклована. Рятуйте!Брати-ковалі перезирнулися.– Що? Спробуємо порятувати? – спитав Майстер Тік.– Давай! – погодився Майстер Так. – Тільки правду скажіть, хто ви?– Та відьма я! – застогнала бабуся. – Баба Свистуха! Але я добра відьма. Бачите, врятувала вас. А тепер ви мене врятуйте. Якщо можете…Брати вдарили молотками по ковадлу і заспівали: Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! Рятуємо! Хай буде так! І Баба Свистуха вивільнила голову з ґрат і радісно засміялася:– Ой, як гарно! Як же ви це зробили?– Ми просто накували вам щасливу хвилинку, – мовив Майстер Тік.– А хіба може бути щасливим той, у кого голова затиснута між грат? От ви й звільнилися, – мовив Майстер Так.– Чого ж ви самі не звільнитеся із клітки? – здивовано спитала Баба Свистуха.– Для себе ми нічого зробити не можемо, – зітхнув Майстер Тік.– Ми куємо щастя тільки для інших – така наша казкова властивість, – сказав Майстер Так.– Накуйте мені ще хоч одну хвилиночку щастя! – попросила Баба Свистуха.– Не можемо, – розвів руками Майстер Тік.– Щастя у неволі не кується, – додав Майстер Так.– Але ж ви щойно кували, – мовила Баба Свистуха.– Бо вас рятували, – пояснив Майстер Тік. – А тепер ви задоволені?– Ой! – махнула рукою Баба Свистуха. – Яке там задоволення!.. Я так страждаю! Всі на мене: “Відьма! Відьма!” Хіба ж я винна, що народилася відьмою? А душа в мене добра… Думаєте, відьмі щастя не хочеться? – Баба Свистуха схлипнула.Брати знову перезирнулися.– Може, вона й справді нещасна? – зітхнув Майстер Тік.І брати знову взялися за молотки й заспівали: Тік-так! Тік-так! Хай буде так: Куємо ще хвилинку, Щастинку-золотинку! Баба Свистуха одразу радісно стрепенулася й заспівала:Стало весело так!Стало радісно так!..ПЕРЕВЕРТНІЧаклун Зландій і його прислужник Посіпака блукали по лісах, прислухаючись до кожного свисту. Чаклуну весь час доводилося чекати прислужника.– Ну що ти повзеш як черепаха?! – роздратовано казав Зландій.– Еге! Хе-хе! – задихаючись, відказував Посіпака. – Вам добре, ви чаклун, ви собі линете, линете над землею… А я по тій землі ногами біжу… Та й нащо ви мене чекаєте? Нащо я вам здався?– Бо разом треба! Разом! – гримнув Зландій.– То ви самі боїтеся?– Перестань! Бо я тобі! Бо я тебе… – несамовито закричав Зландій. – Одна справа переляк, інша – тактика. Ти підеш перший, а я за тобою.– Ага! Щоб мене вбили, а ви втечете…– Ну досить, досить! Розбалакався! – гримнув Зландій. – Треба негайно перевтілюватися, щоб нас не впізнали.– А в кого будемо перевтілюватися?– Я – у Діда Мороза, ти – у Снігуроньку. Ковалі саме чекали на Діда Мороза. Раз, два, три, чотири, п’ять! Починаю чаклувать!.. Зайди за кущ і повернись – Снігуронькою обернись! Посіпака зайшов за кущ і вийшов звідти вже у подобі Снігуроньки. А чаклун вів далі: Зайду за кущ і повернусь – Дідом Морозом обернусь! Зландій зайшов за кущ і повернувся звідти Дідом Морозом.Здаля почувся свист. На нього й попрямували Зландій з Посіпакою.А з-за товстелезного дуба за ними стежив казковий детектив Бровко Барбосович.– Та-ак! – почухав він себе лапою за вухом. – Заарештовувати їх ще рано. Хай приведуть мене до Ковалів Щастя. А там буду ловити їх на гарячому! Слідство триває!І Бровко Барбосович продовжив переслідування.А тим часом Баба Свистуха пританцьовувала перед кліткою з Ковалями Щастя і весело співала: Я щасливою такою Ще ніколи не була! Тралатрала-тралалала, Тралалала-тралала!.. Затим вона пронизливо свиснула, і в клітці перед братами з’явився стіл із смачними наїдками та напоями.– Їжте, пийте і гуляйте. Тільки куйте мені оті щастинки-золотинки. І я для вас нічого не пошкодую! Житимете в мене, як у раю! Все матимете! – говорила Баба Свистуха.– Нічого нам не треба! Звільніть нас! – відповіли брати.– От уперті! Звільнити я вас не можу! Та й нащо вам свобода, як ви все матимете?– У неволі кувати не будемо! – категорично сказали брати. – Щастя у неволі не кується!– Ото непоступливі! – вигукнула Баба Свистуха. – Як ви так, то і я…Баба свиснула, і стіл із наїдками та напоями зник.– Нікуди не дінетеся! – мовила Баба Свистуха. – Голод і спрага примусять вас підкоритися. Нічого не дам, поки не почнете кувати.– А казала, що добра! – похитав головою Майстер Тік.– І ми повірили! У добру відьму повірили! – зітхнув Майстер Так.– За добро слід платити. Заробити треба добро, – сказала Баба Свистуха. – Поголодуйте, поголодуйте – тоді побачимо.І тут раптом…ВІДЬМА ВСЕ ВІДАЄІ тут раптом з’явилися Дід Мороз і Снігуронька. Не справжні, звичайно, а перевертні – чаклун Зландій та його прислужник Посіпака.Баба Свистуха здригнулася, втягнула носом повітря і підозріливо спитала:– Ви хто такі і що вам треба?– Та ви що? Не бачите? – вигукнув Майстер Тік.– Це ж Дід Мороз і Снігуронька! – вигукнув Майстер Так.Баба Свистуха знову втягла носом повітря і махнула на братів-ковалів рукою:– Це ви нічого не бачите! А я все бачу, все відаю, бо я – відьма. Це – перевертні! Баба Свистуха свиснула і тицьнула пальцем на Діда Мороза – Зландія:– Ану, перевертню, перевернись – ногами догори, а головою вниз!Але Зландій, з якого одразу злетіла машкара Діда Мороза, вигукнув, тицьнувши пальцем на Посіпаку:– Переводжу заклинання – виконай її бажання!Посіпака, з якого теж одразу злетіла машкара Снігуроньки, перевернувся догори дригом.А Зландій швидко промовив: Надійшла черга моя – Чаклувати буду я! Баба-баба-бабарига, Закрутися ти, мов дзиґа! І Баба Свистуха закрутилася дзиґою на одній нозі. Але, крутячись, вона свиснула й вигукнула: Ах ти, Зландій! Ах, нахаба! Покрутись і ти, як Баба! І Зландій теж закрутився дзиґою. Баба Свистуха, крутячись, вигукнула: Ковалів я не віддам! Зландій у відповідь вигукнув: Клітку заберу я сам! На що Баба Свистуха закричала: Клітку ти забрать не зможеш, Бо мене не переможеш! Та Зландій, люто засичавши, скрикнув: Як тебе не переможу, Ковалів убити можу – І не будуть, далебі, (правду кажучи) Ні мені і ні тобі! Зландій вже приготувався вигукнути вбивче заклинання, аж тут з’явився Бровко Барбосович.КАЗКОВА ПОЛІЦІЯ– Руки вгору! Казкова поліція! Ви заарештовані! – вигукнув Бровко Барбосович.І Зландій та Баба Свистуха вмить перестали крутитися, гепнулись на землю і сіли з піднятими догори руками. Посіпака перекинувся з голови на ноги, сів і теж підняв руки.Бровко Барбосович по черзі начепив їм наручними. Тоді відчинив чарівним ключем клітку, випустив звідти Ковалів Щастя і натомість посадив у клітку бабу Свистуху, Зландія і Посіпаку. І знову замкнув клітку чарівним ключем. Баба Свистуха, Зландій і Посіпака навіть не думали опиратися. Бо і у Казковому світі діють свої закони і свій правопорядок. Якщо казкова поліція когось заарештовує, то яким би ти не був наймогутнішим чаклуном або найхитрішою відьмою, вмить втрачаєш свою чарівну силу і мусиш підкоритися. І Бровко Барбосович урочисто сказав: Тепер ця вража сила Покарана й безсила. Тепер уже вона Нікому не страшна! Ковалі Щастя повернулися до Чарівного Замку Годин. Вони вистукують своїми золотими молотками по золотому ковадлу і співають: Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! – І є хвилинка, Щастинка-золотинка! Ми – Щастя Ковалі! Єдині на землі Куєм щасливий час Для всіх, для всіх Для вас! Дід Мороз розклав у новорічні подарунки щасливі щастинки-золотинки і пішов вітати всіх дітей із Новим роком.Ти теж, друже, у своєму новорічному подарунку серед цукеркових обгорток бачив маленьку щастинку-золотинку. Вона одсвітилася від обгортки і зникла. Це дарунок від Ковалів Щастя. До наступного року вони знову накують багато щасливих хвилинок.

Дуже молоде Мишеня, яке ще ніколи не бачило світу, ледь не потрапило в біду під час свого першого ж виходу назовні. І ось яку історію воно розповіло своїй мамі про свої пригоди.«Я мирно прогулювався, і щойно завернув за ріг у сусідній двір, як побачив двох дивних створінь. Одне з них мало дуже привітний і добрий вигляд, а друге було найстрашнішим чудовиськом, яке тільки можна уявити. Тобі варто було його бачити.«На вершині його голови та попереду шиї висіли шматки сирого червоного м’яса. Він неспокійно ходив туди-сюди, розриваючи землю своїми кігтями та люто б’ючи крилами себе по боках. Щойно він мене побачив, як розкрив свого гострого рота, наче хотів мене проковтнути, а тоді видобув пронизливий крик, від якого я ледве не зомлів від страху».Чи здогадуєтесь ви, кого ж намагалося описати маленьке Мишеня? Це був ніхто інший, як Сільський Півень — перший, якого Мишеня коли-небудь бачило.«Якби не те жахливе чудовисько, — продовжувало Мишеня, — я б познайомився з тим гарним створінням, що виглядало таким добрим і лагідним. Воно мало густе оксамитове хутро, покірний вираз мордочки та дуже скромний вигляд, хоча очі у нього були яскраві й блискучі. Глянувши на мене, він помахав своїм гарним довгим хвостом і усміхнувся. «Я певен, що він якраз збирався заговорити до мене, коли те чудовисько, про яке я тобі розповідав, знову видало страшенний крик — і я втік, рятуючись».«Сину мій, — сказала Мишача Мама, — те лагідне створіння, яке ти бачив, було ніхто інший, як Кіт. Під своїм привітним виглядом він приховує злобу до кожного з нас. Другий же був просто птахом, який не заподіяв би тобі та найменшої шкоди. А от Кіт — він нас їсть. Тож дякуй, дитино, що залишився живий. І запам’ятай на все життя: ніколи не суди про когось за зовнішністю».Не покладайся лише на зовнішній вигляд.