Казки для дітей 9 років

Давно-давно у одному селі оселився страшний змій, який пожирав усіх його мешканців, доки не лишився там лише один старий дід.– Ну що ж, – мовив змій, – завтра й тебе з’їм на сніданок.Того дня через село проходив бідний юнак і попросився до діда переночувати.– А тобі що, жити набридло? – здивовано запитав дід.– Чому ж? – відповів хлопець.Тоді дід розповів йому, як змій винищив усе село і тепер має намір з’їсти останнього мешканця – його.– Ех, – усміхнувся хлопець, – ще подивимося, хто кого!Наступного ранку прилетів змій, побачив юнака і радісно вигукнув:– От і добре! Було одного, тепер цілих двоє – бенкет буде пишним!А хлопець лише усміхнувся:– Гляди, змію, щоб не подавився!Змій з подивом зиркнув на нього.– Що, – питає, – невже ти сильніший за мене?– Авжеж, сильніший.– Та невже? А чим доведеш? Ось я, наприклад, – мовив змій, – глянь, як можу!Взяв здоровенний камінь, стиснув його з усієї сили, і з каменя одразу сипонуло борошно.– Пхе, це дурниця! – відказав хлопець. – Ану, зроби так, щоб юшка потекла.Змій здивувався, а хлопець тим часом непомітно взяв із торби шматок сиру, стиснув його в руках, і з сиру відразу потекла сироватка.– Бачиш? Оце сила! – усміхнувся хлопець, демонструючи свою “перемогу”.– Отак,- каже,- дави.– Ну, ходім,- каже тоді змій,- за товариша будеш.А хлопець йому:– Хіба за старшого.Ото й пішли. Питає його змій:– А як звуть тебе?– Іван-Побиван,- каже хлопець.Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,- думає,- і не вбив».Стало на обід, змій і каже:– Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити.Пішов хлопець. Ходить по змієвій череді та й вв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, побіг сам.– Що ти, хлопче, робиш?– Е, буду ще тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.– Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш..Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.– Іди,- каже,- води принеси.Узяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.– Що це ти робиш?– Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.– А щоб тебе! – каже змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам.– Піди ж,- каже,- хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде.– Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! – Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не сильний, як побачить, що хлопець менше нього їсть. А як зосталось небагато, то він сів і собі посьорбав та й каже:– Мало.– Ну,- каже змій,- то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.– А як іти, то йти,- каже хлопець, а сам думає: «Тепер пропав».От як почали їсти,- а вареників стоїть бочок двадцять,- то змій все їсть та їсть, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подали, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:– Ходім на камінь крутитись.– А як іти, то йти,- каже хлопець.Змій як крутнувсь – аж огонь пішов.– Дурниця,- каже хлопець,- ти так крутнись, щоб юшка потекла.- Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них так юшка і бризнула.- Отак,- каже,- крутись.- Та ще, та ще: – От як дави!Ну, змій вже вкрай злякавсь Івана-Побивана. Але ще каже:– Ану, давай, хто сильніше засвище.Змій як свисне, аж дерева пригнулись.«Ну,- думає Іван-Побиван,- що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:– Зажмур очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити. Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія залізякою, то той аж здригнувсь.– Правду кажеш,- каже змій,- ледве справді очі не повискакували! – Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував йому хату на одшибі; а сам давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу.– Давай,- кажуть,- його спалим.А хлопець підслухав це та десь і сховавсь. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується.Приходить змій.– Що ти, хлопче, хіба ще живші?– Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.«Ну,- думає змій,- од такого треба подалі!» Та як дременув з тих країв, то тільки його й бачили.

В одному селі жив заможний дідич. Мав він стільки полів, лісів, худоби та багатства, що навіть сам цісар йому заздрив. У дідича служив бідний чоловік на ім’я Максим. Жив Максим у маленькій хатині з одним віконцем. Покрівлю вже давно зірвав вітер, і під час дощу вода стікала по стінах. У тій хатині мешкала й уся Максимова родина – велика, але дуже бідна. Їсти часто не було чого.Прийшла весна. Усі в селі взялися за роботу, а Максим навіть не мав чим засіяти поле – мішок із зерном був порожній.Жінка ходила засмучена, часом не стримувала сліз.– Люди вже й засіяли, а в нас навіть поле не зоране! Зроби щось, чоловіче, бо цього року не переживемо!Максим спробував заспокоїти її:– Не плач, жінко. Піду до дідича, попрошу трохи насіння. Засіємо, а наступного року буде й у нас своє.– Ну, йди, не гайся, – відповіла жінка, витираючи сльози.Максим вирушив до дідича. Став перед його порогом і покірно сказав:– Світлий пане, немає в мене чим засіяти поле. Дайте трохи насіння, аби мої діти не повмирали з голоду.Дідич зиркнув на нього з-під лоба, а потім загорлав:– Аби щось мати – треба працювати!– Та я ж працюю у вас день і ніч, пане! – спробував виправдатися Максим.– Мовчи, ледацюго! Не смій мені таких дурниць говорити! – перебив його дідич із злістю.Максим лише тяжко зітхнув, опустив голову і пішов додому. Повернувшись, він розповів жінці, як його прогнав дідич. Надворі сонечко гріє. Пташки з теплих країв прилетіли, всюди весело. А Максим сидить зі своєю жінкою на призьбі й сумує, бо діти ходять голодні та слабі, як мухи.Раптом до Максимової хатки прилетіли дві ластівки і почали ліпити під стріхою гніздечко. Максим уздрів їх і сказав:– Бідні ластівочки, нащо ви ліпите гніздечко під такою дрантивою стріхою? Таж як піде дощ, то вам дітей затопить.Та ластівки не розуміли людської мови. А якщо й розуміли, то мовчали. Зліпили гніздечко, виклали пір’ячком, знесли яєчок і висиділи зграйку маленьких пташенят. Коло хати Максима стало так весело, що душа раділа.Але одного разу звідкись явився страшний змій, який почав тягнутись до ластів’ячого гніздечка. Діти заверещали:– Тату, до наших ластів’ят лізе якийсь змій!Максим вибіг надвір, схопив довбню, і почалася бійка не на життя, а на смерть. Гепав змія по хребті, поки його не переламав. Змій ледве відповз і сконав у темному яру. Трьох ластів’ят страшний змій схопив, а четверте пташеня вдалося врятувати. Але і з ним сталася біда: йому під час бійки поранили ніжку.Максим забрав пташечку до хати, діти її дозирали, годували. Коли могла уже літати, випустили на волю, аби шукала своїх маму й тата.Минуло літо, і настала осінь. Ластівки полетіли у вирій. Усю землю завіяло снігом. Та минула і зима, пташки вернулися додому, до своїх гніздечок.У Максимовій хаті злидні так розсілися, що не дають дихати.Та ось одна ластівочка ударила крильцем у шибку. Максим вийшов надвір і спитав:– Чого ти хочеш, дорога пташино?Ластівочка поклала йому на долоню якесь зеренце і прощебетала:– Посій перед дверима.Через якусь хвилину прилетіла знову.Поклала на долоню друге зеренце:– Посій перед вікном.Фуркнула й вернулася з третім зеренцем:– Посій коло криниці.Максим красно подякував їй і зробив так, як вона сказала. Посіяв три зернини, почав чекати врожаю. Другого дня вранці діти повставали й повибігали на сонечко. Але скоро вернулися в хату, гейби перелякані.– Тату, у нас коло хати щось таке дивне виросло, ой-йой-йой!– Ви ще спите навстоячки?– Ні, тату, подивіться.Вийшов Максим і бачить – перед порогом, під вікном і коло криниці три величезних гарбузи. Схотів підняти, але де там! – треба силу велета.Гарбузи уже достигли, блищали, як сонечко.– Жінко, ану, розпалюй у печі вогонь,- втішився Максим.- Звари на обід гарбузяної каші.Закотив гарбуз до хати і нагострив ніж. Коли розрізав на дві половини, то очам не повірив: там був білий хліб, калачі, бринза, м’ясо, ковбаса, солонина – варене, смажене, солодке, квасне й гірке… Максим викладав те добро на стіл, а в гарбузі нічого не зменшувалося.Як поїли добре, жінка накрила чарівний гарбуз білим рушником. А Максим вкотив до хати другого. Розрізав його на дві половини, а там таке убрання, що і найбільші пани подібного не бачили: шовкові сорочки, новенькі черевики, всілякі спідниці, намиста, коралі. Було все, чого бажав Максим, його жінка й діти.Жінка від утіхи аж заплакала й накрила той гарбуз найфайнішою скатертиною.Максим вкотив до хати і третій гарбуз. Розрізав і злякався: з нього висипалася ціла купа золота. Накидав повну скриню золотих, і жінка накрила гарбуз полотном.– Тепер ви, діточки мої, не будете вже голодувати, а я не буду кланятися захланному дідичеві,- каже весело Максим.Він файно вбрав своїх дітей, жінку і сам ходив по селу, як газда, а не як жебрак. Через кілька днів став будувати собі хату.Люди здивувалися, що в бідного Максима з’явилися такі гаразди. Хтось розповів дідичеві. Прийшов пан та й питає:– Скажи мені, Максиме, звідки в тебе багатство?Максим відповів:– Я, пане, не краду, і на мене ніхто не робив. Все, бачите, принесла мені мала ластівка.- І розповів, що з ним було.Дідич вислухав Максима і пішов до палацу. Його мучило бажання розбагатіти ще більше. Зліпив під карнизом ластів’яче гніздо і почав загулювати пташок. І якось так сталося, що дві ластівки дали себе загулити: залетіли в те гніздо, нанесли яєчка й сіли висиджувати їх. Як ластів’ята вивелися й трохи підросли, дідич почав визирати змія. Але змій не приходив. Це дуже злило дідича: пташки от-от вилетять, тоді їх не зловиш!Одного разу він приклав драбину, виліз до гнізда. Сам за змія побив ластів’ят, а одному з них поранив ніжку. Забрав ту пташку до палацу, дозирав ціле літо. А восени випустив, аби собі летіла у вирій.Минули осінь і зима. Настала весна. З теплих країв вернулися пташки. До вікна палацу підлетіла ластівка.Дідич вибіг надвір і спитав її:– Який подарунок ти принесла мені, ластівочко? Вона дала три зеренця і прощебетала:– Посієш перед дверима, під вікном і коло криниці.– Дякую тобі, пташечко. Тепер я стану багатшим від самого цісаря!Дідичеві виросли так само три величезні гарбузи.Узяв барду, вдарив по одному і розрізав на дві половини. А звідти несподівано вилетіла хмара сарани. Кинулася на його лани і з’їла все, що там росло.Розтяв другий гарбуз. Звідти вибухнув вогонь. Спочатку загорівся дідичів палац, а потім весь маєток.Третього гарбуза не встигли і розрізати. Люди кажуть, що в ньому є кублище гадюк, які вилізуть тоді, коли дідич вернеться й захоче знову панувати.А Максим ще довго жив і не журився.

Одного зимового дня, коли сніг сипав, як біле пір’я, королева сиділа біля вікна й вишивала. Рама у вікні була з чорного дерева, і сніг, який падав, здавався ще білішим. Задивившись на сніг, королева випадково вколола пальця голкою. Щоб зменшити біль, вона виставила руку на холод за вікно, і на сніг упало три краплі крові. Ці червоні краплі виглядали так гарно на білому снігу, що королева подумала: «Якби в мене була дитина така біла, як сніг, така червона, як кров, і така чорна, як дерево на цій рамі».Незабаром після того королева народила донечку, і шкіра в неї була така біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як дерево на рамі. Тому дівчинку назвали Білосніжкою. Проте королева, народивши дочку, померла. Через рік король одружився вдруге. Нова королева була красива, але дуже горда та пихата. Вона не витримувала б, щоб хтось був кращий за неї. І була в неї чарівна дзеркальце. Кожного разу, підійшовши до стіни, де висіло дзеркальце, вона дивилася в нього і питала:Королева запитала у дзеркальця:— Дзеркальце, скажи мені, хто в нашій країні найкращий?Дзеркальце відповіло:— Ви, королево, найкраща у нас.Королева була задоволена, адже знала, що дзеркальце не бреше.Але Білосніжка з кожним роком ставала все красивішою. Коли їй виповнилося сім років, вона стала такою гарною, що перевершила навіть саму королеву. І одного разу королева знову звернулася до свого дзеркальця:— Дзеркальце, скажи мені правду: хто в нашій країні найкращий?Дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Але Білосніжка краща в сто разів.Королева від жаху аж поблідла і розлютилася від заздрості. Вона настільки полюбила свою ненависть до Білосніжки, що серце її наповнювалося болем кожного разу, коли вона її бачила. Вона не могла знайти спокою ані вдень, ані вночі. І ось, нарешті, вона покликала лісника і сказала:— Відведи дівчину в ліс, аби я більше не бачила її. А там убий її і принеси мені її печінку, щоб я знала, що ти виконав моє бажання.Як лісникові було не послухатись королеви? Повів він Білосніжку в ліс, а там витяг мисливського ножа й хотів уже її вбити, але дівчинка заплакала й почала його просити:– Ох, чоловіче добрий, не вбивай мене, я піду собі в ліс і більше ніколи не вернуся до замку.Вона була така гарна, що лісник пожалів її і сказав:– Ну добре, йди, бідолахо!А сам подумав: «Однаково тебе скоро з’їдять дикі звірі». Та все ж таки в нього ніби камінь з душі звалився, що йому не довелося вбивати її.Повз нього саме пробігав молоденький дикий кабан. Лісник заколов його, вирізав із нього печінку й відніс королеві на доказ того, що він убив Білосніжку. Лиха королева взяла її і віддала собакам.А бідолашна дівчинка лишилася в лісі сама, як палець. Стоїть вона, тремтить зі страху, приглядається до кожного листочка навколо й не знає, що їй робити. Потім пішла куди очі бачать, по гострому камінні й по колючках. Повз неї пробігали дикі звірі, але жодне її не зачепило.Ішла вона, йшла, поки ноги несли, а як почало вечоріти, побачила маленьку хатку й зайшла до неї відпочити. В хатці все було маленьке, але таке гарне та чисте, що й не сказати. Посеред хатки стояв столик, застелений білим обрусом, на ньому стояло сім мисочок і сім чарочок, а біля кожної мисочки лежала ложечка, виделка й ножик. А вздовж стіни стояло сім ліжечок, кожне накрите білим, як сніг, простирадлом.Білосніжка дуже зголодніла й хотіла пити, тому взяла з кожної мисочки потрошку городини й по шматочку хліба і надпила з кожної чарочки по краплі вина, бо не хотіла забирати в когось одного все. Потім вирішила лягти відпочити, бо так стомилася за дорогу, що ледве на ногах стояла. Лягла вона на одне ліжечко – а воно завелике, лягла на друге – а воно замале. Аж сьоме виявилось якраз на неї. Так вона на ньому й заснулаКоли зовсім смеркло, прийшли додому господарі хатки. То були сім карликів, що добували руду в горах.Засвітили карлики сім свічечок і, коли в хатині стало видно, побачили, що там хтось побував без них, бо все стояло не так, як вони залишили.– Хто сидів на моєму стільчику? – сказав перший карлик.– Хто їв із моєї мисочки? – сказав другий.– Хто надламав мій хліб? – сказав третій.– Хто над’їв мою городину? – сказав четвертий.– Хто брав мою виделку? – сказав п’ятий.– Хто різав моїм ножиком? – сказав шостий.– Хто пив із моєї чарочки? – сказав сьомий. Тоді перший озирнувся навколо й побачив, що простирадло на його ліжечку трохи вгрузло.– Хто лягав на моє ліжко? – сказав він. Решта карликів теж побігли до своїх ліжечок і закричали:– На моє ліжко також хтось лягав!А сьомий глянув на своє ліжечко й побачив Білосніжку, що спала на ньому.Він покликав своїх товаришів, ті підбігли, присвітили свічечками і вражено загукали:– Ой леле! Ой леле! Яка ж гарна дівчинка! І такі були раді, що вирішили не будити Білосніжку, хай собі спить.А сьомий карлик переспав ніч біля своїх товаришів – одну годину на одному ліжку, другу на другому, третю на третьому, і так до самого світанку.Коли настав ранок, Білосніжка прокинулась, побачила сімох карликів і злякалася. Та вони не гнівались на неї, а ласкаво спитали:– Як тебе звати?– Білосніжка, – відповіла дівчинка.– А як ти опинилася в нашій хаті? – спитали далі карлики.Тоді Білосніжка розповіла їм, як мачуха хотіла її вбити, а лісник пожалів, як вона йшла цілий день, аж поки натрапила на їхню хатку.– Якщо ти згодна бути в нашій хаті господинею – куховарити, прати, стелити ліжка, шити, латати, прибирати й давати всьому лад, то лишайся в нас, тут тобі буде добре.– Я залюбки лишуся у вас, бо мені нема куди йти, – відповіла Білосніжка.Так вона стала господинею в хаті карликів. Вони зранку йшли в гори, де шукали руду й золото, а ввечері верталися додому, і їй треба було на той час приготувати їм їсти. Цілий день дівчинка була вдома сама, тому добрі карлики застерігали її:– Бережися своєї мачухи, вона скоро довідається, що ти в нас. Нікого не впускай до хати!А королева думала, що Білосніжка давно мертва й тепер вона найперша і найкраща в країні.Одного разу королева підійшла до дзеркальця і запитала:— Дзеркальце, правду скажи мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?А дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Та Білосніжка в темній долині,де серед карликів вона живе нині,краща за вас у тисячу разів. Злякалася королева, бо знала, що дзеркальце ніколи не каже неправди. І зрозуміла, що лісник обдурив її, лишив Білосніжку живою. Почала вона думати і так, і сяк, як би його звести пасербицю зі світу, бо поки вона не стане найкращою на цілий край, заздрощі не дадуть їй спокою. Нарешті надумала, нафарбувала собі обличчя, перебралася старою перекупкою і стала зовсім на себе не схожа. А тоді пішла в гори, добралася до хатини карликів, постукала в двері й загукала:– Продаю, продаю, дешево продаю! Білосніжка виглянула у вікно і спитала:– А що ви продаєте, тітонько?– Гарні пояси продаю, доню, дешеві пояси всіх кольорів, – відповіла перебрана королева й витягла з торби довгий пояс, сплетений із барвистих шовкових ниток.«Це, видно, чесна жінка, її можна впустити», – подумала Білосніжка, відсунула засув на дверях і купила собі гарний шовковий пояс.– Ой, доню моя, як же на тобі сукенка висить! – вказала перебрана королева. – Ходи-но сюди, хай я тебе як слід підпережу.Довірлива Білосніжка підійшла до перекупки, щоб та її підперезала. Перебрана королева хутенько взялася до діла й кілька разів обперезала її довгим поясом, так тісно, що дівчинці не стало чим дихати, і вона впала додолу, як мертва.– Отепер уже ти не будеш найкраща, – сказала королева і швидко пішла геть.Це було перед самим вечором, і невдовзі вернулися додому карлики. Як же вони перелякалися, коли побачили, що їхня люба Білосніжка лежить долі й не ворушиться, як мертва!Вони підвели її, побачили, що вона тісно обперезана поясом, і перерізали його навпіл. Тоді Білосніжна почала трохи дихати й поволі ожила.Почули карлики, що сталося, та й кажуть їй – То лиха королева перебралася старою перекупкою, більше ніхто. Нікого не впускай до хати, коли нас немає вдома!А королева повернулася до замку, підійшла до дзеркальця і спитала його:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло, як і минулого разу:Ви, королево, гарні у нас,та Білосніжка в темній долині,де вона в карликів мешкає нині,краща за вас в тисячу раз.Як почула це королева, з неї серце мало з грудей не вискочило, так вона злякалася, бо зрозуміла, що Білосніжка знов лишилася жива.– Треба конче вигадати щось таке, що її зведе зі світу,– сказала сама собі королева.Почала вона чаклувати й нарешті вичаклувала отруйний гребінець. Потім перебралася старою бабою, не схожою на ту, що перше була, й пішла в гори, до хатини семи карликів. Постукала вона в двері та й гукає:– Продаю гребінець, дешево продаю! Білосніжка виглянула у віконце та й каже їй:– Ідіть собі далі, я нікого не можу впустити.– Впустити не можеш, але ж поглянути на те, що я продаю, можеш, – мовила стара, витягла з торби гребінця й показала його.І так той гребінець сподобався Білосніжці, що вона повірила старій і відчинила двері.Купила вона гребінець, а стара й каже їй:– Дай-но, я тебе гарно розчешу. Бідолашна дівчинка нічого не запідозрила й підставила їй голову. Та тільки-но стара встромила гребінця їй у коси, як отрута перейшла в дівчинку, і вона впала, мов нежива, додолу.– Так тобі й треба, щоб не була найкращою на цілий край, – сказала лиха королева. – Тепер ти вже не встанеш.І пішла собі.На щастя, вже було недалеко до вечора, й карлики скоро повернулися додому. #к побачили вони Білосніжку долі нерухому, зразу подумали на її лиху мачуху. Тому негайно обшукали дівчинку і знайшли отруйний гребінець. Тільки-но вони витягли його з кіс, як Білосніжка опритомніла й розповіла їм, що сталося. Карлики знов наказали їй, щоб вона була обережна й нікому не відчиняла дверей.А королева прийшла додому й спитала в дзеркальця:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло їй так само, як перед тим:Ви, королево, гарні у нас,та Білосніжка в темній долині,де вона в карликів мешкає нині,краща за вас в тисячу раз.Як почула королева, що каже дзеркальце, то аж засіпалася з люті.– Я таки зведу Білосніжку зі світу, навіть якби мені й самій довелося загинути! – крикнула вона.Потім, пішла в потаємну комірчину, до якої ніхто не заглядав, крім неї, і зробила там отруйне яблуко. Воно було біле, червонобоке й таке гарне, що кожному закортіло б його з’їсти. Але кожен, хто б його надкусив, відразу помер би.Коли яблуко було готове, королева пофарбувала собі обличчя, перебралася селянкою і пішла в гірську долину, до хатини сімох карликів. Постукала вона в двері, а Білосніжка виглянула у віконце та й каже:– Карлики наказали мені, щоб я нікого не впускала.– То й не впускай, – мовить селянка, – тільки візьми яблуко. Я тобі дарую його.– Ні, – каже Білосніжка, – я не можу його взяти.– Боїшся, щоб я не отруїла тебе? – питає стара. – Ну то глянь, я розріжу його; надвоє: червону половину з’їси ти, а білу я.А вона зробила яблуко так, що отруєна була тільки червона половина.Білосніжці дуже хотілося того яблука, і як вона побачила, що селянка їсть його, то не втрималась, вистромила руку у вікно й узяла отруєну половину. Та тільки-но вкусила її, зразу впала додолу, як мертва.Подивилася на неї королева страшним поглядом, зареготала та каже: ,– Біла, як сніг, червона, як кров, чорна, як дерево на рамі! Ну, цього разу тебе вже карлики не збудять!І коли вона вернулася до замку, то зразу ж запитала дзеркальця:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло:Ви, королево, найкраща у нас.Тепер її заздрісне серце заспокоїлось, коли таке серце може заспокоїтись.Повернулися карлики ввечері додому і бачать: лежить Білосніжка долі й ані пари з уст, справді вже мертва. Вони підвели її, обшукали, чи нема на ній чогось отруйного, розпустили їй пояс, розчесали коси, обмили її водою] і вином, та нічого не допомогло: дівчина була мертва й не оживала. Тоді вони поклали її на шари, посідали всі семеро навколо й заплакали. Так вони плакали три дні. Потім хотіли поховати її, але вона була як жива, навіть рум’янці на щоках не зблідли. Тому карлики сказали:– Не можемо ми її опустити в темну могилу.І надумали вони зробити прозору скляну труну, щоб Білосніжку видно було з ycіx боків. Поклали вони її туди, а на труні золотими літерами написали, як її було звати й що вона була королівська дочка. Потім винесли труну на високу гору і на зміну охороняли її. До труни прилітали птахи й теж оплакували Білосніжку – спершу сова, тоді ворон, а наостанці голуб.Довго-довго лежала Білосніжка у своїй труні і нітрохи не мінялася, лишалась така, як була: шкіра біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як рама з чорного дерева.Одного разу їхав тим лісом королевич і зайшов до карликів переночувати. Побачив він на горі труну і красуню Білосніжку в ній, прочитав, що на тій труні написано золотими літерами. І каже він карликам:– Віддайте мені цю труну, я за неї заплачу, скільки ви захочете.Але карлики відповіли йому:– Ми її не віддамо за все золото, яке є на світі.– Ну, то подаруйте її мені, – сказав королевич. – Я тепер без неї жити не зможу. Дивитимусь на Білосніжку хоч на неживу, все-таки легше буде.Пожаліли його карлики й віддали йому труну з Білосніжкою. Королевич звелів своїм служникам узяти її на плечі й нести до замку. Ідуть вони, йдуть, та й зачепилися за якийсь кущ. Труна струснулася, Білосніжка в ній також, і шматочок отруєного яблука, який вона була відкусила, випав у неї з рота. Невдовзі по тому вона розплющила очі, підняла віко труни й сіла в ній, знов жива-живісінька.– Ой леле, де я? – вигукнула вона. Зрадів королевич та й каже:– Ти в мене!І розповів їй, що з нею було. А на закінчення мовив:– Ти мені стала миліша за все на світі. Ходи зі мною до замку мого батька й стань моєю дружиною!Білосніжка погодилася і пішла з ним. У королівському замку почали готуватися до весільного бенкету.До того ж, на весілля запросили й лиху мачуху Білосніжки. Вона вдяглася у свої найкращі шати, підійшла до дзеркальця і запитала:— Дзеркальце, правду скажи мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?А дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Та молода королевакраща за васу тисячу разів.Коли лиха мачуха почула це, вона мало не задихнулася від люті. Серце її переповнилося жахом, бо вона зрозуміла, що цей страх уже ніколи її не покине. Спочатку вона вирішила не йти на весілля, але потім передумала. Вона зрозуміла, що не побачивши молодої королеви, не зможе знайти спокою.Зайшла вона до кімнати, де сиділи молоді, впізнала Білосніжку й закам’яніла зі страху. Стоїть і далі ні руш. А тоді її лихе серце не витримало, і вона впала додолу мертва.

Жили собі чоловік і жінка, які дуже мріяли про дитину, але ніяк не могли її дочекатися. І ось одного разу жінка зрозуміла, що її бажання нарешті може здійснитися завдяки милосердному Господу.У їхній хатині було маленьке віконце, з якого відкривався вид на чудовий сад, повний квітів і соковитої зелені. Але цей сад був оточений високим парканом, і ніхто не наважувався туди заходити, бо сад належав відьмі. Вона володіла великою силою, і всі люди страшенно її боялися.Якось стояла жінка біля віконця, зазирнула в сад і побачила грядку, на якій росла розкішна рапунцель. Листя її було таке свіже та зелене, що жінці дуже захотілося її скуштувати. Щодня це бажання ставало дедалі сильнішим, але вона знала, що дістати рапунцель неможливо. Від цього вона зовсім зблідла, схудла і виглядала дуже нещасною.Занепокоївся чоловік і запитав:– Чого тобі, люба моя, бракує?– Ах, – відповіла вона, – якщо я не з’їм рапунцелі з того саду, що за нашим будинком, то я просто помру.Чоловік дуже любив свою дружину й подумав: «Якщо через це їй доведеться померти, то я будь-що дістану для неї рапунцель, хай би чого це мені коштувало».Одного вечора чоловік переліз через кам’яну огорожу у сад відьми, швидко нарвав цілий жмуток рапунцелі й приніс його дружині.Вона відразу приготувала з рапунцелі салат і з жадобою з’їла його. Салат їй так сподобався, що наступного дня бажання з’їсти рапунцель стало ще сильнішим. Вона не могла заспокоїтися, поки чоловік не погодився піти до саду знову.Чоловік у сутінках знову переліз через огорожу, але цього разу він жахнувся, коли перед ним з’явилася відьма.– Як ти смієш залазити в мій сад і красти мою рапунцель, мов злодій? – сказала вона злісно. – Тобі за це дорого заплатити доведеться!– О, будь ласка, пробачте мені, – відповів він, – я зважився на це лише тому, що моя дружина побачила вашу рапунцель і так сильно захотіла її скуштувати, що могла б померти без неї.Гнів у відьми трохи минув, і вона сказала йому:– Якщо це правда, що ти кажеш, то я дозволю тобі назбирати рапунцелі стільки, скільки ти забажаєш, але при одній умові: ти повинен будеш віддати мені свою дитину, яка народиться у твоєї дружини. їй буде у мене добре, я буду про неї піклуватися, як мати рідна.І він з жаху погодився на все. Коли дружині прийшов час родити і вона народила доньку, з’явилася тієї ж миті відьма, назвала дитину Рапунцель і забрала її з собою.Стала Рапунцель найкрасивішою дівчинкою на світі. Коли їй виповнилося дванадцять років, відьма заперла її у вежу, що була в лісу; у тій вежі не було ані дверей, ані сходів, тільки на самому вершечку було маленьке віконце. Коли відьмі хотілося залізти на вежу, вона ставала внизу і кричала:– Рапунцель, Рапунцель, проснися, Спусти свої коси донизу.У Рапунцель було довге, прекрасне волосся, тонке й блискуче, наче золоте прядиво. Щойно вона чула голос відьми, розпускала свої коси, прив’язувала їх до гачка біля вікна, і волосся спадало на двадцять аршинів вниз. Відьма підіймалася по цих косах, чіпляючись за них руками.Минуло кілька років. Одного дня королівський син їхав верхи через ліс, де стояла вежа. Раптом він почув дивовижний спів, такий мелодійний і чарівний, що зупинився й почав прислухатися. Це Рапунцель співала пісню своїм ніжним голосом. Королевич захотів потрапити всередину вежі, але не міг знайти жодного входу. Зрештою він поїхав додому, але пісня не виходила в нього з голови. Наступного дня він знову повернувся до лісу слухати цей чарівний голос.Якось він сховався за деревом і побачив, як підійшла відьма й гукнула:– Рапунцель, Рапунцель, прокинься,Спусти свої коси донизу!Рапунцель спустила свої коси вниз, і відьма піднялася до неї нагору.«Якщо ці коси – єдині сходи до вежі, то і я хотів би випробувати свою долю», – подумав королевич. Наступного вечора, коли почало темніти, він під’їхав до вежі й голосно сказав:– Рапунцель, Рапунцель, прокинься,Спусти свої коси донизу!Золотисте волосся миттю впало вниз, і королевич піднявся нагору. Побачивши незнайомого чоловіка, Рапунцель спочатку дуже злякалася. Але королевич заговорив до неї лагідно й розповів, як його зворушив її спів і як він не міг знайти спокою, поки не побачив її.Рапунцель заспокоїлася, а коли королевич запитав, чи згодна вона стати його дружиною – адже він був молодий і вродливий – вона подумала: «Він любитиме мене більше, ніж стара Готель», і погодилася, простягнувши йому руку. Вона сказала:– Я охоче піду з тобою, але не знаю, як спуститися вниз. Принось мені щоразу шматок шовку, і я сплету з нього мотузяну драбину. Коли вона буде готова, я спущуся, і ти відвезеш мене на своєму коні.Вони домовилися, що королевич приходитиме ввечері, бо вдень до вежі навідувалася відьма. Та стара нічого не помічала, поки одного разу Рапунцель необережно не сказала їй:– Скажіть мені, пані Готель, чому мені тебе піднімати нагору важче, ніж молодого королевича? Він підіймається до мене миттєво.– Ах ти, мерзотне дівчисько! – крикнула відьма. – Що я чую? Я вважала, що заховала тебе від усіх, а ти мене все ж обманула! – І вона із злості вчепилася в прекрасне волосся Рапунцель, обмотала його кілька разів навколо своєї лівої руки, а правою схопила ножиці і – чик-чик! – відрізала його, і чудові коси лежали на землі.І була відьма такою безжалісною, що завела бідну Рапунцель у темні хащі; і довелося їй там жити у великій нужді і горі.І того ж дня, як вона прогнала Рапунцель, вона прив’язала ввечері відрізані коси до віконного крючка і, коли з’явився королевич і крикнув:– Рапунцель, Рапунцель, проснися, Спусти свої коси донизу!То спустила відьма волосся вниз.Королевич піднявся вгору, але не знайшов там своєї коханої Рапунцель. Замість неї перед ним стояла відьма, що дивилася на нього злісним і єхидним поглядом.– Ага! – глузливо крикнула вона. – Ти шукаєш свою кохану, але пташки вже немає в гнізді, і її пісня змовкла назавжди. Кішка забрала її, а тобі, мій хлопче, вона видряпає очі. Ти втратив Рапунцель назавжди – більше ти її не побачиш!У розпачі королевич стрибнув із вежі. Він залишився живим, але гострі колючки кущів, у які він упав, осліпили його. Блукаючи сліпим по лісу, він їв лише коріння та ягоди і безперестанку оплакував свою втрачену кохану.Минуло кілька років у печалі й самотності. Нарешті він забрів у гущавину лісу, де жила Рапунцель зі своїми дітьми-близнюками – хлопчиком і дівчинкою.Раптом королевич почув знайомий голос. Серце його здригнулося, і він пішов назустріч звуку. Коли він підійшов ближче, Рапунцель впізнала його, кинулася йому на шию та заплакала. Дві сльози впали йому на очі, і зір до нього повернувся.Королевич привів Рапунцель і дітей до свого королівства. Там їх зустріли з великою радістю. Вони жили довго й щасливо, насолоджуючись своїм коханням і багатим життям.

Жив колись біля дрімучого лісу бідний дроворуб. Мав він двоє дітей: хлопчик на ім’я Гензель і дівчинка Гретель. Вони жили в постійній скруті, а коли в країні настали важкі часи, дроворуб уже не міг заробити навіть на шматок хліба.Однієї ночі чоловік довго не міг заснути, непокоївся і зітхав, обмірковуючи свою біду. Нарешті, глибоко зітхнувши, він звернувся до дружини:– Що ж нам робити? Як прогодувати дітей, якщо ми самі голодуємо?Дружина відповіла:– Слухай, чоловіче. Завтра вранці заведемо дітей у найглухіші хащі. Там розкладемо багаття, дамо їм по шматочку хліба, а самі підемо на роботу. Вони не знайдуть дороги назад, і ми позбудемося їх.– Ні, жінко, – заперечив дроворуб. – Як я можу залишити своїх дітей самих у лісі? Дикі звірі їх роздеруть!– Ой, який ти дурний! – роздратовано вигукнула жінка.– Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.І гризла його доти, поки він згодився.– А все ж таки жаль мені моїх бідних діток, – сказав батько.Діти теж не могли заснути від голоду й почули кожне слово, яке їхня мачуха говорила батькові. Гретель заплакала гіркими слізьми й прошепотіла братові:– Ми загинули!– Тихо, сестричко, не плач, – заспокоїв її Гензель. – Ми ще знайдемо вихід.Коли дорослі поснули, Гензель тихенько встав, одягнувся, відчинив двері й крадькома вийшов надвір. Ясне місячне світло заливало все навколо, так що хоч голки збирай. Біля хати на землі в місячному сяйві блищали білі камінці, немов срібні монетки. Гензель набрав їх повні кишені, повернувся до кімнати й прошепотів сестрі:– Не хвилюйся, Гретель, спи спокійно.Після цього він ліг поруч і швидко заснув.Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:– А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:– Оце вам на обід, а як з’їсте до обіду, то більше нічого не дістанете.Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:– Сину, що це ти ловиш ґав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.– Ох, тату, – сказав Гензель, – я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати “прощавай”;А мачуха мовила:– Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх на дорогу.Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:– Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум’я знялося високо, мачуха сказала:– Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.Гензель і Гретель сіли біля вогнища, а коли настала обідня пора, з’їли по шматочку хліба. Вони чули якийсь стукіт неподалік і подумали, що то їхній батько рубає дрова. Але то стукала не сокира, а дерев’яна колодка, яку батько прив’язав до сухого дерева. Вітер розгойдував її, і вона гупала об стовбур.Діти довго сиділи біля вогню, втомилися і почали дрімати. Нарешті вони заснули. Коли прокинулися, навколо вже панувала темна ніч. Гретель заплакала:– Як же ми тепер виберемося з лісу?А Гензель заспокоїв її:– Не бійся, сестричко. Почекаємо, поки зійде місяць, тоді ми знайдемо дорогу.Коли місяць піднявся високо, Гензель узяв Гретель за руку і повів її за собою. Він ішов, орієнтуючись на камінці, які виблискували при місячному світлі, наче срібні монети, і вказували їм шлях. Вони йшли всю ніч і дісталися додому тільки на світанку. Постукали у двері. Мачуха відчинила їх і, побачивши Гензеля і Гретель, злісно накинулась на дітей.– А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:– І знову все з’їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: “Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми”. Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:– Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.Рано–вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.– Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? – питає батько.– Йди як слід.– Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені “прощавай”, – відповів Гензель.– Дурню ти, – озвалася мачуха, – то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.Мачуха завела дітей ще далі в ліс, – вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:– Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку.– Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:– Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Дітийшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось–ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру. – Отут ми підживимося, – сказав Гензель, – матимемо добрий обідець. Я з’їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.Коли раптом з хатини почувся пискливий голос:А хто там гризе без упину,Руйнує мою хатину!Діти відповіли:Це вітер ліснийГуде навісний!І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати–ласувати.Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них:– Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо.Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх принаджувати. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з’їдала, і то для неї було свято.У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:– Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано–вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум’яні щічки, пробурмотіла тихенько: “Ласий буде шматочок”.А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:– Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з’їм.Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:– Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.– Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки.– Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з’їм його.Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.– Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, – голосила дівчинка, – то ми б хоч разом померли!– Ану годі скиглити! – гаркнула стара.–Все одно нічого не поможе.Рано–вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.– Зараз ми напечемо хліба, – сказала стара. –Я вже натопила піч і замісила тісто.Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.– Лізь у піч, – сказала відьма, – і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з’їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:– Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.– Дурепа! – крикнула стара.– Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь.А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.Ох і заверещала відьмище! Просто страх!А Гретель і Гензель утекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.

Жив собі бідняк на ім’я Микола. У нього була лише стара хатина, а в тій хатині — повно дітей.Одного дня Микола з жінкою пішли до лісу: він — за дровами, а вона — по гриби. Раптом бачать: їхній колишній господар-багач, у якого Микола працював майже задарма цілий рік, веде з ярмарку корову.Жінка тихо промовила:— От би нам таку корову! Дітям було б молоко.— Не хвилюйся, жоно, — відповів Микола. — Багач мені ще винен, тож корова буде наша.Микола залишив жінку в кущах і пішов до дороги. Тихо підійшов до корови, зняв мотузку з її рогів і засилив собі на шию. Корова пішла в ліс пастися, а Микола рушив слідом за багачем.Жінка зраділа, зрозумівши задум чоловіка, і повела корову додому.А багач ішов собі й не оглядався. Хтозна, як довго б він так ішов, але на шляху зустрів знайомого купця.– Гей, сусіде,- крикнув той ще здалеку,- що ти дав за цього вола?Багач і тепер не оглянувся, лише сердито буркнув:– Коли ти й досі не відрізниш вола від корови, то хоч помовчи.– Та яка то корова, то віл,- реготався стрічний купець.- Як не віриш, то сам подивися.Багач озирнувся і за голову схопився:– Чорт таке видів?! Купив добру корову, а таке сталося.Купець посміявся та й пішов собі, а багач став серед дороги і не знає, що робити.– Звідки ти тут узявся? – питає він Миколу.– Я й сам не знаю,- відповідає той.- Не пам’ятаю, щоб ти купив мене коровою.Багач не може отямитися.— Як ти став коровою? — запитав багач. — Не знаю, — відповів Микола, — але підозрюю, що мене прокляла одна вдова. Колись я був багатим і дуже скупим. Вона служила у мене майже рік задарма. Я пожалів платити їй зароблене, і тоді вона прокляла мене: «Миколо, щоб ти став коровою і залишався нею, доки не віддаси мені борг молоком».Багач вислухав і розлютився:— Послав тебе чорт на мою голову! І гроші забрав, і сором зробив. Іди звідси та не глузуй з мене!— Що ти таке кажеш? — обурився Микола. — Хто ж чув, щоб невинному чоловікові мотузку на шию накидати? Тепер будеш на суді відповідати.Багач зрозумів, що справа кепська. Щоб уникнути суду, він заплатив Миколі гроші й умовив його мовчати. Прийшов Микола додому з повними кишенями, а жінка вже встигла корову подоїти і молока дітям наливає.Через якийсь час корова отелилася, і вигодував Микола другу. Стару вирішив продати.Ідуть вони з жінкою на торг і корову ведуть. Тільки прийшли, а їх обступили з усіх боків купці, бо кращої корови, як у них, у той день не траплялося. Жінка торгується, а Микола роздивляється довкола. Коли бачить – іде оглядати корову її колишній хазяїн. Сказав про це Микола жінці і тихенько вбік. А багач оглянув коров і зашепотів їй на вухо:– Що, Миколо, знову тебе продають? Так тобі й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити,- і пішов собі геть.А Микола з жінкою продали корову і повернулися додому, раді, що насміялися з багача.

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Лише почує щось — і вже розносить новину по всьому селу: «Ой, кумонько люба, що я чула! Але дивіться, нікому не кажіть, бо це така таємниця, що нікому й знати не можна. Я вам тільки!» І пішло-поїхало! Одна кума розповість другій, та — третій, третя — п’ятій-десятій, і вже всі знають те, чого знати не повинні. Жили собі чоловік і жінка — Петро і Хвеська. Хвеська була гарна жінка, але мала один недолік — дуже вже любила поговорити. Що б їй чоловік не сказав, вона все своїм довгим язиком усім розповість. Хоч нічого їй не кажи! Петро і просив її, і вмовляв, і сердився — нічого не допомагало!Якось поїхав Петро орати і виорав скарб — гроші. Було це ще за часів панщини. І думає він: «Якщо дізнається економ, то забере скарб. А дізнається він обов’язково, бо Хвеська не втримається і все рознесе по селу. Що ж робити?»Думав Петро, думав і придумав: «Треба відучити жінку від цієї поганої звички. І гроші зберегти».Він забрав гроші, привіз додому, заховав і нічого жінці не сказав. Наступного дня Петро поїхав на базар, купив цілий лантух бубликів і зайця. Повертаючись додому, заїхав до річки, витяг із ятерів і верші рибу, а зайця кинув у вершу.Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому. Пообідали з жінкою, от він і каже їй:– Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!А Хвеська здивовано каже:— Що це ти, чоловіче, здурів? Хіба буває таке, щоб у лісі риба водилася?— Звісно, буває, — відповідає Петро. — Сьогодні ліс ніби рибою притхнувся, от і назбираємо її. Ходімо, подивимося!Хвеська не вірить, але все ж іде за чоловіком. Приходять до лісу, а там під кожним кущем — риба лежить. Петро хитро усміхається і каже:— Ну що, Хвесько, хіба я не казав?— Диво дивне! — промовляє вона. — За все життя такого не бачила!— Гаразд, — говорить Петро, — ходімо тепер до річки. Може, у ятері або в верші й заєць упіймався!– Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? – каже Хвеська.- Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?– Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! – каже він.Пішли… Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно – аж віти гнуться. Хвеська й кричить:– Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? – бублики на груші!– Та бачу,- каже чоловік,- то що?– Та як же так: бублики на груші. Хіба ж таки бублики ростуть на груші?– Звісно, не ростуть,- каже він.- А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс,- оце й зосталися бублики.– Нум же, чоловіче, струшувати!Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір – нема нічого, витягає другий – нема; тоді тягне вершу, аж у ній заєць.– Ох ти ж, моя ненько! – аж скрикнула Хвеська.- Заєць у рерші! Зроду-віку такого не бачила!– То що, що не бачила? – каже Петро.- Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.Ото позабирали все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала:– І що то, чоловіче, за день такий! Зроду-віку такого нічого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!– Це ще нічого,- каже Петро,- от що диво, що я сьогодні й гроші знайшов.– Та ну?!– Їй-бо, знайшов!– А де ж вони, чоловіче?– Та ось! – витягає ті гроші.– Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!– Будемо,- каже чоловік,- та не дуже, бо як економ довідається, то зараз відніме.– От! – каже жінка.- А як же він довідається? Я нікому не скажу!– Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, то зараз догадаються, що я гроші знайшов.Отак Петро каже, жартуючи, а Хвеська:– Добре,- каже,- нікому в світі не скажу.Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.– Чоловіче, що то таке? – Хвеська питається.- Я піду та подивлюсь!– От не дивись та не слухай поганого,- каже Петро.А Хвеська:– Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!– Та то,- каже чоловік,- наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав!Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.– Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! – та так і схопилася з місця.– От не ходи краще та сиди дома! – каже чоловік.- Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть.Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі таки не втерпіла – як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла. Сидить; хочеться сказати, та боїться. А далі:– Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що.А кума Меланка й собі:– Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..А Хвеська не дає їй і доказати та зараз своє:– Ну, та, може, скоро не будемо вбогі…– Як то так? – питається кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила.– Ох, кумасю, не знаю, як і казать…– Та кажіть-бо, кажіть,- умовляє кума Меланка.– Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!– Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! – каже кума Меланка.– Ну, кумасю,- каже Хвеська,- це вже я вам тільки, та глядіть же – нікому, нікому!Та й давай пошепки про ті гроші.Тільки Хвеська з хати, а Кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:– Ох, кумочко, чи ви чули?..А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, а в неї вже є кума Явдоха – то так, що вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.А тут саме на той день Петро посварився за щось з Хвеською і добре-таки на неї нагримав. Вона тоді:– Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.Ото день чи два проминуло – кличуть Петра в контору, до економа. Той на нього зараз, як мокрим рядном:– Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші?– Ні,- каже Петро,- не знаходив.– Як не знаходив? Адже твоя жінка каже!– А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема – наплете!– А так чи не так! – каже економ.- Покликать сюди жінку!Ото зараз по тую Хвеську. Приводять. Питається економ:– Знайшов твій чоловік гроші?– Знайшов,- каже,- паночку, знайшов.– А що,- питається тоді економ у Петра,- бачиш!– Та що ж,- каже той,- вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли це було?– А коли це було? – питається економ.– Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся та ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.– А що далі скажеш? – питається Петро.– Еге, що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.– Ото слухайте, пане,- каже Петро,- чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли і як те було.– Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…– А чого мене водили по селу? – питається економ.– Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали…Як крикне ж економ:– Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хлосту, щоб катзна-чого не базікала!Тут Петро заступився, почав просити, що його жінка не сповна розуму.Ото економ подумав, подумав – і справді дурна,- узяв та й пустив.От ідуть вони вдвох, Хвеська з Петром. Він собі сміється в вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:– Так ти,- каже,- мене підвів!– Хвесько, жінко моя люба! – каже Петро.- Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься та давай помиримося.Ото й помирились. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.

Зібралися раз миші й почали гомоніти: що таки треба щось думати з тим котом,- бо далі вже видержати не можна! Відколи господиня стала запирати його в хижі та в коморі,- настало чисте горе: то того, то другого в мишачій громаді не долічишся! Та ще ж такий проклятий той кіт, що хоч би ж нападав так, щоб його заздалегідь було чути, а то ж підкрадається так тихесенько, що його й не чуть, та й заляже десь у закамарку так щільненько, що його й не побачиш! А сам же, звісно, і вночі бачить! Тільки заглядить яке мишеня – плиг і зцупив пазурами своїми. – Ну що ж би йому зробити? – міркують миші далі. Одні кажуть: «Отруїти». «Та як же його отруїти? – говорять інші: – Трутизни, що господиня – з ласки своєї! – для нас порозкладала, він не їсть (десь-то знає, проклятий, що воно таке), а іншої отрути в нас нема…» Дехто каже: «Устрелити його!» А на сеє інші: «Як? Чим? Нема ж у нас такої зброї!» Аж тут обізвалася одна миша: – Знаєте що, панове громадо? Давайте ми йому почепимо на шию дзвіночок, то хоч будемо чути, як він наближатиметься, та й будемо стерегтись! А дзвіночок єсть,- ось тут у коморі коло кінської збруї малесенькі такі дзвіночки, та голосні дуже! Можна одгризти одного – й почепити! – От розумно придумано! – загукали інші миші.- Ну, та й дотепно ж! Отже, так і зробим! Навтішалися миші тією вигадкою, а потім і кажуть: – Ну, добре: дзвіночок, то дзвіночок, і одгризти його від шнурка – не штука! А хто ж його котові на шию повісить?.. – Еге, хто ж повісить? Зглядаються миші одна на одну – ніхто не озивається. Далі й розлазитись почали, посумувавши… А та мишка, що прираяла ту штуку з дзвіночком, вже й давно втекла. Ото ж то й ба! Радити спосіб на напасника – не штука, а самому поткнутися супроти лиха – то інша річ!

У одного чоловіка було троє синів – двоє кмітливих, а третього всі називали дурником, постійно його зневажали, насміхалися з нього та ображали при кожній нагоді.Якось старший син вирішив піти до лісу нарубати дров. Мати дала йому смачний пиріг і пляшку вина, щоб він міг підкріпитися в дорозі.У лісі він зустрів маленького сивого чоловічка, який привітався й попросив:– Дай мені шматочок пирога зі своєї торби та ковток вина, бо дуже зголоднів і спраглий.Але старший син відказав:– Що ще вигадуєш! Як я поділюся з тобою, то для мене нічого не залишиться. Іди собі геть!Сказав це і пішов далі своєю дорогою.Ось почав він рубати дерево, та й рубнув якось невдало, сокира вирвалась, ударила по руці, і він мусив вертатися додому перев’язувати рану. І все це наробив йому невеличкий сивий чоловічок.Тоді до лісу пішов середній син. Мати також дала йому смачний пиріг та пляшку вина, як і старшому. У лісі йому на зустріч вийшов той самий маленький сивий чоловічок і попросив шматок пирога та ковток вина. Але середній син відповів так само мудро:– Якщо я буду ділитися з кожним, то й сам залишуся голодний. Іди своєю дорогою!Після цих слів він пішов далі.Та й його не минула кара: не встиг він нарубати кілька дров, як поранив ногу, та так сильно, що його довелося нести додому.Тоді дурник сказав:– Тату, дозвольте мені піти нарубати дров.Батько відповів:– Якщо твої брати наробили собі лиха, то що вже чекати від тебе? Краще сиди вдома.Але дурник так довго благав, що батько нарешті погодився. – Та йди вже. Як скалічишся, то, може, порозумнішаєш.На дорогу мати дала йому коржа, на воді замішеного і в попелі спеченого, і пляшку скислого пива.Прийшовши до лісу, він також зустрів старенького сивого чоловічка, який привітався і попросив:– Дай мені шматочок твого коржа та ковток пива, бо дуже зголоднів і хочу пити.Дурник відповів:– У мене корж на воді замішений і в попелі печений, а пиво кисле. Але якщо тобі до смаку, давай разом поснідаємо.Вони сіли, і коли дурник дістав свій сніданок, то з подивом побачив, що в руках у нього – чудовий, свіжий пиріг, а замість кислого пива – добре, смачне вино.Коли вони поснідали, старий чоловічок сказав:– За те, що в тебе добре серце і ти готовий поділитися останнім, я дарую тобі щастя. Он там стоїть старе дерево. Зрубай його, і під корінням знайдеш дещо особливе.Сказав це і попрощався.Дурний зрубав дерево, а коли воно впало, бачить: сидить між корінням гуска, і все пір’я на ній з чистого золота. Він дістав гуску, взяв із собою й пішов до заїзду переночувати. А в хазяїна заїзду було три доньки. Вони побачили гуску і дуже зацікавились, що це за дивина – гуска з золотим пір’ям, і їм захотілося дістати хоч одну таку пір’їну.Старша подумала: «Я таки прихитрюся й вискубну одну пір’їну», – і, коли дурний вийшов кудись, схопила гуску за крило, але пальці й рука раптом міцно прилипли до гуски, і дівчина ніяк не могла відірвати їх.Незабаром прийшла й друга з такою самою думкою – вискубнути одну золоту пір’їну. Та ледве доторкнулася вона до сестри, як і сама наче прикипіла до неї.Нарешті прийшла й третя з таким самим наміром. Тоді дві старші закричали:– Не підходь, не підходь!Але менша не зрозуміла, чому їй не можна підходити, і подумала: «Коли вони скубуть гуску, то чому я не можу?» – підбігла, торкнулась їх та так і прилипла.І мусили вони ночувати біля гуски.Наступного дня дурник узяв гуску й пішов собі далі, а про трьох дівчат, що бігли слідом, він і не думав. Дівчата крокували за ним куди б він не йшов.На полі їм зустрівся піп. Побачивши таку дивну процесію, він обурено вигукнув:– Як вам не сором, негідниці, бігати полем за молодим парубком! Хіба так личить дівчатам?Він схопив наймолодшу за руку, щоб її відтягнути, але щойно доторкнувся, як сам прилип і змушений був іти слідом за всіма.Незабаром їм зустрівся паламар. Побачивши, як піп біжить за трьома дівчатами, він здивовано запитав:– Отче, куди це ви так поспішаєте? Сьогодні ж хрестини!Він підбіг до священика й схопив його за рукав, але теж прилип до процесії.Тепер вони вже вчотирьох чимчикували полем. Дорогою їм трапилися двоє селян, що поверталися додому з мотиками. Піп попросив їх допомогти й відчепити паламаря, але щойно селяни доторкнулися, як теж міцно прилипли.Отак їх уже стало семеро, і всі разом чимчикували по полю, не в змозі відлипнути один від одного.Ось приходять вони всі до одного міста. Король, що правив там, мав одну доньку, і вона була така сумна, що ніхто не міг її насмішити. Король оголосив по всій країні, що той, хто насмішить королівну, стане її чоловіком.Почувши таке, дурник прийшов зі своєю гускою та сімома, що до неї прилипли, до королівської доньки.Як побачила королівна тих сімох, що дріботіли одне за одним, то так зареготала, що й упину їй не було.Тоді дурник забажав, щоб його одружили з королівною. Але королю не сподобався такий зять, і він удався до різних викрутів.По–перше, загадав він, хай дурник знайде такого чоловіка, що зміг би випити повний льох вина.Дурник згадав сивого чоловічка – чи не допоможе той йому? І пішов у ліс, на те місце, де колись зрубав дерево. Аж бачить – сидить там чоловік і тяжко журиться.От дурник і питає, чого він так зажурився.– Я хочу пити і ніяк не можу вгамувати спраги. Холодної води терпіти не можу; правда, я випив бочку вина, та це для мене все одно, що крапля на гарячий камінь.– Тоді я тобі поможу, – сказав дурнику ходи лиш зі мною і вгамуєш свою спрагу.І повів його в королівський льох.Чоловік одразу приступив до найбільше бочки і дудлив, поки в боці закололо, а відпочивши, почав знову пити, і ще сонце було на небі, як він спорожнив усі бочки.Дурник знову зажадав, щоб віддали йому наречену, та король розгнівався, що якийсь голодранець, кого всі за дурника мають, зазіхає на його доньку, і поставив нову умову: він повинен знайти чоловіка, який міг би з’їсти гору хліба.Дурник, недовго думаючи, вирушив знову до лісу, до того самого місця. Дивиться – сидить чоловік, міцно стягує ременем живіт і, скривившись, як середа на п’ятницю, каже:– Я щойно з’їв цілу піч хліба, але хіба це допоможе такому голодному, як я? Мій шлунок порожній, і доводиться підперізуватись, щоб не померти з голоду.Дурник зрадів і мовив:– Збирайся та ходімо зі мною – наїсися досхочу!Він привів чоловіка на королівський двір, де зібрали борошно з усієї країни й напекли цілу гору хліба. Та лісовий чоловік узявся їсти, і до заходу сонця від гори хліба й сліду не залишилося.Дурник утретє вимагав, щоб йому віддали наречену. Але король знову вирішив викрутитись і заявив:– Збудуй корабель, що зможе ходити і по морю, і по суходолу. Як прибудеш на ньому, я віддам тобі свою доньку. Дурник подався просто в ліс. Там сидів старий сивий чоловічок, з яким він колись поділився своїм коржем. Старий сказав йому:– Я за тебе їв і пив, я тобі дам і корабля. Я все для тебе зроблю, бо ти був до мене добрий.І дав йому корабля, що міг рухатися по воді й по сухому. Як побачив це король, то довше не міг затримувати доньку. Справили весілля, а після смерті короля дурник успадкував королівство і довго-довго жив щасливо зі своєю дружиною.