Казки для дітей 9 років

Колись давно жив бідний чоловік, який не мав змоги більше годувати свого єдиного сина. Одного дня син сказав йому:— Любий батьку, вам і так важко, а зі мною ще важче. Краще я піду у світ і сам зароблятиму собі на хліб.Батько благословив його та з сумом попрощався. Того ж часу король могутньої країни вів війну. Юнак найнявся до королівського війська та вирушив на фронт.Під час битви ворог наступав, навколо свистіли кулі, багато його товаришів загинули, а коли було вбито воєначальника, солдати, що залишилися живими, вирішили тікати. Але юнак сміливо виступив уперед, підбадьорив їх і вигукнув:— Ми не можемо допустити загибелі нашої батьківщини!Його слова додали відваги іншим воїнам. Вони рушили за ним у наступ і розгромили ворога.Дізнавшись, що саме завдяки юнакові здобуто перемогу, король нагородив його великими багатствами й призначив своїм першим радником.У одного короля була донька — надзвичайна красуня, але неймовірно примхлива. Вона дала слово, що вийде заміж лише за того, хто пообіцяє після її смерті поховати себе живцем разом із нею.— Якщо він справді кохає мене від щирого серця, — говорила вона, — то для чого йому жити після моєї смерті?Вона також вирішила, що зробить те саме, якщо її чоловік помре раніше за неї, і піде з ним у могилу. Через цю дивну обіцянку всі наречені боялися свататися до неї. Проте одного дня з’явився юнак, зачарований її красою настільки, що він зовсім не злякався цієї умови й попросив у короля її руки.— Чи знаєш ти, — запитав король, — яку обіцянку ти маєш дати?— Так, якщо вона помре раніше за мене, я маю бути похований разом із нею, — відповів юнак. — Моє кохання настільки велике, що я не боюся цієї небезпеки.Король погодився, і відгуляли розкішне весілля. Жили вони деякий час щасливо та без бід, але ось якось сталося, що молода королева захворіла на тяжку хворобу, і ані один лікар не міг їй допомогти. І коли вона лежала вже мертва, згадав молодий король, що пообіцяв він, і стало йому страшно лягати живим у могилу, але іншого виходу не було: король наказав виставити біля всіх воріт варту, і врятуватися від долі не було можливості.Коли прийшов день і тіло її винесли у королівську гробницю, привели і його туди, зачинили на засув ворота і заперли їх на замок.Поряд із труною стояв стіл, а на ньому чотири свічки, чотири хліби й чотири пляшки вина. Але ось стали припаси закінчуватися, і молодий король повинен був померти повільною смертю. Сповнений горя та суму, він сидів там і кожного дня з’їдав по маленькому шматочку хліба, випивав тільки один ковток вина і бачив, що смерть підходить все ближче і ближче.Він сидів і дивився пильно у кут, раптом бачить: виповзає звідти змія і наближається до померлої. Він подумав, що змія з’явилася, щоб гризти труп, вихопив свій меч і сказав:– Доки я живий, ти не посмієш до неї доторкнутися! – і розрубав змію на три шматки.Невдовзі виповзла з кута друга змія, але, побачивши, що перша лежить убита та порубана на шматки, вона уповзла, однак невдовзі повернулася назад, тримаючи в роті три зелених листочки. Потім взяла вона три розрубаних шматки тієї змії, склала їх разом і на кожну рану поклала по листочку. І миттю шматки зрослись, змія почала рухатися, ожила знов, і вони обидві уповзли геть, а листочки залишились лежати на землі. І нещасливцю, який усе це бачив, спало на думку: чи не зможе чарівна сила листочків, яка оживила змію, допомогти й людині. Він підняв листки, приклав один із них до вуст померлої, а два інших – на очі. І тільки він це зробив, як зарухалася у неї кров у жилах, прилила до блідого обличчя, і воно знов стало рожевим. Потім зітхнула вона, відкрила очі і спитала:– Ах, Господи, де це я?– Ти зі мною, моя мила дружино, – відповів молодий король і розповів їй, як усе сталося і як він повернув її знов до життя.Він подав їй трохи вина і хліба, і повернулися до неї сили, вона підвелася, вони підійшли до дверей, постукали і стали кричати так голосно, що почула варта й доповіла про це королю.Король спустився сам у гробницю, відчинив у неї вхід і побачив їх обох бадьорими і здоровими, і радів разом із ними, що всі прикрості минулися. А три зміїних листки молодий король взяв із собою, дав їх прислужнику й сказав:– Бережи мені їх добре і завжди носи при собі. Хто знає, з якої біди вони ще зможуть нас виручити.Але з королевою, після того як її знов повернули до життя, відбулася зміна: здавалось, що все кохання до чоловіка у неї із серця зникло. Коли він задумав вирушати за море в мандрівку, до свого старого батька, і зійшов на корабель разом із дружиною, вона забула про його велике кохання й вірність, які він їй довів, врятувавши її від смерті, і нею оволоділа недобра пристрасть до корабельника.Коли одного разу молодий король ліг і заснув, вона підізвала до себе корабельника, схопила сплячого за голову й наказала корабельнику взяти його за ноги, і вони скинули його в море. Коли вони здійснили злочин, королева сказала корабельнику:– А тепер давай повернемося додому і скажемо, що він по дорозі помер. А я вже так тебе розхвалю і так змалюю перед своїм батьком, що він нас обручить і назначить тебе спадкоємцем своєї корони.Але вірний слуга все це бачив; він непомітно відв’язав від корабля човен, сів у нього і поплив рятувати свого пана, а зрадники вирушили далі. Вірний слуга витяг мертвого з води, дістав три зміїних листочки, що були завжди при ньому, поклав їх йому на очі і рот і повернув його знов до життя.День і ніч вони обидва гребли що було сили, і човник їх мчав так швидко, що вони прибули до старого короля раніше великого корабля. Король здивувався, побачивши, що вони прибули самі, і спитав, що з ними сталося. Дізнавшись про злочин своєї доньки, він сказав:– Я не можу повірити, щоб вона вчинила так мерзотно, але правду ми скоро дізнаємося, – і він наказав їм обом заховатися в таємній кімнаті і знаходитися там таємно від усіх.Невдовзі до берега прибув великий корабель, і зла королева постала перед своїм батьком із сумним виразом обличчя. Король запитав її:— Чому ти повернулася одна? Де твій чоловік?— Ах, любий батьку, — відповіла вона, — я повернулася з великим горем. Мій чоловік захворів у дорозі й помер. Якби не добрий капітан корабля, мені було б непереливки. Він був свідком його смерті й може все розповісти.Тоді король сказав:— Я оживлю померлого.Він відчинив таємну кімнату й наказав молодому королю та його вірному слузі вийти.Побачивши свого чоловіка живим, королева була приголомшена. Вона впала на коліна й почала благати про пощаду. Але король відповів:— Пощади не буде. Твій чоловік був готовий померти заради тебе й врятував твоє життя, а ти підступно вбила його уві сні. За цей злочин ти отримаєш заслужену кару.Королеву разом із її спільником посадили в дірявий човен і пустили в море, де їх поглинули хвилі.

Були собі дід та баба, і мали вони трьох синів: двоє були розумні, а третій — дурник. Розумних синів батьки любили та жаліли, а баба щонеділі давала їм чисті білі сорочки. А от дурника всі лаяли, сміялися з нього, а він тільки на печі сидів у просі, в чорній сорочці, без штанів. Їсти він отримував, коли дадуть, а як ні — то й голодував.Одного разу прийшла новина: цар видав указ, щоб усі збиралися до нього на обід. Той, хто змайструє корабель, що зможе літати, й прибуде на ньому до царя, отримає в нагороду руку царівни.Розумні брати почали радитися між собою:— Може, піти? А раптом наше щастя там на нас чекає?Порадилися й попросили дозволу в батька та матері:— Підемо ми до царя на обід. Нічого не втратимо, а може, удача нам усміхнеться.Батько й мати намагалися їх відмовити, але марно.— Ні! Підемо, і все тут! Благословіть нас у дорогу. Старі, нічого не вдієш, поблагословили синів у дорогу. Баба дала їм білі паляниці, спекла порося — і пішли брати.А дурник сидить на печі й собі проситься:— Піду і я туди, куди брати пішли!— Куди ти підеш, дурню? — каже мати. — Тебе ж вовки дорогою з’їдять!— Ні, не з’їдять, — відповів дурник. — Все одно піду!Спочатку старі сміялися з нього, а потім почали сварити. Але він стояв на своєму. Бачать батьки, що з дурником нічого не вдієш, і кажуть:— Ну, йди, але щоб ти не повертався й не признавався, що ти наш син! Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!– Здорові, діду!– Здоров, сину!– Куди йдете, діду?А той каже:– Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?– До царя на обід.– Хіба ти,- питає дід,- умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?– Ні,- каже,- не вмію!– То й чого ж ти йдеш?– А хто його знає,- каже,- чого! Загубити – не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.– Сідай же,- каже дід,- та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!– Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.– Нічого, виймай!От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких!..– От бач! – каже дід.От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:– Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді,- каже,- тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.Дурник подякував дідові, і вони попрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурник подався до лісу.Зайшов він у глиб лісу, підійшов до великого дерева, цюкнув сокирою, упав ницьма і міцно заснув. Спав довго, коли раптом чує, що хтось його будить:— Вставай, твоє щастя вже прийшло, вставай!Дурник прокинувся, розплющив очі й побачив перед собою корабель: золотий, зі срібними щоглами і шовковими вітрилами, які ледь не лопаються від вітру — тільки летіти! Не роздумуючи довго, він сів на корабель. Корабель піднявся в повітря і полетів — нижче неба, вище землі — й так швидко, що й оком не змигнеш! Летів корабель, летів, аж раптом бачить дурник: на шляху чоловік припав до землі, вухо приклав і щось слухає. Дурник гукнув до нього:— Здоровенькі були, дядьку!— І тобі здоров’я, небоже!— А що ви тут робите?— Слухаю, чи вже всі люди до царя на обід зібралися.— А ви теж до царя йдете? — запитав дурник.– Туди.– Сідайте зо мною, я вас підвезу.Слухало сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.– Здорові, дядьку!– Здоров, небоже!– Чого ви на одній нозі скачете?– Того,- каже,- що коли б я відв’язав другу, то за одним ступенем увесь би світ переступив. А я,- каже,- не хочу.– Куди ж ви йдете?– До царя на обід.– Сідайте з нами.– Добре.Скороход сів. Знов полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.Дурень і крикнув:– Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?– То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!– Де ви її бачите?– Е,- каже,- там за сто миль, сидить на сухій грушці?– Сідайте з нами!Він погодився і сів на корабель. Полетіли далі.Летіли-літели, коли бачать: дорогою йде чоловік і несе за спиною великий мішок хліба.— Здоровенькі були, дядьку! — гукнув дурник.— Здоров! — відповів чоловік.— Куди це ви йдете?— Іду собі, — каже чоловік, — хліба на обід добути.— Так у вас же цілий мішок хліба за плечима!— Та що там того хліба! Мені й на один раз поснідати не вистачить.— Тоді сідайте з нами!— Добре! — погодився чоловік.Сів і Об’їдайло на корабель. Полетіли вони далі.Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Чого ж ви тут ходите?– Пити,- каже,- хочеться, та ніяк води не знайду.– Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?– Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.– Так сідайте з нами!– Добре.Обпивайло сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли глянуть – аж іде чоловік у село й несе куль соломи.– Здорові, дядьку! Куди це несете солому?– У село,- каже.– Ото! Хіба в селі нема соломи?– Є,- говорить,- та не така!– А хіба це яка?– А така,- каже,- що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.– Сідайте з нами!Морозко сів. І полетіли далі.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Куди ви дрова несете?– У ліс.– Ото! Хіба в лісі нема дров?– Чому нема? Є,- говорить,- та не такі.– А які ж?– Там,- каже,- прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!– Сідайте з нами!І той згодився, сів та й полетіли.Летіли вони довго чи недовго, але ось і прилетіли до царського палацу на обід. А там, посеред двору, стоять довгі столи, накриті найкращими наїдками. Бочки меду викочені — пий та їж досхочу! Людей зібралося — півцарства прийшло: старі й малі, багаті пани та убогі старці. Справжній ярмарок!Дурник зі своїми товаришами прилетів на золотому кораблі, спустився перед царськими вікнами, вийшли вони з корабля й пішли до столів обідати.Цар виглянув у вікно й побачив, що хтось прилетів на золотому кораблі. Тоді він сказав лакеєві:— Піди дізнайся, хто це прилетів на золотому кораблі.Лакей пішов, глянув і повернувся до царя:— Та то якісь обідрані мужики!Цар не повірив:— Як таке може бути, щоб мужики прилетіли на золотому кораблі? Ти, мабуть, щось не так розпитав!Тоді цар сам вийшов до людей.— Хто тут прилетів на цьому кораблі? — запитав він.Дурник сміливо вийшов уперед. – Я! – каже.Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»Що його робити? І давай йому загадки загадувати.– Піди,- каже на лакея,- скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч – а йому голова з плеч!Лакей і пішов.А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:– Чому ти,- питає,- не їси?– Де вже мені їсти! І в пельку не йде.І розказав – так і так:– Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої… Як я її добуду?– Не журись! Я тобі дістану!– Ну, гляди!Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.– Скажи,- говорить,- що принесу!От лакей і пішов.А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув,- так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.Набрав, утомивсь. «Ще,- думає,- поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» – думає.Слухало взяв приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав:– Не журись! – каже.- Під млином спить, вражий син!– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень.- Як би його збудити?А Стрілець каже:– Не бійся: я збуджу!От як нап’яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин – аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.Цар – що робити? Ну загадувати другу загадку:– Як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,- каже,- віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то от: оце меч – а його голова з плеч.Слухало й підслухав та й розказав дурневі.– Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! – каже дурень.Та й знов зажурився – аж плаче.А Об’їдайло й каже:– Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало!Приходить лакей: так і так.– Добре,- каже,- нехай дають!От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти – усе дочиста поїв і ще просить:– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трошки дали!..Цар бачить, що нічого не вдіє – знову загадав:– Щоб сорок сорокових кухов меду випив за одним духом і сорок сорокових кухов квасу, а не вип’є: мій меч – його голова з плеч!Слухало підслухав – розказав; дурень плаче.– Не плач! – каже Обпивайло.- Я,- каже,- сам вип’ю, ще й мало буде!От викотили їм по сорок сорокових кухов меду й квасу.Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й підсміюється.– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трохи.Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить!»От і посилає до дурня лакея:– Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубник натопив баню – так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню – аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому – й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.– Оце,- каже,- як я міцно спав!Та й пішов із бані.Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…– Ну,- каже,- як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч – його голова з плеч!А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»От і дав наказ.Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?Іде на корабель до товариства:– Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!– Не плач,- каже той, що ніс дрова,- я тебе виручу.Приходить слуга:– Казав,- каже,- цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!– Добре, зроблю! – каже дурень.- Тільки,- каже,- скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось!.. На ранок прокидається цар – аж чує: грають.Він питає:– Що там так рано грає?– То,- кажуть,- той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе.Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:– Стій! – крикнув.Військо у лаву стало,- як перемите!Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:– Сідай, мій зятю любий!Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!

За містом влітку було просто казково! Поля вкривалися золотистим житом, зелений овес вигравав на сонці, а сіно складали в акуратні копиці. На зелених луках важливо походжав чорногуз на довгих червоних ногах, час від часу белькочучи по-єгипетськи — цьому його навчила мати. За луками простяглися густі ліси, у їхній гущавині ховалися глибокі озера. Все навколо дихало красою й спокоєм.Серед цього літнього раю, на хуторі, що лежав під яскравим сонцем, стояв старий двір, оточений глибоким каналом. Уздовж стін каналу, аж до самої води, росли велетенські лопухи, такі високі, що під ними могли сховатися діти, стоячи на весь зріст. Цей куточок здавався диким, наче серед лісу.Саме тут, у затінку під лопухами, у своєму гнізді сиділа качка. Вона висиджувала каченят, і це заняття вже їй добряче набридло. Гості заходили рідко, адже іншим качкам більше подобалося плавати в каналах, ніж сидіти під лопухами та кахкати з нею.Нарешті, довге очікування закінчилося: яйця почали тріскатися одне за одним.— Піп-піп! — долинуло з яєчок. Жовтенькі малята ожили, висунули голівки й незграбно вибралися зі шкаралупи.— Ках-ках! — привітала їх качка. Малюки роззирнулися довкола, захоплено роздивляючись світ під зеленим листям. Мати дозволила їм дивитися досхочу, адже зелений колір корисний для очей.— Який великий світ! — вигукували здивовані каченята.Ще б пак! Зараз для них було куди більше простору, ніж у яйцях!— Ви думаєте, це весь світ? — мовила мати-качка. — Ні, він тягнеться далеко, аж ген за садок і до самої ниви. Хоча я й сама ніколи там не бувала. Ну що, всі вже тут? — запитала вона, підводячись. — Ой, ще ні! Найбільше яйце й досі не тріснуло… Скільки це ще триватиме? Скоро в мене зовсім урветься терпець, — і вона знову вмостилася на гнізді.— Як справи? — запитала стара качка, що прийшла провідати її.— Та залишилося ще одне яйце, — зітхнула качка-мати. — Ніяк не хоче тріскатися. Але ти тільки поглянь на інших! Хіба не милі каченята? Усі, як один, — викапаний батько! А він, негідник, навіть разу не прийшов мене відвідати.— Покажи мені те яйце, що не тріскається, — сказала стара качка, оглядаючи гніздо. — Здається, це індиче яйце! Мене колись так само ошукали. Я мала з ними стільки мороки! Вони бояться води, і скільки я не намагалася їх загнати, нічого не виходило. Я вже й кахкала, і клацала дзьобом, але марно. Ну, дай-но гляну. Так і є — це індиче! Краще залиш його і займайся тими, що вже вилупилися.— Ні, я ще трохи посиджу, — твердо відповіла качка-мати. — Якщо я вже так довго сиділа, то можу потерпіти ще трохи. — Ну, як хочеш! — сказала стара й пішла.Нарешті тріснуло й велике яйце.— Піп-піп! — мовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике і таке гидке!Качка подивилася на нього.— Яке воно величезне! — сказала вона. — Жодне не схоже на нього. А може, це й не індича?! Ну, та це ми скоро побачимо. Воно ввійде у воду, хоч би мені довелося його туди й силою штовхнути!Наступного дня була чудова ясна погода.Сонце яскраво сяяло на зелених лопухах, а качка-мати разом із усією своєю родиною вирушила до канави.— Плюсь! — першою стрибнула вона у воду.— Ках-ках! — покликала своїх дітей, і каченята одне за одним почали плигати у воду. Спочатку вони повністю занурювалися, але в ту ж мить випірнали і сміливо попливли.Їхні лапки завзято працювали, і всі каченята залишалися на воді. Навіть сіре, непоказне пташеня плавало нарівні з усіма.— Ні, це точно не індича дитина, — задоволено сказала качка. — Дивіться, як вправно воно гребе лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя. Коли придивитися уважніше, воно навіть нічого собі.— Ках-ках! Ходіть за мною, — сказала вона. — Мені треба вивести вас у великий світ, познайомити з пташиним подвір’ям. Тримайтеся поруч, щоб ніхто ненароком не наступив на вас. І головне — стережіться кішки.І вся сімейка вирушила на пташине подвір’я.Там стояв страшенний гамір. Дві качині родини билися за риб’ячу голову, але її врешті схопила кішка.— Отаке буває у світі, — зауважила качка, спостерігаючи за метушнею. Вона ледь стрималася, щоб не злизати рештки риб’ячої голови зі свого дзьоба, бо й сама була б не проти скуштувати. — Ну, ну, ворушіть лапками, — мовила вона. — Привітайтеся і якнайнижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найповажніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка. Це значить, що її не хочуть загубити, і її мусять пізнавати і тварини, й люди. Шаркніть їй ніжкою — не загинайте лапок усередину. Добре виховане каченя широко розставляє ноги, як це роблять батько й мати — ось так; ну, схиліть шийки і скажіть — ках!Вони так і зробили.Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:— Дивіться! Ще ціла юрба! Ніби нас самих тут мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не потерпимо!Раптом одна з качок підбігла до каченяти й боляче скубнула його за шию.— Облиш його! — обурено вигукнула качка-мати. — Воно ж нікому нічого поганого не зробило.— Може, й так, але воно таке велике й незграбне, — буркнула качка, яка скубнула його, — таких треба проганяти!— Гарні дітки в цієї матері, — втрутилася стара качка з клаптиком на нозі, — усі гарні, крім одного. Його треба виправити!— Це навряд чи можливо, ваша милість, — відповіла качка-мати, — хай і негарне, але в нього чудова вдача, і плаває воно ліпше за інших. Думаю, з часом воно стане гарнішим або хоча б поменшає. Воно довго сиділо в яйці, тому й виглядає так дивно, — вона ніжно почухала його спинку й розправила пір’ячко. — До того ж це селезень, — додала вона, — а для них зовнішність не головне. Згодом він виросте сильним і знайде своє місце в житті!— Інші каченята справді милі, — погодилася стара качка. — Ну, живіть тут, як удома, а якщо знайдете риб’ячу голову — принесіть її мені.Каченята стали освоюватися, як удома.Але бідолашне сіре каченя, яке останнім вилупилося з яйця, зазнавало утисків. Його клювали й штурхали не тільки качки, а й кури. З нього глузували всі.— Воно надто велике й незграбне! — шипіли навколо.А індик, що через свої шпори вважав себе імператором, надувся, як корабель на вітрилах, і, підбігши до каченяти, сердито забелькотів так голосно, що його гребінь почервонів.Бідне каченя не знало, куди подітися. Воно страждало через свій гидкий вигляд і те, що стало посміховиськом для всього пташиного двору. Так минув перший день. Дедалі ставало ще гірше. Усі проганяли бідне каченя — навіть його брати й сестри сердилися на нього і завжди казали:— Хоч би кішка тебе з’їла, гидку потвору!І навіть мати казала:— Нехай би мої очі тебе не бачили!Качки скубли його, кури клювали, а дівчинка, яка годувала птахів, штовхала його ногою.Нарешті каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан. Маленькі пташки, що сиділи в кущах, перелякано спурхнули з гілочок.“Це все через те, що я таке гидке”, — подумало каченя і заплющило очі, але відразу ж побігло далі.Воно опинилося на великому болоті, де жили дикі качки. Всю ніч пролежало там каченя, втомлене й засмучене. Bранцi дикі качки злетіли вгору і помітили нового товариша.— Хто ти? — спитали вони, і каченя поверталося на всі боки й вклонялося, як уміло.— Ти таке гидке, — сказали дикі качки, — але це нам байдуже, якщо тільки ти не одружишся ні з ким з нашої родини.Бідолашне! Воно, звичайно, і не думало про одруження, лише б дозволили йому полежати в очереті і напитися трохи води з болота.Так пролежало воно два дні, а потім прилетіли два диких гусачки. Вони недавно лише вилупилися з яєць, а тому були дуже зухвалі.— Слухай, друже, — сказали вони, — ти такий нечупара, що не можеш нам заважати. Хочеш жити з нами і бути перелітним птахом? Тут недалечко інше болото, там живуть гарненькі дикі гуски-панночки. Вони вміють казати: “Рап-рап!” Ти такий потворний, що іще, чого доброго, матимеш у них великий успіх.— Піф! Паф! — почулося раптом, і обидва гусачки впали мертвими в очерет, а вода почервоніла від їхньої крові.— Піф! Паф! — залунало знову, і цілі табуни диких гусей знялися над очеретом.Ще і ще лунали постріли.Це було велике полювання. Мисливці обступили все болото, деякі навіть поховалися в гілках на деревах, що простяглися далеко над очеретом. Сивий дим хмарами оповивав болото і стелився ген над водою. По болоту ляпотіли собаки — ляп-ляп! Комиші та осока хиталися на всі боки. Який це був жах для бідного каченяти! Воно повернуло голову, щоб заховати її під крило, але в ту ж мить страшний величезний собака опинився перед ним. Він висолопив язик, а очі його горіли люто, жахливо. Він простяг свою морду просто до каченяти, показав гострі зуби і — ляп-ляп — пішов далі, не схопивши каченяти.— О, яке щастя! — зітхнуло каченя. — Я таке гидке, що навіть собака не схотів мене вкусити.І воно причаїлося в очереті й лежало нерухомо, поки свистів дріб і постріли лунали один за одним.Тільки опівдні стало спокійно, але бідне каченя не наважувалося підвестися. Воно почекало ще кілька годин, потім обережно озирнулося і дременуло щосили якнайдалі від болота.Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що йому важко було рухатися.Надвечір каченя дісталося до маленької вбогої хатинки. Вона була така стара, що мала ось-ось упасти, але сама не знала, на який бік, а тому лишалася стояти.Буря так скаженіла і підхоплювала каченя, що воно мусило сідати на землю. Погода ставала щодалі гіршою.Вітер усе дужчав. Що було робити каченяті?На щастя, воно помітило, що дверцята хатинки зіскочили з однієї завіси і так покривилися, що можна прослизнути крізь щілину до кімнати. Так воно й зробило.У хатинці жили бабуся з котом та куркою. Кота вона звала “синочком”. Він умів вигинати спину дугою і воркотіти. Він навіть пускав іскри, коли його гладили проти шерсті. В курки були зовсім маленькі куці ніжки, і тому її звали “курочка-куцоніжка”. Вона несла хороші яєчка, і бабуся любила її, мов рідну дитину.Вранці вони відразу помітили чуже каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.— Що там таке? — спитала бабуся і подивилася навколо. Але вона недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя. — Це хороша знахідка, — сказала бабуся, — тепер у мене будуть і качині яйця. Коли б це тільки не був селезень! Ну, та ми можемо про це дізнатися!І от каченя залишили на три тижні на пробу, але яєць воно не несло. Кіт був хазяїном у хаті, а курка почувала себе хазяйкою, і вони завжди казали: “Ми і світ”, тому що вважали себе половиною світу і до того ж кращою.Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з цього приводу, але заперечень курка не терпіла.— А вмієш ти нести яйця? — питала вона.— Ні.— Ну, то краще помовч!І кіт питав:— А ти вмієш вигинати спину, воркотіти і пускати іскри?— Ні.— Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння. Раптом йому так захотілося поплавати на воді, що воно не витримало і сказало про це курці.— Що з тобою сталося? — здивувалася курка. — Тобі нічого робити, тому й лізуть у голову такі дурниці; неси яйця або воркочи, — і все мине!— Але це так добре — плавати на воді, — сказало каченя. — Так чудово почувати її над головою і пірнати до самого дна!— Справді, велика втіха! — сказала курка. — Та ти збожеволіло! Спитай хоча б кота — він найрозумніша істота, яку я знаю, — любить він плавати або пірнати? Я вже не кажу про себе. Спитай, нарешті, саму нашу хазяйку, стару бабусю — розумнішої за неї нема нікого на світі. Ти думаєш, у неї є бажання плавати або пірнати у воду з головою?— Ти мене не розумієш! — мовило каченя.— Ми тебе не розуміємо! Та хто ж тоді може тебе зрозуміти? Ти хочеш бути розумнішим за кота і бабусю, про себе я вже й не кажу. Не дурій, дитино, а дякуй за все те хороше, що для тебе зроблено. Хіба ти не живеш у теплій кімнаті, не маєш товариства, від якого можеш дечого навчитись? Але ти дурний базіка, і з тобою не варто говорити. Повір мені, я бажаю тобі добра. Я кажу неприємні речі, але з цього тільки й можна пізнати справжніх друзів. Навчися ж нести яйця або воркотіти і пускати іскри.— Мені здається, я краще піду світ за очі, — сказало каченя.— Щасливої дороги! — відповіла курка.І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.Настала й осінь. Листя в лісі пожовкло й поруділо. Вітер зривав його так, що воно аж танцювало в повітрі. Стало холодно, з важких хмар сипався град і сніг. На тину стояв крук і кричав від холоду: “Кру! Кру!” Справді, можна було замерзнути, лише подумавши про такий холод. Напевне, бідному каченяті було не дуже добре.Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, вийшла з кущів зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сліпучо-білі, з довгими гнучкими шиями — це були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли в теплі краї, за безмежні моря.Лебеді піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилося на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, щойно вони зникли з його очей, як каченя пірнуло на дно, а коли випливло — було само не своє.Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спасти на думку — забажати такої краси. Воно було б раде, якби хоч качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!А зима стояла така холодна, така холодна!Каченя мусило весь час плавати, щоб не дати воді замерзнути навколо себе. Але щоночі ополонка, в якій воно плавало, все меншала і меншала. Морози були такі, що аж крига тріщала на ставку. Каченя мусило безперервно працювати лапками, щоб крига не закувала його в ополонці. Нарешті воно знесилилось, стало зовсім тихе і примерзло до криги.Вранці проходив мимо селянин і побачив каченя. Він підійшов ближче, пробив кригу своїм чоботом, узяв каченя і відніс додому жінці. Каченя відігріли, та от діти захотіли погратися з ним, але каченя подумало, що вони хочуть зробити йому щось зле, і кинулося з переляку в глечик з молоком. Молоко так і бризнуло по кімнаті. Хазяйка закричала, сплеснула руками. А каченя влетіло в діжку з маслом, а потім у макітру з борошном. Ой, на кого воно було схоже! Жінка кричала й ганялася за ним з кочергою. Діти бігали, гасали по кімнаті, ловлячи каченя. Вони голосно кричали й сміялися.Добре, що двері були відчинені, і каченя крізь них вистрибнуло в кущі, на свіжий холодний сніг. Там воно впало, зовсім знесилене.Але надто сумно було б розповідати про всі прикрості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову тепло засяяло. Заспівали жайворонки — настала чудова весна.І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім справа, — воно опинилося у величезному садку, де стояли в цвіту яблуні і бузок розливав свої пахощі і де його довгі зелені віти схилялися над широкими каналами.О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з кущів осоки випливли три чудові білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.“Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я — таке гидке — насмілилося наблизитись до них. Але все рівно! Краще хай вони вб’ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя”.І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір’ям.— Убийте мене! — промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний, — це був лебідь. Нема в тому біди, що з’явився на світ у качиному гнізді, якщо вилупився з лебединого яйця.Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточувала його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.У садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:— Ой, ще новий!Інші діти підхопили і раділи теж:— З’явився ще новий!Діти плескали в долоні, танцювали, потім покликали батька й матір, кидали у воду хліб і тістечка, і всі кричали:— Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!І старі лебеді схилилися перед ним. А він зовсім засоромився і сховав голову під крило, сам не знаючи чому. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі кажуть, що він найпрекрасніший з найпрекрасніших птахів. Бузок простягав свої віти до нього у воду, сонце сяяло ласкаво й тепло.Його крила зашуміли, гнучка шия піднялася, і він на повні груди радісно крикнув:— Про таке щастя я навіть не мріяв, коли був гидким каченям!Переклад Оксани Іваненко

Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустріч йому Вовк. – Кабане, Кабане, куди йдеш? – У Київ на ярмарок. – Візьми й мене з собою. – Ходи, кумочку. Ішли, ішли, аж назустріч їм Лис. – Кабане, Кабане, куди йдеш? – У Київ на ярмарок. – Візьми й мене з собою. – Ходи, кумочку. Ішли вони, йшли, аж назустріч їм Заєць. – Кабане, Кабане, куди йдеш? – У Київ на ярмарок. – Візьми й мене з собою. – Ходи, небоже. Ось вони всі йдуть. Ішли, йшли, аж під ніч наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив – не перескочив, а за ним і всі інші поскакали і всі разом у яму попадали. Що робити, мусять ночувати. Зголодніли вони, а вилізти нема куди, їсти нема чого. От лис і надумав. – Нумо,- говорить,- пісні співати. Хто найтонше голосом потягне, того ми й з’їмо. От вони й затягли. Вовк, звісно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис іще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсім тоненько запищав: і-і-і! Кинулися всі на бідолашного Зайчика, розірвали його та й з’їли. Та що там їм із того Зайця за ситість? Ще не розвиднілось гаразд, а вже всі вони такі голодні, що ледве дихають. Знов Лис загадує: – Нумо пісні співати. Хто найгрубше голосом потягне, того ми й з’їмо. Почали співати. Хотів Вовк тонесенько затягнути, та як не завиє грубо: у-у-у! Тут кинулися на нього та й зараз його роздерли. Лишилися ще два: Кабан і Лис. Поділилися вони Вовковим м’ясом. Кабан швидко з’їв свою часть, а Лис трошки з’їв, а решту сховав під себе. Минув день, минув другий, Кабан голодний, нема що їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку Вовкового м’яса та й їсть. – Що се ти, кумочку, їси? – питає його Кабан. – Ой, кумочку,- зітхає Лис.- Що маю робити! Свою власну кров п’ю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собі груди, висисай помалу кров, то побачиш, що й тобі легше стане. Послухав дурний Кабан. Як запоров кликами, зараз розпоров собі груди, та поки дійшов до того, щоб напитися своєї крові, то й увесь кров’ю підплив та й став зовсім небіжчик. От Лис тоді й кинувся на його м’ясо і ще кілька день мав що їсти. Та далі не стало й Кабанового м’яса. Сидить Лис у ямі, і знов йому голод допікає. А над тою ямою стояло дерево, а на дереві Дрозд гніздо в’є. Дивиться Лис на нього, дивиться з ями, а далі почав промовляти: – Дрозде, Дрозде, що ти робиш? – Гніздо в’ю. – Нащо тобі гніздо? – Яєць нанесу. – Нащо тобі яєць? – Молоді виведу. – Дрозде, Дрозде, коли ти мене з сеї ями не видобудеш, то я твоїх дітей поїм. – Не їдж, Лисику, зараз тебе виведу,- проситься Дрозд. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От він щодуху полетів лісом, почав збирати патички, гіллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих патичках із ями не виліз. Думав Дрозд, що він піде собі геть, та де тобі! Лис ляг під Дроздовим деревом та й говорить: – Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями? – Вивів. – Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дітей поїм. – Не їдж, Лисику, вже я тебе нагодую. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далі надумав і каже Лисові: – Ходи зо мною! Вийшли вони з лісу, а попід лісом польова доріжка йде. – Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисові,- а я буду міркувати, чим тебе нагодувати. Бачить Дрозд, а доріжкою баба йде, чоловікові в поле полуденок несе. Скочив Дрозд у калюжку, у воді обмочився, в піску обтатлявся та й бігає по доріжці, перхає сюди й туди, немов зовсім літати не може. Бачить баба – пташина мокра та немічна. «Дай,- думає,- зловлю отсю пташину, принесу додому, буде забавка для дітей». Підбігла трохи за Дроздом – він біжить, перхає, та не летить. От вона поставила кошик з горнятками на доріжці, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то підбігає, то підлітає, а все далі та далі, а баба все за ним та за ним. Нарешті, бачачи, що вона відбігла вже досить далеко від свойого кошика, знявся вгору та й полетів. Баба тільки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Ба, ба, ба! Там застала добрий празник. Поки вона бігала за Дроздом, а Лис тим часом вискочив із жита та до горняток. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам драла. Сидить дрозд на дереві та й в’є гніздо, аж тут зирк, а Лис під деревом. – Дрозде, Дрозде,- говорить Лис,- чи вивів ти мене з ями? – Вивів, Лисику. – А нагодував ти мене? – Нагодував. – Ну, тепер же напій мене, а то я твої діти геть поїм. – Не їдж, Лисику, я тебе напою. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далі надумав і каже Лисові: – Ходи зо мною! Вийшли з лісу знов на ту саму польову доріжку. – Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисові,- а я буду міркувати, чим тебе напоїти. Бачить Дрозд, а доріжкою чоловік їде, бочку води везе капусту підливати. Підлетів Дрозд, сів коневі на голову, дзьобає. – А тю! – крикнув чоловік та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловік луснув батогом коня по голові. Мов нічого й не бувало, сів собі Дрозд на другого коня да й дзьобає його в голову. Знов замахнувся чоловік і знов луснув коня по голові. Розлютився чоловік на Дрозда. «От каторжна пташина! – думає собі.- І чого вона прив’язалася!» Дрозд тим часом сів на бочку з водою та й дзьобає собі. «Чекай же ти»,- думає чоловік та несподівано як вихопить ручицю з воза, як не лусне по бочці! Дрозда не вцілив, а бочка від важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю і вся вода з неї вилилася та потекла здоровою річкою по дорозі. Вискочив Лис із жита, напився доволі, а чоловік, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку і поїхав додому. Сидить Дрозд на дереві та й в’є собі гніздо, аж тут зирк, а Лис знов під деревом. – Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями? – Вивів. – Нагодував ти мене? – Нагодував. – Напоїв ти мене? – Напоїв. – Ну, а тепер посміши мене, а то я, їй-богу, твоїх дітей живцем поїм. – Не їдж, Лисику, я тебе посмішу. Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса посмішити, а далі й каже: – Ходи зо мною! Вийшли з лісу знов на польову доріжку. Лис засів у житі та й жде. Аж ось їде дорогою той сам чоловік, що вперед їхав з водою: сам сидить напереді, а ззаду сидить його синок з паличкою в руці. Підлетів Дрозд, сів на плече чоловікові та й дзьобає. – Ой тату,- каже хлопець,- на вас птах сидить! Не воруштеся, я його заб’ю. Ще старий не вспів гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою – лусь батька по плечу! Дрозд тільки фуркнув, а по хвилі сів на друге плече чоловікове. Знов розмахнувся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу. – Ой сину, що се ти робиш? – крикнув батько. – Цитьте тату! Якась пташка все сідає на ваші плечі, я її мушу зловити. – То лови, а не бий! – з болю кричить батько. Політав, політав Дрозд та й сів старому на голову та й дзьобає його солом’яну крисаню, немов тут йому й місце. Махнув хлопець долонею, щоб його спіймати – фуркнув Дрозд. Сів удруге, знов хлопець на нього намірився рукою – знов надармо. «Чекай же ти, бісова птице! Вже я тебе почастую!» – подумав хлопець. І коли Дрозд утретє сів на батькову голову, він, не тямлячи гаразд, що робить, як не замахнеться палицею, як не трісне старого по голові, аж тому світ замакітрився. Дрозд фуркнув і полетів собі геть. А Лис, сидячи в житі, дивився на се все і аж за живіт держався зо сміху над Дроздовими штуками. Бачить Дрозд, що Лис такий радий, і відітхнув свобідно. «Ну,- думає собі,- тепер чень дасть мені спокій, не буде моїм дітям грозити». Та ледве він знов узявся будувати своє гніздо, аж зирк, Лис уже знов під деревом. – Дрозде, Дрозде,- мовить Лис,- вивів ти мене з ями? – Вивів. – Нагодував ти мене? – Нагодував. – Напоїв ти мене? – Напоїв. – Розсмішив ти мене? – Розсмішив. – Ну, а тепер ще мене постраш, бо коли ні, то я твоїх дітей поїм. Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далі й каже: – Що ж маю робити? Ходи зо мною, я тебе настрашу. Веде Дрозд Лиса попід ліс дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сиділи в колибі, а пси бігали довкола череди, пильнували овець. Став Лис здалека, на краю лісу, та, побачивши псів, не хоче йти далі. – Що, Лисику, страшно? – питає Дрозд. – Ні, не страшно,- каже Лис,- а тілько я втомився, не хочу йти далі. – Як же ж я тебе настрашу, коли ти не хочеш далі йти? – питає Дрозд. – Страш як знаєш,- мовить Лис,- але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дітей з кістками схрупаю. – Добре,- каже Дрозд,- лягай же ти собі ось тут у жито і гляди, що я буду робити. А коли тобі почне бути страшно, то крикни мені, щоб я перестав. Полетів Дрозд, сів собі на землі перед псами та й порпає землю лапками. Кинулися пси до нього, він підлетів, та зараз же сів знов недалеко того місця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис глядить, що з того буде, а того й не бачить, що пси підходять усе ближче та ближче. Далі Дрозд зривається з землі і, одним крилом треплючися, мов скалічений, починає летіти просто до Лиса. Пси за ним. Бачить Лис, що біда, як не схопиться з місця, як не крикне до Дрозда: – Ну, що ж ти, дурню! Та бо ти направду псів не мене ведеш! Тут його пси побачили. Як не кинуться за ним! Ледве Лис здужав пробігти кільканадцять кроків, уже пси здогонили його і роздерли. Таке-то, бачите: хто хитрощами та підступом воював, той від підступу й погиб.

У місті, що зветься по-княжому Львів, Не так вже й багато знайдеться левів. Ну трохи знайдеться. Та як не крути — То все кам’яні велетенські коти. І тільки одного зустрінеш в трамваї, В цукерні, де часто він чай попиває, На Галицькім ринку купує він шинку, Шпондерок, морквинку, десяток яєць — І з кошиком повним вертає до Ринку, А далі зникає в одній з кам’яниць.У місті, що зветься по-княжому Львів, Наш Лев оселитись давно вже хотів. Хоч був він царем, та не звіром страшним, А добрим напрочуд, до того ж, старим. У Відні колись він отримав освіту, За час царювання об’їздив півсвіту, У Греції, Швеції жив, у Бомбеї, Бував у Венеції, бачив Париж, Останнє кохання зустрів на Бродвеї — Чимало побачив наш Лев дивовиж.Та міста, що зветься по-княжому Львів, На жодне у світі міняти не смів, Бо Левові предки — тепер кам’яні — Частенько з’являлись старому у сні (Бо знали, що нудився дуже на троні, Навіть не тішився царській короні), Заходили тихо в просторі палати, І прадід на вухо йому шепотів: «Як втомишся, Левку, володарювати, Вертайся, правнучку, у місто левів»У місті, що зветься по-княжому Львів, Наш Лев незабаром назавжди осів. Оскільки ж високе походження мав, Найвищу мансарду собі відшукав. Простора, весела, вікон — чотири, Кращої годі шукати квартири — А східці рипучі ведуть на горище, Маленькі дверцята виводять на дах — І звідти вже бачиш все місто. А вище — хіба жовто-синій на Ратуші стяг.

Се, мої дітоньки, не є сторія, а прахтика. То нібито так: брехали старі люди, та й я за ними брешу. Бо, певно, ніхто там при тім не був, як Заєць з Їжем сперечалися. А проте воно мусить бути правда, бо мій небіжчик дідусь, коли мені се оповідав, усе говорив: «Я там при тім не був, але се мусить бути правда, бо мені се старі люди повідали, а старим людям пощо брехати?» Слухайте ж, як то воно було. Була свята неділенька, під осінь уже, саме коли гречки відцвітали. Сонічко зійшло ясно на небі, вітрець теплий проходжувався по стернях, жайворонки співали високо-високо в повітрі, пчілки бриніли в гречанім цвіті, а люди, святочно повбирані, йшли до церкви. Все, що жило, радувалося милою днинкою, і Їжак також. Їжак стояв собі край дверей своєї нори, заложив руки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку – чи гарну, чи не гарну – кому там що до того! Як уміє, так і піє. Мугикає собі тихенько, а далі подумав собі: «Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень піду я троха в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи добре виросли». Буряки були недалеко від його хати; Їжак брав їх, кілько йому треба було на страву для своєї родини, і для того й говорив завсіди «мої буряки». Ну, добре. Осторожно запер він за собою двері й поплівся стежкою в поле. Недалеко пройшов і саме попри терновий корч хотів скрутити і навправці піти до буряків, аж тут настрічу йому Заєць. Він також так був вийшов на прохід і хотів при тій нагоді навідатися до «своєї» капусти. Побачивши Зайця, Їжак поклонився йому чемненько і привітав його святою неділею. Та Заєць був собі великий панич і дуже горда штука. Він не відповів нічого на Їжакове привітання, а тільки глянув на нього дуже звисока і відізвався: – Ого, а ти чого так рано ось тут по полі волочишся? – На прохід вийшов,- відповів Їжак. – На прохід? – зареготався Заєць.- А я думав, що твоїм ногам ліпше би було лежати, ніж на прохід лазити. Ся насмішка дуже розсердила Їжака, бо вже що як що можна йому говорити, все він знесе, але коли хто його ноги бере на кпини, то він того не може дарувати, власне для того, бо з божого допусту ноги у нього криві. – Ти, певно, думаєш,- мовить Їжак до Зайця,- що ти своїми довгими лабами більше докажеш? – І певно,- відповів Заєць. – Можемо зробити пробу,- мовить Їжак.- Ану, побиймося об заклад, побачиш, чи я тебе не перегоню. – Се вже сміх людям сказати! Ти своїми кривульками перебіжиш мене? – сміявся Заєць.- Ну, про мене, зробимо пробу, коли тебе така охота зносить. О що заклад? – Дуката і фляшку горілки,- мовить Їжак. – Приймаю,- відмовляє Заєць.- Давай руку! А тепер біжім! – Ну, ну, ну, так нагло не маємо чого квапитися,- відповів Їжак.- Я ще зовсім натще серця! Мушу наперед піти додому, трошка поснідати, а за півгодинки верну на отсе місце. Заєць не мав нічого против того, бо й йому хотілося перед тим похрупати трохи свіжої капусти. А Їжак тим часом поплентався додому. «Чекай ти, Зайчику,- думав він по дорозі.- Ти надієшся на свої довгі ноги, але я тобі таки заграю не тої. Правда є, що ти панич великий, але у голові у тебе розуму небагато. Заплатиш, небоже, заклад, аж буде курітися». Приходить Їжак додому і мовить до своєї жінки: – Жінко, вбирайся швиденько, підеш зо мною в поле. – А чого мені в поле? – питає Їжиха. – Знаєш, я з Зайцем об заклад побився. Маємо оба бігати на перегони, а хто програє, платить дуката і фляшку горілки. – Чи ти, чоловіче, з глузду зсунувся? – скрикнула Їжиха.- Та з Зайцем хочеш у перегони бігати? – Вже ж, що хочу. І ти мусиш мені допомогти. Жінка ще щось хотіла балакати, та Їжак сказав до неї: – Не турбуйся, жінко! Я вже тобі скажу, як се маємо зробити. Вбирайся, тілько живенько, та й ходім у поле. Що мала Їжиха робити? Зібралася та й пішла з чоловіком. А по дорозі Їжак мовить до неї: – Слухай, жінко, що я тобі скажу. Бачиш, на отсій довгій ниві мають бути наші перегони. Заєць буде бігти одною бороздою, а я другою. Відтам з гори починаємо бігти. Отже, ти стань собі ось тут у борозді, і коли Заєць прибіжить сюди, то ти підніми голову та й крикни: «Я вже тут!» Так розмовляючи, вони прийшли на умовлену ниву. Їжак поставив свою жінку на її місце, а сам пішов горі бороздою на другий конець. Приходить, а Заєць уже там. – Ну, що ж, біжимо? – питає Заєць. – Авжеж, біжимо,- каже Їжак. – Ну, раз – два – три! Один став у одну борозду, другий у другу, а коли Заєць крикнув «три», рушив сам, як вихор, долі нивою. А Їжак пробіг, може, зо три кроки, потім скулився в борозді і вернув назад на своє перше місце. А Заєць жене, що має сили, та коли добіг на конець ниви, аж тут Їжакова жінка з другої борозди кричить йому назустріч: – Я вже тут! Заєць тільки очі витріщив з диву; йому й до голови не прийшло, щоби се не був той самий Їжак, бо, знаєте, Їжак і Їжиха однаковісінькі на подобу. – А се як може бути? – скрикнув Заєць.- Біжім ще раз, назад до першої мети! І, не передихнувши добре, він вихром полетів горі нивою, положивши вуха на хребет. Їжиха лишилася спокійнісінько на своїм місці. А коли Заєць добіг на другий конець ниви, то там Їжак крикнув йому назустріч: – Я вже тут! Розлютився Заєць. Що за диво! Щоби такий корсоногий Їжак мене перегнав! І, не тямлячи себе з досади, крикнув: – Ще раз біжім! До нижньої мети! – Про мене, Семене,- мовив Їжак,- біжім хоч десять раз, мені байдуже. Побіг Заєць, а внизу знов чує: – Я вже тут! Біжить ще раз догори – знов те саме. Так він, бідолаха, бігав, бігав сімдесят і три рази там і назад, а Їжак завсіди був «уже тут». Чи Заєць добіжить до горішньої мети, чи до долішньої, все чує одно: «Я вже тут». А сімдесятий четвертий раз уже Заєць не добіг до мети. Саме на середині ниви впав на землю, кров бухнула йому з горла, і він сконав на місці. А Їжак узяв виграний заклад, дуката і кварту горілки, гукнув на свою жінку з борозди, і обоє пішли радісно додому і жиють ще й досі, коли не померли. Зайця поховали, а весь його рід зарікся від того часу не бігати з Їжаками об заклад, так що ми, дітоньки, вже того ніколи не побачимо. А для вас, небожата, відси така наука: ніколи не підіймай на сміх бідного чоловіка, хоч би се був простий, нерепаний Їжак.

Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в тій хвилі йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього: – Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гонять, хотять мене віку збавити. Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, завдав собі на плечі на й несе. Надбігають ловці-молодці. – А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика? – питають. – Ні, не бачив. От вони й погнали далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із міха обзивається: – А що, пішли вже мої гонителі? – Пішли. – Ну, тепер випусти мене на волю! Чоловік розв’язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю! А той і говорить: – Ну, чоловіче, тепер я тебе з’їм. – Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди вирятував, а ти мене з’їсти хочеш! – А що, чоловіче! Се так у світі ведеться: старе добро забувається. Видить чоловік, що діло погане, і говорить: – Ну, коли так, то ходімо далі! Здаймося на суд. Коли суд скаже по-твойому, то нехай по-твойому й буде: з’їси мене. Пішли далі. Здибають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить: – Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Отсе я вирятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з’їсти. І розповів їй усе, як було. Кобила подумала-подумала та й мовить: – Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього із усеї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарілася і до роботи стала неспосібна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’їли. Отсе вже тиждень я тут днюю і ночую і жду не дождуся, поки прийдуть вовки й розідруть мене. Так-то, дядьку, старе добро забувається, – А бачиш, моя правда! – крикнув Вовк. Засумувався чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм іще другого суду. Вовчик пристав на се. Ідуть-ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього обертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав-подумав та й повідає: – Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зо мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому і худоби, а коли постарівся і голосу у мене не стало, він вигнав мене з обійстя, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, се свята правда! – Бачиш, на моє виходить! – крикнув Вовк. Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка. – Позволь мені ще одного суду розпитати, а тоді вже роби зо мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаєш. – Добре. Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-сестричка. – Гей, Лисичко-сестричко! – кричить їй здалека чоловік і кланяється.- Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас обох з Вовчиком. Наблизилася Лисичка, розповідає їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить. – Та не може сьому бути правда, чоловіче, аби Вовк, такий великий пан, та влізся в отсей мішок! – Але ж правда! – крикнув Вовк. – Ні, нізащо не йму віри! – уперлася при своїм Лисичка. Що вже чоловік божиться, що Вовчик запевняє, ні та й ні! – Не можу сьому вірити, хіба мені доочне покажете, як се було. – Що ж, се можна,- сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка. – Ось бач, як се було! – сказав Вовк і встромив голову в мішок. – Як то, ти хіба тілько голову встромив? – спитала Лисиця. Вовк уліз увесь у мішок. – Ну, чоловіче,- промовила Лисиця,- тепер покажи мені, як ти його зав’язував? Чоловік зав’язав. – Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотив? Чоловікові не треба було сього два рази казати. Як замахне ціпом, як почне лущити по мішку! А Лисиця ще й примовляє: – Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав? Чоловік обернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові, та й забив його на смерть. – Ну, чоловіче,- мовить Лисиця,- я тебе вирятувала від смерті. Що ж ти мені за се ударуєш? – Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей. – Добре. Пішла Лисичка-сестричка за чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок та й почав ловити курей, коли втім жінка надходить. – А що се ти, чоловіче, робиш? Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої пригоди вирятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв заплату. – Богу дякувати, що ти живий і здоров,- мовить жінка.- А щоб Лисиці давати курей, на се я ніколи не пристану. Ліпше ти всади в мішок наших двох Песиків, Лиска та Рябка, та й дай Лисиці. Подумав-подумав чоловік та й послухав жінки. Всадив Песиків до мішка, виніс за ворота та й мовить: – На ж тобі, Лисичко-сестричко, отсей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв’язуй близько села, щоб не розлетілися! Взяла Лисичка мішок, несе-несе, двигає-двигає, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі: «Дай загляну лишень, кілько там тих курей у мішку?» Розв’язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як не вискочать Лиско і Рябко та за Лисицею. Лисиця втеки щодуху, ледво-не-ледво вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переполоху, почала сама з собою розмовляти: – Ви, мої оченька, що ви робили, коли за мною ті погані собаки гнали? – Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати. – А ви, мої ноженька, що робили? – Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догонити. – А ви, мої вушенька, що робили? – Ми уважно надслухували, чи не наближаються твої вороги. – А ти, хвостище, що робив? Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість: – А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоби тебе собаки зловили. – А, то ти такий добрий,- крикнула Лисиця.- Геть мені з хати! Та й за сим словом висунула хвіст із нори, ще й кричить: – Гей, Лиско й Рябко, цу-цу! Нате вам Лисиччиний хвостик! Рвіть його! А Лиско і Рябко немов на те й чекали. Вхопили Лисиччиний хвостик, як шарпнули та витягли й цілу Лисичку з нори і тут її й розірвали.

Був собі раз Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, і задумали вони взятися чесно на хліб працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи – ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що там бог дав, а щоби в полуднє не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі, перехрестившися, та й до роботи. Коплють, коплють, та Лисиці швидко навкучила чесна праця. Нібито копле, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло: – Гуп-гуп-гуп! – Зараз, зараз, сватоньку,- скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й забирається йти. – А куди ти, Лисичко? – питає її Вовчик-братик. – Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе. – Та чого? – Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму. – Га, коли так, то йди, тілько не барися. – Я заразісінько верну! – мовила Лисичка.- Копли собі свій загонець, я тебе здогоню. Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав’язувала, пооблизувалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом – звичайно, кума. – А що, вже по хрестинах? – питає Вовчик. – Та вже,- мовить Лисичка. – А що там бог дав? – Хлопчика. – А як же його охрестили? – Початочок. – Ото ім’я! Я ще й не чував такого,- мовив Вовчик, Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи. Може, так минула година, а може, й дві,- знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить: – Зараз, сватуню, зараз! – А то що, Лисичко? – питає Вовчик. – Та, бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить. – Ну що, коли просить, то йди, тілько не барися. – Я заразісінько, Вовчику! – мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденку вже мало що й лишилося, та й вертається до Вовчика. – О, ти вже тут! Уже по хрестинах? – Та вже. – А що ж там бог дав? – Та дівчинку. – А як її охрестили? – Серединка. – Ото! Я ще й не чував такої назви,- дивувався Вовчик. – У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи. Попрацювали знов з годину, і знов Лисичці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить: – Іду, сватоньку, йду! – Та куди йдеш, Лисичко? – Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить? – Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? – мовив Вовчик. – Бо мене дуже любить, Вовчику. – Ну, то йди ж, а не барися, треба роботу кінчити. – Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю. Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика. – А що, вже по хрестинах? – Та вже. – А що там бог дав? – Хлопчика. – А як же його охрестили? – Остаточок. – Ну, що ж, нехай здоров росте. Копали так, копали, аж ось уже й полудне. Вовчик давно зголоднів, та все якось стидається признатися, а далі кинув мотику та й каже: – Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати? – Певно, що пора, Вовчику-братику,- мовить Лисичка, а сама нібито копле, пильнує роботи. – А ти ж не голодна? – Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там на хрестинах погостили. Пішов Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди се Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала! – А, так ти така, погана Лисице! – скрикнув Вовчик.- Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю! Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам знати та до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить: – Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене. Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота. – Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну. Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ божий. Не похопилася Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, Вовк, почувши, що щось зачепив, так тягне, що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати: – Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думаєш, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни! Почувши се, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь. – Ай, ай, ай! Моя ноженька! – закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.

У полі працювали Віл і Садівник. Віл, запряжений в плуг, орав поле. Повільно сунув він по землі — тягнути було нелегко. Та Віл звик коритися господареві. Він знав: як тільки стане, то господар боляче вперіщить його батогом та ще й сіна дасть менше увечері. А Садівник скопав невелику кам’янисту грядочку, підготував на виноградник. Віл уранці чув розмову господаря й Садівника. Тоді Садівник сказав: «Ця кам’яниста грядка навіть волові не під силу». Тепер Віл вухам своїм не вірить: копає Садівник грядку й співає. Із нього піт тече, а він співає, і очі у нього веселі, радісні. — Садівниче, тобі важко? — питає Віл, порівнявшись із ним. — Ой, як важко… — відповідає Садівник. — То чого ж ти співаєш і очі у тебе такі радісні? — Бо я бачу цю мертву кам’янисту діляночку вже скопаною. Бачу на ній виноградні грона. Бачу радість в очах людей. — Як же ти все це бачиш? — питає здивований Віл. — Цього ж немає. — Якби людина бачила тільки те, що є, вона не була б Людиною. Людина бачить своє майбутнє. — Навчи мене, Садівниче, бачити те, чого ще немає. — Добре, — каже Садівник, — зараз я визволю тебе з хомута. — Але ж без хомута й батога я не зможу працювати, — благає Віл. Садівник тільки розвів руками й подумав: «Той, кого заставляють працювати хомут і батіг, не може бачити майбутнього». Та він цього не сказав, бо Віл все одно нічого б не збагнув.