Казки для дітей 9 років

Читайте цікаві казки для дітей 9+ років: пригоди, фантастика та навчальні історії.

Малий музика Моцарт
Малий музика Моцарт
Славутній німецький музика Моцарт почав грати на фортепіано, ще бувши зовсім малим. Про його великий хист дійшла чутка аж до короля. Оповідано королеві, що малий Моцарт може заграти чималу річ (сонату) навіть тоді, як накрити клавіші хусткою. Забажав король почути Моцарта. – Приведіть мені,- каже,- того хлопця, коли він такий митець! Хочу його послухати. Взяв Моцартовий батько свого сина-музику й повів у будинок до короля. Приведено їх у велику світлицю; вийшов король, зібралися й всі його прибічні. Тоді привели Моцарта до фортепіано, накрили клавіші хусткою й казали грати. Моцарт грає, всі дивуються та хвалять, що який то він зручний. Потім король і каже: – Ну, грай іще що-небудь, уже без хустки. Я чув, що ти там із своєї голови щось компонуєш! Ну, король слухав, а потім щось таке почав говорити з своїми прибічними; пішла розмова, далі вже й сміх чути – щось там веселе розповідали… Малий музика тоді, бачивши, що на грання його вже не вважають, як схопиться зі стільчика, як грюкне накривою від фортепіано,- та й побіг із світлиці. За ним погнався батько і дехто з інших, і кажуть йому: – Що це ти? Як же можна так поводитись у королівській господі? Не скінчив, не вклонився королеві, не подякував за ласку. – За яку ласку? – каже малий Моцарт.- За те, що король просив мене грати, а потім не слухав? Це теж зневага для мене! Коли просив, повинен слухать! – Але ж то король! – кажуть хлопцеві. – То що! – каже музика.- Королів багато, а Моцарт-музика – один. Минув час. Моцарт виріс та став славутним музикою по всіх краях. Приїхав він раз у свою столицю давати концерт. Ох, так-то вже пильно слухали його вся громада присутня і король з своїм товариством.
Будинок із темними вікнами 👁️🏚️🌙
Будинок із темними вікнами 👁️🏚️🌙
У маленькому селі, де всі знали одне одного, стояв старий будинок із темними вікнами. Ніхто не пам’ятав, хто там колись жив, і ніхто не наважувався туди заходити. Діти, пробігаючи повз, відчували, ніби хтось дивиться на них крізь вікна, хоча будинок був порожній…Одного разу троє друзів — Олег, Марічка і Тимко — вирішили дізнатися правду.— Це просто старий дім! — сміливо сказав Олег. — Нічого там нема!— Але чому ж тоді вночі вікна світяться? — тихо запитала Марічка.Тимко мовчав, але його серце билося швидше, коли вони наближалися до дверей.Двері були прочинені. Вітер хитав їх, немов запрошуючи всередину… Таємниця темного будинкуКоли діти увійшли, їх зустріла тиша. Всередині було холодно, а підлога скрипіла під ногами. На стінах висіли старі портрети, і здавалось, що очі на них ворушаться…— Тут нікого немає, — зітхнув Олег.Але раптом…ХЛОП! Двері зачинилися самі собою!— Це вітер… — прошепотіла Марічка, але її голос тремтів.Діти кинулися до дверей, але вони не відчинялися.— Давайте пошукаємо інший вихід, — запропонував Тимко.Вони рушили темним коридором, і тут почули тихий, але чіткий звук…КРОК… КРОК… КРОК…Хтось ішов їм назустріч.Хазяїн будинкуДіти застигли. Із тіні вийшло щось…Це був високий чоловік у старому капелюсі. Його обличчя ховалося у темряві, але очі світилися холодним блакитним світлом.— Ви прийшли без запрошення… — його голос лунав, як шепіт вітру.— Ми… ми просто хотіли подивитися… — пробелькотав Олег.— Ті, хто заходять сюди, вже не повертаються… — прошепотів чоловік і простягнув кістляву руку.Марічка скрикнула, і всі троє кинулися тікати. Коридори змінювалися, двері зникали, а темрява наче жива охоплювала їх.Втеча— Вікно! — вигукнув Тимко.Вони стрибнули, розбиваючи скло, і впали у високу траву. Позаду зловісно рипнули двері, а з будинку вирвався протяг, немов зітхання.Коли діти озирнулися, будинок виглядав так само порожнім, як і раніше. Але в одному з вікон усе ще горіло слабке синє світло… і хтось дивився на них.З того дня ніхто більше не підходив до будинку з темними вікнами. Але всі знали: якщо зазирнути туди вночі, можна побачити очі, що чекають нових гостей…Кінець.
Рибалка і заворожене Царство
Рибалка і заворожене Царство
Жив собі колись рибалка, та такий бідний, що ледве-ледве міг прогодувати свою родину: жінку та трьох дітей. Хатинка його стояла на березі моря, недалеко від столиці славного і вельможного султана. Щоранку рибалка забирав свої сітки і їхав рибалити. А проте він ніколи більше чотирьох разів на день не закидав своїх сіток. Так він колись пообіцяв і ні разу не зламав свого слова.Одного прегарного ранку він закинув сітку і помітив, що в неї попалось щось незвичайно тяжке. Рибалка зрадів, думаючи, що йому пощастило піймати якусь величезну рибу, і став тягти її. Але як він здивувався, коли угледів у сітці замість риби кістяк орла. Одначе він заспокоїв себе і, починивши в декількох місцях розірвану сітку, знову закинув її в море. Коли через деякий час він став її тягти, то сітка здалась йому ще важчою.«Ну тепер, сподіваюся, доля нагородить мене за всю мою працю! – подумав він і витяг сітку на берег. Але в сітці нічого не було, крім каміння та морської трави. Це зовсім стурбувало і засмутило рибалку.- Боже милосердний,- зітхнув він,- і чим я так тебе прогнівив, що ти дав мені таку гірку долю?! Все життя я б’юсь, як риба об лід, а проте, я ледве можу заробити на шмат черствого хліба. Одначе я ніколи не докоряю тобі: аби не були голодні мої діти та жінка. Коли я і на цей раз нічого не вловлю, доведеться всім нам лягти спати натощак.- З такими смутними думками він втретє закинув сітку і знову не піймав ні одної рибини. Зате в сітці лежала досить коштовна річ – важка мідна ваза з вузенькою горлянкою, схожа на пляшку.- Ну що ж! І це нічого,- подумав рибалка.- Чого доброго, за цю вазу я візьму не менше, ніж за ту рибу, що я наловив би сьогодні».Розглядаючи уважно вазу, він помітив, що вона була чимсь заткнута. Це навело його на думку, що в вазі схована яка-небудь коштовна річ. Він дістав ножа, одіткнув затичку і став трусити вазу, але, на жаль, нічого не витрушувалось і ваза була порожня. Рибалка поставив її на землю і замислився. Аж раптом він глянув і помітив, що з вази йде густий дим. Ось він знімається все вище і вище, розіслався по берегу і по морю і нарешті все навколо заслав густим туманом. Згодом туман почав гуснути, приймати людські контури, і не встиг рибалка опам’ятатись, як перед ним виросла постать величезного духа, який міг на смерть перелякати найсмілішого вояка в світі. Переляканий рибалка сидів ні живий ні мертвий. Але велетень, здається, і сам злякався неабияк.– О Соломоне, великий Соломоне! – тремтячим голосом сказав привид.- Я завжди буду тебе слухатись і скорятись кожному твоєму слову. Це настільки підбадьорило рибалку, що він досить сміливо спитав:– Я трошки не розумію тебе, велетню. Нащо ти кличеш Соломона, який вже вісімнадцять віків лежить собі в могилі?Тоді дух уважніше глянув на рибалку і, помітивши з ким має діло, загримів страшним голосом:– Мовчи, нікчемність! Як смієш ти говорити так нахабно з наймогутнішим із духів?Душа рибалки знову вернулась у п’яти, одначе, згадавши про послугу, яку він зробив духові, набрався сили і завважив:– Вибач, тисячу разів вибач, велетню, коли я не вмію як слід розмовляти з тобою, але я сподіваюсь на твою ласку і думаю, що ти не забув про мою послугу. Я дав тобі змогу угледіти світ Божий, а ти розкажи мені, як ти опинився в цій вазі.– Ось як! Ну, ти даремно сподіваєшся! – з усмішкою проказав дух.- Історію цю я, може, тобі і розкажу, але, у всякім разі, я мушу тебе убити.– Як? Мене убити? Мене? Так ось яка твоя вдячність? – крикнув здивований рибалка.- Невже тобі приємніше було лежати в цій мідній домовині? Ти, певно, забув, хто тебе визволив з неї?– За це ти і мусиш умерти. Знай, що я поклявся убити того, хто витягне мене, і єдине полегшення, яке я можу тобі зробити,- це дати тобі змогу обібрати таку смерть, яка тобі більше до вподоби. А щоб ти впевнився, що всі твої благання даремні,- вислухай, що трапилось зі мною.Знай, що я один з тих духів, які збунтувались проти неба. Я навіть не хотів визнавати пророка Соломона, якого слухались всі інші духи. Тоді Соломон звелів мене силоміць привести до нього і вкинув мене в цю вазу, наклавши свою священну печать, яку не в силі зламати ні один дух. Потім він звелів кинути мене на дно моря, де я мусив лежати цілу вічність.Тут, звичайно, прокинулось в мені каяття, але буде каяття – та не буде вороття. Тоді я поклявся, що обсиплю золотом того, хто визволить мене з неволі до кінця віку. Коли минуло ще сто років і ніхто не прийшов мене визволити, я заприсягнув, що своєму визволителеві я подарую всі скарби світу. Але і це було даремно: я лежав на дні моря. На третє століття я поклявся свого спасителя поставити царем, у всьому йому допомагати і тричі на рік виконувати його найвередливіші бажання. Пройшло і це століття, але ніхто не приходив. Тоді в мені загорівся лютий гнів і я побожився так, як тільки божаться іноді, убити кожного, хто мене випустить з моєї тюрми. Така вже твоя доля, бідний рибалко, що ти мусиш незабаром вмерти.Але рибалка не міг помиритись з такою долею і благав духа не однімати в нього життя.– Що станеться з моєю жінкою та дітьми,- побивався він, ламаючи руки.- Чи чувано коли-небудь, щоб так дякували кому за послугу? І невже так клястися не безглуздо?Але дух не звертав ніякої уваги на його слова і твердо сказав:– Покинь скиглити та охати, бо це тобі не поможе! Говори швидше: якою смертю ти хотів би вмерти, коли не хочеш умирати так, як мені буде зручніше.Лихо робить людину вигадливою. Бачачи, що слізьми та плачем собі не поможеш, рибалка пустився на хитру вигадку, яка прийшла йому в голову. Він удав з себе тихого та Божого і сказав покірно:– Що ж робити – умирати так умирати. Життя моє було весь вік несолодке, і шкодувати за ним не доведеться, одначе раніше ніж складати руки, мені хотілося б дізнатись про одну річ. Ім’ям самого Бога прошу тебе сказати правду!..Дух затремтів усім тілом і сказав:– Гаразд! Питай, я скажу тобі правду.– Бачиш,- сказав рибалка,- я хотів би знати, чи справді ти був у цій вазі? Ніяк я не можу цього уявити собі.– Даремно… Я справді був замурований у цій посудині, як тобі було і розказано мною.– Та це ж неможливо! – здивовано закричав рибалка.- Як ти міг, такий велетень, уміститись в такому маленькому глечику? Та я ніколи в світі не повірю цьому.– Але ж я поклявся тобі сказати правду,- затремтів, розсердившись, дух.- Невже ти думаєш, нещасний, що я стану тобі брехати?– А отже, я тобі не повірю. За димом та туманом, якого ти напустив, я не помітив, як ти виходив сам із вази. А я, на жаль, звик вірити тому, що бачу на власні очі.– Ах ти, безглузда овечко! – закричав дух.- Ти не віриш мені? Ну так дивись, сліпе око, і вір.Після сказаного дух знову розлігся густим туманом і став поволі втягуватись у вазу. Цього тільки і треба було для рибалки. Ледве він сховався в посудині, рибалка схопив затичку і, швидко заткнувши нею, радісно закричав:– Тепер я бачу, що ти не брехав. Сиди ж собі тихо-мирно та чекай другого дурня. Але для того, щоб кожний знав, що його чекає від тебе за послугу, я знову кину тебе в море, а сам збудую собі на березі куреня і буду кожного рибалку попереджати, щоб він не закидав тут невода.Дух став благати рибалку вийняти затичку, але рибалка і слухати не хотів.– Та що ти мені голову морочиш,- говорив він, сміючись.- Ти ж побожився убити кожного, хто випустить тебе на волю, і тепер, коли я про це знаю, і знаю разом з тим твою жорстокість і упертість, ти радиш мені затягти петельку на власній шиї?!І рибалка взяв вазу, щоб кинути її в море, але дух, бачачи небезпеку, заговорив:– Послухай, рибалко, божусь, заприсягаюсь тобі іменем самого Бога, а ти ж сам добре знаєш, що такої клятви ми не можемо ламати, божусь, кажу, іменем Бога, що я не зроблю тобі ніякого лиха, а навпаки – зроблю тебе таким багатим, яким ти не бачив себе навіть уві сні. Для власного ж щастя пусти мене на волю.Рибалка замислився. Він згадав свої злидні, згадав жінку і дітей і сказав:– Ну що ж! Пан або пропав! На цей раз я тобі повірю. Гляди ж, не стань знову таким невдячним, як був досі.Сказав і вийняв затичку з вази. Коли із сизого густого диму знов зробився велетень, у ту ж хвилину дух схопив вазу і з гнівом кинув її далеко в море. Це трошки стурбувало рибалку.– Що це буде? – спитав він.- Чи не збираєшся ти зламати своє слово?– Не турбуйся,- з легкою усмішкою відповів дух,- я завжди виконую свої обіцянки. Візьми свою сітку і поспішай за мною.І він повів рибалку мимо міста за високу гору, з якої вони спустилися в долину. Тут, між чотирма буграми, слався великий став і такий прозорий, що можна було бачити все, що коїлось на його дні. В ставку плавали і грались зграї різноманітних риб. – Ану лишень закинь свою сітку,- сказав дух рибалці,- це принесе тобі щастя.Рибалка з радістю взявся за діло. Ніколи йому не доводилося бачити такої сили риб, але його найбільше дивувало те, що риби були чотирьох різних кольорів: білого, жовтого, блакитного і червоного.Він закинув сітку і через декілька хвилин піймав чотирьох риб різного кольору. Зблизька вони були такі красиві, що рибалка довго не міг одірвати від них своїх очей.– Візьми цих риб,- сказав йому дух,- і однеси їх до султана: ти візьмеш за них чималі гроші. Можеш приходити сюди з сіткою щодня, але пам’ятай, що більше одного разу на день тобі не можна закидати невода, коли не хочеш несподіваного лиха.А послухаєш мене – швидко розбагатієш і щасливо житимеш весь свій вік.Порадивши, він тупнув ногою об землю. Земля розступилась і проковтнула його.Рибалка, поклавши рибу в кошик, негайно помандрував до міста і, прийшовши до султана, сказав йому:– Ваша величність! Мені сьогодні пощастило піймати таких дивовижних риб, яких, може, нікому не доводилось і бачити. От я і насмілився принести їх вам, ваша величність.– Однеси їх на кухню і скажи кухарю, щоб він спік їх якнайкраще. Я певен, що і смак у них буде дивовижний.Рибалка одніс рибу до кухаря, взяв гроші і весело пішов додому, щоб поділитися з жінкою своїм щастям. Ніколи в житті в його кишені не було стільки грошей, і йому здавалось, що більш багатої людини не можна знайти в цілому світі. Але він розбагатів ще більше.Між тим султанський кухар взявся за діло, щоб подати рибу на обід. Він почистив її, поклав на сковороду і став пекти на маслі. Коли риба з одного боку засмажилась, він перевернув її на другий бік і хотів уже знімати сковороду, як раптом стіна розійшлась – і в кухню ввійшла молода дівчина надзвичайної вроди. Вона була одягнена в єдвабне убрання, вишите квітками, на шиї переливалось всіма барвами дивне намисто, а в руках у неї була миртова гілка. Не звертаючи уваги на переляканого кухаря, вона підійшла до печі і, торкнувшись паличкою до одної якоїсь риби, сказала голосно і виразно:– Риби! Чи пам’ятаєте ви свій обов’язок і чи виконаєте ви його?У відповідь всі чотири риби в ту ж хвилину підняли голови і сказали людським голосом:– Так, наша пані, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.Потім дівчина перекинула сковороду, риби попадали на вугілля, а вона зникла. Коли кинувся кухар до риб, то всі вони почорніли, як сажа, і нікуди не годились. Кухар ледве не розплакався.– Боже мій! Яке лихо! – говорив він, ламаючи руки.- Що я скажу султанові, коли він звелить подати рибу на стіл? Та він же мені ніколи не повірить, коли я розкажу все, що сталося.На щастя, незабаром ввійшов у кухню великий візир, щоб довідатись про нову страву.Кухар, звичайно, розказав йому про своє горе. Візир так зацікавився надзвичайною пригодою, що захотів сам перевірити слова кухаря. Він велів сказати султанові, що риба вдвоє буде смачніша, коли полежить ще день, а сам послав покликати рибалку і сказав йому:– Слухай, рибалко! З твоєю рибою трапилась неприємна пригода: вона згоріла в кухаря на сковороді. Чи не міг би ти сьогодні піймати ще чотири таких риби?Рибалка пообіцяв піймати, але не раніше ранку. Ще вночі рибалка пішов на озеро, і ледве почало світати, як він закинув сітку і піймав таких же різнокольорових чотирьох риб.Він негайно одніс їх великому візиру. Візир щедро подякував рибалці, а сам замкнувся з кухарем у кухні і став чекати вчорашнього дива.І воно сталось. Як тільки кухар перевернув на другий бік рибу, стіна розступилась, ввійшла вродлива дівчина з миртовою гілочкою і спитала риб, чи вони пам’ятають свій обов’язок.Риби підняли голови і виразно проказали:– Так, наша пані, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.Дівчина перекинула сковороду, риби згоріли, а вона зникла. Стіни стали на своєму місці.Вражений візир довго не міг опам’ятатись.– Чудно! Дивно! – шепотів він до себе.- Одначе я мушу сьогодні ж говорити з султаном.І він зараз же пішов до султана і розказав йому про все, що бачив на кухні. Здивований султан висловив бажання угледіти це диво на власні очі. Негайно привели рибалку, і султан сказав йому:– Мій друже, чи не міг би ти вловити ще чотири риби різних кольорів?– Ваша величність,- відповів рибалка, боячись видати свою тайну,- я зроблю все, що буде в моїх силах, аби виконати твою волю, але прошу дати мені, на всякий випадок, три дні.Султан згодився, а вранці рибалка знову пішов на озеро. І цього разу йому пощастило піймати зразу чотири різнокольорові риби. Султан зрадів, що так швидко йому принесли рибу, і звелів дати рибалці чотириста червінців. Разом з тим султан зачинився з великим візиром у своїй кімнаті, куди була принесена жаровня. Сам візир почистив рибу, поклав її на сковороду і став пекти. Коли вона засмажилась з одного боку, він перевернув її, і в ту ж хвилину стіна тріснула і розійшлась, а в кімнату цього разу, замість дівчини, ввійшов чорний невольник величезного зросту і гидкого, нелюдського вигляду. В руці у нього була зелена палиця. Торкнувшись нею риб, він сказав:– Риби, ви пам’ятаєте свій обов’язок і виконаєте його?Риби підняли голови і всі разом проказали:– Так, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.Чорний велетень перевернув сковороду, спалив рибу, а сам зник.Султан був такий же сміливий, як і розумний.– Візире! Я мушу розплутати цей клубок і знати всю правду. Насамперед мені треба розпитати самого рибалку.Прийшов рибалка і розказав, де він ловить рибу. Султан дуже здивувався, довідавшись, що недалеко від столиці, зараз же за горою, між горбами, є став. Він звелів негайно сідлати коней і їхати, щоб до вечора оглянути незнайому місцевість. Все справді було так, як казав рибалка.За горою слався степ, якого досі ніхто не помічав, а серед степу, між горбами, синів став, та такий прозорий, що можна було перелічити всіх риб. Вони були такого ж самого кольору, як і ті риби, що приносив рибалка. Здивований султан довго дивився на рибу і не міг надивитись. Нарешті спитав у когось:– Невже ви і досі не помічали цього ставу і навіть ніколи не чули про нього.Виявилось, що ніхто не бачив і не чув про нього.Це ще більше зацікавило султана.– Очевидно, тут ховається якась тайна,- сказав він, подумавши,- і я не піду відсіль, доки не довідаюсь про став та чому в ньому всі риби чотирьох кольорів.Разом з тим він звелів скрізь розкидати намети, і незабаром весь берег був покритий ними.Коли смеркло і наступила ніч, султан покликав візира і сказав йому:– Візире! Я почуваю, що не заспокоюсь доти, доки не одгадаю цієї надзвичайної загадки. Тому я хочу потай покинути табір і піти на розвідку, але це мусить бути тайною для всіх, крім тебе.– Оставайся в моєму курені, а вранці, коли прийдуть з привітанням, скажи, що я почуваю себе нездорово і нікого не хочу бачити. Так говоритимеш щодня, доки я не вернусь.Даремно великий візир, упавши в ноги, благав султана не йти, може, назустріч лихові – султан зробив по-своєму. Він перевдягся в просте убрання, взяв меча і зник у темряві ночі.Насамперед він зійшов на один бугор, спустився в долину і йшов нею до самого ранку.Коли зійшло сонце, він угледів вдалині великий будинок і поспішив до нього, сподіваючись там поснідати і розпитати про дещо.Коли він підійшов ближче, то угледів перед собою один з найкращих у світі палаців. Стіни його були з гарного мармуру, а блискучий дах був зроблений наче з дзеркала. Султан постукав у напіврозчинені двері. Ніхто не вийшов, ніхто не відгукнувся. Султан постукав ще дужче, але в будинку було так же тихо.Це дуже здивувало султана.«Невже немає тут нікого? – подумав він.- А проте чого мені боятись? Коли справді тут нема нікого, то нікого й боятись, а коли тут ховається ворог, то у мене єсть чим оборонитися».І він сміливо ввійшов у двері, голосно гукаючи:– Гей, чи нема тут кого-небудь живого, хто б дав чого-небудь з’їсти голодному подорожньому?Але ніхто не відгукнувся на його голос.Здивований такою тишею, султан переходив з однієї кімнати в другу, ніде не стріваючи живої душі. А між тим на кожнім кроці його вражали надзвичайні розкоші в палаці і ноги його тонули в дорогих, м’яких килимах, золото і дорогоцінне каміння оздоблювало меблі, покриті коли не єдвабом, то шовком. В одній найбільшій кімнаті тихо шумів водограй. Чотири золотих леви пускали із своїх пащ струмки кришталевої води, які перехрещувались і розсипались дощем.Сам палац був оточений з усіх боків розкішним садом з силою альтанок, статуй і водограїв. Тисячі пташок пурхали і дзвеніли свої пісні, і їхні співи розливались з ранку до вечора, не стихаючи і на хвилину, бо тонка сітка, розкинута над садом, не давала змоги пташкам і на час покинути його.Втішаючись розкошами, султан довго блукав по палаці і нарешті, стомившись, сів відпочити в кімнаті, вікна якої виходили в сад. Сів і замислився над тим, що йому робити далі, коли чує: звідкись пливе тяжкий, жалісний стогін. Він прислухався – стогін не стихав. Тоді султан пішов назустріч йому і незабаром спинився біля дверей у залі, якої раніше він не помічав. Із цієї кімнати і нісся стогін. Султан розчинив двері і угледів на кріслі із чорного мармуру вродливого парубка. На голові у його сяла золота корона, оздоблена дорогоцінним камінням. В руках у його було берло. Але, не дивлячись на таке убрання, в очах його було стільки смутку, що у султана стислось серце від болю. На його низький уклін парубок теж низько вклонився, але не встав з місця, а тільки сказав тихо й засмучено:– Мандрівцю! Прости мене, що я не привітав тебе як слід. Повір, коли я не пішов тобі назустріч, то для цього мається важна причина. – Я сидів і відпочивав,- відповів султан.- До мене донеслися звуки, подібні до стогону конаючого. І ось мені здається, що стогін нісся із твоїх грудей. Скажи, в якій пригоді я міг би тобі стати?Парубок, зворушений співчуттям подорожнього, розкрив свою царську кирею і сказав:– Дивись, чи маю я чого плакати і стогнати?І султан угледів те, що примусило його пополотніти від жаху: прекрасний юнак був тільки наполовину з тіла і крові – ноги ж його були з чорного мармуру. Одначе султан швидко опам’ятався і, підійшовши до парубка, привітно сказав йому:– Я бачу, що тут ховається нова тайна, яка, може, має щось спільне зі ставком і завороженими рибами, що розмовляють людським голосом. Будь ласка, розкажи мені про своє життя. Запевняю тебе, що мені усім серцем хотілось би допомогти тобі в твоєму страшному горі.– Слухай! – відповів парубок.- Як мені не тяжко про своє нещастя розказувати, але я розкажу тобі.- І, попросивши султана сісти поруч на канапі, він став розказувати: – Батька мого звали Махмудом, і він був царем Чорних Островів. Чотири Острови складали з себе одну багату державу,- тепер же вони обернулись в чотири невеличких бугри, які ти бачив, як бачив пишну колись столицю мого батька, а тепер ставок з різнокольоровими рибками. Ти зараз почуєш, як це сталося.Перед смертю старий батько одружив мене з молодою вродливою дівчиною. Я дуже любив свою дружину, і п’ять років я прожив з нею щасливо. А на шостий рік я мусив поїхати на декілька місяців по справах своєї держави. Коли я вернувся додому, то не впізнав своєї жінки. Така вона стала зла та вередлива. Треба тобі сказати, що у нас гостював її родич, відомий чарівник.Він навчив її чарівництву, наговорив про мене всяких дурниць,- сам же мав на думці скинути мене з престолу і сісти самому. Нічого злого не думаючи, а тільки помічаючи, що моя жінка до його привітніша більше, ніж до мене, я звелів його випровадити з хати. Жінка моя мусила нарешті згодитись.Родич її, який, до речі сказати, був огидливо чорним і вже досить підтоптаним, вибрався, і ми знову зажили любо та мило. Але це було недовго.Раз колись після обіду мені захотілось заснути. Я ліг на канапу, а два невольники сіли в головах, щоб обвівати мене холодком та одганяти мух.Я лежав із закритими очима і вже починав дрімати, коли чую: мої невольники шепочуться.«Бідний наш султан,- пошепки говорив один із невольників, думаючи, що я сплю.- Чим він винен, що так безсоромно його зраджує жінка».- «Дивно,- відповів другий,- і як він не помічає, що вона щоночі кудись зникає?» – «Що ж дивного! – відповів перший.- Вона щовечора в його звичайне питво всипає якогось порошку, і він спить, не прокидаючись до самого ранку. А вона тим часом іде в садову альтанку до свого родича-ворожбита і вчиться у його всякому чарівництву. Ех! Розказав би я всю правду султанові, та боюся помсти султанші».Можете уявити, як вразила мене підслухана розмова! Одначе я не дав помітити, що підслухав розмову, і, пролежавши ще деякий час із закритими очима, я одіслав невольників, а сам став нетерпляче ждати ночі. Я поклявся убити чарівника. Перед сном мені жінка піднесла з ласкавою усмішкою кухоль з питвом, але я тільки пригубив його і непомітно вилив на землю всю отруту.Потім я ліг на ліжко і прикинувся, що сплю, як ніколи. Жінка моя постояла трохи, впевнилась, що я сплю, і насмішкувато сказала:«Спи, нещасний! І про мене, хоч ніколи не прокидайся!» – сказала і спокійно вийшла з кімнати.Я швидко одягся, схопив шаблю і пішов за нею.Всі двері безшумно розчинялись перед нею, як тільки говорила вона якісь таємні слова.Пройшла через подвір’я і вийшла в сад. З кожною хвилиною вона йшла все швидше, і я майже біг за нею, але вона ні разу не оглянулась і не помітила мене.Нарешті вона дійшла до альтанки. Тут вона тричі вдарила в долоні, двері одчинились, і на порозі став чарівник. Я стояв і дивився, що буде далі. Мені хотілось перевірити невольників. Обоє – і жінка, і чарівник – стали прогулюватись по доріжці. Я пішов поруч з ними за живою стіною із акацій і міг чути кожне слово. Чарівник навчав її різним тайнам чарівництва, потім став умовляти її убити мене і вийти за його заміж. Жінка довго не вагалась і дала згоду. Тут уже я не міг більше терпіти, вирвав шаблю і ударив чарівника з такою силою, що його голова ледве не одкотилася набік. Разом з тим я кинувся до жінки, щоб одвести її додому, але не встиг я і взяти її за руку, як вона махнула лозинкою, і в ту хвилину я упав, наче прибитий громом. Коли я прокинувся, тоді від моєї держави не лишилось і сліду. Там, де стояла моя столиця, засинів ставок, а мешканці обернулись у різнокольорових риб. Мусульмани стали рибами білого кольору, перси – червоного, християни – блакитного, а євреї – жовтого. Що ж до мене, то я сидів на цьому місці, але ноги мої були мармуровими. Далі я довідався, що моїй жінці силою своїх чар пощастило спасти свого чарівника від смерті: він і досі лежить нерухомо, нічого не говорить і тільки важко дихає. Жінка лютує, ніяк не може йому допомогти і тільки помщається надо мною. Щодня вона вранці приходить сюди і починає битись канчуком. І чим дужче з моїх ран ллється кров, чим розпачливіше я кричу, тим вона стає веселішою. Нарешті, для більшого знущання, накидає на мене цю царську кирею, а на голову кладе золоту корону, а сама іде до цього чарівника і не одходе від його ні вдень ні вночі. Він лежить у розкішній альтанці і п’є якийсь трунок, щоб не умерти. Моїм же мукам не видно ні кінця ні краю.Скінчивши своє оповідання, нещасний мученик залився слізьми, а султан, зворушений до глибини душі, сказав:– Заспокойся, мій друже! Що буде, те й буде, а я поклявся спасти тебе від усіх твоїх мук. Я навіть уже знаю, як обдурити твого ката і розвіяти всі його чари.Щоб трошки відпочити після безсонної ночі, султан ліг і довго ще розказував завороженому приятелю про те, як і коли він думає зустрітися з чарівником.Заснув султан, але не міг заснути прикутий до місця невольник: надія на волю не дала йому спати. Удосвіта, коли султанша мусила прийти до свого чоловіка, він обережно пройшов до альтанки, де лежав напівживий чарівник і важко дихав.Султан махнув шаблею – і злодій перестав дихати. Тоді султан кинув тіло злодія в глибоку криницю, а сам ліг на його ліжко і, сховавши шаблю під ковдру, став ждати султанші.Незабаром вона прийшла і, заливаючись слізьми, заголосила:– О мій милий! Коли ж ти нарешті порадуєш мене хоч єдиним слівцем? Ось уже рік минає, як я не чую твого любого голосу. Невже твоєму лишеньку не буде кінця-краю?І вона голосно плакала і ламала руки.Коли це слабий, що лежав, одвернувшись до стіни, говорить ледве чутним голосом:– Недобра! Отак ти турбуєшся за мій спокій?!Султанша, що майже забула вже голос свого коханого, несказанно зраділа:– Мій любий! Ти почув мене, нещасну… І не гріх тобі говорити, що я не турбуюсь за тебе?! Скажи, скажи, що потрібно для твого повного спокою?– Ти ще питаєш? – відповів султан тим же недужим голосом.- Щодня мене хвилюють і не дають навіть заснути крики і стогони султана. Зніми з нього чари – і я перестану мучитись і турбуватись.– Коли тільки за цим діло,- зраділа султанша,- то я в цю хвилину виконаю твоє бажання.І вона побігла до свого чоловіка, торкнулась до нього своєю лозинкою, побризкала водою і сказала:– Коли ти був таким, як тепер, то і оставайся таким; коли ж ти був іншим, то і зробись іншим.Не встигла вона скінчити своїх слів, як холодний мармур обернувся в тіло і молодий цар став на ноги. Але зла чарівниця не дала йому навіть подякувати.– Геть звідсіля! – закричала вона.- Щоб і духу твого тут не було, коли хочеш жити!Молодий цар скорився і вийшов. У саду він оглянувся на всі боки і сховався в кущі: його цікавило, що буде далі.Між тим султанша вернулась в альтанку і весело спитала:– Ну що, мій коханий, тепер тобі краще? Тепер мій чоловік більше не буде турбувати тебе своїми криками: я зняла з нього чари.Але султан тим же голосом відповів:– Звичайно, мені буде тепер трошки спокійніше, але я зможу видужати тільки тоді, коли ти з усього знімеш свої чари. Скажи: навіщо ти зруйнувала свою державу, навіщо свій народ обернула в риб?! Таке, їй-богу!! Та ти знаєш, що риби своїми скаргами не дають мені спати?– Слухай! Та чому ж ти мені і досі не сказав? Будь певен, що через хвилину ти заспокоїшся.І вона побігла до ставка, махнула лозинкою, і в той же мент засяла своїми дахами столиця, забігали люде і взялись за свою звичайну роботу.Султанша вернулась в альтанку і сказала:– Ну тепер, здається, уже все зроблено, чого ти хотів. Чи не зміг би ти тепер хоч трошки підвестись?– Гаразд! Іди тільки ближче до мене та допоможи мені встати.Не встигла вона взяти його за плечі, як він вихопив шаблю і одрубав їй голову.– Ну, слава Богу! – весело сказав султан і пішов назустріч своєму приятелю.– Де ти, де ти, мій друже? – закричав султан, а друг його вискочив із-за кущів і кинувся йому в обійми.Вернувшись у палац, де кипіло звичайне життя, вони обидва раділи і вітали один одного.Нарешті султан став прощатись зі своїм господарем.– Мій друже! Я б охоче зостався у тебе, але, певно, всі уже турбуються за мене. Сподіваюсь, що ти навідаєшся до мене, як до свого близького сусіда.– Сусіда?! – здивувався молодий цар Чорних Островів.- Ти думаєш, що так близько до тебе?– Близько – не близько,- відповів султан,- а думаю, що за три-чотири години на добрих конях можна доїхати.– Та до тебе, мій коханий, і за рік не доїдеш! – сказав молодий цар.- Я охоче вірю, що доїхав ти до мене за три години, але не забувай, друже, що царство моє тоді було заворожене. Але, звичайно, коли б ти жив на краю світу, то і тоді б я помандрував до тебе. А щоб ти вірив моїй щирості, я сьогодні ж їду з тобою і назавжди зрікаюсь цього царства.– Будь ласка! Будь ласка! – крикнув султан.- Слухай, у мене немає дітей, і я з великою радістю візьму тебе за рідного сина. І зроблю тебе своїм нащадком.Багато скарбів вивіз молодий цар із своєї держави, і коли нарешті вони обидва приїхали в столицю султана, то народ радів без кінця-краю: він уже втрачав останню надію вгледіти свого порадника та заступника.На другий день султан скликав увесь свій уряд і, коротко розповівши про свою пригоду, сказав, що бере за сина царя Чорних Островів і робить його своїм нащадком.Всі були страшенно раді.І справді, швидко молодий цар придбав всенародну любов до себе, а коли вмер старий султан, він з честю заступив його.А як же рибалка? О, він був так щедро обдарований, як, дай Бог, і нам з вами!
Король-Жабеня або Залізний Генріх
Король-Жабеня або Залізний Генріх
Колись давно, коли бажання ще справджувалися, жив собі король, у якого були прекрасні дочки. Наймолодша була такою вродливою, що навіть сонце, яке бачило безліч див, завмирало від подиву, коли світило на її обличчя.Поруч із королівським замком розкинувся великий темний ліс, а в ньому, під старою липою, було глибоке джерело. У спекотні дні принцеса приходила до нього, сідала на край криниці та гралася своєю улюбленою золотою кулькою – підкидала її вгору і ловила.Але одного разу сталося лихо: кулька вислизнула з її рук, упала на землю і покотилася прямо у воду. Принцеса схилилася над криницею, та кулька зникла в темній глибині. Вона засмутилася і почала гірко плакати.— Чому ти так голосно ридаєш, принцесо? — пролунав несподівано тоненький голосок.Принцеса глянула вниз і побачила маленьке жабеня, яке визирнуло з води.— Ой, це ти, мале водяне створіннячко? — здивувалася вона. — Я плачу, бо моя золота кулька впала у воду.— Не сумуй, я можу її дістати, — сказало жабеня. — Але що ти мені за це даси?— Усе, що захочеш, любе жабеня, — відповіла принцеса. — Мої перли, коштовності, навіть золоту корону!— Не потрібні мені ні перли, ні корона, — сказало жабеня. — Але якщо ти любитимеш мене, приймеш у свої ігри, дозволиш сидіти поряд із тобою за столом, їсти з твого золотого посуду та спати на твоїй подушці – тоді я дістану тобі кульку.— О, так, так, я обіцяю! — швидко відповіла принцеса, хоча в думках посміялася: «Ну й дурненьке! Воно ж лиш жабеня, не може бути мені другом!» Жабеня миттєво пірнуло в глибину. За мить воно вигулькнуло з кулькою в роті та викинуло її на траву. Принцеса схопила свою іграшку й щодуху побігла до замку, навіть не глянувши на маленького рятівника.— Почекай! — квакнуло жабеня. — Візьми мене з собою!Але вона навіть не обернулася.Наступного дня, коли принцеса обідала разом із королем, раптом у коридорі почулися тихі кроки: пліп-плоп, пліп-плоп. Потім у двері постукали, і пролунав знайомий голосок: — Принцесо, найменша, Двері відчини мені. Не забула ти, що вчора Обіцяла біля криниці мені? Принцеса побіліла від страху і мовчки залишилася на місці. Король здивовано подивився на неї:— Дитя моє, що сталося? Чого ти боїшся?— Ой, тату, це противне жабеня, — скривилася принцеса. — Вчора воно дістало мені золоту кульку, і я пообіцяла йому дружбу, але ж я не думала, що воно прийде до палацу!Король суворо сказав:— Якщо ти дала слово, то повинна його дотримати. Відчини двері.Принцеса неохоче виконала наказ. Жабеня застрибало до столу і попросило:— Посади мене поруч із собою.Вона здригнулася, але король наполіг. Тоді жабеня сказало:— Підсунь свою золоту тарілочку ближче, давай їсти разом.Принцесі їжа більше не смакувала, але вона зробила, як просило жабеня. Після вечері воно сказало:— Я стомилося. Віднеси мене у свою кімнату, хочу спати.Принцеса розплакалася – їй було огидно навіть доторкнутися до маленької істоти, але король гнівно сказав:— Ти не маєш права зневажати того, хто допоміг тобі!Принцеса взяла жабеня двома пальцями, віднесла до кімнати й поклала в куток. Але воно підстрибнуло й прошепотіло:— Мені холодно… Підніми мене до себе в ліжко!— Ні! — вигукнула вона.— Якщо ти не зробиш цього, я скажу королю, — нагадало жабеня.Тоді принцеса в розпачі схопила його і з усієї сили кинула об підлогу:— Відчепись від мене, бридке створіння!Але щойно жабеня торкнулося землі, як у кімнаті засяяло світло – і перед принцесою постав гарний юнак з добрими очима.— Дякую тобі, принцесо! — усміхнувся він. — Я був зачарований злою чаклункою, і тільки ти могла мене врятувати.Наступного ранку до палацу під’їхала карета, запряжена вісьмома білими кіньми. Візник, вірний слуга принца, зустрів їх із радістю, бо довгі роки чекав на звільнення свого господаря.Коли вони рушили дорогою, з карети тричі почувся тріск.— Карета ламається! — вигукнув принц. — Ні, мій пане, не карета, Це серце моє скуте болем, Бо довго ти був жабеням, Сидів один у темній криниці. Ось так закінчилася ця казкова історія. А принцеса більше ніколи не давала обіцянок, яких не збиралася виконувати.
Друга подорож Сіндбада
Друга подорож Сіндбада
«- Спокійне, щасливе й одноманітне життя швидко мені надокучило, знову потягло мене в чужі країни. Знову стало вабити мене бурхливе, свавільне море. І ось я накуповую краму, входжу в спілку з торговцями, сідаю на корабель і доручаю себе ласці Милосердного. Їду. Спочатку все було як слід. На островах, які траплялись нам по дорозі, ми дуже вигідно міняли свій крам. Але раз ми спинилися біля зеленого розкішного, але безлюдного острова. Вийшовши на берег, ми розбіглись по острову: одні стали рвати квітки та овочі, другі полягали в холодку під наметами дерев. Я ж, узявши собі сніданок, ліг на березі кришталевого струмочка між двома деревами і непомітно заснув.Хто його знає, чи довго я спав, чи ні, а тільки коли я прокинувся, то нікого з товаришів уже не було на острові. Я кинувся туди, де стояв наш корабель, але його там уже не було – тільки десь на обрії біліли його вітрила. Ще хвилина – і їх не стало. Я остався один на безлюдному острові. Можете уявити, що почував я в ту хвилину. Я кричав, рвав на собі волосся, ридав, як маленька дитина. Картини недавнього безтурботного життя вставали переді мною і шматували душу. Я став докоряти собі, що сам, по своїй волі, пішов назустріч лихові, але каяття нічим не допомогло мені. Одначе треба було заспокоїтись, покластися на Божу ласку і подумати про своє становище. Щоб оглянути місцевість, я заліз на високе дерево. Нічого не було видко на рівному зеленому килимі моря, але десь далеко, на самому острові, щось біліло. Я зліз з дерева, взяв з собою сніданок і пішов до білої плями. Виявилось, що це була величезна куля, рівна, наче виточена. Як мені не хотілося злізти на неї, але я не міг.Було ще ясно, коли сонце починало заходити, але враз насунулась хмара і стало темно.Я глянув угору. І як я можу переказати весь свій жах, коли я угледів, що прямо на мене летить не хмара, а якийсь величезний птах. Тут я згадав оповідання старих моряків про дивовижного птаха роха, і мені стало ясно, що ця куля – не що інше, як яйце роха. На щастя, рох мене не помітив і сів, як квочка на яйце. Я сидів, притулившись до шкаралупини, і дивився на рохову ногу, товстішу від столітнього дуба. Спочатку я був ні живий ні мертвий, але думка, що коли я і останусь жити на острові, то неминуче згину, надала мені такої сміливості, що я зважився на щось божевільне. Розмотавши свою чалму, я перев’язав себе поперек тіла і прив’язав кінці до ноги роха.Я сподівався, що коли рох полетить, то підніме і мене з собою і, не помічаючи ваги, понесе мене з острова кудись між люде. Як гадав я, так і сталося. Вранці рох полетів і підняв мене так високо, що я майже не бачив землі. Через деякий час він спинився і стрілою спустився на землю. Я швидко одв’язав себе, а рох схопив дзьобом велику гадюку і в ту ж хвилину знявся з нею під хмари. Я легко зітхнув і став озиратися навкруги.Ледве я не крикнув від одчаю: я був у глибокій долині, серед таких високих і крутих гір, на які зійти можна було тільки яким-небудь дивом. Моє становище було гірше попереднього. Але найстрашніше було те, що скрізь між каменями сичали гадюки. Боячись свого злого ворога – роха, вони не насмілювалися виходити вдень із своїх печер. Тому я більш-менш спокійно міг гуляти по долині, і незабаром я помітив, що іду по блискучих каміннях. Це були перли.Але тепер вони не мали для мене ніякої ціни. Я думав тільки про те, де б я міг переночувати. Нарешті я поліз у порожню нору. Приваливши вилазку каменем, я з’їв останнє, що у мене залишилося з корабля.Одначе заснути і відпочити мені не довелось.Як тільки стемніло, гадюки почали вилазити із своїх печер, і я полотнів від жаху, коли чув біля самих дверей у мій притулок їхнє сичання і бачив крізь маленьку щілину, як блискають і дивляться на мене їхні очі.Удосвіта гадюки знову розлізлися по своїх норах, і я став знову ходити по долині, шукаючи виходу і не звертаючи ніякої уваги на перли. Стомлений безсонною ніччю, я сів відпочити і непомітно заснув. Аж враз біля мене щось падає. Я прокидаюсь і бачу шматок сирого м’яса. За ним – другий, третій. Спочатку я не міг зрозуміти, звідки вони беруться, але знову я згадав оповідання старих моряків і догадався, в чім річ. Цю долину знало багато купців-промисловців, але спуститися в неї не було ніякої можливості, от вони і пішли на хитрощі. Стали вони кидати величезні шматки м’яса, до яких прилипали перли. Орли, угледівши з-під хмар здобич, падали в долину і, схопивши м’ясо, несли його своїм орленятам у гнізда. Тоді промисловці кидались до гнізд, одганяли орлів і забирали перли. Раніше я не вірив усім цим оповіданням, що скидались більше на байки, але тепер я впевнився, що це була чиста правда. І в той же мент у мене майнула думка використати для себе це з’явище.Я також чув, що тутешні орли значно більші і дужчі від наших. Тому я прив’язав себе до кинутого шматка м’яса, сподіваючись, що орел винесе мене на гору.Загадано – зроблено. Насамперед я набрав найкращих і найбільших перлів, положив їх у подорожню торбину і прив’язав її до пояса, потім обернув собі спину великим шматком м’яса і, обмотавшись чалмою, ліг на землю.Ждати довелося не довго. Незабаром прилетів величезний орел, схопив мій шматок м’яса і понісся на верхогір’я до свого гнізда. Прибігли торговці, стали кричати і прогнали орла. Я скинув із себе м’ясо і став на ноги. Дивуванню торговців не було краю, але власник свого гнізда (треба сказати, що промисловці ділять між собою гнізда), очевидно, прийнявши мене за злодія, накинувся на мене з лайкою. Однак я не дав йому довго кричати і заспокоїв його:– Вислухайте мене попереду і тоді впевнитесь, що я не маю ніякої потреби обкрадати ваші гнізда. Я сам був у долині і набрав таких перлів, яких, мабуть, вам ще ніколи не доводилось бачити.Справді, коли я розв’язав свою торбину і показав їм свої перли, вони широко розкрили очі від здивування. Але вони ще більше здивувались, коли я розказав їм, як попав у долину і вилетів з неї.Дивували їх моя дотепність і відвага. Після цього вони запросили мене до себе на сніданок.Щоб подякувати і віднагородити того промисловця, чиїм шматком м’яса я скористався в долині, я дав йому декілька перлів, але він вибрав собі тільки один (та й то не найбільший). Коли став я його просити взяти ще кілька перлів, він відповів:– Дякую, мені більше не треба. Одного цього камінчика цілком досить для того, щоб я спокійно дожив свого віку і кинув свою промисловість, повну такої небезпеки.Через декілька днів торговці рушили в дорогу, і я, звичайно, з ними. Ми побували ще на багатьох островах і в деяких країнах. Я продав свої перли і взяв за них великі гроші. Я не буду спинятись на менш значних пригодах, бо найцікавішу з них ви уже знаєте. Нарешті ми прибули в Бальсору, а звідти я негайно вернувся в Багдад. Побачившись зі своїми рідними і друзями, я велику частину привезених грошей роздав убогим і знову зажив спокійним, щасливим життям».Так закінчив Сіндбад своє оповідання. Після цього гості ще деякий час погуляли, а коли стали прощатись і виходити, Сіндбад покликав носильщика і, давши йому сто цехінів, запросив його разом з іншими прийти на другий день і послухати оповідання про третю подорож.Переклад: О. Олесь
Синя Борода
Синя Борода
Колись жив дуже багатий чоловік. У нього були чудові замки й палаци, безліч слуг, золотий і срібний посуд, рідкісні килими, визолочені карети і прекрасні коні. Але, на жаль, чоловік мав синю бороду, через що був таким потворним і страшним, що жодна жінка або дівчина не могла залишитися поруч із ним — всі вони втекали від страху. Чоловіка того називали Синя Борода. У його сусідки було дві дочки, такі красуні, що побачивши їх, Синя Борода одразу попросив у матері згоди на шлюб з однією з сестер. Проте жодна з дівчат не наважилася вийти за чоловіка з синьою бородою.У його сусідки було дві дочки, такі прекрасні, що, побачивши їх, Синя Борода одразу попросив у матері дозволу на шлюб з однією з сестер. Проте жодна з них не могла наважитися вийти за чоловіка з синьою бородою.Сестри боялися його ще й тому, що він уже кілька разів одружувався, але ніхто не міг сказати, куди зникали всі його попередні дружини.Щоб краще познайомитися з молодими сусідками, Синя Борода вирішив повезти їх разом з матір’ю, подругами та кількома знайомими в віддалений замок, де вони весело проводили час цілий тиждень. Вони постійно розважалися, їздили на прогулянки, на полювання, рибалили, а ночами, забувши про сон, танцювали і бенкетували до ранку.Синя Борода весело жартував, танцював разом з гостями і був дуже привітним. Через кілька днів менша сестра почала думати, що його синя борода не така вже й страшна, а він, можливо, й справді пристойний чоловік. Наприкінці тижня вона погодилася вийти за нього.Коли вони повернулися додому, одразу ж влаштували пишне весілля, а Синя Борода повіз меншу сестру в свій розкішний палац.Минув перший місяць їхнього подружнього життя, і чоловік повідомив дружині, що йому потрібно поїхати на кілька тижнів у справах. Він ніжно попрощався, попросив її не сумувати за ним і порадив поїхати з подругами в заміський замок, робити все, що забажає.– Ось, – казав він, – ключі від двох великих покоїв з меблями, ось ключі від шаф з срібним і золотим посудом, ось ключі від моїх скринь з золотом і сріблом, а також від шухляд з самоцвітами. Ось ключ, що відкриває всі двері замку. А цей маленький ключик – від комірчини в кінці темної галереї на нижньому поверсі. Ви можете відмикати всі двері й ходити, куди вам хочеться, але в ту комірчину я забороняю вам заходити. Якщо ви її відкриєте, чекайте на мій гнів.Молода жінка обіцяла чоловікові виконати всі його накази.Синя Борода обійняв її на прощання, сів у карету і поїхав.Як тільки ворота замку зачинилися за ним, сусідки та подруги молодої жінки не стали чекати, поки їх запросять. Вони не могли дочекатися, щоб побачити багатства своєї подруги, а поки її чоловік був вдома, вони боялися наближатися через його синю бороду.Приїхавши в замок, гості почали обходити зали, покої і комірчини з одягом і коштовностями. Кожна кімната здавалась багатшою і красивішою за попередню. Піднявшись на другий поверх, де стояли старовинні меблі, вони захоплювались чудовими килимами, ліжками, шафами, маленькими столиками, великими столами та дзеркалами в срібних, кришталевих і позолочених рамах. У цих дзеркалах можна було побачити себе з ніг до голови, а рами були настільки гарні, що ніде й ні в кого не було таких.Сусідки захоплювались удачею своєї подруги і всі, як одна, заздрили їй.Але молода жінка не звертала уваги на багатства – її охопила така цікавість, що вона не могла дочекатися і вирішила відкрити маленьку комірчину на нижньому поверсі.Її цікавість підштовхувала її, і, забувши про все на світі, вона поспішила вниз через таємні сходи, так швидко, що мало не впала в темному коридорі. Біля дверей комірчини вона згадала про заборону Синьої Бороди і зупинилася. Мить вагань, чи не потягне це за собою важке покарання, але спокуса була занадто сильною. Вона не змогла втриматися, взяла маленький ключик і, тримаючись за нього тремтячими руками, відчинила двері.Спочатку нічого не було видно – віконниці були зачинені. Але, придивившись, молода жінка побачила, що підлога в комірчині була залита кров’ю, а на стінах висіли тіла кількох жінок. Це були колишні дружини Синьої Бороди, яких він убив одну за одною. Жінка ледве не зомліла від жаху, і ключ, який вона негайно витягла з замка, випав у неї з рук. Відновивши свідомість, вона підняла його, закрила двері і, бліда як смерть, повернулася нагору, щоб хоч трохи заспокоїтися.Але тут вона помітила, що ключ забруднений кров’ю. Вона намагалася витерти його хусткою, але пляма не зникала. Чистила його піском, терла цеглою і навіть шкребла ножем, але кров не стиралася. Ключ був зачарований, і щоразу, як вона витирала одну сторону, кров з’являлася на іншій.Того ж вечора Синя Борода несподівано повернувся додому. Виявилося, що в дорозі він отримав листа, в якому повідомлялося, що його справу вирішено, і він міг спокійно повертатися додому.Вранці Синя Борода попросив дружину повернути йому ключі. Вона віддала їх, але її руки так тремтіли, що було очевидно, чому вона хвилюється.Синя Борода, звісно, все зрозумів.— А чому це, — запитав він, — тут немає маленького ключа від нижньої комірчини?— Мабуть, я залишила його на столі, — відповіла бідолашна жінка.— Дуже прошу вас, — сказав Синя Борода, — негайно віддайте мені цей ключ.Як би вона не опиралася, все одно молода жінка змушена була принести ключ.Подивившись на нього, Синя Борода суворо спитав у переляканої дружини:— Чому цей ключ у крові?— Не знаю, — відповіла вона, посивівши від жаху.— Не знаєте? — повторив Синя Борода з загрозою в голосі. — Але я добре знаю. Попри мою заборону, вам так захотілося заглянути в ту комірчину? Добре, я дам вам можливість зайти туди знову — і назавжди. Для вас знайдеться місце серед тих жінок, яких ви там бачили.З плачем і благаннями вона впала до його ніг, каючись у своїй неслухняності.Вона була такою гарною і такою розгубленою, що навіть кам’яна скеля, мабуть, пом’якшилася б. Але серце Синьої Бороди було твердішим за скелю.— Ви помрете, — сказав він суворо. — І негайно. Ви зрозуміли мене? Негайно!— Якщо я маю обов’язково померти, — відповіла нещасна жінка, дивлячись на нього очима, повними сліз, — то дайте мені хоча б час, щоб попрощатися з сестрою.— Даю вам чверть години, — відповів Синя Борода. — І жодної миті більше.Молода жінка поспішила до себе в кімнату, покликала сестру й сказала:— Сестро моя Анно! Піднімися, будь ласка, на вежу і подивися, чи не їдуть наші брати — вони обіцяли сьогодні навідати мене. Якщо побачиш їх, подай знак, щоб вони поспішили. Благаю тебе, зроби це для мене!Сестра Анна піднялася на вежу, а нещасна жінка продовжувала запитувати її:— Анно, сестро моя Анно! Не бачиш, що ніхто не їде? Дивись пильніше, люба моя Анно!Сестра Анна відповіла: — Я бачу лише, як сонце сідає і вітер хитає траву. Більше нічого не бачу.Тим часом Синя Борода, схопивши великий ніж, загорлав страшним голосом:— Ідіть швидше, а то я сам піднімуся нагору!— Ще хвилинку, будь ласка, — попросила його дружина, а потім тихо спитала: — Анно, сестро моя, не бачиш, щоб хтось їхав?Сестра Анна відповіла:— Я бачу лише, як сонце сідає і вітер хитає траву. Більше нічого не бачу.— Та йдіть швидше! — знову заволав Синя Борода. — А то я сам піднімуся нагору!— Йду… — з розпачем сказала жінка. І знову, вже не вірячи в щасливий випадок, спитала: — Анно, сестро моя, не бачиш, щоб хтось їхав?— Я бачу, — відповіла сестра Анна, — курище, що сунеться аж ген з того боку…— Це брати?— На жаль, ні, сестро. Це лише отара овець… Мені так жаль…— То що ж, підете ви нарешті? — розлючено вигукнув Синя Борода знизу.— Ще одну хвилинку, будь ласка, — благально сказала дружина. І потім, вже з розпачем, гукнула: — Анно, сестро моя люба, не бачиш, щоб хтось їхав? Подивись пильніше!— Я бачу, — відповіла сестра, — двох рицарів, що їдуть ген з того боку, але вони ще дуже далеко… Чуєш, сестро? Це наші брати! Я подаю їм знак, щоб вони поспішали.Та в цей момент Синя Борода загорлав і затупав ногами так, що весь будинок затрясся.Бідолашна жінка змушена була спуститися вниз і з плачем кинулася чоловікові до ніг.— Ніякі сльози вам тепер не допоможуть, — холодно сказав Синя Борода. — Ви помрете.І, схопивши її за косу однією рукою, він підняв ніж іншою. Нещасна подивилася на нього очима, сповненими сліз, і благала дати їй ще хоч мить, щоб підготуватися до смерті. Але все було марно. Синя Борода був невблаганний.— Ні, ні! — загорлав він у відповідь.Ще мить — і він замахнувся ножем. Та раптом ззовні долинув такий гучний грюкіт у двері, що…Синя Борода мимоволі зупинився й розгублено озирнувся навколо.Тим часом двері різко відчинились, і двоє рицарів зі шпагами в руках вбігли до кімнати. Синя Борода впізнав братів своєї дружини й кинувся тікати, але вони були швидші. Вони наздогнали його ще до того, як він встиг добігти до ганку.Проколений їхніми шпагами, Синя Борода впав, мертвий.Брати допомогли бідолашній сестрі підвестися, обняли її й поцілували, а вона від щирого серця подякувала їм за порятунок.Незабаром брати перебралися до замку Синьої Бороди й оселилися там, не згадуючи про його колишнього хазяїна.
Третя подорож Сіндбада
Третя подорож Сіндбада
На другий день гості завітали. Прибув і носильщик, який вже почав забувати про недавні труднощі.Після обіду Сіндбад заговорив:«Серед бенкетів та розваг я швидко забув про ті страшні пригоди, що були раніше. А розкішне, ситне життя почало набридати. Я був молодий, сповнений сил, і прагнув чогось більшого. І ось, я знову вирушив у подорож: взяв з собою друзів-торговців, накупив товарів і сів на корабель, що вирушав із Бальсори.Ми довго подорожували, відчуваючи себе щасливими, зупинялися в різних країнах і вигідно продавали свої товари.Але ось якось, посеред моря, нас застала буря. Кілька днів корабель не переставав гойдатися на хвилях, і, зрештою, нас віднесло до невідомого острова. Ми раділи, що вціліли, але капітан швидко зіпсував наше піднесення:– О, наша доля! – крикнув він. – Ми думали, що уникли біди, але на цьому острові нас чекає ще більша небезпека. Тут живуть дикі люди, з ніг до голови вкриті вовною. Хоч вони й не високі, але їх сила така, що навіть подумати про боротьбу з ними — безумство. Обережно! Не порушуйте їхній спокій, бо якщо пораните чи вб’єте когось з них, нам не вдасться уникнути загибелі».На наше горе, слова капітана справдилися раніше, ніж ми сподівалися. Не встигли ми опам’ятатись, як на берег висипала тьма-тьмуща поганих-препоганих істот, подібних до людей, але покритих густою рудою вовною. Вони стрибнули в воду, приплили до корабля і стали з усіх боків лізти на палубу швидше, ніж лазять мавпи. Ці страховища щось кричали, очевидно, говорили до нас, але ми не могли зрозуміти їхньої мови і стояли, тремтячи від жаху. Коли вони стали обрубувати якорного ланцюга і знімати вітрила, ніхто з нас навіть не поворухнувся. Карлики ж, заволодівши кораблем, одвезли нас на другий острів і там висадили на берег, а самі поплили далі назад. З похиленими головами пішли по острову, зриваючи по дорозі траву, бо всі ми були голодні.Незабаром ми підійшли до величезного будинку з високою брамою із чорного дерева. Ми ввійшли на подвір’я, а відтіль – у якесь велике помешкання, де з одного боку валялись купи людських кісток, а з другого – довгі палки для підсмажування м’яса. Ми ледве не збожеволіли від жаху: ноги у нас трусились, і ми, повні відчаю, попадали на підлогу. Так пролежали ми досить довго, безсилі що-небудь зробити, дати собі яку-небудь пораду. Уже смеркало, як раптом розчинилися двері і в нашу кімнату ввійшов велетень, високий, як пальма, весь чорний, з єдиним оком на лобі, червоним і вогняним, як жар. Із рота в його стирчали два довгих, гострих передніх зуби, нижня губа одвисла і торкалася грудей. Довгі слонові вуха теліпалися по плечах, а пазурі на величезних руках були загострені і зігнуті, як у яструба. Угледівши таке страховище, ми зовсім втратили розум, а воно сиділо перед нами і оглядало нас своїм голодним оком. Потім велетень простяг руку, підняв мене за шкіру і став вертіти на всі боки, як м’ясник, що оглядає ягня. Але, очевидно, я здався йому занадто худим, і він кинув мене набік, а сам узявся оглядати так само інших.Нарешті він спинився на капітані, як на самому ситому та гладкому із нас. Злапавши палкою його, як горобця, в свою руку, він проткнув його наскрізь і став пекти капітана над огнем.Коли страва була спечена, він повечеряв з великою охотою, потім розлігся на підлозі і незабаром заснув. Хропів він як розлютований грім, і цілу ніч ми не могли стулити очей.Вранці велетень встав і, не звертаючи на нас ніякої уваги, кудись пішов з дому, а ми дали волю своєму відчаю. Здавалося, плачу та голосінню не буде краю. Нарешті, виплакавши всі сльози, ми стали радитись, як би нам вийти з цього страшного становища, але ніхто не міг дати путньої поради. Про те, що можна було б спільними силами напасти на велетня й убити його, ніхто навіть не заїкнувся: перелякані, ми не могли навіть про це подумати.Заспокоївшись трохи, ми розсипались по острову, щоб чим-небудь наїстися, а ввечері, не знайшовши ніякого притулку, ми мусили знов вернутися в оселю людоїда.Незабаром прийшов і сам господар. Він вибрав ще одного із товаришів, повечеряв і знову ліг спати, і спав до самого світу. Вставши, він знову пішов і кинув нас без жодного догляду. Але це мало нас тішило: ми добре знали, що нам нікуди тікати і що нас усіх до одного жде однакова доля. Горе наше було таке велике, що дехто пропонував кинутись у море, знаходячи, що ця смерть все-таки приємніша від першої. Але проти цього повстав один з товаришів: він нагадав, що віра забороняє людині накладати на себе руки, і радив вигадати який-небудь інший засіб позбавитись зубів людоїда. Тут у мене майнула думка, якою я і поділився з товаришами.– Друзі мої,- сказав я їм.- Чи звернули ви увагу на ті великі дерева, що ростуть на березі? Давайте ми з них поробимо плоти, які оставимо поки на березі, а вночі спробуємо втекти від людоїда. У всякім разі, коли не пощастить дочекатись якого-небудь корабля, краще згинути в морі, ніж у шлунку такого страховища. Тут я докладно розповів про свій задум, який одноголосно був ухвалений, після цього ми взялися за роботу. Поробивши такі плоти, щоб могли витримувати по три чоловіки, ми вернулись до людоїда і знову були свідками страшної смерті одного з своїх товаришів. Але на цей раз ми жорстоко віддячили своєму катові. Ледве він захріп, я та ще десятеро, самих сміливих і прудких людей між нами, взяли по залізній палиці, розпекли їх на огні і всі разом уткнули їх в око душогуба. Можете собі уявити, як він заревів від болю. Він став кидатись на всі боки, ловлячи нас розставленими руками, але ми сиділи спокійно в безпечних місцях. Облапавши всі кутки, він наткнувся на двері і вийшов, ревучи та стогнучи.Нам нічого було баритися, і ми кинулись до своїх плотів. Позаяк крики людоїда стихли, то у нас явилась надія, що ворог наш умер від ран, але вдосвіта ми раптом угледіли трьох однооких велетнів. Двоє нових страховищ вели третього, сліпого, під руки. Ми швидше одіпхнули плоти од берега, але людоїди стали кидати на нас величезними шматками скель і незабаром розбили і потопили всіх нас, крім мене та двох моїх сусід, що встигли відплисти досить далеко од берега. Опинившись серед бурхливого моря, ми знову стали забавкою хвиль. Цілу добу ми боролися з ними, прощаючись з життям, але вітер несподівано пригнав нас до якогось острова, де знайшли ми багато поживних і смачних овочів.Підкріпивши свої сили, ми лягли і заснули. Але ввечері, коли ще не зовсім смеркло, ми раптом почули якесь страшне сичання. Схопившись на ноги, ми угледіли величезну гадюку, що повзла прямо на нас. Ми хотіли тікати, але гадюка кинулася вперед, схопила одного з моїх товаришів, ударила його декілька разів об землю і проковтнула. Ми скористалися цим і стали тікати.Знову відчай огорнув душу.– О Боже! – крикнув я.- Вчора тільки ми ледве спаслись від людоїда і гнівних хвиль, а сьогодні зустрілися з новим лихом!Блукаючи по острову, ми угледіли одне височезне дерево, і ледве стало смеркатись, як полізли на нього. Але це було даремно: гадюка угледіла нас, обвилась круг дерева і, схопивши мого товариша, ударила його об землю і з’їла. Правда, після вечері вона кудись зникла, але я знав, що мене те ж саме чекає на день пізніше. Я подумав: чи не краще було б кинутися в море?.. Але умирати не хотілось, і я став думати, як би остатись жити. Помітивши, що на острові росте багато колючих рослин, я поробив з них в’язанки і високо обгородив ними дерево. Самого себе я теж обв’язав колючками. Як тільки смеркло, гадюка не стала баритись і тихо підлізла до мого дерева, але несподівано укололась і стрибнула назад. Декілька разів вона знову починала підкрадатись, як кішка, але нарешті впевнилась у даремності своєї праці, лягла, згорнулась і цілу ніч лежала на варті, а я сидів ні живий ні мертвий на дереві. Хоча удосвіта вона зникла, але я такий був змучений, що саме життя мені обридло, і я, як божевільний, кинувся до моря, щоб раз назавжди припинити свої страждання. Але доля нарешті зглянулась на мене.У ту хвилину, коли я вже збирався кинутись у воду, на обрії зачорнів корабель. Він наближався до нашого острова, і незабаром можна було помітити на йому людей.Я зірвав з себе шапку і став нею махати, щоб звернути на себе увагу. Мене помітили, з корабля спустили човна і забрали мене. Чи можете ви уявити, який я був щасливий в ту хвилину.Коли я розповів про всі ті пригоди, які трапились зо мною, всі були глибоко вражені, і кожний поспішав висловити мені своє співчуття. Насамперед мене нагодували, а потім капітан подарував мені нове убрання, бо моє було зовсім порване.– Друже мій! У мене єсть на кораблі декілька пакунків з крамом, що належали колись одному небіжчику-торговцю. Я хотів би їх продати тут, а гроші передати його нащадкам. Чи не взявся б ти продати їх? Звичайно, за це я тобі подякую.Я охоче згодився допомогти капітанові.А на палубі між тим таврували крам. Коли дійшла черга до тих пакунків, які доручено було мені попродати, спитали капітана, яке ім’я на них поставити.– Пиши: «Сіндбад-мореход»,- відповів капітан.Я в дивуванні глянув на нього, і тільки тепер, вдивившись в його обличчя, пізнав того самого капітана, який покинув мене на безлюдному острові, коли я легковажно заснув над струменем. За цей час він дуже постарів, та й мене йому було важко пізнати, тим більше, що всі вже вважали мене за небіжчика.– Капітане! – сказав я.- Ти говорив, що цей крам Сіндбада?– Так,- відповів він,- Сіндбад родом із Багдада, і їхав він на моєму кораблі. Я і досі не можу простити собі за необачність. Одного разу він укупі з іншими вийшов з корабля на острів, а коли всі повернулись, я не примітив, що немає Сіндбада, і велів їхати далі. Кинулись ми вже через деякий час, але вітер був настільки дужий, що ми ніяк не могли вернутись назад.– І ви думаєте, що Сіндбад давно уже згинув?– Напевно.– Ану лишень пригляньтесь до мене уважніше! – сказав я.- Чи не розмовляє з вами той самий Сіндбад, якого ви вважаєте за небіжчика?! Я заснув на березі струмка, а коли прокинувся, корабель був уже далеко.Капітан глянув на мене, пізнав і радісно закричав:– Слава тобі, Боже, що ти знімаєш з моєї душі такий гріх! Який я радий, що бачу тебе живим та здоровим! Забери ж свій крам, а ось і гроші за продану частину його.Я прийняв крам, але дещо подарував капітанові замість подяки. Решту я розпродав і купив сандалового дерева, гвоздики, кориці й інших коштовних речей. Вернувшись у Багдад, я продав їх за великі гроші і став ще більш багатим.Звичайно, і цього разу я не забув подякувати Богові і роздати милостиню убогим».Скінчивши своє оповідання, Сіндбад знову дав носильщику сто цехінів і запросив всіх гостей на другий день слухати оповідання про четверту подорож, повну дивовижних пригод.Переклад: О. Олесь
Четверта подорож Сіндбада
Четверта подорож Сіндбада
— Друзі мої, — так почав своє оповідання Сіндбад наступного дня, — недовго я відпочивав після третьої подорожі. Знову мене тягнуло у мандри, знову хотілося нових вражень і пригод. Цього разу я вирішив обрати інший шлях. Замість того, щоб одразу сісти на корабель у Бальсорі, я спочатку вирушив у Персію, відвідав численні провінції, і лише тоді, найнявши корабель, поплив до Індії.Спочатку подорож проходила вдало. Торгівля йшла добре, і я отримував значні прибутки. Але цього разу моєму щастю судилося швидко скінчитися. Одного дня, коли ми перебували далеко від берега, нас застала страшна буря. Щоб уникнути катастрофи, капітан наказав негайно спустити вітрила, але було вже пізно. Скажений вітер розірвав вітрила на клапті, зламав щогли, зірвав кермо, і безпорадний корабель понесло хвилями. Зрештою, він з усього розмаху врізався в підводні скелі й пішов на дно… Більша частина подорожніх потонула, і тільки мені та ще декільком торговцям пощастило вхопитись за корабельні дошки і продержатись на них доти, доки нас не прибили хвилі до якогось острова. Вийшовши на берег, ми сіли відпочити і, стомлені, тут же поснули. На другий день, поснідавши, пішли ми по острову. Через деякий час ми здалеку помітили якісь будівлі. З радісною надією на якусь допомогу ми пішли швидше, але нам назустріч висипала сила якихсь чорних людей. З криком і свистом вони оточили нас з усіх боків і, поділивши, як здобич, повели нас у свої оселі. Я разом із п’ятьма своїми товаришами попали в одну хату. Дикуни посадили нас на долівці, поставили перед нами величезну миску з якоюсь мішанкою із трав і звеліли їсти. Голодні товариші мої кинулись на страву, але я, помітивши, що самі господарі навіть не покуштували мішанки, перехитрував їх і став тільки удавати, що смачно обідаю. Підозріння моє мало під собою певний грунт. Як тільки товариші наїлися трави, з ними сталося щось дивне. Вони почали плести якісь нісенітниці, плигали, співали і, очевидно, ніяк не розуміли свого становища. Незабаром нам подали рисову кашу з кокосовим маслом. Я покуштував, але товариші з’їли все, що було, і після цього їм хотілось їсти ще більше, ніж раніше. Тут тільки я зрозумів, що нас чекає. Я згадав оповідання одного моряка про острів, на якому живуть чорношкірі дикуни. Вони частували своїх бранців попереду травою, щоб позбавити їх розуму, а потім одгодовували на м’ясо і з’їдали. Таке сталося і з моїми товаришами: коли вони поробилися ситі, чорношкірі порізали їх і поїли. Що ж до мене, то я з кожним днем все більше і більше наближався до кістяка. Я був такий худий та блідий, що дикунам гидко було на мене дивитись, і вони дозволили мені, доки я одгодуюсь, вільно гуляти по хутору. Це, власне, і спасло мене від смерті. Одного ранку всі дикуни пішли на полювання, оставивши мене під доглядом якогось чорношкірого дідка. Не довго думаючи, я кинувся тікати. Даремно він кричав, щоб я вернувся. Він був занадто старий, щоб догнати мене, а я знав, що мої кати вернуться додому тільки пізно ввечері. Одбігши на декілька миль від хутора, я ліг між кущами, щоб одпочити. Так я біг цілих сім днів, спочиваючи тільки вночі і годуючись одними кокосовими оріхами, які одночасно давали мені і їжу, і питво. Нарешті на восьмий день передо мною засиніло широке море. По берегу ходили якісь люде, але вже білі, такі, як я. Вони збирали перець, і ця їх невинна робота так підбадьорила мене, що я сміливо пішов до них. Помітивши мене, вони пішли мені назустріч і на арабській мові спитали мене, хто я і відкіля сюди забився. З якою радістю почув я звуки рідної мови! Я, звичайно, розказав їм свою пригоду, і вони вислухали мене з повним співчуттям. Я жив з ними весь час, доки збирали вони перець, а потім поїхав разом з ними на їх острів. Незабаром вони повели мене до султана. Добрий і привітний султан прийняв мене дуже прихильно і сердечно. Дякуючи прихильності султана і його друзів, мені жилося на острові дуже гарно, я ні в чому не нуждався і нарешті міг відпочити від пережитого горя і лиха. Приглядаючись до звичаїв цієї країни, я помітив, що ніхто не їздив верхи на сідлі або з уздечкою. Це так мене здивувало, що я насмілився спитати – чому вони не вживають таких корисних речей, як сідло або уздечка. – Та я вперше од тебе і чую про якесь сідло чи уздечку,- відповіли мені. Тоді, розшукавши теслю, я велів йому під моїм доглядом витесати з дерева сідло, сам власноручно оббив його шкурою, набитою вовною, і оздобив його золотом. Уздечку я змайстрував сам. Сів султан на осідланого коня, довго їздив на ньому і не міг наїздитись і нахвалитись моєю вигадкою. З усіх боків мене стали просити, щоб я зробив і для інших те ж саме. Я згодився, і мені в подяку було подаровано декілька дуже коштовних речей. Взагалі, до мене відносилися з такою пошаною, що незабаром султан зробив мене першою особою при собі. Одного разу він покликав мене і сказав: – Слухай, Сіндбаде, у мене до тебе прохання: коли ти цінуєш мою прихильність до тебе, то ти виконаєш його. – Вели, царю,- відповів я.- Твоя воля для мене – закон. Тоді султан пояснив, що хоче одружити мене в надії, що це конче прив’яже мене до нової батьківщини. Звичайно, я не міг йому відмовити, і султан сам обрав мені молоду – гарну і вродливу дівчину. Жилось мені з нею щасливо, але я не переставав нудьгувати за рідним краєм. Я тільки і думав про те, як би втекти в свій Багдад. Особливо мені хотілось виїхати звідси після того, як я узнав про один тутешній звичай, який вразив мене своєю жорстокістю. У мого приятеля сусіда вмерла дружина. Я пішов навідатись і розважити його смуток. – Благослови тебе, Боже,- привітав я його, розчиняючи двері.- Хай пошле він тобі довгий вік та здоров’я! – Даремне твоє побажання,- зітхнув він,- мені лишається жити не більше, як декілька годин. – Бог з тобою,- крикнув я, подумавши що він з розпачу хоче накласти на себе руки.- Позбавляти себе життя – це найтяжчий гріх. Знай, що й лихо, як радість, минає. Розвіється твоя журба, і ти будеш ще довго жити повним життям. – Ох,- зітхнув сусіда,- я бачу, що ти не знаєш нашого звичаю. Коли вмирає чоловік, то жінка мусить іти за ним живою в могилу, а коли жінка раніше вмирає, то чоловіка ховають укупі з нею. Так ведеться у нас споконвіку, і я мушу коритись спільній долі. Поки він розказував мені про цей нелюдський звичай, у хату ввійшли родичі небіжчиці. Вони одягли її в краще убрання і поклали в домовину. Аж ось понесли її на кладовище. Попереду ішов чоловік, за ним несли його покійну дружину, а далі йшли родичі й приятелі. Дійшовши до кладовища, одвалили важкий камінь і в печеру спустили труп. Після цього чоловік обняв востаннє родичів і ліг у свою домовину, в яку поставили глечик з водою і сім невеличких хлібів. Домовину спустили в печеру і привалили каменем. Після цього всі стали тихо розходитись. Я не можу вам висловити ні того жаху, ні того обурення, що почував у собі, бачачи цей жорстокий звичай. Незабаром я зустрівся з султаном і не міг не заговорити з ним про це явище. – Ваша величність! – сказав я йому.- Мене глибоко вражає дикий звичай твоєї країни – ховати живих разом з мертвими. Багато бачив я і держав, і народів на своєму віку, але ні в одній державі, ні в одного народу не існує такого нелюдського закону. – Що поробиш, Сіндбаде,- відповів султан.- Це старий споконвічний звичай, і я сам мушу коритись йому разом із своїм народом. Коли султанша умре раніше, мене теж поховають разом з нею. – Але я сподіваюсь, що чужинці, які мешкають у твоїй державі, не підлягають цьому закону? – спитав я непевним голосом. – На цей раз ти помиляєшся, мій друже! – з усмішкою відповів султан, зрозумівши, що я головним чином турбуюсь за власне життя.- Кожний, хто одружився на острові, мусить коритись всім державним законам і звичаям мого народу. Можете собі уявити – з якими почуттями я вернувся додому, з яким жахом з того часу став стежити за здоров’ям своєї дружини. Попирхнеться, закашляє, і у мене волосся підіймається вгору. І сталось незабаром те, чого я так боявся. Жінка моя тяжко занедужала, а через деякий час і вмерла. Розпачу моєму не було кінця-краю. Перебути, пережити всі пригоди, всі лиха, щоб бути похованим живим у могилі!! Я впав у ноги до султана, благаючи його змилуватись надо мною, як над чужинцем; я запевняв, що ніколи в світі не одружився б тут, коли б чув про цей звичай, та мої благання були даремні. Але султанові, очевидно, було мене шкода, і він, щоб хоч трошки утішити мене, звелів поховати мене надзвичайно пишно. Навіть сам з усією своєю старшиною прийшов на кладовище і дивився, як спускали мене в печеру разом з небіжчицею в одній великій домовині, де лежало декілька хлібів і стояв глечик з водою. Я кричав, благав змилуватись надо мною, але зачинили кам’яні двері, і все було скінчено. І ось я опинився серед трупів і смороду. Я навіть чув останні зітхання нещасних, похованих на декілька днів раніше від мене. Невимовний жах здавив моє серце. В розпуці я упав на землю і довго лежав нерухомий, гірко, невтішно плачучи. Чим більше я думав, тим дужче почував весь жах свого становища. Я проклинав свою долю, докоряв самому Богові. Ех, годі, Сіндбаде! Чи не сам ти винен у своєму становищі? Нащо тобі було кидати рідний край, де жилось тобі так, як дай Бог кожному, і гнатись за лихом та пригодами? Нещасний! Краще було б тобі згинути зразу на морі серед бурі, ніж тут умирати такою страшною смертю. Це гірке, даремне каяття тільки дужче шматувало мою душу. Я, наче божевільний, рвав на собі волосся, бився головою об мури, кричав нелюдським криком. І одначе умерти і припинити одразу свої страждання мені не хотілось, і я рвався до життя, як звір на волю, хотів прожити ще хоч декілька днів, і це примусило мене вернутись у домовину, щоб взяти хліба. Так минуло декілька днів. Хліба і води з кожним днем ставало менше, і розвіювались останні надії на життя. Але раз чую – одвалюють камінь і спускають попереду мертву, а за ним живу людину, цього разу жінку. У ту ж хвилину в мене промайнула страшна думка – її убити і забрати хліб, але в часи відчаю людина не володіє собою. Хай Бог не осудить мене за цей гріх, я каявся і каюсь у ньому до цього часу. Слухайте: я схопив велику кістку і з усієї сили вдарив нею по голові нещасної жінки. Убив я її чи тільки оглушив – не знаю. Мені треба було їсти. І я, схопивши в домовині хліб і глечик з водою, побіг у темний куток, повний смороду і трупів. Коли і цей хліб був з’їдений, а вода випита, в печеру спустили ще когось, і я одняв у нього хліб і воду таким же чином. У місті в той час, певно, була якась пошесть, бо щодня ховали, і я міг так-сяк існувати. Але час не стояв на місці, він ішов уперед: скільки його пройшло, не знаю. Аж ось одного разу я стояв, ждучи нової здобичі, коли чую десь неподалеку від мене якесь чудне сопіння. Здивований таким незвичайним звуком, я швидко пішов у той бік, та звуки тікали від мене, але не стихали. Навкруги розливалась чорна пітьма, я спотикався на безліч трупів, але не звертав на це уваги і йшов далі назустріч звукам аж до того часу, доки вони не стихли. В ту ж хвилину передо мною блиснуло тихо сяйво, наче далека зірка на темному небі. Радісна надія ожила в моїй душі. Сяйво то зливалось з мороком, то знову привабливо світило, і незабаром я впевнився, що воно проходило через таку велику дірку в скелі, що я міг вільно пролізти. Від радості я ледве не стратив розуму. З якою насолодою я набирав у груди свіжого, неотруєного смородом морського повітря! Як палко я вітав блискучий день! Ніколи в житті я не молився так щиро, не дякував небу так безмежно за його ласку. Нарешті, заспокоївшись, я уважно оглянув місцевість. Я був під горою, недалеко від берега. Одначе ще раз мені довелось вернутись у печеру за хлібом, а щоб не йти з порожніми руками, я обшукав трупи і позабирав різні дорогоцінні речі. Зв’язавши, я виніс їх на берег. Доля, здається, знову усміхнулася в мій бік. Через декілька день я угледів корабель і став розмахувати чалмою і кричати. З корабля помітили і послали за мною човна. Мені довелось сказати, що два дні тому я був бурею викинутий на берег, але мені пощастило спасти частину свого краму. Мені повірили і взяли з собою. Ми побували на багатьох островах, між іншим на острові Кела, де так багато свинцевої руди, сахарного тростнику і камфори. Нарешті я вернувся в рідний Багдад з такими скарбами, що не знав, куди їх дівати. Як і раніше, я роздав частину їх убогим і на оздобу мечеті, і знову рівними, щасливими хвилями потекли дні за днями». На цьому Сіндбад закінчив оповідання про свою четверту подорож. Гіндбаду знову було подаровано гаманець з грішми і запрошено на другий день прийти і послухати далі.
Химерні бажання
Химерні бажання
Одного разу бідному лісорубові до краю набридла його важка робота – день у день рубати дрова і тягати їх з лісу. Він не раз гнівно нарікав на всіх чарівниць, як злих, так і добрих, за те, що вони байдужі до його долі.Ось стоїть він у лісі, нарубавши в’язку дров, і знову бідкається: скільки років живе у злиднях, а жодне його бажання так і не здійснилося! А бажань у нього було чимало. Наприклад, він би не відмовився стати могутнім принцом і щодня ласувати фазанами з золотих тарілок.Стоїть, бурмоче собі під ніс, почухує потилицю…Раптом навколо все потемніло, ліс захитався від страшного вітру, загуркотів грім – та так голосно, що у лісоруба аж в очах потьмарилося.Раптом спалахнуло яскраве світло. Лісоруб замружився, а коли знову розплющив очі – завмер від переляку. Перед ним стоїть чарівниця – у її руках звиваються осліплюючі блискавки, а в очах палає справжній вогонь.Лісоруб затремтів від жаху, впав на коліна і, не тямлячи себе, почав благати про пощаду. Він запевняв, що нічого йому не треба, що він цілком задоволений своєю долею – тільки б ця страшна гостя залишила його живим.Чарівниця уважно подивилася на нього й мовила:— Не бійся, добрий чоловіче. Я прийшла не для того, щоб нашкодити тобі, а тому, що ти вже добряче набрид своїми безкінечними наріканнями. Ну що ж, нехай буде по-твоєму. Слухай уважно: я дарую тобі можливість загадати три бажання – і всі вони здійсняться.Але раджу добре обміркувати свої слова, перш ніж їх висловлювати.Раптом знову загуркотів грім, блискавки засліпили все навколо, затремтіла земля – і чарівниця зникла.Лише тоді лісоруб оговтався, схопив свою в’язку дров і щодуху кинувся бігти з лісу, ледве відчуваючи власні ноги.«Ого, – подумав він, – тепер я всім покажу, на що здатний!»Прибіг до своєї хатини, кинув в’язку дров на підлогу та радісно гукнув дружині:— Любенька моя Фаншон, хутчіш запалюй грубу! Відтепер ми багаті… Чого це ти роззявила рота?І він розповів їй усе, що сталося.Фаншон аж підстрибувала від радощів – яке щастя привалило!Але, будучи жінкою розсудливою, вона вирішила не поспішати й використати цей дар якнайкраще.— Слухай, Блезе, – мовила вона, – давай не будемо загадувати бажання сьогодні. Перенесемо це на завтра, а поки що гарненько все обдумаємо.— Ну, можна й так, – погодився лісоруб.Сів він біля вогню, відкинувся на стільці, подивився на дружину й пробурмотів:— Аж весело дивитися, як полум’я грається… От би зараз смачненької кров’янки засмажити… Оце б я хотів… Не встиг він договорити, як із кутка щось зашурхотіло. Озирнувся – і ледь не впав зі стільця:Довжелезна ковбаса, мов жива, звивалася по підлозі, за нею, підстрибуючи, котилася сковорода, а сільничка, наче жаба, весело стрибала їм услід. Уся ця компанія прямувала просто до вогнища!Лісоруб із дружиною підскочили зі своїх місць, ошелешено дивлячись то одне на одного, то на це неймовірне дійство.Тут жінка вмить збагнула, що її чоловік, не подумавши, ляпнув перше-ліпше бажання, і ну його картати:— Ах ти, нерозумний! Що ж ти накоїв?! Міг би королем стати, жити в розкошах, скарбами кишені напхати, а ти… ковбаси забажав!Розгнівана до краю, вона заходилася ще дужче кричати та дорікати чоловікові.— Ех… — лісоруб почухав потилицю. — Здається, я таки справді схибив. Але ж у нас ще два бажання…— Два?! — гримнула жінка. — Дожидайся, як рак на горі свисне! Таке щастя в руки пливло, а він…І з новою силою взялася сварити бідолаху.Стоїть лісоруб, слухає дружину. І так уже злість бере, а вона ще голосить, руками перед носом махає.Хотів був навіть побажати, щоб провалилася кудись, але стримався і лише буркнув:— Та не кричи так, Фаншон. Ото вже кара мені з цією клятою ковбасою!А ковбаса тим часом смажиться на сковороді, сама перевертається, сільниця підстрибує й посипає сіллю. А запах — ну просто слинка котиться.— Так тобі й треба, дурню! — не вгавала жінка.— Та замовкни ти, відьмо! — урвав він її роздратовано. А потім, не стримавшись, крикнув:— Бодай би ця ковбаса до твого носа приліпилася!І тільки вимовив ці слова, як ковбаса — гульк! — прямо з вогню вилетіла й прилипла дружині до носа. А сковорода з сільницею враз пострибали назад на полицю.Жінка завила, заметалася по хаті, намагаючись відірвати ковбасу, та де там — ні на крихту не відстає! А що боляче — то ніби ніс сама собі відриває.Лісоруб глянув на неї й зовсім отетерів.Була в нього гарненька, молоденька дружина, а тепер — справжнє чудовисько.Жінка голосить, плаче, гарячі сльози котяться по ковбасі, а сказати нічого не може — бо ковбаса їй заважає.Лісоруб глянув на неї й подумав: “Ще добре, що вона мовчить, а то вже б наслухався її «ласкавих» слів! Але що ж тепер робити? Адже в мене залишилося останнє бажання, і я міг би стати наймогутнішим і найбагатшим королем… Але тоді й вона стане королевою, а чи захоче сидіти на троні з таким ковбасним носом? Ні, краще запитаю в неї саму: що їй більше до душі — бути носатою королевою чи залишитися дружиною лісоруба, але з гарненьким носиком, як раніше?” Поглянув він на жінку, а вона тільки головою замахала — мовляв, не хочу я бути носатою королевою!Бо хоч і знала, що королеву ніхто не смів би осуджувати, та все ж потворою залишатися не хотіла.Тож лісоруб вимовив своє останнє бажання, і ковбаса зникла.Так він нічого й не отримав, та все ж радів, що хоча б гірше не стало.