Казки для дітей 9 років

Джек жив із матір’ю самотою в маленькій хатині з садком перед нею, і єдиним їхнім майном була корова на ім’я Блекі.Одного разу Блекі перестала давати молоко — жодної краплі.— Ось тобі й маєш! — сказала мати. — Якщо Блекі більше не дає молока, ми не можемо її утримувати. Ти мусиш відвести її на ринок, Джеку, і продати за скільки вдасться.Джеку було шкода продавати корову, але він накинув їй на шию мотузку і вирушив у дорогу.Він не пройшов і далеко, як зустрів маленького старого чоловічка з довгою сірою бородою.— Ну що, Джеку, — сказав старий, — куди ведеш Блекі цього чудового ранку?Джек здивувався, що незнайомець знає його ім’я та ім’я корови, але чемно відповів:— Я веду її на ринок, щоб продати.— Аж ніяк не потрібно йти так далеко, — мовив старий. — Я можу купити її в тебе.— А яку ціну ви запропонуєте? — запитав Джек, бо був кмітливим хлопцем.— О, я дам тобі за неї жменю чарівних бобів, — відповів старий.— Ні, ні, — похитав головою Джек. — Це була б чудова угода для вас, але мені потрібні не боби, а хороші срібні гроші за мою корову.— А ти спершу поглянь на ці боби, — сказав старий. Він витягнув із кишені жменю бобів, і Джекові очі загорілися, бо таких бобів він ще ніколи не бачив. Вони були всіх кольорів — червоні, зелені, сині, фіолетові, жовті — і блищали, наче їх відполірували. Але Джек знову похитав головою. Його матері потрібні були срібні монети, а не боби.— Тоді я скажу тобі ще дещо про них, — мовив чоловік. — Такої угоди ти більше ніколи не зустрінеш, бо це чарівні боби. Якщо ти посадиш їх, вони за одну ніч виростуть аж до неба, і ти зможеш вилізти туди та подивитися, що там.Почувши це, Джек змінив свою думку. Він вирішив, що такі боби варті більше, ніж корова. Тож він віддав мотузку від Блекі старому, взяв боби, зав’язав їх у свою хустинку й побіг додому.Його мати здивувалася, що він так швидко повернувся з ринку.— Ну що, продав Блекі? — запитала вона.Так, Джек продав її.— І яку ціну ти за неї отримав?О, гарну ціну!— Але скільки? Двадцять п’ять доларів? Чи двадцять? Або хоча б десять?Джек зробив ще кращу угоду! Він продав корову старому на роздоріжжі за цілу жменю чарівних бобів! І він поспішив розв’язати хустинку й показати їх матері.Але коли вдова почула, що Джек віддав корову за боби, вона мало не заплакала від злості. Їй було байдуже, наскільки вони гарні, а щодо чарівності — вона не збиралася вірити у такі дурниці.Вона дала Джекові такого ляпаса, що в нього аж голова загула, і відправила його спати без вечері, а боби викинула у вікно.Наступного ранку, коли Джек прокинувся, він не зрозумів, що сталося. Уся кімната була наповнена зеленим світлом і тінню, а у вікні не було видно неба — тільки густу зелену стіну.Він зіскочив з ліжка і визирнув у вікно, і тоді побачив, що один із чарівних бобів за ніч пустив коріння і виріс, і виріс, аж поки не сягнув самого неба. Джек нахилився з вікна і подивився вгору, але не зміг побачити вершини стебла. Однак бобове стебло було досить міцним, щоб витримати його вагу, тож він ступив на нього і почав дертися вгору. Він ліз і ліз, поки не опинився вище за дах будинку і вище за верхівки дерев. Він ліз, поки сад унизу став ледь видимим, птахи кружляли навколо нього, а вітер розгойдував стебло. Він ліз так високо, що зрештою дістався країни небес. Але вона не була синьою і порожньою, як здається нам із землі. Це був край із зеленими луками, деревами та струмками, а перед ним пролягала дорога, що вела просто до високого сірого замку.Джек став на дорогу і попрямував до замку.Він не пройшов і далеко, як зустрів прекрасну даму. Вона була феєю, хоча Джек цього не знав.— Куди ти йдеш, Джеку? — запитала вона.— Я йду до он того замку, хочу поглянути на нього, — відповів хлопчик. — Це добре, — сказала фея, — але будь обережний, коли блукатимеш там, бо цей замок належить дуже лютому, багатому та страшному велетню. І ось що я тобі скажу: усі його багатства колись належали твоєму батькові. Велетень їх у нього вкрав, тож якщо ти зможеш щось повернути, це буде справедливо.Джек подякував їй за ці слова і рушив далі.Невдовзі він дійшов до замку. На сходах стояла жінка й підмітала їх. Це була дружина велетня.Щойно вона побачила Джека, її обличчя сповнилося страху.— Що тобі тут потрібно? — вигукнула вона. — Забирайся геть, поки мій чоловік не повернувся додому, бо якщо він тебе знайде, тобі не поздоровиться!— Так, так, я знаю, — сказав Джек, — але я ще не снідав, і вже з ніг падаю від голоду. Дайте мені хоч шматочок хліба, і я піду.Дружина велетня зовсім не хотіла цього робити, але Джек так благав і вмовляв, що зрештою вона дозволила йому зайти до будинку й дала шматочок хліба та сиру.Джек тільки-но сів їсти, як ззовні почувся страшний гуркіт і гучні кроки.— Ой лихо! — вигукнула дружина велетня і зблідла. — Це мій чоловік повертається! Якщо він тебе побачить, то миттю проковтне, а мені ще й дістанеться на горіхи!Джекові це зовсім не сподобалося.— Чи не могли б ви мене сховати? — запитав він.— Ось, залізь у цей мідний казан! — вигукнула жінка, знявши кришку.Вона допомогла Джеку залізти всередину і накрила його кришкою. Вона тільки-но встигла це зробити, як до кімнати грізно ступив велетень.— Фі, фі, фо, фам! Я чую запах англійця! — заревів він.— Живий він чи мертвий, Я зітру його кістки на борошно для хліба!— Які дурниці! — сказала його дружина. — Якби тут хтось був, хіба я не помітила б? Це ворона пролетіла над дахом і впустила кістку в комин, ось що ти відчуваєш.Почувши це, велетень їй повірив. Він сів за стіл і зажадав сніданок.Жінка поставила перед ним трьох цілих засмажених биків і два величезні хліби, кожен розміром із діжку. Велетень проковтнув усе це вмить.— А тепер, жінко, принеси мені мої гаманці з золотом із скарбниці! — сказав він.Дружина велетня вийшла через величезні двері, оббиті цвяхами, а коли повернулася, то принесла два мішки й поставила їх перед велетнем. Велетень розв’язав шнурки, відкрив мішки — і вони були повні золотих монет, що голосно дзвеніли.Він сів і почав їх рахувати. Порахувавши всі монети, знову склав їх у мішки, витягнув ноги перед собою і заснув так міцно, що аж балки затремтіли від його хропіння.Дружина велетня трохи поралась по господарству, а потім вийшла до іншої кімнати. Джек дочекався, поки переконався, що вона пішла, тихенько відсунув кришку казана й вибрався назовні. Він підкрався до столу, схопив мішки з грошима і кинувся навтьоки. Ні велетень, ні його дружина нічого не помітили, поки Джек не спустився по бобовому стеблу додому.Коли мати побачила мішки з золотом, вона не могла повірити своїм очам.— Це було багатство твого батька, — сказала вона. — Але його вкрали, і я вже ніколи не сподівалася його побачити.Відтоді Джек із матір’ю жили в достатку: мали вдосталь їжі, гарний одяг і все, що бажали. Але вони не були жадібними й ділилися своїм добром із сусідами.Минув час, і золото майже закінчилося.— Я знову піднімуся по бобовому стеблу, — вирішив Джек, — і подивлюся, що ще є в замку велетня.Він знову почав дертися вгору. Ліз і ліз, поки не дістався країни велетня. Перед ним простягалася дорога до замку. Джек швидко рушив уперед і, не побачивши нікого біля входу, відчинив двері й зайшов усередину.Там дружина велетня саме чистила горщики та сковорідки. Побачивши Джека, вона мало не впустила сковорідку.— Ти знову тут?!— Так, я знову тут, — відповів Джек.— Ох, краще б ти був десь в іншому місці! — вигукнула вона. — Після твого останнього візиту в нас зникли мішки з грошима, і я підозрюю, що це твоя справа.— Ой-ой! Як ти можеш таке подумати? — удавано здивувався Джек.— Ну, йди вже звідси, — похмуро сказала дружина велетня. — Не хочу бачити тут більше ніяких чужинців.Так, Джек піде, але спершу… чи не дасть вона йому хоч шматочок сніданку?Ні, дружина велетня була категорична — ніякого сніданку.Але Джек не збирався так просто здаватися. Він говорив, благав, сперечався, і саме в цей момент вони почули, як велетень увійшов у будинок.Дружина велетня страшенно злякалася.— Ох, якщо він тебе знайде, мені не минути лиха! — вигукнула вона. — Швидше, ховайся в казан!Джек миттю пірнув у мідний казан, і жінка накрила його кришкою.Наступної миті до кімнати ввалився велетень.— Фі, фа, фо, фам! — загорлав він. — Відчуваю запах англійця! Живий він чи мертвий, Я змелю його кістки на хліб!— Дурниці, — сказала його дружина. — Тобі завжди ввижається щось. Сідай краще за стіл і їж сніданок. Ворон пролетів над дахом і впустив кістку у вогонь — ось що ти відчув.Велетень трохи понюхав, а потім, все ще бурмочучи, сів за стіл і почав їсти. Коли він закінчив, він сказав:— Тепер, жінко, принеси мені мою маленьку червону курочку з кімнати скарбів.Жінка пішла до кімнати скарбів і скоро повернулася з маленькою червоною курочкою в передпліччі. Вона поставила її на стіл перед велетнем. Велетень розплився в усмішці, показавши всі свої зуби.— Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — сказав велетень.Як тільки він це сказав, курочка знесла яйце чистого золота. — Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — повторив велетень. І курочка знесла ще одне яйце.— Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — сказав велетень. І курочка знесла третє яйце.— Ось, — сказав велетень, — цього вистачить на сьогодні. Тепер, жінко, віднеси її назад до кімнати скарбів.Жінка взяла курочку й понесла її назад до кімнати скарбів, але коли вона повернулася до кухні, забула зачинити двері кімнати скарбів.Тим часом велетень розкинув ноги і ліг спати, почавши хропіти так, що стіни тремтіли.Жінка зайнялася роботою на кухні, а через деякий час, коли вона не дивилася, Джек вибрався з казана. Він прокрався до дверей кімнати скарбів і тихо проскочив через них. Ось і маленька червона курочка, яка зручно сиділа на золотому гнізді.Джек схопив її під руку, і курочка не видала жодного звуку. Потім він тихо повернувся через кухню, вийшов через двері й побіг дорогою, а дружина велетня навіть не помітила його.Але як тільки Джек наблизився до бобового стебла, курочка почала кукурікати. Це розбудило велетня.— Жінко, жінко! — заревів він. — Хтось краде мою маленьку червону курочку!Він вибіг з замку і почав оглядатися, але не побачив нікого, бо Джек вже був наполовину вниз по бобовому стеблу.З того часу Джек і його мати ніколи не знали нужди, адже коли Джек хотів грошей, йому достатньо було сказати:— Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — і курочка завжди несла золоте яйце.Але Джек не був задоволений. Він хотів подивитися, що ще є в замку велетня. Тому одного дня, не сказавши жодного слова матері, він знову піднявся по бобовому стеблу й поспішив дорогою до замку велетня. Він не хотів зустрічати дружину велетня, бо думав, що, можливо, вона здогадалася, що це саме він забрав курочку велетня, мішки з золотими монетами, а насправді так і було, і більше того — вона розповіла велетню про це.Джек обережно підійшов до замку і не побачив нікого. Він трохи відчинив двері замку і заглянув всередину, але все одно нікого не побачив. Він відкрив двері ще трохи ширше, і тоді побіг у кухню, де сховався в великій печі.Він тільки-но встиг це зробити, як в кімнату увійшла дружина велетня.— Пфу! — сказала вона. — Який протяг! — і зачинила двері. Потім вона поставила сніданок велетня на стіл і все говорила сама з собою: — Мабуть, двері були відчинені, коли я виходила. Я точно їх зачиняла.Через кілька хвилин велетень увійшов, гучно крокуючи. Як тільки він увійшов до кімнати, то почав ричати:— Фі, фі, фо, фум! Я чую запах крові англійця; Буде він живий чи мертвий, Я перемелю його кістки на свій хліб!— Що? Що? — вигукнула його дружина. — Я ж тільки що знайшла двері відчиненими. Чи не вважаєш, що цей неприємний хлопець знову в домі?— Якщо він тут, я швидко з ним покінчу, — відповів велетень.Дружина велетня побігла до мідного казана, підняла кришку і заглянула всередину, але нікого не побачила. Тоді вони з велетнем почали шукати. Вони подивилися в шафах, за дверима і в кожному куточку, але навіть не подумали заглянути в піч.— Мабуть, його тут і немає, — сказала жінка. — Якби він був, ми б його знайшли. Значить, ти чуєш щось інше.Тоді велетень сів і почав їсти сніданок, але під час їжі бурмотів і нарікав.Коли велетень закінчив їсти, він сказав:— Дружино, принеси мою золоту арфу, хай вона заспіває для мене.Його дружина пішла в скарбницю і повернулася з золотою арфою. Вона поставила її на стіл перед велетнем, і арфа одразу почала грати. Музика була така красива, що серце розтаювало від слухання. Дружина велетня теж сіла слухати, і незабаром музика їх обох занурила в сон. Тоді Джек вийшов з печі, схопив арфу і втік з нею.Зразу ж арфа почала кликати:— Господарю! господарю! Допоможіть! Хтось забирає мене!Велетень прокинувся і оглянувся навколо. Коли він помітив, що арфи немає, то загрімів, як розлючений бик. Він вибіг до дверей, і вже побачив Джека, який був майже на середині дороги.— Стій! Стій! — закричав велетень, але Джек не мав наміру зупинятися. Він біг, поки не досяг бобового стебла, а потім почав спускатися по ньому якнайшвидше, тримаючи арфу.Велетень побіг за ним, і коли він дістався до бобового стебла, подивився вниз і побачив Джека, що був далеко внизу. Велетень не звик лазити, не знав, чи варто слідувати за ним. Та арфа знову закричала:— Допоможіть, господарю, допоможіть!Велетень більше не вагався. Він схопився за бобове стебло і почав спускатися.Тим часом Джек уже досяг землі.— Швидко! Швидко, матусю! — закричав він. — Принеси сокиру!Мати побігла з сокирою. Вона не знала, для чого він її хоче, але бачила, що він у поспіху.Джек схопив сокиру і почав рубати бобове стебло. Велетень згори відчув, як стебло здригнулося.— Почекай! Почекай трохи! — крикнув він. — Я хочу поговорити з тобою!Але до того, як він зміг сказати більше, стебло було перерубано і впало з гучним тріском, а разом з ним упав і велетень, що стало його кінцем.З того часу Джек і його мати жили в мирі та достатку.

Колись був король, який мав трьох синів, і він любив їх усіх так ніжно, що кожен з них був для нього дорожчий за інших. Він любив їх усіх настільки сильно, що не міг вирішити, кому залишити своє королівство. Він довго думав і, зрештою, покликав свого мудрого старого радника і запитав його поради.“Ваше Величносте,” сказав радник, “ви любите всіх трьох принців однаково, тому моя порада — залишити королівство тому, хто любить вас найбільше.”“Але я не знаю, хто з них любить мене найбільше,” відповів король.“Тоді поставте їм три завдання. Той, хто найкраще їх виконає і найбільше постарається вас потішити — той і буде тим, хто найбільше вас любить.”Ця порада сподобалась королю, і він покликав своїх трьох синів, щоб повідомити їм, що вирішив зробити. “Я маю велике бажання, — сказав він, — щоб у мене був маленький песик, що буде мене розважати. Я дам вам рік часу, щоб знайти для мене найменшого і найгарнішого песика в світі. Той з вас, хто принесе мені такого песика, отримає одну третину мого королівства.”Як тільки сини почули це, вони з радістю вирушили на пошуки такого песика. Два старші брати були впевнені, що хтось із них обов’язково знайде його, бо вони не дуже оцінювали молодшого брата. Кожен з них поїхав у велике місто і звернувся до кращих розвідників собак там. Старший син купив маленького білого песика, не більшего за кошеня, дуже гарного та грайливого. Другий син купив червоного песика, настільки маленького, що він міг би поміститися в долоні. Кожен був задоволений своїм вибором і поїхав додому, більше не шукаючи.Король був дуже задоволений собаками, яких принесли сини, і вони попросили його негайно вирішити, хто з них заслуговує на королівство, але король не захотів цього робити. “Ні, ні,” сказав він, “ми повинні почекати, поки ваш брат не повернеться. Він навряд чи знайде ще одного такого красивого песика, але все ж буде правильно почекати, поки він повернеться, або поки не закінчиться рік.”Тим часом молодший принц їхав далі і далі, набагато більше, ніж його старші брати. Де б він не запитував про собак, йому приносили їх сотнями — великих і малих, товстих і тонких, чорних і білих, сірих, червоних і жовтих. Але жоден з них не був тим, що шукав принц.Нарешті, одного дня, він потрапив у глибокий ліс. Піднялася буря, принц промок до нитки і був весь у багнюці. Він побачив світло перед собою, що світили крізь дерева, і поїхав до нього. Він сподівався, що знайде там прихисток на ніч.Яке ж було його здивування, коли він наблизився, і побачив, що це світло виходить з величезного палацу, що стояв посеред глибокого лісу, далеко від будь-якого міста. Принц постукав у двері, і вони відразу відчинилися перед ним. Він зайшов і оглянувся, але не побачив нікого, хоча невидимі руки зачинили двері за ним. Невидима рука взяла його за руку, і він був проведений через кілька кімнат до красивої зали, яка, здавалось, була підготовлена для нього. Його мокрі й брудні речі зняли, і йому вдягнули білий і срібний костюм; але, незважаючи на все це, він так і не побачив нікого.Далі його повели в бенкетний зал, де було накрито розкішний стіл.Раптом, коли принц стояв і озирався, почувся звук труб, і двері напроти нього відчинилися, і в кімнату увійшла дивна процесія. Спочатку, йдучи прямо, йшла маленька й дуже гарна біла кішка. Вона була вбрана в чорне, на голові мала довгий чорний вуаль і корону з ебенового дерева. За нею йшли інші коти. Деякі з них були одягнуті як дами в очікуванні, інші як придворні, а деякі як трубачі. Біла кішка підійшла до принца і привітала його. “Я побачила тебе, коли ти їхав лісом,” сказала вона, “і цей бенкет був приготовлений для тебе. Прошу, принце, давай сядемо за стіл і поїмо.”Кішка сіла на чолі столу і жестом запросила принца сісти поруч з нею.Невидимі руки негайно подали їм найрідкісніші та найсмачніші страви. Кішка їла вишукано, і принц помітив, що вона їла лише деяких дивно приготованих птахів та вершки.Він сам був голодний і поїв все, що було подано, а поки він їв, Біла кішка розмовляла з ним настільки розумно та дотепно, що він був захоплений її розмовами.Після вечері Біла кішка залишила його, і невидимі руки повели його до розкішної кімнати, де він провів ніч.Наступного ранку, коли він прокинувся, він знайшов для себе полюваннявий костюм зеленого кольору, високі чоботи для їзди та капелюх з пером. Невидимі руки одягли його, а їжа була подана у сніданковій кімнаті, обшитій золотими вишивками.Після сніданку принц пішов шукати Білу кішку. Він знайшов її на подвір’ї. Вона та її слуги, а також кілька котів, вбраних у мисливські костюми, збиралися вирушити на полювання. Вона запросила принца приєднатися до них, і він радо погодився.До палацу підвели зграю мавп, які були осідлані і в оздоблених упряжках. Принц із захопленням спостерігав, як Біла кішка сіла на спину найбільшої та найкрасивішої мавпи. Інші коти також осідлали своїх мавп, але оскільки принц був занадто великий, щоб їхати на мавпі, для нього принесли великий дерев’яний кінь на колесах. Це здалося принцу таким абсурдним, що він був готовий відмовитися, але Біла кішка так ввічливо жестикулювала йому, що йому стало соромно відмовити. Він сів на спину дерев’яного коня, і відразу відчув, як він почав рухатися і ворушитися, наче живий. Вся мисливська група вирушила в дорогу. Біла кішка та принц їхали першими, і принц відчув, як дерев’яний кінь котиться так плавно і швидко, що це було неймовірно приємно. Цілий день вони полювали в лісі, а ввечері відбулася ще одна розкішна вечеря в палаці, цього разу з музикою та танцями. Танцювали шість великих чорних котів, одягнутих у розшиті блискітками вбрання, і їхні стрибки, сальто та танці були чудові. Принц ніколи не був так розважений у своєму житті.День за днем минав, і принц залишався в палаці Білої кішки, настільки щасливий, що зовсім забув про батька і королівство, яке сподівався отримати. Минув рік, і залишалося лише три дні, коли раптом принц згадав про своє завдання. Він був сповнений тривоги, бо тепер вже було запізно шукати маленьку собаку, і він боявся, що втратив шанс здобути королівство.Але Біла кішка побачила його сум. “Не бідуй, принце,” сказала вона. “Я знаю, яке завдання привело тебе сюди, і готова допомогти.” Потім вона дала йому жолудь. “Ось,” сказала вона, “візьми це, і в ньому ти знайдеш те, що шукаєш.”Принц подумав, що кішка його сміється, але вона наказала йому прикласти жолудь до вуха і слухати. Коли він це зробив, він почув із середини жолудя звук, що нагадував гавкання, тонке й маленьке, як писк миші.“Не відкривай його, поки не повернешся додому,” сказала Біла кішка. “Тоді, коли твій батько побачить, що всередині, він зрозуміє, що саме ти заслуговуєш на королівство.”Принц подякував кішці, осідлав свого коня, якого привели зі стайні, і вирушив додому. Наприкінці подорожі він купив у жебрака потворну собаку і забрав її з собою.Коли він увійшов до палацу, одразу пішов до кімнати, де сидів його батько на троні, а поруч з ним були двоє старших синів.Коли двоє принців побачили, як молодший брат входить у двір з потворною собакою, вони голосно розсміялися з нього. Вони були впевнені, що тепер королівство дістанеться їм.Король дуже обурився. Він грубо звернувся до молодшого сина: “Навіщо ти привів таку потворну собаку до мого двору?” запитав він. “Ти не поважаєш моїх побажань, якщо приносиш мені таку собаку?”Принц, однак, відповів м’яко: “Дорогий батьку, будь ласка, потерпи ще хвилину, і я можу запропонувати тобі щось, що тобі сподобається більше.”Тоді він витягнув жолудь і відкрив його. Усередині лежав маленький атласний підсушник, а на ньому лежала собачка настільки маленька і витончена, що король був вражений. Він ледве міг повірити своїм очам.“Справді, ти заслуговуєш отримати королівство негайно,” вигукнув він, “але я пообіцяв, що буде три випробування, перш ніж я передам королівство одному з вас.”Король тоді сказав принцам, що він хоче, щоб вони принесли йому шматок мусліна настільки тонкого і делікатного, що його можна було б протягнути через вушко голки. Той, хто найкраще впорається з цим завданням, отримає хоча б частину королівства.Три принци відразу вирушили в нову подорож. Старші брати звернулися до торговців у великих містах, як і раніше, а молодший принц поїхав прямо до замку Білої кішки.Кішка прийняла його привітно. “Я знаю, що від тебе вимагається,” сказала вона. “Не турбуйся з цього приводу. Залишайся тут зі мною, і коли настане потрібний час, ти отримаєш те, що необхідно.”Так принц залишився в палаці Білої кішки на рік, майже до останніх трьох днів, і час минав навіть веселіше, ніж раніше. Наприкінці цього періоду Біла кішка дала принцу волоський горіх. “Візьми це,” сказала вона, “і не відкривай, поки не повернешся додому. Всередині ти знайдеш те, що шукаєш.”Принц взяв горіх і поїхав. Коли він прибув до двору, його брати вже були там. Кожен приніс з собою шматок мусліна настільки тонкого, що його можна було протягнути через вушко голки для латання, але жоден не зміг протягнути його через вушко батистної голки.Тоді третій принц витягнув горіх і розколов його. Він очікував побачити шматок мусліна, але всередині знайшов лише ліщину. Він розколов ліщину, і всередині була вишнева кісточка. Він розколов вишневу кісточку, і всередині неї був зернятко пшениці. Принц почав побоюватися, що Біла кішка його обдурила, і що він може втратити королівство. А його брати голосно сміялися з нього і глузували.“Який трюк ти граєш з нами?” запитали вони. “Якщо в тебе є муслін, покажи нам його, а якщо ні, тоді визнай нашому батькові, що ти зазнав поразки.”Не відповідаючи, принц розколов зерно пшениці, і всередині нього було зернятко проса. Його серце схилилося вниз. Проте він розколов зернятко проса, і там був шматок мусліна, який обіцяла йому кішка. Він витягнув його, і це був довгий і довгий шматок, такий тонкий, як павутиння. Ніколи раніше не бачили такого тканинного виробу. Король подивився і здивувався, і захоплено розглядав. Муслін був настільки тонким, що його можна було протягнути не тільки через вушко голки для латання, а й через вушко батистної голки.“Це чудовий шматок тканини,” сказав король молодшому принцу. “Ти справді знову заслужив королівство, але є ще одне завдання, яке треба виконати, перш ніж я можу передати його комусь. Я хочу, щоб ти приніс мені найкрасивішу принцесу в світі. Той з вас, хто це зробить, отримає хоча б половину королівства.”Коли старші брати почули це, вони поспішили вирушити в подорож. Молодший брат уже приніс батькові найменшого і найгарнішого песика в світі, а також найкращий шматок мусліна, але з удачею один з них міг би все ж принести йому найкрасивішу принцесу. Вони вирушили в далекі королівства, де жили принцеси, відомі своєю красою; але молодший принц не поїхав нікуди, окрім палацу Білої кішки.Кішка прийняла його навіть більш привітно, ніж раніше. “Я знаю, що ти прийшов шукати,” сказала вона. “Це завдання не таке легке, як інші. Але не турбуйся. Я допоможу тобі, коли настане потрібний час.”Знову дні минали приємно в замку Білої кішки, і принц був цілком задоволений залишатися там. Він був так щасливий, що цілий рік, майже до останнього дня, пройшов, перш ніж він про це подумав. Потім одного ранку він прокинувся і згадав, що наступного дня йому потрібно бути в палаці короля з найкрасивішою принцесою в світі, якщо він хоче виграти королівство. “Ой, ой!” вигукнув він. “Королівство, мабуть, вже втрачено для мене. У мене немає часу шукати принцесу, і до того ж це три дні шляху назад до палацу. Поки я дійду, королівство, напевно, буде поділено між моїми братами.”“Чи не обіцяла я тобі допомогти?” запитала кішка. “Чому ти турбуєшся? Якщо ти зробиш саме те, що я тобі скажу, королівство буде твоїм; і не тільки це королівство, але й інші теж.”Кішка тоді сказала принцу вийняти меч і відрубати їй голову, але принц відмовився зробити таку справу. Він був охоплений жахом від однієї тільки думки про це.Біла кішка почала гірко плакати. “Що я не зробила для тебе?” вигукнула вона. “А ти не зробиш навіть цього одного для мене.”Вона плакала і голосно ридала так, що в кінці кінців принц не зміг більше відмовлятися. Він вийняв меч, щоб відрубати голову кішці, але в той самий момент закрив очі, щоб не бачити жорстокого вчинку.Коли він знову відкрив очі, то з подивом побачив не кішку, а прекрасну принцесу, яка стояла перед ним і посміхалася. Він ніколи раніше не бачив такої краси. “Принце,” сказала принцеса, “ти врятував мене від жорстокої долі. Коли я була дитиною, мене забрали феї, і я жила з ними як їхня дочка, поки не подорослішала. Потім я розсердила їх, оскільки відмовилася вийти заміж за дуже багатого і потворного карлика, який був їхнім другом. Вони перетворили мене і всіх моїх супутників на кішок, і ми були змушені жити в цих образах, поки якийсь молодий і добрий принц не відрубає мою голову. Ти зробив це, і тепер ми всі повернулися до своїх справжніх образів. Це показує, що феї мене пробачили і повернуть мені два королівства, які були моїм правом.”Принцеса, більше не кішка, наказала, щоб дерев’яного коня принесли до дверей. Вона та принц сіли на нього, і вони помчали так швидко, що вітер свистів у їхніх вухах. Три дні шляху вони подолали менше ніж за день, і коли принц увів принцесу до двору, всі повинні були визнати, що тепер він справді заслужив королівство. Його два брати теж привезли з собою прекрасних принцес, але жодна з них не могла зрівнятися з красою нареченої молодшого принца, бо саме вона обіцяла стати його нареченою.Як тільки була приготована бенкетна зала, вона і молодий принц одружилися.Оскільки принцеса вже мала два своїх королівства, вона попросила старого короля поділити його королівство між двома старшими синами. Це було зроблено, старші принци одружилися з красунями, яких привезли з собою, і всі вони жили в любові та щасті довго й щасливо.

Одного дня брат і сестричка гралися біля колодязя, який належав водяному духу. Дівчинка тримала брата за руку і нахилилася, щоб подивитися в колодязь.— Мені здається, що там унизу я бачу зелені луки і стада овець, що пасуться, — сказала вона.— Це тільки відображення хмар, — відповів хлопчик. — Але будь обережна. Боюсь, ти можеш впасти.Саме в той момент дівчинка послизнулася і впала в колодязь, а оскільки тримала брата за руку, то потягла його за собою.Діти спускалися — спускалися — спустилися через воду, і коли вони дісталися до дна, то опинилися в країні зелених лугів, дерев і струмків. Перед ними стояв блискучий замок з куполами та вежами.Цей замок належав водяному духу, яка володіла колодязем.Маленький брат і сестричка підійшли до замку та постукали в двері, і відразу ж водяний дух відкрила їх.— Заходьте, заходьте, — сказала вона. — Я бачила вас, як ви гралися біля колодязя, і це я спричинила, щоб ви впали. Я тут одна, тому залишайтеся зі мною і будьте моїми слугами, і все, що я скажу, ви повинні зробити.Водяний дух була б дуже гарною, якби не була така зелена. Її обличчя було зелене, волосся було зелене, а очі були зелені. Тільки зуби були білі. Дух повела дітей до кухні та дала дівчинці відро без дна.— Йди, — сказала вона, — і принеси мені води, щоб зварити вареники на вечерю. А ти, — сказала вона хлопчикові, — повинен нарубати мені дров. І дала йому сокиру без леза. Вона була така тупа, як молоток.Дівчинка пішла до джерела, яке показала їй водяний дух, і спробувала набрати води, але як тільки вона набирала воду, вона витікала назад, бо відро було без дна.Хлопчик почав рубати дерево поряд. Він рубав і рубав, але ледве зробив вм’ятину, сокира була така тупа.Коли діти повернулися до замку без води і дров, дух розлютився.— Я бачу, що ви обидва дуже дурні, — сказала вона. — Але сідайте; сідайте за стіл. Навіть якщо ви дурні, мабуть, вам потрібно їсти.Діти сіли за стіл, і водяний дух поставила перед ними тарілку з варениками, але оскільки вареники не були зварені, а лише тісто, діти не могли їх їсти. Вони сховали їх у кишенях, а потім, коли дух не дивився, віддали вареники водяній кішці, що терлася об їхні стільці.Після цього діти пішли до ліжка і заснули.Наступного дня сталося те ж саме. Водяний дух поставила їм завдання, які вони не могли виконати, і дала їм лише тісто для їжі, тож діти вирішили втекти. Вони почекали, поки вранці дух піде на верхівку колодязя, щоб поглянути навколо.Коли вони були готові вирушити, водяна кішка сказала їм:— Ви правильно вирішили втекти. Тут ви не будете щасливі. Але не думайте, що моя господиня дозволить вам втекти, якщо вона зможе це завадити. Коли вона повернеться додому і побачить, що вас немає, вона негайно вирушить у погоню. Вона може бігти набагато швидше за вас, і вона, безумовно, вас наздожене, якщо ви не візьмете з собою її гребінець, її щітку та дзеркало. Це магічні речі. Кожного разу, коли ви побачите, що вона вас наздоганяє, киньте одну з цих речей через плече. Тільки таким чином ви зможете сподіватися на втечу.Діти подякували маленькій кицьці та вчинили за її порадою. Вони взяли гребінець, щітку та дзеркало водяного духа і побігли якомога швидше по дорозі, що вела до верхнього світу.Незабаром після того, як вони пішли, водяний дух повернулась додому. Знайшовши, що їх немає, вона лише зупинилася на хвилину, щоб вилаяти кішку, а потім наділа свої черевики швидкості та вирушила в погоню.Незабаром діти оглянулися і побачили, як вона наближається. Вона рухалася так швидко в своїх черевиках, що здавалося, вони не можуть її уникнути.Проте діти згадали те, що сказала водяна киця. Вони кинули гребінець за спину, і він миттєво розгорнувся та виріс у стіну з гострих шипів, надзвичайно твердих і високих. Водяному духу довелося довго лізти через цю стіну, і діти вже далеко пішли, перш ніж почули її знову позаду.Тоді маленька дівчинка кинула щітку через плече. Миттєво щітка перетворилася на величезний густий ліс, через який водяний дух ледве могла знайти свій шлях. Але вона все ж прорвалася через ліс, і знову швидко наблизилася до них.— Тепер у нас залишилася лише одна річ, — сказав брат, і він кинув дзеркало за спину.Миттєво дзеркало стало скляною горою такою крутою і гладкою, що ніхто не зміг би по ній піднятися. Водяний дух спробувала піднятися, але, як тільки вона зробила кілька кроків, то знову послизнулася і впала назад. Нарешті, з криком розпачу, вона розвернулася і втекла назад до свого замку, і це було в останнє, коли її бачили.А діти продовжили свій шлях, і дорога привела їх прямо до верхнього світу і дверей їхнього дому. Після того вони завжди обережно обходили край водяного колодязя.

– Веселе життя в Багдаді тривало недовго. Незабаром мені знову захотілося побачити світ і здійснити ще одну, можливо, останню подорож. Щоб не залежати від капітана, я збудував власний корабель, наповнив його крамом і запросив із собою торговців різних націй.Ми довго мандрували морем, поки не пристали до безлюдного острова. Там ми натрапили на яйце роха, таке саме, яке я бачив під час своєї першої подорожі. Усередині вже прокльовувалося пташеня, і крізь тріснуту шкаралупу було видно його дзьоба.Мої супутники, вражені побаченим, вирішили розбити яйце та дістати птаха. Даремно я намагався їх зупинити – вони не послухали й розрубали роха на шматки, щоб приготувати його на сніданок.Щойно вони почали їсти, як небо затягли дві величезні темні хмари. Капітан, досвідчений моряк, одразу зрозумів небезпеку і закричав:– Швидше на корабель, якщо хочете вижити! Це летять батьки маленького роха! Ми всі кинулися до корабля і поспіхом відпливли від берега. Тим часом два рохи спустилися на острів. Побачивши, що сталося, вони закричали жалібно, але незабаром злетіли в небо й зникли з наших очей. Ми вже почали радіти, що небезпека минула, та раптом птахи повернулися, несучи в кігтях величезні уламки скель.Ми ще не встигли як слід усвідомити загрозу, коли один із рохів випустив камінь просто над кораблем. На щастя, керманич вчасно помітив небезпеку і різким рухом керма відвів судно вбік.Камінь впав у воду поруч, здійнявши хвилю такої сили, що море на мить розступилося майже до самого дна. Але другий удар виявився точнішим — скеля впала просто на палубу, розбивши її на тріски.Ті, хто вижив, опинилися у воді. Мені пощастило вхопитися за уламок корабля. Однією рукою тримаючись за нього, а другою гребучи, я за допомогою вітру швидко дістався найближчого острова.З останніх сил я вибрався на високий, крутий берег. Відпочивши, почав оглядати місцевість. Острів виявився справжнім райським садом: дерева гнулися під вагою стиглих плодів, а між ними дзюркотіли кришталево чисті струмки. Я скуштував соковиті фрукти, напився свіжої води, а потім ліг у тіні дерев і міцно заснув. Одначе мій сон, не дивлячись на втому, був неспокійний. Опівночі я прокинувся, згадав про своє становище і більше вже не міг стулити очей. Тривожні думки не давали мені заснути. «Що ж буде зі мною? — думав я з жахом. — Які ще нові випробування чекають на мою нерозсудливу голову?»Я знову докоряв собі за свою легковажну пристрасть до пригод і нових вражень. Цієї ночі мені хотілося лише одного — померти.Проте настав ранок. Сонце піднялося над горизонтом, залило своїм теплом і землю, і море. Темні думки розвіялися, і я відчув полегшення.Я вирушив досліджувати острів.Незабаром помітив старого дідка, що сидів на березі струмка. Він обіймав руками зігнуті коліна, а голова з довгою білою бородою схилилася йому на груди. На вигляд він був жалюгідним та виснаженим. Мені здалося, що це нещасний мандрівник, якого, можливо, так само, як і мене, викинуло сюди хвилями. Я підійшов ближче, привітався та запитав, як він сюди потрапив. Але дід мовчав, лише жестом показав, що хоче, аби я переніс його через струмок.Мені стало його шкода. Я схилився, підняв старого на плечі та обережно переніс через воду. – Тепер злазь! – сказав я йому і нахилився, щоб йому легше було стати на ноги. Але замість того, щоб злізти, дідок проворно обвив мою шию ногами і, не дивлячись на всю немощність, так здавив мені горлянку, що я ледве не задушився. Тепер мені навіть смішно, коли я згадую про цю пригоду, але в ту хвилину,- ви мені повірите,- було зовсім не до сміху. Я так страшенно злякався, що навіть зомлів і упав на землю. Але навіть після цього я не зміг позбутися настирливого дідка. Він лише трохи розняв ноги, даючи мені можливість перевести подих, але щойно я спробував відпочити, як він почав штовхати мене в ребра, змушуючи знову піднятися й нести його далі.Ми йшли через ліс, і щоразу, коли траплялося плодове дерево, він змушував мене зупинятися, щоб зірвати та з’їсти фрукти. Потім знову штовхав мене, наказуючи рухатися далі.Так тривало цілий день. До вечора я був знесилений і впав на землю, але навіть тоді він не відпустив мене. Дід просто ліг разом зі мною, все ще міцно стискаючи мою шию ногами.Минали дні, і з кожним новим днем у мене все більше танули сили. Я вже майже не міг ні йти, ні навіть дихати.Одного разу ми натрапили на виноградні лози, що рясно плодоносили. Тоді мені спало на думку видавити з ягід сік у баклагу, яку я випадково знайшов на дорозі. Я залишив її на сонці, щоб сік заграв.Коли через кілька днів ми знову проходили повз це місце, я скуштував напій. Це було чудове, міцне й ароматне виноградне вино. Випивши кілька ковтків, я ніби вдруге народився: про своє нещасне становище я забув, і, не втримавшись, почав підстрибувати й співати веселі пісні. Дідок, очевидно, помітив дивовижний вплив трунку і знаками став вимагати, щоб я дав йому баклажку. Через декілька хвилин уся баклажка була порожня, а дідок став дико співати і плигати у мене на плечах, але швидко йому занудило. Рознялися ноги, і він звалився на землю. Недовго думаючи, я беру камінь і дякую ним свого злодія за всі його знущання, а сам щосили біжу до моря. На превелику радість, на березі я стріваю багато людей, які зійшли на острів з корабля, щоб набрати води і нарвати свіжих плодів. Довідавшись про всі мої пригоди, вони з дивуванням дивились на мене і вітали мене з новим життям. – Та знаєш ти, що це був водяник, морський дід,- говорили вони,- з пазурів якого ще нікому не доводилось вирватись живим. Осідланого він не кидав до того часу, доки не заїздить і не замучить його на смерть. Того-то подорожні зважаються іти на острів тільки великим гуртом. Потім повели мене на свій корабель; капітан, вислухавши мене, охоче згодився взяти з собою і поставився до мене взагалі дуже прихильно. Корабель наш поплив далі, і через декілька день ми вже підходили до великого міста. Один з торговців, мій новий приятель, з яким я пішов у місто, повів мене в отель, де звичайно спинялись усі подорожуючі торговці. Тут я познайомився з деякими місцевими людьми, що збиралися йти в ліс по кокосові оріхи. Мій приятель дав мені харчів і сказав: – Іди з ними, роби те, що будуть робити розумні люде, та гляди не одбивайся од них, щоб знову не спіткатись з яким-небудь лихом. Ми прийшли в величезний кокосовий ліс. Оріхи росли на самих верхів’ях дерев, а злізти на кокос не було ніякої змоги: такі вони були рівні та слизькі. Але мої товариші пустились на хитрі вигадки. Треба сказати, що в лісі лазила і бігала сила мавп. Перелякані нами, вони позлазили на саме верхів’я кокосів, а товариші стали кидати на них каміння. Тоді мавпи стали оборонятись кокосовими оріхами, які вони зривали і кидали на землю. Нам, звичайно, цього тільки і треба було. Ми, поспішаючись, збирали оріхи і знову кидали каміння. Через деякий час ми вже вертались на слонах з повними мішками оріхів. Мій приятель – торговець – купив у мене всі оріхи. – Роби так і далі,- сказав він,- через деякий час у тебе збереться стільки грошей, що ти зможеш вернутись у свій Багдад. Я подякував йому за пораду, завзято взявся за діло і зібрав чимало грошей. Коли наш корабель, завантажений горіхами, вирушив у дорогу, я також відправився в подорож. Ми побували на багатьох островах, а потім вирушили на ловлю перлів. Тут мені неабияк пощастило: мій наймит-водолаз дістав для мене безліч дорогоцінних перлинних раковин.Нарешті, здобувши велике багатство, я повернувся додому. Віддавши десяту частину своїх статків убогим, я знову став жити спокійно та щасливо.Ось, друзі, історія моєї п’ятої подорожі. Якщо вам ще не набридло слухати, приходьте завтра – я розповім далі.Попрощавшись, господар дав Гіндбаду сто цехінів, а наступного дня, після сніданку, знову почав свою розповідь.Переклад: О.Олесь

Давним-давно в невеликому селі жив заможний купець із донькою Василісою. Дівчина була вродлива, як весняний ранок: очі сині, мов волошки, коса золота, довга до пояса, а душа така добра, що навіть пташки співали, коли вона проходила повз. Мати Василіси, ніжна й мудра жінка, любила доньку понад усе. Але тяжка хвороба забрала її, коли Василісі було лише вісім років. Перед смертю мати покликала дівчинку до себе, дістала з-під подушки маленьку ляльку, зшиту з полотна, з вишитими очима й крихітною усмішкою, і прошепотіла: — Бережи її, Василісо. Якщо стане сутужно, дай ляльці хліба чи каші й попроси поради. Вона тебе не покине.Василіса сховала ляльку в кишеню своєї сорочки й берегла її, як найдорожчий скарб. Життя з мачухоюЧерез рік батько одружився з вдовою, яка мала двох дочок — Анну й Дар’ю. Мачуха була висока, суха, з гострим носом і очима, що блищали, як у ворони. Її дочки успадкували материн характер: Анна любила скаржитися, а Дар’я весь час кривила губи й глузувала з усіх. Василісу вони одразу зненавиділи — за її красу, за те, що люди в селі хвалили її ввічливість і лагідність. Мачуха змушувала дівчину працювати без відпочинку: носити воду з криниці, рубати дрова, прясти пряжу до півночі. Та що б вони не робили, Василіса лишалася прекрасною. Уночі, коли всі спали, вона діставала ляльку, годувала її крихтами й шепотіла: — Допоможи мені, люба.Лялька моргала вишитими очима, брала маленькі голочки й нитки й за ніч закінчувала всю роботу. На ранок мачуха дивувалася, але замість похвали лише зліше гарчала: — Це ще що за диво? Ну, я тебе позбудуся!Дорога до Баби ЯгиОдного осіннього вечора, коли вітер гудів у димарі, а піч у хаті давно згасла, мачуха сказала: — Василісо, іди до Баби Яги по вогонь. У нас свічок немає, а без тепла ми пропадемо.Василіса знала, хто така Баба Яга — страшна відьма, що живе в глибині лісу й з’їдає необережних подорожніх. Але ослухатися не могла. Вона мовчки взяла кошик, поклала туди шматок хліба для ляльки, накинула теплу хустку й пішла. Ліс стрічав її темрявою: сови гукали, гілки тріщали під ногами, а вдалині вили вовки. Василіса тремтіла, але шепотіла собі: — Лялька зі мною, я не сама.Раптом перед нею промчали три вершники: один у білому на білому коні — то був День, другий у червоному на гнідому коні — то був Вечір, а третій у чорному на вороному — Ніч. Це слуги Баби Яги стріляли лісом, змінюючи час. Василіса йшла далі, аж поки не побачила хатинку на курячих ніжках. Навколо неї стояв паркан із людських черепів, а на них горіли вогники, мов очі. Василіса сказала тихо: — Хатинко, хатинко, стань до мене передом, до лісу задом. Хатинка заскрипіла, розвернулася, і з дверей вийшла Баба Яга. Вона була стара, як сам ліс: ніс гачкуватий, зуби залізні, а очі горіли, мов жарини. У руках вона тримала мітлу, якою ганяла вітер. — Чого прийшла, дівко? — прогарчала Яга. — По вогонь, бабусю, — відповіла Василіса, низько вклонившись. — По вогонь? Гаразд, але спочатку попрацюй. Не впораєшся — з’їм тебе з твоїми кісточками!Випробування Баби ЯгиБаба Яга завела Василісу в хату, де все було дивним: піч гуділа сама по собі, ложки танцювали на столі, а коти з зеленими очима стежили за кожним рухом. Яга дала завдання: — До ранку перебери гору зерна — пшеницю в один мішок, мак у другий. Прибери хату, щоб жодної порошинки не лишилося. І звари мені обід — борщ із буряка й кашу з грибами.Василіса сіла в кутку, дістала ляльку, нагодувала її хлібом і сказала: — Допоможи, будь ласка, бо я пропаду.Лялька кивнула, ожила й почала працювати: її крихітні ручки швидко перебирали зерно, мітла сама заметала підлогу, а горщики варили обід. На ранок усе було готове. Баба Яга прийшла, понюхала повітря, оглянула хату й насупилася: — Хто тобі допомагав, хитрунько? — Мамине благословення, бабусю, — відповіла Василіса, сховавши ляльку.Другого дня Яга дала ще складніше завдання: виткати за ніч килим із золотими квітами. Лялька знову допомогла, і килим вийшов таким гарним, що навіть Яга замилувалася. На третій день вона звеліла знайти в лісі чарівну папороть, що цвіте лише опівночі. Василіса з лялькою знайшла її, хоч ліс кишів зміями й тінями.Вогонь і поверненняНарешті Баба Яга зрозуміла, що не здолати дівчину. Вона фиркнула: — Забирай свій вогонь і геть із мого лісу!Вона дала Василісі череп із палаючими очима, що світився зеленим полум’ям. Василіса подякувала й пішла додому. Коли вона увійшла до хати, череп спалахнув яскравіше, і його вогонь раптом кинувся на мачуху, Анну й Дар’ю. Вони закричали й за мить згоріли, бо їхні злі серця не витримали чарівної сили. Василіса ж стояла ціла й неушкоджена.Царське щастяВасиліса оселилася в місті, де почала ткати полотно — тонке, як павутиння, і м’яке, як шовк. Її слава дійшла до царя. Одного дня він прийшов подивитися на майстриню. Побачивши Василісу — її ясні очі, золоту косу й ніжну усмішку, — цар закохався. Він узяв її за руку й сказав: — Будь моєю царицею, Василісо.Вони одружилися, влаштували бенкет на весь світ. Батько Василіси повернувся з подорожі й радів за дочку. А лялька лежала в скриньці біля її ліжка, нагадуючи про мамину любов і силу, що допомогла їй пройти всі випробування.

«Коли я думаю про те, як після стількох лихих пригод я знову наважився вирушити в подорож, то сам починаю сумніватися в своєму розумі. Скільки разів я клявся більше не вірити зрадливим хвилям, скільки разів відчував каяття! Але якась невидима сила вабила мене до далеких країн. Так сталося і цього разу. Як би не благали мене рідні та друзі, я сів у корабель і вирушив. Спершу я відвідав землі Персії та Індії, а потім сів на корабель, що вирушав у довгу подорож.Ми довго плавали, але в кінці кінців збились з курсу, і не знали, де ми, мчачи по бурхливих хвилях. Але це ще не було найбільшим лихом. Найгірше сталося, коли капітан зрозумів наше становище. Він зірвав з себе чалму, рвав волосся і почав поводитися, як божевільний. Коли ми запитали його, в чому справа, він з жахом закричав:– Все скінчено! Ми загинемо! Не пройде й чверті години, як наш корабель розіб’ється в тріски — невблаганна течія вже захопила нас і наближає до кінця! Наче божевільні, ми кинулись знімати вітрила, але було вже пізно. Корабель невблаганно несло до страшного місця, і через кілька хвилин він ударився об гранітну скелю і розбився. На щастя, він занурювався повільно, і ми встигли не тільки вибратися на берег, але й врятувати харчі та найцінніший крам.Весь берег був покритий уламками розбитих кораблів і купами людських кісток, що пророкували нам гірку долю. Скрізь валялись пакунки з дорогоцінними речами, а сама гора була з кришталю, рубінів і іншого коштовного каміння. З цієї гори, як виявилося, витікала смола, що в морі перетворювалася на янтар. Хвилі викидали цей янтар на берег, і його було чимало. Та нам уже не були потрібні ці скарби. Вибратись з острова здавалося неможливим: круті й високі скелі оточували берег, а шалена морська течія не давала жодного шансу відплисти. Нам залишалося лише чекати голодної смерті. Харчів, які ми захопили з корабля, не вистачило на довго, і вже через кілька днів вони закінчились. Товарищі почали вмирати один за одним. Я їв потроху, тому, коли інші вже лежали мертвими, я ще дихав, чекаючи своєї черги. Розуміючи, що через кілька днів і мені не буде чим харчуватись, я вже викопав собі могилу. Треба вам сказати, мої дорогі друзі, що в цьому проклятому місці була дивна річ, яка одразу привернула мою увагу. Скрізь, на Божому світі, річки витікають з джерел і течуть до моря. Але тут була широка річка, що виходила із джерел прямо над морем, текла кудись угору і зникала в темній печері. І в моїй голові виникла думка: чи не можна втекти від смерті через цю печеру? Річка, що тече під землею, мусила десь вийти на поверхню. А якщо зробити пліт, сісти на нього і віддатися течії? Річка або винесе на людей, або поглине в свої загадкові хвилі. У всякому разі, гірше вже не буде.І ось я почав збирати бруски, з’єднував їх гвіздками, міцно пов’язав, і вийшов дуже добрий пліт. Взяв з собою найцінніші рубіни, ізумруди та янтар, зробив два весла і спустив пліт на воду. Мене швидко понесло вперед. Тихе сонячне світло, що пробивалося до печери, швидко зникло, і я потрапив у непроглядну темряву. Кілька днів я плив в абсолютній пітьмі, очікуючи смерті. Місцями каміння висіло так низько, що я не раз вдарявся і змушений був плисти зігнувшись або навіть лежачи.Харчів вже не вистачало. Від жахливої втоми я ліг і впав у забуття. Як довго я лежав, не знаю, але коли прокинувся, то не міг повірити власним очам. Замість темряви на мене дивився ясний сонячний день, а навколо простягалася зелена долина. Мій пліт був прив’язаний до берега, а мене оточували якісь чорні люди. Хоч я і не розумів їхньої мови, було видно, що вони не ставляться до мене вороже.З серцем, сповненим радості, я голосно прочитав молитву арабською мовою. Один з чорних зрозумів мене і, підійшовши, сказав на тій же мові:— Не дивуйся, мій брате, що нас стільки навколо. Ми прийшли сюди, щоб викопати рівчак і провести воду на наші поля. Ми здалеку побачили щось на річці, а коли побачили пліт, деякі з нас стрибнули у воду і притягли його до берега. Ми прив’язали його і стали чекати, коли ти прокинешся. Тепер розкажи нам, як ти потрапив сюди і звідки спустив пліт на річку, початок якої ми не знаємо. – З великою охотою розкажу вам усе до найменших подробиць,- відповів я,- але, будь ласка, дайте попереду мені чого-небудь з’їсти. Всі стали виймати харчі і годувати мене. Я з приємністю їв їх грубу страву, яка мені здалась після голодування найсмачнішою в житті, і підтримав свої сили. Потім я став їм розказувати про всю свою подорож. Немало вони дивувались, слухаючи моє оповідання. І стали просити мене розказати вдруге самому шейху. – Нам він не повірить,- говорили вони. Через кілька хвилин привели коня, на якого мені запропонували сісти. Я сів, і ми вирушили в дорогу. Частина людей йшла попереду і вказувала шлях, я їхав слідом, а за мною йшли решта, несячи мій пліт з усім його вантажем. Наступного дня ми прибули в столицю Серендиби — острів, на якому я опинився. Шейху негайно сповістили про моє прибуття, і він наказав привести мене до себе. Коли я увійшов, шейх уже сидів на престолі і чекав на мене. Я привітав його за індійським звичаєм — впав перед ним і поцілував землю. Але шейх люб’язно наказав мені встати і посадив поруч.— Як тебе звуть? — запитав він.— Сіндбад, — відповів я. — Родом з Багдада.— Як же ти потрапив сюди, в мою країну?Я розповів йому свою історію, і вона здалася шейху настільки цікавою, що він наказав записати її золотими літерами в літописи своєї держави. Незабаром принесли мій пліт з усіма пакунками. Шейх не міг відірвати очей від чудових рубінів і ізумрудів, яких навіть не було в його скарбниці. Я низько вклонився перед ним і сказав:— Ваша величність! З великою радістю віддаю на вашу волю не лише себе, а й усі мої скарби. Прийміть цей скромний подарунок. На це шейх відповів з усмішкою: – Ні, Сіндбаде! З мого боку був би великий гріх приймати ті подарунки, які куплені такою страшенною ціною. Навпаки, я подбаю про те, щоб ти зробився тут ще багатішим, а в своїй вітчизні згадував мене добрим словом. Потім він звелів одному з найстарших вельмож показати мені будинок і подбати про все, що потрібно буде для мене. Все було якнайкраще виконано. З того часу я щодня одвідував шейха, який завжди охоче розмовляв зо мною, у вільні хвилини я оглядав місто. Хоч як добре мені було на острові, думки постійно повертались до рідного краю. Одного разу я підійшов до шейха і сказав йому, що хочу повернутись у Багдад. Шейх не тільки погодився відпустити мене, а й щедро подарував багато дорогоцінних речей і дав листа до нашого царя, великого володаря правовірних. Я щиро подякував шейху і пообіцяв якомога швидше виконати його доручення. Але доброта шейха не обмежилась цим: перед моїм від’їздом він покликав капітана і наказав йому задовольняти всі мої прохання.— Май на увазі, що Сіндбад — мій посол, — сказав він.Лист шейха Серендиби був написаний на тонкій злотистій шкурі якогось надзвичайно дорогого звіра.Ті, хто знав індійську мову, могли легко прочитати його зміст:«Шейх Індії, перед яким тисячі століть минають, володар палацу, дах якого блищить від тисяч рубінів, і скарбниця, повна двадцяти тисяч брильянтових корон, шле своє привітання каліфу Гаруй аль-Рашіду.Цей мій малий подарунок — хоч і скромний за вартістю, але прийми його, як мій брат і друг, на знак моєї щирої прихильності й вірності. Сподіваюся, що в твоєму серці знайдеться місце для мене, рівного тобі по силі і правам. Бувай здоровий!»Я доїхав до Багдада і негайно повідомив каліфу, що маю важливе доручення від індійського шейха. Каліф висловив бажання мене побачити. В найкращому убранні я пішов до нього і наказав своїм людям нести подарунки для каліфа. Попереду я упав перед його величністю, а потім власноручно передав листа і коротко, але чітко розповів, як став послом. Каліф прийняв мене дуже привітно, прочитав листа шейха Серендиби і запитав, чи справді все, що в ньому написано про його силу та багатства.Я піднявся і, відповідаючи, сказав:— Ваша величність! У листі великого шейха немає ані краплини неправди. Справді, немає нічого більш дивовижного, ніж його палац. Коли шейх хоче показатися народу, він сідає на розкішний престол, поставлений на спину найбільшого слона Індії, і їде, оточений величчю та розкошами.Попереду, на тому ж слоні, стоїть вояк із золотим списом у руках, а ззаду — другий, що тримає золоту корону, прикрашену найкоштовнішими каменями. Перед шейхом їдуть тисячі охоронців на слонах, одягнених у шовк і парчу. Час від часу вояк, що стоїть перед шейхом, вигукує великим голосом: «Ось дивіться — їде цар і володар Індії!» Палац його блищить тисячею рубінів, а в його скарбниці — двадцять тисяч брильянтових корон. І слава великого Соломона та царя Магораджа не зрівняється з славою шейха Серендиби.А вояк, що стоїть позаду шейха, додає: «Великий і могутній цар Серендиба, але й він помре, й він помре, й він помре». Тоді перший вояк, високо піднявши руку, вигукнув: «Слава вічно живому безсмертному Богу!»Нарешті, шейх Серендиби — настільки мудрий і справедливий, що на цьому острові немає жодного судді, і він сам усіх судить по правді.Але злочинів у його державі майже не буває. Всі живуть за законом, за Божими настановами.На це каліф сказав:— Я вже з листа побачив, що шейх Серендиби дуже мудрий. З приємністю переконуюсь, що для його народу не потрібен кращий цар, а для нього — кращий народ.Зробивши мені подарунок, каліф дозволив мені покинути його.На цьому Сіндбад завершив своє оповідання.Він дав Гіндбаду сто цехінів і запросив гостей прийти наступного дня, щоб послухати його оповідь про сьому подорож. Всі охоче пообіцяли і наступного дня прийшли, щоб слухати.

Жив собі юнак, який вирішив одружитися. Він звернувся до батька за благословенням.— Добре, сину, — сказав батько. — Я дам тобі своє благословення, але спершу принеси мені золоту монету, зароблену власною працею.Юнак лише всміхнувся, адже в нього вже була золота монета. Наступного дня він відніс її батькові. Той узяв монету, поглянув на неї і без вагань кинув у річку.— Тепер ти благословиш мене на шлюб? — запитав син.— Ні, — відповів батько. — Це не гроші, які ти заробив сам.Юнак здивувався: звідки батько дізнався? Але вирішив спробувати ще раз. Наступного дня він попросив золоту монету в матері й знову приніс її батькові. Але й цього разу монета полетіла в річку.— Чому ти так робиш? Я ж приніс те, що ти вимагав!— Ти не заробив цих грошей, — спокійно відповів батько. Юнак замислився. Якщо так триватиме й далі, він ніколи не отримає батьківського благословення. Тож вирішив знайти роботу й самостійно заробити золоту монету.Минули дні, наповнені важкою працею, але зрештою він досяг мети. З гордістю приніс батькові зароблену монету.Та коли батько, як і раніше, збирався кинути її в річку, юнак не витримав. Він схопив його за руку й вигукнув:— Ні, батьку, не роби цього! Я тяжко працював, щоб заробити ці гроші!Батько всміхнувся:— Тепер, сину, я благословляю тебе на створення сім’ї. Ти зрозумів справжню ціну зароблених грошей і віднині витрачатимеш їх мудро.Так юнак одружився і більше ніколи не пускав гроші на вітер.

Одного разу селянин пішов до лісу за дровами, а його собака пішла разом з ним. Вони зайшли в ліс, і раптом на них напав вовк. Він хотів з’їсти собаку, але вона зі сльозами на очах сказала:— Що я тобі поганого зробила, що хочеш мене з’їсти? Якщо ти мене з’їси, завтра знову будеш голодний. Краще підемо до мого господаря: там мені дають хліб і їжу кожного дня, будемо жити разом. Вовк зрозумів, що собака має рацію, і погодився. Вони йшли разом, і коли підійшли до села, вовк помітив, що на шиї собаки є рани.— Ого, добре ти живеш, але чому твоя шия така? — запитав він.— О, брате, у мого господаря поганий характер. Кожного разу, коли він дає мені їжу, він спочатку надягає на мене ланцюг і каже: «Їж».— Ні, брате, я краще повернуся назад. Я не хочу жити з ситим животом, але з ланцюгом на шиї.Яка мораль казки “Собака і вовк”?:Казка вчить, що краще бути вільним і не залежати від чужої волі, навіть якщо це означає мати менше матеріальних благ. Свобода та незалежність важливіші за ситість, коли вона дається з обмеженнями.

Жили собі дід та баба біля самого моря. Дітей у них не було, та й жили вони не вбогі: наловить дід риби, баба нажарить – і ситі, і ще залишається. Одного разу баба зітхнула:— От якби у нас були діточки, не пропадали б залишки – з’їли б усе до крихти.Пішли вони до знахарки, і та допомогла їм: незабаром у діда з бабою народилося двоє дітей. Але відтоді наче щось змінилося – риба перестала ловитися. Що дід спіймає, баба нажарить, дітей нагодують, самі поїдять – і більше нічого немає. Знову взялися скаржитися:— Як не було дітей – було вдосталь їжі, а тепер ледве виживаємо.І Бог забрав у них дітей. Та відтоді й риби в морі зовсім не стало.— Ой, господи, — жаліються, — як діти були, хоч біля них годувалися, а тепер і того нема.Одного дня пішов дід до моря, закинув сіті та витяг звідти… лише одного рака. Приніс його додому та каже:— Розпалюй вогонь, бабо, хоч рака спечемо. А рак раптом озвався:— Не пеки мене, діду, а йди до моря й занур руку по лікоть у тому місці, де мене впіймав…Пішов дід до моря, занурив руку у воду й витяг цілий мішок грошей. Зрадів, накупив усього, що було потрібно, та недовго гроші водилися — швидко їх і прожив. От як залишився знову ні з чим, згадав про рака.— Бабо, розкладай вогонь, будемо рака пекти, — каже.А рак, що весь цей час був захований у коморі, знову озвався:— Не пеки мене, діду, а йди до моря, стань у воду по коліна на тому самому місці.Послухався дід, знову пішов, зайшов у воду – й витягнув ще більший мішок грошей. Так він розбагатів, що не лише все необхідне купив, а ще й крамницями обзавівся.Одного разу рак і каже:— Діду, іди до царя та сватай за мене царівну.— Як же я буду сватати за тебе, коли ти рак? — здивувався дід.— Іди, сватай! — наполіг рак.Пішов дід до царя та й каже:— Віддайте вашу доньку за мого рака!Цар здивувався:— Як це — за рака?— А так-таки за простого рака, — відповів дід.Цар засміявся та й каже:— Ну, добре! Але нехай твій рак покаже, що він не простий. Хай з’являться в нього слуги, такі ж, як у мене, та палац розкішний, як у царя. А ще — нехай від його палацу до мого буде міст: одна дошка срібна, інша золота, один стовп золотий, інший срібний, один цвях срібний, інший золотий. А як їхатиме по тому мосту — щоб сади цвіли, а коли повертатиметься — щоб плоди вже достигли!— Ну, добре, — відповів дід і пішов назад до рака…Повернувся дід від царя та й розповів раку про всі умови.— Що ж, — каже рак, — це можна влаштувати.Наступного ранку дід прокинувся — і ледь не зомлів від здивування: стоїть перед ним не проста хата, а розкішний палац, ще кращий за царський! Вибіг на двір — карета чекає. Узяв він рака, сів у карету й поїхав до царя. А міст, як і велів цар, простягнувся від одного палацу до іншого: дошки — срібні та золоті, стовпи — теж, а по обидва боки цвітуть розкішні сади. Царю нічого не залишалося, як виконати обіцянку. Віддали царівну за рака, справили гучне весілля. Але після вінчання сталося дивне: удень рак ховався за піччю, а вночі обертався гарним молодцем.Царівна не витримала цієї таємниці, вирішила підглянути за чоловіком. Одного разу, коли він заснув, вона побачила, куди він ховає свою шкаралупу. Не довго думаючи, взяла її й спалила.Прокинувся вранці рак-молодець, шукає свою шкаралупу — а її немає!— Ох, біда! — мовив він. — Якщо ти не змогла дочекатися, поки мине мій строк, то тепер не скоро мене побачиш… Візьми оці залізні черевички: коли вони зітруться до дірок, можливо, я повернуся.Сказав — і зник.Жила царівна, жила… Минали роки. Вже й думати про нього перестала. Аж раптом помітила — її залізні черевички зовсім зносилися. І в ту ж мить перед нею з’явився її чоловік.З того часу вони жили довго й щасливо.