Казки для дітей 9 років

“Після шостої подорожі я дав собі слово більше ніколи не вирушати в мандри. І справді, цього разу я дотримався обіцянки. Після таких пригод у будь-кого відпаде охота до подорожей, та й роки вже не ті. Молодість позаду, і тепер мені здавалося, що спокійне життя — це справжній дар, відпочинок після всіх негараздів. Але доля вирішила інакше.Одного разу, коли я розважався з друзями, до кімнати зайшов слуга і повідомив, що мене хоче бачити посланець каліфа. Я негайно підвівся та пішов йому назустріч. За кілька хвилин я вже стояв перед самим володарем.— Сіндбаде, — звернувся до мене каліф. — Мені потрібна твоя допомога. Ти маєш передати шейху Серендибу мої подарунки та відповідь на його листа. Це справа честі й ввічливості.Його слова приголомшили мене, і я довго не міг нічого відповісти. Нарешті, зібравшись із думками, я мовив:— О могутній володарю! Я твій вірний слуга, але благаю тебе зважити на те, що я вже не молодий. Лиха й випробувань було надто багато, і я боюся, що не витримаю ще однієї подорожі. До того ж я поклявся більше не залишати Багдад.Я розповів йому про всі випробування, які випали на мою долю. Каліф уважно вислухав мене, а потім мовив:— Так, ти натерпівся чимало лиха. Але саме тому ти найкраще впораєшся із цим завданням. Дорога до острова Серендиб тобі вже знайома, а відмова може образити шейха. Хіба є хтось, хто зможе виконати це доручення краще за тебе?Мені не залишалося нічого іншого, як скоритися волі каліфа. Він зрадів моїй згоді та наказав видати мені на дорогу тисячу цехінів.Через кілька днів я вже прямував до Бальсори, де на мене чекав корабель.Лист каліфа мав такий зміст: “Во ім’я небесного Господа, що відкрив нам правдиві шляхи, могутньому й щасливому султанові острова Серендиб від Абдаллаха Гарун аль-Рашида, посадженого Богом на престол, нащадка блаженної пам’яті його прадідів — уклін і привітання! З великою радістю я прочитав твого листа й посилаю відповідь, продиктовану мені щирістю серця та мудрістю моїх порадників. Сподіваюся, що, кинувши на неї свій ясний погляд, ти повіриш у мою дружбу та братерство. Бувай здоров!” До листа додавалися розкішні дарунки: парчева ковдра, що коштувала не менше тисячі цехінів, п’ятдесят убрань із дорогоцінної тканини, сто шат із найтоншого єгипетського полотна, чудова агатова ваза та старовинний стіл, за яким, як казали, сидів сам цар Соломон.Прибувши на острів Серендиб, я негайно вирушив до шейха.Ще здалеку він упізнав мене й вигукнув:— О, Сіндбаде! Ласкаво прошу до моєї оселі! Знаєш, я не раз згадував тебе й радий знову бачити.Він із великою шаною прийняв листа та подарунки, і ми довго розмовляли про все, що сталося з часу нашої останньої зустрічі.Кілька днів потому я повідомив шейха, що збираюся повернутися додому. Йому було нелегко розлучатися зі мною, та зрештою він погодився й щедро нагородив мене грошима та дорогоцінностями.Я сів на корабель, сподіваючись, що повернуся додому так само благополучно, як і прибув сюди. Але доля мала інші плани.На третій день нашої подорожі на нас напали морські розбійники. Вони вбили частину команди, інших узяли в полон, а мене, як і багатьох інших, продали в неволю на далекі острови.Мені судилося потрапити до заможного купця, який виявив до мене милосердя. Він нагодував мене, одяг у чистий одяг, а через кілька днів покликав до себе й запитав:— Що ти вмієш робити?— Колись я був торговцем, — відповів я, — але розбійники відібрали в мене все, а самого продали в рабство.— А чи вмієш ти, бодай, стріляти з лука? — запитав він далі.— Пане, — відповів я, — у молоді роки це було моєю улюбленою розвагою, і, сподіваюся, я досі не втратив цієї навички.Господар дав мені лука та стріли, наказав сісти позаду нього на слона, і ми вирушили далеко за місто, у глибокий ліс. Діставшись до потрібного місця, він зупинився, вказав на високе дерево й промовив:— Лізь на саму верхівку й чатуй на слонів. У цих лісах їх безліч, тож незабаром ти неодмінно їх побачиш. Як тільки вполюєш одного, одразу повідом мені.Залишивши мені харчі, він повернувся додому, а я залишився на дереві, вслухаючись у тишу й очікуючи здобич. Цілу ніч минуло марно, але на світанку я нарешті помітив велику череду слонів. Я натягнув тятиву, пустив стрілу, й один слон з глухим гуркотом упав на землю. Решта, злякавшись, кинулися навтіки.Зіскочивши з дерева, я поспішив до господаря з радісною звісткою.Він похвалив мене, нагодував і знову вирушив зі мною до лісу. Там ми викопали глибоку яму й поховали в ній вбитого слона, щоб пізніше, коли тіло розкладеться, дістати його цінні бивні.Так я полював майже два місяці, постійно змінюючи місця.Одного ранку я побачив стільки слонів, як ніколи досі. Але цього разу вони не рушили повз мене, а, навпаки, зі страшним ревом кинулися в мій бік.Простягаючи свої довгі хоботи, вони ніби намагалися зняти мене з дерева. Їхні погляди були настільки грізні, що мене охопив жах, і я від страху випустив зброю з рук.

У спекотній африканській савані, де сонце золотило траву, панував величний лев Муфаса. Він був королем земель Прайду, мудрим і справедливим. Одного дня в нього та королеви Сарабі народилося левеня — Сімба. На Скелі Прайду зібралися всі звірі: слони гуділи, жирафи витягали шиї, а антилопи радісно тупотіли. Мудрий мандрил Рафікі підняв крихітного Сімбу до неба, і сонячний промінь осяяв його золотисту шерсть.Муфаса дивився на сина з гордістю. Одного ранку він повів Сімбу на вершину пагорба.— Дивись, Сімбо, — сказав він низьким, теплим голосом, — усе, що осяває сонце, — наші землі. Одного дня ти станеш королем.— Правда? Я буду королем? — Сімба аж підстрибнув від захвату, його очі блищали.— Так, — усміхнувся Муфаса. — Але пам’ятай: король піклується про Коло Життя. Усе пов’язане — від мурашки до лева.Та не всі раділи Сімбі. Шрам, брат Муфаси, хмурився в тіні. Його очі горіли заздрістю.— Чому не я на троні? — бурмотів він собі під ніс. — Я цього заслуговую!Шрам замислив лихе. Він підкликав Сімбу й прошепотів:— Сімбо, чув про Слонове Кладовище? Там стільки цікавого! Але нікому не кажи, це секрет.— Ого! — Сімба аж затремтів від цікавості. — Я мушу туди піти!Він узяв подружку Налу, і вони побігли до забороненого місця. Та там на них напали гієни — злі посіпаки Шрама. Сімба закричав:— Нало, тікай!Але гієни загнали їх у кут. Раптом гримнув могутній рик — це Муфаса кинувся на порятунок. Він розкидав гієн і виніс левенят на безпечне місце.— Сімбо, чому ти пішов туди? — гримнув він, але в очах його була тривога.— Пробач, тату… — Сімба опустив голову, йому було соромно.Та Шрам не зупинився. Наступного дня він заманив Сімбу в каньйон.— Чекай тут, Сімбо, буде сюрприз від тата, — підступно усміхнувся він.А сам наказав гієнам спровокувати стадо антилоп. Земля задрижала, Сімба закричав:— Тату, допоможи!Муфаса кинувся вниз, витягнув сина на скелю, але сам ледве тримався на краю. Він благально глянув на Шрама:— Брате, допоможи мені!Шрам нахилився й прошипів:— Прощавай, королю.Він скинув Муфасу в прірву. Сімба, захлинаючись сльозами, закричав:— Тату!!!Шрам підійшов до нього й холодно сказав:— Це твоя провина, Сімбо. Тікай і ніколи не повертайся!Сімба впав у пустелі, знесилений. Але тут з’явилися Тімон і Пумба.Зламаний горем, Сімба побіг геть. Шрам став королем, а савана поринула в темряву — трава пожовкла, ріки висохли. — Гей, малюк, що з тобою? — весело гукнув Тімон.— Вставай, друже, у нас “Акуна Матата”! — додав Пумба, похрюкуючи.Вони забрали Сімбу до джунглів, де він ріс безтурботно, забувши про минуле.Та одного дня в джунглях з’явилася Нала — уже доросла й красива.— Сімбо, це ти?! — вигукнула вона. — Ти живий! Повертайся, Шрам знищив усе!— Я не можу… — відвернувся Сімба, його голос тремтів. — Я винен у смерті тата.Та вночі небо спалахнуло зірками, і голос Муфаси загримів:— Сімбо, пам’ятай, хто ти є! Ти мій син і справжній король!Сімба здригнувся, сльози котилися по його мордочці.— Я повернуся, тату… — прошепотів він.Він прибіг до Скелі Прайду. Шрам глузливо кинув:— О, хто це? Невдаха повернувся?— Ти вбив мого батька! — заревів Сімба.Битва спалахнула. Шрам зізнався:— Так, це я скинув Муфасу! І що ти зробиш?Сімба стрибнув і змусив Шрама відступити. Той упав зі скелі, де гієни, розлючені його зрадою, покінчили з ним.Сімба піднявся на Скелю Прайду й заревів — могутньо, як колись Муфаса. Дощі оживили савану, трава зазеленіла. Згодом Нала й Сімба стали батьками, і Рафікі підняв їхнє левеня до неба.— Коло Життя триває! — радісно вигукнув він.

У маленькому селі біля лісу стояв старий млин, покинутий уже сто років. Люди шепотіли, що там живе привид — маленький Каспер, який колись був хлопчиком-мельником. Діти боялися навіть наближатися до млина, але одного вечора троє друзів — Оля, Петрик, Данило та Назар — вирішили перевірити, чи правда це.— Кажуть, Каспер гудить уночі й лякає всіх, хто зайде! — шепнула Оля, тримаючи ліхтарик.— Та це, мабуть, просто вітер, — пирхнув Петрик, хоч його коліна тремтіли.— А я чула, що він ховає скарб, — додав Данилко, широко розплющивши очі.Сонце сіло, і друзі тихенько підкралися до млина. Двері рипнули, ніби застогнали, коли вони їх відчинили. Усередині пахло пилом і старим деревом. Ліхтарик Олі блимав, кидаючи тіні на стіни, що гойдалися, мов живі.— Чуєте? — прошепотів Петрик. — Щось гуде!Дійсно, згори долинало тихе “ууу-ууу”. Оля схопила Назара за руку:— Це він! Каспер!Раптом ліхтарик згас. Темрява накрила їх, як ковдра, і щось холодне доторкнулося до Петрикової шиї. Він закричав:— Ааа! Він мене схопив!Та це був лише павук, що впав зі стелі. Друзі засміялися, але сміх обірвався, коли згори пролунав голос:— Хтоооо тут?Голос був тонкий, але моторошний, ніби вітер у димарі. Друзі завмерли. З темряви повільно виплив маленький привид — білий, як молоко, із сумними очима. Це був Каспер!— Ви… не боїтеся мене? — запитав він, гойдаючись у повітрі.Оля набралася сміливості:— Ми думали, ти страшний! Але ти… маленький!Каспер зітхнув, і від його подиху задрижали павутиння на стінах:— Усі мене бояться. Я був мельником, але одного дня млин загорівся, і я не встиг утекти. Тепер я тут сам… уже сто років. Данило нахилився ближче:— А чому ти гудиш?— Я не гуджу! — Каспер раптом розсердився, і його очі спалахнули зеленим. — Це інший привид! Він украв мій млин і не пускає мене нагору!Друзі переглянулися. Петрик стис кулаки:— Ми тобі допоможемо! Покажи, де він!Каспер повів їх вузькими сходами. З кожним кроком гудіння ставало голоснішим — “УУУУ-УУУУ!” Нагорі, біля старого колеса млина, гойдався величезний привид — темний, із зубастими щелепами й палаючими очима.— Йди геть, Каспере! — прогримів він. — І ви, діти, забирайтеся, або я вас з’їм!Оля скрикнула, але Петрик схопив стару мітлу:— Ми не боїмося! Це дім Каспера!Він махнув мітлою, Назар кинув в привида жменю пилу, а Оля увімкнула ліхтарик прямо в його очі. Темний привид завив:— Аааа! Занадто яскраво!Він закрутився, як вихор, і зник у щілині стіни. Млин затремтів, але вцілів. Каспер захлопав у долоні:— Ви прогнали його! Дякую! Тепер це знову мій млин!Та раптом підлога заскрипіла, і з-під дощок викотилася маленька скринька. Каспер ахнув:— Мій скарб! Я сховав його, коли був живий…У скриньці лежали блискучі камінці й стара монетка. Каспер усміхнувся:— Візьміть це собі. І приходьте ще — я більше не гудітиму, обіцяю!Друзі повернулися додому, тремтячи від хвилювання й сміючись. Відтоді Каспер став їхнім другом-привидом. А старий млин уже не здавався таким страшним — уночі там тихо світився маленький білий силует, який наспівував мелодію вітру.Мораль: Сміливість і дружба можуть подолати навіть найстрашніші таємниці.

Жив собі в селі багатий Панас. А у нього служив бідний наймит Максим. Мав він дружину та п’ятеро діток. Жили вони в старій хатині з одним маленьким віконцем. Бідувала їхня родина.Прийшла весна. Сонечко пригріло. Час засівати свою ниву, а вдома жодної зернини не було.— Піду до пана, попрошу хоч півмішечка зерна, — сказав Максим своїй жінці.Та повернувся він з порожніми руками. Сів біля хати й задивився, як ластівки гніздечко під старою стріхою в’ють.— Навіщо будуєте, сили марнуєте? Піде дощ — усе зруйнується, — промовив чоловік.Але пташки ще дужче старалися.— Ось і готове наше гніздечко! — радісно щебетали ластівки.Невдовзі з’явилися маленькі пташенята з жовтими дзьобиками.Якось діти гралися на подвір’ї. Раптом закричали:— Тату, тату, змія під стріхою! Ось вона, ось!Максим схопив кілок, скинув змію з хати й відніс її в ярок. У гнізді лишилося одне ластів’я. Діти піклувалися про нього, а коли воно підросло й могло літати, випустили на волю.Минула холодна зима. Одного ранку до хати Максима прилетіла врятована ластівка, принесла зернятко й прощебетала:— Посій біля дверей.Опівдні принесла друге зернятко й сказала:— Посій перед вікном.А ввечері принесла третє:— Посій біля криниці.Максим усе зробив, як просила пташка. А наступного дня на тих місцях, де посадив зерна, виросли три величезні гарбузи. Коли він доторкнувся до першого гарбуза, той розколовся навпіл. Усередині були хліб, бублики, калачі, м’ясо й молоко. У другому знайшов одяг: сорочки, штани, черевики, намисто. А в третьому — золото.Так ластівка віддячила родині за порятунок її життя. Згодом Максим збудував великий будинок, і вся сім’я переселилася зі старої хатини. Відтоді вони зажили щасливо. Мораль цієї історії полягає в тому, що добрі вчинки, навіть невеликі, можуть повернутися до людини сторицею. Максим і його діти врятували ластів’я, не чекаючи нагороди, а пташка згодом віддячила їм за доброту, принісши достаток і щастя. Це вчить нас бути милосердними, допомагати іншим у біді та вірити, що добро завжди винагороджується, хоч іноді й несподіваним чином. Радимо прочитати схожі казки для дітей: “Кривенька качечка” (українська народна казка) Сюжет: Бідна дівчина рятує кривеньку качечку, яка виявляється зачарованою. За доброту качечка допомагає їй здобути багатство і щастя. Схожість: Добрий вчинок призводить до винагороди, є елемент дива. “Дванадцять місяців” Сюжет: Добра дівчина допомагає природним силам (місяцям), і вони винагороджують її за це, на відміну від злої мачухи та її дочки. Схожість: Доброта до природи чи інших істот повертається благом. “Пані Метелиця” (братів Грімм) Сюжет: Добра дівчина працює старанно і допомагає старій жінці (Пані Метелиці), за що отримує золото, а лінива сестра — покарання. Схожість: Винагорода за працьовитість і доброту.

Давним-давно в королівстві, де вітер співав у кронах вікових дубів, а озера відбивали срібло місяця, жив принц Іван. Його очі горіли жагою пригод, але серце тужило за чимось більшим, ніж палацові бали чи полювання. Одного вечора, коли сутінки обійняли землю, він узяв лук і стріли й подався до лісу, щоб знайти відповідь на свою внутрішню тривогу.Раптом тишу розірвав звук — ніжний, сумний спів, що линув від далекого озера. Іван пішов на голос, і серце його забилося швидше, коли він побачив картину, від якої перехопило подих. На воді гойдалися білі лебеді, їхнє пір’я виблискувало в місячному світлі, а посеред них стояла дівчина. Її золоте волосся спадало хвилями до землі, очі сяяли, як зірки, але в них тремтіли сльози. “Хто ти?” — тихо спитав Іван, боячись зруйнувати цю мить. “Я Олена, — відповіла вона голосом, що дзвенів, як кришталь. — Принцеса цього краю, але тепер лише тінь себе. Злий чаклун Ворон зачарував мене й моїх сестер. Удень ми лебеді, а вночі — люди. Лише той, хто любитиме мене всім серцем, може зламати ці пута”. Її слова пронизали Івана, і він відчув, як у грудях розквітає тепло. “Я врятую тебе, Олено, — сказав він, — клянуся зірками над нами”.Наступного дня Іван не міг думати ні про що, крім її сумних очей. Він пішов до старої Марфи, мудрої бабусі, що знала всі таємниці лісу. Її зморшкувате обличчя освітила слабка усмішка, коли вона вислухала його. “Щоб перемогти Ворона, тобі потрібна квітка папороті, — сказала вона, — але вона цвіте лише в ніч на Івана Купала, і чаклун стереже її, як свій найбільший скарб. Будь готовий, хлопче, бо його сила темна й підступна”.Дні тяглися повільно, але Іван готувався: точив меч, молився до зірок, згадував Олену. Нарешті настала та ніч — повітря тремтіло від магії, а ліс шепотів заклинаннями. Іван ступив у хащі, де серед папоротей мерехтів маленький вогник — квітка, що обіцяла порятунок. Та щойно він простягнув руку, земля здригнулася, і з темряви виріс Ворон. Його плащ гойдався, як крила, очі палали червоним, а голос гримів: “Ти смієш кинути мені виклик, смертний? Вона моя назавжди!”Іван затремтів, але згадав Оленині сльози. “Я не боюся тебе!” — крикнув він і вихопив меч. Ворон розсміявся, обернувшись на величезного птаха з пазурами, гострими, як кинджали. Битва була лютою: меч дзвенів, крила гуділи, а ліс стогнав від їхньої боротьби. Нарешті Іван, зібравши всі сили, схопив квітку й кинувся до озера, відчуваючи, як Ворон дихає йому в спину.На березі він упав на коліна, виснажений, але не зламаний. Лебеді гойдалися на воді, і серед них була Олена — її біле пір’я тремтіло в передчутті. Іван підняв квітку до неба, і голос його затремтів від сліз: “Олено, я люблю тебе більше за життя! Хай чари розвіються силою мого серця!” У ту мить світло спалахнуло, наче сонце зійшло вночі. Ворон закричав від болю, його темрява розтанула, і він зник, залишивши по собі лише жменьку попелу.Олена скинула лебедине пір’я, і перед Іваном постала принцеса — прекрасна, як мрія. Її сестри, сміючись і плачучи від радості, обіймали одна одну, а озеро засяяло, наче всипане діамантами. Олена кинулася до Івана, її руки обвили його шию. “Ти повернув мені свободу, — прошепотіла вона, і сльози щастя котилися по її щоках. — Я знала, що ти прийдеш”.Вони повернулися до королівства разом, і народ зустрів їх дзвоном і квітами. Весілля було таким, що про нього співали пісні: небо палало зорями, а вітер ніс аромат трав. Олена стала королевою, але люди називали її Принцесою-лебедем, бо щовесни над озером кружляли лебеді, наче дякуючи за її врятовану душу. А Іван щоночі дякував зіркам за те, що знайшов свою любов — сильнішу за будь-які чари. Мораль казки “Принцеса-лебідь” полягає в тому, що справжнє кохання, відвага та віра в себе здатні подолати будь-які перешкоди, навіть найтемніші чари. Іван своєю сміливістю і щирою любов’ю до Олени перемагає злого чаклуна, показуючи, що добро завжди тріумфує над злом, а наполегливість і доброта приносять щастя. Радимо прочитати ще казки для дітей про принцес: Рапунцель – це чарівна казка про дівчину з довгим золотим волоссям, яку зла чаклунка зачинила у високій вежі. Кожного дня чаклунка приходила до неї, примовляючи: «Рапунцель, Рапунцель, спусти своє волосся!» Але одного разу принц почув ці слова й знайшов спосіб дістатися до дівчини. Попереду їх чекали випробування, магія й справжня любов. Чи зможе Рапунцель знайти свободу та щасливе життя? Спляча Красуня — чарівна і зворушлива історія про принцесу, що прокидається від довгого сну завдяки поцілунку справжнього кохання, знову оживає в нашій новій версії! Попелюшка — це історія про добру і сміливу дівчину, яка переживає важкі часи, але завдяки своїй доброті та рішучості знаходить своє щастя. Мрії збуваються, і навіть підлість не може перемогти чистоту серця. І хто знає — можливо, саме ви знайдете свій власний чарівний шлях до щастя!

Жив собі одного разу собака – веселий, жвавий і трохи жадібний. Одного ясного дня він знайшов на дорозі велику, соковиту кістку. “Оце так вдача!” – подумав собака, облизуючись. Він міцно схопив кістку зубами і побіг додому, щоб насолодитися своєю знахідкою в спокої.Дорога додому пролягала через невеликий дерев’яний місток над тихою річкою. Сонце світило яскраво, і вода в річці була чистою, як дзеркало. Собака, тримаючи кістку в зубах, ступив на місток і раптом глянув униз. А там, у воді, він побачив іншого собаку! Той “собака” дивився на нього, а в зубах у нього була така ж велика і соковита кістка.“Хто це такий? І чому в нього така ж кістка, як у мене?” – подумав наш собака. Йому стало заздрісно. “Моя кістка хороша, але якщо я заберу ще й ту, то буду мати вдвічі більше!” – вирішив він. Жадібність засліпила його, і він, не довго думаючи, гавкнув на відображення, щоб налякати “суперника” і змусити його кинути кістку.Та щойно собака роззявив пащу, його власна кістка випала з зубів і плюхнулася у воду. Бульк! – і вона зникла в глибині річки. А відображення у воді? Воно лиш хитро посміхнулося і зникло разом із кісткою, яку собака так хотів забрати.Собака стояв на містку, здивовано кліпаючи очима. Він втратив свою кістку, а іншої так і не отримав. “От дурень я!” – подумав він, похнюпивши носа. З того дня собака зрозумів: не варто гнатися за тим, що здається кращим, якщо це може коштувати тобі того, що вже маєш.

Жили собі чоловік із жінкою, мали вони сина й дочку. Одного разу поїхали вони до міста, а доньці кажуть:— Ти пильнуй Івасика, бо ти старша. А ми вам гостинців привеземо.Поїхали батьки до міста, а дочка десь загралася з подружками. Івасик сидів поруч на камені. Раптом налетіли гуси, схопили Івасика й понесли до Баби Яги. Дівчинка кинулась — а братика немає. Побігла вона його шукати. Бігла за гусьми, аж бачить — тече молочна річка. І каже їй:— Дівчинко, прибери з мене камінь!Дівчинка постаралася, витягла камінь із річки, і вода заклекотіла.Йде далі, а там стоїть яблунька й просить:— Дівчинко, струси з мене яблука, бо гілки мої гнуться.Дівчинка видерлася на дерево, струснула яблука й пішла далі. Біжить, а попереду пічка стоїть і каже:— Дівчинко, помаж мене, бо дощі підуть, і я розвалюся.Дівчинка обмазала пічку й побігла далі. Добігла до хатки Баби Яги, що стояла на трьох ніжках. А навколо хати ходить чорний кіт і нікого не пускає. Усередині ж сидить Івасик. Дівчинка думає, як брата визволити. Дала котові пташину ногу, той наївся й заснув, бо Баба Яга його не годувала.Зайшла дівчинка в хату, а Баби Яги немає. Схопила вона Івасика, і побігли вони назад. Біжать, біжать, а пічка стоїть. За ними вже гуси женуться. Попросили вони пічку сховати їх. Пічка й каже:— Залізайте в мене, я вас сховаю.Заховалися вони, а гуси пролетіли мимо. Біжать далі, аж яблунька стоїть. Гуси помітили дітей і повернулися. Попросили вони яблуньку сховати їх. Дерево вкрило їх гілками, і гуси полетіли далі.Добігли вони до річки, а гуси вже наздоганяють. Річка сховала їх у своїй піні. Повернулися діти додому, а тут і батьки з базару приїхали. Привезли гостинців і навіть не здогадувалися, що сталося з їхніми дітьми.

У затишному селі, де кожна хата потопала в зелені садів, жила родина — мама Оксана, тато Михайло та троє їхніх діток: Софійка, Юрко і найменша Катруся. Великдень у цій родині завжди був особливим, адже всі разом готувалися до нього з такою любов’ю, що навіть повітря в хаті пахло радістю.За тиждень до свята мама Оксана зібрала дітей у кухні й сказала: — Цього року ми зробимо Великдень незабутнім! Кожен із вас матиме своє важливе завдання, і разом ми створимо справжнє диво.Софійка, яка любила малювати, одразу закричала: — Я хочу розписати писанки! Такі гарні, щоб усі ахнули! Мама усміхнулася: — Добре, ти будеш нашою майстринею писанок. А я навчу тебе секретного візерунка, який мені передала бабуся. Юрко, який обожнював готувати, потер руки: — А я хочу спекти паску! Щоб вона була висока, як гора, і солодка, як мед! Тато Михайло підморгнув: — Тоді ти мені допоможеш замішувати тісто, але спершу ми підемо по дрова, щоб піч горіла жарко.Катруся, тримаючи в руках свою улюблену ложку, тихенько сказала: — А я хочу прикрасити кошичок. Щоб він був як у казці! Мама обняла її: — Чудово, ти зробиш наш кошичок найгарнішим у селі.Наступного дня родина взялася до роботи. Софійка сиділа за столом із мисочками фарб — червоною, синьою, зеленою. Мама показала їй, як воском виводити зірочки й квіточки на яйцях. Софійка так старалася, що язик у неї висунувся від зосередженості, а коли перша писанка була готова — золотиста з червоними пелюстками, — вона аж підстрибнула від радості.Юрко з татом тим часом гуділи на кухні. Тато вчив його, як замішувати тісто: — Додай трішки любові в кожен рух, і паска виросте висока-висока! Юрко старанно місив, а потім вони разом поставили тісто в тепле місце під рушничок. Коли паска піднялася, Юрко аж заверещав: — Тату, дивись, вона жива, вона дихає!А Катруся сиділа на підлозі з кошичком. Мама дала їй стрічки, квіточки з тканини й маленькі дерев’яні зайчики, яких тато вирізав із дерева. Катруся вплітала стрічки в кошик, прикріплювала квіти й шепотіла: — Ти будеш найкрасивіший, і всі тебе любитимуть. Увечері, коли всі зібралися разом, хата гуділа від сміху й тепла. Мама спекла з дітьми ще кілька маленьких пасочок, щоб кожен міг прикрасити свою — Юрко посипав горішками, Софійка додала цукрових квіточок, а Катруся поклала зверху крихітну писанку, яку їй допомогла зробити сестра.Настав Великдень. Родина пішла до церкви з кошиком, який сяяв, наче маленький скарб. Писанки Софійки вражали всіх своєю красою, паска Юрка була такою смачною, що навіть сусіди просили шматочок, а кошичок Катрусі викликав усмішки в кожного, хто його бачив. Після освячення всі сіли за стіл, і діти зрозуміли: це був найкращий Великдень, бо вони зробили його разом. Софійка шепнула Юркові й Катрусі: — Давайте наступного року ще більше вигадаємо! Може, спечемо паску у формі зайчика? Юрко засміявся: — І писанки з малюнками сонця! А Катруся додала: — І кошичок із зірочками!Так у цій родині народилася традиція — щороку готуватися до Великодня разом, додаючи до свята щось нове й веселе. І кожна дитина в селі, почувши цю історію, мріяла зробити те саме: розмалювати писанки, спекти паску й прикрасити кошичок, щоб подарувати своїй сім’ї радість і тепло.

Одного разу король полював у великому лісі й так завзято переслідував дикого звіра, що ніхто з його людей не міг за ним угнатися. Коли настав вечір, він зупинився і, озирнувшись навколо, зрозумів, що заблукав. Шукаючи стежку, він не знайшов жодної. І раптом до нього підійшла стара жінка з хиткою головою — це була відьма.“Моя добра жіночко, “сказав він, “чи не могли б ви показати мені дорогу з цього лісу?““О, так, мій пане королю,” відповіла вона, “звісно, можу, але за однієї умови. Якщо ви її не виконаєте, то ніколи не виберетеся з лісу і помрете тут від голоду.” “Яка це умова?” — запитав король.“У мене є дочка,” сказала стара, “яка така вродлива, як ніхто у світі. Якщо ви візьмете її за наречену і зробите королевою, я покажу вам дорогу з лісу.”Король погодився, бо був у скрутному становищі, і стара повела його до своєї маленької хатини. Там біля вогню сиділа її дочка. Вона зустріла короля так, ніби чекала на нього. І хоча він бачив, що вона дуже вродлива, вона йому не сподобалася, і він не міг дивитися на неї без внутрішнього дрожу. Проте він посадив дівчину перед собою на коня, стара показала йому дорогу, і незабаром він повернувся до свого королівського замку, де відбулося весілля. Король уже був одружений раніше, і від першої дружини в нього залишилося семеро дітей — шість хлопчиків і одна дівчинка, яких він любив понад усе на світі. Оскільки він боявся, що мачуха може погано ставитися до них і, можливо, навіть завдати їм якоїсь шкоди, він відвіз їх до самотнього замку, що стояв посеред лісу. Там вони залишалися схованими, адже дорогу до нього було так важко знайти, що навіть сам король не зміг би її відшукати, якби не клубок ниток із чудовими властивостями, який дала йому мудра жінка. Коли він кидав клубок перед собою, той сам розмотувався і показував шлях.Король так часто ходив відвідувати своїх дорогих дітей, що королева почала обурюватися його відсутністю. Їй стало цікаво, і вона захотіла дізнатися, що він так часто робить у лісі на самоті. Вона підкупила його слуг великими грошима, і ті відкрили їй таємницю, розповівши про клубок ниток, який єдиний міг указати дорогу. Тоді вона не заспокоїлася, доки не з’ясувала, де король ховає клубок. Потім вона пошила кілька маленьких білих шовкових сорочок і зашила в кожну з них чарівний оберіг, адже від своєї матері вона навчилася чаклунства. Одного разу, коли король поїхав на полювання, вона взяла ці сорочки й пішла до лісу, а клубок ниток показав їй дорогу. Діти, побачивши когось здалеку, подумали, що це їхній любий батько прийшов їх провідати, і радісно побігли йому назустріч. Тоді зла королева накинула на кожного з них по сорочці, і щойно сорочки торкнулися їхніх тіл, вони перетворилися на лебедів і полетіли геть через ліс. Королева повернулася додому дуже задоволена, вважаючи, що позбулася своїх пасинків. Але дівчинка не вибігла разом із братами, тож королева нічого про неї не знала. Наступного дня король пішов провідати своїх дітей, але знайшов лише дочку.“Де твої брати?” — запитав король.“Ах, любий батьку,” відповіла вона, “вони полетіли геть і залишили мене саму.” І тоді вона розповіла йому, як бачила з вікна, що її брати в подобі лебедів відлетіли через ліс, і показала йому пір’я, яке вони впустили у дворі і яке вона підібрала. Король засмутився, але й гадки не мав, що це зла королева вчинила цей лихий вчинок. Оскільки він боявся, що дівчинку також можуть у нього відібрати, він захотів забрати її з собою. Але вона боялася мачухи й благала короля дозволити їй залишитися ще на одну ніч у замку в лісі.Тоді вона сказала сама собі: “Я більше не можу тут залишатися, мушу піти шукати своїх братів.” А коли настала ніч, вона втекла й пішла просто в ліс. Вона йшла всю ту ніч і наступний день, аж поки не могла більше йти від утоми. Нарешті вона побачила грубу хатину, зайшла всередину й знайшла кімнату з шістьма маленькими ліжками. Вона не наважилася лягти на одне з них, а залізла під одне ліжко, лягла на тверді дошки й чекала ночі. Коли наближався час заходу сонця, вона почула шелест і побачила шістьох лебедів, які влетіли через вікно. Вони приземлилися на підлогу й почали дмухати один на одного, аж поки не задмухали все своє пір’я. Потім вони зняли свої лебедині шкури, наче то була сорочка. Дівчина подивилася на них, впізнала своїх братів і дуже зраділа, вилізши з-під ліжка. Брати також були не менш раді, побачивши свою сестру, але їхня радість тривала недовго.“Ти не можеш тут залишатися,” сказали вони їй, “це притулок розбійників, і якщо вони прийдуть і знайдуть тебе тут, то вб’ють.““А ви не можете мене захистити?” — запитала маленька сестричка.“Ні,” відповіли вони, “бо ми можемо скидати свої лебедині шкури й зберігати людську подобу лише щовечора на чверть години, а після того ми знову мусимо перетворюватися на лебедів.” Їхня сестра заплакала, почувши це, і сказала: “Невже нічого не можна зробити, щоб вас звільнити?““О ні,” відповіли вони, “ця робота була б для тебе надто важкою. Протягом цілих шести років тобі довелося б не розмовляти і не сміятися, а за цей час пошити шість маленьких сорочок із зірочок. Якби ти вимовила хоч одне слово до завершення роботи, усе було б марно.” І щойно брати закінчили їй це пояснювати, чверть години минула, вони знову перетворилися на лебедів і вилетіли через вікно.Але дівчина твердо вирішила звільнити своїх братів, навіть якщо це коштуватиме їй життя. Вона покинула хатину, пішла в середину лісу, залізла на дерево і там провела ніч. Наступного ранку вона взялася до роботи: зібрала зірочки й почала їх зшивати. Щодо розмов — не було з ким говорити, а щодо сміху — їй і на думку це не спадало. Так вона сиділа й дивилася лише на свою роботу. Коли вона довго так працювала, сталося так, що король тієї країни поїхав полювати в ліс, і деякі з його мисливців підійшли до дерева, на якому сиділа дівчина. Вони гукнули до неї: “Хто ти така?” Але вона не відповіла. “Злізай,” кричали вони, “ми не зробимо тобі нічого поганого.” Але вона лише похитала головою. Коли вони далі мучили її питаннями, вона кинула їм своє золоте намисто, сподіваючись, що вони задовольняться цим. Але вони не відступали, тож вона кинула їм свій пояс, а коли й це не допомогло — свої підв’язки, а потім одну за одною всі речі, які мала на собі й могла віддати, аж поки не залишилася в самій сорочці. Але все було марно: мисливці не відступали, залізли на дерево, забрали дівчину й привели її до короля. Король запитав: “Хто ти? Що ти робила на дереві?” Але вона нічого не відповіла. Він заговорив до неї всіма мовами, які знав, але вона залишалася німою. Проте, бувши дуже вродливою, вона сподобалася королю, і в його серці зародилася велика любов до неї. Накинувши на неї свій плащ, він посадив її перед собою на коня й привіз до свого замку. Потім він наказав одягнути її в розкішний одяг, і її краса засяяла, як ранок, але вона не промовила жодного слова. Він посадив її поруч із собою за столом, і її скромність та лагідна поведінка так йому сподобалися, що він сказав: “Цю дівчину я обираю собі за дружину, і жодну іншу в усьому світі.” І через кілька днів вони одружилися.Але в короля була зла мати, яка була незадоволена цим шлюбом і лихословила про молоду королеву. “Хто знає, звідки ця дівка взялася?” — казала вона. “І жодного слова не вміє сказати! Вона не достойна короля!” Через рік, коли королева народила першу дитину, стара забрала немовля, а королеві, коли та спала, намазала рот кров’ю. Потім вона пішла до короля й заявила, що його дружина — людоїдка. Король не повірив у таке і наказав, щоб ніхто не завдавав їй шкоди. А королева тихо продовжувала шити сорочки й не дбала ні про що інше. Наступного разу, коли народився гарний хлопчик, зла мачуха вчинила таку ж підступність, але король не повірив її словам, сказавши: “Вона надто ніжна й добра, щоб зробити щось подібне. Якби вона тільки не була німою й могла себе виправдати, її невинність була б ясною, як день.” Коли втретє стара викрала новонароджену дитину й звинуватила королеву, яка не могла сказати жодного слова на свій захист, король не міг нічого вдіяти, окрім як віддати її правосуддю, і її засудили до страти на вогнищі.День, коли вирок мав бути виконаний, був останнім днем шостого року, протягом якого вона не розмовляла й не сміялася, щоб звільнити своїх дорогих братів від злих чар. Шість сорочок були готові, усі, крім однієї, якій бракувало лівого рукава. І коли її повели до купи дров, вона несла шість сорочок на руці. Коли вона зійшла на купу й вогонь уже мали розпалити, раптом вона голосно скрикнула, бо побачила шістьох лебедів, які летіли через повітря. Вона зрозуміла, що її визволення близько, і її серце затріпотіло від радості. Лебеді наблизилися до неї з шумом крил і опустилися навколо неї, так що вона змогла накинути на них сорочки. Щойно це сталося, лебедині шкури спали з них, і її брати стояли перед нею у своїх справжніх тілах, цілі й неушкоджені. Але оскільки одній сорочці бракувало лівого рукава, у наймолодшого брата замість лівої руки залишилося лебедине крило. Вони обійнялися й поцілувалися, а королева підійшла до короля, який сповнений подиву спостерігав за всім, і почала говорити до нього: “Найдорожчий чоловіче, тепер я можу наважитися заговорити й сказати тобі, що я невинна і була несправедливо звинувачена.” Вона розповіла йому про підступність мачухи, яка забрала трьох дітей і сховала їх. І вона примирилася з королем із великою радістю, а злу мачуху прив’язали до стовпа на купі дров і спалили на попіл. А король із королевою жили ще багато років разом із шістьма братами в мирі та радості.